Бюлетень "Права Людини", 2001, #04

Гражданам был задан следующий вопрос:

Были ли Вы свидетелем неправомерных действий со стороны правоохранительных органов?

Результаты:

36% никогда не были свидетелями неправомерных действий со стороны правоохранительных органов.

Ещё 19% опрошенных свидетелями подобных действий не были, но много об этом слышали от знакомых.

43% опрошенных утверждают, что были свидетелями таких случаев.

Из них:

— 22% по разным причинам побоялись поведать подробности происшедшего;

— 34% говорят, что чаще всего превышают свои полномочия именно сотрудники ГАИ;

— 17% были свидетелями неправомерных действий со стороны сотрудников милиции;

— 9 % сетуют на необъективность судебных органов.

Остальные 18% сказали, что может быть, что-то и было, но конкретно вспомнить ничего не могут. Еще 2%, услышав вопрос, поспешили удалиться.

Корреспонденты "Пульса" опросили более 200 человек.

Геннадий Сысоев

Комітет з питань науки і освіти Верховної ради України звернувся до Генеральної прокуратури з проханням притягнути до відповідальності керівників ряду вищих навчальних закладів, які змушували студентів брати участь у мітингах на підтримку президента Леоніда Кучми. 9 — 10 січня ректорати навчальних закладів Бердянська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Луцька, Сум, Херсона й інших міст звільнили студентів від занять і зобов’язали їх вийти на мітинги.

За участь в акціях робітники ректорату обіцяли поставити студентам заліки. 30 депутатів Верховної Ради сповістили про ці факти парламентський Комітет з питань науки і освіти, а той у свою чергу звернувся в Генеральну прокуратуру й уряд. Мітинги на підтримку президента України Леоніда Кучми проходять протягом останніх двох місяців по всій країні. За задумом організаторів, акції мали бути протиставлені широкомасштабній акції протестів під загальною назвою "Україна без Кучми".

Інформація надана Романом Романовим

Політичні акції та події в Україні останнього періоду характеризуються інтенсивністю, векторною багатоманітністю та різним рівнем відповідності вимогам національного та міжнародного права. Вони безпосередньо й суттєво зачіпають конституційні права й свободи людини і громадянина в Україні, що змушує Харківську правозахисну групу (далі – ХПГ) подати до них свій коментар.

Слід зазначити, що рівень дотримання правових норм в суспільстві ніколи не буває однаковим для всіх суб’єктів конституційного (політичного за своїм предметом) права. Відомо, що пересічні громадяни в царині політики мають досить широку свободу вибору варіанту своєї поведінки. Обсяг їх політичної свободи регулюється загальними гарантіями народного суверенітету, всією сукупністю політичних конституційних прав та органічним принципом активності всіх елементів громадянського суспільства: дозволено все, що не заборонено законом.

Тому не дивно, що громадськість у своїх політичних проявах може бути стихійною, почасти невмотивованою, зовні "безвідповідальною" тощо. Іноді висока політична активність мас в перехідних суспільствах пояснюється зворотною дією політичного маятника, коли притлумлені на протязі років авторитаризму політичні емоції вибухають з помітною пристрастю, особистою забарвленістю тощо. Так або інакше, але окремі люди та їх громадські об’єднання діють на основі політичної свободи, універсальних конституційних гарантій реалізації насамперед народного, а не державного суверенітету.

Зовсім інші конституційні вимоги застосовуються в гармонійних правових системах до політичної діяльності держави та її владних відгалужень, органів і посадових осіб. Тут сфера політично свідомої дії також присутня, але вона є конкретно визначеною, впорядкованою, формально-процедурною. Всі державні суб’єкти діють не на основі політичної свободи та широких за діапазоном політичних прав, а на основі чітко й завжди конкретно визначеної компетенції та повноважень. Все, що становить для держави право, є водночас її обов’язком. Але саме тому кількість повноважень державних агентів в розвинутих демократичних країнах визначається вичерпно. Діє також інший суттєвий принцип: чим вищим є орган або конкретна державна посада, тим більше обмежується їх вибір варіанту поведінки, тим конкретніше, точніше описуються необхідні політичні процедури спеціальними нормами. Отже, вимоги до політичних дій держави та її посадових осіб є чітко виписаними в законодавстві як за змістом, так і за формою.

Добре усвідомлюючи це, Харківська правозахисна група вимушена констатувати суттєвий відхід органів влади і окремих посадових осіб Української держави від вищезгаданих правових засад. Порушення принципу обмеженого правління, розділу влад, організаційної автономності й політичної нейтральності окремих гілок державної влади і, як наслідок, розбалансованість механізму стримувань і противаг мають в сучасній Україні багато прикладів, які останнім часом почали складатися в небезпечні прецеденти. Особливо значними відхиленнями від принципів та норм права, зокрема конституційного права, характеризуються такі дії владних структур:

1. Необгрунтоване визнання ще в 2000 р. легітимності дій та рішень фізично (географічно) відокремленої від Верховної Ради України "парламентської більшості", засідання якої було проведено в "Українському Домі" в умовах поточної кризи національного парламентаризму, що була спровокована низкою невдалих спроб переобрання парламентського Голови. Тим самим були суттєво порушені загальновизнані міжнародні стандарти парламентської демократії, права політичної меншості депутатського складу Верховної Ради України, за якою стоїть значна частина українського електорату. Цілком ясно, що прийняті більшістю в режимі організаційної відокремленості рішення могли б бути суттєво іншими, якби парламентська меншість все-таки брала участь у їх обговоренні.

Як відомо, принципи ліберальної демократії, визнані й записані в низці сучасних міжнародних правових і політичних документів, наголошують не стільки на правах більшості, скільки на гарантіях прав політичної меншості. Саме в захисті прав політичних меншостей полягає сенс сучасного лібералізму. Отже, рішення, прийняті в умовах примусового позбавлення меншості депутатів права впливати на позицію більшості, не можуть бути легітимними, тобто такими, що відповідають модерним уявленням про політичну справедливість. Попри свою зовнішню ефектність, примусовий (силовий) політичний поділ парламенту з плином часу сприяв поверненню в громадську свідомість традиційних тоталітарних уявлень не тільки про "правильних" та "неправильних" депутатів, але й про те, що добро і правду в політиці уособлюють тільки ті, що взяли верх, що були сильнішими. Свого часу В.І.Ленін писав з гордістю про непереможну силу більшовиків. Чого та сила спрощеної до вульгарності демократії коштувала слов’янським народам, ми всі добре знаємо.

2. Другим нелегітимним кроком офіційної влади був спровокований нею "референдум за народною ініціативою" щодо внесення змін і доповнень до Української Конституції. Як добре відомо мало не всім громадсько-політичним силам в Україні, дана ініціатива тільки формально належала народові. Її сумні результати стали доказом посттоталітарного синдрому в менталітеті українського населення й, водночас, адміністративного свавілля в центрі та на місцях. В результаті, європейська країна одержала низку рішень, сумнівних не тільки з точки зору їх законності й політичної справедливості, але й проблематичних в аспекті елементарної доцільності. Так або інакше, але референдум виявився проектом, що мало не посварив електорат із своїми обранцями. В результаті він став наївною, але водночас грубою акцією влади, що суттєво зашкодила інтересам політичної стабільності в Україні. Сьогодні Президент України говорить про дефіцит врівноважених політичних стосунків на демократичному полі, але саме його активність довкола ідеї референдуму спричинилася до нинішнього загострення політичного діалогу в країні.

3. Невмотивований будь-якими реальними громадськими потребами політичний суб’єктивізм вищих владних ланок зродив, в свою чергу, "правовий інструменталізм" – практику маніпулювання нормами закону в інтересах поточного моменту, а іноді й просто в інтересах Сильного. Із універсальних правил гри і процедур, що є доступними й відкритими для всіх політичних суб’єктів, право все більше перетворювалося в Україні на адміністративний кийок. Нігілістична практика влади породила, в свою чергу, відповідний цинізм офіційних ЗМІ. Навіть один тільки вступ колишнього Прем’єр-міністра України П.Лазаренка до іноземного громадянства на державному телевізійному каналі було названо кримінальним злочином, хоча насправді набуття іноземного громадянства не є таким за законом. Не дивно, що під впливом таких та подібних до них інформаційних повідомлень українська громадськість сьогодні є твердо переконаною в тому, що П.Лазаренко – це відомий кримінальний злочинець. Останнє сприймається в якості майже аксіоми. Між тим, жоден суд поки що не визнав його винним у скоєні хоча б одного злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України.

Офіційні джерела інформації, особливо телевізійний канал УТ-1 висвітлювали "справу П.Лазаренка" як таку, що вже ніби-то давно вирішена, причому саме в бік визнання його беззаперечної вини у інкримінованих правоохоронцями діяннях. Весь перебіг подій стосовно цієї фігури офіційно висвітлювався й подавався так, ніби в США П.Лазаренка засудили за порушення українських законів. Але ж те, що є злочином в Україні, не обов’язково вважається таким у Сполучених Штатах або Швейцарії. Зокрема, відкриття рахунку в іноземному банку за проектом нового Кримінального кодексу України вважається злочином, в той час як в Латвії або Великобританії подібний вчинок залишається елементарним правом людини. Як відомо, суттєва частина обвинувачень на адресу П.Лазаренка стосується дій, які вважаються злочином у Швейцарії і, навпаки, зовсім не вважаються такими в США. Що ж до його правового положення в Україні, то воно поки що охоплюється дією ч.1 ст.62 Конституції України, яка говорить: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду". Те, що над П.Лазаренком досі не відбулося жодного суду, громадськість України під інформаційним тиском влади вже давно забула.

4. Подібні ж аргументи стосуються й правового ста-тусу колишнього віце-прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко. У відношенні до цього політика прокуратура України дозволяє собі вживати правові формули, на які, за діючим законодавством, має право виключно суд. Так, прокуратура не може публічно стверджувати, що будь-якою людиною вчинено злочин. Вона може тільки підозрювати та звинувачувати її в цьому. Проте звину-вачення – це не вирок, а лише припущення, можлива й необхідна підстава для подальшого судового слідства, вердикту й вироку. Останній же, за законом, може виправдати підсудного.

Днями високі посадові особи прокуратури України через канали телебачення демонстрували всій країні схеми фінансових трансакцій, якими Ю.Тимошенко нібито сплачувала хабарі П.Лазаренку. При цьому високі за офіційним рангом особи навіть не згадали, що це лише слідче припущення. Вони тільки стверджували, беззастережно й імперативно. Між тим, навіть з аналізу телесюжету ясно, що справа не може бути аж такою простою. Бо хабар, як і будь-який інший злочин в Україні, може дати (вчинити) тільки фізична особа. Трансакції ж грошей відбувалися через юридичних осіб. Крім того, для хабара необхідний мотив – певні дії (бездіяльність) на користь особи, що передає гроші (хабар). Довести ж останнє поза присутністю П.Лазаренка по силі хіба що сталінській "трійці". Крім того, стосовно Ю.Тимошенко також діє записана в ст. 62 Конституції України презумпція невинуватості. Нагадувати про це заступнику Генерального прокурора України просто незручно.

5. Особливого політичного значення набула останнім часом також "касетна справа". З огляду на вищезазначені принципи та норми поведінки суб’єктів права необхідно визнати, що якщо стосовно приватних осіб та окремих ланок громадянського суспільства в "касетній справі" допустимим є необмежений спектр оцінок і думок, то відносно державних органів і їх посадових осіб такої свободи вочевидь не існує й існувати не може. Між тим, окремі заяви та судження офіційних представників влади й, зокрема, посадових осіб прокуратури України стосовно обставин справи, а також фактів причетності до неї інших людей вочевидь страждають як запізнілістю в одних випадках, так і невиправданим поспіхом – в інших, загальною упередженістю, домінуванням політичних аргументів над юридичними, технічними тощо. Все це не тільки не сприяє стабільності в суспільстві, не кажучи вже про забезпечення прозорості дій влади, але й призводить до глибокого громадянського відчуження й недовіри.

Якщо поспіхом проведений слідчий експеримент дає висновок про технічну неможливість прослуховування президентського кабінету, а подальші події на протязі кількох тижнів цей висновок легко підривають, то виникає підозра, що не тільки слідчий експеримент, але й всі інші слідчі дії прокуратури є політично ангажованими, запланованими на заздалегідь визначений результат. Йдеться, звісно, не про встановлення істини по справі. Якщо прокуратура навіть просто помилилася, а її технічні експерти не мали відповідного досвіду чи обладнання, то й тоді виникає запитання про міру політичної відповідальності особи, що очолює останню – Генерального прокурора, який на очах у мільйонів оприлюднив ненадійні, неперевірені, провальні результати й "факти". Саме такий або подібний поспіх і легковажне нехтування нормами професійної етики врешті решт дестабілізують суспільство. Звісно, що прокурор, навіть Генеральний, не є сапером, а тому користується правом на помилку. Але в справах подібного калібру й однієї помилки може вистачити, аби з політичною рівновагою в країні було покінчено принаймні на півроку.

Між тим, спираючись на результати генетичної експертизи, прокуратура робить висновок про те, що "таращанське тіло" з вірогідністю 99,6% належить журналісту Г.Гонгадзе. Але ж прокуратурі належать також інші докази цього. Самі по собі вони не є абсолютно надійними, проте в комбінації з іншими, генетичною експертизою зокрема, вони суттєво підвищують вірогідність першого висновку. Все це добре знають професійні слідчі, а тепер вже починають розуміти й пересічні громадяни. Звичайно, у слідчих прокуратури можуть бути автономні міркування, які можуть не співпадати з наведеними. Але звертає на себе увагу, що прямо або опосередковано їх дії та слова тяжіють до моделювання ситуації, яку професіонали окреслюють лапідарно: нема трупу, нема й злочину вбивства.

Зрештою, цілком не виключено, що громадськість шукає винних не там, де треба. Проте нехтування як юридичними, так і технічними нормами слідства, переплутаність різних професійних компетенцій в одній особі, поспіх і невиваженість висновків, які направо й наліво роздають різні посадові особи прокуратури, тільки збуджують вже й без того гарячий політичний натовп. Відтак вони ведуть не до істини, а до дискредитації звично сталих авторитетів. В "приватному" ж застосуванні до потерпілих вони зроджують біль та розпач.

6. Досить дивною, в правовому сенсі, виглядає також спільна заява Президента, Прем’єр-міністра і Голови Верховної Ради України. І справа не тільки в її проблематичній, з правової точки зору, лексиці. Дивує інше. Зокрема, не ясно, на яких конституційних підставах в якості самостійної політичної фігури виступає в заяві спікер Верховної Ради І.Плющ. Підпис І.Плюща в якості громадянина не викликав би жодних сумнівів. Якби в парламенті України існував консенсус або просто політична більшість з основних проблемних питань політичної кризи, це також було б прийнятним. Проте навіть натяків парламентської згоди стосовно оцінки поточного моменту не спостерігається. А якщо так, то які правові підстави існують для підпису спільної заяви українським спікером? Не дуже надійним виглядає юридичне обгрунтування для самостійного підпису заяви також і Прем’єр-міністром В.Ющенком. Адже він, за Конституцією, є цілком підпорядкованим Президенту. За своїми реальними конституційними повноваженнями він є адміністративним, а не політичним Прем’єр-міністром. Тому його підпис в подібних документах має бути не більше, ніж візою. Саме так його треба було б подавати. Отже, в підсумку маємо консолідацію владних осіб не стільки на юридичній, скільки на особистій основі. Але чого варта така основа в правовій і демократичній державі?

Підсумовуючи все вищенаведене, ХПГ вважає за потрібне застерегти владні структури, окремі державні органи і їх посадових осіб від інструментального вживання права, виходу за межі своєї компетенції і окреслених в законі повноважень. ХПГ застерігає також від перебрання на себе однією гілкою влади функцій іншої, від ігнорування будь-якими владними органами і посадовими особами належної всім конституційної презумпції невинуватості. ХПГ звертає особливу увагу на політику державних ЗМІ, офіційного телеканалу УТ-1, в передачах якого надто часто оцінки та думки владних фігур подаються в якості остаточно доведених й доконаних фактів, а важливі правові презумпції та гарантії прав і свобод людини ігноруються.

ХПГ виступає за точне й неухильне дотримання державою в цілому та всіма її посадовими особами норм Конституції України, вимог національного та чинного на її теренах міжнародного законодавства. Влада, що вдається до несанкціонованих законом силових засобів і перекручень правди, ще ніколи не вигравала стратегічно й лише дискредитувала себе. Шанс уникнути повної політичної дискредитації влади в Україні, на нашу думку, ще не втрачено остаточно. Але для цього владним структурам треба вчасно притлумити свої агресивні щодо політичної свободи громадянського суспільства амбіції й діяти виключно у відповідності до визначених законодавством повноважень.

15 лютого 2001 р.
Харківська правозахисна група

Шановні добродії!

Я, Шестакова Людмила Павлівна, вчитель біології ЗОШ №1 ім.О.І. Копиленка м. Краснограда Харківської області звертаюсь до вас з проханням розібратися в ситуації щодо порушення прав людини, яка виникла в нашому районі.

З листопада 1999 р. по травень 2000 року Красноградським райсудом були задоволені позови вчителів шкіл Красноградського району про стягнення надбавок за вислугу років та допомоги на оздоровлення за 1997 — 1999 р.р. Всього було видано близько 500 виконавчих листів.

У належний термін державним виконавцем були відкриті виконавчі провадження та боржникам (відділу освіти Красноградської районної держадміністрації" міськраді і сільським радам) був наданий семиденний термін для добровільного виконання зазначених рішень. Але пройшов уже майже рік по деяким виконавчим листам, а державний виконавець далі опису майна боржників не пішов. До того ж за цей час під тиском чиновників райдержадміністрації, які погрожували закриттям шкіл, зміною в режимі їх роботи, реорганізацією закладів освіти, невиплатою поточної заробітної плати, керівники шкіл заставляли своїх педпрацівників забрати виконавчі листи.

У результаті цих акцій на даний час у виконавчій службі залишилось 378 виконавчих листів.

Захищаючи свої конституційні права, ми зверталися зі скаргою до прокурора Красноградського району, в обласний відділ Державної виконавчої служби, в Міністерство юстиції України, у правову інспекцію праці ЦК профспілки працівників освіти і науки України, до народного депутата Верховної Ради Діяка І.В. Конкретної дійової допомоги ні від однієї державної установи ми не одержали.

Основним аргументом відмови виплати коштів місцева державна адміністрація вважає те, що ці кошти не були закладені в районний бюджет в 1997-1999 р.р. Але згідно Закону "Про райдержадміністрацію" від 19.04.1999 р. ст.18. п.4 місцева державна адміністрація повинна здійснювати фінансування підприємств, установ та організацій освіти у повному обсязі щодо заробітної плати і всіх доплат згідно ст.57 Закону України "Про освіту". Ці кошти не були закладені і в 2000 році, коли відбувалися суди, не має наміру місцева державна адміністрація закладати їх і на 2001 рік.

23.10.2000 р. Красноградський відділ освіти звернувся до Красноградського райсуду з позовом про відстрочку виконання за позовом вчителів про стягнення надбавок за вислугу років та матеріальної допомоги на оздоровлення.

Суд відбувся з елементарним порушенням прав людини:

1. Згідно ст.З66 ЦПК України, ч.2 суд розглядає питання про відстрочку виконання рішень суду в судовому засіданні з викликом сторін. Але жоден вчитель з 378 чоловік не був запрошений на це судилище.

2. Приймаючи ухвалу, суд виходив тільки із інтересів районного відділу освіти і проігнорував інтереси педколективів шкіл району.

3. Суд не вказав, на який строк проводиться відстрочка виконання судових рішень.

4. Вчителі не були ознайомлені з ухвалою суду у десятиденний термін і не мали можливості оскаржити рішення цього суду.

17 листопада колективи шкіл направили скарги в обласну прокуратуру і обласний суд.

Шановні добродії!

Я звертаюсь до вас із проханням допомогти мені і моїм колегам установити законну справедливість. Бо гроші, які нам винна держава, не є розкішшю для нас, а нагальною необхідністю. Знайте, що вчительство України існує за межею бідності, одержуючи за свою тяжку кваліфіковану працю мізерну платню (від 23 до 25 доларів щомісячно).

Коментар ПЛ.Проблеми з невиплатою коштів, які згідно закону держава зобов’язана виплатити, загальні для усіх регіонів країни. Подібні проблеми мають місце і для інших службовців, джерело оплати праці яких – держбюджет. Й усюди людей вмовляють зачекати кращих часів, а тих, хто незгодний, вгамовують різними, в тому числі достатньо підлими, засобами. На нашу думку, всі, відносно кого не виконується судове рішення, мають звернутися до Європейського суду з прав людини з позовом проти держави Україна у зв’язку з порушенням Статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка захищає право на справедливий судовий розгляд. Європейський суд розглядає невиконання судового рішення як порушення п.1 Статті 6. Підстави для такої поради надає розгляд Європейським судом з прав людини справи Бондарчук проти України.

Валентина Іванівна Бондарчук, яка мешкає в с. Великі Дедеркали, подала скаргу в суд м. Шумська проти обласної клініки, де вона працювала, з вимогою виплатити заробітну платню сумою 2939 гривень за період, що перевищував шість місяців. Незважаючи на рішення суду, скарги заявниці до Міністерства фінансів, Міністерства юстиції та Міністерства охорони здоров’я, борг їй не виплатили. Тоді пані Бондарчук звернулась з позовом до Європейського суду (дата подання заяви – 22 жовтня 1998 р., дата реєстрації в Суді – 20 квітня 1999 року). 22 червня 1999 р. Суд запросив від відповідача письмові зауваження щодо прийнятності та обгрунтованості заяви, а вже 28 липня рішення суду м. Шумськ було виконано: заявниці виплатили борг, після чого вона відізвала скаргу з Європейського суду.

Такі дії державних органів легко пояснити тим, що невиконання судового рішення щодо невиплати заробітної платні було б розцінено Судом як порушення п.1 Статті 6, і державі все одно довелося б платити. Отже, на нашу думку, якщо можна вплинути на державні органи саме таким чином, то доцільно скористатися цим засобом захисту порушених прав.

В останній місяць 2000-го року в Богунському та Корольовському районних судах міста Житомира відчутно полюднішало. І основними відвідувачами судів стали вчителі житомирських шкіл. Вони звертаються з позовними заявами до міського відділу освіти, вимагаючи виплатити їм заборговані кошти на оздоровлення та за вислугу років. Суди приймають заяви до розгляду, а в чотирьох випадках винесли рішення на користь позивачів. Вони вже одержали заборговані кошти. Подібний прецедент вселив надію отримати відчутну прибавку до жебрацької зарплати в інших вчителів. Кількість поданих заяв у суди різко зросла. А в перспективі (до того ж, недалекій) можна чекати, що практично всі 7 тисяч освітян міста звернуться до судів.

ПРАВОВА ПІДСТАВА

Відносини в галузі освіти в нашій державі регулюються відповідно до законодавчої бази, основою якої є Закон України "Про освіту". Ст. 57 цього закону передбачає, окрім створення належних умов для роботи вчителів і забезпечення їх посадовими окладами на рівні не нижче середньої зарплати працівників промисловості, ще ряд положень, які на переконання законодавця, підвищать престижність вчительської професії і зупинять відтік кадрів з галузі. Конкретно — це щорічна грошова винагорода за хорошу роботу в розмірі окладу, доплата за вислугу років (10-20% від ставки щомісячно) і виплата допомоги на оздоровлення в розмірі місячного окладу.

Закон України "Про освіту" прийнятий у 1997 році. Отже, з того часу вчительський корпус держави очікував на більш-менш нормальну оплату своєї праці. Але.

ЧОМУ Ж ЧЕРЕЗ СУД?

Звичайно, за логікою речей, після прийняття подібних положень на законодавчому рівні, необхідні кошти для їх фінансового забезпечення мали бути заплановані в бюджеті держави. Або якщо таких можливостей немає, потрібно прийняти рішення (на рівні Верховної Ради) про призупинення дії статті 57 Закону. Відкласти до кращих часів.

Та це — за логікою. Як свідчить практика державотворення, в наших високого рівня державних рішеннях якраз логіка часто-густо відсутня. До того ж — повністю.

Через нестачу коштів необхідної суми в Державному бюджеті не виявилося. У повному обсязі. А в неповному — виявилося. Так, в бюджеті-2000 було закладено на реалізацію 57-ї статті аж 53 млн. грн. На всю Україну — тільки для преміювання. Житомирський бюджет для цієї мети одержав 217 тис. грн. І, незважаючи на фінансові труднощі міста, ця сума повністю використана за призначенням.

Але всіх передбачених законом виплат вчителі не одержали.

Хоча право у них на ці гроші є. Як і є право, гарантоване Конституцією України, захищати свої права і свободи в суді. Тож і звертаються освітяни до суду. На сьогодні — це 300 чоловік. І ще десять виграних справ, за якими найближчими днями вчителі 26-ї школи мають отримати 30,6 тис. грн.

ЗВІДКИ Ж БУДУТЬ ВИПЛАЧЕНІ КОШТИ?

А дійсно — звідки? Якщо вони не передбачені в бюджеті, отже, їх в наявності немає. В жодному банку Житомира вони не лежать і не чекають, поки хтось із вчителів виграє справу по 57-й статті в суді і прийде їх одержувати.

Відповідач по цих судових справах — міський відділ освіти. І кошти має виплачувати він. Завдяки старанням спеціальної державної служби по виконанню судових вироків та рішень рахунки МіськВО вже арештовані. Перед новорічними святами чи в перші дні нового року на ці рахунки надійдуть кошти на зарплату вчителям за грудень. Це десь буде 460 тис. грн. Підкреслю, щоб заплатити кожному зароблене. Більше не буде ні копійки. 30,6 тис.грн. автоматично будуть переведені на рахунок вищеназваної виконавчої служби для того, щоб виплатити по виграних позовах. Відповідно, зарплати буде видано вчителям на 30,6 тис. грн. менше. Якщо розбити на всіх вчителів Житомира, то вийде кожному менше приблизно на 4,5 грн. Дрібниці.

А якщо за місяць — другий позови виграє 150 чоловік? Загальна сума, яку необхідно буде виплатити, потягне 460 тисяч. Зарплати ж не буде нікому. Жодному із 7 тисяч працівників галузі. Не буде весь 2001 рік. Як бачимо, ситуація прямує до абсурду.

Відділи освіти, які потрапили в цю ситуацію, забили тривогу — якщо справа піде таким чином і далі, дуже скоро не буде чим виплачувати зарплату. Вони зверталися у різні інстанції. Ніяких додаткових грошових ін’єкцій ніхто у верхах держави не планує — немає джерел фінансових надходжень. В одних регіонах суди приймають заяви до розгляду і, як бачимо, виносять позитивні рішення. В інших — взагалі не приймають, як безпідставні.

Роз’яснення Верховного суду України по даному питанню — не конкретне і розпливчате: приймати рішення, виходячи з вимог статті 57 і наявності бюджетних коштів, які Законами про бюджети не передбачались.

Місцеві органи влади і раді б виплатити ці кошти, та не мають можливості. І не мають законних підстав відшукати шляхи, щоб розв’язати ці протиріччя: бюджетна система держави занадто централізована, місцеві бюджети бідні, можливості для маневру відсутні. Як видно, нових соціальних потрясінь не уникнути.

Як це все оцінюється у Житомирі?

Коментар голови обласного суду Алли Никончук:

— Доплати вчителям передбачені Законом. Ми не можемо коментувати закони, ми маємо керуватися ними в своїй роботі. Жодних підстав, щоб не приймати і не розглядати позови вчителів щодо виплат по 57 ст. Закону про освіту у судів немає.

Але інша справа, як ці рішення можуть виконуватись, оскільки це фінансується з місцевих бюджетів, а кошти у них не передбачені. Через те виникають величезні складнощі по виконанню цих судових рішень. Ті, що звернулися до суду і виграли справу, за виконавчими листами можуть одержати належні їм кошти, але за рахунок тих, які не звернулися до суду. Якщо ж звернуться всі — то, отримавши виплати, всі не отримають зарплат.

Тому владні органи, які здійснюють виплати, мають право звертатися до суду з проханням про відстрочку виконання цих рішень. І ми, як правило, враховуючи ситуацію з наявністю коштів, надаємо відстрочку виконання цих рішень. Можливо, ситуація покращиться, і тоді борги минулих років будуть повернуті.

Коментар завідуючої міським відділом освіти Людмили Геращенко:

— Завдання відділів освіти будь-якого рівня — забезпечити належні умови праці вчителів і їх соціальний захист. Адже їх праця надзвичайно важлива для суспільства і потребує адекватної уваги з боку Уряду і місцевої влади. Ми з задоволенням сприйняли останні закони, що стосуються освіти, тому що серед багатьох питань навчально-виховної діяльності в цих документах сконцентрована увага на пріоритетний статус освіти і її носія — вчителя. І основні кошти, які спрямовуються на освіту, повинні, в першу чергу, виділятися на оплату праці вчителям. Не можна миритися з тим, що середня зарплатня педагогічних працівників ледве перевищує межу малозабезпеченості.

Вчитель дає майбутнє державі і настав час заплатити вчителю належне, відшукати для цього необхідні кошти. І разом з тим хочу застерегти — Закони про бюджет 1997, 1998, 1999 років не передбачають кошти на виплати по 57 статті. Лише в бюджеті 2000 року закладено (частково) кошти на преміювання. Тож, ні в якому разі не можна допустити, щоб ці виплати здійснювалися за рахунок зарплатні. Це може призвести до скорочення штатів, класів, груп продовженого дня, ліквідації поділу класів на групи і т.д. — до кризи в системі освіти, а то й до її розвалу.

Коментар директора ЗОШ №25, депутата міської ради, голови постійної комісії міської ради з питань освіти, науки та культури Галини Пономарьової:

— Депутати міської ради — освітяни — не могли залишатися осторонь проблеми доплат вчителям згідно 57-ї ст., що склалася внаслідок неузгодженості законодавчої бази. Для розгляду цієї ситуації ми 22 грудня провели розширене засідання нашої комісії за участю всіх депутатів-освітян, секретаря міської ради С.Пивоварової, завідуючої МіськВО Л.Геращенко, завідуючого юридичним відділом міськвиконкому М.Кукси, голови міськкому профспілки працівників освіти Т.Чугаєвської. В результаті тривалої напруженої роботи комісія прийняла рішення: винести дане питання на розгляд сесії міської ради, розробити звернення від імені міської ради до керівних установ області і держави з пропозиціями визначитись по даній проблемі, яка хвилює педагогічні колективи міста і вносить сум’яття в роботу системи освіти.

Начальник обласного, управління освіти Микола Сюравчик оприлюднив на засіданні керівників політичних партій міста 25 грудня у міськвиконкомі, що в проекті державного бюджету на 2001 рік передбачено 50% коштів на виплати по 57-й статті, але тільки на доплати по стажу і на оздоровлення. Гроші на преміювання за успішну роботу не виділяються. Разом з тим держава не збирається визнавати борги по вищеназваній статті за минулі роки. Цікаво, як столичні чиновники збираються загнати випущеного джина назад до пляшки?

А вчителі Житомира тим часом оформляють необхідні документи для звернення в суди. Добре розуміючи, що найближчим часом не отримають гроші на руки, вони все ж сподіваються, що за рішеннями суду ці кошти стануть вважатися їхніми. І колись все-таки будуть виплачені.

Газета "Місто", 28 грудня 2000 р.

(1 липня 2000 р. – 29 грудня 2001 р.)

1. Короткий опис події, на реалізацію якої спрямовано проект та цільової групи, в межах якої цей проект здійснювався

Мета проекту — створення та постійна підтримка сайту "Права людини в Україні" в мережі Інтернет, який був би потужним інформаційним ресурсом у сфері прав людини та історії правозахисного руху в Україні. Проект спрямований на потреби відвідувачів Інтернету:

пересічних українських громадян, які могли б отримати відповіді на актуальні питання, пов’язані з правами людини;

членів правозахисних й інших недержавних організацій та фахівців-правників, істориків тощо – для них сайт "Права людини в Україні" матиме роль ресурсного центру та бібліотеки;

міжнародних організацій, посольств тощо – для них сайт виконуватиме функцію інформаційного центру, що висвітлює стан прав людини в Україні.

2. Будь ласка, оцініть короткострокові та довгострокові результати Вашого проекту

Робота по створенню сайту була розпочата у середині березня цього року, перша версія була вміщена в IP-просторі 6 серпня 2000 року, а повідомлення про відкриття сайту було зроблене 6 вересня. Протягом вересня-грудня щотижня вносилися нові дані, іноді на тиждень припадало дві-три зміни. Таким чином, було забезпечено постійну підтримку і оновлення сайту. Одночасно забезпечувалося повідомлення користувачів сайту про нові надходження: були створені три списки адресів для розсилки анотацій нових надходжень до сайту відповідно українською, англійською та російською мовами, ці повідомлення розсилалися електронною поштою одночасно з внесенням змін. Списки адресів складалися на основі опитування партнерів Харківської правозахисної групи (далі — ХПГ) в Україні та за її межами та листування з відвідувачами сайту. Крім того, сайт та окремі його складові – періодичні видання „Права людини“ та „Громадянська освіта“ були зареєстровані на декількох пошукових машинах.

Отже, короткострокові результати проекту — створення першої версії інформаційного ресурсу, який включає WEB-сайт "Права людини в Україні" з україномовною та англомовною версіями та службу розсилки всім бажаючим анотацій змін до сайту та електронних видань ХПГ електронною поштою, і його регулярне оновлення.

Загальна кількість WEB-сторінок (файлів) — 1075 (дані на 01.01.2001)

Розмір Інтернет-ресурсу — 20 МВ (дані на 01.01.2001)

Україномовна версіяскладається з 11 розділів, що підрозділяються на 20 рубрик:

ОРГАНІЗАЦІЇ

КАМПАНІЇ

Захист свободи висловлювань

Захист від катувань та жорстокого поводження

Оголошення

РЕКОМЕНДАЦІЇ

ЗВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

ФІНАНСУВАННЯ

Х П Г

ПЕРІОДИКА

Інформаційно-аналітичний бюлетень "ПРАВА ЛЮДИНИ"

Щомісячний бюлетень ПРАВА ЛЮДИНИ. ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА

Спеціальні випуски інформаційно-аналітичного бюлетеня "ПРАВА ЛЮДИНИ"

Щоквартальник СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ І ПРИВАТНІСТЬ (СВіП).

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ В УКРАЇНІ. Електронне видання

ВИДАННЯ

Видання Харківської правозахисної групи

ДОКУМЕНТИ

ДОСЛІДЖЕННЯ

Що таке правозахист?

Запобігання катуванням та жорстокому поводженню

Моніторинг свободи висловлювань і приватності в Україні

Служби безпеки в умовах конституційної демократії

Комплексне дослідження стану прав людини в Україні

Історія дисидентського руху в Україні

ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА

МИ, НАРОД. ГРОМАДЯНИН І КОНСТИТУЦІЯ (Американський посібник: 40 уроків з громадянської освіти)

МЕТОДИЧНІ РОЗРОБКИ УКРАЇНСЬКИХ ВЧИТЕЛІВ

ОБГОВОРЮЄМО ПРОЕКТИ КОНЦЕПЦІЙ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ

Англомовна версіяутворена з чотирьох розділів, що підрозділяються на 10 рубрик:

About Our Group

Campaign

Protection of the freedom of expression

Protection from torture and cruel treatment

Periodic Editions

PRAVA LUDYNY

FREEDOM OF EXPRESSION IN UKRAINE

Research

What is Human Rights Protection?

Prevention of torture and other cruel, inhuman or degrading treatment or punishment

Monitoring of the Freedom of Expression and Privacy in Ukraine

Security Services in a Constitutional Democracy

Analysis of status of Human Rights in Ukraine

The history of dissent in Ukraine (1954-1988)

На сайті регулярно вміщуються електронні періодичні видання ХПГ:

Таблиця 1