Бюлетень "Права Людини", 2000, #35

12 грудня у Миколаєві біля власного будинку було жорстоко побито першого секретаря обласного комітету Соцпартії Ігоря Малишенка. Партійці відповіли на це заявою протесту.

Постраждалого було госпіталізовано зі струсом головного мозку.

У поширеній серед регіональних засобів масової інформації заяві Миколаївської обласної організації Соціалістичної партії України говориться про те, що „немає жодних сумнівів, — цей політичний та бандитський акт було скоєно з метою залякування“.

Соціалісти Миколаївської області заявили, що побиття їх регіонального лідера Ігоря Малишенка було організовано послідовниками тих, хто проводить брудну кампанію проти народного депутата України Олександра Мороза.

На їхню думку, це стало реакцією на поширення у Миколаєві матеріалів про причетність Президента України і його найближчого оточення до зникнення головного редактора Інтернет-газети „Українська правда“ Георгія Гонгадзе.

У поширеній заяві наголошено, що „подібними діями у Миколаєві грубо порушуються права людини“.

Дотепер невідомо чи робить щось міліція для пошуку та покарання нападників.

Факт побиття в інтерв’ю нашому кореспонденту засудив Юрій Віденко — Голова крайової організації Народного Руху України. На його думку: „останні події є показником існування в регіоні безкарного бандитизму. Активісти НРУ теж досить часто потрапляли під руку невідомих безкарних зловмисників“.

Прес-центр „Південь“
Передав Ігор Столяров

Шановний пане Президенте!

Ми належимо до нового покоління українців, для якого незалежність України стала основою розуміння світу та нашого місця у ньому. Зараз ми навчаємось за кордоном і бажаємо зробити свій внесок у розвиток та процвітання демократичної України. Як громадяни України ми не можемо мовчати, коли в нашій державі систематично ігноруються принципи демократії і верховенства права, закріплені Конституцією. Керовані громадянською та моральною відповідальністю, ми спільно виступаємо проти цього і закликаємо Вас прислухатись до нашого голосу.

За обсягом влади, зосередженим у Ваших руках за останні шість років, Ви несете найбільшу відповідальність за становище у державі і за напрям її розвитку. Впродовж усього часу перебування на посту глави держави Ви неодноразово публічно обіцяли сприяти демократичним перетворенням в Україні та її інтеграції у спільноту європейських держав. Проте насправді за цей час демократичні цінності були принесені в жертву владним інтересам керівників держави. Адже так звану „підтримку мільйонів“ на останніх президентських виборах Ви отримали лише завдяки адміністративному тиску на виборчий процес, маніпулюванню громадською думкою і упередженому підрахунку голосів. Тому „підтримка мільйонів“ насправді стала проявом сили одиниць.

У час, коли публічні звинувачення прямо пов’язують Вас зі зникненням журналіста Г. Гонгадзе, на слідство чиниться тиск, а державні засоби масової інформації упереджено висвітлюють хід розслідування та події навколо нього. Важливі докази, представлені О. Морозом, С. Головатим та іншими народними депутатами, розглядаються генеральним прокурором як неправдиві ще до їх детального вивчення. Утримуючись від залучення міжнародних експертів та тісної співпраці з депутатами Верховної Ради, Ви не дозволяєте забезпечити прозорість і незалежність розслідування справи. Виходячи з викладеного вище, ми доходимо до висновку, що Ви не здатні гарантувати втілення коституційних прав українського народу і, більше того, допускаєте їх порушення. Тому ми вважаємо, що в даній ситуації єдиним правильним рішенням для Вас є подати у відставку.

Звертаємо увагу, що цим листом ми не закликаємо до державного перевороту, як Ви та Ваші помічники часто схильні це класифікувати. Натомість ми бажаємо покласти край беззаконню владних структур та обіцянкам про „світле майбутнє,“ якого не дочекались наші батьки у радянські часи. Ми не маємо права гаяти час і прагнемо жити у вільній та демократичній Україні вже сьогодні!

Підписи:

Людмила Андрієвська, Університет штату Індіана, США

Юля Андерсон, Університет Джонса Хопкінса, США

Марко Бачмаха, Каліфорнійський університет у Лос Анджелісі, США

Анатолій Біжко, Єйльський університет, США

Інна Бірченко, Огайський університет, США

Олег Бєляєв, Університет штату Цінцинаті, США

Володимир Бойчук, Університет міста Альберта, Канада

Наталя Богун, Денверський університет, США

Євген Бугорський, Монтерейський інститут міжнародних досліджень, США

Іван Відякін, Огайський університет, США

Олена Вовк, Колумбійський університет, США

Євген Гребенюк, Пітсбурзький університет, США

Вадим Галайчук, Мічиганський державний університет, США

Олег Герелюк, Католицький університет, США

Дмитро Глазков, Єйльський уіверситет, США

Анна Глос, Університет міста Рютлінген, Німеччина

Андрій Гостік, Каліфорнійський державний університет міста Хейворд, США

Тетяна Грех, Канзаський університет, США

Руслан Дейниченко, Уіверситет Декюсн, США

Юрій Джигур, Сиракузський унвіерситет, США

Ольга Дмитренко, Бургонський університет, Франція

Сергій Євстаф’єв, Університет Джонса Хопкінса, США

Валентин Жигулін, Каліфорнійський технологічний інститут, США

Антоніна Зозуля, Університет штату Цінцинаті, США

Андрій Ігнатов, Державний університет штату Айова, США

Анатолій Ігнатуша, Коледж Вільяму і Мері, США

Олег Кірієнко, Університет міста Амстердам, Нідерланди

Мар’яна Клочко, Корнельський університет, США

Олександр Копець, Гарвардський університет, США

Петро Кошуков, Державний університет штату Індіана, США

Адріан Кос, Каліфорнійський державний універстет у Хейворді, США

Сергій Куделя, Університет Джонса Хопкінса, США

Вадим Лепетюк, Техаський університет в Даласі, США

Юрій Ліщинський, Університет Латеранум, Рим, Італія

Ольга Любенко, Університет штату Небраска, США

Анна Махоркіна, Університет Олд Домініон, США

Юрій Мацо, Каліфорнійський університет у Сан Дієго, США

Андрій Микитив, Монтерейський інститут міжнародних досліджень, США

Іван Мохналь, Каліфорнійський технологічний інститут, США

Володимир Нагірняк, Університет штату Цінцинаті, США

Любов Назарук, Женевський інститут міжнародних досліджень, Швейцарія

Звенислава Опейда, Університет штату Ілінойс, США

Олег Осіпенко, Дюкський університет, США

Валентин Панченко, Державний університет штату Орегон, США

Оксана Рудюк, Колорадський університет у Денвері, США

Наталя Рябоконь, Стенфордський університет, США

Ядвіга Семіколенова, Пітсбурзький університет, США

Вадим Слободянюк, Сафолкський університет, США

Сергій Собістіянський, Університет Джонса Хопкінса, США

Роман Сулжик, Нью-Йоркський університет, США

Олена Труш, Університет Еморі, США

Ігор Ульянов, Університет Кейс Вестерн, США

Данило Федорчук, Пітсбурзький університет, США

Едуард Феско, Монтерейський інститут міжнародних досліджень, США

Оксана Ципняк, Університет штату Мінесота, США

Анна-Марта Хом’як, Ноттінгемський університет, Великобританія

Володимир Якимець, Католицький університет, США

Примітка:

Форум об’єднує студентів з України, які навчаються за різними спеціальностями в університетах США, Канади та Західної Європи і сприяє їх активній участі у суспільному житті України. Адреса електронної пошти Форуму: [email protected]

Копії цього відкритого листа направлено до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, політичних партій, громадських організацій, неурядових дослідницьких інституцій та фондів і засобів масової інформації.

Коментар ПЛ:
Живий і щирий текст м.Свистовича, мабуть, добре репрезентує настрої наметового містечка на площі Незалежності. Все більший тиск влади на мас-медіа, на волевиявлення громадян, особливо під час президентських виборів, призначення і проведення референдуму, викликало зростаючий спротив громадськості, який вибухнув після обнародування плівки з обвинуваченнями на адресу вищих посадових осіб.

Цим хлопцям і дівчатам не можна не симпатизувати. Але, не можна вимагати відставки Президента на основі недоведених обвинувачень — на наш погляд, це зводить нанівець саму акцію. Крім того, якщо задуматися про те, що саме вимагають пикетчики, і які будуть наслідки, якщо їхні вимоги будуть виконані, то слід визнати, що успіх такого тиску великою мірою є ілюзорним. Більш аргументованою і послідовною нам здається позиція членів Форуму Українських студентів в Америці і Європі.

Проте, зміна персоналій мало чого варта без зміцнення самого суспільства, яке буде в змозі контролювати владу. І тому необхідно вимагати, на нашу думку, прийняття законів про парламентський і позапарламентський контроль над владою, необхідно дбати про відкритість влади та незалежність суду. На жаль, молодь про це не згадує.

Я хочу звернутися до всіх! До всіх громадян України! До іноземців, які знаходяться в Україні! До міжнародних правозахисних організацій! До українських та закордонних журналістів!

Офіційно звертатись від імені учасників акції мають право тільки її співголови — Володимир Чемерис та Юрій Луценко. Оскільки я зараз знаходжуся не на Майдані Незалежності, а беру участь в Інтернет-форумі "Знайдіть журналіста Георгія Гонгадзе", і скоро установа, де мені ласкаво надали таку можливість, зачиняється, я не маю часу повернутися туди, щоб узгодити текст (до того ж тут немає принтера, і текст набирається прямо на комп’ютері) це є моє особисте звернення.

Ми оголосили, що будемо йти до кінця. Йти, протестуючи проти злочинства та цинізму влади, проти приховування правди, проти затягування розслідування зникнення журналіста Георгія Гонгадзе!"

Я не хочу описувати яскравими епітетами злочинність нашої влади, нехтування нею законами та жорстокість силових органів. Це знають всі.

19 грудня 2000р. об 11.00 розпочнеться демонстрація. Але коли і чим вона закінчиться, не відає ніхто. Президенту Кучмі та міністру Кравченку, під командуванням якого знаходиться найчисельніше силове відомство, пред’явлені страшні звинувачення. Якщо виявиться, що все це правда — дороги назад немає. Тут не може бути компромісу, тут неможливі домовленості. Загнаний в глухий кут звір захищається відчайдушно. Те саме робить агонізуюча влада.

Ситуація для них ще не критична, але напруга зростає. Поки нічого не доведено офіційно, владі невигідні силові засоби розв’язання конфлікту, але ми спостерігаємо, що в останній час вона припускається найбезглуздіших вчинків, які не пояснити ніякою логікою. Обшук депутатів, напад на очах міжнародної громадськості на пікетників біля палацу "Україна", виведення на Майдан Незалежності протестуючих силовиків. Все це доводить, що нерви у влади здають. Тому не виключено, що проти учасників мирного походу буде застосовано насильство. І ступінь його жорстокості не візьметься зараз прорахувати ніхто.

Я особисто не маю страху. Не мають страху й інші учасники акції "Україна без Кучми!" Ми знали, на що йдемо, і готові до всього. Але в нашій колоні буде кількасот молодих хлопців та дівчат, яким лише по 18-19 років. Більшість з них є студентами. Вони іще нічого не встигли зробити в житті, вони ще не створили сімей та не продовжили свій рід. В них так багато попереду, в них все ще в майбутньому, і буде прикро, якщо це майбутнє хоча б для одного з них не настане.

Вони, повні світлих мрій та ілюзій, не уявляють свого життя в країні, якою правлять злочинці. Вони ще зовсім діти, які закривають обличчя хустинками тому, що, безстрашно йдучи на багнети, бояться своїх мам, які можуть дізнатися, що їхні діти ризикують собою. Не дивлячись на свою молодість, вони проявили цілком дорослу зрілість і зробили свій вибір. І зупинити їх не зможе ніхто, вони нікого не послухають: ні батьків, ні депутатів. Вони все одне підуть в цій колоні, бо знають, що за ними правда.

Я звертаюся до всіх з проханням захистити їхню молодість. А для цього є лише один спосіб: прийти 19 грудня на Майдан Незалежності і взяти участь в цьому поході разом з нами.

15 грудня 2000 р. на мітингу було більше десятка лідерів найрізноманітніших політичних партій. Як вони виступали! Які говорили слова! Які кидали заклики!

Шановні! Де ж ви всі зараз! Чому ваші слова не підкріплені реальними справами? Чому більшість з вас після цього так і не з’явилось біля наметового містечка? Де ваші люди? Чому в самому наметовому містечку в кращому випадку знаходяться члени ваших партій, які прийшли сюди самотужки? Чому ви спокійно спостерігаєте, як холодний граніт забирає здоров’я дівчаток, які ще не спізнали радість материнства? Невже ви такі бідні, що не можете виділити від кожної партії хоча б 2-3 намети, десяток дерев’яних настилів, розкладачок, матраців та спальників?

Ви між собою звинувачуєте О. Мороза в політиканстві, але ж самі, на відміну від нього, лише цим і займаєтесь. Ви з’являєтесь лише там, де можна вигідно поторгувати обличчям, а потім забираєтесь геть писати статті в газети й гнівно та рішучо виступати з трибуни Верховної Ради. Ви цинічно прораховуєте варіанти й можливі політичні дивіденди О. Мороза, але ж самі, самоусунувшись від участі в нашій акції, висуваєте саме його на передній план. Прошу Вас, дорогі мої праві, бо сам також дотримуюсь правих поглядів, з’явіться хоча б у вівторок, киньте клич по своїх низових організаціях, не пошкодуйте коштів на приїзд своїх членів з регіонів.

Я звертаюся до рядових членів цих партій! Якщо Ваші керівники, які колись мужньо і навіть героїчно боролися за незалежність та демократію, вже не здатні на справжні вчинки — прийдіть без них, приїдьте власним коштом, адже тут вирішуватиметься доля не Л. Кучми чи О. Мороза, а України.

Я звертаюся до рухівців всіх трьох Рухів! До блоку НРУ-ПРП-КУН, який прагне стати новим центром єднання націонал-демократів. Де ваша сміливість та рішучість, яка гірськими річками витікає зі шпальт партійних газет? Чому ви, як страуси ховаєте голову в пісок?

Політичним словоблуддям ви можете задурити голови своїм рядовим членам. Але ж вам, досвідченим політикам зрозуміло, що все оприлюднене на касетах — правда! І не треба лукавити, що це не так. Я часто буваю у ваших партійних офісах та чую ваші розмови.

Ви знаєте, що сутність наших правителів вже розкусив увесь світ. Але не можуть вони нас рятувати, якщо ми самі нічого для цього не робимо. Невже Вам байдуже, що скоро на вулицях європейських міст при слові "Україна" перехожі будуть гидливо морщитись та спльовувати на асфальт?

Невже гідність Ю. Костенка, який, підкоряючи гірські вершини, намагається створити собі на телеекрані образ мужньої людини, не задіває, що майор Мельниченко назвав і його прізвище серед ненависних президенту депутатів? Невже вам все одне, що знайшовся можливий кінець клубка, який виведе нас всіх на вбивць В. Чорновола, ім’я якого ви так часто і всує вимовляєте?

Адже метою нашої акції є проведення правдивої експертизи викривальних матеріалів та вчинення слідчих дій, які піднімуть завісу секретності. Чого ви очікуєте? Подальшого розвитку подій, щоб потім, як шуліки, накинутись на того, хто програє в цьому протистоянні, і зняти політичні вершки?

На цей раз не вийде! Гарантую!

Програє Кучма без вашої участі — ви опинитесь на політичному смітнику, програємо ми — вам також відведуть це саме місце, бо тоді вже не буде в олігархів потреби ділитися з вами мандатами. Прошу Вас, панове, оговтайтесь, долучайтесь до нашої акції! Долучайтесь з будь-яких міркувань (щоб виявити правду і встановити справедливість, щоб не віддати славу лівим, щоб помститися за особисте приниження), але не стійте осторонь! Ваша мовчанка стає незрозумілою!

Я звертаюся до Демократичного Союзу, Народно-демократичної партії, Трудової України! Вам теж зрозуміло, що це правда! Перестаньте вдавати, що це не так, не робіть з себе посміховиська. На ваших руках немає крові — так не дозвольте пов’язати себе нею.

Я звертаюся до своїх колишніх колег по студентському голодуванню 1990 року! Де ви, яких називали цвітом нації ще десять років тому? Чому ви не всі тут? Чому багато хто з вас, прийшовши на мітинг 15 грудня, після нього не залишився в наметовому містечку? Невже ви так закабаніли, що стали такими ж циніками як та влада, проти якої ми колись з вами йшли до кінця?

Невже ви вважаєте, що тим нашим героїчним вчинком ми всі заслужили собі індульгенцію на ціле життя? Неправда? Авторитет здобувається роками, а втрачається за хвилину.

Олесю, Мареку, Олеже, Славку! Киньте всі свої справи! Зберіть всіх наших, ведіть їх сюди! Адже тут такі самі діти, якими були ми тоді на голодуванні. Вони, так само, як і ми, прагнуть кращої України!

Я звертаюся до всіх, хто особисто знав Георгія Гонгадзе! Адже нас сотні, а тут лише жменька. Невже вам байдуже, що з ним, і хто це зробив? Багато з вас були до нього набагато ближче ніж я. Ви клялись йому у вічній дружбі, п’ючи горілку за його рахунок! Ви висловлювали його дружині, з якою я навіть не знайомий, такі співчуття! Підкріпіть свої слова справами! Прийдіть до нас заради Гії, а не заради політичних змін!

Я звертаюся до Дмитра Корчинського! Ми були з тобою в студентській організації "Громада" ще тоді, коли всі нинішні великі патріоти сиділи по шпарах. Ти прийшов до нас 15 грудня, роздав купу інтерв’ю, і більше тебе ніхто не бачив. Ти назвав свою організацію "Щит Батьківщини!" Високо взяв. Я щиро бажаю тобі відповідати цій назві, тож 19 грудня маєш можливість довести правильність цієї назви. Стань щитом для дітей, які підуть до президента.

Я звертаюся до всіх людей! Не вірте дурницям, які плетуться на каналах, хвилях та шпальтах контрольованих засобів масової інформації! Не шукайте міфічних спонсорів та замовників нашого протесту! Прийдіть до нашого наметового містечка, і я особисто проведу вам екскурсію, де ви побачите, в яких умовах ми там живемо. Невже ж би замовник, який зазіхнув скинути самого президента, не забезпечив би нас наметами (а ми спимо по черзі), спальними мішками, розкладачками та теплими речами?

Він навіть тут економить, — скажете ви, — і знов помилитесь. Адже дешевше купити ці не такі вже й дорогі речі замість того, щоб наймати нових людей замість тих, що потраплять в лікарню через переохолодження. Прийдіть до нас, і ви побачите, що тут спонсорськими грошима і не пахне, що люди вийшли на площу за велінням свого серця, кинувши роботу, навчання, ризикнувши всім, що цих людей — не купиш!

Я звертаюся до працівників посольств іноземних держав, працівників міжнародних правозахисних організацій, українських та іноземних журналістів! Ви багато пишете та говорите про свободу слова та демократію. Ми йдемо беззбройним походом. Підіть з нами! Не підтримуйте нас, просто станьте з боку і спостерігайте! Вам нема чого боятися! Вас ні в якому разі ніхто не зачепить! Якщо вас буде багато — ніхто не посміє пролити кров!

Я звертаюся до працівників силових структур! Хлопці! Ви такі ж люди, як і ми! В вас також є діти, брати і сестри! Ви так само, як і ми, намагаєтесь вижити, заощаджуючи кожну копійку! Ми нічого не маємо проти нас. Знаємо, що і ви також в своїй більшості нам співчуваєте. Ви приходите переодягнуті до наших наметів і пошепки висловлюєте нам свою підтримку. Але у вівторок вам дадуть наказ. Ви ще встигнете зайти до книгарні і купити там Конституцію України. Ви ще встигнете прочитати там, що ніхто ні за яких обставин не зобов’язаний виконувати нічиї злочинні накази. Ви присягали Україні, а не Кучмі чи Кравченку! Будьте вірними своїй присязі!

Я звертаюся до Віктора Ющенка! Всім зрозуміло, що насправді силовики вам не підкоряються. Але ваше слово може бути вагомим аргументом на шальках терезів. Не треба публічних виступів! Просто переговоріть з Кравченком та Деркачем особисто і попросіть їх бути мудрими.

Я звертаюся до Юрія Кравченка та Леоніда Деркача! Ваша провина ще не доведена. Якщо ви не винні — вам немає чого боятися! Та навіть якщо ваші душі обтяжує гріх — не збільшуйте його, не випускайте своїх орлів з клітки!

Я звертаюся до всіх! Прийдіть об 11.00 на Майдан Незалежності! Ми підемо до президента за будь-яких обставин! Та якщо нас буде мало — може статися непоправне! Якщо ж вулицями рушить народ, а не жменька сміливців, все закінчиться добре. І виграє від цього вся Україна!

Михайло СВИСТОВИЧ учасник студентського голодування 1990 року, учасник акції "Україна без Кучми" 2000 року

Прокурору Автономной Республики Крым

А. А. Доброрезу

Уважаемый Александр Алексеевич!

Обращаемся к Вам с просьбой принять меры в связи с грубым нарушением наших конституционных и профессиональных прав при выполнении служебных обязанностей.

9 декабря около 10 часов утра, выполняя редакционное задание — собрать видеоматериалы для сюжета о журналистском расследовании строительства дома председателя Верховной Рады Крыма Л.И.Грача, мы, журналист Роман Спиридонов и оператор Игорь Романенков — производили видеосъемку на улице Аксакова в районе дома №13. Через несколько минут после начала съемки из этого дома вышли двое молодых людей и потребовали показать, что снято на кассете. На нашу просьбу представиться и объяснить, на каком основании они требуют просмотра пленки, они ответили, что они просто телезрители и им любопытно. Получив отказ, они все же продолжали настаивать на своем. На повторную просьбу представиться, один из них показал удостоверение Верховной Рады Крыма в закрытом виде. Предъявить его в развернутом виде мужчина отказался и сразу же спрятал удостоверение в карман. Несмотря на наше предупреждение о том, что они нарушают закон об информации, а кассета является собственностью телекомпании, и невзирая на наше несогласие отдать кассету, человек, который показывал удостоверение, стал отбирать камеру у оператора. Открыв камеру, он достал кассету и унес с собой, во двор дома №13.

После того, как обстоятельства инцидента стали известны руководству телекомпании, мы решили все-таки выяснить: кто и на каком основании незаконно изъял видеокассету и воспрепятствовал работе журналистов. Мы, Валентина Самар, шеф-редактор службы новостей „Волна“, корреспондент Роман Спиридонов и операторы Игорь Романенков и Дмитрий Штейн, подъехав к дому на ул. Аксакова, 13, попросили входивших во двор людей позвать охранников. К нам вышел один из тех, кто препятствовал съемке. Он отказался представиться, заявив, что он не охранник, а „патриот коммунизма“. Косвенно этот человек подтвердил, что был участником утреннего инцидента — „Это не я показывал удостоверение (Верховной Рады Крыма, — авт.), это был другой человек“. По словам нашего собеседника, обладателя удостоверения в тот момент на стройке не было.

Когда операторы повторно начали съемку улицы Аксакова в районе дома №13, мужчина сначала запрещал съемку, а затем начал угрожать: „Убери камеру, иначе я тебе ее на голову одену“. Весь разговор с „пат-
риотом коммунизма“ был снят на видеокассету и, в случае необходимости, мы готовы ее Вам предоставить.

Обращаем Ваше внимание, что корреспонденты Черноморской ТРК не нарушили границ частной собственности, а снимали то, что открыто взгляду любого прохожего — строящийся особняк Л.И.Грача. Однако неизвестные лица, (личность которых, наверное, не составит особого труда установить — один запечатлен на кассете, второго смогут опознать, если он действительно имеет удостоверение ВР Крыма) во-первых, препятствовали сбору информации, и, во-вторых, изъяли видеокассету — собственность ТРК. Таким образом, на наш взгляд, были нарушены ст.34 Конституции Украины и ряд статей Законов „Об информации“ и „О телевидении и радиовещании“.

Обратиться к Вам с просьбой принять меры по защите наших конституционных и профессиональных прав побуждает еще и то обстоятельство, что в последнее время в Крыму участились случаи игнорирования должностными лицами норм закона о свободном доступе к информации. В адрес журналистов, проводящих собственное расследование, со стороны руководителей автономии звучат оскорбительные заявления и недвусмысленные „советы“, граничащие с угрозой. Учитывая, что в Указе Президента Украины „О дополнительных мерах по беспрепятственной деятельности средств массовой информации, дальнейшему утверждению свободы слова в Украине“, подписанному вчера, признается необходимым осуществить дополнительные меры для устранения ограничений деятельности СМИ, предоставлению реальной поддержки деятельности журналистов и обеспечения особых норм их защиты, просим Вас принять меры прокурорского реагирования, предусмотренные законом.

11.12.2000г.

Материал передал Владимир Притула

В былые времена нам, возмущавшимся поездками всех в колхозы, хотя бы позволяли наполнить овощами сумки. А как сейчас?

В сентябре этого года студенты текстильного техникума сообщили:

- Мы едем в колхоз.

Поверилось не сразу. Подобное я слышала где-то в начале 90-х и раньше, когда помогать селу ездили все: от двоечника-второгодника до профессора. Мне вспомнились ботинки с килограммами грязи и здоровенные сумки с овощами, которые затаскивались в автобус по одной и кормили потом чуть ли не целую зиму.

Что-то похожее я думала услышать и от студентов-текстильщиков. Однако ребят, надеявшихся сделать запасы витаминов, на поле встретил ОМОН.

Теперь воровство, на которое раньше закрывались глаза, преследовалось по закону, и морковь из сумок высыпалась обратно. Что ж, рынок есть рынок, и студентов нужно приучать к тому, что вместо 20 кг натуроплаты они получат одноразовое питание и 3,40 грн. в день — при условии выполнения нормы. Что ж, подумалось мне, не прожиточный минимум, конечно, но вполне терпимо по нынешним временам, когда не каждый может себе позволить есть хотя бы раз в день.

Но человек предполагает, а Бог (в данном случае, работодатель — СПК „Харьковская овощная фабрика“) располагает. Оказалось, что хотя норма выработки для студентов в целом ниже, чем для работников кооператива (как и зарплата), выполнить ее под силу не менее трем, а то и более студентам, как было на сборе свеклы 13 сентября.

Ребята не ленились, просто собирать им часто приходилось уже остатки. (В советское время такие поля уже перепахивали, если план был выполнен.)

В итоге, как следует из ведомости, энтузиасты сель-ского труда за сентябрь получили на руки от 25 коп. до 4 гривень, или 219 грн. на 100 человек. Что касается обеда на фабрике и проезда туда, то, согласно договору их оплачивал СПК и их стоимость из зарплаты вычитаться не могла. Да и что было вычитать: как я поняла из разговоров с ребятами, их потчевали холодными макаронами и хлебными котлетами, причем посуда была вся в жиру („как будто мы не люди, а собаки“, — подытожила одна студентка). Перекус в результате приходилось брать с собой. Некоторые же, за неимением другой, радовались бесплатной еде, другие просили у руководства снять их с практики и послать в поле. Правда, городские оказались слишком незакаленными и то и дело простуживались.

— Почему же вы все-таки поехали? — спросила я разочарованных студентов.

— Надо было, — ответила одна третьекурсница и многозначительно повела глазами. Остальные промолчали.

Встретиться с руководством текстильного техникума я пыталась с середины сентября. Поскольку директор Александра Ермоленко была в отпуске, меня направили сначала к одному ее заместителю, потом — к другому, последний опять к первому. Странно, но никто из них не сказал мне о существовании человека, занятого контактами с овощной фабрикой непосредственно, — Алексее Волкове.

Когда директор вернулась из отпуска, ей, как мне пояснили, было не до меня: в техникуме работало КРУ, потом, видимо, затянула текучка. На мои настойчивые просьбы перезвонить в редакцию или хотя бы передать информацию через секретаря отклика я не получила. А между тем, Законы „О прессе“ и „Об информации“ о нас, о журналистах, писаны. И их, кстати, никто не отменял.

— А почему вас это интересует? — первое, что сказала мне Ермоленко, когда мне наконец удалось застать директора на месте. Этот вопрос мне впоследствии задавали не раз.

— Мы ехали не на заработки, — пояснила Александра Антоновна. — Главным было трудовое воспитание. Студенты учатся самостоятельности, умению организовать свою работу, что обязательно пригодится им в жизни. У нас в техникуме вообще хорошо заняты ребята: работают кружки, театр мод. Все преподаватели — энтузиасты своего дела. Вот о чем нужно писать.

И так далее. Видимо, директор решила, что газета — агитлисток текстильного техникума и можно журналистов учить жить. Похоже, мне так и не удалось ее в этом переубедить. Как и ей меня в том, что трудовое воспитание должно напоминать поденщину.

Посмотрите, к примеру, на американских детей: едва встав на ноги, они сами зарабатывают себе на чипсы и дискотеки, и родители, даже очень обеспеченные, только приветствуют подобные начинания. Вот это трудовое воспитание: человек с ранних лет привыкает к тому, что копейка даром не дается, и учится находить наилучшее применение своим способностям.

Сложилось впечатление, что в глубине души директор понимает абсурдность ситуации с овощным кооперативом, но лишь мимоходом способна в этом признаться:

— Это наша головная боль, помощь СПК техникуму не выгодна, — однажды вырвалось у Ермоленко.

— Почему же вы не отказываете в ней? — спросила я.

— Не хочется рвать 15-летние связи с фабрикой.

— Мы сегодня откажемся, — уточнил А.Волков, замдиректора по учебно-производственной работе, — а завтра, в соответствии с областной программой по созданию студотрядов, нас прикрепят к другому предприятию, а там условия могут оказаться хуже.

Не с этого ли надо было начинать? Правда, насколько мне известно, распоряжение облгосадминистрации № 488 от 25.05.2000 г., о котором идет речь, предполагает создание трудотрядов в свободное от учебы время, и договоры заключает командир отряда, а значит, есть возможность непосредственно отразить интересы студенчества. Хотя, чего греха таить, учащаяся братия зависит от руководства. И еще как! Я это прочувствовала на своей шкуре, хотя я не студентка, когда в кабинете директора 4 человека устроили мне допрос с пристрастием на тему: кто именно из студентов со мной общался. Когда я пояснила, что, согласно Закону „О печатных средствах массовой информации (прессе) в Украине“, журналист обязан сохранять тайну источников информации по их просьбе, А.Волков мне ответил:

— Законы — это формальность. Мы с вами взрослые люди.

Зачем же руководству так нужны недовольные студенты? Может, доплатить им за сбор овощей или подлечить простуду? Оказывается, чтобы „усилить воспитательную работу“, как пояснила директор.

Помню, как в начале 90-х мы, студенты ХГУ, бастовали по поводу нарушения своих прав. Текстильщики не бастуют. Что же изменилось за это время? Да ничего. Как зависели студенты от руководства вуза, так и зависят, как боялись, так и боятся, даже еще больше.

Уже по дороге к выходу встретила стайку третьекурсниц. Попросила рассказать о „колхозе“ и услышала открытым текстом:

— Это обман. Нас использовали как бесплатную рабочую силу.

И дальше: про обещания преподавателей, что можно будет набрать овощей домой, о простудах, о плохой еде, о том, что за работу в СПК прошлой осенью студенты вообще денег не получили.

И в заключение два слова об экономике. Коль был труд, значит, была создана добавленная стоимость. Но если труд оказался неоплаченным, то куда она девалась? Если же труд ребят был организован столь бестолково, что в результате него ничего не было создано, то кому нужен такой труд и такое „трудовое“ воспитание?

В Украине уже, к сожалению, привыкли к весьма неординарному отношению правоохранительных органов к своим согражданам. Те, кто должен защищать их права, сегодня их очень часто нарушает… Достается и гражданам с иностранным подданством.

Примером может быть гражданин Польши Александр Орлов, с которым провел беседу корреспондент радио „Свобода“ Игорь Столяров.

Игорь Столяров:

1. Всеукраинская газета „Свобода“ писала о Ваших вынужденных взаимоотношениях с представителями правоохранительных органов Одессы. Расскажите об этой весьма интересной истории.

Александр Орлов:

— Многое может рассказать о взаимоотношениях с правоохранительными органами любой гражданин Украины. Не к чести блюстителей порядка, отзывы подавляющего большинства граждан не в пользу мундира, а резко негативные. Переписка и интервью с западными журналистами, помощь в опубликовании статей в СМИ в Украине и странах СНГ не нравятся власти, и они решили расправиться со мной весьма примитивным методом. Действуя совместно с организованной преступной группировкой Зудова-Губы, милиция позволила первоначально этой группировке ограбить меня, избить. В результате — сотрясение мозга и многочисленные кровоподтеки. Естественно, обращение с заявлением в органы милиции ничего не дало. Я не останавливался в своей деятельности и в один из дней, когда прогуливался по ул. Дерибасовской встретил Губу-Зудова и, не желая с ним встречаться, зашел в ресторан „Макдональдс. Заказав кофе и мороженое, я сел около окна и наблюдал за событиями на улице. Зудов и шестеро плотных молодых людей из его окружения посоветовались, разошлись в стороны, а Зудов позвонил кому-то по телефону. Минут через десять, когда я выходил из ресторана, дорогу мне преградили четверо мужчин, один из них представился сотрудником милиции по фамилии Ридько и посоветовал пройти с ними в отделение милиции. На мои просьбы не совершать противоправных действий, таких как подброс наркотиков либо оружия, я получил удар в грудную клетку. Пришлось ехать. На личной автомашине одного из сотрудников я был доставлен в городское отделение милиции. По дороге в милицию мне в карман была насильно вложена доза наркотика героин. И именно такая форма доставки, когда ты один, а вокруг тебя блюстители порядка, заставляет нормального человека расслабиться, потерять контроль и, зная что ты не совершил никакого преступления, спокойно ждать окончания инцидента. Однако напрасно в стране недавнего террора и страха надеяться на благополучный исход. Я был предупрежден о готовящейся против меня провокации, мне были названы фамилии, которым было заказано нейтрализовать меня. И, опережая описываемые события, я написал заявления в СБУ по Одесской области о том, что следователь по особо важным делам Прокуратуры г.Одессы Попов и зам.начальника уголовного розыска городского управления милиции Чумак готовят против меня преступление. Дальнейшие события подтвердили не безосновательность такого заявления. Подтвердились и фамилии лиц, замешанных в этом.

И. С.:

2. Как обращались с Вами в изоляторе временного содержания, где Вы имели несчастье побывать? Нормальным ли это было обращение?

А. О.:

— Самое страшное в жизни у человека — это потерять свободу, которую он так ценит. Но вдвойне страшнее сидеть запертым в камере, если ты не виновен. В условиях постсоветской тюремной системы наивно надеяться на лучшее и, учитывая нищенское моральное и духовное состояние народа, начинаешь понимать всю безысходность создавшейся ситуации. В такой ситуации нужны недюжинные силы. Я это говорю не голословно и отдаю отчет сказанному. За шесть суток проведенных в изоляторе временного содержания без уведомления прокурора, многое предстало перед глазами в черном цвете. Унижения от всех без исключения работников, а чтобы это повлияло еще и на психику человека — каждодневные утренние обыски с расставленными ногами, с окриками „глаза не поднимать!, смотреть в пол!“. Есть такой фильм „Настоящий фашизм“, нет — здесь похлестче. Мат и оскорбления, открытые издевательства,угрозы, нарушение элементарных правил гигиены — все это норма в данном заведении. Особо следует сказать о пище. Нет — это не пища. Это скотское варево. Чай, сахар? Об этом здесь давно не слышали. Если удается обратиться к начальству — все обещается, но ничего не делается. Либо при любом твоем вопросе подходит тихонько такой гниденыш и сквозь зубы матом — попиз.и еще, — плохо будет. Медработники ведут себя нагло и дерзко, все просьбы о помощи отвергаются с циничными фразами — не на курорте, дома получишь,не положено.

Своими прямыми обязанностями медперсонал не занимается — в камерах клопы и вши. Постельного белья не существует — его попросту нет, при упоминании об этом на тебя смотрят и не понимают, что ты наинормальнейший человек, а не сумасшедший. Да, для них это странно. Уже само попадание в изолятор ставит многих попавших сюда на грань жизни и смерти, т.к. каждый работающий здесь относится к тебе, как к преступнику, и ведет себя, как освободитель мира от зла. Как жалко и смешно, какая горечь отравляет душу каждого, кто сюда попадает. У каждого, кого я встретил здесь, своя история, своя беда — но никому не дано право относиться к любому гражданину, оказавшемуся здесь, как к преступнику. У большинства сломлена воля, они расскажут и признаются во всех действительных и мнимых грехах, пойдут на поводу у „доброго“ следователя, обещающего тут же освободить — только расскажи и подпиши.

И. С.:

3. Странно, что в городе, который любит говорить о своей многонациональной особенности, могут безнаказанно нарушать права гражданина Польши, и причем безнаказанно, насколько я понимаю.

А. О.:

— О какой многонациональной особенности мы говорим? Погуляйте по городу. Вы неоднократно встретите молодых парней в милицейской форме, которые останавливают на улицах не понравившихся им граждан. Как они их оценивают? Нравится — не нравится? Отвечу — по цвету кожи, волос и разрезу глаз. Да кто дал такое право и где закон, говорящий о том, что к любому мирно идущему по улице гражданину имеет право прицепиться и что-то требовать работник милиции? Никто им такого права не дал, и совершающие такие действия нарушают Конституцию Украины и права человека. И в этом парадокс этой страны. Все везде нарушается и все молчат — моя хата с краю. Однако полыхнет пламя и сгорит все дотла, детям негде будет жить.

И. С.:

4. Сейчас продолжается суд по Вашему делу в Жовтневом районном суде Одессы. Суд справедливый?

А. О.:

— О справедливости говорить не приходится. Я констатирую только факты. Адвокат удивлен и возмущен. Такого рода дела заканчиваются в течение месяца-двух, мое же дело длится уже восемь месяцев. Трижды назначалось заседание суда. И два раза не приходили свидетели, которые организовали против меня преступление, следователь прокуратуры — Попов и сотрудник милиции Чумак.

А последний раз не явился прокурор — заболел. А если честно — то хотелось бы увидеть на скамье подсудимых вышеназванных лиц. Уж больно много преступлений они совершили против граждан.

Например, предводитель организованной преступной группировки Зудов-Губа открыто сообщил, и я имею доказательства, что Попов является исполнителем многих заказных преступлений. Чумак? — вопрос о его увольнении и привлечении к ответственности — это вопрос времени. Все всегда возвращается „на круги своя“, а справедливость во все времена и у всех народов ценилась больше всего и поэтому она непобедима.

И. С.:

5. Итак, в чем по Вашему мнению причина проблем, которые сопровождают Вас в Одессе?

А. О.:

— Это проблемы не мои — это проблемы всего украинского народа. И мировое сообщество обязано поддерживать и помогать тому народу, кто этого требует. Благодаря Вашей независимой радиостанции миллионы людей уже десятки лет учатся демократии по программам радио „Свобода“. Даже в те далекие, но такие близкие по событиям времена, когда коммунистические власти всячески препятствовали прослушиванию передач радио „Свобода“, у вас была огромная аудитория, и я также принадлежал к ней, начиная с 1966 года, многое не понимая, но впитывая каждое слово и чувствуя сладкое слово Свобода.

И. С.:

Отреагировали ли власти на Ваши неоднократные обращения к Президенту Украины?

А. О.:

— Открытое письмо Президенту Кучме было опубликовано в газете „Свобода“. Появились публикации в газетах Южного региона, в заграничных изданиях, однако никакого шага со стороны администрации Президента сделано не было. Как было и в СССР, все жалобы, заявления и письма были спущены вниз — к тем же лицам, которые и совершили против меня преступление. Вторичное обращение также не имело должного резонанса. Зато письмо прокуратуры свидетельствует о том, что все действия сотрудников были законны и нарушений не установлено. Этакие правильные и безошибочные. Только почему-то растет количество уголовных дел в стране. В год их открывается десятки миллионов. Будь сотрудники правоохранительных органов критичнее — изменилась бы криминогенная ситуация к лучшему. Однако в ближайшие пятнадцать лет по прогнозам независимых западных экспертов в Украине ситуация не изменится.

И. С.:

7. Права человека на Украине на примере города Одессы. Можно ли говорить об их существовании?

А. О.:

— Права человека. Ужасающая коррупция захлестнула все сферы жизни общества: политическую, экономическую, культурную. Это будет долго сказываться в будущем на прогрессе страны, и с этим очень тяжело бороться. Слитые воедино коммунистическое прошлое, и свобода всего, ранее уголовно наказуемого, привели к своеобразной мутации человеческого сознания, чего не наблюдалось ни в одной стране мира. Болезнь захватила все общество. И все знают, что происходящие в стране процессы ненормальны, однако подавляющее большинство граждан вынуждены приноровиться к условиям игры, диктуемые властью, иначе не выжить. Каждый гражданин сталкивается с нарушениями своих прав ежедневно, он к этому привык. Я не хочу говорить о понятиях в области прав человека на западный манер, эти понятия тоньше и более сложные. Основной закон — это Конституция. Общество должно пройти несколько этапов в становлении права гражданина, чтобы шире и ярче понять Запад и его стремление помочь бывшим странам СССР. Откройте Конституцию Украины и почти в каждой статье вы найдете несоответствие действительной жизни с законом. Это ли не основные нарушения прав гражданина? А гарант Конституции занимается выяснением личных счетов с неугодными ему лицами. И последние события ярко это подтвердили. Для улучшения положения в области прав человека нужна их широкая пропаганда и в случае их нарушения — моментальная реакция широкой общественности. Народ — это могучая сила, и нет ничего сильнее народных масс, их-то и боится преступная власть. Удивляет только одно — народ все видит, понимает и терпит, власть наглеет и издевается над своим народом, уверенно рассчитывая на безнаказанность. Однако история многих стран мира доказала и доказывает, что нет вечных правителей и нет ненаказуемых.

Наша НПО по просьбе жителей Верхореченской долины занимается вопросом соблюдения законодательства должностными лицами при реализации ими права жителей нашей долины на земельный пай, исчисляемый в соответствии со ст. 6 Земельного кодекса Украины.

По нашей инициативе прокуратура Бахчисарая осуществила проверку и, на основании выявленных нарушений, внесла протест на решение общего собрания СПК „Долинный“, о чем мы были извещены письмом прокуратуры.

Однако на нашу просьбу: ознакомить нас и выдать нам копию протеста, нам отказано. Ответ был таким: „На Ваше заявление от 11.10.00. сообщаю, что выдача копий документов прокурорского реагирования требованиями действующего законодательства не предусмотрена. Прокурор, сов.юстиции Л.Кардаш“.

Кроме этого, секретари прокуратуры при приеме наших заявлений и обращений отказываются ставить регистрационный номер, дату и подпись на копии наших обращений, ссылаясь на внутриведомственную инструкцию.

Дословный отказ: „Сообщаю Вам, что секретарь прокуратуры района в своей работе руководствуется инструкцией по делопроизводству в органах прокуратуры Украины, которая утверждена Приказом Генерального прокурора Украины № 25 от 22 декабря 1994г. подпись прокурора Бахчисарайского района, ст.советника юстиции Н.Харченко.“

В связи с изложенным, просим Вас разъяснить нам:

1. Нарушены ли должностными лицами прокуратуры нормы законодательства при отказе нам в ознакомлении с протестом и выдаче его копии;

2. Являются ли действия секретарей законными.

Председатель сельской НПО

„Союз женщин Качинской долины“ Ольга Скиба

14.12.00.

Ответ „ПЛ“:Согласно ст. 6 п.5 Закона Украины „О прокуратуре“ одним из принципов ее деятельности является гласность. Прокуратура обязана „информировать общественность о состоянии законности, мерах по ее укреплению“. Эта деятельность прокуратуры урегулирована Законом „Об обращениях граждан“ и Законом „Об информации“. Сфера применения первого не распространяется на порядок рассмотрения заявлений, установленный уголовно-процессуальным законодательством, однако протест прокурора привносится не на основании Уголовно-процессуального кодекса, а на основании ст. 21 Закона „О прокуратуре“, следовательно, Закон „Об обращениях граждан“ действует в данном случае.

В соответствии со ст. 8 Закона „Об обращениях граждан“, ст.37 Закона „Об информации“ перечень документов и информации, не подлежащей передаче для ознакомления:

информация, признанная в установленном порядке государственной тайной;

конфиденциальная информация;

информация об оперативной и следственной работе органов прокуратуры, МВД, СБУ, работе органов дознания и суда в тех случаях, когда ее разглашение может нанести ущерб оперативным действиям, расследованию или дознанию, нарушить право на справедливое и объективное рассмотрение дела судом, создать угрозу жизни или здоровью какого-либо лица;

информация, касающаяся частной жизни граждан;

внутриведомственная служебная корреспонденция, связанная с процессом принятия решений, которые еще не приняты;

информация финансовых структур, подготовленную для контрольных служб;

информация, которая не подлежит разглашению в соответствии с иными законодательными и нормативными актами.

Запрос о предоставлении возможности ознакомиться с протесом прокурора не подпадает ни под один из перечисленных критериев.

Статья 32 ч.6 Закона „Об информации“ обязывает государственные органы предоставлять информацию, касающуюся их деятельности.

Прокуратура действительно не обязана предоставлять копии документов (ст.21 ч.3 Закона „Об информации“), однако, она обязана ознакомить граждан с протестом, даже если информация, содержащаяся в нем, по мнению прокурора, не касается их лично (ст.32 ч.2 Закона „Об информации“).

Что касается отказа в принятии заявлений секретарем, то, согласно ст.7 Закона „Об обращениях граждан“, государственным органам запрещено отказывать в принятии и рассмотрении заявлений граждан, оформленных надлежащим образом и поданных в установленном порядке.

Делопроизводство по обращениям граждан ведется не на основании приказов Генерального прокурора, а в порядке, установленном Кабинетом Министров (ст.13 Закона „Об обращениях граждан“). Таковой установлен в Инструкции, утвержденной Кабинетом Министров от 14 апреля 1997 г. №348. В соответствии с Инструкцией все поступившие заявления, предложения и жалобы должны приниматься и централизованно регистрироваться в день их поступления на регистрационно-контрольных картах или в журналах. На заявление должен быть нанесен регистрационный штамп, в котором указывается регистрационный индекс.

Личную ответственность за состояние делопроиз-водства по обращениям граждан несут руководители организаций.

Иван Лищина

Учасники громадських слухань, заслухавши доповіді, виступи, інформації та відповіді на запитання, взявши до уваги продемонстровані відеоматеріали, документи, джерела з наукової та спеціальної літератури, консультації науковців і фахівців, свідчення потерпілих та їхніх батьків ухвалили:

Комплексна ліквідація наслідків масового хімічного отруєння (терористичного акту) у с. Хомутець потребує втручання на найвищому державному рівні.

Для зняття 2-річної соціальної напруги рекомендувати Президенту України здійснити поїздку до с. Хо-
мутець, як це було зроблено у Первомайському районі Миколаївщини.

Висловити недовіру комісії Мінохорони здоров‘я (1998 р.) та міжвідомчій комісії (1999 р.), які у своїх висновках спотворили справжню картину наслідків масового отруєння, стану здоров‘я потерпілих та дій посадових осіб (і висновки ці тиражувалися десятками міністерств і відомств), що майже на два роки затримало вирішення хомутецької проблеми.

Рекомендувати Кабінету міністрів створити нову (четверту) урядову комісію по вивченню причин та комплексній ліквідації наслідків масового хімічного отруєння в Хомутці з включенням до її складу: представників потерпілих, а також Полтавського медіа-клубу, народного університету при КПТІ „Ірина“, Полтавської обласної організації Спілки ветеранів Збройних Сил України, Полтавського відділення Всеукраїнської екологічної ліги, які тривалий час ведуть незалежне журналістське та громадське розслідування і ініціювали розгляд цього питання постійними депутатськими комісіями Полтавської обласної ради, народних депутатів України С.В.Шевчука, С.І.Синенко та ін., представника Секретаріату Уповноваженого з прав людини Верховної Ради, Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, МінНС, Мін-
охорони здоров‘я, Міносвіти та науки, Мінагрополітики, Мінекоресурсів, Мінпраці та соціальної політики; Міноборони, Управління начальника військ РХБ захисту ЗС України, професора, чл.-кор. Міжнародної інженерної академії, розробника гептилу Анатолія Олександровича Григорьєва, представників науково-дослідного інституту проблем військової медицини, Харківського наукового центру військової екології, Національної спілки журналістів України і не включати до її складу тих посадових осіб, які працювали в двох попередніх комісіях.

Діяльність новоствореної комісії має забезпечити такі цілі:

повно проаналізувати усю інформацію, яка є на сьогодні в наявності у відомств та громадських організацій щодо причин та наслідків терористичного акту в с. Хомутець;

завершити оперативно-слідчі заходи для встановлення причин і джерела отрути, застосованої у с. Хомутець проти мирного населення;

залучити до розслідування міжнародних експертів, як це було зроблено у Первомайському районі Миколаївщини, а також ВОЗ при ООН, узагальнити висновки криміналістичної експертизи від 18 жовтня 1998 року, проведеної Харківським НДІ судових експертиз ім.Бокаріуса, експертиз Миргородської райСЕС, Полтавської облСЕС 1998 року та грунтознавчої експертизи у жовтні — листопаді 2000 року, проведеної Полтавським обласним управлінням екоресурсів, та вивчити питання про оголошення с. Хомутець Миргородського району Полтавської області зоною надзвичайної екологічної ситуації;

ідентифікувати застосовану отруйну речовину, зокрема, через використання повного опису клінічної картини ураження в комп‘ютерних базах даних бойових ОР;

отримати і проаналізувати результати екологічного обстеження території інциденту в динаміці;

поіменно встановити присутніх на мітингу 17 вересня 1998 року (понад 800 осіб) та визнати їх такими, що перебували в зоні масового хімічного ураження;

провести поглиблене незалежне комплексне медичне обстеження потерпілих учнів, студентів, дорослих хомутчан, у тому числі й медико-генетичне (неста-
більність хромосом та амінокислотний обмін) та встановити причинно-наслідковий зв’язок між отруєнням та ураженням у них усіх органів та систем; надати групи інвалідності тим, хто того потребує;

отримати і проаналізувати результати поглибленого медичного обстеження усіх мешканців с.Хомутець із залученням незалежних фахівців, оскільки хомутчани не довіряють керівництву облуправління охорони здоров‘я;

провести незалежну судово-медичну експертизу в присутності самих потерпілих та їх законних представників стосовно правильності надання медичної допомоги потерпілим у Миргородській ЦРЛ у вересні 1999 року відповідно до первинного встановленого діагнозу „отруєння ФОС“.

6. Забезпечити належний соціальний захист уражених нервово-паралітичною речовиною типу ФОС у с. Хомутець, надавши їм статус потерпілих.

7. Відшкодувати в добровільному порядку моральні, матеріальні та фізичні збитки потерпілим. Виплатити вчителям Хомутецької СШ, які втратили відсотки працездатності, призначені ще у 1999 році суми компенсацій.

8. Виділити з Резервного Фонду України кошти для ліквідації наслідків надзвичайної події в Хомутці.

9. З метою ідентифікації отрути, застосованої у с. Хомутець, розсекретити на міждержавному рівні клініку ураження бойовими ОР, які були вивезені з України та які є в наявності в Росії, що підлягають утилізації.

10. З метою забезпечення екологічної безпеки в Україні розсекретити поховання „старої“ та „залишеної“ хімічної бойової зброї на території України та забезпечити військову охорону цих об‘єктів.

11. Просити Кабінет міністрів провести інвентаризацію потенційних екологічно небезпечних об‘єктів на території Полтавської області, призначити відповідальних за них та поінформувати широку громадськість про ступінь екологічної безпеки в області.

12. Рекомендувати Верховній Раді України включити питання про ураження хімічною речовиною нервово-паралітичної дії мирного населення у с. Хомутець до порядку денного парламентських слухань з питань екології.

13. Рекомендувати Верховній Раді України окремі парламентські слухання присвятити проблемі надзвичайної події в с. Хомутець у 1998 року із залученням до участі в них потерпілих, широкої громадськості, ЗМІ.

14. Рекомендувати голові Комітету соціального та гуманітарного розвитку віце-прем‘єру М.Г.Жулинському розглянути питання про причини та наслідки надзвичайної події в Хомутці на одному із засідань із залученням представників потерпілих та громадських організацій, які ведуть незалежне розслідування.

15. Рекомендувати Уповноваженому з прав людини Верховної Ради України включити питання порушення прав людини потерпілих від масового хімічного ураження з боку посадових осіб до річного звіту у парламенті.

16. Правоохоронним органам дати правову оцінку діям медичних працівників Хомутецької дільничної лікарні, Миргородської ЦРЛ, Полтавської обласної клінічної лікарні, Полтавського облуправління охорони здоров‘я, Української медичної стоматологічної академії.

17. Міністерству охорони здоров‘я дати оцінку професійним діям медичних працівників Хомутецької дільничної лікарні, Миргородської ЦРЛ, Полтавської обласної клінічної лікарні, Української медичної стоматологічної академії та керівництву Полтавського облуправління охорони здоров‘я щодо діагностики та лікування потерпілих від хімічного отруєння типу ФОС, визначити рівень їхньої професійної кваліфікації та вирішити питання про профпридатність і відповідність займаним посадам.

18. Правоохоронним органам та уряду дати правову оцінку діям колишнього керівництва Полтавської облдержадмінстрації, яке, згідно з висновками виїзного засідання чотирьох постійних депутатських комісій Полтавської облради від 3 жовтня 2000 року, „з самого початку роботи по з‘ясуванню причин та надання допомоги від отруєння, координатором якої було, допускало суттєві прорахунки“.

19. Рекомендувати начальнику цивільної оборони України прем‘єр-міністру України В.А.Ющенку розглянути питання про реорганізацію ЦО, оскільки при локальному хімічному ураженні в с. Хомутець не спрацювала жодна зі складових цієї системи, останні 13 років у Хомутці не проводилися навчання з ЦО, не були проведені дезактивація та дегазація, не запрошувалися військові токсикологи та фахівці-хіміки, підручники з ЦО видані принаймні 15-20 років тому, у них не описана клініка ураження сучасними бойовими ОР, комп‘ютерні бази даних клінічних симптомів ураження ОР засекречені Міноборони і не доступні для цивільного населення, воно не поінформовано про сучасні антидоти, цивільні лікарі виявилися безпорадними.

20. Рекомендувати керівникам галузевих міністерств і центральних відомств дати принципову оцінку діям чи бездіяльності стосовно хімічного теракту в с. Хомутець керівників структурних підрозділів у Полтавській області — УМВС, бюро судмедекспертизи, прокуратури, управління охорони здоров‘я, управління з надзвичайних ситуацій та з питань ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, управління екології та природних ресурсів — і вирішити питання про їх відповідність займаним посадам.

21. Рекомендувати начальнику СБУ Л.Деркачу залучити управління у Полтавській області до оперативно-розшукових заходів по з‘ясуванню причин і джерела застосованої у с. Хомутець хімічної ОР типу ФОС масового ураження.

22. Рекомендувати правоохоронним органам та голові Полтавської облдержадміністрації Є.Томіну дати оцінку діям керівників Миргородської райдержадміністрації щодо порушення чинного законодавства України про порядок проведення мітингів, демонстрацій та вуличних процесій при прийнятті розпорядження про проведення мітингу, присвяченого визволенню Миргородщини від фашистських загарбників у 1998 році, зокрема, і в с. Хомутець.

23. Рекомендувати голові Полтавської облдержадміністрації Є Томіну дати принципову оцінку діям чи бездіяльності по з‘ясуванню причин та ліквідації наслідків надзвичайної події в с. Хомутець керівника робочої комісії облдержадміністрації (осінь 1998 року) П.Г.Шемета та керівників галузевих управлінь Полтавської облдержадміністрації (охорони здоров‘я, облСЕС, надзвичайних ситуацій та з питань ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, екології та природних ресурсів, освіти та вирішити питання про їх відповідність займаним посадам.

24. Рекомендувати голові Полтавської облдержадміністрації Є.Ф.Томіну:

створити при облдержадміністрації медико-еко-логічну громадську раду та залучати її до участі в розгляді усіх техногенних та інших ситуацій, пов‘язаних з екологією довкілля;

з метою реалізації принципу демократичного суспільства „партнерство влади та громади“ визначити день чи години прийому головою облдержадміністрації та його заступниками керівників та представників громадських організацій, оскільки вони не можуть потрапити до них ні на особисті прийоми, бо порушують не особисті питання, ні як керівники служб чи підприємств.

25. Рекомендувати Генеральному прокурору України М.Потебеньку:

розглянути питання про передачу порушеної за фактом масового отруєння в с. Хомутець кримінальної справи, яка за два роки провадження не просунулася у з‘ясуванні причин і джерела застосованої ОР, у провадження прокуратури Полтавської області чи УМВС у Полтавській області, чи Генеральної прокуратури України, а також залучити до проведення оперативно-розшу-кових та оперативно-слідчих дій високопрофесійних фахівців області, країни;

за відсутності суб‘єкта хуліганства кримінальну справу №98660065, порушену за ознаками ч.2 ст.206 ККУ (хуліганство), перекваліфікувати за ознаками ст.60 ККУ (диверсія), ст.113 (ненадання допомоги хворому особою медичного персоналу) ч.1 та ст.167 (халатність), ч.1 та 2 ст.2271(утаювання відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення, ч.2 та 3 ст.229 (незаконне введення в організм проти волі особи, особливо неповнолітньої, наркотичних засобів або психотропних речовин), а також порушення порядку проведення мітингів, демонстрацій, вуличних процесій та ін.

Рекомендувати начальнику управління МВС у Полтавській області М.П.Паламарчуку:

притягти до відповідальності посадових осіб, з вини яких, як зазначено у листі заступника Генерального прокурора України С.Винокурова №042-8379-98 на ім‘я народного депутат Г.Омельченка, „слідство проведено неповно, з порушенням норм кримінально-процесуального законодавства України“

зобов‘язати слідчого Миргородського МРВВС Г.І.Захарова, який веде „хомутецьку справу“, виконувати вимоги Карно-процесуального кодексу України, а саме: залучати до матеріалів кримінальної справи і задовольняти клопотання потерпілих та їхніх законних представників щодо проведення очних ставок та ін.;

зобов‘язати слідчого Г.І.Захарова узяти та залучити до справи протокольні свідчення потерпілих про наявність на підошвах їхнього взуття та одязі, в якому вони падали на землю непритомними під час мітингу 17 вересня 1998 року, блискіток невідомого походження, адже, як стало відомо від колишнього працівника міліції, десь у 1986-1988 роках на Сорочинському ярмарку у тому ж Миргородському районі (неподалік Хомутця) двоє хуліганів розсипали подібний порошок, отриманий з військової хімчастини у Середній Азії.Коли їх затримали, вони пояснили, що намірялися застосувати цей хімічний порошок воєнного призначення для впливу на психіку ярмаркуючих, бо він так діє на людей, що вони надто збуджуються і втрачають контроль над собою тощо;

зобов‘язати слідчого Г.І.Захарова призначити експертизу на наявність акумульованої ОР у волоссі потерпілих від хімічного отруєння та експертизу ДНК у нововідкритому криміналістичному центрі УМВС у Полтавській області.

Інформацію про громадські слухання та резолюцію направити у ЗМІ та розповсюдити по каналах Інтернет.

За дорученням учасників громадських слухань резолюцію підписали представники від 40 громадських організацій України

В результате государственного переворота в октябре 1917 года власть в Петербурге, а затем и по всей России перешла в руки большевиков, начался новый этап революции, ввергнувший Россию в гражданскую войну.

В 1917-1920 гг. на территории многонационального Крыма, сменяя друг друга, существовали разные по методам правления, целям и задачам государственные образования, имевшие опору в различных внешних вооруженных силах: Черноморском флоте, германской армии, войсках Антанты, Добровольческой армии. В Крыму не было серьезных предпосылок для гражданской войны, она была „экспортирована“ сюда извне. Одна из этих многочисленных внешних сил — Красная Армия — и решила в 1920 г. судьбу полуострова, вошедшего в состав Советской России.

С несогласными расправлялись жестоко. Наследники термидора и вандемьера, большевики активно пользовались утоплением во время гражданской войны в России. Так, в январе 1918 года, проводя политику террора в Крыму, приговоренных к смерти бросали на рейде Евпатории в горящие топки транспорта „Трувор“, над которым реял красный флаг: „.жертве отводили назад руки и связывали их веревками у локтей и кистей, помимо этого связывали и ноги в нескольких местах, а иногда оттягивали и голову за шею веревками назад и привязывали к уже перевязанным рукам и ногам. К ногам привязывались колосники. (Энциклопедия смерти. 1992).

Правление Крымского революционного комитета отличалось крайней жестокостью. Были расстреляны тысячи военнослужащих армии Врангеля, оставшихся в Крыму, махновцев, чиновников прежних режимов. Вне всякого сомнения, террор этот был санкционирован сверху. Для общего руководства акцией в Крым прибыл Г.Л.Пятаков. Согласно приказу Крымревкома №4 от 17 ноября 1920 г., которым руководил венгерский коммунист Бела Кун, в трехдневный срок должны были явиться для регистрации все лица, прибывшие в Крым после падения Советской власти в июне 1919 г., офицеры, чиновники, солдаты белой армии. Авторы его — секретарь Крымского обкома РКП(б) Землячка (револю-
ционный псевдоним — Демон) и чекист Фельдман.

Все явившиеся на регистрацию были уничтожены. „Севастопольские Известия“ (№3, 1920 г.) опубликовали первый список жертв — 1634 человека. Второй список был опубликован в „Известиях временного севастопольского ревкома“ 30 ноября 1921 г. — 1202 чел. Их казнили по приговорам „чрезвычайки“ военно-полевого и комендантского судов. По материалам профессора М. Л. Капустина за неделю в Севастополе были расстреляны более 8 тысяч человек („Общее дело“, 11 декабря 1921 г.). Убивали в тюрьмах, топили в море, расстреливали на окраинах городов. Добивали махновцев — недавних союзников по штурму Перекопа, преследовали бывших членов Курултая и Директории.

Существует документ, которым 14 декабря 1920 года Председатель Севастопольского ВРК Ю. П. Гавен рапортовал ленинскому ЦК, что согласно его приказу офицеры были казнены (Зарубин А.Г., Зарубин В. Г. Без победителей. Симферополь, 1997).

Против террора протестовал Дмитрий Ульянов, в то время зам. Председателя Крымского обкома РКП(б) и Ревкома. Но Землячка, Бела Кун и Фрунзе обратились к В. Ленину с просьбой, чтобы он забрал брата из Крыма, будто тот увлекся крымскими винами. Просьба эта была удовлетворена.

М.Х.Султан-Галиев, один из немногих должностных лиц, также выразил свое возмущение происходящим: „Самое скверное, что было в этом терроре, так это то, что среди расстрелянных попадалось очень много рабочих элементов и лиц, оставшихся от Врангеля с искренним и твердым решением честно служить Советской власти. Особенно большую неразборчивость в этом отношении проявили чрезвычайные органы на местах. Почти нет семейства, где бы кто-нибудь не пострадал от этих расстрелов: у того расстрелян отец, у этого брат, у третьего сын и т.д.Такой бесшабашный и жестокий террор оставил неизгладимо тяжелую реакцию в сознании крымского населения. У всех чувствуется какой-то сильный, чисто животный страх перед советскими работниками, какое-то недоверие и глубоко скрытая злоба“.

Вот как вспоминает о тех кровавых событиях их очевидец Сергей Мельгунов в книге „Красный террор в России 1918-1923“ (Симферополь, „Таврия“, 1991 г.):

„В Севастополе не только расстреливали, но и вешали; вешали даже не десятками, а сотнями. „Нахимовский проспект увешан трупами офицеров, солдат и гражданских лиц, арестованных на улице, и тут же наспех казненных без суда. Город вымер, население прячется в погребах, на чердаках“ („Общее Дело“ 8 декабря 1920 г.). Исторический бульвар весь разукрасился качающимися в воздухе трупами. Та же участь постигла Нахимовский проспект, Екатерининскую, Большую Морскую улицу и Приморский бульвар („Общее Дело“ 20 декабря 1920 г.).“

Всего же за время красного террора в Севастополе и Балаклаве были расстреляны около 29 тысяч человек. В том числе были и 500 портовых рабочих, которые „содействовали“ погрузке на суда войск П. Врангеля.

Данные о числе погибших в Крыму варьируются от 20 тысяч до 120 тысяч человек. Комментируя доклад М.Х.Султан-Галиева, исследователь С.А.Усов отмечал, что точную цифру погибших установить сложно, однако „анализ известных источников позволяет сделать вывод, что их было не менее 40 тысяч человек.“ По официальным коммунистическим данным были расстреляны около 50 тысяч человек. Писатель Иван Шмелев приводит цифру 120 тысяч человек.

Верхом вежливости и правилом хорошего тона коммунистов во время Советской власти было расстрелять, а потом реабилитировать.

Повторение этих репрессий возможно, если не будет осуждена коммунистическая идеология. Потому мы говорим об этом в День памяти жертв голодомора и политических репрессий, который согласно Указу Президента Украины будет отныне отмечаться 25 ноября.

19 грудня відомому поету, письменнику і правозахиснику, засновнику Української Гельсінкської групи (УГГ) Миколі Даниловичу Руденку виповнилося 80 років. В цей день вщент заповнена зала Київського міського Будинку вчителя вітала Миколу Даниловича, вечір був організований членом ХПГ Василем Овсієнком, він же був ведучим. Харківська правозахисна група приєднується до численних поздоровлень та побажань і щиро вітає Миколу Даниловича з днем народження і нагородженням званням Героя України, зичить здоров’я, творчої наснаги і нових творів. Ми сьогодні друкуємо біографію Миколи Руденка і його поезії, написані у в’зниці і на засланні.

Микола Руденко (далі — Р.) народився в родині шахтаря. Рано залишився без батька, який загинув у шахті 1927. Сім’я, в якій було троє дітей, вирішила господарювати на землі і вже через рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп, куди пішла працювати й мати Р. Назавжди запам’ятався голод 1933. 8-ми літ через травму Р. перестав бачити на ліве око.

Складати вірші почав у дитинстві, їх друкували піонерські ґазети, був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомосу, завдяки чому в 1939 вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці. В партію вступив ще після закінчення школи, на шахті, де раніше працював батько. У 1939 призваний до війська (приховав, що не бачить на ліве око). 4 жовтня 1941 в перших же боях під Ленінградом тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта. Лікувався рік. Лікарі не сподівалися, що Р. буде ходити. Ходити він зміг, і навіть був призначений політруком прифронтового госпіталю, але висидіти лекцію — ні, тому, демобілізувавшись у 1946, Р. в університет не повернувся. Нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня, шістьма медалями. Після виходу в 1947 збірки віршів „З походу“ прийнятий до Спілки письменників України (СПУ). Працював відповідальним секретарем видавництва „Радянський письменник“, був редактором журналу „Дніпро“, секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ.

Р. — автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, зокрема, „Вітер в обличчя“ (1955), „Остання шабля“ (1959), „Орлова балка“ (1970), фантастичних романів „Чарівний бумеранг“ (1966), „Слідами космічної катастрофи“ (1962), поеми „Хрест“ (1976, про голод 1933 р.).

Уперше виступив проти існуючих порядків у 1949, коли під виглядом критики „космополітів“ громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від Р. як секретаря парткому СПУ вимагали неґативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Р. з 1950 вже не займав ніяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. „Довго я залишався дуже партійним, — сказав пізніше Р. в одному інтерв’ю. — Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна“.

Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на ХХ з’їзді КПРС „культу особи Сталіна“. Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу. Значить, учення, яке лягло в основу держави, в чомусь неправильне. Штудіювання „Капіталу“ переконало Р. в тому, що вчення К.Маркса помилкове в самій своїй основі — у розумінні теорії додаткової вартости. Вона створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енерґією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Р. виклав у філософських працях „Економічні монологи“, яка з’явилася в самвидаві в 1975, і „Енерґія проґресу“, у романі „Формула Сонця“.

1974 за критику марксизму Р. виключений з КПРС, 1975 — з СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштувався нічним сторожем.

На початку 70-х Р. включився в роботу на захист прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення „Міжнародної амністії“. 18.04.75 заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник Другої Світової війни.

Коли Р. домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому — березні 1976 шахрайським чином примусово піддали психіатричній екпертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили в психіатричку.

Після консультацій з П.ГРИГОРЕНКОМ, О.МЕШКО, О.БЕРДНИКОМ, Л.ЛУК’ЯНЕНКОМ, І.КАНДИБОЮ, О.ТИХИМ, М.МАТУСЕВИЧЕМ, М.МАРИНОВИЧЕМ, Н.СТРОКАТОЮ 09.11.76 на квартирі А.Д.САХАРОВА в Москві Р. провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. Того ж вечора квартира Р. на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. О.МЕШКО, яка ночувала в квартирі разом з дружиною Р. Раїсою РУДЕНКО, була поранена в плече. Так КДБ „відсалютував“ на честь створення УГГ. Скоро були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, у розділі „Типові порушення прав людини“ були дані про голод 1933 р., про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів.

23-24 грудня 1976 у Р. був проведений обшук, під час якого підкинули 39 доларів США. 05.02.77 Р. заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО м. Донецька, де було порушено справу проти нього і О.ТИХОГО. (Дозвіл на арешт лідерів Московської, Української і Литовської Гельсінкських груп Ю.ОРЛОВА, Р. і Т.ВЕНЦЛОВУ дало Політбюро ЦК КПРС на клопотання Ґенерального прокурора СРСР Р.Руденка та Голови КДБ Ю.Андропова).

Суд відбувся 23 червня — 1 липня 1977 в „ленінській кімнаті“ контори „Змішторгу“ в м. Дружківка Донецької обл., на що „були процесуальні підстави“ — О.ТИХИЙ народився і жив поблизу. З контори зняли вивіску. Допитаних свідків у залі не залишали. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого Р. колись захищав від звинувачень у „космополітизм“.

Р. був засуджений на 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Р. кваліфіковані як наклепницькі. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу „Енерґії проґресу“ у вироку сказано, що праця „має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад“. У ній Р. „робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду — комуністів“. „У своїх художніх творах Р., виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад“. Нема у вироку й доказів, що Р. ставив за мету підірвати радянський лад.

Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Р. — усього 17 назв.

Р. відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (сел. Лєсной) і ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Р. не залучали до тяжкої фізичної праці. На побаченнях він передавав на волю через дружину Раїсу свої вірші.

05.05.78 Раїса РУДЕНКО провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві, тримаючи в руках гасло: „Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М.Руденка!“. За активну діяльність в УГГ і захист Р. 15.08.81 вона була заарештована і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 р. таборів суворого режиму. Утримували її в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево в Мордовії. Після аресту жінки Р. у вересні 1981 етапували в ВС-389/36, сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.

За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок з прізвищем, відмову від роботи Р. часто кидали ШІЗО і ПКТ. Начальник табору сказав: „Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи“. Змінивши групу інвалідності на 3-ю, адміністрація послала Р. на тяжку роботу.

05.03.84 Р. відправлений етапом на заслання в с. Майма Горно-Алтайської АО, куди через три роки, після відбуття строку, привезли дружину Раїсу. Звільнені з заслання у грудні 1987, але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала. Р. з дружиною виїздить у кінці 1987 до Німеччини, потім до США. Працює на радіостанціях „Свобода“ і „Голос Америки“. 1988 позбавлений радянського громадянства. Очолив Зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки.

1988 Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Р. „Українцем року“ — за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Член ПЕН-клубу. 1990 обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук (США). Лауреат літературної премії Українського фонду культури ім. В.Винниченка 1990 р.

У вересні 1990 Р. повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві, реабілітований.

1991 осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки.

1993 за роман „Орлова балка“ Р. присуджена Державна премія ім.Т.Шевченка в галузі літератури. 1996 за великий внесок у розвиток української літератури і за правозахисну діяльність Р. нагороджений орденом „За заслуги“ III ступеня.

Р. був членом Етичної комісії Української Республіканської партії. З 1997 — член Республіканської Християнської партії.

1998 вийшли головні праці життя — книги Р. „Найбільше диво — життя. Спогади“ та „Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії“.

2000 року на відзнаку 80-річчя отримав звання Героя України і нагороджений Орденом Держави.

* * *

Я визрів і прозрів — мені нема неволі,

І слово не вмира на зімкнутих вустах.

Душа моя живе, неначе вітер в полі —

крилатим немовлям шугає по світах.

Я бачу крізь сонця — я так далеко бачу,

Що байдуже мені до всіх моїх скорбот.

У горі не стогну, в розлуці не заплачу

І скреготом зубів не закривавлю рот.

Я страх відкинув геть, байдужим став до болів.

У грудях миготять зірниці потайні.

Колись я в світі жив.

Тепер, позбувшись волі,

Я цілим світом став.

І світ живе в мені.

13. II. 1977

* * *

Осанна світлові! Проте

Люблю у вечори імлисті

Не просто світло, а оте,

Котре пробилося крізь листя.

Розсунувши сувої хмар,

Воно продерлось між гілками.

Воно і фарба, і маляр —

На моріжок лягло мазками.

Мазок чи слово — все одно:

Одна душа, одна потреба.

А сонце, як веретено,

Клубок намотує на себе.

Там спиться, ніби в сповитку,

Земним дощам, прийдешнім грозам.

Сто біосфер у тім клубку

І неосяжний творчий розум.