ПЛ продовжує дискусію, присвячену деяким проблемам правозахисного руху (Євген Захаров, Наталія Дульнєва).

Євген Захаров, ХПГ

Я хочу написати те, з чого треба було б починати цю дискусію.

Перед тим, як говорити про правозахисні організації, необхідно дати визначення усіх термінів, які використовуються: що розуміється під правами людини, від кого їх захищають, хто, власне, порушник прав людини.

Слід зауважити, що чіткої несуперечливої концепції прав людини не існує. Її можна було б збудувати, якщо прийняти суто ліберальне трактування прав людини, тобто розуміти їх тільки як так звані права першого покоління – громадянські (або особистісні) та політичні. До громадянських прав відносяться право на життя, на захист від рабства, від катувань, від безпідставного арешту, затримання або вигнання, право на рівність перед законом, на справедливий суд, на приватність, на свободу пересування, право на притулок, на свободу думки, совісті і релігії, на свободу вираження поглядів. До політичних прав належать: свобода мирних зібрань і свобода асоціацій, право на участь в управлінні, право обирати і бути обраним. Формулювання цих прав йдуть від Джона Локка, пройшли через буржуазні революції, потрапили до Декларації прав людини і громадянина і Американського Білю про права людини та були кодифіковані у Загальній декларації прав людини і Міжнародному пакті про громадянські і політичні права в майже не зміненому вигляді. В термінології Джона Локка усі ці права є природними, тобто належать усім людям по праву народження, просто тому, що вони люди.

Слід підкреслити, що йдеться про права особистості, а не якогось колективу, і у якості порушника розглядається виключно держава. В основі концепції прав людини міститься три положення: 1. будь-яка влада в державі має бути обмеженою; 2. кожна людина має свою область свободи, на яку держава зазіхати не вправі; 3. якщо держава порушила цю область свободи, людина повинна мати можливість оскаржити це порушення в суді, який примусить державу перервати порушення і компенсувати збитки, які були нанесені порушенням. Таким чином, права людини – це зони свободи, які мають бути вільні від регулювання державою (це визначення належить Ф.Гайєку). При такому підході зручно використовувати поняття негативних прав, тобто заборон державі порушувати зони свободи. Що ж до правозахисних організацій, то можна чітко визначити їхню місію – охороняти ці зони свободи від експансії держави, захищати людину від організованого насильства, яке здійснює держава. При цьому, якщо природні права переходять в статус юридичних, тобто закріплені в законі, то з’являється можливість захищати їх за допомогою визначених законом процедур. Наприклад, гарантування прав людини в Конституції вже уможливлює юридичний захист прав людини через Конституційний чи звичайний суд в залежності від того, як збудована конституційна система. В українській Конституції ці права гарантовані статтями 21-41.

Описана концепція прав людини одразу перестає працювати, якщо розширювати поняття прав людини і додати до них так звані права другого покоління, які з’явилися у Загальній декларації прав людини під тиском Радянського Союзу та його сателітів, – соціальні, економічні та культурні права. Вони включають право на соціальне забезпечення, на працю, на рівну оплату за рівноцінну працю, на відпочинок і дозвілля, право на достатній життєвий рівень, право на освіту, право на участь у культурному житті суспільства та інші. В Конституції України вони гарантуються статтями 42-54. Ці права мають вже зовсім іншу природу. Їх називають позитивними, оскільки вони накладають на державу позитивний обов’язок їх забезпечити. Прибічники ліберальної концепції прав людини кажуть, що ці права взагалі не можна називати правами людини – вони вже не універсальні, не всезагальні, не невідчужувані, і, найголовніше, вони мають бути реалізовані державою а не людиною, це обіцянки держави зробити людям "хороше життя" – забезпечити їх робочими місцями, достатнім рівнем життя, що означає достатній рівень харчування, житла та одежі, кваліфікованою медичною допомогою, достатнім соціальним забезпеченням в старості, тощо. Але, зауважимо, забезпечити реалізацію цих прав можливо тільки у випадку отримання грошей від тих, хто їх заробляє, а потім справедливого і правильного розподілення отриманих коштів. Жодного позитивного прикладу такого ґатунку в так званих країнах народної демократії ми не бачили, а бачили, навпаки, дещо протилежне.

Отже, більш прийнятною видається ліберальна концепція прав людини, яка й має бути покладена в основу діяльності правозахисних організацій.

Це не означає, що правозахисні організації мають ігнорувати права другого покоління, тим більше, що вони закріплені в нашій Конституції (хоча, на мою думку, це було помилкою, і в подальшому Конституцію доведеться змінити, гарантії цих прав переформулювати – наприклад, так, як це зроблено в Конституції Польщі, де ці права гарантуються не для усіх, а для соціально слабких), Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права (Україна є його учасником) і Європейської соціальної хартії (Україна на шляху приєднання до хартії). Але говорити про реалізацію цих прав можна, якщо тільки декларативні норми (сформульовані як наміри, побажання) цих документів підкріплені нормативними актами, які, наприклад, визначають, що в цій країні є достатній рівень життя. Інакше незрозуміло, що є порушенням цих прав, і ці порушення не можна оскаржити в суді, отже, ст.8 Конституції, яка декларує, що конституційні норми є нормами прямої дії, виконати для цих прав неможливо. Таким чином, в наших умовах ці права є суто декларативними, і держава їх реалізувати не в змозі. Але для правозахисних організацій залишається великий простір для утвердження мінімальних норм, які держава має визнати і забезпечити, для захисту від дискримінації в реалізації цих прав, для боротьби з порушеннями законодавства, яке певною мірою реалізує ці права (нарахування пенсій, допомоги інвалідам, багатодітним родинам, тощо).

Слід визнати, що прибічники розширення концепції прав людини мають свої сильні аргументи. Оскільки праця невіддільна від життя, право на життя і право на працю – речі взаємопов’язані; якщо держава не бере на себе обов’язок забезпечити бодай на мінімальному рівні це право, а людина слабка і не може сама собі це право забезпечити, вона відкидається на обочину життя. Як же можна тоді говорити про соціальну державу? Крім того, є відома теза про неподільність прав людини. Людина єдина, є істотою соціальною, і усі її права, які відображають різні іпостасі людини, не можна розділити. Вони потрібні людині в комплексі. Якщо людина не буде мати можливості працювати і заробляти, навіщо їй фундаментальні свободи? Крім того, заперечується теза, що позитивні права на відміну від негативних пов’язані з рівнем багатства суспільства: кажуть, що багато прав першого покоління, такі, як, наприклад, право на справедливий суд, на рівність перед законом, в бідному суспільстві захистити також не можна. І взагалі, чому права першого покоління є негативними? Те ж право на справедливий суд – хіба воно негативне? Воно означає позитивний обов’язок держави забезпечити рівний доступ до правосуддя та існування справедливого і безстороннього суду. Заборона катувань означає позитивний обов’язок держави провести швидке, неупереджене і ефективне розслідування повідомлень про катування. Заборона державі безпідставно і свавільно порушувати свободу людини означає позитивний обов’язок держави захистити ці права у випадку порушення, тобто один орган державної влади має виправити помилки іншого органу державної влади, який припустився порушення. Не можна не визнати ці аргументи серйозними.

У другій половині ХХ сторіччя з’явилась концепція прав третього покоління, прав народів. Право народів на самовизначення навіть потрапило до пактів ООН 1966 року. Хоча слід зауважити, що це право не забезпечене процедурно в міжнародному праві і є дуже небезпечним в практичній площині. Була спроба запропонувати третій пакт, який кодифікував би ці права – на самовизначення, на розвиток, на чисте довкілля, але вона виявилась невдалою. Хоча деякі з цих прав були включені до Африканської Хартії прав людини 1971 року. Ці права ще більш далекі від юридичного закріплення, ніж права другого покоління. З теоретичної точки зору тут ще більше питань.

Але це не означає, що колективні права треба відкидати. Якщо визнавати, що захист прав людини – це діяльність, спрямована на мінімізацію організованого насильства, здійснюваного державою, то кроки на захист якихось груп, які пригноблюють, – це загалом коректний підхід.

На закінчення хочу підкреслити, всі ці розмови про права людини, всі ці правові конструкції безглузді, якщо вони не сприяють захисту свободи, життя, честі й гідності людини.


Наталія Дульнєва, Українська Асоціація "Міжнародна Амністія", Львів

Перш за все хочу внести ясність у факт моєї участі у цій дискусії. Проблеми формування асоціацій чи інших об’єднань національних правозахисних організацій є надзвичайно цікавими, проте вони, як правило, рідко входять до нашої сфери діяльності, або до наших стратегічних планів. Хоча останнім часом ми теж почали створювати або входити до об’єднань чи коаліцій для вирішення певних практичних питань, як наприклад, боротьба з тортурами чи створення Міжнародного Кримінального Суду. Побудова об’єднаного фронту людей, що знаходяться на "першій лінії вогню", тобто правозахисників, турбує нас все більше. Однак, ми вважаємо, що вона потребує багатьох узгоджень і делікатного підходу, щоб кожна організація могла, зберігаючи свою специфіку, додати свій голос і вплинути на вирішення справ. Саме тоді ми будемо мати сильніший та динамічніший правозахисний рух, який би міг розвинути і втілити стратегію захисту прав людини у 21-у столітті.

Але я б хотіла поки що виступити у цій дискусії з приводу, який мене турбує набагато більше, аніж об’єднання правозахисних організацій. Під час цієї дискусії, можливо цілком спонтанно, з’явилася інша тема, а саме концептуальне обґрунтування прав людини, а також визначення прав людини, яке було дано паном Євгеном Захаровим. І ось тут я мушу висловитися, оскільки відстоювана ним точка зору нє є прийнятною для Міжнародної Амністії. Хочу підкреслити, що у даному випадку я висловлюю не свої особисті погляди, і не концепцію Української Асоціації Міжнародної Амністії, а певні підставові цінності, якими керується увесь міжнародний правозахисний рух Amnesty International, певною мірою причетний до створення існуючих норм міжнародного права. Для нас це питання надзвичайної ваги.

Але усе по порядку.

Для нас головною засадою прав людини є поняття людської гідності. Тому ми однаково серйозно ставимося до усіх трьох категорій прав людини, які викладені у Загальній Декларації прав людини та інших міжнародно-правових документах. Ми не визнаємо ліберальну концепцію прав людини, побудовану на ієрархії цих прав. З нашої точки зору, права першого покоління, або громадянські і політичні права, зорієнтовані на свободу людини, права другого покоління, або соціальні і економічні права, зорієнтовані на безпеку людини, і права третього покоління або права на здорове довкілля, культуру і розвиток (які до речі є не правами народів, а теж правами індивідуальними) є абсолютно рівними між собою, і повинні бути дотримані у комплексі. Саме тоді вони стають нормами, які можуть забезпечити гідність людини, саме тоді вони можуть бути підвалинами не лише свободи, але й справедливості. Для того, щоб жити з гідністю, людям одночасно має бути гарантовано право на свободу, безпеку та гідні людини норми громадського життя. Право на свободу від страху і право на свободу від голоду для нас є однаково важливими. І якщо ці права на свободу від голоду з’явилися у Загальній Декларації прав людини під тиском Радянського Союзу, то що ж, і добре, що хтось про це турбувався. Наше сприйняття прав людини є відповіддю на політичні, економічні та соціальні зміни у сучасному світі, а також їхній вплив на правозахисний краєвид світу.

Перш за все, до таких змін відноситься явище глобалізації у сенсі поширення економіки вільного ринку, багатопартійних політичних систем та технологічних інновацій, що супроводжується зростанням добробуту деяких, але збіднінням та відчаєм для багатьох. Другою зміною, яка міняє імідж сучасного світу, є протилежне глобалізації явище, а саме, дефрагментація – зростання розбіжностей і конфліктів між країнами, розпад та колапс окремих держав, боротьба за владу між певними кланами та правлячими елітами. Наслідками дефрагментації є зростання дискримінації, збільшення небезпеки для роботи правозахисників і працівників гуманітарних інституцій та зміна різновиду політичних репресій, які, у свою чергу, споводували навіть зміну пріоритетів Міжнародної Амністії, яка все більше фокусує свою діяльність не лише на свободі слова і думки, а на порушенні прав людей внаслідок їхньої ідентичності. Тобто ми вимушені працювати на захист людей, які постраждали не за те, що вони думають, а за те, ким вони є, і це нелегкий процес, який потребує нових підходів, нових методів досліджень і боротьби. Третім викликом для нас є реакція на ці глобальні зміни національних держав, які опинилися між Сціллою глобалізації і Харибдою дефрагментації, і не здатні ані контролювати глобальних тенденцій, ані виконувати вимоги усіх соціальних груп, що проживають у межах їхніх кордонів. У такій ситуації держави нерідко втрачають контроль над власною територією або принаймні авторитет. Хоча майже усі держави користуються риторикою ліберальної демократії та прав людини, лише деякі серйозно намагаються втілити слова у реальність. Але є речі, які держави можуть і повинні робити. Вони повинні захищати власних громадян від свавілля транснаціональних корпорацій та міжнародних фінансових інституцій. Вони повинні захищати робітників від експлуатації, поборювати корупцію чиновників та не допускати вбивств правозахисників і журналістів. Головною нашою метою у цій сфері є притягнення держав до відповідальності як за їхню діяльність, так і за бездіяльність, наприклад у галузі недопущення домашнього насильства над жінками та дітьми, відсутність контролю за торгівлею зброєю та знаряддями тортур, тощо.

З моменту падіння Берлінської Стіни значно зріс як у чисельності, так і у силі міжнародний правозахисний рух. Проте, масштаб репресій, бідності та військових конфліктів збільшився аж так, що тепер від них страждає більшість людства. Для нас усі принципи прав людини завжди були важливими лише через їхнє значення для конкретних осіб та персональних трагедій жертв порушень прав людини. Врятувати жертву – було і залишається головною метою роботи організації. Тому організація веде боротьбу на три фронти. Першим є боротьба за збереження індивідуальності жертви, бо жертва це не статистична і не соціологічна категорія, а людська істота. Другим фронтом є боротьба проти забуття. Не може бути справедливості, якщо злочинці, які б посади вони не займали, можуть насолоджуватися безкарністю. І нарешті третім фронтом є боротьба за права для всіх. Права людини належать кожному, а не лише освіченим, популярним, інтелектуалам, тощо.

По той бік політичних конфліктів існує соціальна і економічна несправедливість, яка теж породжує серйозні порушення як економічних, соціальних і культурних, так і громадянських і політичних прав людини. Ми визнаємо не лише принцип Локка про природність прав. Повага до прав людини містить не лише визнання універсальності, але також неподільності цих прав.

Більшість бідних цього світу позбавлена переваг глобалізації. Вільний ринок не обов’язково означає більш суспільно свідомий ринок. Навпаки, зростання бідності у серці процвітаючого світу підвищує у людей почуття того, що вони перебувають на економічному і соціальному маргінезі, що за них ніхто не дбає, а це створює ґрунт для обурення і застосування сили. Багато людей, у тому числі в Україні, мають глибоке почуття пануючої соціальної несправедливості. Мільйони людей в усьому світі не мають рівного з іншими доступу до освіти, роботи і влади, через їхні расове або етнічне походження, стать або сексуальну орієнтацію. Поки глобалізація поширюється, збільшуючи багатства багатих і доводячи до відчаю бідних, правозахисники повинні боротися не лише за юридичну справедливість, але за соціальну справедливість. Етичний підхід до глобалізації означає такий підхід до проблем розвитку, який базується на правах людини. Ми повинні боротися не тільки проти тортур, свавільних арештів і несправедливих судів, але також проти голоду, неписьменності і дискримінації, якщо ми хочемо, щоб права людини цінувалися в країнах, що розвиваються, або в країнах, охоплених економічною кризою, таких як Україна.

Коли ми говоримо про світ свободи і справедливості, то маємо на увазі світ, де кожна особа користається усіма правами людини, що містяться у Загальній Декларації прав людини і інших міжнародних документах з прав людини. Наша сфера діяльності розширилася, оскільки змінилися проблеми порушень прав людини, які нас турбують. У майбутньому ми не лише працюватимемо на захист громадянських і політичних прав, які перебували у центрі нашої діяльності протягом десятиріч, але й боротимемося за те, щоб гарантувати повагу до економічних, соціальних і культурних прав.

Саме тому я хочу наголосити, що ліберальна концепція прав людини зовсім не є загальновизнаною і навіть не сприймається позитивно більшістю правозахисників у сучасному світі. Навпаки, саме за останні 20-30 років ця концепція все більше відступає під натиском концепції універсальності та неподільності прав людини. Більше того, саме ліберальна концепція, яка звужує значення прав людини і стверджує, що держави не несуть відповідальність за дотримання соціальних та економічних прав, заважає ефективно дотримуватися прав жінок, дискримінованих меншин, тощо. Саме ця ліберальна теорія прав людини призвела до того, що інституції та організації, які займаються проблемами прав людини, відвертаються від вирішення проблем прав жінок, біженців, меншин, трудящих, і не вважають правозахисними організаціями ані професійні спілки, ані жіночі організації.

Хочу завершити тим, що універсальність і неподільність прав людини є абсолютними цінностями для нас, і не можуть служити предметом переговорів. Саме це формує наш правозахисний погляд, – погляд, з точки зору якого безпека людей важливіша, ніж безпека держав. Ми вважаємо, що у наш непевний час лише цей підхід пропонує хоч якусь реальну надію для поступу.


Євген Захаров, ХПГ

Текст Наталії, на мою думку, підтверджує те, що усталеної концепції прав людини не існує. Це поняття не визначено в праві, як не визначені інші ключові поняття, такі, як, наприклад, "народ", "національна меншина" та багато інших. Важко торкнутися усіх позицій, заявлених в цікавому тексті Наталії, і тому я обмежуся лише кількома ремарками.

Хочу, проте, заперечити одну тезу. Наталія весь час пише від імені усіх членів руху "Міжнародна Амністія" і підкреслює, що у даному випадку вона висловлює не свої особисті погляди, і не концепцію Української Асоціації Міжнародної Амністії, а певні підставові цінності, якими керується увесь міжнародний правозахисний рух Amnesty International. Знаючи особисто багато членів Амністії як в колишньому СРСР, так і за його межами (багато з яких, до речі, притримується саме ліберальної концепції прав людини), ризикну припустити, що вона все ж таки висловлюю свою особисту точку зору, оскільки, гадаю, вони б з тим, що вона виклала, не погодилися. Бо стверджує вона речі далеко не безспірні.

Зауважу, що не можна однаково ставитися до усіх прав хоча б тому, що вони мають різну ступінь захисту, різну природу і різне значення. Мені важко уявити однакове ставлення, наприклад, до таких прав, як заборона катувань та право на оплачувану періодичну відпустку (відповідно ст. 5 і 24 Загальної декларації прав людини). Перше право належить всім і є абсолютним, жодні причини не виправдовують застосування катування. Друге... Ну, яка, скажіть, може буде відпустка у письменника чи художника, який працює, скільки хоче і коли хоче? Зрозуміло, що це право не є природнім, невідчужуваним і всезагальним. І взагалі, чи можна це вважати правом людини? Так можна дійти до права чистити зуби... І до принципу неподільності прав, який я, до речі, не заперечував, це відношення не має.

Я вважаю, що не можна не ставити питання про ієрархію прав і свобод. Але не можна стверджувати, що пропонована тим чи тим ієрархія є єдино вірною і не може бути предметом переговорів. На мою думку, важливість того чи іншого права суто індивідуальна. Одні більше люблять свободу, інші – порядок. Для одних найголовнішим правом є право на життя, але для Сократа, наприклад, воно, як відомо не було головним. А, наприклад, для Пушкіна, найважливішим правом, схоже, було право на приватність: його відливали холодною водою, коли він дізнався, що його листи до дружини піддавалися цензурі. Як відомо, своє право на честь і гідність він цінував більше, ніж право на життя...

27 листопада в Києві відбулася робоча зустріч представників недержавних організацій з прав людини, яку організувала Харківська правозахисна група за підтримки Міжнародного фонду "Відродження". Протягом дня 85 представників 79 організацій обговорювали напрямки і засоби співпраці неурядових організацій та парламентських структур, спрямованої на захист і утвердження прав людини. Домінувала наступна точка зору: створення юридичної особи на кшталт асоціації недержавних організацій з прав людини для координування їхньої праці недоцільне, бажане об’єднання на кшталт Громадської ради недержавних організацій з прав людини (не всім учасникам подобалась ця назва, але іншої так ніхто і не запропонував) у вигляді "м’якої" горизонтальної коаліції, яка буде працювати через робочі групи, створені для праці відповідно до конкретних проектів задля вирішення конкретних проблем. При цьому співпраця з органами державної влади і доцільна, і бажана, але необхідно зберегти незалежність і досягти рівноправності у стосунках.

Була утворена робоча група з представників 8 організацій, яку учасники зустрічі уповноважили підготувати декларацію про співпрацю, положення про Громадську раду, провести опитування бажаючих взяти участь у співпраці, визначити план і стратегію спільних дій та сформувати перелік проблем, для вирішення яких мають бути сформовані робочі групи. ХПГ взяла на себе інформаційну підтримку цього процесу. Всі документи, які готуються робочою групою, будуть надруковані в ПЛ і вміщені на сайті www.khpg.org для обговорення. Сьогодні пропонуємо увазі читачів проект декларації, який вже узгоджено більшістю членів робочої групи.