Рівні права зайця і ведмедя з’їсти одне одного, або як підсилити правозахисну мережу

Тільки спільні проекти правозахисних НУО зможуть підсилити їхню загальну ефективність

Переконаний, що лише організаційна й будь-яка інша – аж до грантової – допомога таких міцних і досвідчених правозахисних організацій, як ХПГ, може посилити правозахисну мережу України. Якщо реально, у багатьох регіонах існують люди чи початківці – громадські організації– в середовищі яких можна (і єдино можливо) знайти, залучити, навчити на семінарах, заохотити, дати можливість розвинутись (особам чи органі-заціям) до пристойного правозахисного рівня.

Без такого патронату залучення до більш активних, ніж нині, правозахисних дій через включення цих віднайдених осіб і організацій у задіяність в різних, в тім числі й грантових проектах вже досвідчених правозахисних груп – толку не буде. Самі піднятися зможуть лише у виключних випадках – поодинокі, найбільш сильні і самостійні, які, зрозуміло, не здатні вирішити проблему критичної маси правозахисників отих двох порядків, про які говорить у своїй відповіді на минулорічну анкету газети "День" шановний Євген Захаров, а без відповідної кількості не буде і якості.

І хоч світ є конкурентним, і гранти вибороти не легко (й самим досвідченим вони потрібні), але іншого реального шляху, ніж таке "включення", залучення із деяким фінансовим "підгодовуванням", гадаю, не існує.

Йдеться про дещо інше, ніж патерналістсько-інфантильні очікування, про які говорить у відповіді на цю ж анкету С.Федоринчик. Бо робити боротьбу за відстоювання прав людини сенсом свого життя можуть, здебільшого схильні до правозахисної діяльності, а не більшість пересічних громадян. Бюджет життєвого часу й нервових клітин яких закономірно присвячені іншим речам.

Рівні права зайця й ведмедя з’їсти одне одного можуть заснувати лише декларативно – лукаво ("осточер тевшее советское лукавство", як зауважує там же Є. Захаров). На державу ж, за великим рахунком, як на корпоративно-кланову систему, яка працює, перш за все, нажаль, на "самое себя", маргіналізуючи все інше, що не є отим "самое" – надія ілюзорна. Бо всім відомий її кадровий склад і мораль "своєї сорочки, що ближче до тіла" на усіх рівнях, на загал, як правило.

Судова система як імітація правозахисту, або "зливова каналізація" чиновницької владократії

Ще одним прикладом системного совкового лукавства "верхніх десяти тисяч" (і, водночас, прикладом способу зповіювання, розмивання на корні таких наріжних речей, як демократія, громадянське суспільство, розподіл функцій гілок влади) є "зливання" величезної кількості справ, проблем на суди та боротьбу в них громадян із владою" до посиніння. При неперетравлюваних обсягах справ, повної, реально, залежності судів від виконавчої влади, при усьому наявному арсеналі методів її адмінтиску на суддів. Держчиновництво в такий спосіб скинуло з себе відповідальність, а стрілочником робить залежні, не реформовані суди із суддями, якщо не корумпованими, то ієрархічно підлеглими, які або мріють втекти в юрисконсульти чи адвокати, або слухняно виконують натяки "сильних світу" й тягнуть лямку своєї кар’єри.

А стан правосвідомості суддів не може бути не адекватним тому, що є у суспільстві в цілому і державі, зокрема. Отже, є лише видимість демократії (за західною моделлю, де статус судів і правосвідомість суддів якісно інші). А виконавча влада дистанціюється від народу, ставить між ним і собою бар’єр судів – і вовтузьтесь там! А "нам (владі) своє робить" – доприхватизовувати економіку, політику і досповіювати демократію до рівня середньоазійського. А хтось вуха розвісив, що до середньоєвропейського? – Це "димова завіса", за якою все впевненіше режим авторитаризується, низводячи засади демократії все більше до ролі прислужниці, декорації для зовнішнього іміджу й можливості отримувати (для подальшого розкрадання) чергові транші зовнішніх кредитів.

Раби німі" "захищені" законом джунглів?

Як справедливо зауважує правозахисник з Донецька О.Букалов, успіх у відстоюванні своїх прав у судах мають, як правило, ті, хто: а) був наполегливим; б) мав сміливість; в) мав час на судові процедури; г) мав кошти для відстоювання своїх прав.

Я за те, щоб всі ці чотири обставини були в пригоді всім і завжди при захисті зневажених прав. Але наскільки це є реальним? Відсутність "у спільниках" хоча б однієї із названих обставин робить проблематичним досягнення успіху. Що ж виходить? Що право є прерогативою, переважно: а) наполегливих; б) сміливих; в) маючих вільний час; г) матеріально забезпечених? Тобто, право на боці сильного? – закон джунглів! А не цивілізованість у, нібито, правовій державі із конституційною, нібито, демократією (задекларованій лише) та багатотисячною армією штатних (на утримання платників податків) правоохоронців! Не рахуючи громадських волонтерів-правозахисників, яких вкрай мало. А як же бути отим Шевченковим "рабам німим", котрим "несть числа"? Невблаганно виходимо на необхідність прийняття і виконання серйозних і відповідальних політичних рішень, спрямованих на реалізацію соціальної справедливості для усіх.

Змагальність держави-"регента" й суспільства-підлітка

То чи здатен ефективно діяти в таких умовах принцип західної демократії – принцип певної змагальності держави і суспільства? Коли вони заздалегідь поставлені у надто різні вагові категорії? Якщо держава, перейнявши більшість методів і традицій держави колишньої, тоталітарної, пристосувавши, призвичаївши їх, "причесавши" трохи, хоча б зовні, до рівня сучасних реалій і запроваджуваної "згори" камуфляжно-демо-кратичноі управлінської моделі, всі ці 10 років зміцнювалась, набувала досвіду – і таки набула його – в тім числі (значною мірою!) досвіду задекорованої під демократію авторитарності, утискування й зведення на манівці "третього сектора", суспільства – усього недержавного взагалі.

Саме ж це суспільство, із цупко вкоріненими більшовизмом традиціями совковоі ментальності й надзвичайною кволістю структур громадянського суспільства – "третього сектора" – мало б бути в ролі не конкурента сильної держави, що має величезну фору перед негромадянським суспільством, що в саме такій, поставленій з ніг на голову, якості влаштовує корпоративно-чиновницьку державу самодостатніх "слуг народу" (нібито) – саме суспільство мало бути спершу підтримане своєю ж (нібито?) державою, сформовано, як гідний, повносилий конкурент, саме як громадянське. А тоді вже ставати суперником – конкурентом держави. Це якщо по-нормальному, по-людські. А не по-крутійськи, як це робить наша держава. Що воліє мати не повносилого господаря, опонента й контролера – наглядача-суспільство, а слабкого недорікуватого, добряче обтяженого совковим синдромом негромадянськості. За таких умов держава існує в ролі сильного регента при (формально) "господареві", а реально при мало на що здатному суспільстві-"підліткові". Період інфантильності якого "регент"-держава намагається якомога подовшити.

Влада хотіла мати інфантильне суспільство – і має його. Та й ще прагне кадрове "зміцнити" керівництво громадських структур своїми людьми, аби й через них досягати для себе щонайменшого клопоту й щонайбільшої контрольованості, ледь не сумірної підлеглості "третього сектора". Та ще й різко "переводить" совкового "підлітка" із совкової ж "бурси" відразу в умови (нібито) європейського "університету", жорсткої змагальності.

Благословимо "чесний" двобій "зайця"-суспільства й "третього сектора" з "ведмедем"-державою?