Чому правозахисний рух викликає роздратування не тільки держчиновників?
Правозахисний рух в Україні, найпотужніший на теренах колишнього СРСР, чомусь викликав і викликає чимало суперечок, некомпетентних та зверхніх оцінок. Якби мова йшла тільки про його сьогоднішній стан — то було б не дивно: у державі, яка настільки ще невбудована і невизначена, будь-яка політична чи громадська структура буде хворіти на неструктурованість. Але це не означає, що сьогодні в Україні правозахисного руху майже немає, як це здається деяким стороннім спостерігачам. Щодо історії правозахисного руху, то такі сторонні судження нічого, крім здивування, не варті. Тільки в журналі "ПІК" № 43 (78) за 2001 рік ми прочитали вкрай некомпетентну, на наш погляд, статтю пана Кметика, відповідь на яку була надрукована в "ПЛ", як почалася полеміка голови адміністрації Президента п. Литвина про громадянське суспільство з усіма, хто бажав йому відповісти, хоча його твердження про правозахисні організації було скоріше кумедним, ніж серйозним. Шановний головний адміністратор країни побачив у правозахисному русі те, що він залежить від іноземних інвесторів, отже, виконує замовлення своїх хазяїв. Кумедним в цьому є рівень оцінки політиком міжнародних процесів і те, що у 70 – 80 роки КДБ на допитах закидало правозахисникам саме це. Нарешті ми бачимо висловлювання не вітчизняного, а іноземного спостерігача — правозахисний рух в Україні привернув увагу п. Кузьо, який декілька років працював в Україні як керівник інформаційної служби представництва НАТО в Україні. І ось тут нам прийшлося дійти до висновку, що правозахисний рух в Україні це дещо незрозуміле і містичне, бо як вітчизняні, так і закордонні політики часто-густо слова без помилки про нього сказати не можуть. Бо все чи майже все, що шановний п. Кузьо розповідає про дисидентський рух і сучасний правозахист, нічого спільного з реальністю не має. Його поверхово-зневажальний тон контрастує з обізнаністю в проблемі настільки, що, по-перше, не знаєш, для чого ото було братись за невідому тему. А по-друге, бажання спитати, а чи не краще було б і зовсім промовчати. Ось одне з тверджень п. Кузьо: "…в часи Радянського Союзу в Україні рух на захист прав людини завжди був повязаний з національним питанням — так само, як це було в Прибалтиці і Закавказзі". Після цих слів, якщо не відпаде бажання читати далі, так і кортить сказати авторові: "Шановний пане, погляньте, будь ласка, на мапу України. Ви переконаєтесь, що це дуже велика країна. І в різних її регіонах за часів СРСР відбувались різні суспільні процеси, як, до речі, і зараз. І якщо національний рух в Україні, повязаний з правозахистом, переважав у Києві та Заході України, то на сході і півдні (виключаючи Крим) відбувались процеси, дуже схожі на ті, що були у Москві, Петербурзі і т.д. Політичні процеси над "демократами" у Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, Запоріжжі не відрізнялись від російських, крім термінів, які отримували дисиденти. В Україні вони (терміни) були традиційно незрівнянно більшими. Тут було досить багато підпільних організацій, які викривали комуністичну владу і мріяли про соціалізм з людяним обличчям. У кінці 70-х — початку 80-х в Донбасі переважав робітничий рух, з вільними профспілками, які шахтарі вже у ті часи намагалися утворити. Також в усіх східних та південних регіонах був потужним рух за право емігрувати, як це було в інших містах України. Достатньо масовими були також релігійні рухи. Тобто дисидентський рух в Україні був різноманітним, як ніде, і потужний, як ніде в СРСР. Я легко можу довести це на такому прикладі: коли складали словник біографій дисидентів Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР, а це робота, в якій взяли участь недержавні організації 19 пострадянських країн з 22-х, квота України в цьому словнику — 120 імен, тоді як в колишньому СРСР разом — 220 імен. От і порівняйте.
Що ж до "Руху", який п.Кузьо називає — то це з початку і до сьогодні є політичним обєднанням національно-демократичних сил, яке відповідно ставить перед собою (і ставило з початку) політичні цілі. Рух, природньо, обєднав і колишніх вязнів сумління, і всіх, хто підтримував ідею незалежної України — хоч, навіть, колишніх кадебістів. Але при чому тут сучасний правозахист? Адже правозахисні організації це не тільки недержавні, але й неполітичні обєднання. Так, на відміну від Росії, де правозахисники в більшості залишилися правозахисниками, левова більшість з українських дисидентів, відомих і у нас, і за кордоном, пішла в політику. Всі політичні партії кінця 80-х були засновані колишніми вязнями сумління. А правозахисниками тоді залишилися буквально одиниці. Багато кому тоді здавалося, що з незалежністю відпаде необхідність захисту прав людини. Звичайно, це було помилкою.
За десять років в Україні створився досить таки міцний, якщо враховувати стартову позицію, правозахисний рух. Його не можна вважати міцним, якщо порівнювати з країнами Заходу. Дійсно, за нашими спостереженнями, в Україні більше сотні правозахисних НУО, тоді, як на Заході – сотні тисяч. Але все одне успіхи українських правозахисників вражають. На їхньому рахунку сотні виграних справ в судах, успішне лобіювання змін в законодавстві, незалежні коментарі офіційних звітові держави до ООН, переклад українською мовою та розповсюдження низки міжнародних документів з прав людини, книжок, посібників з викладання прав людини і громадянської освіти, ініціювання викладання прав людини в школах вчителями-ентузіастами, моніторинг порушень ключових прав людини і багато інших успішних акцій. Інша справа, що правозахисних організацій замало, й їхні успіхи губляться в величезному масиві масштабних порушень прав людини. Детальний розгляд стану сучасного правозахисного руху потребує окремої публікації.
Безумовно, громадянське суспільство в Україні ще слабке і потребує розвитку і допомоги з боку світових інституцій, але воно живе і діє. І дедалі більше громадян починають відстоювати свої інтереси саме обєднуючись в організації і профспілки. Причому, найголовніший фактор, що такі профспілки і правозахисні групи стали зявлятися у маленьких містечках, а не тільки у великих центрах України.
Безумовно, не все так гарно у нашому домі. Правозахисникам часто не вистачає фахових знань, коштів на кваліфіковану юридичну допомогу, часто навіть сил і часу, щоб задовольнити потребу громадян, але було б бажання, а справа дедалі більше привертає і молодь, і літніх громадян. А це вже добра ознака.
Наприкінці доречно ще раз наголосити, що не варто валити в одну кучу і партії, і правозахисний рух, і окремі організації, як це робить п. Кузьо. Політика і правозахист — різні речі. Інколи їхні інтереси збігаються. В більшості є протилежними. Бо політики завжди прагнуть влади (і це нормальний процес),. громадянське суспільство прагне цю владу контролювати — й без цього не існує жодної демократії. Отже, і в Україні вже кожний робить своє — і у цьому наша надія.