поиск  
Права Человека в Украине. Информационный Портал Харьковской Правозащитной Группы

Новости

В этом разделе собраны сообщения сайта Харьковской Правозащитной Группы только на русском языке. У нас нет отдельной полнофункциональной русскоязычной версии сайта, однако, вы можете подключить в свой агрегатор новостей нашу русскоязычную версию новостной RSS-ленты

версия для печати
24.03.2020 | Володимир Бацунов
РУС

Милосердний ангел

   

«Довкола них падали американські бомби, горіла Светосавська вулиця і після закінчення повітряної атаки вони виходили подивитися, яке з вигляду „нове місто“. Щоразу відкривалися більш широкі обрії, оскільки будівлі зникали зі своїх місць, а якось серед руїн на рівні четвертого поверху вони впізнали за картиною, що залишилася на стіні, і полицею з книгами кімнату, у якій колись у гостях пили яблуневий чай. Якийсь кран сечив водою з тієї висоти, а полиця з книгами гойдалася. Книжки, одна по одній, повільно злітали з неї і, тріпочучи на вітру, немов птахи крилами, падали в попіл руїн».

Це з «Маленького нічного роману»[1] Милорада Павича. Коли я прочитав цей фрагмент, а було це у березні 1999-го, до мене завітав брат. «Знаєш, що Югославію бомблять?» – запитав він. Я не повірив. «Жартуєш», – сказав я. «Присягаюся!» – сказав він, і я взявся до перегляду новин. Брат не жартував, а в мене було відчуття, ніби сню лихий сон, у якому бачу продовження щойно прочитаного.

Отже, 24 березня 1999 року розпочалися бомбардування Союзної Республіки Югославії (до складу якої входили Сербія і Чорногорія) силами НАТО – так звана операція «Союзна сила», яку в самій Сербії називають агресією НАТО, що не є безпідставним, і нижче я скажу, чому.

Палає готель «Югославія». Фото: Д. Милованович

«Союзна сила» стала найбільшою воєнною сутичкою на території Сербії і Чорногорії з часів Другої світової. Заведено вважати, що саме ця операція поклала край Косовській війні – локальному збройному конфлікту між югославською армією та поліцією – з одного боку – та косовськими сепаратистами – Армією визволення Косова – з іншого – на території Автономного краю Косово і Метохія з переважно албанським населенням, який історично є частиною Сербії.

Косовська війна, ініціяторами якої стали сепаратисти, розпочалася в лютому 1988 року і призвела до численних жертв з обох боків. Конфлікт супроводжувався систематичними порушеннями людських прав – на осінь 1998 року число жертв було близько тисячі, більше ніж 230 тисяч цивільних албанців стали біженцями.

Але кілька слів про те, що передувало подіям.

З 1945 року Косово мало статус автономної області, у 1961-му стало автономним краєм, а в 1968-му отримало статус Соціялістичного автономного караю, що мав свою окрему конституцію, а також місце делегата у Президії СФРЮ. Косово мало фактично такі самі права, як і Соціялістична Республіка Сербія та Соціялістичний Автономний Край Воєводина, зокрема право ветувати ухвали Президії.

В економічному плані край був найменш розвиненим югославським регіоном і повсякчас отримував дотації та пільгові кредити з федерального центру.

Зазначимо тут, що після та підчас розвалу Югославії націоналізм на її теренах зацвів буйним цвітом, але й раніше в СФРЮ не все було з цим гаразд. Лідер країни Йосип Броз Тіто (під час Другої світової війни вождь комуністичних партизанів, потім генсек Союзу комуністів Югославії, за походженням – хорват) душив прояви націоналізму в зародку. Сербське населення у Боснії та Хорватії було противагою національним спрямуванням хорватів і боснійців, а створені в Сербії згідно з Конституцією 1974 року автономні краї Косово та Воєводина стримували сербський націоналізм. Проте «система стримувань і противаг» не могла існувати безконечно.

Попри старання Тіто та його наступників, певна частина косовської номенклатури вимагала надання краю більш широкої автономії аж до статусу федеративної республіки. У березні 1981-го на тлі тодішньої югославської економічної кризи албанські студенти вийшли на вулиці косовських міст із закликами виходу Косова зі складу СФРЮ і вимогою визнання незалежности краю. Масові заворушення, у яких взяли участь близько 20 тисяч людей, були жорстко придушені військами, тисячі людей арештовані, що так само додало напружености до міжнаціональних відносин.

1989 року, коли СФРЮ була вже на межі розвалу, за ініціативою глави сербських комуністів Слободана Милошевича сербський парламент скасував Конституцію 1974 року, Косово було позбавлено статусу Соціялістичного автономного краю. Потім були розпущені парламент і уряд Косова, а майже всі албанці звільнені з державних установ. У вересні 1991-го після таємного референдуму була проголошена «Республіка Косово», яку визнала лише Албанія.

*

Повернемося до 1999 року. Збройні сутички, злочини з обох боків протистояння, дипломатичні заходи не діють, світова спільнота, як водиться, висловлює занепокоєння… Усі передумови для гуманітарної інтервенції, яка визначається як «воєнне втручання однієї держави або групи держав у внутрішні справи іншої держави з метою усунення масових грубих порушень прав людини в цій країні, якщо вона не бажає чи неспроможна самостійно захистити права людини в межах власної території»[2].

З вересня 1998 року НАТО намагалося отримати дозвіл на збройну інтервенцію від Ради безпеки ООН, але – через спротив Китаю та Росії, постійних членів із правом вето – безрезультатно. З цієї причини НАТО вирішило атакувати СРЮ без санкції Радбеза, назвавши безпосередньою причиною відмову югославської делегації підписати угоду в Рамбує (Франція) під час мирних переговорів щодо Косова і Метохії у лютому 1999 року. Проте треба зазначити, що деякі пункти угоди ставили під питання суверенітет Югославії: вимога вступу сил НАТО в Косово і Метохію та їхнє вільне пересування всією територією СРЮ, референдум про самовизначення Косова і Метохії через 3 роки, результати якого стали б «важливим фактором» у рішенні про остаточний статус. Спостерігачі оцінювали цю угоду як ультиматум – заздалегідь було ясно, що югославська делегація її не підпише.

*

24 березня близько 19:45 розпочалися повітряні удари сил НАТО по території СРЮ – спочатку в Косові, а наступними днями бомбардувань зазнали і найбільші міста Сербії і Чорногорії – Белград, Ниш, Новий Сад, Лесковац, Ужице, Подгориця, Сомбор, Суботиця, Херцег-Новий, Панчево та інші. Спрямовані на військові об’єкти, пізніше удари поширилися на об’єкти промислові та цивільні.

Белградська вулиця

Атаки тривали безупинно протягом 78 днів. Були серйозно пошкоджені інфраструктура, об’єкти промисловости, школи, медичні заклади, будівлі ЗМІ, культурні пам’ятки, церкви та монастирі. Згідно з різними оцінками шкода складає від 30 до 100 мільярдів доларів.

Атаки припинилися 10 червня після переговорів у македонському місті Куманово, у яких брали участь представники Союзної Скупщини СРЮ, Великої Вісімки, військові делегації Югославії і НАТО. Результатом переговорів стало підписання угоди, за якою сербське військо та поліція залишають Косово і Метохію. Того ж дня Радбез ухвалює Резолюцію 1244, згідно з якою СРЮ зберігає суверенітет над Косовом, але воно стає міжнародним протекторатом під керівництвом Тимчасової Місії ООН у Косові та Міжнародних сил з підтримки миру в Косові.

Згорілий потяг. Фото: А. Станкович

Разом з сербським військом і поліцією Косово залишають більш ніж 200 тисяч косовських сербів та інших неалбанців (здебільшого ромів і чорногорців). Після цієї та інших воєн під час розвалу СФРЮ Сербія стає країною з найбільшою кількістю біженців і внутрішньо переміщених осіб у Європі.

*

Під час бомбардувань зруйновано 25 тис. житлових одиниць, виведено з ладу 470 км доріг і 595 км залізничних колій, пошкоджено 14 аеропортів, 19 лікарень, 20 оздоровчих центрів, 18 дитячих садків, 69 шкіл, 176 пам’яток культури та 44 мости, 38 – зруйновано. Зруйнована Авальська телевежа (відновлена лише 2010 року), будівля Радіо і телевізії Сербії (РТС; під час бомбардування загинули 16 людей). Бомбардуванню були піддані автозавод у Крагуєвцу, тютюнова фабрика в Нишу, китайська амбасада в Белграді (при цьому загинули троє співробітників; НАТО назвало інцидент помилкою через «застарілі мапи») та багато інших цивільних об’єктів. Особливу увагу слід звернути на знищення нафтопереробного заводу Новому Саді та нафтохімічного комплексу в Панчеві, що призвело до тяжких наслідків – отруйні речовини потрапили у повітря, воду та ґрунт, викликавши екологічну катастрофу, були забруднені Дунай та інші річки, Скадарське озеро та інші озера, Адріятика. Повідомлялося про чорний кислотний дощ.

Панчево

Число людських втрат досі достеменно невідоме – дані різних джерел сильно різняться. За офіційною сербською інформацією протягом протистояння загинули 1 002 військовиків і службовців МВС, кількість загиблих цивільних – близько 2 000 осіб, серед яких 88 дітей. Також повідомлялося про щонайменше 2 500 убитих і 12 500 поранених (1 031 військовиків і поліціянтів убито, поранень різного ступеню тяжкости зазнали близько 6 000 цивільних осіб, серед яких 2 700 дітей; поранено 5 173 військових і поліціянтів).

Згідно з відомостями Human Rights Watch, загинуло від 489 до 528 цивільних.

Після закінчення бомбардувань до 2006 року на території Сербії і Чорногорії від касетних бомб, що залишилися після подій, загинуло 6 осіб і 12 отримали поранення. Це лише зареєстровані випадки. У серпні 2012 року у гірському масиві Капаоник від касетних бомб загинули двоє сербських військових, які очищали поверхню від вибухових пристроїв, що залишилися після бомбардувань, а у вересні того ж року у тій самій місцевості загинув сапер.

На 1999 рік у Сербії реєструвалося від 15 тис. до 20 тис. нових випадків раку, а вже 2004 року кількість нових пацієнтів сягнула 30 тисяч. У 2005 році об’явлено, що Сербія посідає перше місце серед європейських країн за кількістю смертей від онкологічних захворювань. На думку професора Слободана Чикарича, голови Сербського товариства з боротьби проти раку, збільшення кількости тих, що захворіли й померли, є наслідком натівських бомбардувань, під час яких, зокрема, використовувалися боєприпаси, що містили збіднений уран.

*

З огляду на викладене дії НАТО у СРЮ аж ніяк не можна назвати «гуманітарною інтервенцією». Дії блоку прекрасно підпадають під визначення агресії, затверджене Резолюцією 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року:

«Агресією є застосування збройної сили державою (групою держав) проти суверенітету, територіяльної цілісности або політичної незалежности іншої держави, або на будь-який інший спосіб, несумісний зі Статутом Організації Об’єднаних Націй, як це встановлено цим Визначенням» (ст. 1).

«Бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави» – «незалежно від оголошення війни … буде кваліфіковано як акт агресії» (ст. 3, п. b).

Отже, операція «Союзна сила» була справжньою агресією.

Руїни. Фото: Д. Милованович

І на думці не маю виправдовувати дії югославського уряду часів Милошевича[3]. Проте жодної необхідности «бомбардувати з гуманітарною метою» цивільні та промислові об’єкти не було.[4] Такої необхідности не може існувати ні за яких умов, і військову операцію Північноатлантичного альянсу на території СРЮ інакше як ганебною назвати не можна.

Що ж до територіяльної цілісности Сербії, у лютому 2008 року косовські албанці одностороннє проголосили незалежність Косова. Самопроголошену державу визнали далеко не всі держави світу, і Україна серед таких.

А в липні 2010 року Міжнародний суд ООН визнав, що самопроголошення Косова не суперечить загальному міжнародному праву. Це був так званий консультативний висновок, що не є обов’язковим до виконання. Наша ж держава й далі тримається свого.

«Позиція України з приводу визнання Косово залишається незмінною, а саме: базуючись на основних міжнародно-правових документах … Україна дотримується принципу безумовної поваги до суверенітету й територіальної цілісности всіх держав у міжнародно-визнаних кордонах», – заявив тоді прессекретар МЗС України Олександр Дикусаров.

Сподіваюся, що принаймні від України Косово не отримає визнання суверенітету, адже Україна на власні очі побачила і на власній шкурі відчула, що таке агресивний сепаратизм.

І ще. Неодноразово доводилося чути від людей, які дотримуються ліберальних поглядів, буквально таке: «Правильно Югославію бомбили», що викликало в мене сильне здивування і, ніде правди діти, щире обурення. Що можна сказати таким людям?

*

Якими були справжні причини натівської агресії? Протистояння між Сходом і Заходом – показати, «хто в домі господар»? Усунення Милошевича, який усім набив оскому? – для цього вистачило б і операції спецслужб (якщо, звісно, їхні можливості та професіоналізм не є сильно перебільшеними). Я не знаю – я не політолог і не прихильник конспірологічних теорій, – але нічим не можна виправдати війну, тим паче – війну агресивну, коли цілями стають мирні люди. А зруйновані бомбами будівлі у Белграді я бачив у 2005 році на власні очі.

Житель Нишу. Фото: ТАНЮГ

Операцію «Союзна сила» в Сербії називають ще операцією «Милосердний ангел». Походження цієї назви досі невідоме. Вірогідно, вона є похідною інформаційного навалу та пропагандистського вінегрету тодішньої Югославії. Хай там як, а «Милосердний ангел» аж ніяк не гірший від «гуманітарних бомбардувань».

 «Під німецькі та англосаксонські бомби я потрапив, бувши ще хлопчиком, 6 квітня 1941-го і на Великдень 1944-го. На своєму сімдесятому році я зазнав повторення. До останньої миті я вірив, що до цього не дійде. Прикро, що історія повторилася отаким чином», – сказав Милорад Павич 26 березня 1999 року в коментарі белградській газеті «Вечірні вісті».


[1] Вперше опублікований 1985 року. Пізніше став часткою «Пейзажу, намальованого чаєм» (1988). Наведений фрагмент, як і інші цитати, даю у власному перекладі (В. Б.).

[2] Юридична енциклопедія / ред. Ю. С. Шемшученко [та ін.] ; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К. : Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1998–2004 .

[3] У травні 1999 року Гаазький Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії (МТКЮ) висунув обвинувачення проти колишнього президента Югославії Слободана Милошевича у скоєнні воєнних злочинів у Косові в 1999 році. Разом з чотирма іншими югославськими можновладцями Милошевич обвинувачувався у злочинах проти людяности – убивствах, переслідуваннях за політичними, расовими та релігійними мотивами, депортаціях, а також у порушенні законів та звичаїв війни. Милошевич помер, не дочекавшися вироку, у тюрмі Гаазького трибуналу у 2006 році.

[4] Пізніше з’явилося іронічне словосполучення «гуманітарне бомбардування» для визначення дій Північноатлантичного альянсу на території Югославії.

Рекомендовать этот материал
X




забыл пароль

регистрация

X

X

выслать мне новый пароль