MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

ООН: за три місяці росіяни стратили 32 українських військовополонених‘Я сказав росіянам на блокпосту, що їду на Азовсталь’ Жодної толерантності до путінського режиму! Звернення вчених світуОмбудсмани Турецької Республіки зустрілися з рідними бранців РФНацгвардійця РФ судитимуть за сексуальне насильство щодо викраденого чоловіка Похований курган: росіяни знищують унікальну пам’ятку в Маріуполі‘Один брат загинув, другого ледве врятували’, — історія мешканки Загальців‘Россияне убивали со звериной жестокостью’Війна з темрявою. Підсумки тижняРосія створила ‘всепроникну атмосферу страху’ на ТОТ‘Росія воює проти звичайного життя людей’, — Президент України‘Суди’ над полоненими: у ‘ДНР’ до тривалого ув’язнення засудили десятьох ‘азовців’Права осіб, що повернулися з російського полонуЗруйновані села Дібрівне та Курулька з повітряМілітариzовані: Росія посилює діяльність ‘Юнармії’ у КримуВідновлення і реабілітація після полону — Уряд ухвалив постановуВони б’ють по тих, хто рятує життя. Підсумки тижняЗвільнення від відбування покарання за станом здоров’яРосіяни викрали з Енергодара двох братів, що працювали на ЗАЕС, — їх шукають рідніОбмовив себе під загрозою тортур: російський суд залишив чинним вирок Максиму Буткевичу

Про фантом «братерської» дружби, чужинські «скрепи» і український інтерес

15.02.2017   
Наталка Ковальчук
Незважаючи на російську агресію , в Україні все ще доволі багато громадян, а точніше - майже 40 відсотків, позитивно налаштовані до сусідньої країни, яка почала проти нас війну.

Незважаючи на російську агресію , в Україні все ще доволі багато громадян, а точніше - майже 40 відсотків,  позитивно налаштовані до сусідньої країни, яка почала проти нас війну.

Принаймні, саме такі результати показали проведені  недавно соціологічні дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС). Причому більшість симпатиків Росії традиційно переважають у південному на східному регіонах країни.  http://ukranews.com/ua

Очевидно, певній частині українського суспільства не так легко позбавитися фантому «братерської дружби».  Тим більше у ситуації тривалої інформаційної війни, яку Росія використовує як один з важливих ідеологічних моментів.

Та якщо намір Москви й далі затягувати пута, якими віковічно утримувала Україну,  цілком зрозумілий, то зовсім інша ситуація виникає, коли ми самі не завжди вміємо, чи не хочемо розставити ті акценти, які повинні дати суспільству сигнал, хто є хто.

Скажімо, недавно з подивом дізналася, що головна вулиця одного з найбільших міст на Сумщині Глухова має назву … Києво-Московська.

Скоріш за все,  цей топонімічний гібрид результат  пропагованих колись дружніх обіймів, якими «старший російський брат» міцно душив  молодшого – українського.

Дивує інше. Вітчизняна топоніміка пережила не один процесс перейменування. Це відбувалося у 90-х після здобуття незалежності, на початку 2000-х після першого Майдану, ось тепер у рамках декомунізації.

Нехай під час перших двох хвиль перейменувань ставлення до Росії у нас було іншим, все ще сприятливим. Однак  у світлі сучасних подій навряд виглядає доречним те, що глухівський путівець у своїй назві й далі вказує місцевим жителям та гостям міста шлях з Києва на Москву.  

Чи, може,  треба у цьому випадку списати все на чийсь консерватизм та недалекоглядність?  Та, певно, варто задуматися, чи місце в Україні і таким проросійським символам, залишеним колишнім радянським режимом ?

Однак йдеться не тільки про минуле.

Російські «скрепи», як люблять говорити у сусідній державі,  цілком свідомо, очевидно, не без певного умислу і, можливо, не без  матеріального стимулу проштовхуються в українське суспільство й сьогодні.  

Не так давно десь на вулиці тицьнули в руки газету. Зараз чимало друкованої продукції поширюється якраз таким способом: від  різноманітних видань до політичних.   

Той часопис, про який йдеться, позиціонує себе як видання однієї з українських громадських організацій. Наклад позначено пристойний. На перший погляд, газета, як газета: трохи новин, трохи медицини, згадано про релігію і про виховання, вміщено дещо з кулінарії і так далі.  Здавалося б все, як звичайно.

Та, виявилося, не зовсім звичайно. Бо у цій нібито безневинній мішанині знайшлося місце й для історичної розповіді, як «національні російські герої» Мінін та Пожарський Москву врятували.

Зате про історію України ніде жодним словом  навіть не згадано. Ні про сучасний день, ні про минулий. Так, нібито над тією країною, в котрій живуть самі ж фахівці, що готували до друку це медіа, залягла суцільна темна пляма.

Можливо, самі вони таку прихильність до минувшини країни-агресора мають? Чи, може,  така установка від господарів надійшла? Чи, взагалі, підготовлено ту газетку не в Україні?

Як би там не було, але, справді, маємо досьогодні в себе вдома чимало сил, які вслід за гібридними ворожими інформаційними потоками просувають  тези про нібито «московську вищість», «російську духовність і древність», ті самі горезвісні «скрепи».

Здається, що й ідея щодо встановлення на площі Свободи у Харкові сумнівної монументальної скульптури річ того ж порядку. Самі харків’яни вже назвали майбутній витвір одороблом, активно повстають проти нього. http://nakipelo.ua, http://petition.city.kharkov.ua

Та помилкою було б вважати, що ця проблема стосується виключно харківської територіальної громади. Адже це місто – одне з найбільших в Україні, відомий науковий та індустріальний центр, де буває чимало гостей, зокрема, й з інших країн. Тож по харківському «монументалізму» судитимуть і про розвиток культури  всієї України, її національну самобутність. 

Та про яку самобутність може йти річ, якщо чимало фахівців вказують, що пропонована скульптура  певною мірою є  щей  плагіатом з інших схожих монументальних споруд. Наприклад, зазначається схожість  з відомим Александрійським стовпом у Санкт-Петербурзі. На доказ цього в Інтренет- мережі наводиться чимало світлин.

Саме побачивши одну з них, згадала, як кілька місяців тому в одній з соціальних мереж прочитала пост українця, котрий побувавши вперше  у Сант-Петербурзі,  порівняв його з Харковом.  Мовляв, українське місто дуже схоже на російське.

Але ж саме таке порівняння зовсім некоректне. Північне російське місто, засноване у 1703 році, так, може бути схожим на Харків, але не навпаки.

Бо Харків вже формувався і розвивався як поселення, коли Санкт-Петербургу й в помині не було.

Більше того, великою мірою російську північну столицю споруджували українці. Можна у цьому зв’язку згадати вислів, що на козацьких костях Петербург  стоїть. Можна навести рядки з твору Тараса Шевченка «Сон».

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

Не зайве, мабуть, вдатися й до історичних джерел.

«У 1654 р. був заснований Харків і декілька інших слобід, з котрих потім зложився Харківський полк. На Харківське городище прийшла спочатку маленька купка (37 семей) переселенців трошки раніше 1654 р., як се видко з прохання-супліки Бєлгородської Миколаївської церкви попа Івана. Він писав, що у 1654 році на Харківському городищі у їх церковній вотчині черкаси збудували хати і живуть у них», - так писав про заснування Харкова в «Історії  Слобідської України»  український історик Дмитро Багалій.

Ось тільки ця рідна історія стала відомою українському  загалу фактично вже в роки незалежності. До того, ми послуговувалися лише тим, що вкладала у наші голови радянська історіографія.  

Скажімо, у найбільш доступному і поширеному в ті часи «Українському радянському енциклопедичному словнику» (Київ. Головна редакція радянської енциклопедії. 1987 р.) точної дати заснування Харкова не зазначено взагалі. Лише те, що заснований на початку 50-х років 17 століття.  Зате точно вказано, що у 1765-80-х роках був центром Слобідської губернії.

З такою завуальованою «прив’язкою до дат» комусь взагалі може видатися, що у Харкова. як міста, справді,  коротша історія, ніж у російського мегаполіса.

Чи не в цьому причина наведених вище порівнянь?  А якщо у центрі українського міста бовванітиме ще й монумент цілком співвідносний з чужинськими імперськими «скрепами»?   

Висновок  можна зробити лише один. У своїй країні ми повинні мати свій власний, український інтерес. І відстоювати, боротися за свою власну історію.

Втім, боротьба ця віковічна. За неї, як зазначено в тій же «Історії Слобідської України» Д.І. Багалія,  український народ «..стратив усі свої сили, усе своє завзяття, усе своє життя, пролив ціле море своєї крові».

Ця кров за українську незалежність ллється й зараз. 

 Поділитися