MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Українська громадськість погано використовує можливості інтернет через низьку культуру дискурсу.

04.12.2002   
Іван Голота, Фонд підтримки прогресивних реформ
Автор обговорює нові можливості реалізації свободи висловлювань, які надає Інтернет
Про дефіцит свободи бути почутим

Немає ніяких проблем зі свободою слова в мережі інтернет: кожний може публікувати практично що завгодно у своєму персональному веб-виданні, якщо це не суперечить правам інших. Є проблема зі свободою бути почутим: пробитися до хоч якось значимої аудиторії можуть тільки добре організовані і розрекламовані медіа-проекти. Подібно до того, як це відбувається в традиційних медіа-середовищах, у мережі інтернет свободою говорити і бути почутим володіють тільки держава і корпорації. Голос громадськості ж міг розраховувати до останнього часу на сугубо символічний трафік.

Однак тренди популярних видань, що з недавніх пір спостерігаються, убік пошуку нових більш інтерактивних форм і жанрів мережевої комунікації дають деяку надію на те, що становище зі свободою слова може бути виправлено. Надія ця пов’язана зі становленням і розвитком громадських інтернет-видань. Але спершу торкнемося болючої проблеми цифрової демократії.

Цифрова демократія: у пошуках виходу зтупика


Сьогодні усе більш очевидним стає те, що райдужні очікування теоретиків інформаційного суспільства відносно перспектив руху до більш інтерактивних форм політичного устрою виявилися помилковими. Ідеї цифрової демократії ніхто не намагається реалізувати навіть у найрозвинутіших країнах світу. Інформаційне суспільство несе із собою не тільки нове соціальне розшарування з фактичним вимиванням середнього класу, але і диверсифікацію освітніх програм, а виходить, і наростання контрасту між різними верствами суспільства за рівнем інформованості і компетенції. Пряма „демократія щовечірнього референдуму“ у таких умовах швидко призвела б до катастрофічних наслідків.

Занепад традиційної демократії через
„бунт еліт“


Проте й інститути традиційної представницької демократії перетерплюють явну кризу у всіх куточках світу через „бунт еліт“. Як пише відомий американський філософ і соціолог Кристофер Леш (1932-1994) у своїй посмертно виданій книзі „Повстання еліт і зрада демократії“ (1995), у сучасній двохкласовій структурі суспільства еліти стурбовані не стільки керівною і направляючою роллю, скільки вислизанням від загальної долі, у чому і полягає суть меритократичного успіху. Відчуття того, що безвідповідальність еліт буде наростати, згодом тільки підсилюється: „Не дуже й багато обов’язків визнають вони як перед своїми попередниками, так і перед тими співтовариствами, у яких вони привселюдно проголошують свою керівну роль“ (с.40).

Думка суспільства, у якому зникає громадськість як така, неминуче виявляється відданою на відкуп політтехнологічним маніпуляціям великих корпорацій та їхніх партійних репрезентантів.

Виникає питання: як можна буде вийти з цього тупика демократії в майбутньому, і чи може допомогти в цьому інтернет?

Деліберативна демократія лідерів думок яквихід


Вихід бачиться досить простим і не новим. Ще Ю. Хабермас у своїй книзі „Розум, демократія, моральність“ указав стратегічний напрямок дрейфу демократичних інституцій від масового виборчого права до форм деліберативної, розважливої демократії. Ні, ніхто не заміряється на суверенітет народу, просто вводиться принцип з’єднання громадських прав на волевиявлення з громадськими обов’язками по підтримці рівня своєї освіти і компетенції (за умови збереження рівного доступу для всіх громадян до можливості підтримувати власну освіченість і компетенцію). Простіше кажучи, громадянин, щоб одержати право голосувати, буде зобов’язаний регулярно складати місцевій громаді громадсько-освітній тест-мінімум. Якщо при цьому вести мову про форми прямої цифрової демократії, то це означає, що тому, хто бажає впливати на долю суспільства, прийдеться регулярно брати участь у житті місцевої громади (громадського клуба), де будуть активно висвітлюватися й обговорюватися всі питання, що виносяться, скажімо, на голосування в законодавчих органах. Принцип суверенітету народу буде дотриманий: адже потенційно всі члени суспільства при бажанні можуть стати членами освіченої громадськості, що наділена правом голосувати. Але якщо в громадян інтерес і бажання займатися соціальними питаннями відсутній, ніхто не стане вичавлювати з них їхню неіснуючу у природі думку. Звичайно, тут залишається маса питань, але в цілому описане рішення здається єдиним можливим.

Ми не станемо тут докладно розглядати тему цифрової демократії, вона була потрібна нам для того, щоб вийти на питання про роль інтернету в процесах самоорганізації громадськості. Якщо зрозуміло, навіщо й у якому напрямку громадськості треба організовуватися, то тоді можна й обговорити конкретні механізми такої самоорганізації.

Що мається на увазі під цифровою громадськістю?


Під цифровою громадськістю будемо розуміти не мережеву тусовку IT-фахівців та інтернет-менеджерів, як це прийнято, а систему спілкування між інтелектуалами в Мережі, здатну в перспективі стати основою для інститутів цифрової демократії.

Так зрозумілої цифрової громадськості в Укрнеті поки немає, також як, мабуть, узагалі немає громадськості в Україні як політичного явища: і перша, і друга ніде не представлені. Є ресурси різних партій, пропрезидентські й опозиційні інтерент-видання, сайти оффлайнових ЗМІ й аналітичних контор, є навіть Віртуальна партія і Громадський портал Фонду Сороса (останній, на жаль, – практично мертвий), але громадськість у Мережі сама по собі – це поки фантом, чи в кращому випадку – метафора.

Її немає, але вона може з’явитися. Для цього є нереалізовані потенції, є місце.

Говорячи про цифрову громадськість, ми виділяємо загальну рису для її членів: співпричетність думки. Це думаючий Укрнет.

Іншими словами, це частина користувачів, що виказує за тими чи іншими мотивами активний інтерес до суспільства та його інститутів, що намагається формувати, прояснювати і відстоювати власну думку і має до того ж необхідну освіту (або самоосвіту).

Здогадно, основний відсоток цих користувачів приходиться на службовців офісів, підключених до інтернету, на вчених і викладачів вузів, почасти на студентів. Однак позначити цей континуум як національний інтелектуалітет не можна, оскільки останній складається з інтелектуалів на службі, тобто людей свідомо залежних і підневільних у наших умовах. Тому будемо брати ширше, включаючи в цю групу і непрофесіоналів.

Щодо чисельного складу групи можна помітити, що якщо по весняних підрахунках необмежений чи практично необмежений доступ до інтернету в Україні мають близько 200 тисяч користувачів, то 1 відсоток з їхнього числа міг би збігтися з нашою вибіркою. Разом 1000-1500 чоловік. Це і мало як для європейської країни, і багато, з огляду на рівень політичної культури й активності тут.

1000 активно думаючих і небайдужих до долі батьківщини „приконекчених“ користувачів – це величезна в потенції сила, котра при відповідній організації вже завтра-післязавтра могла б дуже суттєво впливати на публічні настрої.

Але це все в потенції, реально ж українську громадськість ані в інтернет, ані в „реалі“ не знайти. Чому?


Не існує механізмів формування і репрезентації немасової громадської думки: думки верств, здатних на самостійний аналіз і оцінку, і, в той же час, не обтяжених тягарем великої власності або влади.

Ці механізми відсутні й об’єктивно, і суб’єктивно.

Об’єктивні чинники:
в Україні практично немає незалежних вільних журналістів, аналітиків, соціологів, критиків тощо. Саме тому таке важке становище у цьому суспільстві зі свободою слова: усі впливові медіа презентують і обслуговують приватні або спеціальні інтереси. Незалежність же „сенсовиробників“ може бути забезпечена тільки за допомогою становлення громадських ЗМІ, незалежних ані від влади, ані від великого бізнесу (який практично весь на сьогодні висить у цієї влади на гачку). І допомогти в цьому міг би в першу чергу інтернет за умови наявності в достатньої кількості людей бажання й уміння цим засобом скористатися. Мережа дає можливість організовувати і підтримувати альтернативні і досить масові ЗГК (засоби групової комунікації) практично без якихось істотних фінансових уливань.

Суб’єктивні чинники: в
інтелектуальних колах дуже низка культура дискурсу. Важка спадщина радянських часів – нетерпимість і нездатність до свідомої конвергенції протилежних точок зору, замішане на нальоті постмодерністської неохайності і вседозволеності, ведуть до того, що лідери вітчизняної інтелектуальної еліти, розбігшись по партійних і аналітичних крамницях і конторах, замість того, щоб виробляти загальнонаціональні програми прориву і модернізації воліють спочатку вигадувати чергового ворога (корінь усіх лих), а потім витрачати сили на розробку методології боротьби з цією примарою. Урешті решт, не стільки корумпованість влади, скільки нездатність інтелектуальних кіл шукати спільну мову і парадигми, їхнє плебейсько-філістерське боягузтво і лакейство повинні в першу чергу в тім, що ці 11 років незалежності пройшли практично непомітно для процесів демократизації і гуманізації суспільства.

В Україні немає ЗМІ в яких могли б публікуватися незалежні інтелектуали („Українська Правда“ – залежна від західних спонсорів), а культура думок і дискурсу самих інтелектуалів не дозволяє їм виробити принципи цехової солідарності й організувати альтернативні громадські ЗМІ. Такий жалюгідний стан речей.

Але часи змінюються, і зростає нове інтелектуальне покоління, з більш відкритим розумом і серцем. Власне, на нього тільки і можна орієнтуватися, якщо говорити про перспективи цифрової громадськості. Це покоління, треба сподіватися, буде більш здатним відчути потребу моменту і віднайти плоть, кров і голос, тобто виробити механізми самоорганізації. У нас є зміст, але немає форм, є будматеріали, але немає проекту.

Чому постає питання про самоорганізацію?


Дуже важко вести розмову про організацію в середовищі інтелектуалів. Оскільки кожний з них самодостатній і являє собою макрокосмос-усесвіт, то йти під чиєсь керівництво ніхто не хоче. Усяка ж організація передбачає залишок суб’єктивізму, який не можна скасувати: з боку ініціатора, редактора, координатора. Якщо мляві об’єднання по подібності поглядів і методологічних переваг ще якось можливі, то про „кросплатформні“ союзи вести мову практично безнадійно.

Проте, дещо змінюється, якщо ми переносимо питання у площину кіберпростору: загальна зацікавленість у доступі до масового читача, у збиранні аудиторії, у виживанні в неосяжному потоці інформації, а також шанс піти при цьому з-під контролю з боку влади і знайти бажану свободу слова, надає розмові про метапартійні інститути цифрової громадськості відтінок осмисленості.

Але треба порушувати питання не про організацію навколо загального центру, а про самоорганізацію відповідно до колективно вироблених правил взаємодії. Без цього не можна співтовариства перетворити на інститути: конфлікти між лідерами неодмінно будуть вести до розколу співтовариств на дрібні ворогуючі субгрупи. Цифрове комюніті в принципах своєї побудови із самого початку повинно орієнтуватися на цифрову республіку.

Поняття суспільних інтернет-ЗМІ (ЗГК)


Інструментом самоорганізації цифрової громадськості є насамперед колективні ЗГК.

Громадські ЗГК розвиваються і підтримуються на добровільних засадах (оплачуватися за наявності коштів можуть тільки розробка веб-додатків і послуги фахівців з підтримки). Громадським інтернет-ЗМІ будемо називати націлене на зовнішню масову аудиторію ЗГК мережевого співтовариства, при застереженні, що члени співтовариства не тільки складають кореспондентську мережу ЗГК, але і вирішальним чином впливають на його редакційну політику. Громадські ЗГК розвиваються і підтримуються на волонтерських засадах, що забезпечує незалежність від рекламодавців і PR-спонсорів.

Останнім часом у Мережі знайшли популярність такі жанрові різновиди форм комунікації, які, при невеликій їх доробці, цілком можуть служити формою самоорганізації цифрової громадськості.

Зупинимося трохи на цьому.

Від культури флейму до культури дискурсу

Еволюції інтернет-спілкування убік росту інтерактивності за останні роки. З чим пов’язані епідемії ЖЖ і блогов


Мода на блоги (веблоги), яка нещодавно прийшла й у Рунет, цікава зсувом центру читацької інтенції з матеріалу, що публікується, на деяку серединну крапку в осі „предмет – реакція аудиторії“. Активна співучасть аудиторії в комунікації і редагуванні медіапотоку – відкриття блогів як мережевого жанру.

Причин, за якими хвиля блогів просто захлиснула Рунет, називають декілька. Насамперед – це фінансовий занепад і закриття низки традиційних популярних інтернет-ЗМІ у зв’язку з кризою „нової економіки“ і падінням рекламного ринку. Блог виявився саме тим форматом мережевого видання, якому сьогодні пророкують велике майбутнє, – саме він повинен прийти на зміну „громіздким“ інтернет-газетам.

Веблог – це збірка відкритих для суспільного коментування посилань на який-небудь контент, що обговорюється, – збірка якимось чином упорядкована, що постійно поповнюється. Як пише Юрій Давидюк, веблог – це щось, що стирає межі між творцем сайту і його відвідувачами, дозволяє останнім брати безпосередню участь у створенні веб-сторінки. Віктор Захарченко відзначає, що блог ставить своїм завданням не стільки привернути увагу публіки до чогось цікавого, а якраз породити максимальне обговорення предмету. Саме остання складова – „флейм“ – є головною.

Блоги спочатку набули поширеності на Заході в якості форми закритої ділової комунікації груп розробників що співпрацюють на відстані, але незабаром вони виявилися зручним інструментом для будь-якого колективного спілкування.

Посилання, що породжують флейми, виявляються гарним інструментом самопізнання співтовариства блогу. Предметне інтерактивне спілкування дозволяє не тільки порівняти перцептивно-інтерпретаційні процеси у власній голові з такими ж процесами в голові партнера по комунікації, але і влаштувати своєрідний фестиваль імпровізаційної творчості, брайн-штурмінг проблеми. Якщо говорити про мережеві співтовариства, нічим, крім загальних інтересів і блогу, не пов’язаних, то вдало сформоване співробітництво „постерів“ і тих, що коментують, здатне перерости згодом у громадську редакцію реального часу.

Унікальні особливості веблогів: зачаткисамоорганізації


Чому блоги можуть розглядаються не тільки як перспективна альтернатива ЗМІ, але і як зародковий інститут самоорганізації мережевих співтовариств?

– Насамперед веблоги транспартійні і транскультурні (кросплатформні). Вони дають можливість для дискусій між представниками протилежних ідейних таборів і течій.

– Вони динамічні і лаконічні. Денне відновлення популярного блогу можна переглянути за 5 хвилин.

– Вони технологічні й дешеві в обслуговуванні і розробці.

– Вони залишають місце для анонімності, але в той же час дають можливість фіксувати віртуальну ідентичність через механізм реєстрації.

– Блог важко притягти до судової відповідальності за крамолу, наклеп чи порушення авторських прав, оскільки на сторінках блогу сам матеріал не публікується, а дається тільки посилання на нього. Свобода публікацій, що відкривається за цим, врівноважується відповідальністю перед реакцією аудиторії блогу.

– Блоги дають можливість миттєвої „розкрутки“ для тільки-но опублікованих, але дуже актуальних матеріалів.

– Флейм-орієнтоване спілкування дозволяє постійно працювати над культурою дискусій, переводячи флейм по мірі накопичення досвіду з розряду стихійного неупорядкованого обговорення в організований структурований дискурс, в колективне мислення, що набуло предметності.

– Блог розкриває себе як провокатор творчості у спілкуванні: це чудовий жанр для колективного експромту, брайн-штурмінгу, генерування ідей.

– Блог – генератор лідерів думок, а отже, й організатор громадськості. Йому притаманні усі риси суспільної редакції режиму реального часу.

– Продуманий блог може служити провокатором виробництва нового контенту. Можна спеціально писати контент для блогу, якщо його аудиторія заявила себе як референтне середовище.

Недоліки веблогів як організаторів цифрової громадськості


У блозі безсумнівно є елементи громадського організатора, але вони поки в зародковому стані. Для всякого ЗГК необхідний не тільки потік актуальної кореспонденції, але й її упорядкування, відсівання, добір найбільш якісного і достовірного матеріалу.

Як цілком правильно пише в нині покійному „Нетоскопі“ Данило Дугаєв у своїй статті про закони російського блогу, останній неможливий без контенту, без армії тих, хто ставить посилання, без армії тих, хто коментує посади (вона може перетинатися з першою армією) і, найголовніше, без редактора з головою на плечах, який би невпинно відсівав зерна від плевели.

Оця потреба в редакторі-господарі, що залишає місце для суб’єктивізму і свавілля, і заважає розглядати веблоги в тому стані, у якому вони є на сьогодні, як інститути самоорганізації цифрової громадськості. Поки що це авторські проекти, і не більше.

Умови ефективного організаторагромадськості


Для доростання блогів до інституціонального рівня потрібна система рейтингів, що самопідтримується, яка заміняла б редактора, чи зводила б його суб’єктивізм до нуля шляхом твердої регламентації через правила.

Ефективний у цьому відношенні веблог повинен відповідати наступним концептуальним умовам.

1) Об’єктивний для даної аудиторії топ-рейтинг флеймів, що регулярно оновлюється, щоб пасивний читач міг швидко знайти найбільш резонансні публікації. Гра повинна бути відкритою для приєднання нових активних учасників і відповідати принципу рівності шансів на успіх.

2) Внутрішню систему саморедагування флейму:

– Структурування дискусії за поставленими питаннями щодо посилання, яке обговорюється (дерево флейму). Відсівання порожніх неадекватных і тих, що повторюються, точок зору усередині кожного обговорення. А також структурування обговорення за типами коментарів (що додають, прояснюють, розвивають, асоціативно відводять убік, інтерпретують, оцінюють, що недоречні).

– Агональна динаміка кожного аспекту обговорення з виділенням у ній партій і лідерів суперечки. Рейтинг лідерів флейму.

3) Виборність (з числа рейтингових лідерів співтовариства) і підконтрольність (можна подивитися, що він кидає в кошик) головного редактора (чистильника) блогу.

Блог якЗМІ


Крім того, є ще декілька сугубо жанрових умов, дотримання яких дозволить залучати й утримувати у полі впливу блогу зовнішню аудиторію.

– Спілкування не повинне перетворюватися на рутину: це або фестиваль-хепенінг, або драматичне агон-змагання. Завдання флейму полягає не тільки в тому щоб вичерпати дискусію, розгорнувши діапазон можливих і доречних точок зору, але й у тому, щоб зробити її максимально драматичною і змістовною.

– Система рейтингів не повинна бути складною і заплутаною, незрозумілою для пасивного спостерігача. Потрібна одна універсальна одиниця виміру комунікаційної ефективності:

– Треба щоб флейми породжували лідерів думок і зірок експромту, (червонобаїв-риторів, адвокатів і прокурорів).

– Чітка тематична зфокусованість самого блогу і його розділів.

– Репрезентативність і ареал-охоплення. Блог-організатор це лобове місце визначеної ділянки Мережі. Всі ідеї, усі неофіційні новини, всі образи, усі таланти цієї ділянки – тут. Необхідно уникати дублювання блогів, а також їх розколів.

Резюме


Трохи підправивши механізм веблогу, ми можемо одержати не просто огляд новинок і відкриттів у Мережі, що колективно підтримується, але й засіб мобілізувати, згуртувати і структурувати (лідери) активну і критичну аудиторію, здатну в перспективі стати центром кристалізації мережевої громадськості. Питання системи самоорганізації подібного інституту, правил гри вимагає окремого докладного розгляду й аналізу, у даному випадку недоречного.

Українське поле експериментів

Питання про доречність і своєчасність цієїтеми


Україна, звичайно, не краще місце на землі для експериментів з цифровою демократією. Слабко розвинута інфраструктура інтернету і контент-наповнення, обмеженість і специфічність національної мережевої аудиторії, залежність, підневільність і, що там говорити, часто проституйованість національної інтелігенції, а також недовіра народу до будь-яких публічних ініціатив, що ввійшла в кров, – складається враження, що все це перетворює подібні починання на звичайне знущання.

Проте, як раз жалюгідне становище з рівнем розвитку Укрнета може послужити аргументом на користь активізації зусиль громадськості з освоєння Мережі: ще не пізно захопити ініціативу. Аргументом „за“ можуть послужити також і деякі особливості історичного моменту, пов’язані з тим, що влада і фінансово-політичні групи із головою втягнуті в рішення проблеми спадкоємності і політичної кризи, і їм неначебто не до громадськості і її дурних експериментів з самоорганізації. Тема ж переходу до парламентсько-президентського укладу правління, є, навпаки, дуже доречною: для підвищення культури партійної боротьби необхідно опановувати нові форми політичної участі.

Що можна робити у плані спроб реалізації проекту цифрової громадськості?Проблемапочатку


У подібних спробах що-небудь „заварити“ в інтелектуальному високоснобістському середовищі завжди існує порочне коло неможливості почати: щоб система запрацювала, потрібна деяка критична маса відомих і авторитетних учасників. А щоб залучити останніх, необхідна достатня репрезентативність і референтність організації, тобто треба, щоб система вже працювала. Без достатніх грошових уливань це коло, здавалося б, не розірвати.

Динаміка самоорганізації дозволяє розімкнути порочне коло без грошей. Треба щоб правила відбору працювали в компанії з 5-10 чоловік (клубний стиль спілкування дозволяє починати практично навіть з 2 чоловік): це той мінімум, який можна зібрати на старті по каналах особистих зв’язків. У той же час потрібно, щоб ніяких бар’єрів для підключення як завгодно великої кількості нових учасників не існувало.

І от, уявимо собі, невелика група ентузіастів зібрана. Чим вони будуть займатися? Всю активність вихідного осередку можна розбити на два типи: інтроактивність і екстраактивність.

Під інтроактивністю мається на увазі насамперед практичне тестування, доведення і відпрацьовування правил ведення дискурсивних самоорганізаційних ігор, а також націленість на самопізнання, саморозкриття потенцій групової аудиторії (у всьому цьому треба буде активно використовувати специфіку інтернету, нові жанри, наприклад, показові чат-спаринги між партіями флейму).

Естраактивність – це деякий груповий перформенс з освоєння, обживання цифрового простору і групової експансії в ньому. Договір про колективне вивчення й освоєння Мережі задає сюжетну інтригу для робочого „ріелті-шоу“. Зовнішню активність можна підрозділити на умовні блоки під назвами „Моніторинг Укрнета“ і „Практика залучення“.

Моніторинг Укрнета


Загальна установка – розповідати національній Мережі про національну Мережу. Група проглядає національний веб-простір у пошуках резонансних, флеймопровокуючих матеріалів, особистостей, рухів.

У випадку, якщо за якимось тематичним напрямком існує дефіцит контенту (а в Укрнеті цей дефіцит існує практично в усіх напрямках, якщо не вважати комерцію і PR) – група провокує заповнення цих прогалин шляхом популяризації аркушів незадоволеного користувальницького попиту (Яндекс мовчить) і організації чогось на кшталт школи мережевої журналістики. Результати цього моніторингу оформляються у виді дайджесту „Укр_нет_огляд“.

Залучення


Паралельним планом розвитку проекту буде залучення в комунікаційний обмін осіб і груп, що являють собою інтерес для співтовариства. Співтовариство ніколи не вийде на репрезентативну чисельність активних учасників, якщо не навчиться або втягувати у свої ряди яскравих особистостей, або ж виробляти їх самостійно в тому випадку, якщо у визначених місцях існує в цьому плані дефіцит.

Треба буде навчитися робити „зірок“: відбирати кандидатів з потенціями, вводити їх з їхньої згоди чи без у контексти новин і флеймів, привертати до них увагу громадськості. Така дещо експансивна лінія поведінки цілком припустима у цифровому середовищі, якщо норми пристойности при цьому не зневажаються.

Скажімо, досить нескладно провести опитування знайомих на предмет того, хто в конкретному цеховому середовищі має авторитет неформального лідера, у кого є до цього задатки. Визначивши коло кандидатів, можна перейти до вивчення й обговорення їхньої творчості. Якщо в Мережі ця творчість ніяк не представлена, можна за згодою автора спеціально щось відсканувати і загнати в мережу для обговорення. Якщо згоди на публікацію немає, можна переказувати друковані статті, і в цьому вигляді виставляти їх на суд критики.

Оскільки будь-який автор зацікавлений в аудиторії, треба очікувати, що ця тактика буде досить ефективною.

Групи, гуртки, і різноманітні тусовки, здатні за родом своєї активності зацікавити цифрове співтовариство, залучаються шляхом формування загальнонаціонального новинного поля, а також за допомогою застосування різних перформаційних сценаріїв: наприклад, ігрових ідейних воєн, групових предметних спарингів (стінка на стінку) різноманітних цифрових акцій і маніфестацій, конкурсів і фестивалів.

Резюме. Орієнтація на нове покоління


Громадськість, або її залишки на сьогодні, не просто мігрують у Мережу, як у простір здешевленої інфраструктури зв’язків, але й, хочеться вірити, вони знаходять тут другий інтерактивний подих і друге життя.

Зростаюче „нет-покоління“, освоївши Мережу як джерело заробітку, безмежний університет і мультікультурний простір, дуже швидко відчує потребу в заснуванні й опануванні також і сугубо цифрових форм громадської і політичної активності. Інтермедія несамовитого індивідуалізму з його культом вільного бізнесу і презирством до будь-яких соціально-політичних інститутів разом із кризою і занепадом „нової економіки“ закінчується. Нам дуже швидко знадобляться принципово нові інституціональні рішення проблем свободи слова, стандартизації, безпеки, захисту інформаційної власності і приватності. Старі підходи, засновані на речовій онтології – тріщать по всіх швах. І особистість, і власність, і праця, і групова взаємодія в кіберпросторі давно перестали бути речовими, субстанціональними, чітко визначеними. Уся тканина соціального життя дематеріалізується невтримними темпами.

Тому тема цифрової демократії і пошуку практичних кроків у цьому напрямку видається дуже актуальною і перспективною. Потрібно вивести ці розмови з полону блідо-рожевого утопічного дискурсу в горно експериментальної практики.

Докладніше з розробками в цьому напрямку можна познайомитися за адресою на сайті ФППР – http:fppr.org.ua.
 Поділитися