„Проблеми дискримінації та нерівності в Україні. Огляд“.

Одним з проектів Директорату з прав людини Ради Європи є дослідження проблем дискримінації на підставі таких ознак як дійсна або презюмована раса, колір шкіри, мова, релігія, національність чи національна або етнічна належність. Отже, меншини, що ідентифікують себе чи ідентифікуються на основі якої-небудь з перелічених чи подібних ознак, потрапляють під розгляд в проекті. На першій стадії проекту (травень 2001 – лютий 2002 р.) був підготовлений докладний путівник для експертів та складені експертні групи з трьох осіб в кожній країні, яка є членом Ради Європи. Експертами від України запрошені член-кореспондент НАНУ, директор центру етнополітичних та етнонаціональних досліджень Інституту соціології НАНУ проф. Володимир Євтух, співголова ХПГ Євген Захаров, координатор програм недержавної організації фонду „Кримськотатарська ініціатива“ Ельведін Чубаров.

На другій стадії проекту (лютий-березень 2002 р.) експертні групи складали перший звіт – попередню оцінку проблем дискримінації і нерівності в кожній країні. Звіт складається з трьох частин: перелік проблем дискримінації; короткий опис проблем, які будуть докладно розглядатися; опис обраної методології дослідження. Українські експерти готували попередню оцінку окремо, а потім був поданий узгоджений всіма експертами зведений звіт. Оскільки остаточна версія звіту є узагальнюючим матеріалом, вона не містить деяких деталей, які видаються важливими. Тому редколегія ПЛ пропонує увазі читачів підготовчі матеріали Ельведіна Чубарова (п. 4 в підрозділі Б) та Євгена Захарова (п. А, решта тексту в п. Б). За браком місця опис методології не подається.

Запрошуємо читачів до дискусії з окреслених питань, просимо надсилати інформацію і подавати своє бачення проблем. Редколегія ПЛ має намір приділяти більше уваги проблемам дискримінації та висвітлювати результати роботи на подальших стадіях проекту.

„ Проблеми дискримінації та нерівності в Україні. Огляд “

ПОПЕРЕДНЯ ОЦІНКА

Вступ

На другій стадії проекту група експертів розглянула предметні області дослідження, визначила перелік характерних проблем, які стосуються питань дискримінації та нерівності в Україні, обрала основні проблемні області для більш глибокого вивчення та визначила методологію дослідження.

Слід одразу зауважити, що прямої дискримінації в Україні немає. Але існують випадки непрямої дискримінації за ознаками етнічної належності, мови, релігії тощо, які потребують аналізу, підготовки й проведення заходів щодо їх усунення. Окрім того, різні політично активні групи заявляють про етнічну, мовну та релігійну дискримінацію без достатніх на те підстав, тому необхідно провести докладне дослідження відповідних проблем і висвітлити реальний стан речей.

а) Коротке резюме проблем дискримінації і нерівності

Для України є характерними такі проблеми, де вбачають прояви дискримінації та нерівності.

1. Рівність в доступі до освіти

Нерівність в реалізації права на освіту пов’язана виключно з доходами відповідної родини і можливістю оплатити навчання.

2. Недискримінація в шкільній програмі

— висвітлення ролі меншин;

— програма різних курсів, особливо історії.

Тоталітарна спадщина дає про себе знати в освіті в галузі гуманітарних дисциплін, коли йдеться про роль титульної нації і окремих національних меншин та етнічних груп.

3. Рівність в галузі працевлаштування, зокрема:

— вхід до ринку праці;

— умови праці;

— можливість доступу до всіх рівнів працевлаштування;

— умови звільнення.

Ця проблема стосується певною мірою колишніх депортованих, які повертаються в Україну, та представників окремих груп та етносів, зокрема вихідців з Кавказу (яких абсолютно безглуздо називають „особи кавказької національності“), Азії та Африки, ромів, тощо.

4. Рівність в праві власності і житлових умовах, зокрема:

— компенсація за втрачену власність;

— доступ до колишньої власності (реституція);

— доступ до термінового житла і його якість у випадку втрати власності, пошкодження або окупації власності;

— приватизація землі .

Ця проблема є, можливо, найбільш гострою для представників депортованих народів. Варто зауважити, що вони знаходяться в нерівному становищі в порівнянні з нащадками розкуркулених, які принаймні теоретично мають право на повернення житлових будинків згідно з Законом України „Про реабілітацію жертв політичних репресій“. Є підстави говорити про нерівність при розпаюванні землі в Криму, де велика кількість кримських татар не можуть взяти участь в процесі приватизації.

5. Рівний доступ до соціальних послуг

— доступ до соціального благополуччя, соціальної опіки (включно з материнством і дитинством), пенсіям тощо;

— доступ до базових послуг таких, як вода, електрика, каналізація;

— рівність соціальних та комунальних послуг.

Наслідком повернення родин колишніх депортованих є нерівність в житлових умовах і доступу до комунальних послуг. Ця проблема стосується також окремих груп репресованих за політичними мотивами, але не реабілітованих, зокрема, чисельну групу засуджених радянськими судами до 1991 р. за відмову від строкової служби в армії з релігійних мотивів. Ці люди не отримують компенсації і пільги, передбачені для реабілітованих. Те ж саме стосується українців – вояків УПА, які досі не реабілітовані.

6. Рівність в економічних проектах, зокрема участь в проектах розвитку .

Ця проблема стосується ослаблених етнічних груп, які не мають змоги домогтися виділення коштів для задоволення їх соціальних, національно-культурних та інших потреб, та кримськотатарського народу, який, навпаки, обґрунтовано потребує виділення фінансування в обсягах, які держава не в змозі задовольнити.

7. Рівність в питаннях громадянства, зокрема умови його отримання .

Одну з п’яти умов отримання українського громадянства – а саме, доведення, що людина не є громадянином іншої держави – досить часто просто неможливо виконати внаслідок загрози для життя при поверненні за необхідним документом в країну, де вони раніше мешкали, або внаслідок обтяжливих вимог оплати виходу з громадянства іншої країни.

8. Рівність в реалізації права на повернення (зв’язок з поверненням громадянства та проїзних документів, безпеки, житла, працевлаштування, доступу до соціальних послуг, примирення).

Ця проблема знов таки стосується представників депортованих народів, які повертаються в рідні місця.

9. Рівне поводження правоохоронців

— свобода від погроз та застосування фізичної сили;

— поводження під час арешту;

— поводження під час затримання .

Загальна важка проблема застосування катувань та жорстокого поводження з затриманими ще більше загострюється, коли йдеться про вихідців з Кавказу, Азії, Африки та представників окремих етнічних груп, зокрема ромів.

10. Рівне поводження в місцях попереднього ув’язнення та установах виконання покарань

— умови тюремного утримання;

— поводження тюремного персоналу.

Персонал місць попереднього ув’язнення та установ виконання покарань більш брутально поводиться з вихідцями з Кавказу, Азії, Африки та представниками окремих етнічних груп, зокрема, ромами.

11. Рівність в реалізації права на безпеку та особисту недоторканність

— державний захист проти сили, погроз та залякування;

— свобода від свавільного арешту чи затримання.

Вихідці з Кавказу, Азії, Африки та представники окремих етнічних груп, зокрема, ромів, є більш вразливими.

12. Рівність в реалізації права вільно обирати й бути обраним та доступі до участі в уряді та місцевих органів влади та самоврядування

Представники кримськотатарського народу та деяких національних меншин й етнічних груп скаржаться на нерівність в реалізації цього права і вимагають введення в виборчу систему спеціальних квот.

13. Рівність в реалізації права на свободу думки, совісті та релігії

В різних регіонах України почуваються нерівними різні гілки православної церкви та греко-католицька церква, на цьому ґрунті багато говорять про дискримінацію, але це скоріше майнове питання, ніж питання свободи совісті. Джерелом дискримінації може бути міжконфесійне протистояння різних гілок православної церкви та греко-католицької церкви. Є певні підстави говорити також про дискримінацію нетрадиційних релігій порівняльно з канонічними, ця нерівність має регіональну специфіку.

15. Рівноправність національних культур та мов

— використання рідної мови в публічній і приватній сфері;

— навчання рідній мові;

— отримання освіти рідною мовою;

— доступ до культурних цінностей.

Ця проблема є найбільш гучною і потребує окремої уваги (див. п. б).

б) Вибір цільових проблем дослідження

1. Становище титульної нації. Особливості етнополітичного статусу України

Для розуміння проблем, пов’язаних з дискримінацією та нерівністю на підставі етнічної належності необхідно розглянути етнічний склад сучасної України і особливості становища усіх етносів, визначити їхній статус (народ, національна меншина, етнічна група, корінний народ тощо). Проведення цієї класифікації необхідне для вироблення сучасної етнополітичної концепції розвитку України.

Україна є поліетнічною країною, на її території мешкають представники майже 127 етносів (тут і далі наводяться дані за переписом 1989 року). Найбільш чисельним є український етнос: титульна нація становить понад 37 млн. Найбільш чисельною національною меншиною є росіяни — 11.4 млн. Вісім національних меншин представлені кількістю від 100 тис. до 500 тис.: 486.3 тис. євреїв, 440 тис. білорусів, 342.5 тис. молдаван, 233 тис. болгар, 219.2 тис. поляків, 161 тис. угорців, 134.8 тис. румун, п’ятнадцять національних меншин та етнічних груп — кількістю від 10 тис. до 100 тис.: греки, татари, вірмени, німці, роми, азербайджанці, гагаузи, грузини, чуваші, узбеки, мордва, литовці, казахи, чехи. Решта етнічних груп представлені кількістю менше 10 тис.

Варто зауважити, що юридичне поняття національних меншин, дане в ст.3 Закону „Про національні меншини в Україні“, є недосконалим. Воно не охоплює дійсну етнічну ситуацію в Україні і переважаючу після Другої світової війни тенденцію етнічної гетерогенності, яка передбачає забезпечення можливості самовизначення етносів. До національних меншин не можна віднести кримських татар, гагаузів, караїмів та кримчаків, чий етногенез відбувався на землях сучасної України. Ці етноси не мають державні утворення поза межами України. На нашу думку, враховуючи чисельність кримських татар (їх в Україні вже понад 250 тисяч), рівень почуття їх національного самоусвідомлення та спільності між собою та інші характеристики, їх слід ідентифікувати як народ. Особливий статус мають караїми (близько 1400) та кримчаки (520), на наш погляд, їх можна віднести до корінних народів. Складно визначити статус гагаузів (близько 32 тис.). Вони практично в повному складі мешкають в Одеській області біля кордону з Молдовою, мають високий рівень етнічної солідарності, тісно зв’язані з гагаузами Молдови і, враховуючи автономістські тенденції молдовських гагаузів, можна гіпотетично чекати появу таких же тенденцій у гагаузів в Україні.

Певною проблемою є визначення статусу деяких субетнічних українських груп. Так, русини, за твердженням їхніх провідників, не погоджуються з визначенням їх як субетносу і вимагають для себе статусу офіційної етнічної групи. На конгресі, який проводився в Ужгороді у 1999 р., представники русинських спільнот вимагали шкіл з русинською мовою викладання, кафедру русинської мови в Ужгородському університеті і включення русинів як однієї з етнічних груп країни в перепис 2001 року. За твердженням русинських провідників, в країні мешкає більше ніж 700 000 русинів. Результати перепису мають дещо прояснити цю проблему.

Загалом кількісні характеристики не є визначальними. Типова для західних держав модель „титульна нація – національні меншини“ може примірюватись до України з суттєвими застереженнями. Її можна застосувати тільки для західного регіону країни. В решті регіонів України ситуація інша. Там досі відчувається старий вектор національної політики КПРС із виразною російською домінантою, при якій народи так званих „суверенних“ республік були насправді національними меншинами, права яких на практиці постійно ігнорувалися. Український етнос, ослаблений 350-літньою русифікацією, продовжує почувати себе національною меншиною, як це було колись в СРСР. В той же час росіяни не можуть психологічно примиритися із статусом національної меншини й не бажають адаптуватися до нових умов, тим більше, що в багатьох регіонах України вони разом із зрусифікованими українцями, євреями, болгарами, білорусами, греками тощо є суспільною домінантою.

Виходячи з цих особливостей можна чекати порушення національних прав в двох площинах: в Галичині можуть бути утиски прав національних меншин – росіян, поляків, євреїв тощо (наприклад, при найманні на роботу), на сході і півдні порушуються права етнічної більшості – українців (право дати своїм дітям освіту рідною мовою, користуватися державною мовою тощо). Таким чином, для підтримки гармонійного міжнаціонального миру українська етнополітика, законодавство та адміністративна практика повинні передбачати захист прав не тільки національних меншин та етнічних груп, а й ослабленої титульної нації. Доки вона буде залишатися ослабленою, доти суспільство не гарантоване від конфліктів.

Український народ не має іншого місця для реалізації свого права на самовизначення. Твердження, буцімто національний характер української державності автоматично веде до порушення прав національних меншин, є результатом тривалої дискримінаційної щодо українців пропаганди, на якій будувати майбутнє України просто недопустимо. Навпаки, чим більше відмовлятимуть українському народові в праві побудувати свою державність, тим гостріші форми прийматиме його протест. Тому права національних меншин можуть бути надійно захищені лише в тому випадку, якщо вони визнають національний характер державності України. У свою чергу, радикальні українські політичні угрупування мають усвідомити, що права українців не можуть бути захищені через порушення прав інших національностей.

Для підготовки рекомендацій щодо зміни законодавства і адміністративної практики необхідно вивчити стан титульної нації, національних меншин і етнічних груп з врахуванням регіональної та місцевої специфіки. Загальним принципом державної етнополітики, на нашу думку, має стати забезпечення всім без винятку мешканцям України певного рівня реалізації громадянських, політичних, соціальних, економічних і культурних прав в поєднанні з широкою програмою сприяння розвитку культур і мов тих етносів, які були штучно ослаблені в минулому (українці, кримські татари та інші) за умови, що таке сприяння не зачіпає права інших етнічних груп.

2. Мовна проблема. Українська та російська мови в Україні

Правовий режим існування різних мов, використання мов в освіті, науці й інших сферах соціального життя є тим питанням, де найбільше актуалізуються проблеми і протиріччя в етнічній і мовній сфері. Найбільш палкі дискусії виникають саме в мовних питаннях, саме питання мови стає предметом жвавих дискусій і різного роду політичних спекуляцій. Виважена державна політика в мовному питанні є запорукою уникнення дискримінації та запобігання конфліктів. Тому аналіз цієї проблеми з урахуванням регіональної та місцевої специфіки є украй важливим.

Суттєвим є те, що етнічні і мовні групи в Україні не співпадають. Велика кількість етнічних українців вважають рідною мовою російську. Частина з них не визнають себе українцями. Опитування Міжнародного інституту соціології показало, що з 72.6% етнічних українців визнають себе українцями тільки 58.8%, з 20.1% росіян – тільки 10.8%. Варіант подвійної національності обрали кожний п’ятий українець і майже кожний другий етнічний росіянин. Українську мову назвали рідною 41.6% опитуваних, російську – 43.4%. Решта відповіли, що їм однаково. На наш погляд, ці дані переконливо свідчать, що інформаційні потоки в країні йдуть переважно річищами двох мов – української та російської. Існування двох мов бажано підтримувати, в той же час передбачаючи спеціальні заходи по утвердженню української мови як державної. Стверджувати про утиски російської мови, на наш погляд, некоректно. Дійсно, 2 106 тисяч або 31.7% дітей вчаться в школах російською мовою, 280 тисяч дітей знаходяться в групах з російською мовою навчання в 17.6 тис. дитячих дошкільних установах, 35% студентів навчаються російською мовою. Функціонує 14 державних російських театрів, 440 млн. одиниць зберігання або 55% загального бібліотечного фонду складають книги на російській мові, 90% нових видань виходять російською мовою, видається 1 195 російськомовних газет або 49.7% від загальної кількості періодичних видань. В той же час можна бачити застосування шкідливих адміністративних заходів, які загалом пов’язані із зберіганням старої радянської адміністративної системи управління, коли, наприклад, примусово вводять навчання на українській мові студентів в ВНЗ, хоча немає ні викладачів, які здатні викладати українською мовою, ні посібників, ні студентів, які б бажали слухати лекції українською мовою, або приймається рішення про отримання вчителями вищої кваліфікаційної категорії тільки за умови вільного володіння українською мовою. Вимога складання іспиту українською мовою при вступі до ВНЗ також видається надто ранньою, оскільки велика частина абітурієнтів ще погано володіє державною мовою, і це ставить їх у нерівні умови з іншими. Так само було в радянські часи, коли абітурієнти з українських сіл не могли здати іспити до ВНЗ тільки тому, що погано володіли російською мовою. Таким чином, підстави для побоювання примусової українізації дають нетерплячість окремої частини „свідомих українців“ та некомпетентне адміністрування чиновництва. Але поряд з цим існує й жупел „примусової українізації“, який використовується певними політичними колами для контрпропаганди за повернення України до складу нової імперської структури. Необхідно розрізняти перше від другого.

Моральне заохочення кожного мешканця України у певний строк оволодіти українською мовою є вмотивованим й не суперечить міжнародним стандартам прав людини. Знання української мови має бути обов’язковим для державних службовців. Будь-який остракізм за послуговування українською мовою й за агітацію до переходу до неї недопустимий. Разом з тим рівно ж недопустимі переслідування за послуговування російською мовою й мовами інших етнічних груп. Має бути заборонене всяке примусове звуження каналів російськомовної інформації, застосування етнічного „сита“ в кадровій політиці тощо.

У той же час не можна підтримати вимогу проголосити російську мову другою державною мовою України. Така вимога є демократичною лише позірно. Закріплення статусу державних за кількома мовами цілком допустиме, але за умови рівних стартових можливостей кожної з них. Оскільки українська мова внаслідок тривалої русифікації значно відстає від російської мови, застосування двох державних мов призвело б до посилення їхньої нерівноправності й до закріплення певних „сфер впливу“ кожної з них, звідки недалеко й до певних антагонізмів.

Отже, мовна політика держави має уникати крайнощів. З одного боку, не можна потурати тим громадянам України, які заперечують необхідність вивчення української мови, а тому кожен крок у цьому напрямі проголошують примусовою українізацією. З іншого боку, недопустимо ігнорувати волю російськомовних мешканців України, нав’язувати українську мову командно-адміністративними методами й перетворювати володіння нею в перепустку до соціальних благ. Необхідно забезпечити поступове й регульоване входження української мови в усі сфери життя з урахуванням інерційності мовних традицій.

3. Реабілітація жертв політичних репресій в контексті проблеми нерівності

Закон України „Про реабілітацію жертв політичних репресій“, прийнятий 14 квітня 1991 р., був великим кроком уперед на шляху подолання важких проблем тоталітарної спадщини і відновлення справедливості. Але він не охоплював всі категорії жертв політичних репресій. Тому люди, які роки і десятиріччя провели разом в сталінських і брежневських таборах чи були переселені, опинилися в нерівному становищі. Ті, хто був реабілітований, отримали компенсації, розмір яких визначався терміном позбавлення волі, та компенсації за втрачену власність, зокрема житлові будинки, а якщо житло збереглося і не зайняте іншими людьми, то реабілітовані мають право повернути житло у власність. Реабілітовані користуються пільгами, серед яких такі суттєві речі, як 50% оплати за житло, комунальні послуги, електрику, безкоштовні ліки та інші. А ті, хто залишився не реабілітованим, не отримали геть нічого. Ця несправедливість має бути обов’язково виправлена.

Які ж категорії репресованих мають бути реабілітовані? Обмежимо розгляд цього питання контекстом проекту. Можна виділити три таких категорії.

1. Депортовані . На жаль, Закон про реабілітацію не розглядає цю категорію репресованих. Коли його обговорювали, йшлося про прийняття пізніше спеціального закону про реабілітацію репресованих народів. Але цей закон так і не був прийнятий, хоча в Верховну Раду вже двічі подавався відповідний проект. Перший законопроект „Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа етнічних груп, що зазнали репресій та були депортовані з території України“ був підготовлений депутатом О.Кучеренком і поданий 23 лютого 1999 р. Проект був розглянутий Верховною Радою 2 листопада 1999 р. і був відхилений. Другий проект закону з тою ж назвою поданий депутатом П.Мовчаном 11 грудня 2000 р. і ще не розглядався. Можна припустити, що прийняття цього закону гальмується, оскільки він буде досить таки обтяжливим для держави з фінансової точки зору, і цей тягар мала б розділити і Росія, яка також несе відповідальність за злочини депортації. Слід зауважити, що йдеться не тільки про депортації з Криму в кінці Другої світової війни (болгари, вірмени, греки, кримські татари та інші), а й про депортації представників інших етнічних груп у 1944-1947 рр. – німців, яких депортували з Південної України, угорців Закарпаття, румунів Буковини, українців Холмщини, зокрема, бойків та інших.

2. Засуджені судами України за 72 статтею КК УРСР за відмову від строкової служби з релігійних переконань (до введення інституту альтернативної служби в грудні 1991 року ). Йдеться про віруючих протестантських церков – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, свідків Єгови та інших. Ці релігії забороняють брати в руки зброю, а інститут альтернативної служби тоді не існував. Юнаки, які відмовлялися від служби в армії іноді встигали отримати два вироки по 72 статті КК, міра покарання по якій сягала трьох років позбавлення волі. На нашу думку, ці засуджені були, безперечно, в’язнями сумління, оскільки були позбавлені волі за свої переконання. Але реабілітація цієї категорії репресованих законом про реабілітацію не передбачена.

3. Вояки УПА, левова більшість з яких – етнічні українці . Слід зауважити, що справи бійців УПА переглядалися органами прокуратури в індивідуальному порядку за їхніми заявами, і були реабілітовані ті, хто не брав участь в насильстві відносно мирного населення. Але бійці УПА незадоволені тим, що їх не визнають учасниками бойових дій у Другій світовій війні, а досі вважають кримінальними злочинцями. Проблема реабілітації УПА є суто політичною, але вона стикається із змістом проекту „Non-discrimination Review“, оскільки бійці УПА почуваються дискримінованими.

4. Становище депортованих. Корінні народи

Як зазначалося вище, депортації 40-х років зазнали представники різних етносів України. Проблеми депортованих мають регіональну та місцеву специфіку. Найбільш конфліктогенною є ситуація в Криму, тому нижче подається короткий аналіз положення депортованих з Криму. Крім того, коротко розглядається становище караїмів та кримчаків, які потребують термінової державної допомоги.

Кримськотатарський народ

Питання національної цілісності кримськотатарського етносу. На сучасний стан кримськотатарського народу, якого було піддано поголовній депортації в 1944 році, значний вплив має незавершеність процесу повернення до етнічної батьківщини – в Крим. Повернення зіткнулося зі штучною протидією регіональної влади Криму, відсутністю дієвої державної політики щодо облаштування репатріантів, жорстокою економічною кризою і розтягнулось на 15 років (1987-2002). За різними оцінками, кількість кримських татар, які проживали на території колишнього СРСР і бажали повернутися, становить 450-500 тис. осіб, з них тільки близько 260 тис. кримських татар реально змогли повернутись до Криму. Таким чином, ще досить великі групи кримськотатарського народу розділені між собою вимушеним проживанням в різних пострадянських країнах.

Соціальний і гуманітарний стан

Станом на 01.01.99 з числа кримських татар, що повернулися до Криму, 128 638 осіб не мають житла. Із 136 623 осіб працездатного віку – 71 379 кримських татар не мають роботи. Основна частина кримських татар, що повертаються, облаштовується у 300 нових поселеннях. Забезпечення селищ кримських татар електроенергією (електромережами) становить 75%, водопостачанням (водогоном) – 27%. У цих селищах практично відсутні дороги з твердим покриттям, немає шкіл, медичних закладів. Відсутність елементарних умов життя у селищах кримських татар призвели до різкого погіршення їх стану здоров’я, а також збільшення смертності серед репатріантів.

Кримські татари протягом 45 років були позбавлені права і можливості навчати дітей рідною мовою, розвивати інститути національної культури. У багатьох випадках відродження національної культури кримських татар здійснюється з початком репатріації. Так, для відкриття шкіл з кримськотатарською мовою навчання одночасно потрібно створення й видання підручників кримськотатарською мовою (які не створювались 50 років), підготовка вчителів з кримськотатарської мови. Сьогодні в Криму нараховується лише 9 шкіл з кримськотатарською мовою навчання. Рівень русифікації кримських татар набуває загрозливих масштабів.

Кримськотатарською мовою в Криму видаються дві газети, які виходять один раз на тиждень невеличкими тиражами. Загальний обсяг телерадіопередач кримськотатарською мовою складає кілька годин на тиждень.

Законодавче забезпечення процесу репатріації і поновлення прав кримськотатарського народу.

Це – один з найбільш актуальних і одночасно невирішених аспектів кримськотатарської проблеми. В Україні досі ще не ухвалено жодного закону, в якому було б врегульовано правові питання, пов’язані із процесом повернення і поновлення прав кримськотатарського народу. Відсутність законодавчої бази зменшує ефективність зусиль уряду України щодо вирішення практичних питань облаштування, а також створює додаткові проблеми в економічній, правовій і політичній інтеграції кримських татар до українського суспільства.

Найбільш гострим залишається питання представництва кримських татар у виборних і виконавчих органах влади Автономної Республіки Крим. Важливість вирішення зазначених проблем для кримських татар є зрозумілою, бо за період їх насильницького утримання у місцях депортації в Криму відбулися кардинальні демографічні і етнічні перетворення. Більшості нетатарського населення Криму й досі притаманні антикримськотатарські стереотипи. Відповідно до цього значна кількість питань власного розвитку, що є актуальними для кримських татар, не підтримується органами місцевої влади. Під час формування представницьких органів кримської автономії представники кримських татар практично не мають шансів бути обраними у ці органи при звичайній системі виборів, бо раніше влада розселяла кримських татар, які поверталися, таким чином, щоб у жодному регіоні Криму вони не могли мати чисельну більшість по відношенню до іншого населення.

Будь-які пропозиції кримських татар, налаштовані на створення правових механізмів, які б забезпечували реальне представництво кримськотатарського народу в органах влади у Криму, бойкотуються представниками етнічної більшості. Відповідно, продумана політика недопущення кримських татар до органів управління життям автономії сприяє самоізоляції кримських татар, призводить до зростання відчуження між людьми, до тенденцій протистояння.

Відсутність принципових законів щодо поновлення прав кримськотатарського народу призводить до створення нових проблем, яких можна було б уникнути. Такі проблеми виникають у питаннях громадянства, проведення земельної реформи, приватизації державного майна, повернення культурних цінностей та в інших сферах. І це відбувається на тлі того, що законодавче не визначено форми, механізми і терміни відшкодування матеріальних збитків, яких було завдано як кримськотатарському народу у цілому, так і кожному депортованому або його нащадкам. Достатньо зазначити, що під час депортації з Криму у кримських татар було незаконно вилучено понад 80 тисяч житлових будинків. Значна частина цих помешкань збереглася, однак їх було передано державою іншим особам.

Відношення влади до повернення. Складності діалогу.

Комуністична політична еліта, яка володарювала в Криму, активно експлуатуючи сепаратистські настрої російських переселенців, що потрапили до півострова в післявоєнні роки, домоглася від центральної влади в Києві надання Кримській області статусу автономії. Здобуття нових повноважень активно використовувалось кримською владою для обмеження можливостей щодо політичної, соціально-економічної і культурної інтеграції кримських татар, що повертаються. Тільки після того, як позиції влади незалежної України в Криму було посилено (після 1994 року), відкритих антитатарських виступів кримської влади стало набагато менше.

Взаємовідносини кримськотатарського народу на різних етапах розвитку незалежної України з офіційною державною владою можна характеризувати як неоднозначні. Однак, головним залишається бажання держави сприяти поверненню кримських татар на свої рідні землі й практичні дії уряду щодо надання допомоги під час процесу репатріації. Інша справа – дискусії навколо правового статусу кримськотатарського народу в Україні. В цьому питанні існує досить широке розмаїття підходів серед української політичної еліти – починаючи від бажання повністю асимілювати кримських татар, які повертаються, і закінчуючи підтримкою ідеї національно-територіального статусу кримської автономії у складі України як форми самовизначення кримськотатарського народу.

Зближенню позицій у пошуках оптимальних для всіх сторін рішень у такій багатоаспектній проблемі як повернення, облаштування й поновлення прав цілісного народу, заважало й заважає небажання державних органів визнавати де-юре традиційні виборні національні інститути кримськотатарського народу – Курултай і Меджліс кримськотатарського народу, який формується Курултаєм, – у якості органів, що представляють інтереси кримськотатарського народу Криму у відносинах з державними органами України до того часу, поки державою не буде створено дієвих механізмів взаємостосунків з кримськотатарським народом, які забезпечать збереження і розвиток його самобутньої культури, мови, традицій і релігії у складі української держави.

При цьому особливо слід зауважити, що більш плідні та послідовні відносини державних органів України з Меджлісом кримськотатарського народу властиві Президенту України і структурам Кабінету Міністрів України. В той же час особливо негативне сприйняття національних інституцій кримськотатарського народу в якості партнерів для взаємної роботи демонструють органи представницької влади кримської автономії. У Верховній Раді України противниками поновлення прав кримськотатарського народу відкрито виступають фракції лівих партій, особливо фракція Комуністичної партії України. Сторонами, які йдуть на плідний діалог з Меджлісом кримськотатарського народу, виступають праві і правоцентристські фракції Верховної Ради України.

Депортовані етнічні групи Криму: болгари, вірмени, греки і німці

Як і кримськотатарський народ, ці етнічні групи зазнали поголовної депортації. Фактично по відношенню до них мав місце етноцід. В 1941 році було депортовано 51 тисяча кримських німців (взагалі з України близько 450 тисяч німців), влітку 1944 року – 38 тисяч болгар, вірмен, греків. За офіційними даними станом на 1 січня 2000 року в Криму проживають раніше депортованих 536 німців, 1865 греків, 306 болгар, 320 вірмен. За неофіційними даними (у тому числі за даними громадських організацій цих етнічних спільнот) на півострові проживають близько 12 тисяч депортованих болгар, вірмен, греків, німців.

Ці етнічні групи потерпають від багатьох проблем, які були згадані стосовно кримських татар. Але є суттєві відмінності. Вони не мали таких добре організованих національних рухів як у кримських татар за часів СРСР, тому в період масової репатріації (кінець 80-х – початок 90-х років), ці етнічні групи не змогли створити досить потужних громадських органів для захисту своїх прав. Їх організації мають суто культурницький характер, у вирішенні своїх проблем вони покладаються повністю на державні установи. Тому регіональна влада скористалась цим становищем, культивуючи застережливе ставлення до кримських татар, які займають активну позицію в відстоюванні своїх прав. Підкреслення владою більшої лояльності вірмен, болгар, греків та німців створює психологічне сприйняття, а в декотрих сферах і фактичне становище нерівності і дискримінації вже і в площині відносин кримських татар з іншими кримськими депортованими етнічними групами.

Караїми і кримчаки

На Україні проживають близько 1200 караїмів (з них в Криму близько 800) та 550 кримчаків. За минуле сторіччя їх чисельність скоротилась майже вдесятеро, ці народності за трагічних обставин залишися без закладів освіти і культури, майже втратили свою мову і знаходяться на грані зникнення, але ще зберігають свою національну свідомість.

Ці народи потребують обережного ставлення до їх мови, культурних і релігійних закладів та цінностей як з боку держави, так і з боку інших етнічних спільнот. Тобто ці народи знаходяться в такому стані, коли байдужість і є ознакою дискримінації та перманентної нерівності, бо самі вони вже не мають потенціалу для етнічного відродження.

Невідкладною справою є прийняття спеціальних законодавчих актів, які були б спрямовані на збереження цих малочисельних народів та їх культурної спадщини (наприклад, архітектурних споруджень).

5. Проблема ксенофобії в Україні

На нашу думку, рівень ксенофобії в Україні не є більшим, ніж в інших посттоталітарних країнах, а навпаки, значно менший, ніж, наприклад, в Росії, Румунії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Але прояви ксенофобії (україно-, русо-, юдо-, кримо-татаро — тощо, а також відносно ромів та вихідців з Кавказу, Азії та Африки) були все ж таки доволі частими. Ми були свідками численних актів вандалізму щодо українських, російських, єврейських святинь та символів, публікацій з відчутним присмаком ксенофобії в певних виданнях. Реакція державних органів на такі випадки була, на нашу думку, невідповідно млявою. Це свідчить про необхідність підготовки й проведення заходів, спрямованих на запобігання ксенофобії, ці заходи мають плануватися з урахуванням регіональної та місцевої специфіки.

Дискримінація вихідців з Кавказу, Азії, Африки та ромів

На нашу думку, слід розглядати становище цих груп в контексті расової дискримінації. Представники цих груп не можуть вийти з дому без документів, бо інакше ризикують досить швидко бути затриманими міліцією для встановлення особи, їх першими запідозрюють у скоєнні злочину, з ними більш брутально, ніж з іншими, поводяться працівники міліції та установ виконання покарань. Як зазначається у доповіді Держдепартаменту США щодо практики в галузі прав людини в Україні у 2000 році, зросла кількість повідомлень про насильство з расових мотивів проти осіб африканського чи азіатського походження. Представники цих груп скаржаться, що міліція постійно ігнорує насильство проти них, а інколи потурає цьому.

Дослідження національної толерантності за шкалою Богардуса, яке неодноразово проводилися інститутом соціології НАН України в 90-ті роки, показує, що за оцінкою населення України індекс нетерпимості цих груп більше п’яти балів. Можна зробити висновок, що ці групи відштовхуються масовою свідомістю як постійні жителі України. Найбільший індекс нетерпимості мають роми, які піддаються значній соціальній дискримінації. Рівень безробіття ромів більше, а житлові умови у них гірші, ніж у інших етнічних груп. Вони мають гірший доступ до освіти та правосуддя. Особливо нетерпимість до ромів проявляється на Закарпатті, де їхня кількість більше, ніж в інших регіонах. Як зазначено в тій же доповіді Держдепартаменту США, саме тут роми особливо піддаються насильству та утискам з боку міліції.

Для характеристики ставлення до ромів можна навести такий приклад. У телепрограмі „Сім днів“ (4 березня 2001 р., 21-00, УТ-1) проводилося опитування глядачів з такого питання: „чи бажають громадяни України, щоб на вулиці Хрещатик і далі залишався бомжацько-циганський табір?“. 5 березня в програмі „Акценти“ її ведучий В. Лапікура назвав представників громадськості, що знаходилися в наметовому містечку на Хрещатику, „політциганами“. У відкритому листі на адресу президента Національної телекомпанії України Вадима Долганова роми Закарпаття заявили рішучий протест проти „образливого використання назви ромської національної меншості“ у програмах Першого національного каналу телебачення і вимагали, щоб журналісти УТ-1 „принесли вибачення ромській громаді привселюдно“. Але вибачень, ми, на жаль, не почули.

Євреї

Укорінений побутовий антисемітизм в Україні існує, як і в інших країнах, але його прояви, на нашу думку, не є загрозливими, як це подають окремі єврейські організації. Деякі ультра націоналістичні організації та газети продовжують друкувати та поширювати антисемітські матеріали. Антисемітські видання також завозяться з Росії і розповсюджуються без ліцензії. Але, з другого боку, кількість публікацій, які засуджують антисемітизм, за даними Інституту юдаїки, суттєво збільшилася. Проти проявів антисемітизму виступають видання різної політичної спрямованості, збільшилася також кількість публікацій концептуального характеру (політиків, співробітників НАН України, вчених тощо). Особи, які публічно вдаються до антисемітизму, притягуються до юридичної відповідальності. Наприклад, Львівська обласна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом антисемітських публікацій у газеті „Ідеаліст“, Міністерство інформації направило лист-вимогу до редакції газети „За вільну Україну“ припинити антисемітські публікації, Київська міська адміністрація звільнила головного редактора газети „Столиця“ після появи антисемітських публікацій, Київський районний суд Харкова задовольнив позов щодо образи честі й гідності в антисемітській публікації газет „Джерельце“, тощо.

Євреї широко репрезентовані в політичній, діловій та культурній елітах України, вони, можливо, найкраще в порівнянні з іншими національними меншинами, скористалися новими можливостями, що відкрилися в незалежній Україні: існує велика кількість єврейських освітніх та культурних інституцій, шкіл, театрів, видань тощо. Таким чином, підстав говорити про дискримінацію євреїв не вбачається, але моніторинг публікацій та інших акцій антисемітської спрямованості бажано проводити й далі.

6. Нерівність канонічних та нетрадиційних релігій

Загалом стан міжконфесійних відносин в Україні, на нашу думку, є задовільним. Закон 1991 року „Про свободу совісті і віросповідання“ є одним з найкращих в Європі, практика його застосування також загалом задовільна. Але складність міжконфесійної ситуації в Україні (наявність декількох світових релігій, наявність і православ’я, і католицької церкви), важкі наслідки репресій проти українських церков за радянських часів створюють певну напругу і породжують конфлікти. Для запобігання цим конфліктам необхідно стежити за міжконфесійною ситуацією і намагатися вплинути на неї, враховуючи особливості церковних канонів.

Становище канонічних церков і неканонічних церков в Україні відрізняється. Православна церква в Центральній, Південній та Східній Україні і греко-католицька церква в Західній Україні, маючи значний політичний вплив на місцевому і регіональному рівнях, чинять тиск на місцеву владу, щоб та не реєструвала неканонічні церкви, не дозволяла їм орендувати або купувати нерухомість. Домінуючі конфесії у межах своєї сфери впливу також тиснуть на місцеву владу, щоби обмежити діяльність один одного. Так, на півдні та сході Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ-МП) протидіє Українській греко-католицькій церкві (УГКЦ), Українській православній церкві Київського патріархату (УПЦ-КП) та Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). На заході, навпаки, УПЦ-МП нарікає на те, що місцева влада закриває очі на захоплення її церков. На заході зберігаються усобиці між православними і греко-католіками в питанні володіння церковними спорудами та майном, що було насильно відібране після так званих ліквідаційних соборів УАПЦ 1930 року та УГКЦ 1946 року. Спірні питання щодо церковного майна, спостерігаються більше, ніж у 600 населених пунктах, іноді ці спори переростають у бійки. Слід відзначити, що повної і безумовної реабілітації УАПЦ й УГКЦ так і не відбулося, майнові проблеми на правовому рівні так і не вирішені, що підживлює конфлікти.

Діяльність немісцевих релігійних організацій, керівні органи яких знаходяться за кордоном, обмежується. Проповідники, наставники, а також інші іноземні громадяни, представники закордонних релігійних організацій, можуть проповідувати, видавати релігійні настанови та проводити іншу канонічну діяльність лише в тих організаціях, які запросили їх в Україну, і з офіційного дозволу державного органу, який зареєстрував статут та програму відповідної релігійної організації. Вимога реєстрації в Державному комітеті у справах релігій є обов’язковою: цей статус необхідний для володіння майном, проведення іншої економічної діяльності, на кшталт публікацій релігійних матеріалів. Слід зауважити, що Державний комітет у справах релігій дуже неохоче реєструє так звані тоталітарні секти. Наприклад, Велике Біле Братство так і не було зареєстроване. Великі труднощі з реєстрацією мають також буддисти. Ставлення до нетрадиційних релігій складає певну проблему: важко визначити об’єктивні критерії, що дозволять відділити „шкідливі“ релігії від „нешкідливих“.

7. Деякі висновки для подальшої роботи за проектом

Наведений вище короткий огляд основних проблем дискримінації та нерівності в Україні показує складність та багатогранність суспільних процесів та доводить необхідність системного узагальнення проблем дискримінації та нерівності. Щоби охопити повне коло проблем, в подальшому вони мають розглядатися в таких площинах: правова; соціально-економічна; гуманітарна. При розгляді гуманітарної сфери доцільно виділити окремо релігійну та мовну сфери. Аналіз в кожній площині має проводитися в загальнонаціональному розрізі з урахуванням регіональної та місцевої специфіки. Такий підхід надасть можливість сформулювати взаємоузгодженні рекомендації.

Оскільки фінальний звіт планується видати в Україні, розгляду матеріалу має передувати вступ з описом термінологічної та методологічної бази дослідження. На нашу думку, доцільно дати визначення основних понять і далі використовувати чітко визначені поняття, оскільки, на жаль, навіть в середовищі фахівців основні поняття (народ, нація, етнос, субетнос, корінний народ, національна меншина, етнічна група, нетрадиційна релігія та інші) трактуються по-різному. При цьому доречно ввести в науковий обіг в Україні й користуватися в фінальному звіті такими поняттями, як „автохтонні меншини“, „квазіавтономія“, „позитивне регулювання“, „національні квоти“ та інші.