MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Право на знання архівних даних про себе. Архіви колишніх спецслужб.

04.12.2001   
Анджей Жеплінський

Архіви колишніх спецслужб Архіви є безцінним джерелом для вивчення й осмислення минулого будь-якого народу. Це особливо важливо у випадку тоталітарних режимів з лівим ухилом або вкрай консервативних режимів, оскільки при цих режимах спецслужби були для уряду єдиним достовірним джерелом інформації про суспільну думку і стан в державі. Інші джерела менш повні, оскільки такі режими переслідували будь-які прояви відкритого і плюралістичного мислення і наукового аналізу. Тепер, після повалення таких режимів, стан і вміст архівів викликає, природно, великий інтерес до архівів з боку істориків, соціологів і журналістів. Крім того, політики намагаються використовувати їх у політичних цілях. Архіви повинні задовольнити всім цим потребам, однак, закон обов’язково повинний гарантувати нерозголошення конфіденційної інформації, особливо про жертви режиму.

Крім політиків, істориків, юристів і організацій, що поєднують жертв репресій, вплив у цьому питанні повинні мати також професійні архівісти. На конференції 1993 року в Мехіко Міжнародна Рада по архівах (ICA – International Council for Archives) ухвалив створення групи експертів для підготовки звіту по архівах репресивних режимів і розробки рекомендацій з роботи з цими архівами.

Поняття "репресивні режими" викликає гостру дискусію серед фахівців. Це поняття повинне включати всі режими, яким не вистачає законних демократичних основ і які змушені прибігати до різних поліцейських обмежень для збереження влади. Таке визначення, однак, неприйнятне для архівістів, істориків і правозахисників, наприклад, із прибалтійських держав, які стверджують, що правління в їхніх країнах німецьких нацистів і радянських комуністів у 1940-1991 роках було, по суті, окупацією. Тобто, режими були не тільки злочинними, але й іноземними. Це також відноситься до режимів Східного Тімора (індонезійська окупація) і Тібету (китайська окупація). З іншого боку, поняття "репресивний режим" добре відображає ситуацію в країнах третього світу, особливо в Латинській Америці, де вкрай консервативні режими існують десятиліттями.

Проект ICA, що фінансується ЮНЕСКО, має своєю метою забезпечувати архівістів у країнах, що скинули ярмо диктатури, інформацією про найкращі способи збору і виявлення документів, створених при репресивному режимі.

У лютому 1994 р. ICA були призначені сім експертів-архівістів з Чилі, Іспанії, Німеччини, Південно-Африканської Республіки, Росії і США. Головою був призначений Антоніо Гонзалес Квінтана, глава Мадридського Військового Архіву (і начальник Відділу Громадянської Війни Національного Історичного Архіву Саламанки в 1984-1994 р.р.). Експерти добре усвідомлювали особливу делікатність документів, з якими працюють архівісти. Унаслідок цього, при роботі з такими документами, архівісти повинні керуватися спеціальним кодексом, проект якого був у свій час підготовлений.

Щоб зосередитися на останніх подіях, питання про архівізацію і виявлення документів, створених фашистськими режимами першої половини цього століття, не розглядалося.

Фахівці, що працюють над проектом ICA, вирішили, що термін "репресивні інститути" варто використовувати стосовно до:
•  служб розвідки і контррозвідки;
•  воєнізованих організацій;
•  спеціальних судів;
•  концентраційних таборів;
•  спеціальних в’язниць;
•  центрів психіатричного перевиховання.

Крім того, репресивні структури можуть входити до складу таких традиційних суспільних інститутів, як:
•  армія;
•  поліція, у тому числі таємна поліція;
•  звичайні суди;
•  інші адміністративні органи.

У цей список, всупереч запереченням двох архівістів з колишніх комуністичних країн, не включений самий головний, на мій погляд, репресивний інститут у нашому регіоні – Комуністична партія і партійний апарат. Крім того, спеціальної уваги заслуговують архіви іноземного відділу. У таких країнах, як Польща, більшість дій дипломатичної і консульської служби були спрямовані проти груп політичних емігрантів, що відігравали важливу роль в опозиції й антикомуністичному опорі. Архіви таких "дипломатичних" служб також варто розглядати як архіви спецслужб.

Першою організацією, що практикувала масові репресії для збереження влади і для боротьби із супротивниками, була іспанська інквізиція. Архіви, що стосуються цієї організації, є моделлю, яку можна використовувати при роботі з документами, що залишилися від тоталітарних і автократичних режимів другої половини нашого століття. Документи Верховної й Універсальної рад інквізиції, а також велика частина документів її районних трибуналів, що зберігаються в Національному Історичному Музеї в Мадриді, є безцінними джерелами не тільки для вивчення способів підтримки королівської влади в той час, але і для розуміння менталітету і культури Ренесансу в Європі. Це доводить необхідність дбайливого збереження такого роду документів для майбутніх поколінь істориків архівістами з посттоталітарних країн Центральної та Східної Європи кінця 80-х.

* * *
Як показує досвід, архіви спецслужб дуже багато значать для таких організацій. Це ясно видно з архівів східнонімецької Штазі (дванадцяте управління). Якими би секретними не були їхні дії і як би вони не хотіли сховати свої злочини, збільшені і сильно бюрократизовані інститути цих служб не могли протистояти спокусі реєструвати і записувати кожен крок.

Усе йде добре, поки беззаконна держава, жертви якої із захопленням перемелюються спецслужбами, знаходиться в повному розквіті. Ситуація може драматично змінитися ще до реального падіння режиму, коли посадові особи спецслужб намагаються не тільки уникнути відповідальності, але і знайти зручну фінансову позицію в новій обстановці.

Ми занадто рідко усвідомлюємо, що у вирішальні моменти нашого життя дані архівів (особливо офіційних архівів) можуть відігравати велику роль у долі кожного з нас. Це стає особливо ясним у ті моменти історії нації, коли беззаконна держава валиться, і люди одержують можливість ознайомитися хоча б з частиною документів, зібраних спецслужбами полеглого режиму. Важливість архівів складається не тільки в їхній корисності для вивчення і розуміння сучасної історії, а також у їхній ролі в захисті прав людини. Наприклад, у згаданому вище Архіві Громадянської Війни, що зберігається в Саламанці, містяться десятки тисяч досьє на республіканців, що переслідувалися режимом Франко. Іншим прикладом можуть служити 65.000 судових рішень про реабілітацію жертв комуністичних репресій у Польщі, прийнятих після 1988 р. Така реабілітація була б неможлива, якби документи про репресії не збереглися. Усі зацікавлені особи добре знають, яке значення може мати посвідчення статусу жертви сталінських репресій при одержанні допомоги: ці посвідчення видаються на підставі документів, що збереглися в російських архівах.

Експерти ICA провели в десятку країн, у тому числі в Польщі, соціологічне дослідження. Архів Польського Міністерства Внутрішніх справ запитальник не повернув. У кінцевому рахунку, звіт був складений на підставі відповідей, отриманих із Бразилії, Чилі, Іспанії, Литви, Латвії, Німеччини, Парагваю, Португалії, Південно-Африканської Республіки, Росії, Угорщини і Зімбабве. Зібрані матеріали були використані в документі "Огляд архівів колишніх репресивних режимів у нових демократичних країнах (1974-1994)". Перша зі згаданих дат (квітень 1974 р.) – час падіння режиму Салазара в Португалії; друга дата (квітень 1994 р.) – час, коли чорношкіра більшість перемогла в загальнонародних виборах у Південно-Африканській Республіці. Звіт був довершений у грудні 1995 року.

* * *
Майбутнє архівів у більшості випадків залежить від того, як репресивний режим заміняється правовою державою. Навіть у випадку "м’якої революції" чи при прагненні до "національного примирення", аргументи про компенсацію збитків жертвам повинні мати пріоритет при рішенні долі архівів. У деяких випадках це має більше значення, ніж з’ясування імен осіб, винних у політичних репресіях, і осіб, що передали владу в перехідний період. У такій ситуації ситуація з архівами буде залежати від того, чи зберегли представники колишнього режиму політичний вплив.

Перше питання, яке повинне виникнути щодо архівів колишніх спецслужб після падіння диктатури, такий: що робити з цими архівами? Це, звичайно, відноситься тільки до тих режимів, документи про діяльність спецслужб яких збереглися. Може статися і зворотне: так, DINA і CNI, яка замінила її, – чилійські спецслужби періоду диктатури Піночета – стверджують, що вони знищили усі свої архіви ще до того, як у країні був організований цивільний уряд. Комісія зі Справедливості і Примирення, створена тут у 1990 році, зіштовхнулася з проблемою відновлення 15 років національної історії, що включає кілька тисяч політичних убивств, за повідомленнями і спогадами окремих осіб. В міру усвідомлення масштабів репресій DINA, виявлення винних у цих звірствах здається майже неможливим. Додаткових труднощів додає той факт, що Чилі пробиває шлях до демократії через примусове національне примирення, гарантоване законом, створеним Піночетом і його оточенням, що також забезпечили для себе закони, які їх амністують. Це сильно ускладнює всяку ідентифікацію осіб, винних у злочинах. Ситуація в Південно-Африканській Республіці аналогічна. Дотепер невідома доля архівів іспанської SD, однієї з місцевих спецслужб. В Родезії, у 1979-1980, перед переходом влади до чорношкірих, місцеві спецслужби знищили усі свої архіви.

Подібні спроби знищити документи, що свідчать про беззаконня і репресії, були розпочаті спецслужбами комуністичних країн у період переходу до демократії. Багатьом з них удалося знищити частину даних, що відносяться до найбільш ганебних випадків.

Однак, можливо тільки часткове знищення документів. Архіви були занадто великі, щоб можна було організувати їхнє швидке знищення, не привертаючи уваги громадськості. Громадськість Східного Берліна організувала активний захист місцевих архівів; однак, незважаючи на це, багато архівів Штазі, що зберігаються в столицях земель Східної Німеччини, були знищені. Ці дії східних німців були викликані усвідомленням важливості архівів у справі переслідування нацистських злочинців і реабілітації їхніх жертв. У Польщі відомості про спалення документів працівниками комуністичних спецслужб, у той час ще функціонуючих, стали відомі узимку 1989/90 р., що дозволило зупинити знищення цих документів.

Падіння репресивної системи відбувається не моментально. Звичайно йому передує безліч симптомів. І, звичайно, найкраще про ці симптоми бувають інформовані працівники спецслужб. Крім того, між переходом влади до політиків-демократів і встановленням контролю над спецслужбами проходить кілька місяців. Протягом цього досить тривалого періоду офіційні особи можуть спробувати вилучати з архівів деякі документи. Будучи викраденими, такі документи можуть у майбутньому захистити цих осіб від судового переслідування, а також можуть бути використані для шантажу колишніх співробітників з метою одержання економічної чи політичної вигоди. Це відбулося в Польщі, Чехії й Угорщині.

Зовсім інша ситуація спостерігається в Прибалтиці й Україні. Уже наприкінці вісімдесятих років центральні органи комуністичної влади почали вилучати документи з місцевих архівів КДБ і КПРС і перевозити їх у Москву. Таким чином, ці нації були позбавлені можливості зберегти документи про найбільш трагічний період своєї історії, а жертви злочинів комуністів – надії одержати хоча б часткову компенсацію. Тому серед перших законів, створених урядами незалежних Балтійських країн, були постанови про захист збережених залишків місцевих архівів партії і КДБ.

Ситуація в Москві нагадує ситуацію, наприклад, в Аргентині. КДБ був органом незалежної держави. Перед переходом влади його працівники подбали про власну безпеку. Їхнє положення було набагато більш вигідним у порівнянні з положенням працівників таємної поліції при інших латиноамериканських репресивних режимах. Падіння комуністичного режиму відкрило широкі можливості для безкарного розграбування величезної державної власності. У цій своєрідній приватизації брали участь працівники КДБ, партійні і комсомольські діячі і лідери організованих злочинних груп. Це сильно збільшило шанси КДБ на збереження колишніх привілеїв. Таким чином, діють два фактори: у минулому працівники КДБ мали привілеї, оскільки вони працювали на державу, а в сьогоденні вони стали керівним класом. Тому не було необхідності знищувати або вилучати документи.

* * *
Що стосується поводження з архівами колишніх спецслужб, то двох однакових чи хоча б схожих рішень не існує.

Найчастіше архіви, що залишилися від колишніх спецслужб, зберігаються. В іншому випадку, такі документи знищуються після їхнього використання в адміністративних цілях (ідентифікації, реабілітації і відшкодування збитку жертвам).

Це останнє рішення було прийнято в Греції, де законодавці зневажили історичною цінністю архівів, мотивуючи своє рішення знищити ці архіви необхідністю захисту жертв режиму чорних полковників. Можливість такого рішення обговорювалася також в Іспанії. Після одного інциденту (у Мадридському аеропорті був арештований депутат-комуніст, досьє на якого містилося в старих архівах і було використано поліцією), кортесами обговорювалася пропозиція знищити всі архіви режиму Франко. У кінцевому рахунку, іспанські депутати ухвалили вилучити з поліцейських архівів усі згадування про соціально-політичних активістів, що діяли проти режиму Франко, а також передати всі документи політичної поліції, що відносяться до цього періоду, у Національний Історичний Музей. Це було почато по взаємній згоді міністрів внутрішніх справ і культури.

Необхідно розуміти, що, у випадку скинення правлячого режиму, дані архівів спецслужб можуть бути використані для репресій. Крім того, оскільки невідомо напевно, які документи були знищені (і чи знищувалися вони взагалі), а також хто володіє документами, що залишилися, такі документи в будь-який час можуть стати інструментом беззаконня. Тому не слід знищувати або розосереджувати архіви колишніх спецслужб: їхнє збереження в архівах, окремо від поточних архівів спецслужб, повинне визначатися законом і контролюватися професійними архівістами. Це – єдиний спосіб гарантувати при новому політичному ладі права жертв репресивних режимів, включаючи індивідуальну амністію, законну реабілітацію, відновлення власності і компенсацію збитку. Чесне дотримання цього правила доводить поступове зближення влади закону і плюралістичної демократії.

Досвід показує, і Іспанія є тільки одним прикладом, що найбільш ефективним способом захисту прав жертв є законна ізоляція архівів спецслужб і їхня передача незалежним від цих служб професійним архівістам. У світлі звіту ICA, професіоналам повинні передаватися документи, створені спецслужбами, розвідкою і контррозвідкою, а також досьє щодо політичних справ, що велися таємною поліцією. Перераховані вище служби повинні якомога швидше передати документи в національні архіви чи в спеціальні архіви, що займаються реабілітацією.

Закон про передачу документів колишніх спецслужб повинний гарантувати збереження цих архівів як частини культурної спадщини нації.

* * *

На думку міжнародних суспільств архівістів, істориків і захисників прав людини, основні принципи законів, що відносяться до архівів, у яких зберігаються документи, створені спецслужбами репресивних режимів, такі:
•  Кожна нація має право пам’ятати свою історію в такому вигляді, як вона записана в документах. Документи, по суті, є історичною спадщиною.
•  Кожна нація має право на правду. Громадяни мають право на максимум інформації (наскільки це можливо) про діяльність скинутого режиму.
•  Кожна нація має право на ідентифікацію осіб, винних у порушеннях прав людини. Це право не залежить ні від яких політичних рішень, що стосуються цих осіб, у тому числі можливості їхньої подальшої участі в суспільному житті. Політика помилування й амністування осіб, винних у порушеннях прав людини, проводилася в деяких молодих демократичних країнах з метою сприяння національному примиренню. Однак у демократичній правовій державі право знати імена осіб, відповідальних за порушення прав людини, повинне бути збережено, щоб ці особи не могли використовувати своє минуле для отримання політичної вигоди. Це рішення було прийнято в Німеччині, де архіви Штазі використовуються суспільними і приватними організаціями для з’ясування ступеня відповідальності різних органів і осіб за їхні зв’язки з колишнім режимом ГДР. Це робиться, щоб не допустити ситуації, коли працівники і співробітники комуністичної таємної поліції, як і раніше, будуть займати керівні посади. З іншого боку, німецьке законодавство обмежує термін такого використання архівів Штазі п’ятнадцятирічним періодом (до 2006 р.).
•  Кожна особа має право знати, яка стосовна до нього інформація міститься в архівах спецслужб (якщо така є). Це право називається " правом на знання особистістю архівних даних про себе". Це право дозволяє жертві спецслужб довідатися, до якого ступеня політичні, ідеологічні, етнічні чи расові упередження вплинули на її особисте, сімейне і професійне життя. Таке ж право доступу до своїх досьє мають працівники колишніх спецслужб.
•  Кожна особа має право на проведення наукових пошуків в архівах колишніх спецслужб. У цьому випадку право доступу до архівів обов’язково повинне розглядатися з обліком права на недоторканність приватного життя жертв репресій. Крім того, права третіх осіб, що згадуються в документах, також повинні бути захищені. Постраждалі особи повинні зберігати право доступу до їх документів, що стосуються, протягом часу, визначеного законом. Такі особи також повинні мати право вносити виправлення в ці документи, однак, зміна їхнього основного змісту повинна бути заборонена.
•  Кожна жертва має право на законну реабілітацію, на відшкодування збитків, понесених в результаті дій працівників колишніх спецслужб, а також на відновлення конфіскованої власності. Свідчення, необхідні для таких компенсацій, містяться в документах, створених спецслужбами.
•  Кожна особа має право наводити довідки про долю своїх родичів, що пропали в результаті діяльності спецслужб.
•  Кожна жертва має право знати імена осіб, що брали участь в її переслідуваннях.

* * *

Моральний кодекс архівістів, що працюють з документами колишніх спецслужб:
•  документи про репресії є частиною національної спадщини. Усі ці документи повинні бути збережені як нагадування про нетерпимість, расизм, а також політичний й ідеологічний тоталітаризм;
•  архівіст є виконавцем волі нації в період переходу до демократії;
•  права жертв політичних репресій превалюють над історичними дослідженнями;
•  архіви колишніх спецслужб не повинні відбиратися ні за яким критерієм, крім критерію історичного дослідження;
•  архівіст – не цензор; поняття архівних даних і процедура їх розкриття визначені законом;
•  якщо вказівки закону недостатньо точні, архівіст може інтерпретувати їх у світлі офіційних думок фахівців із суспільних законів. У випадку виникнення конфлікту між правом особи на недоторканність приватного життя і правом на проведення історичних досліджень, рекомендується створення копій документів з вилученими з них іменами жертв чи третіх осіб;
•  архівіст зобов’язаний задовольняти всі запити жертв репресій чи інших осіб на створення копій чи документів підтвердження дійсності документів;
•  архівіст зобов’язаний організувати систему контролю, що забезпечує захист документів, які містять конфіденційні дані. Документи про репресії повинні зберігатися в спеціальних, ізольованих відділах національних архівів, їхня безпека повинна ретельно дотримуватися. Доступ до таких документів можуть мати тільки працівники архівів.

 Поділитися