пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
№10
2019

Права людини на південному сході України

Події, факти, долі...

02.10.2019

Спільна заява Української Гельсінcької спілки з прав людини та Харківської правозахисної групи

   

Питання та “червоні лінії”

для Президента України Володимира Зеленського

1 жовтня 2019 року Президент України Володимир Зеленський зробив заяву, яка містить декілька тез про зміст обговорень та домовленостей, досягнутих під час засідання Тристоронньої контактної групи у Мінську 1 жовтня 2019 року:

1) обговорювалося питання щодо наступного етапу звільнення осіб, незаконно позбавлених волі Російською Федерацією та підконтрольними їй окупаційними адміністраціями;

2) досягнені домовленості щодо початку розведення військ у районі населених пунктів Петрівське та Золоте. Президент України висловив особисту гарантію місцевому населенню, що вони будуть захищені, та відведення військових жодним чином не вплине на їх безпеку;

3) Україна погодила так звану «формулу Штайнмаєра», і Президент також наголосив, що місцеві вибори на Донбасі можуть відбутися тільки за українським законодавством і лише після відведення військ та за умови відновлення Україною контролю над державним кордоном.

Президент наголосив, що «формула Штайнмаєра» - це механізм, згідно з яким тимчасовий закон про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей – так званий закон про особливий статус Донбасу, почне діяти на постійній основі за умови, що місцеві вибори будуть проведені згідно з Конституцією України та українським законодавством, а також після публікації звіту ОБСЄ, що вибори відбулися за стандартами ОБСЄ та міжнародними стандартами демократичних виборів. І ще дуже важливий момент – закон про особливий статус Донбасу діє до 31 грудня 2019 року. Буде новий закон, який розроблятиме парламент у тісній співпраці та публічному обговоренні з суспільством[1].

За словами Глави держави, у новому законі не буде перейдено жодної «червоної лінії». «Саме тому немає й не буде ніколи ніякої капітуляції», – зауважив Президент;

4) щодо термінів виведення російських військ з окупованих територій Донбасу та запобіжників для проведення виборів до такого виведення, Володимир Зеленський відповів, що це буде обговорено під час саміту в Нормандському форматі. Крім того, «це буде прописано. У виборах (у законодавстві про вибори – Ред.) це зробити неможливо, бо вибори мають проходити згідно з нашим законодавством. Ми це обговорюватимемо. Якщо там хтось знаходитиметься, то виборів не буде. Ви ж розумієте це. Ми підготуємо запобіжники. Ми ніколи з вами не підемо на те, щоб проводити вибори, якщо там є військові», – наголосив Володимир Зеленський.

У зв’язку з широким суспільним резонансом та важливістю цього питання для кожного громадянина країни, миру та безпеки, Українська Гельсінська спілка з прав людини та Харківська правозахисна група вважають за необхідне висловити свою позицію щодо озвучених Президентом України позицій.

На нашу думку, досягнуті домовленості не враховують поточну ситуацію в Україні, яка, власне, і визначає «червоні лінії», за які Україна не може вийти без втрати державного суверенітету, ризиків порушень прав людини та шкоди інтересам жертв збройного конфлікту. Суспільство не почуло, яку позицію (умови, запобіжники) формату домовленостей представить Україна на анонсованій Президентом України майбутній зустрічі в Нормандському форматі.

При визначенні позиції України для майбутніх перемовин (в будь-яких ефективних форматах) важливо, на думку УГСПЛ та ХПГ, враховувати наступне:

1) слід чітко артикулювати ситуацію, в якій перебуває Україна: Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює окупацію частини її території;[2] 

2) слід чітко визначити послідовність дій: що є первинним, а що є наступним кроком, чи це звільнення незаконно утримуваних осіб, чи виведення усіх військ, відновлення контролю над державним кордоном України чи проведення місцевих виборів, тощо?

3) мають бути передбачені (з контролем реалізації) зобов’язання держави-агресора вивести всі війська, маючи на увазі не тільки регулярні формування та підрозділи, підпорядковані Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, а й їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також працівників окупаційної адміністрації Російської Федерації (далі - РФ). До процесу виведення військ має відноситися також вилучення важкого озброєння та боєприпасів до нього, переданих протягом 2014-2019 рр. структурам т.зв. ДНР/ЛНР;

4) домовленості про звільнення територій мають передбачати чіткий перелік таких територій та їх територіальні межі. Від цього напряму залежить питання відновлення повного контролю України над державним кордоном;

5)  необхідно забезпечити й інші запобіжники, дотримання яких дозволить уникнути неприємних "сюрпризів" та наслідків грубих порушень прав людини і міжнародного гуманітарного права, до яких можуть призвести ті чи інші формули перемир’я. Такими запобіжниками є ратифікація Римського Статуту, запровадження реальних процесів інституційних реформ правоохоронних органів в контексті розслідування злочинів, вчинених внаслідок збройного конфлікту, інституційні реформи сектору безпеки, створення  відповідного фахового та незалежного підрозділу в ГПУ для координації розслідування злочинів, вчинених внаслідок збройного конфлікту;

6) слід розуміти і озвучувати суспільству позицію про те, чи буде Україна продовжувати ведення міждержавних справ в ЄСПЛ та інших міжнародних юрисдикційних органах проти РФ через порушення нею норм міжнародного права;

7) будь-які домовленості, в яких будуть визначені зобов’язання України, мають пройти процедуру легітимації.  Зважаючи на професійну дискусію, яка точилась навколо питання статусу Мінських домовленостей, доцільно продумати процедуру участі Верховної Ради України у наданні згоди на взяття відповідних зобов’язань від імені держави Україна. Такий крок, разом з інклюзивним інформаційним супроводом, буде сприяти національному діалогу та суспільній злагоді щодо подолання наслідків збройного конфлікту. Також слід враховувати, що закони на реалізацію “домовленостей” будуть ухвалюватись Верховною Радою України. Тому й суспільний і політичний консенсус має досягатись “на березі” - до підписання домовленостей в міжнародному форматі;[1] [2] 

8) оскільки поки що не зрозуміло, як саме будуть представлені інтереси та законні вимоги України під час голосування на місцевих виборах в ОРДЛО, Україні слід наголосити міжнародним партнерам, що цей процес може зайняти 1,5-2 роки для підготовки логістики, персоналу, визначення юрисдикції сторін (Україна, Німеччина, Франція), умов безпеки та об’єктивного інформування населення деокупованих територій про місцеві вибори, доступу до ОРДЛО спостерігачів та членів виборчих комісій тощо. З цією метою має бути розроблений Робочий план підготовки, затверджений урядом України та схвалений міжнародними партнерами;

9) безпідставно, на нашу думку, ОБСЄ надається монопольна роль єдиного спостерігача на місцевих виборах. Слід вимагати паритетної участі ПАРЄ та ООН, або їх афілійованих структур, висновки яких, разом з висновками ОБСЄ, будуть враховуватись в сукупності;

10) після виведення всіх військ (і всіх агентів РФ) до проведення виборів має бути проведено розмінування та інші заходи знешкодження територій та об’єктів;

11) до проведення місцевих виборів має бути забезпечено документування українських громадян, в тому числі осіб, які в період окупації досягли повноліття, але внаслідок визначених українським законодавством перешкод не змогли отримати паспорт громадянина України; має бути забезпечено реальний та безпечний доступ до участі у виборах всіх ВПО з цих територій;

12) так само до проведення місцевих виборів мають бути розпочаті ефективні розслідування[3] [4]  (на основі законів, узгоджених з міжнародним гуманітарним правом), винесені вироки по найтяжчих злочинах, вчинених внаслідок збройного конфлікту, вирішені питання індивідуалізованого звільнення частини комбатантів від кримінальної відповідальності/амністії (відповідно до міжнародного гуманітарного права), проведені люстраційні процедури «очищення» органів влади щодо осіб, які є громадянами України та співпрацювали з окупаційною адміністрацією РФ;

13) процес досягнення домовленостей, так само, як їх реалізації має бути публічним та прозорим. Зміст документу, який встановлює умови та формат домовленостей, закритий процес перемовин та відсутність інформації про осіб та експертів, залучених до такого процесу, вочевидь не забезпечують достатню публічність процесу та його зрозумілість для суспільства. Суспільство не почуло, чи розуміє Президент України всі ризики, з якими Україна погоджується при тому чи іншому форматі перемир’я, чи залучаються провідні фахівці до таких перемовин. А це, своєю чергою, породжує соціальну напругу та не сприяє суспільному консенсусу та діалогу щодо відновлення контролю над частиною окупованих територій;

14) якщо припустити, що в цих перемовинах та форматах досягнення миру інтереси України захищені, а Президент України свідомо йде на репутаційні та політичні ризики заради країни, добробуту й безпеки її населення, то, вочевидь, суспільство, ЗМІ, влада недостатньо готові до процесу відновлення контролю над територіями ані психологічно, ані фактично та процедурно. Україна не має  ані національної моделі правосуддя перехідного періоду, ані зрозумілого покрокового плану: що відбуватиметься в різних сферах життя, як буде відновлюватись  робота державних органів влади, як гарантуватиметься безпека цивільного населення та ін. на наступний день після відновлення контролю.

Українська Гельсінська спілка з прав людини  та Харківська правозахисна група вітають шлях до миру для країни та населення, й всіляко готові підтримувати владу та суспільство в цьому, однозначно складному, шляху. Проте цей шлях має базуватись на принципах правосуддя перехідного періоду, та дотримуватися інтересів національної безпеки, норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного права у сфері прав людини.

Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини
 
Євген Захаров, директор Харківської Правозахисної Групи

[1] https://www.president.gov.ua/news/niyakih-miscevih-viboriv-na-donbasi-pid-dulami-kulemetiv-ne-57581

https://www.president.gov.ua/news/prezident-ukrayini-na-zasidanni-tkg-u-minsku-obgovoryuvalosy-57573

[2] ЗУ «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»,

Події, факти, долі...

04.11.2019 | Марк Лівін
джерело: www.the-village.com.ua

«Вас ніколи не катували?»

   

Історія Ігоря Козловського про 700 днів у донецьких підвалах

У січні 2016 року в квартиру Ігоря Козловського[1] у Донецьку увірвалися бойовики так званої ДНР, які вилучили техніку та документи на житло, а також викрали цінну колекцію антикваріату. У квартирі залишився старший син Ігоря, який понад 20 років лежить зі зламаним хребтом. «Я доглядав його і думав, як вивезти. Для цього потрібне було функціональне ліжко та спеціальна автівка. Я вже планував зробити це, але був заарештований». Згодом «військовий трибунал «ДНР» засудив чоловіка до двох років і восьми місяців ув’язнення. Звільнений з полону 27 грудня 2017 року.

Під час ув’язнення та після нього Ігор Козловський переживав посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Це коли людина знову й знову глибоко відчуває травматичний досвід минулого. Водночас емоції та почуття в цих переживаннях можуть бути такої сили, як і «того дня». Люди з ПТСР страждають від безсоння, порушення пам’яті, підвищеної тривожності, розфокусованості, відчуття внутрішнього заціпеніння. Часто їм не вдається повернутися до наповненого повсякденного життя і побачити в ньому радість через перебування в минулому. Є стереотип, що ПТСР переживають лише люди з військової сфери. Але насправді цей розлад може стосуватися будь-якого складного емоційного потрясіння. Наприклад, ДТП, смерті близьких, емоційного чи фізичного насильства, невдалих стосунків.

У випадку Ігоря Козловського йдеться не про одну подію, а про серію внутрішніх потрясінь. Відсутність інформації про сина – одне з них. Історія Ігоря Козловського – це не лише історія про переживання травми, а й розповідь про характер і внутрішній світ людини у важких обставинах. Ми публікуємо його розповідь, щоб пояснити, як відбувається глибинне переживання травми і яка робота за цим стоїть.

Перший етап – арешт

Мене кинули в підвал, у якому не було жодних умов, щоб жити. Люди можуть лежати на підлозі по 100, 200, 300 днів, навіть помирати. Ніхто їх тут не знайде. Двері зачинилися, минуле залишилося за ними, майбутнє, ймовірно, також. Я не знав, що відбувається з моїм сином, чи його врятували і чи повідомили щось моїй сім’ї. Відсутність інформації – ще одна мікротравма. Людина живиться знаннями, вони дають їй віру та надію. Забрати знання означає забрати в людини перспективу. Вони ж навмисно не розповідають, що відбувається, щоб тиснути цим.

Спочатку мене виводили по дві хвилини на день уранці та ввечері, щоб сходити в туалет. Я не мав змоги вмити обличчя чи якось доглядати за собою. Світло було постійно ввімкнене, заснути складно, втрачається розуміння часу. Відчуття загострюються, унаслідок тривалого переживання стресу починається дистрес, він розтягується в часі та стає хронічним. Згодом мені на голову наділи мішок і повели кудись. «Вас никогда не пытали?» Мене били струмом, душили, підвішували, ламали кістки. І я при цьому нічого не бачив. Лише голоси та біль, що заполонив усе тіло. З якогось моменту я віддалився від ситуації, ніби занурився у воду. Голоси лунали десь здалеку. Я мав змогу спостерігати ситуацію наче збоку. Завдання цих людей, передусім, зламати людину психологічно, змусити її робити те, що їм потрібно.

Коли я чую розповіді про людей, які не змогли подолати схожі обставини, то розумію, що в них не було потрібного внутрішнього простору й вони надто чіплялися за життя. Катування триває багато годин, і, якщо людина живе зовнішнім відчуттям часу, цей досвід стає нестерпним. Хочеться, щоби все нарешті закінчилося. Власне, на цьому моменті багато хто й ламається. Бо вони хочуть жити, зокрема без болю. Адже померти можна будь-якої хвилини, кров закипає, серце не витримує.

Потім мене знову кинули в підвал і зняли з голови мішок. Я був повністю скривавлений, мені доводилося знову вчитися ходити, через атрофію постійно непритомнів. Але в якийсь момент зловив себе на думці, що усміхаюся. Тому що більше не боюся померти. Це означало, що вони мене вже не дістануть. Це перша думка. А друга – що я буду жити, а не виживати. Бо не боюся піти назавжди. Я буду тут і зараз, гідно переживатиму цей досвід і любитиму. У мене є сенси любові. До рідних і близьких, до життя, до Батьківщини. Я часто повторюю фразу: «Я боржник любові». Це не просто слова, це внутрішні переживання. Я повинен жити, щоб віддавати свою любов.

Другий етап – тривалий шок

Насамперед шок від того, що відбувається навколо. Катування, постійні зомлівання, бруд і решта жахіть стають чимось звичним. З’являється розуміння, що я тут надовго й потрібно навчитися якось жити в цих умовах. Як я міг попри це віддавати комусь свою любов? Люди навколо страждають, і мої сенси могли служити їм. Це означає, що я мав вийти назовні та почати думати про інших.

Страждання були різними. Комусь не було чого їсти, і я міг віддати цій людині свій хліб. Але були люди, що зовсім втрачали апетит. Це страждання про втрату сенсу. Багато кому потрібно було повертати почуття цінності, змістовності того, що відбувається, давати бодай якісь орієнтири. Люди часто кохалися у власній травмі й не мали змоги побачити щось іще. Травма ставала всім, і нічого, крім неї, в людей не було. Що я міг робити для них? Розмовляти з ними, давати інформацію, якої вони так потребували, розповідати історії, що нагадували їм про життя.

Кілька днів тому, гортаючи стрічку новин, я натрапив на інформацію, що один з військовополонених, якого готували до обміну, не витримав і наклав на себе руки. Я розумію чому. У нього взагалі не було інформації про майбутнє. Він не знав, що його чекає. Він, можливо, тиснув на себе, засуджував себе і, ймовірно, надто занурився у себе. Це призвело до того, що він наклав на себе руки. Багато людей, які до цього приходять, не мають змоги впоратися з власною травмою.

Пригадую, як мене та інших політв’язнів кинули у підвали СІЗО. Там у часи Союзу були камери смертників. Приміщення, що завширшки як лавка в парку. У підлозі дірка для туалету, а високо вгорі віконце з розбитим склом, через яке в камеру залітав сніг. Періодично з дірки виливалися нечистоти й вилазили пацюки. Я читав цим пацюкам лекції. Мені важливо бути не втрачати власні сенси, не забувати, ким я є поза камерою. На протилежній стіні були видряпані страждання інших людей. Хтось тут був багато років тому, хтось нещодавно, хтось, напевне, тут помер.

Я стежив за тим, як цей шок переживають інші ув’язнені. У тих, хто внутрішньо не готовий, усередині багато напруги, з якою вони не можуть упоратися. Нерідко це виливається в істеричність, в опис життя з перебільшеннями. Це бажання втекти від болю, заперечити те, що відбувається. Часто цей неспокій формулюється у питанні: «За що?». Тобто людина відмовляється бачити в цьому якийсь сенс, вона вважає, що не гідна такого досвіду. Зрілість – це смиренність і прийняття усього, що може трапитись. Це спокій насамперед.

Навіть опинившись фізично поза межами цього досвіду, маючи свободу пересування, внутрішньо ці люди залишаються ув’язненими. У камерах і колонії я спілкувався зі злочинцями, кримінальними авторитетами. Вони поводилися зі мною на рівних, тому що чули й бачили, що я роблю, як спілкуюся. Часом вони приходили до мене за порадою. Я запитував у них, чи опиняться вони колись на свободі? На волі – це зрозуміло. Вони матимуть змогу вільно пересуватися світом, але чи буде це свободою від понять, які знову й знову приводять їх до в’язниці? Люди, що не переживають свою травму до кінця, не отримують досвіду. Травма маніпулює ними.

Третій етап – життя поза травмою

Для мене це вже період життя на волі. Коли немає катувань, тиску, обмежень, але є тригери, через які пам’ять нагадує про події минулого. Це може статися через запах, колір, через сон. Травму потрібно виговорювати, виписувати, доводити до стану інформації, якою можна ділитися з іншими. І головне – не робити це із самокопанням, а перетворювати на здоровий аналіз. Самокопання – це і є, власне, закоханість у травму. Воно тисне на почуття провини, жалю, меншовартості. Аналіз же спрямований на конструктивне вирішення. Цей досвід повинен працювати не лише на мене. Він може допомагати іншим, він з’явився у мене навіщось. Я часто наголошую: «Не чому, а навіщо?». Яку цінність це несе? Бажання зрозуміти значення ситуації і робить нас людьми.

Важливо бачити власну історію, розуміти її сенс, створювати з неї розповідь. Недарма в багатьох архаїчних суспільствах історія була методом лікування. На території Конго є традиція під назвою «касала», коли навколо того, хто перебуває у сильному переживанні, збираються люди й розповідають йому, хто він, звідкіля, що зробив, хто його родина, нагадують про його добрі вчинки. Це знову пов’язує людину з життям, дає їй відчуття причетності до групи. Якоюсь мірою вони легалізують переживання. А ті, своєю чергою, перестають мати таку велику силу. Тобто людям, які пережили травму, важлива підтримка. Вона, крім почуття потрібності, може дати природні джерела ендорфінів. Часто через відсутність підтримки люди шукають ці ендорфіни в алкоголі, наркотиках чи інших речах, які ще більше руйнують.

Один знайомий, що переживає ПТСР, сказав мені недавно, що його «накриває». Ми сиділи в сусідніх камерах, він гідно тримався. Але в Києві після звільнення зіткнувся з проблемами, що не сприяють одужанню. По-перше, його не брали на роботу, і він переживав це як продовження своєї травми, по-друге, йому не було з ким тут про це поговорити. Звісно, він пішов до психолога, але той не дуже розумів, що таке ПТСР і як з ним працювати. Але це принаймні розмова про його напругу, переживання. Він каже, що періодично втрачає будь-які орієнтири, що йому хочеться з розбігу вгатитися в стіну. Сьогодні він, здається, знайшов роботу в Польщі. Знаю також іншу історію, в якій чоловік не зміг адаптуватися та покінчив з собою.

У всіх своя історія. Ми з цього починали. Дехто після повернення має враження, що його кинули. Я кажу тоді, що це інфантилізм. Вас зустріли, погодували, дали засоби на перший час життя. І все, не очікуй більшого. У людини мають бути власні внутрішні сили, щоби вийти з цієї ситуації. Я знаю також історії, в яких люди пройшли крізь ситуацію гідно та змогли адаптуватися. Наприклад, Олексій Кириченко, військовий, колишній полонений; провів у полоні 1212 днів. Потрапив до бойовиків після битви за Савур-Могилу, звільнений 27 грудня 2017 року (разом з Ігорем Козловським – ред.). У його житті тепер інші випробування: він займається здоров’ям дружини та матері.

Важливо жити не лише собою, а й зв’язками з іншими, бути пов’язаним з кимось. Реалізовувати в такий спосіб свою любов. Це допомагає людині гідно проходити крізь випробування. Але, звісно, декому також потрібна медикаментозна підтримка. Але не тільки вона, треба займатися і тілом. Я і до ув’язнення, і під час нього займався йогою, пранаямою. Турбота про себе та своє здоров’я – це внесок у майбутнє.

Як зрозуміти, що травма стала досвідом? Це виявляється у спокої, рівновазі, прийнятті. Мить глибшає. В японській мові є такий термін «рей» – вияв глибокої поваги комусь чи чомусь під час зустрічі. Я бачу квітку, я бачу її цвіт, ми з нею рівні. Я насолоджуюся нею і насолоджуюся життям. Почуття гармонії між тим, що зовні та всередині – це і є здорова людина.

Спочатку травма, потім досвід

Як говорити про ПТСР? У нього чимало різних аспектів, глибина та інтенсивність переживання залежить від людини, від того, як саме вона пройшла крізь це випробування. Усе залежить від особистих меж. Треба розуміти, наскільки людина зріла, чи вміє вона формувати свій внутрішній порядок, на який можна покладатися, коли важко. Коли говоримо про досвід переживання, спочатку потрібно з’ясувати, як саме людина розуміє все те, що з нею сталося. Це просто її внутрішнє відчуття чи також погляд збоку? У будь-якої ситуації є спостерігач. Внутрішній, якого ми називаємо совістю, мораллю, і зовнішній – це може бути те, у що віриш.

Дивлячись на свій досвід з різних позицій, я розумію, що травму спричинила не одна подія. У житті є низка ситуацій, які ведуть людину до певної кризи. Цей момент важливий для становлення. Криза – це своєрідний суд, на якому людина вирішує, хоче вона жити так, як раніше, чи ні. Як правило, йдеться про виростання над собою чи про зміну цінностей. У цьому сенсі травма може вести людину як уперед, так і назад. Якщо її переосмислити, вона стає досвідом, який дає змогу укріпитися в цінностях та отримати важливу інформацію про себе. У кризах проявляється характер. Усе найкраще і найгірше, що може бути.

Мене часто запитують, що допомогло мені пройти крізь це випробування і перетворити травму на досвід. Я відповідаю, що це гідність. У неї багато вимірів. Це і самоповага, і повага до інших, і толерантність, і вміння не залежати внутрішньо від зовнішніх обставин. Гідність повинна бути наповнена і своїм первинним сенсом – зрілістю. Що б з людиною не трапилося, вона дозріла до цього. Йдеться передусім про внутрішній простір, а не про вік. Він повинен мати ціннісні орієнтири, що ляжуть в основу особистих принципів. У складних ситуаціях людина стає емоційною. Якщо у неї немає правил, почуття можуть заполонити та зруйнувати все.

Фото: Андрій Баштовий


[1] Ігор Козловський – вчений і релігієзнавець, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України.

Події, факти, долі...

14.11.2019 | ХПГ-інформ

ООН: 25 мирних жителів загинуло цього року на Донбасі

   

Цьогорічні втрати серед цивільного населення на Донбасі нижчі за попередні роки: 25 загиблих і 130 поранених. Такі дані надало Управління верховного комісара ООН із прав людини у відповідь на запит Радіо Свобода. Сімнадцять людей загинуло через вибухи мін, сімох вбило під час  артилерійських обстрілів, одна людина потрапила у ДТП за участю військових.

«У період з 1 січня по 31 жовтня 2019 року, УВКПЛ ООН зафіксувало 155 випадків загибелі або поранення цивільних осіб, пов’язаних з конфліктом: 25 загиблих і 130 поранених, що на 40,4 відсотка менше, ніж за той же період 2018 року (51 загиблий і 209 поранених), і що також є найнижчою кількістю втрат серед цивільних осіб за весь період конфлікту», – йдеться в довідці УВКПЛ ООН.

Крім того, Український офіс ООН з координації гуманітарних питань назвав конфлікт на Сході України найстарішим. Адже люди похилого віку складають 30% тих, хто зазнав поневірянь внаслідок збройного конфлікту. Понад 560 тисяч осіб втратили можливість отримувати пенсію через бюрократичні перешкоди, зазначають в офісі ООН.

Як ми повідомляли, станом на 15 серпня загальна кількість загиблих серед мирних жителів складала 3339 осіб. «Цивільне населення, що мешкає у зоні конфлікту на сході України, по обидва боки лінії зіткнення, чекає негайних змін, – йшлося в Доповіді Моніторингової місії ООН щодо ситуації з правами людини в Україні. – Відсутність доступу до якісних базових послуг і політика Уряду, законодавство та практика, що мають дискримінаційний характер, продовжили негативно впливати на права населення, постраждалого від конфлікту, зокрема на свободу пересування і доступ до пенсій та соціальних допомог, причому особливо потерпають внутрішньо переміщені особи (ВПО)»

За інформацією СБУ на Донбасі незаконно позбавлено волі 245 людей. Раніше СБУ повідомляла про 240 незаконно позбавлених волі та 257 осіб, зниклих безвісти.

Законодавство

21.11.2019 | ХПГ-інформ

Свідоцтва про народження достатньо

   

Для того, щоб потрапити з тимчасово окупованої території на підконтрольну уряду, дитині достатньо свідоцтва про народження. Згідно з попередньою версією порядку перетину лінії розмежування, особі, якій немає 16 років, був потрібен закордонний паспорт.

Учора Кабінет Міністрів України ухвалив рішення, що спрощує перетин лінії розмежування для підлітків, які живуть на території так званих ДНР та ЛНР.

У Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб зазначають, що діти матимуть змогу перетинати лінію розмежування у супроводі усиновителів, а перелік ідентифікаційних документів розширено – додалося свідоцтво про народження та тимчасова посвідка при оформленні як внутрішнього так і закордонного паспортів.

Окрім, цього, спрощено процедуру переміщення товарів фізичними особами.

«Таке визначення як “ручна поклажа” виключено. Цей здавалося б, незначний нюанс знівелює корупційні ризики, зменшить черги та загалом спростить життя пересічних українців, що змушені жити на тимчасово окупованій території. Нові правила почнуть діяти наприкінці листопада 2019 року», – йдеться на сайті Уряду.

Нагадаємо, влітку Кабмін затвердив новий порядок перетину лінії розмежування, відповідно до якого під час перетину лінії розмежування дитині необхідно було мати із собою паспорт громадянина України, або закордонний паспорт, або тимчасове посвідчення громадянина України чи проїзний документ дитини. Таке нововведення не підтримали правозахисники, адже отримання закордонного паспорта – довга і недешева процедура. Тому початок дії нового порядку відклали до 29 листопада.

 

Законодавство

28.11.2019 | Володимир Глущенко, адвокат

Заборонені або обмежені для переміщення через лінію розмежування товари

   

Сьогодні на сайті Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб опубліковано Наказ Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України від 18.11.2019 № 92 «Про затвердження Переліку і обсягів (вартості/ваги/кількості) обмежених або заборонених до переміщення через лінію розмежування та до/з гуманітарно-логістичних центрів товарів, які можуть бути віднесенні до особистих речей» та Наказ Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України від 18.11.2019 № 91 «Про переміщення гуманітарних вантажів міжнародними гуманітарними організаціями на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях», якими власне передбачено які саме товари не можуть бути переміщені через лінію розмежування.
До таких товарів, зокрема відносять:
Зброя та боєприпаси, муляжі такої зброї, холодна зброя, наркотичні засоби та психотропні речовини, отруйні речовини, банківські метали у злитках та монетах, паливно-мастильні матеріали, тощо.
Особливу увагу звертаємо на товари, переміщення, яких обмежено. Це платіжні картки, підакцизні товари та автомобільні запчастини для легкового автотранспорту.
З повним переліком товарів, обмежених або заборонених до переміщення через лінію розмежування та до/з гуманітарно-логістичних центрів можна ознайомитися тут.

Правова допомога внутрішньо переміщеним особам та особам, які проживають на тимчасово окупованій території України, надається у громадській приймальні УГСПЛ у м. Харкові за адресою: вул. Свободи, 27, кв. 6 – за підтримки Норвезької ради у справах біженців.


Статтю створено в рамках спільного проекту УГСПЛ і Норвезької ради у справах біженців.

#NorwegianRefugeeCouncil #NRC #ПрямуємоРазом

Погляд монітора

20.11.2019 | Євген Захаров

У жодному разі не довіряти «вовкові у шкурі вівці»

   

Виступ на засіданні клубу «Елітарна світлиця» 30 жовтня в НАН України

Модератор: академік Ярослав Яцків, спікери Євген Захаров, Йосиф Зісельс, Мирослав Маринович (всі – члени Ініціативної групи «1 грудня»).

Спочатку хочу нагадати, що сьогодні, 30 жовтня, 45-та річниця Дня політичного в’язня в СРСР. 1974 року в таборах цю ідею запропонував Кронід Любарський, якого одразу підтримали В’ячеслав Чорновіл і Едуард Кузнецов. Ця дата є дуже важливою для всіх нас, оскільки відтоді День політв’язня шанують і відзначають у всьому пострадянському світі, і зокрема в Росії. Багато років у всіх містах Росії, де є люди, які на це здатні, проходять мітинги, на яких зачитують імена загиблих за часів радянського режиму жертв політичних репресій. Саме ці люди перетворилися нині на ті 14 %, що не хочуть режиму Путіна, а в збройному конфлікті між Україною та Росією підтримують Україну. На мій погляд, ця «інша Росія» не впорається без України, а Україна насправді не зможе впоратися без цієї «іншої Росії». І я думаю, що Україна і та частина Росії, яка не погоджується з імперською політикою Росії, з пануючим там режимом, виходить зараз на демонстрації протесту, мають допомагати один одному. Список російських політв’язнів є вже завеликим, але тим не менше росіяни продовжують протестувати.

Саме на цих людей ми покладаємо наші надії, що все ж таки Росія змінюватиметься. Я думаю, що те, якою буде Росія, є дуже важливим для України. Усі імперії мають зрештою зникнути, але сьогодні Росія знаходиться під впливом ганебної брехливої пропаганди, яка заповнює ненавистю душі людей, змушуючи їх змінити ставлення до України та українців й навколишнього світу. Все це дуже погані тенденції, тим не менше, я впевнений, що в будь-якому разі ми маємо підтримувати тих, хто підтримує нас. І це надзвичайно важливо.

Водночас я прекрасно розумію, що саме сучасна Російська імперія, сучасна російська влада на чолі з президентом, є тим першоджерелом проблем, які привели до збройного конфлікту. Це насамперед нездоланне намагання розділити Україну, знищити її державність і відродити імперію, адже без України відродження неможливе. Усе це спрямовано проти нас, і ми маємо відповісти на цей виклик. Я цілком згоден з тим, що сказав Ярослав Степанович про «україноцентричність» і практичний патріотизм як основу всього, що ми робимо. При цьому ми мусимо ставати сильнішими, ми в жодному разі не повинні довіряти «вовкові у шкурі вівці» і добре розуміти, що з ним ніколи і ні про що домовитися не можна.

Такі ілюзії були у президента Порошенка, коли він виграв вибори 2014 року. Він думав, що за два місяці він все владнає, домовиться, конфлікт залагодиться і все буде добре. Такими самими є зараз ілюзії нинішнього президента Зеленського. І недарма запропонований ним напрям політики викликав таку реакцію, як рух «Ні – капітуляції!». Бо, як справедливо сказано, ми не вибираємо між війною та миром, ми вибираємо між війною та капітуляцією. Мир на запропонованих умовах – це просто капітуляція. Очевидно, президент досить швидко переконається в тому, що «план А», який він запропонував, тобто виконати Мінські домовленості і домовитися з Росією, неможливий для виконання. На другий день після оголошення цього плану в ефірі харківського обласного телебачення я сказав, що мир за так званою «формулою Штайнмайєра» не може бути досягнутим. Не можна провести вибори за умови, якщо з окупованих територій не будуть виведені війська, не буде відновлено контроль за державним кордоном, не буде проведено очищення влади від колаборантів і тих, хто воював проти нас, тобто, без перемоги України в цьому конфлікті все це просто недосяжне.

Президент намагається чесно піти до кінця і домогтися зустрічі у «нормандському форматі». Я особисто не вважаю, що у нього є «злий умисел» продати Україну тощо. Він справді хоче спробувати домовитися. Один обмін заручниками пройшов, другий – готується. Великий обмін, під час якого планується звільнення понад 250 військових і цивільних заручників, які нині перебувають у полоні в так званих ЛНР/ДНР, а також 115 українських політв’язнів у Росії і Криму, і якщо він здійсниться, то я особисто буду тільки радий.

З того, що сказали про «план Б» Зеленський і міністр закордонних справ Пристайко, зрозуміло, що якщо мир за Мінськими домовленостями виявиться неможливим, то хочуть відгородитися від непідконтрольних територій Донецької і Луганської областей, перетворити лінію розмежування на державний кордон, всіх, хто хоче переїхати в Україну, забрати і забезпечити житлом, працею, пенсією тощо. При цьому президент озвучив цифру – один мільйон переселенців, яка видається незрозумілою, оскільки насправді на непідконтрольних територіях проживає 3,8 мільйона українців, і треба буде забирати значно більше.

На мій погляд, з цього плану також нічого не вийде, і ось чому. По-перше, якщо робити це всерйоз, тобто якщо говорити про відділення окупованої території від України, то прийняттю такого рішення має передувати референдум, що визначається статтею 73 Конституції, оскільки це зміна території країни. Такий референдум, зрозуміло, не можна провести без жителів окупованих територій. Якщо референдум національний, то в ньому мають взяти участь всі. І тут ми повертаємося до «плану А», оскільки жодного референдуму на цих територіях не можна провести з тих самих причин, з яких не можна провести вибори.

Інший варіант «плану Б», який, ймовірно, може з’явитися: не проводити референдуму, не говорити про те, що це вже не Україна, а говорити про ці території, як і про Крим, що це території, окуповані Росією, що вони є українськими і в майбутньому перейдуть до нас. Відтак, відгородившись від них, забравши всіх, хто хоче, ми переводимо воєнний конфлікт малої інтенсивності в конфлікт заморожений – як у Придністров’ї, в Абхазії, Південній Осетії тощо. Тобто, робити це явочним порядком без правового оформлення. Але це безперспективно тому, що такий варіант ніколи не влаштує Росію, оскільки її стратегія полягає в підтриманні конфлікту на Сході як інструменту постійного тиску на Україну і провокацій проти неї.

Окрім викликів, народжених зовнішньою загрозою, маємо виклики, пов’язані з внутрішнім становищем. Вони не менші, а може, й більші, ніж ті, що пов’язані з російською агресією. Вони полягають в тому, що ми ніяк не можемо змінити наше життя на краще. Гасло «Реальне покращення життя вже сьогодні» весь час залишається нереалізованим, тобто бідні бідніють, багаті багатіють. І, хоч кажуть, що наше суспільство стало суспільством споживання – це аж ніяк не скасовує того факту, що значна частина людей не живе, а виживає. Постійною залишається бідність працюючих людей, зокрема, тих, кого називають бюджетниками – науковців, лікарів, вчителів та інших. Корупція, по суті, є замінником ринку і пов’язана насамперед з тим, що бізнес і влада тісно спаяні між собою, а надприбутки можна забезпечити лише за рахунок близькості до влади. Нова влада каже, що хоче позбутися цього, але поки що все відбувається навпаки. Наприклад, за останні три місяці відшкодування ПДВ зросло на порядок порівняно з попередніми трьома місяцями, а ці кошти йдуть тим, кого називають олігархами. Чому це відбувається? Можливо, внаслідок відсутності професіоналізму у нової виконавчої влади, яка просто не здатна налагодити ці процеси?

Найбільше мене лякає популізм влади і намагання спиратися на те, чого хоче «народ». А «народ» хоче, щоб посадили якомога більше функціонерів, а цей шлях у боротьбі з корупцією є не лише неефективним, а й руйнівним. У цьому я абсолютно впевнений.

Підсумовуючи, скажу, що ми дійсно живемо у дуже тривожний час, який окрім війни ускладнюється не менш серйозними внутрішніми проблемами.

Питання: Чи є реальною влада, коли обираються символічні фігури, а керують процесами в державі інші?

Відповідь: Я вже давно звик до того, що в пострадянському суспільстві на будь-яке суперечливе питання можна відповісти і «так», і «ні», і навести серйозне обґрунтування. Отже, і на це питання, чи символічна влада, я можу відповісти і «так», і «ні». З одного боку, влада справді символічна, оскільки ухвалені рішення, навіть закони, потім не виконуються, на практиці діють інші правила. Натомість я можу годинами розповідати про сотні конкретних справ, що засвідчують реальність влади. Якщо ми змагаємось у судах, маючи сильну правову позицію, то обов’язково виграємо. З другого боку, можна це питання переформулювати – «що є більш пріоритетним – право сили або сила права?» І я знову можу навести сотні прикладів, коли сила права перемагає право сили. Наведу такий приклад. Відомо, що Віктор Медведчук подав дифамаційний позов до Вахтанга Кіпіані, який уклав книжку про останній вирок Василя Стуса. Там 688 сторінок, левова її частина – це архівні документи зі слідчої справи Стуса 1980 року. Медведчук був в ній адвокатом Стуса, і він відіграв свою роль, фактично не намагаючись вплинути на вирок. Тим не менше він виділив десять невеличких фрагментів у післямові Кіпіані і вимагає тепер сатисфакції за, мовляв, образу його честі і гідності, наполягаючи на тому, що книжку треба припинити продавати, а також публікувати в будь-якому місці, на будь-яких умовах, і навіть частинами. Ми вступили в цю справу, і я певен, що її виграємо. Що б там хто не говорив, а книжка ця буде друкуватися далі, буде розповсюджуватися, бо неможливо накласти арешт на видання про останню кримінальну справу національного генія. Це просто неможливо. Цього не має бути за визначенням. І в цьому торжествуватиме сила права.

Питання: Схоже, сучасне суспільство не потребує інтелектуалів. Наша пасивність виявилася в тому, що зараз в уряді, у Верховній Раді, у Кабінеті міністрів немає жодного науковця. Скажіть, будь ласка, як спонукати наших науковців і освітян до активнішої боротьби за свої права і розвиток нашої держави?

Відповідь: Справді, ніхто, окрім нас самих, не допоможе вийти з ситуації, в якій ми опинилися. Це абсолютно точно. І тому, по-перше, сумніви щодо того, чи потрібні державі інтелектуали, треба відкинути. Потрібні, ще й як. Накопичуючи помилки у своїх справах, влада неодмінно прийде і скаже: «Допоможіть!», вже кажуть, розумієте? Вони вже звертаються, запрошують в свої дорадчі органи, робочі групи, щоб їм там допомогли, вже змушені прислухатися. Тому я цілком підтримую моїх колег: треба бути активними. Мирослав Маринович сказав про сайт Ініціативної групи «Перше грудня», а я додам, якщо у вас будуть якісь тексти з критикою того, що відбувається, пропозиції щодо того, що слід робити, щоби змінити ситуацію на краще, з критикою конкретних помилок сьогоднішнього парламенту, виконавчої влади та інших, будь ласка, давайте, ми це будемо з радістю друкувати на порталі Харківської правозахисної групи «Права людини в Україні». У нас на сайті понад 4 тисячі відвідувачів щоденно, 25 % з них англомовні.

Питання: Що є позитивного в новій владній команді?

Відповідь: Я також, як і мої колеги, маю великий скепсис щодо успіхів цієї команди в майбутньому, але хочу сказати, що її потенціал ще не вичерпався. Вони, в принципі, мають можливість переорієнтуватися, переструктуруватися, змінитися. Чому я так вважаю? По-перше, я вже говорив, що не вірю в їхній злий умисел. Навпаки, я вважаю, що в них позитивні інтенції. І у Зеленського особисто, і у цієї команди, яка з ним прийшла. Вони справді чесно і щиро хочуть зробити краще, тільки, на мою думку, не вміють і не знають, як. Але, знаєте, мені пощастило більше, ніж колегам: мої звернення до Зеленського і до парламенту, пропозиції сприймалися цілком позитивно – два закони президент ветував, про що я просив, аргументуючи, чому це слід зробити. В парламенті відправили на доопрацювання законопроект 7009 про зміни до Кримінального процесуального кодексу. Наша експертиза спрацювала: він був перероблений та прийнятий саме в тій редакції, яку ми запропонували, і президент вже його підписав. У мене ще доволі багато позитивних прикладів. Коротше кажучи, є якісь оптимістичні деталі, які дозволяють сподіватися на краще.

Права людини на південному сході України, 2019, №10

При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль