MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Право на свободу слова та інформації в українському законодавстві та судовій практиці (деякі аспекти проблеми).

04.12.2002   
Ольга Жуковська
Тези доповіді О. Жуковської на 7-й сесії теоретико-практичного тренінгу для адвокатів: «Застосування Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод: стаття 10 – «Право на свободу виявлення поглядів», що проводиться сумісно Спілкою адвокатів України та Центром ІНТЕРАЙТС» (Велика Британія). Тези доповіді подаються із скороченнями.
[Тези доповіді О. Жуковської на 7-й сесії теоретико-практичного тренінгу для адвокатів: «Застосування Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод: стаття 10 – «Право на свободу виявлення поглядів», що проводиться сумісно Спілкою адвокатів України та Центром ІНТЕРАЙТС» (Велика Британія). Тези доповіді подаються із скороченнями.]

Проблема відповідності українського законодавства та судової практики по статті 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод прав людини (далі – ЄКПЛ) і прецендентному праву Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) по застосуванню цієї норми Конвенції доволі широко висвітлювалась протягом останніх років в Україні, зокрема на сторінках юридичних видань, в матеріалах конференцій, семінарів, тощо.[ Див. наприклад: Марія Місьо, Наталія Петрова «Українське законодавство і захист преси». – // Свобода висловлювань і приватність. – №1-2, 2000. – C. 3-34;] Тому я зупинюсь лише на окремих аспектах цієї проблеми, які, на мою думку, недостатньо розроблені, хоча мають велике прикладне значення, особливо для адвокатської практики.

Нагадаємо текст статті 10 ЄКПЛ:

« 1. Кожна людина має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіо-, теле– або кінопідприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.»

Як бачимо, стаття 10 ЄКПЛ за змістом є комплексною і передбачає, по суті, декілька компонентів права на свободу слова та інформації:

– це і право мати переконання,

– і право вільно отримувати інформацію (що включає як право на доступ до інформації, так і право не сприймати інформацію поза своєю волею);

– і право вільно поширювати інформацію (яке своєю чергою розпадається принаймні на 2 компоненти – право особи не бути змушеною давати інформацію проти своєї волі і право поширювати інформацію).

Стосовно всіх цих складових права на свободу вираження поглядів частиною 2 статті 10 ЄКПЛ встановлений вичерпний перелік підстав їх обмеження та наведені умови , за яких ці підстави можуть бути застосовані практично – це «встановлення обмеження законом » та « необхідність в демократичному суспільстві».

Зміст обох згаданих умов може бути виведеним з низки рішень ЄСПЛ по конкретним справам. Щодо «законності» обмежень мова піде далі. Стосовно ж «необхідності обмежень» в демократичному суспільстві, ЄСПЛ у різних справах визначив різноманітні критерії, ознаки, які дозволяють оцінити обставини певної справи, де відбулось обмеження свобод, передбачених статтею 10 (наприклад, у вигляді покладення цивільної або кримінальної відповідальності) з точки зору, чи було це обмеження в даному випадку необхідним в демократичному суспільстві. Головним критерієм необхідності того чи іншого обмеження в демократичному суспільстві виступає пропорційність [Бертольд проти ФРН. – № 90. – 25.03.1985, §55 (тут і далі після назви справи наводиться номер офіційної публікації рішення та дата прийняття рішення).] цього обмеження. Ступінь обмеження співставляється з засобами та метою обмеження, з «нагальною суспільною необхідністю» в ньому. Ознаками ситуації, які беруться до уваги при балансуванні такого роду виступають: суспільна значимість поширеної інформації [ Лінгенс проти Австрії. – № 103. – 08.07.1986.], її політичне забарвлення [Кастелс проти Іспанії. – № 236. – 23.04.1992, §43.

Інкал проти Туреччини. – 09.06.1998, §46.

Лінгенс проти Австрії. – № 103. – 08.07.1986, §41.], існування альтернативних способів поширення інформації, мета дій особи, що поширила інформацію, добросовісність її дій [Кастелс проти Іспанії. – № 236. – 23.04.1992, §48.

Далбан проти Румунії. – 28.09.2000, §57.

Швабе проти Австрії. – № 242. – В. – 28.08.1992, §34.], можливі наслідки поширення певної інформації, або, навпаки її укриття [Сурек проти Австрії. – 08.07.1999, §59.], статус особи, якої інформація стосується [Лінгенс проти Австрії. – № 103. – 08.07.1986.], тяжкість санкції [Бергенс Тайденде проти Норвегії. – 02.05.2000.

Про засади застосування ст. 10 ЄКПЛ див. детальніше:

СВІП та Європейська конвенція з прав людини. Рішення Європейського суду з прав людини. Застосування статті 10 Європейської конвенції з прав людини. Коментар до застосування статті 10. //Свобода висловлювань і приватність. – № 2, 1999. – С. 23-31.

Сандра Колвієр. Свобода преси за Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод. – //Свобода висловлювань і приватність. – № 3-4, 1999. – С. 32-42;

Стаття 19. Визначення дифамації. Принципи свободи вираження поглядів і захисту репутації». – //Свобода висловлювань і приватність. – № 3, 2000. – С. 16-25;

Вольфганг Пікерт. Європейські стандарти щодо свободи висловлювань (стаття 10 ЄКПЛ) стосовно законодавства про захист честі й гідності і практика їх застосування. – //Свобода висловлювань і приватність. – № 1, 2001. – С. 21-24;

D.G.Harris, MO’Boyle, C.Warbrick. – Law of the European convention on human rights. – Butterworths. – 1995. – p. 372-433 та ін.] та ін. Жоден з цих факторів не є самодостатнім і обставини справи оцінюються ЄСПЛ в їх сукупності з точки зору пропорційності втручання .

Чи знайшла ст. 10 ЄКПЛ адекватне відображення в українському законодавстві?

Аналіз останнього дозволяє вважати, що відповідь на це питання є неоднозначною, і може мати два рівні:

перший , що ґрунтуватиметься на правах та їх гарантіях, визначених Конституцією і нормами–принципами загальних частин основних спеціальних законів України у сфері інформаційних відносин;

другий – що відбиватиме дійсний рівень правового захисту відповідних прав в Україні, зважаючи на той комплекс обмежень і умов користування правами, який випливає з конкретних зобов’язуючих, обмежуючих норм та норм про відповідальність, передбачених чинними законами України, а також враховуючи роз’яснення постанов Пленуму Верховного Суду України, котрі є обов’язковими для виконання судами України.

На першому з названих рівнів, так би мовити, декларативному, українське законодавство виглядає як таке, що досить повно втілює зміст статті 10 Європейської конвенції з прав людини. Так, стаття 34 Конституції України в значній мірі відтворює статтю 10 ЄКПЛ і в її уповноважуючій частині, і в тій частині, де встановлюються підстави можливих обмежень прав, про які в ній йдеться. [У ст.34 Конституції відсутня умова, що обмеження мусять бути необхідними в демократичними суспільстві . – Прим. ред.

Щоправда, досить невдало в ст. 32 Конституції визначено право особи «вимагати вилучення будь-якої інформації»:

«Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації.»

За побудовою речення при його буквальному прочитанні це право особи взагалі не обмежене ні предметом інформації, ні її достовірністю. Хоча за загальним «духом» норми ст. 32, такі обмеження малися на увазі. Проте недбале формулювання створює підставу для необґрунтованого обмеження прав інших осіб на поширення відповідної інформації.]

Окремі складові комплексного права, врегульованого статтею 10 ЄКПЛ, прямо або опосередковано відображені цілком «в дусі» ст. 10 ЄКПЛ також в низці інших статей Конституції. Це – стаття 15 Конституції, котра в імперативній формі передбачає, що «цензура заборонена в Україні», що «жодна ідеологія» (а ідеологія – це ні що інше, як система поглядів) «не може визнаватись державою як обов’язкова» та закріплює принцип, згідно до якого «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності»; стаття 63 Конституції, яка передбачає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом; інші статті Конституції, що опосередковано стосуються окремих аспектів реалізації свободи вираження поглядів: стаття 11 Конституції, яка закріплює свободу інтелектуальної та творчої діяльності; стаття 38 (право брати участь в управлінні державними справами і виборах), стаття 35 (право на свободу світогляду та віросповідання) тощо.

Отже, в загальному плані на рівні Конституційних норм частина 1 статті 10 ЄКПЛ в усіх своїх складових начебто знайшла належне втілення.

З певною натяжкою сказане можна віднести і до частини другої статті 10 ЄКПЛ. Стаття 34 Конституції України майже дослівно відтворює перелік підстав обмежень свободи вираження поглядів, поданий в частині 2 статті 10 ЄКПЛ. Одна з підстав цих обмежень згадана і в ст. 32 Конституції, що регламентує право особи не зазнавати втручання в її особисте та сімейне життя. Сама по собі норма ст. 32 Конституції видається загалом такою, що не виходить за межі допустимого кола обмежень свободи вираження, котре окреслене ст. 10 ЄКПЛ. [Щоправда, досить невдало в ст. 32 Конституції визначено право особи «вимагати вилучення будь-якої інформації»:

«Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації.»

За побудовою речення при його буквальному прочитанні це право особи взагалі не обмежене ні предметом інформації, ні її достовірністю. Хоча за загальним «духом» норми ст. 32, такі обмеження малися на увазі. Проте недбале формулювання створює підставу для необґрунтованого обмеження прав інших осіб на поширення відповідної інформації.]

Однак на цьому, конституційному, рівні «гармонія» українського права і Європейської конвенції закінчується, оскільки на рівні галузевого, спеціального законодавства, що регулює різні аспекти інформаційних відносин, проявляється суттєвий відступ від принципів та підходів, закладених як в тексті статті 10 ЄКПЛ, так і в практиці її застосування Європейським судом з прав людини.

Перш ніж зробити огляд відповідних розбіжностей, зазначимо, однак, що в адвокатській практиці по справах, де межі свободи вираження поглядів та свободи інформації є фактично предметом спору (переважно це справи за позовами до ЗМІ про захист честі та гідності, відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням інформації, що не відповідає дійсності), практично корисно використовувати посилання на вищенаведені конституційні норми, які встановлюють адекватний статті 10 ЄКПЛ масштаб свободи вираження поглядів. І в тих випадках, де підпорядковане Конституції законодавство звужує межі цієї свободи або розширює можливості її обмеження в порівнянні з регламентацією тих же питань статтею 10 ЄКПЛ та Конституцією України, – можна цілком обґрунтовано оспорювати можливість застосування норм спеціальних законів з огляду на їх невідповідність статті 10 ЄКПЛ і наведеним вище нормам Конституції та наполягати на безпосередньому застосуванні норм Конституції як норм прямої дії з посиланням на п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9.

Розбіжність в масштабі регулювання зазначених питань нормами Конституції та спеціального законодавства України має ще одне важливе практичне значення. Вона дає можливість адвокатам у справах згаданої категорії ставити питання про те, що покладення відповідальності та застосування інших обмежень свободи вираження поглядів – там де вони виходять за межі підстав подібних обмежень, встановлених статтею 10 ЄКПЛ та Конституцією, – порушують статтю 10 в одному важливому аспекті, на яких зазвичай адвокати не звертають уваги.

Як зазначалось, стаття 10 ЄКПЛ вимагає, зокрема, щоби «формальності, умови, обмеження та санкції », які можуть застосовуватись щодо свобод, сформульованих в частині 1 тієї ж статті, були « передбачені законом». Своєю чергою Європейський суд з прав людини тлумачить цю вимогу в своїй практиці таким чином, що будь-яке обмеження має відповідати вимогам точності та доступності, а в кінцевому підсумку – передбачуваності . Цей підхід, закладений вперше в справі Санді Таймс [Санді Таймс проти Великої Британії. – № 30. – 26.04.79. – Див. також одне з рішень, де відповідна обставина була ключовою: Справа Херцегфалві проти Австрії. – ріш. від 24.09.92р.] неодноразово був підтверджений у подальших справах. Хоча Європейський суд і визнає, що відповідні норми національного законодавства можуть містити оціночні поняття і бути не абсолютно жорсткими [Verglags GmbH and CoKG Austria. – ріш. від 11.01.2000, §40.] і точними, проте згідно до його інтерпретації необхідним визнається такий стан правової регламентації обмежень права на свободу вираження національним правом, за якого особа може заздалегідь чітко передбачити, якими є межі її допустимої поведінки, які негативні наслідки може потягнути порушення цих меж та за яких умов це може відбутися.

Наявність суттєвих суперечностей в регламентації відповідних питань Конституцією та галузевим законодавством, так само як і внутрішня суперечливість норм різних законів, присвячених інформаційним відносинам, причому у дуже важливих, принципових питаннях, дозволяє твердити про невідповідність законодавства України з питань обмежень свободи вираження поглядів та свободи інформації вимозі передбачуваності. А це, своєю чергою, може свідчити в певних випадках про невідповідність санкцій, обмежень, які застосовуються на підставі такого суперечливого законодавства, статті 10 ЄКПЛ.

Розглянемо під цим кутом зору Закон України «Про інформацію».

На рівні норм-принципів (стаття 5 Закону) та загального визначення змісту права на інформацію (стаття 9 ч. 1) цей Закон начебто адекватно відповідає статті 10 ЄКПЛ. Проте на рівні норм з більш вузьким предметом регулювання він, на мою думку, потенціює низку проблем щодо дотримання принципів, передбачених статтею 10 Європейської конвенції. Так, частина 2 статті 9, яка передбачає, що «Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб» – дуже непевно і надто широко визначає коло підстав можливих обмежень права громадян на інформацію. За бажання під наведене визначення можна підвести будь-що. А це робить можливі обмеження права на інформацію недостатньо передбачуваним.

Окрім того, редакція частини 3 статті 9, де зазначено, що:

«Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України»,

надто звужено визначає обсяг інформації, до якої громадянин має вільний доступ. Сам підхід, за якого доступ до інформації відначала обмежується лише певним предметом видається хибним. Свобода користування інформацією згідно до «духу» статті 10 ЄКПЛ передбачає вільне циркулювання у суспільстві будь-якої інформації, окрім тієї, поширення якої з чітко визначених в статті 10 ЄКПЛ причин може бути обмеженим. Стаття ж 9 дозволяє обмежувати доступ до невизначеного кола інформації на підставі того, що вона «особисто» не стосується громадянина. Тут впадає в око також невідповідність між обсягом інформації, до якої є вільний доступ за статтею 9 Закону «Про інформацію», і тією інформацією, яка не підлягає розголошенню за ст. 46 того ж Закону, хоча за логікою, об’єми цих понять мають бути збалансованими.

Далі. Стаття 10 Закону «Про інформацію» містить надто узагальнене формулювання гарантій прав на інформацію; закріплює тут лише активні обов’язки держави, не згадуючи пасивних , що випливають із ст. 10 ЄКПЛ. І, знов таки, ст. 10 Закону «Про інформацію» надто вузько визначає обсяг інформації, доступ до якої є вільним.

Статті 28, 29, 30 – «Режим доступу до інформації», «Доступ до відкритої інформації», «Інформація з обмеженим доступом» – також створюють підґрунтя для різноманітних правових проблем. Тут і те, що в ст. 30 не подано жодних критеріїв обґрунтованого віднесення інформації до категорії інформації з обмеженим доступом, і те, що поняття режиму відкритого доступу до інформації та визначення форм доступу до відкритої інформації не отримують адекватного логічного відображення в передбаченні відповідних підстав для звільнення від відповідальності за поширення такої інформації, тощо.

В ст. 43 Закону «Про інформацію» – «Права учасників і інформаційних відносин» начебто досить широко окреслені межі цих прав. Проте через те, що відсутні загальні критерії того, за яких обставин і причин закон може обмежувати ці права, нема посилання на відповідні конституційні засади, і не зроблено посилання на ст. 46 того ж закону – «Неприпустимість зловживання правом на інформацію» – фактично утворюється ґрунт для довільного встановлення в інших законах прямих і завуальованих обмежень цих прав. Крім того, стаття 43 Закону «Про інформацію», на мою думку, невиправдано звужено окреслює перелік видів інформації, право на отримання якої має кожний учасник інформаційних відносин. Відповідно, при розгляді спорів до засобів масової інформації досить складно посилатись на те, що останні діяли в певних випадках для задоволення законних прав учасників інформаційних відносин на одержання інформації.

В результаті Закон «про інформацію» не дає чіткої, передбачуваної і зрозумілої (навіть для юриста, не кажучи вже про пересічних громадян) регламентації обсягу інформації, циркулювання якої є вільним, а значить поширення якої може вважатись легітимним і не повинно тягти санкцій за її поширення.

Непередбачуваність, нечіткість і суперечливість характеризує й безпосередню регламентацію в українському законодавстві підстав відповідальності за поширення інформації в певних випадках. Окрім того, відповідні норми суперечать й низці інших принципів, що випливають із ст.10 ЄКПЛ та прецедентної практики її застосування і закладає основу саме для тих «пост публікаційних» цивільних санкцій, які, як відмічалося у рішеннях ЄСПЛ у справі Бартольда [Бартольд проти ФРН. – № 90. – 25.03.1985.] проти ФРН та Лінгенса проти Австрії [Лінгенс проти Австрії. – № 103. – 08.07.1986.], можуть мати подальший негативний, стримуючий вплив на майбутню практику здійснення свободи слова журналістами та представниками інших професій.

Зокрема, досить суперечливою є регламентація джерел інформації , користування котрими звільняє ЗМІ від відповідальності за поширення відомостей, що не відповідають дійсності, принижують честь, гідність іта репутацію громадян і організацій. Ст.42 Закону «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні» дає вичерпний перелік таких джерел:

1) « Ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників);

2) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації, наданої відповідно до вимог Закону України «Про інформацію»;

3) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян;

4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього.»

Коло цих джерел є, на нашу думку, невиправдано вузьким. Але окрім того вражає, що воно є набагато вужчим, ніж коло легітимних джерел інформації, визначене статтею 26 Закону «Про інформацію». Питається, в чому ж тоді сенс легітимізації певних джерел інформації, якщо користування ними може призвести до відповідальності?

І чи можна вважати законодавство в цій частині «передбачуваним»?

Скажімо, зі ст. 26 Закону «Про інформацію» випливає що «публічні виступи» – без конкретизації, про чиї виступи йдеться, тобто без обмеження суб’єктів виступів і без вказівки на їх індивідуальний чи колективний характер, себто без обмежень – є цілком легітимними джерелами інформації.

Проте, як ми бачимо, ст. 42 Закону «Про друковані ЗМІ» цій логіці не відповідає і статус джерела інформації, користування яким звільняє від відповідальності, надає не всім виступам, а лише «офіційним виступам посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян».

Окрім того, що така регламентація є суперечливою, а відтак обґрунтовані нею обмеження не узгоджуються з вимогами статті 10 ЄКПЛ щодо « законності» обмежень свободи вираження поглядів, вона протирічить статті 10 ЄКПЛ і за характером обмеження , фактично створюваного при її застосуванні. Адже перспектива відповідальності за висвітлення публічних виступів, які не підпадають під ознаки, наведені в ст. 43 Закону «Про друковані ЗМІ», не дозволяє пресі виконувати роль інформування громадськості про реальну палітру думок, поширених в суспільстві, зокрема політичних. Між тим, ЄСПЛ наголошував неодноразово, що преса має право і повинна поширювати інформацію, яка складає суспільний інтерес, особливо політичну, з тим щоби громадськість мала повну уяву про дійсний спектр думок та ідей на політичному (або громадському) обрії. [Нагадаємо тут загальновідому цитату з рішення Хендісайд проти Великої Британії (№ А-24. – 12.12.1976, §49):

«Свобода вираження поглядів складає одну із щонайважливіших підвалин [демократичного] суспільства, одну з засадничих умов його прогресу та розвитку кожної особистості… Це застосовно не тільки щодо тих, які ображають, шокують чи бентежать державу або частину населення. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти мислення, без яких немає демократичного суспільства».

Доречно згадати й цитату зі справи Кастелле проти Іспанії (№ 236. – 23.04.1992, §43): «Надважлива роль преси в державі, що ґрунтується на верховенстві права, не повинно забуватись (.). Свобода преси дає громадськості один з кращих засобів з’ясування і формування думки про ідеї та підходи її політичних каменем концепції демократичного суспільства».] Причому ЄСПЛ підкреслив, що висловлювання окремих осіб, та навіть чутки можуть використовуватись як належне джерело інформації. [Наприклад, в справі Торгєйрсона проти Ісландії ЄСПЛ зазначив в рішенні:

«Можна використовувати те, що говорять люди. Або, навіть, чутки. Були б ці чутки настільки схожі та чисельні, щоб їх не можна було би вважати брехнею». – 25.06.1992.]

Та й взагалі, покладення відповідальності за висвітлення інформації, що походить з цілком легітимних джерел, може вважатись диспропорційним втручанням в свободу, передбачену ст. 10 ЄКПЛ.

Недостатньо чітко врегульованим в українському законодавстві є й ключове поняття об’єктивної сторони складу цивільного правопорушення, за яке найчастіше покладається відповідальність на ЗМІ та інших осіб, що поширюють інформацію через ЗМІ. А саме – поняття « відомостей відносно особи» (ст. 7 ЦК України), чи «відомостей про особу» (ст. 32 Конституції України, ст. 37 Закону «Про друковані ЗМІ»), що не відповідають дійсності, поширення котрих може потягти відповідальність суб’єктів інформаційних відносин (ЗМІ включно), зокрема у формі відшкодування моральної шкоди.

Практика судового розгляду відповідної категорії спорів свідчить, що суди досить часто тлумачать це поняття розширено і під відомостями, поширеними відносно позивачів, розуміють будь-яку інформацію, яка тим чи іншим чином стосується позивача або зачіпає його інтереси; тобто розуміють термін «відносно» в контексті ст. 7 ЦК максимально широко.

Такий підхід апріорі позбавляє ЗМІ можливості висвітлювати громадську думку, яка висловлювалася, скажімо, під час мітингів, демонстрацій, акцій протесту, на зборах виборців, зборах трудових колективів, у судових засіданнях, на конференціях або в будь – яких інших формах, якщо вона так чи інакше зачіпає певних осіб; або ж ЗМІ відповідатиме в цивільному порядку за кожне гасло, зміст кожного виступу, промови і вигуку, що пролунають під час таких заходів і будуть адекватно відображені на шпальтах газети. Але це вже нонсенс. Тоді картина суспільних процесів у змалюванні ЗМІ буде вкрай необ’єктивною, косметично ідеалізованою – на зразок гірших стандартів радянських часів.

Не вдаючись тут до аналізу розбіжностей у змістовному навантаженні понять «відомості відносно особи» та «відомості про особу», відмітимо, що оскільки саме остання формула вживається в ст. 12 Конституції, то конституційна термінологія має користуватись перевагою. І граматичний аналіз цієї формули (за відсутності її офіційного тлумачення) дозволяє принаймні визначити критерій побудови меж обговорюваного поняття. Такий критерій можна одержати шляхом переведення граматичного значення прийменника «про» у функціонально-правову площину. Це можна зробити шляхом цілком правомірного ототожнення значення слів «відомості про щось» зі словами «відомості, предметом яких є щось», – у даному разі – особа. Термін же «предмет» має цілком звичне і практично зрозуміле значення для юристів.

«Поширенням ЗМІ відомостей, предметом яких є особа», слід вважати публікацію (чи інший спосіб поширення), безпосередньо спрямовану на висвітлення персональних даних особи, її вчинків, інших чинників чи подій з її приватного життя або професійної, громадської та іншої діяльності.

Якщо ж публікація безпосередньо спрямована на висвітлення інших подій та явищ, що відбуваються в суспільстві та державі, зокрема на висвітлення громадської думки чи свідомості, об’єктивізованої в різних формах (мітинги, збори, демонстрації, акції тощо), а ці події та явища, в свою чергу, не відповідають інтересам певної особи (чи осіб), зачіпають її честь і гідність, то предметом поширених ЗМІ відомостей буде не ця особа, не факти з її життя, а такий факт, як існування певним чином сформованої громадської думки, така подія, як її оприлюднення, чи такі суспільні явища, про які свідчить поширення цих думок і переконань.

Думаю, що розглядаючи вимоги, пред’явлені до ЗМІ, про спростування відомостей, які ганьблять честь і гідність фізичної або юридичної особи, та про відшкодування матеріальної та моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням, суди мають чітко визначати, що саме було безпосереднім предметом публікації чи іншого матеріалу ЗМІ – персональні дані особи, її дії, вчинки, факти, події та явища з її життя чи діяльності – тобто безпосередні відомості про особу, чи громадська думка про особу, факт її оприлюднення в тій чи іншій формі. В останньому випадку ЗМІ не повинні нести відповідальність за майнову чи немайнову шкоду, завдану особі поширенням таких відомостей, оскільки предметом дій автора та (або) редакції ЗМІ в такому випадку є відомості про громадську думку, а не відомості про особу.

У таких випадках суд має згідно зі ст. 105 ЦПК України притягти до участі в справі в якості належного відповідача щодо вимог про відшкодування шкоди, завданої позивачу, ту особу (чи осіб), які під час достовірно висвітлених ЗМІ подій поширили недостовірну інформацію про позивача, що ганьбила його честь, гідність або ділову репутацію, оскільки вона (чи вони) за таких обставин і є суб’єктами поширення інформації, предметом якої безпосередньо є особа, тобто інформації про особу.» [Позивач, звичайно, при цьому зберігає право вимагати опублікування ЗМІ спростування недостовірних відомостей про себе, що були предметом громадської думки, висвітленої засобом масової інформації, і таким чином – опосередковано, вторинно були поширені через ЗМІ.

Детальніше про тлумачення предмету поширюваної інформації та про відповідні пропозиції до чинного законодавства. – див.: О.Жуковська. Правовий зміст поняття «відомостей, що не відповідають дійсності», поширення яких є підставою цивільної відповідальності. //Адвокат. – №3, 1999 р. – С. 14-19.] Було б корисно аби Пленум Верховного Суду дав відповідні роз’яснення.

Збереження ж чинного підходу судової практики до цього питання, контрастує з духом практики ЄСПЛ по застосуванню ст.10 ЄКПЛ.

Непередбачуваність у визначенні об’єктивних підстав відповідальності, яка може бути покладеною на ЗМІ, вноситься й іншими недоліками Закону «Про друковані ЗМІ».

Наприклад, стаття 41 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» – «Підстави відповідальності» дає перелік порушень, які можуть потягти відповідальність. В ньому в якості рівновеликих самостійних підстав зазначені:

«. 4) порушення положень статті 3 цього Закону

5) зловживання правами журналіста».

Але ж стаття 3 цього закону містить визначення того, що може вважатись « зловживанням свободою діяльності друкованих ЗМІ». Незрозуміло, в чому може полягати зловживання свободою журналіста, якщо воно не підпадає під визначення зловживання свободою діяльності ЗМІ, і навіщо окремо виділяти категорію зловживань правами журналістів, причому без будь-якої додаткової «розшифровки». Адже за логікою, використання ними своїх прав може бути шкідливим, лише коли воно кероване метою, що суперечить принципам законної реалізації пресою свободи слова. Всі можливі варіанти такої «шкідливої орієнтації», визначені начебто статтею 3 того ж закону. Проте за рахунок того, що стаття 41 поряд із порушеннями, передбаченими статтею 3, в якості самостійної можливої підстави відповідальності журналіста наводить ще якісь непевні зловживання, – у визначення підстав відповідальності вноситься елемент непередбачуваності, що суперечить встановленому ЄСПЛ принципу чіткості та прогнозованості можливих наслідків застосування законодавства. [Санди Таймс проти Великобританії. – 30. – 26.04.79. News Verlags GmbH and Co KD v Austria, Ibid, para 43.]

Суперечливість характеризує й правову регламентацію суб’єктивних підстав відповідальності за порушення в сфері інформаційних відносин.

Зокрема, існує очевидна невідповідність між ст. 3 Закону «Про друковані ЗМІ», на яку дається посилання в ст. 41 цього Закону, і статтею 47 Закону «Про інформацію» в тому, як ці різні норми описують таке порушення як поширення відомостей, що ганьблять честь і гідніст ь. Так, ст. 3, нагадаю, вживає таку вербальну формулу: «забороняється використання друкованих ЗМІ для втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність». Слововживання «використання для» свідчить про наявність і направленість цілі того, хто діє, на завдання шкоди честі і гідності. Можна було б чекати, що, відповідно, прямий умисел і відповідна мета мають визнаватись необхідними підставами відповідальності журналістів за зазначене порушення. Проте ст. 47 Закону «Про інформацію» описує те саме порушення в абсолютно іншій вербальній формі: « поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи». Тут вже немає натяку на якусь обмежену мету суб’єкта, що діє, і на певну форму його вини. До речі аналогічно в цьому сенсі сформульовано й ст. 7 чинного на даний час Цивільного кодексу України, яка встановлює підстави цивільно-правової відповідальності за це порушення.

Певна згадка про умисел як необхідну передумову відповідальності ЗМІ є лише в ст. 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», частина 4 якої передбачає, що:

« У разі конфлікту щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом і засобом масової інформації з одного боку та органом державної влади або місцевого самоврядування чи офіційною, посадовою особою (офіційними, посадовими особами) – з іншого, суд визначається щодо наявності злого умислу журналіста чи засобу масової інформації, а також враховує наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності та врегулювання конфлікту в цілому.»

Але недбалість формулювання робить цю норму дуже уразливою. Адже не передбачено, які ж конкретні правові наслідки мають наступати, якщо суд «не визначиться» щодо злого умислу. Та й взагалі формула «визначиться щодо» не є правовою і не відповідає формулюванням ЦПК України, застосовним до змісту судового рішення. Крім того, коло відносин, на які поширюється дія згаданої норми, апріорі нею ж обмежене до відносин з вузьким суб’єктним складом. Тобто, як бачимо, в дуже важливе питання про суб’єктивну підставу відповідальності ЗМІ чинним законодавством України, по-перше, внесено непевність і непередбачуваність, а по-друге, – воно не враховує вимог Європейського Суду (відбитих у низці його рішень) щодо пропорційності та адекватності втручання в свободу вираження поглядів через інститут відповідальності.

Адже Європейський суд з прав людини, як зазначалось, велику увагу при розгляді справ за ст. 10 ЄКПЛ приділяє саме пропорційності обмеження свободи вираження поглядів у вигляді покладення відповідальності «нагальній громадській потребі у використанні згаданого обмеження». І серед факторів, які враховувались Судом при визначенні балансу «за» і «проти» використання такого обмеження неабияке значення надається меті, з якою діяла особа (зокрема, журналіст), ступеню її добросовісності, тощо. Отже суб’єктивний фактор в таких справах має певне значення і підлягає врахуванню. [Див. наприклад спр. Кастелс проти Іспанії. – № 236. – 23.04.1992, §48;

Далбан проти Румунії. – ріш. від 28.09.2000, §57.;

Швабе проти Австрії. – ріш. від 28.08.92, §34.]

Суттєві розбіжності в підходах українського законодавця і судочинства Європейського Суду проявляються й ще в одному важливому аспекті. Ні стаття 42 Закону «Про друковані ЗМІ», ні інші норми законодавства якими регулюється цивільна відповідальність ЗМІ, не передбачають обставин, які можуть зменшити обсяг відповідальності . Я маю на увазі ті обставини, котрі були визначені в якості важливих при застосуванні ст. 10 Європейської Конвенції Європейським судом з прав людини – «це і суспільна значимість інформації; і її політична забарвленість; і мотиви та мета дій журналіста, скажімо націленість їх на досягнення позитивної мети, такої як наприклад, реформа державного інституту (тут можна згадати справи Тойгерсона проти Ісландії [Торгєйр Торгєйрсон против Ісландії. – № 239. – 25.06.92.], Лінгенса проти Австрії [Лінгенс проти Австрії. – № 103. – 08.07.86.], Кастелса проти Іспанії [Кастеллс проти Іспанії. – № 236. – 23.04.92] та ін.).

Очевидною вадою української судової практики у справах про відповідальність за поширення неправдивих відомостей чи інформації, що ганьблять честь і гідність особи, можна вважати також те, що й досі суди в якості підстави для відповідальності розглядають не тільки повідомлення про факти та осіб , а й думки щодо фактів і осіб, тобто фактично покладають відповідальність за оціночні судження.

Водночас Європейський суд з прав людини досить чітко наголосив у низці справ на «необхідності скрупульозного проведення межі між фактами та оціночними судженнями», оскільки «існування фактів може бути продемонстровано, в той час як правдивість оціночного судження не піддається доведенню». [Лінгенс проти Австрії. – §46; див. також:Швабе проти Австрії. – № 242-В. – 28.08.92, §34.]

Слід відзначити, що Пленум Верховного Суду України неодноразово вдавався до спроб провести межу між відомостями двох згаданих видів. Однак, спроби ці видаються досить невдалими не тільки за кінцевим підсумком, але й з юридико-технічної точки зору.

Так, в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідна думка була викладена наступним чином:

« Критична оцінка певних фактів, недоліків, що мали місце, критичні рецензії, що торкаються не особи автора, а створених ним образів, не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.»

Предмет критичної оцінки в цьому роз’ясненні окреслений дуже вузько. Скажімо критична оцінка політичної програми і її носія під час виборчої кампанії під нього не підпаде, так само як і оцінка суспільних явищ, тощо. Окрім того, незрозуміло, про які недоліки тут йдеться (недоліки особи, чи недоліки діяльності, чи недоліки стану речей, чи все це разом). Досить дивно виглядає й імплікована в наведеному формулюванні думка, що критика особи виведена за межу, так би мовити, «дозволених» оціночних суджень.

Постановою Пленуму Верховного Суду від 25 травня 2001 р. про внесення змін та доповнень до наведеної постанови ПВС від 31 березня 1995 р. вище – процитоване роз’яснення було змінено і викладено в наступній редакції:

« Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди».

Чи прояснило щось це уточнення? На мою думку ні, а подекуди воно навіть ускладнило розуміння позиції Пленуму Верховного Суду. З одного боку, начебто, при буквальному прочитанні першого речення виходить, що будь-які «думки» не можуть бути підставою для задоволення вимог щодо моральної шкоди. Це, однак, видається перебільшенням, оскільки думки можуть викладатися як відверто суб’єктивна оцінка, а можуть і подаватись як висновок з певних тверджень про нібито встановлені факти. І навряд чи ці випадки мають регламентуватись однаково. Тобто, на перший погляд, здається, що Пленум ВС трошки «далеко зайшов» у визначенні «думок», які можуть поширюватись без застережень. Проте, якщо подивитись на друге речення процитованого фрагменту роз’яснення – то воно настільки широко визначає коло виключень з правила, передбаченого початковим реченням тези, що фактично зводить нанівець не тільки новелу про необмежено вільний «режим поширення думок», а й весь зміст раніше чинного і відтвореного (в зміненому вигляді) роз’яснення про « критичну оцінку дійсних «фактів» як вид інформації, що не може тягти відповідальності.

Отже, в кінцевому підсумку, Пленум ВС чітко не розмежував інформацію про факти і оціночні судження, не визначив різних наслідків їх поширення. Таким чином продовжує існувати грунт для порушення принципів, визначених ЄСПЛ у справах Лінгенса, Швабе, Обершлика проти Австрії та ін.

Видається, що наведені у вищепроцитованому фрагменті з Постанови Пленуму Верховного Суду виключення з правила про свободу поширення критичної оцінки, в значній частині мали б бути скасованими, оскільки поняття, на яких вони базуються – «конфіденційна інформація», «інформація щодо приватного життя» – за своєю правовою природою є застосовними лише до фактів, а не до суб’єктивних оцінок.

Водночас, думаю, що для досягнення балансу прав, передбачених статтею 10 ЄКПЛ, та інших прав громадян, доцільно було б в постанові Пленуму Верховного Суду зробити наголос на тому, що суди повинні диференційовано підходити до правових наслідків оціночних суджень в залежності від того, чи базуються вони на суб’єктивній оцінці дійсних фактів, чи є узагальненням неправдивої інформації.

Якщо оціночні судження подаються автором публікації в якості суб’єктивної оцінки дійсних фактів, подій і т. ін. у формі, що адекватно, недвозначно відбиває суб’єктивний характер судження, то воно не може правити за підставу для спростування, або відшкодування моральної шкоди.

Якщо ж оціночні судження викладено у вигляді висновку, узагальнення оцінки певних фактів, які виявляться неправдивими, то такі судження можуть підлягати спростуванню; що ж до відповідальності за заподіяну їх поширенням моральну шкоду, вона має покладатись чи не покладатись залежно від наявності чи відсутності вини заподіювача шкоди.

Такий підхід відповідав би позиції Європейського суду з прав людини, відображеній, зокрема, в справі Фелдек проти Словакії.[ Лінгенс проти Австрії. – §46; див. також: Швабе проти Австрії. – № 242-В. – 28.08.92, §34.]

І нарешті, говорячи про інші аспекти невідповідності українського законодавства принципам, що визначались в практиці ЄСПЛ по справах, пов’язаних із застосуванням ст. 10 ЄКПЛ, коротко наголошу на 2-х моментах.

В практиці Європейського суду чітко простежуєтсья позиція, згідно з якою «мета допустимої критики на адресу політичних діячів та уряду ширша, ніж спрямованої на адресу приватних осіб» [Лінгенс проти Австрії. – §46; див. також: Швабе проти Австрії. – № 242-В. – 28.08.92, §34.]. Причому з мотивування в окремих справах випливає, що, так би мовити, більш широким режимом свободи має користуватись не тільки інформація про визначних політиків чи значні політичні події, а політична інформація, що розуміється більш широко, як відомості, що можуть складати предмет суспільного інтересу (тут слід згадати витяг із справи Тойгєрсона проти Ісландії, де суд зазначив: «в прецедентному праві нема підстав для різного підходу до політичних дискусій і дискусій з інших питань, що складають публічний інтерес». Підтвердження цієї позиції ЄСПЛ знаходимо також у справах Бартольда проти ФРН [Лінгенс проти Австрії. – §46; див. також: Швабе проти Австрії. – № 242-В. – 28.08.92, §34.], Барфорда проти Данії []Лінгенс проти Австрії. – §46; див. також:

Швабе проти Австрії. – № 242-В. – 28.08.92, §34. та ін. Причому у справі Лінгенса проти Австрії ЄСПЛ особливо наголосив на тому, що «не тільки преса має завдання поширювати інформацію та ідеї з політичних питань, що відносяться до сфери громадського інтересу, але й громадськість має право отримувати таку інформацію

Важливо також наголосити, що ЄСПЛ стосовно інформації згаданого предмету підкреслив також, що і допустима форма вираження її може бути більш різкою і ворожою, ніж стосовно інформації з іншим предметом (див. напр. справи Тойгєрсона проти Ісландії, Кастеллса проти Іспанії). Також з низки рішень ЄС можна зробити висновок, що все сказане щодо більш широких допустимих меж критики стосується не тільки окремих політичних діячів, а й державних інституцій .

Чи відповідає цим загальним настановам Європейського суду українське законодавство і судова практика? На мою думку, на жаль, відповідь має бути негативною.

Ні закон «Про інформацію», ні Закон «Про друковані ЗМІ» не містить жодних вказівок, які б свідчили про особливий, більш вільний режим поширення інформації згаданого виду. Предмет інформації, мета її поширення, та ін. не згадується й в нормах, про які я говорила раніше, що передбачають підстави відповідальності суб’єктів інформаційних відносин та підстави звільнення від такої відповідальності.

Щоправда, Постановою Пленуму Верховного Суду від 25.05.2001 р. «Про внесення змін та доповнень до Постанови від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» пункт 11 цієї постанови доповнено вказівкою наступного змісту:

« Звернути увагу на те, що ст. 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» передбачено певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду.

При вирішення спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам слід мати на увазі, що за змістом ч. 4 ст. 17 зазначеного Закону з’ясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому.)

Під злим умислом журналіста чи засобу масової інформації необхідно розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність інших дій (поширення конфіденційної інформації щодо особи без згоди останньої тощо).

Вирішуючи питання про можливість покладення на журналіста і засіб масової інформації солідарної відповідальності та міру вини кожного, суд має виходити із загальних засад ЦК.»

Знов таки, чи знімає ця вказівка проблему в цілому? Адже, по-перше, норма наведеної Пленумом статті 17 є застосовною тільки до інформації, визначеної за колом осіб, якої вона стосується, а не за предметом, який може складати суспільний інтерес. По-друге, не визначені правові наслідки «з’ясування» злого умислу. По-третє, незрозуміло чим «злий умисел» відрізняється від традиційного поняття «прямого умислу».

Крім того, ст. 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» суперечить Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», оскільки останній в ст. 25 повною мірою поширює на відповідні відносини дію ст. 47 Закону « Про інформацію», ст. 41 Закону «Про друковані ЗМІ», ст. 46 Закону «Про телебачення і радіомовлення, та ін. норми, якими, як зазначалось, передбачаються засади відповідальності, без жодних вказівок на якийсь специфічний, особливий масштаб їх застосування, на якісь виключення з загального принципу відповідальності за вину незалежно від її форми та ступеню у випадках, коли інформація стосується державних органів, чи складає суспільний інтерес. Рівною мірою ст. 17 не узгоджується із нормами Цивільного кодексу, які не роблять якихось виключень з загального визначення підстав відповідальності за поширення відомостей, що не відповідають дійсності, та підстав стягнення компенсації моральної шкоди для випадків поширення суспільно значущої інформації.

Що ж до підходу Європейського Суду відносно «меншої» захищеності від критики публічних осіб , його, незважаючи на наведене роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, також не можна вважати витриманим в українській судовій практиці.

Невдале формулювання п. 9 зазначеної постанови ВС України в її попередній редакції, де переліковувались обставини, які підлягали врахуванню при визначенні розміру компенсації моральної шкоди, призводило стосовно посадових осіб до висновків, прямо протилежних тим, які поділяє ЄСПЛ. Дійсно, п. 9 згадував «характер діяльності потерпілого і його посаду» як обставину, що впливала на можливу ступінь зниження його престижу; а ця ступінь, своєю чергою, наводилася серед інших факторів, що за контекстом сприймалися як такі, що могли потягти можливе збільшення розміру відшкодування, а зовсім не зменшення такого.

Суди України в своїй практиці з відповідної категорії справ досить одностайно тлумачили це роз’яснення таким чином, що чим вище посада особи, щодо якої поширено інформацію, яка не відповідає дійсності і ганьбить її честь і гідність, тим більшим має бути розмір компенсації завданої при цьому цій особі моральної шкоди.

В новій редакції того ж пункту постанови Пленуму Верховного Суду слово «посада» не вживається. Але цього явно недостатньо для викорінення хибної практики, що міцно узвичаїлась. Пленум Верховного Суду мав би чітко зазначити, що посада особи не може правити за фактор, який тягне збільшення суми компенсації завданої собі моральної шкоди, оскільки згідно до Конституції всі люди є рівними в своїй гідності і правах, тому посада не впливає на рівень гідності особи і, відповідно, на рівень втрат, яких вона зазнає.

Без радикальних змін у судовій практиці в цьому відношенні, суди продовжуватимуть множити випадки диспропорційного (в світлі прецедентного права ЄСПЛ) обмеження свободи вираження поглядів у справах про захист честі й гідності публічних осіб.
 Поділитися