Бюлетень "Права Людини", 2001, #05

Ще у грудні минулого року газета "Трудова Полтавщина" повідомляла про погрози з боку заступника голови облдержадміністрації П.Шемета на адресу журналістки Людмили Кучеренко (Калашник) за розслідування нею хомутецької трагедії — звільнити її з посади представника Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення у Полтавській області. Тож від слів Петро Григорович перейшов до діла. І з області в Національну раду полетів політичний донос, на який працювало, мабуть, все управління внутрішньої політики, у якому весь акцент зроблений на нібито політичній "неблагонадежности" (не про те пише, не там друкується, не з тими), оскільки претензії щодо виконання посадових обов’язків їй пред’явити важко. До нього було додано касету з "компроматом". А саме: зйомки ОДТРК "Лтава" на семінарі "Техніка журналістських розслідувань" у грудні минулого року, де вона під час прес-конференції сидить поруч з народним депутатом журналістом Іваном Боким, колишнім редактором обласної молодіжки, де працювала й Л.Кучеренко. Нічого не скажеш, і справді "компромат"! До речі, цього сюжету про семінар "Лтава" телеглядачам так і не показала, але всупереч постійному скигленню про брак відеокасет, цю касетку показала "кому треба" і зберегла.

З Національної ради приїздила комісія перевіряти скаргу облдержадміністрації, але ніяких порушень законодавства при виконанні посадових обов’язків не виявила. "Полтавська сторона" люб’язно надала перевіряючим не лише усю бібліографію статей Л.Кучеренко і про неї , а й повне досьє про діяльність обласного медіа-клубу, який вона очолює шостий рік.

У свою чергу керівники телерадіоорганізацій Полтавщини, з якими безпосередньо працює Л.Калашник, стали на її захист: надіслали на ім’я голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Бориса Холода листа, в якому, зокрема, висловлюють стурбованість тиском на представника Нацради з боку деяких обласних владоможців, характеризують її з позитивного боку і хочуть і надалі бачити на цій посаді саме цю принципову й сумлінну людину.

У Полтаві відбулася нарада керівників телерадіоорганізацій області, яку провела представник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення у Полтавській області Людмила Калашник. У її роботі взяв участь начальник контрольно-аналітичного управління Нацради Ігор Курус. Були розглянуті питання про нові умови ліцензування телерадіокомпаній, порядок публікації в телепрограмах фільмів з елементами насилля та еротики, оголошений Нацрадою конкурс "Телетріумф".

Керівники районних телерадіокомпаній прийняли звернення до голови Національної ради Бориса Холода щодо вивчення і широкого обговорення питання про стан і перспективи районного телерадіомовлення в умовах економічної нестабільності і зруйнованого рекламного ринку.

У Полтаві відбувся суд за позовом народного депутата О.Масенка до ОДТРК "Лтава" — про ненадання йому в грудні ефіру на обласному радіо та телебаченні, як це передбачено законом "Про статус народного депутата". Суд прийняв рішення на користь нардепа і стягнув з телерадіокомпанії кілька сотень гривень компенсації за моральну шкоду, а також зобов’язав "Лтаву" надати "недоданий" ефірний час. Це не перші судові з’ясування стосунків народного депутата і "Лтави": торік напередодні референдуму державна телекомпанія теж відмовила О.Масенку в щомісячному ефірі. А ще раніше тодішній головний редактор обласного радіо С.Поль-

щикова просто вимкнула студію під час ефіру, коли Масенко несхвально відгукнувся про політику Президента. Як бачимо, державній ТРК закон — не указ: схочу — дам, схочу — не дам.

Наш інформ.

Як повідомив головний редактор газети "Січеславський край", заступник голови Дніпропетровської обласної організації Української Народної Партії "СОБОР" Володимир Заремба, вчора об 11-30 представники УНП "СОБОР", УНР, СПУ. "Батьківщини", ОУН, Товариства "Просвіта", Українського Молодіжного Собору та Молодіжного Руху України зібралися з державними прапорами України біля універмагу на вулиці Карла Маркса, протестуючи проти приїзду до Дніпропетровська Л.Кучми та В.Путіна. За учасниками протесту спостерігало близько ста осіб у цивільному одязі. Жодного офіційного представника міліції при цьому не було помічено.

Приблизно о 12.00, як тільки з місця подій поїхали представники всеукраїнських та місцевих теле- і радіокомпаній, молоді хлопці у цивільному почали масове побиття демонстрантів, серед яких було багато людей літнього віку. Були пошматовані державні прапори України. Важких тілесних пошкоджень зазнав голова Дніпропетровської обласної організації УНП "СОБОР" Володимир Цапенко, який зараз у важкому стані перебуває у лікарні.

Побитих людей почали силою заштовхувати у мікроавтобус типу РАФ з державним номером 092-46 АА. На вимогу журналіста газети "Січеславський край" Ганни Заремби до нападників пред’явити службове або будь-яке інше посвідчення пролунала брудна лайка. Були вивезені в невідомому напрямку 11 осіб, серед яких голова Кіровської районної організації УНП "СОБОР" Руслан Філімонов, голова обласної організації ОУН Віктор Таратушка та голова міської організації СПУ. Голові обласної організації УНР Івану Шулику вдалося втекти від нападників, проте зараз його розшукує міліція.

Головному редактору газети "Січеславський край" вдалося з’ясувати місце знаходження силоміць вивезених людей - зараз вони перебувають у Бабушкінському районному відділенні внутрішніх справ, їм пред’явлено звинувачення у непідкоренні діям представників міліції. В понеділок о 9.00 Бабушкінський районний суд буде розглядати цю справу.

Українська Народна Партія "СОБОР" рішуче протестує проти бандитських дій силових органів. Ми наголошуємо - працівники міліції та СБУ, які виходять на вулиці - переодягнутими, без службових посвідчень і беруть участь у брутальних розправах над людьми, що використовують своє Конституційне право на мирні акції протесту, нічим не відрізняються від звичайних бандитів. Влада, яка використовує бандформування для боротьби з власним народом, приречена. УНП "СОБОР" ще раз нагадує всім працівникам силових відомств: Конституція України суворо забороняє виконувати злочинні накази (ст.60 КУ). Ми застерігаємо: невдовзі народ України суворо судитиме не лише провідних керівників кримінально-владного режиму, а і тих, хто безпосередньо виконував злочинні накази.

Прес-служба УНП "СОБОР" 11 лютого 2001 року

Нагадаємо читачам один із найгучніших політичних скандалів кінця минулого року.

8 грудня 2000 року депутати С. Головатий, О. Жир та В. Шишкін привезли до Києва аудіо та відеозапис зустрічі з офіцером СБУ, який ще раніше передав О. Морозу касету із записами розмов високопоставлених чиновників про журналіста Гонгадзе. Група депутатів виїжджала за кордон за дорученням тимчасової парламентської слідчої комісії, щоб пересвідчитися, що касета – не фальшивка і не провокація. Працівники Бориспільської митниці, порушивши ст. 80 Конституції України та ст. 27 Закону України "Про статус народного депутата України", провели митний огляд особистих речей та багажу депутатів, вилучили відеокасету, а через деякий час повернули її, за словами депутата і полковника СБУ О. Жира, в зіпсованому вигляді.

З цього приводу 12 грудня 2000 року Генеральною прокуратурою України була порушена кримінальна справа № 47-348. Через місяць слідча група прокуратури Київської області дійшла висновку: "…дії посадових осіб Бориспільської митниці… носять одиничний характер і не потягли за собою наслідків, якими б державним чи громадським інтересам або "охоронюваним" (текст оригіналу) законом правам і інтересам громадян завдано істотної шкоди, а тому в їх діях відсутній склад злочину, передбачений ст. 166 ч. 1 КК України". Справу закрили.

Депутати оскаржили постанову про закриття кримінальної справи і подали заяву до суду про компенсацію моральної шкоди.

Того ж дня і в той самий час в аеропорту Бориспіль проходила митний контроль президент Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я А. Тютюнник, яка поверталася з навчання у Гельсінкському фонді з прав людини. Нещодавно Алла Миколаївна виступила в Бориспільському міському суді як свідок подій, про які депутати та працівники митниці розповідають абсолютно різні версії.

Кор.: Алло Миколаївно, що ж відбулося у Бориспільській митниці 8 грудня?

А. Т.:Разом з Оленою Волочай (вона з Комсомольська Полтавської області, член громадської організації "За професійну допомогу") і Ольгою Кононенко (член Севастопольської правозахисної групи) ми прилетіли з Варшави, без затримки пройшли паспортний контроль і хотіли пройти митний контроль "зеленим коридором". Але він чомусь був закритий. Ми звернули увагу на групу людей по той бік "зеленого коридору", вони голосно сперечалися. Серед них ми впізнали депутата Головатого. Він вимагав у митника документ, на підставі якого його затримали для огляду речей і багажу депутатів. Митник відповідав дуже тихо — що саме, нам не було чути. Головатий вигукнув: "Ви ж не завтра збираєтеся мене обшукувати, а сьогодні, то й документ покажіть сьогодні, а не завтра". Митник знову щось відповів, на що Головатий іще голосніше сказав: "Я вам показав свої документи (тицяючи посвідчення перед очі митника), і ви мені покажіть свої. Я вам представився, я депутат Сергій Головатий, а ви хто? Я хочу знати, хто ви такий". І після нечутної репліки митника ще: "Я буду говорити голосно, щоб усі чули, що тут порушується Конституція України і ви маєте намір обшукати депутатів. Я востаннє вас попереджаю, що злочинці не ті, кого ви тут збираєтеся затримати, а ті, хто дав наказ порушувати Конституцію, і ви будете за це відповідати".

Поруч із тим митником, який не хотів показувати документи, стояли ще два митники і кілька чоловік у цивільному. Вони заступили собою вихід із залу і, коли Головатий поривався до дверей, перепиняли йому шлях. Поруч із Головатим був депутат Жир, а трохи осторонь під стіною стояв депутат Шишкін в оточенні людей у цивільному. В перший момент я подумала, що депутати скоїли якийсь злочин, їх вистежили, зараз перевірять речі і піймають на гарячому. А Шишкін під стіною в оточенні дужих чоловіків у цивільному справляв враження, ніби його вже зловили і пов’язали.

Кор.: Митники якось пояснювали, що спонукало їх порушувати закони?

А. Т.: Ми не чули, що говорили митники. Як пояснили потім депутати, їм було сказано, що сьогодні на митниці проводиться експеримент, і через те перевіряють речі усіх пасажирів. А на допиті в прокуратурі митники сказали, що за два дні до подій отримали лист за підписом першого заступника голови СБУ, що нібито найближчим часом хтось буде везти з Африки контрабандою велику партію діамантів, які можуть бути замасковані в аудіо чи відеокасетах або в компакт-дисках.

Кор.: І депутати теж потрапили під підозру?

А. Т.: Митники усі, як один, твердять, ніби вони не знали, що перед ними депутати, що ті нібито не показали депутатські посвідчення, не назвалися. А вже коли почався огляд речей, сповістили, що вони депутати, і митники відразу нібито припинили оглядати речі. Але це неправда. Головатий вигукував на увесь зал, що він депутат, це чули всі присутні. А на суді заступник начальника митниці, якому Головатий показував документи і разів п’ять сповістив, що він є депутат, сказав, що в той день він був хворий, у нього був отит і він нічого не чув. А про людей у цивільному, які заступали депутату вихід з митниці і не випускали його, митники сказали, що то були просто кілька зацікавлених пасажирів.

Кор.: Але ж митні зали в усіх аеропортах світу обладнані апаратурою для відеоконтролю, тим паче все контролюється, коли є підозра, що хтось везтиме контрабанду. Хіба складно було переглянути відеозаписи і встановити істину?

А. Т.:Митники твердять, що саме в той час, коли відбувався скандал, людину, яка веде відеоспостереження, відіслали в багажний зал. Мовляв, там було багато роботи, а людей не вистачало. Через те відеозапису подій немає.

Кор.: І ви всі троє вирішили бути свідками? Ви були знайомі з кимось із цих депутатів? Підтримуєте їхні політичні погляди?

А. Т.: Ми бачили їх тільки на екранах телевізорів. А про погляди в даному разі не йшлося — йшлося про відверте ігнорування Конституції і порушення Закону на очах у сотень людей, серед яких було повно іноземців, в тому числі й посол Польщі в Україні.

Кор.: І що ж було далі?

А. Т.: Далі депутат Головатий підійшов до своєї валізи, відкрив її і почав по одній показувати кожну річ митникам. При цьому він пояснював: "Ось халат депутата Головатого, ось прилади для гоління депутата Головатого, ось труси депутата Головатого, ось шкарпетки …". В цей час депутат Жир підійшов до своїх речей, відчинив валізу і почав показувати речі жінці-митнику. Він встиг вийняти лише відеокамеру, як жінка, угледівши відеокасету, вихопила її з валізи. Жир запитав: "Це і є те, що ви насправді шукаєте і заради чого порушуєте закон?". Після цього жінка вхопила рацію і сказала у мікрофон: "Прошу прислать милицию, здесь хулиганят". Це був жахливий момент: ми бачили, що ніякого хуліганства не було, і розуміли, що зараз ця жінка обмовить депутатів, як схоче, міліція їх пов’яже, і ні ми, ні інші люди, не зможемо перешкодити. Я думала: якщо таке беззаконня можна вчинити з депутатами, то що влада може зробити зі мною, з кожним з нас, звичайних громадян, не захищених депутатським мандатом?

Депутат Головатий підійшов до жінки-митника, сказав: "Це моя касета", взяв касету і спробував було вийти, але перед самим його носом автоматично зачинилися двері. Він змушений був повернутися. Він віддав касету жінці-митнику, і тільки тоді його випустили з залу. Ми поспішили за ним, щоб сказати, що в разі, якщо він подаватиме заяву до суду, ми готові свідчити про те, що бачили.

Кор.: Як — "поспішили"? А митний контроль?

А. Т.:— Ми дуже швидко пройшли митний контроль у "червоному коридорі". Ніхто не спитав, чи є у нас декларації, не перевірив речі. Особисто у мене запитали: "Звідки ви прилетіли?" — "З Варшави". — "Проходьте". Було таке враження, що митники намагаються якнайшвидше позбутися тих, хто все це бачив. Головатого ми в аеропорту не знайшли, через те зателефонували до Правничої Фундації, яку він очолює, і залишили свої адреси й телефони на той випадок, якщо знадобляться свідки.

Кор.: А окрім вас трьох знайшлися іще пасажири, які б виявили бажання свідчити в суді?

А. Т.: Ні. Більше того, ніхто з митників, які були в залі суду, не повірив, що ми не родичі Головатого або Жира. Вони звикли, що всі все мовчки терплять і бояться. Вони не можуть повірити, що хтось не за гроші і не заради якоїсь іще вигоди, а лише з почуття гідності і громадянської відповідальності може приїхати за сотні кілометрів свідчити проти представників влади і при цьому не труситися від страху.

Кор.: Ніхто не намагався відмовити Вас від виступу в суді?

А. Т.: До самого суду ми почувалися дуже незатишно. Було зрозуміло, що митники не самі по собі порушили Закон, і той, хто дав їм такий наказ "згори", може вчинити беззаконня і щодо нас. Усіх нас викликали до обласних прокуратур за місцем проживання, допитували. На честь Херсонської обласної прокуратури слід сказати, що її працівники поводилися дуже коректно і професійно. А незатишно було ще й тому, що багато співгромадян у ці дні задавали нам питання: "А для чого воно вам треба?".

Кор.: А для чого воно Вам треба?

А. Т.: Я живу в цій державі, нікуди не збираюся виїжджати і хочу, щоб вона була цивілізована, щоб мої права і свободи не порушувалися.

Ця історія завдала мені не меншої моральної шкоди, ніж депутатам. Мені наочно продемонстрували, що в моїй країні ні закони, ні депутати, ні навіть Конституція, не захистять мене від свавілля людей у формі. Вони навіть не завдали собі клопоту придумати щось переконливіше за африканські діаманти. І я, і мої колеги почувалися вкрай приниженими, ми просто згорали від сорому. Більше того, я впевнена, що і державним, і громадським інтересам завдано істотної шкоди, бо громадянам після цього випадку дуже складно буде довіряти державі. А що вже казати про авторитет нашої держави в очах іноземців…

Кор.: Невже у нашій державі все так безнадійно?

А. Т.: Я так не вважаю. Вже сам факт, що справа розглядається в суді, дуже показовий. Сподіваюся, це буде справедливий суд. А якщо наші суди почнуть задовольняти позови щодо посадових осіб, які порушують права і свободи громадян, і відшкодовувати грошові суми з порушників (в даному випадку сума позову – 100000 гривень), — ситуація в державі зміниться. Британці, наприклад, вважають, що саме їхні суди, які постійно задовольняють вимоги кожного потерпілого за рахунок винуватця, сприяли в Англії формуванню ідеалу громадянина і служителя держави.

Інтерв’ю вів Андрій Матросов

"А надысь я получил еще один иск", — мог бы сказать Ванька Жуков, живи он в Северодонецке и будь редактором издающейся здесь независимой газеты. У меня же есть повод для гордости коллекционера, который к набору из четырех ранее имевшихся исков на общую сумму в 40 тысяч гривень (надо сказать, что все они уже лопнули — подобно мыльным пузырям), стал "обладателем" еще одного, на пять тысяч. В такую сумму оценили 27 депутатов городского совета моральный ущерб, якобы нанесенный им выходом в свет первого номера газеты "Третий сектор", в которой были опубликованы мои заметки с приема, который проводил для избирателей своего округа народный депутат Ю.Я.Иоффе.

В частности, материал включал абзац следующего содержания:

"Во время одного из таких рассказов-просьб Юлий Яковлевич "взорвался". "В Северодонецке 500 тысяч городских денег потрачено на строительство церкви и 400 тысяч на содержание конной милиции, а в больнице нет лекарств! Ведь тут как в семье: хороший отец накормит детей, а плохой — хорошо проведет время с коньяком и икрою, оставив детей голодными. Можно ремонтировать дома, а можно использовать эти бюджетные деньги для строительства церкви. Можно возить бесплатно пенсионеров, а можно потратить нужные для этого деньги на содержание конной милиции. Самая большая нечестность быть щедрым за чужой счет!".

К этому абзацу относится предъявленный мне иск:

"В газете "Третий сектор" №1 за октябрь 2000 г. в статье "Депутатский прием, как зеркало нашей действительности" автор указанной статьи Светиков А.А. изложил сведения, которые не соответствуют действительности.

Так, в указанной статье Светиков А.А. указал, что в г.Северодонецке 400 тысяч городских денег потрачено на содержание конной милиции, а в больнице нет лекарств.

В контексте со всей статьей (а в особенности со словосочетанием "а в больнице нет лекарств") указанное утверждение воспринимается и понимается рядовым читателем газеты так, что 400 тысяч грн. средств городского бюджета было потрачено на содержание конной милиции.

Указанные, не соответствующие действительности, сведения, были распространены среди неопределенного круга лиц, поскольку только тираж указанной газеты, согласно исходным данным, составляет 10000 экземпляров.

Распространив указанные, не соответствующие действительности сведения, ответчик не только унизил нашу честь, достоинство, но также и деловую репутацию, что выразилось в следующем.

Мы являемся депутатами Северодонецкого городского совета с 1998 г., а потому в работе Совета принимали и принимаем непосредственное и активное участие. Кроме того, как депутаты, мы постоянно отчитываемся перед своими избирателями, которым рассказываем о работе городского Совета и принимаемых Советом решениях.

В соответствии с п.22, 23, 39 ст.26 Закона Украины "О местном самоуправлении в Украине" к исключительной компетенции городского Совета относится:

утверждение программ социально-экономического и культурного развития города;

утверждение местного бюджета;

создание, в соответствии с законом, милиции, которая содержится за счет местного бюджета.

Таким образом, вопросы распределения и использования средств городского бюджета (в том числе и на содержание конной милиции) относятся к исключительной компетенции городского Совета, в работе которого мы принимаем самое непосредственное участие.

Вместе с тем, вопреки утверждению Светикова А.А., городским Советом не принималось решение о создании конной милиции и выделении средств на ее содержание.

Указав в упомянутой статье, что 400 тысяч грн. было потрачено на содержание конной милиции, далее Светиков А.А. пишет:

"Ведь тут как в хорошей семье: хороший отец накормит детей, а плохой — хорошо проведет время с коньяком и икрою, оставив детей голодными… Самая большая нечестность быть щедрым за чужой счет!"

Таким образом, Светиков А.А. обвиняет всех депутатов городского совета в нерачительном использовании средств городского бюджета и в самой большой нечестности.

После указанной выше публикации наши избиратели стали обвинять нас во лжи, нерачительном использовании средств городского бюджета, заявив, что мы не оправдали их доверия как депутаты, а потому нас повторно не изберут депутатами, что, безусловно, затрагивает нашу честь, достоинство и деловую репутацию.

Далее идут перечисления "страданий" депутатов и ссылки на законы, после чего изложены исковые требования

1. Признать сведения, распространенные Светиковым А.А. в газете "Третий сектор" №1 за октябрь 2000 г. о том, что 400 тысяч городских денег потрачено на содержание конной милиции, не соответствующими действительности.

Обязать Светикова А.А. опровергнуть распространенные им сведения в региональной газете "Третий сектор" и городской газете "Сєвєродонецькі вісті".

3. Взыскать со Светикова А.А. на счет Северодонецкого горисполкома в пользу депутатов городского Совета в счет возмещения морального ущерба 5000 гривен.

Таким образом, истцы убеждают суд, что: "вопреки утверждению Светикова А.А., городским Советом не принималось решение о создании конной милиции и выделении средств на ее содержание". И еще, что "содержание конной милиции относится к исключительной компетенции городского Совета". Из чего следует, что никакой конной милиции в Северодонецке нет и никогда не было, а Светиков опять написал неправду. То есть соврал, по выражению И.Резинкиной. Нагло, по ее же выражению. Что же касается лошадей с милицейской фуражкой сверху, иногда гарцующих по городу, то это и не лошади вовсе, а фантомы. Вместе с восседающими на них милиционерами. А, следовательно, и деньги городские на содержание их, призраков, не расходуются.

Кроме того, истцы утверждают, что "после указанной выше публикации наши избиратели стали обвинять нас во лжи, нерачительном использовании средств городского бюджета". Можно даже всплакнуть от жалости к бедным депутатам. Но это только в том случае, если не вспоминать, что с полгода назад точно такая информация уже была опубликована и распространена в городе сорокатысячным тиражом в информационном бюллетене народного депутата Ю.Я.Иоффе — от имени последнего. Почему тогда не было каких-либо последствий в виде звонков депутатам и морального ущерба им же.

Наконец, нельзя не отметить железную последовательность депутатов нашего городского совета – они действительно последовательно игнорируют законы Украины. И когда принимали незаконное решение об ограничении льготного проезда, впоследствии отмененного судом. И когда подают иск, по сути грубо попирающий законные права журналиста. Например, права, предусмотренные в ст. 42 Закона Украины "О печатных средствах массовой информации" и ст. 48 Закона Украины "О телевидении и радиовещании", в соответствии с которыми журналисты освобождаются от ответственности за дословное цитирование выступлений народного депутата.

А то, что в моем материале не только не упоминается ни одна фамилия ни одного депутата, но и городской совет вообще (и поэтому эти лица не являются надлежащими истцами), так это, по-видимому, за пределами понимания права депутатами северодонецкого горсовета.

Впрочем, я сознательно не называю ни одной фамилии лиц, подписавших исковое заявление о якобы поруганной чести. Наших депутатов в очередной раз подставили, выставив неумными и не обремененными совестью людьми. В действительности же инициатор действия — городской голова В.Грицишин, который в конце внеочередной 22-й сессии городского совета сделал объявление о том, что Светиков, мол, оскорбил депутатов и надо пойти в кабинет секретаря совета Н.Талдонова и подписать заявление в суд. Что депутаты и сделали. За исключением одного, который подписать отказался. За что и получил взыскание. Пока что устное, без отправления в угол.

В общем — дети власти, что с них возьмешь? Думаю, что некоторые из них впервые прочитали исковое заявление, которое подписали, именно сейчас, в нашей газете.

Но вот что касается действий Грицишина, то с его стороны это преднамеренные незаконные действия, направленные против свободы слова и против неугодных журналистов. Что я и обжаловал в суде. Естественно, без особой надежды на суд северодонецкий или луганский. Но очень рассчитывая на международный суд в Страсбурге.

газета "Третий сектор", №7

Проблема оплаты коммунальных платежей — проблема из проблем как для коммунальников, так и для населения. Много взаимных и вполне справедливых упреков, с которыми должны взвешенно и спокойно разбираться органы местного самоуправления.

К сожалению, на практике мы сталкиваемся с другим отношением к решению этих вопросов. А действия работников исполкома Конотопского городского Совета народных депутатов, городского головы г-на Василенко и его заместителей г-жи Токаревой, г-жи Губенко демонстрируют откровенную ненависть к людям, имеющим задолженности по коммунальным платежам.

Известно, что все злостные неплательщики условно делятся на две группы: первая — это люди малоимущие, которые из-за своего крайне бедственного материального положения просто не в состоянии платить, вторая — это люди вполне обеспеченные, которые не желают платить, потому что не платит первая группа. Решать проблему как с первыми, так и со вторыми очень непросто, необходимо обращаться в суд, потом рассылать исполнительные листы и т.д. Результат не всегда положительный.

Поэтому горисполком, якобы для оздоровления экономического положения предприятий, поставляющих тепло, воду и газ, расторгли договора с ЖЭКами, которые раньше отвечали за поступление оплаты коммунальных услуг жильцами. Право требовать долги за услуги, оказанные в предыдущие годы, и оплаченные через счета ЖЭКов, перешло непосредственно к снабжающим организациям.

И горисполком предлагает решать проблему получения долгов с граждан таким образом: создать в городе особую комиссию, в состав которой войдут руководители коммунальных предприятий города, а возглавит комиссию заместитель городского головы г-жа Губенко.

По решению комиссии газовики будут врываться в квартиры злостных должников, отключать их от газовой сети, а для надежности (чтобы, не дай Бог, не было самовольного включения) сварщики будут вырезать кусок трубы. Прикрытие такой бандитской акции будет осуществлять милиция, деятельность которой курирует г-жа Токарева. И городской голова все это поддерживает!

Понятно, что для городского головы и его рьяных чиновников знание Конституции Украины необязательно, а никакого уважения электорат родного города не вызывает.

А статья 30 Конституции Украины указывает, что проникать в жилища граждан помимо их воли можно только по решению компетентных органов (суда, прокуратуры или органов следствия) при наличии законных оснований.

Кроме того, по словам г-жи Губенко, разработана система заложничества среди граждан — гражданам, которые исправно вносят плату, но проживающим в одном подъезде с неплательщиками, будет дано право психологического (а возможно и физического), воздействия на должников.

К сожалению, именно такие способы решения действительно сложной проблемы — неуплаты долгов за оказанные коммунальные услуги, наиболее доступны нашим чиновникам.

И вместо того, чтобы искать реальные способы выхода из тяжелейшего положения, в котором оказались и коммунальные хозяйства городов, и жители этих городов, создаются очередные комиссии, да еще и наделенные карательными функциями.

А ведь реальные способы выхода из сложившейся ситуации, как общегосударственные, так и местные существуют. Это, прежде всего, осуществление возврата долгов по вкладам населения в Сбербанке, задекларированного в предвыборной программе Президента. Также необходимо инициировать рассмотрение вопроса о реструктуризации долгов населения перед коммунальными службами и долгов государства населению, что стимулирует погашение имеющихся долгов. Кроме того, закон о местном самоуправлении предусматривает создание территориальных общин граждан, создаваемых в микрорайонах, передача им предприятий тепло-, газо- и водоснабжения. Создание таких небольших предприятий стимулировало бы создание новых рабочих мест, в первую очередь, для социально незащищенных слоев населения.

(за повідомленням агенції media prostir)

Однак воно відбудеться не для всіх вчителів, оскільки підвищення перекладено на місцеві бюджети, а вони таку статтю видатків не передбачили. Найобразливішим для вчителів є те, що їх зарплатня фактично дорівнює оплаті прибиральниці у школі. У львівській пресі було надруковано "Лист відчаю", в котрому вчителі Залізничного району міста заявили, що готові до нових страйків, й звинуватили львівських посадовців у порушенні порядку нарахування зарплати та додаткових виплат. Зокрема, доплати за стаж та на оздоровлення. А представники Житомирського облвно заявили вчителям, які добилися виплат цих коштів через суд, що їх все одно не виплатять, бо "цих грошей у природі не існує". Житомирський облсуд своїм розпорядженням наказав судовим виконавцям припинити виконання таких рішень, незважаючи на те, що вони набули законної сили.

Інформацію надіслав роман Романов

ДОРОГИЕ КОЛЛЕГИ!

Все способы борьбы за достойную оплату учительского труда исчерпаны, вплоть до арбитражного суда и пикетирования Верховной Рады.

Правительство игнорирует наши требования. Обещание первых лиц государства увеличить нашу зарплату в 2 раза осталось невыполненным. Покупательная способность нашей зарплаты, установленной ещё 5 лет назад, за эти годы уменьшилась в 3 раза!

Сегодня учитель вынужден содержать свою семью на доллар-полтора в день!

Нам нечем платить за квартиру. Не на что лечить и учить своих детей, не говоря уже о нормальном питании и одежде! Мы не в состоянии приобретать специальную литературу, чтобы повышать свой профессиональный уровень.

Учитель получает сегодня минимальную зарплату в стране: молодой специалист с высшим образованием имеет оклад в 119 гривень!

Вот цена не на словах, а на деле, учительского труда в Украине!

Государство давно эксплуатирует наш труд, лояльность и терпение, и сегодня мы говорим - хватит!

ЦК профсоюза учителей Украины, выражая нашу волю, все обращения заканчивал словами: "В случае невыполнения наших требований, профсоюз учителей приступит к самым решительным мерам".

МЫ ТРЕБУЕМ перейти к этим самым решительным мерам и объявить в самое ближайшее время Всеукраинскую забастовку работников среднего и дошкольного образования, включая работников детских спортивных школ и центров внешкольной работы с детьми!

НАШИ ТРЕБОВАНИЯ давно известны: выполнение ст. 57 Закона об образовании, в которой зарплата педагога определена не ниже средней по промышленности (сегодня она 328 грн). А также выполнение этой статьи в полном объеме: с индексацией зарплаты в случае инфляции раз в квартал, выплатой пособия на лечение в размере оклада, доплатами за стаж работы.

МЫ ТРЕБУЕМ увеличения финансирования школы на оплату тепла, света, связи, школьные принадлежности (классные журналы, мел и т.д.).

А также начать, наконец, финансировать ремонт школьных помещений и приобретение школьной мебели.

Если ЦК не выполнит наши требования, то забастовку мы начнем снизу.

Тогда напрашивается вопрос: нужен ли нам такой ЦК и отраслевой профсоюз вообще? Считаем, что ЦК профсоюза учителей ведет непоследовательную, соглашательскую с правительством политику.

И не отстаивает наши требования до конца.

ДОРОГИЕ КОЛЛЕГИ! НАШИ ТРЕБОВАНИЯ справедливы и законны. Поставив свои подписи под обращением, вы поддержите их.

Верим, что только сообща, проявляя выдержку и солидарность, мы, наконец, заставим государство повернуться лицом к школьному учителю, без которого, как известно, нет школы!

Всего больше 250  подписей

(авторський правопис збережено)

1. Звільнившись із Божою допомогою під переслідувань, Церква безнастанно складає Богові подяку за два найбільші дари Божої любові — свободу Церкви і народу.

2. От уже дев’ятий рік український народ, докладаючи неймовірних зусиль та терплячи труднощі й нестатки, будує власну державу. Значна частина бід, які випали на його долю, є неуникненними, бо вони — трагічна спадщина тоталітарного минулого. Разом з тим мільйони людей зазнають штучно створених уже сьогодні, а тому незаслужених труднощів. Ідеться про систематичне затримання переважно мізерної зарплатні, внаслідок якого людину позбавляють участи в плодах своєї праці. Зловживання з боку окремих представників державної влади, деяких приватних працедавців набули в цій ділянці настільки масового і загрозливого характеру, що мовчати про це більше не можна. Тим більше, що розвіялися всі ілюзії, наче це випадкові і тимчасові явища. А реальність сьогодення виявляє глибоку кризу дегуманізованої суспільної свідомости в основоположних підходах до гідности людини і народу. Церква, яка завжди була, є і залишиться з народом, вважає святою справою виступити на захист усіх знедолених співвітчизників і дати моральну оцінку економічному геноцидові народу.

3. Невиплата зарплатні протягом останніх років стала узаконеним беззаконням, внаслідок якого більшість українського народу опинилася за межою виживання. Тому розмови про економічне зростання звучать як насмішка, а рекляма ситого життя в засобах масової інформації є нічим іншим як глумлінням над голодними, виснаженими в боротьбі за існування. У результаті зневіра і розчарування стали визначальними рисами сучасної суспільної свідомості. Загрозливих розмірів набула економічна еміграція, яка перетворила українців на дешеву і безправну масу заробітчан у європейських і африканських країнах, визискувану міжнародними криміналізованими структурами. Злочинне марнується й інтелектуальний потенціял нації: висококваліфіковані спеціялісти не працюють за фахом і переживають кризу своєї професійної ідентичності. Наших громадян, зокрема молодих, нинішня нелюдська система винагороди за працю поставила в таку ситуацію, коли всі життєві устрімління зведені до пошуків шматка хліба. Врешті-решт найжахливішим наслідком сучасного становища в Україні є тенденція до вимирання народу, адже кількість смертей стала перевищувати кількість народжень. Люди вмирають через відсутність коштів на лікування, від неякісного харчування. Мільйони зачатих дітей внаслідок абортів так і не народжуються.

4. Офіційні пояснення причин виникнення такої ситуації на тлі загальновідомих фактів безкарного обкрадання народу є не переконливим. До того ж органи влади, правопорядку нечесністю і зловживаннями, корумпованістю і штучною бюрократизацією скомпрометували велику ідею Української держави. Анархія і свавілля в різних прошарках суспільства виникають тоді, коли влада втрачає моральний авторитет. І цей процес моральної ерозії влади сягнув в Україні небезпечної межі. За існуючої суспільної пасивности і нерозвинутости громадянського суспільства влада несе основну відповідальність за ситуацію, що склалася в Україні.

5. Бог, про зв’язок з яким ми згадуємо в преамбулі Конституції України, відкриває на сторінках Біблії весь жах гріха нашої суспільної системи проти громадян: "Платня найманцеві не повинна залишитися в тебе до ранку" (Лев. 19, 13). "В той сам день віддай плату його, щоб сонце до того не зайшло, бо він бідний і чекає її душа його. Щоб він не закликав на тебе до Господа, і не було на тобі гріха" (Втор. 24, 25). "От платня, затримана вами в робітників. кличе, і стогни женців дійшли до слуху Господа Саваота" (Як. 5, 4).

"Горе тому. хто змушує ближнього свого працювати задармо і не віддає йому платні його"’ (Єр, 22,13). "Вбиває ближнього той, хто віднімає в нього засоби до життя, проливає кров той, хто позбавляє робітника зарплатні" (Сир. 34, 22). Згідно з Біблією, невиплачена зарплатня є, по суті економічним убивством. Як за попередньої системи, так і тепер безглуздо і злочинно знищується народ, з тією відмінністю, що тоді це робилося з політично-ідеологічних мотивів та іншими методами: розкручувалася диявольська машина смерти — громадянські війни, колективізація, голодомор. Тепер народ зникає з благодатної землі у зв’язку з економічною необхідністю — через недоїдання, аборти, еміграцію, хвороби, на лікування яких нема коштів, скорочення тривалості життя. .

6. Слова Біблії "затримана платня. кличе до Господа" (Як. 5, 4) вказують на те, що принципово неможливо збудувати власну заможність і благополуччя на кривді і пограбуванні інших. Наслідки злочинів впадуть як не на самого кривдника, то на його нащадків. Аналогічно неможливо побудувати заможну державу на зубожінні її громадян. Дотеперішній розвиток економічної ситуації в Україні засвідчує, однак, що багато ділків економіки й досі живуть ілюзіями збудувати Україну в своєму окремо взятому подвір’ї чи окремо взятій кишені вже тепер і будь-якими засобами. Можливо, мислячу частину можновладців наведе на роздуми сумний приклад долі їхніх попередників у XX столітті. Для них справді несподівано "вибухнув" як 1917 рік, відомий під назвою революції, так і 1990 — крах комунізму. Гноблячи й експлуатуючи, збиваючи капітали, вони також говорили в своїх серцях: "Нема Бога, а тому все дозволено". Однак дуже швидко життя спростувало їхні ілюзії. Тому потрібно сказати правду: нечесне збагачення немає нічого спільного ані з "накопиченням капіталу", ані зі справжнім бізнесом. В такий спосіб суспільне багатство не твориться і не примножується. Відбувається лише черговий його перерозподіл і то цілком аморальний, бо поєднаний із замовними вбивствами і фінансовими махінаціями. Усвідомлення правди слів Біблії щодо нерозривности моралі та економіки може стати першим імпульсом до оздоровлення ситуації, а зміна пріоритетів з егоцентрично-утилітарних на християнські — "правдою, яка визволить нас".

7. Наша Церква молиться за зміни на краще, які розпочнуться зі зміною пріоритетів у суспільній свідомості. Таку зміну християнство називає покаянням. Свого часу наше суспільство задеклярувало вибір шляху покаяння, але не пройшло через нього. Наші підходи до гідности людини, її прав не змінилися. І, як наслідок, нічого не змінилося в наших людських та економічних відносинах. Якщо ми підіймемося духовно і морально, то цей процес неодмінно супроводжуватиме наше культурне і матеріяльне піднесення. Як християни, ми завершуємо наше Звернення не мотивами розпачу й зневіри, які присутні в аналізі нинішньої суспільної ситуації, а мотивами надії й оптимізму, які спираються на Божу благодать і підтримку, 1000-літній досвід і християнську історію нашої Церкви та народу. В цій історії неодноразово підносила голову спокуса матеріялізму, споживацтва, лінивства й бездуховності, щоб отруїти здорову, християнську за своєю суттю, душу народу. Проте народ у скрутні хвилини завжди виявляв справжню мудрість і надавав перевагу християнським вартостям. Це рятувало його і додавало життєвих сил. Сподіваємося, що так буде і тепер.

Від імені Синоду Єпискотв Києво-Галицької Митрополії Української Греко-Католицької Церкви Любомир Гузар

Єпископ-Помічник Глави Української Греко-Католицької Церкви Львів, 10 жовтня 2000 року

В цілому погоджуючись і з І.Ніконовою, і з Є.Захаровим (ПЛ, № 19) все ж вважаю за необхідне додати репліку. А поштовхом для цього спричинився епізод, на перший погляд незначний. В одній із львівських шкіл з українською мовою навчання молода вчителька надавала учням вказівки російською мовою. Для мене це не було дивиною. Я знав, що в цій школі з українською мовою навчання попит на українську мову досить обмежений. Поза уроками (а бува й на уроках) вчителі спілкуються з учнями переважно російською. Директор школи, всі заступники директора навіть службові наради проводять російською мовою.

Здивування прийшло тоді, коли дізнався, що ця вчителька викладає і викладала раніше. українську мову. Трапився слушний випадок для розмови з нею. І, щоб якось розпочати її, я сказав, що забув прізвище відомого письменника, який описуючи своє навчання в гімназії, дуже тепло згадував свого вчителя латини. Той учитель любив свій предмет і так хотів, щоб його учні якнайкраще його засвоїли, що і поза уроками намагався спілкуватися з ними латиною. Мабуть вважав, що так він створює додаткові умови для засвоювання латини. І гімназисти дуже поважали цього вчителя. Чи не пам’ятає вона такого письменника?

Ні, вчителька не згадала прізвища такого письменника. Я був дещо спантеличений, і не придумавши, як більш делікатно продовжити розмову, запитав прямо: чому вона, вчителька української мови школи з українською мовою навчання, спілкується з учнями російською.

Не завжди, інколи, уточнила вона. А от з батьками, продовжувала, спілкується переважно російською, бо більшість батьків української не розуміють. Та й яка у нас українська мова — суржик.

Її відволікли справи, заважати яким я не мав права, і розмова припинилась. А хотілося продовжити. Хотілося поставити наївні питання. Чи поважає вона свій предмет, як той учитель латини? Чи прагне до того, щоб учні найкраще засвоїли її предмет? Що вона робить, як мовник, щоб зменшити частку суржика? Хотілось заперечити і щодо батьків, що не розуміють української мови. Бо знаю багато прикладів, коли росіяни в Росії чи ті, що на якийсь час приїжджали в Україну і раніше ніде більше як у піснях не чули української мови, самі просили мене розмовляти з ними українською, інколи перепитували окремі слова, просили говорити повільніше. І були задоволені з того, що розуміли близьку їм мову.

Але ж це мій досвід, а чи має вона такий, подумки виправдовував її я. Та й кожна людина має право спілкуватися тою мовою, якою бажає, яка сприймається іншими. А з іншого боку, заперечував сам собі — навчально-виховний процес у школі не обмежується часовими рамками уроку.

А чи може ця вчителька, міркував я далі, поставити себе поза неписаними правилами, що усталилися у цій школі, стати, так би мовити, білою вороною не хоче. Не відомо ж, як віднесеться до цього адміністрація не на словах, а насправді. Чи може ця вчителька, підлегла директору, завучу, які і наради проводять російською мовою, відважитися ігнорувати наочний приклад, що подає керівництво. Бо ж завуч свою позицію формулює чітко — "ми еще живи". Доводилось спостерігати, як учень молодшого класу, звернувшись до завуча українською (може вперше в житті звертався безпосередньо до завуча) і отримавши відповідь російською, сам переходив на російську. І дуже сумнівно, щоб він поза уроками ще раз звернувся до завуча або до інших в його присутності українською до кінця свого навчання в школі, в школі з українською мовою навчання. Та й для інших учнів такий випадок був промовистим уроком.

Російська мова посіла командні висоти (здається, доречний термін) і дуже винахідливо утримує їх. Можна, наприклад, побачити на дверях службового кабінету освітянського чиновника шільду українською мовою (посада, прізвище, ім’я, по батькові), а на його службовому столі, на підставці перед очима відвідувача — російською. Інформація? Про що?

Ось картинки з іншої сфери, теж державної. Тележурналіст бере інтерв’ю у військового начальника. Починає українською мовою, а коли чує відповідь російською, то теж переходить на російську. Яку мету ставить така режисура? Не показати ж сумніви у здібностях начальника, мовляв, не здатний той начальник зрозуміти запитання українською мовою після стількох років життя в Україні та служби в Українській армії?

А ось молоді солдати після прийняття присяги діляться перед телекамерою своїми враженнями. Мова у них російська. Перше, що спадає на думку, серед них немає такого, хто вільно володіє українською мовою, а їхня рідна мова російська. А потім камера показує їх в колі рідних та близьких і чуємо, що всі вони спілкуються між собою чудовою українською мовою. Знаючи як готуються такі "експромти", хочеться запитати у організаторів телезйомки: чи не те вони хотіли підтвердити, що в армії має бути російська мова, українська — для домашнього вжитку?

А один редактор російськомовного часопису якось сказав: ми не маємо права втрачати те, чого досягли за довгі роки — знання російської мови кожним мешканцем України. Досягнення безсумнівне. Різними засобами досягали. Засобами подвійної моралі теж.

Переді мною довідка про закінчення української середньої школи, яку мені колись видали замість атестата зрілості. А справа в тому, що через один день після здачі останнього випускного іспиту мене викликали до Харківського вищого авіаційного інженерного військового училища, куди я мав поступати на навчання. Всі необхідні документи були відправлені через військкомат раніше, атестат зрілості вимагалось мати при собі. Атестата мені видати не могли, бо матеріал на мене, як кандидата на медаль, направили до обласного (тоді був такий порядок) органу освіти на затвердження. Видали довідку, з якою прибув у Харків. Затримка сталася вже на прохідній — перепусткою був атестат зрілості. Власники атестатів перешкод не мали. Медалістів направляли на комісію і зараховували без екзаменів, з інших формували групи для здачі іспитів. З образою думав тоді про свою школу — чому так розтягли іспити, що не видали атестатів, як в інших школах? Врешті для мене все скінчилося ніби-то благополучно. І до іспитів допустили з конкурсом 1:10,5, і зарахували. А через пів року, на канікулах, і медаль вручили урочисто перед усією школою. Прикрий збіг обставин, бюрократична неузгодженість?

А нещодавно один відомий вчений, заслужений діяч науки і техніки розповів, як він їздив поступати у престижний військовий ВНЗ до Москви, і теж не з атестатом зрілості, а з довідкою про закінчення української середньої школи. Правда, перебіг подій вийшов дещо інший. Повернувшись з Москви, він отримав атестат, медаль і того ж літа поступив без екзаменів у інший ВНЗ. Знову неузгодженість?

А познайомившись з Інструктивними документами тих часів, зрозумів, що така неузгодженість була узгоджена Інструкцією міністерства УРСР, яка була розроблена у відповідності до положення, затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР. Інструкцією визначалися дати останнього випускного іспиту — в школах з російською мовою навчання — 20 червня, а з українською пізніше — 25 червня.

Хто може сказати, скільком випускникам шкіл з українською мовою навчання перекрила дорогу до престижних вузів ця різниця в 5 днів! Можна додати, що закінчив я школу в місті обласного підпорядкування. А що вже говорити про більш віддалені від обласного центру школи, що були здебільшого з українською мовою навчання. До чого штовхали учнів і їх батьків? Переходити в школу з російською мовою навчання або добиватися переводу своєї школи на навчання російською мовою?

Пам’ятаю, як прощаючись з рідним училищем, ми співали "Ой Харкове наш, ой, красеню наш, тут ми вчилися і зросли." Може і завдяки таким пісням ми, не харків’яни, вважаємо Харків своєю другою маленькою Батьківщиною і до нього з’їжджаємося на періодичні зустрічі з Києва і Москви, Дніпропетровська і Санкт-Петербурга. А чи те у Харкові нині? Гірко читати свідчення харківського учня Олексія Голозубова про те, як він "відчував страшну образу гніту і приниження", коли йому поставили умову: хочеш приймати участь в олімпіаді — переходь з українського в російський клас, "як невимовне боляче пече дискримінація", як не сприймається все українське (ПЛ, N 6, 2000). Хіба б могли так чинити без підтримки? І це відбувається сьогодні.

Погано, коли загострюється мовна проблема. Але ситуація стає небезпечною, коли мовну проблему поширюють за її межі. Львівський екскурсовод, що проводив екскурсію з київськими школярами, чомусь торкнувся і мовної проблеми, і почав з упевненості про те, що російська мова в Україні таки стане державною, а закінчив відкриттям — раніше українців у Львові взагалі не було. Репліку про Данилу Галицького залишив поза увагою. Дивно було, коли цей екскурсовод, показавши в бік пам’ятника І.Франку, обмежився словами — пам’ятник українському письменнику. Натомість про братство, членом якого є, говорив досить розлого, не раз протягом екскурсії звертався до цього. Учасники екскурсії, вчителі і учні, сприйняли цього екскурсовода з гумором. А якщо у частини львів’ян гумору не вистачить?

Шлях до порозуміння — повна відвертість, аналіз, правда до кінця. Говорять, наприклад, що в Швейцарії три офіційні мови. Це правда. Але без продовження вона може стати напівправдою, що є не меншим злом, ніж неправда. Продовження ж в тому, що Швейцарія — конфедерація кантонів. Кантони — це держави із своїми конституціями, парламентами, урядами, мовами. В німецькому кантоні — мова німецька, у французькому — французька. Ретороманській мові надається державна підтримка, бо зникнення бодай однієї з суцвіття мов світу розглядається, як втрата для людства.

Стверджувати, що існує якась небезпека для російської мови безглуздо, бо у російської мови є Росія. А про небезпеку для української мови треба говорити в повний голос поки не пізно. Ставити українську мову в рівні умови з російською просто несправедливо. Уявімо собі двох братів, один за сприятливих умов набрався сили і здоров’я, інший в умовах гноблення, а то й заперечення права на саме життя, силу і здоров’я втратив. Невже справжній брат не підтримає слабшого, навіть відриваючи від себе. Якщо не враховувати байдужих, то опонентів можна поділити на тих, хто стоїть за відродження української мови шляхом надання їй пріоритетів, і інших, які будь-що не хочуть допустити звуження сфери російської мови в Україні.

Критерій поділу — не за етнічними, а за моральними ознаками. Згадаймо, що збагачуючи культурну скарбницю України, землі, з якою їх пов’язала доля, Б.Чичибабін не відмовлявся від рідної російської мови, так же, як В.Габсбург — від німецької, як Р.Чілачава — від грузинської. Їм було притаманне глибоке почуття справедливості. Почуттям справедливості при виборі життєвої позиції, за його власним визнанням, керувався і перший Міністр оборони України Костянтин Морозов, за походженням, до речі, росіянин, який досконало опанував українську мову за якихось три місяці.

Про все треба говорити відверто. Замовчування, недомовки можуть викликати недовір’я і підозри як з одного, так і з іншого боку. Тому відверто зізнаюсь, що не знаю, як довести теорему про те, що підтримка мови, яка за обсягом друкованої продукції займає лічені відсотки, може призвести до занепаду книжкового ринку.

Пам’ятаю, як на Верховній Раді при обговоренні Закону про мови, називались рубежі відродження української мови — три, п’ять років. Пройшло десять. Вивіски почали писатися українською та й то далеко не скрізь, а, наприклад, у Харкові таких значно поменшало. То поставимо запитання. Чи не порушуються права тої маленької (за віком) людини — учня молодшого класу, який звертався до завуча українською мовою і зустрів несподівану реакцію? А тих солдат? Або вчительки української мови? Подібні питання було б доречно поставити на уроках з громадянської освіти, де б не було диктату, де учень був би рівноправним в діалозі з вчителем, де точка зору вчителя або директора чи завуча обговорюється як будь-кого в класі, де верх можуть брати тільки аргументи.

На жаль, шлях громадянській освіті до школи торується дуже повільно. Добре, що до громадянської освіти залучається і Бюлетень. Тема, порушена І.Ніконовою і Є.Захаровим, дуже важлива для громадянського суспільства. Тут мають місце різні погляди. Але треба шукати злагоди — через дискусії, компроміси, взаємоповагу і справедливість.

Державний департамент України з питань виконання покарань створений Указом Президента від 22 квітня 1998 року на базі Головного управління виконання покарань МВС України. З 12 березня 1999 року він функціонує як самостійний центральний орган виконавчої влади, який реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Станом на 1 січня 2001 року в 180 установах Департаменту утримувалося 222,3 тисяч осіб, зокрема в 128 виправних колоніях — 171 тисяча засуджених, в 11 виховних колоніях — 3,3 тисячі засуджених підлітків. В 32 СІЗО знаходилось 46,2 тисячі осіб та 1,8 тисячі осіб перебували у восьми ЛТП. Крім того, до відома Департаменту відноситься виконання покарань, що не пов’язані з позбавленням волі, стосовно 136,4 тисяч осіб.

Протягом 2000 року до установ кримінально-виконавчої системи надійшло 75 тисяч повторно засуджених осіб, а звільнено — 64 тисячі.

Чисельність працівників Департаменту становить 48,1 тисяч осіб.

Підготовку кадрів для установ Департаменту здійснюють Чернігівське юридичне училище та Дніпродзержинське училище початкової підготовки персоналу. Крім того, з 2001 року розпочне роботу училище у м. Біла Церква.

Метою покарання є не тільки кара за скоєний злочин, але й попередження нових злочинів, сприяння формуванню у засуджених такої життєвої позиції, яка надасть їм можливість повернутися до суспільства.

Досягнення цієї мети неможливе без активної підтримки громадськості, і це є одним з головних принципів кримінально-виконавчої політики, який закріплений у статті 9 Виправно-трудового кодексу України. Теза про участь громадськості у виправленні та перевихованні засуджених, безумовно, не є новою. В минулі роки було широко розповсюджено шефство трудових колективів над виправно-трудовими колоніями, функції громадського контролю за їх діяльністю здійснювали спостережні комісії. Але часи змінюються і зазначені форми не завжди відповідають вимогам сучасного дня.

Переосмислення практики виконання кримінальних покарань та процеси демократизації у кримінально-виконавчій системі, що у зв’язку з цим відбулися, зробили місця позбавлення волі більш відкритими для громадськості.

Якісно новим моментом у процесі громадського контролю є діяльність правозахисних організацій. Взаємовідносини кримінально-виконавчої системи України з правозахисними організаціями вже пройшли шлях від протестної форми, загальної критики існуючої системи виконання покарань до конструктивного співробітництва.

Департамент тісно співпрацює з Міжнародним фон-дом "Відродження" у виконанні програми "Сприяння реформуванню пенітенціарної системи в Україні", яка підтримує реалізацію громадських ініціатив, спрямованих на забезпечення процесу реформування пенітенціарної системи в Україні в напрямку її гуманізації, відповідності до міжнародних стандартів, більшої прозорості, підвищення рівня професійної підготовки працівників системи .Департаментом, Фондом та Інститутом "Відкритого суспільства" (Будапешт) підписаний спільний Меморандум, який передбачає взаємодію у конкретних напрямках та здійснення заходів, які сприятимуть позитивним змінам у діяльності установ Департаменту, розвитку їх співпраці з неурядовими організаціями.

В 2000 році Фондом проведений конкурс проектів, в якому взяли участь 36 неурядових організацій. За рекомендаціями Державного департаменту підтримано 14 конкурсних проектів, з яких 10 реалізується безпосередньо в установах виконання покарань Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Львівської, Одеської, Полтавської, Харківської, Херсонської та Чернігівської областей. Завдяки співробітництву у межах програми Міжнародного фонду "Відродження" в більшості регіонів склалося конструктивне співробітництво органів та установ виконання покарань з громадськими організаціями

Важливим чинником морального відродження засуджених є релігійний світогляд, тому в установах виконання покарань створюються умови для поширення участі у процесі виховання засуджених священнослужителів. За останні роки у всіх установах для віруючих різних віросповідань відкриті молитовні кімнати, , а в деяких — каплиці. Сьогодні із віруючими засудженими працюють представники більш ніж 25 релігійних організацій.В обладнанні молитовних кімнат значну допомогу надають священнослужителі. Можна стверджувати, що у сфері виконання покарань у вигляді позбавлення волі визначився новий вид суспільно-правових відносин, які проявляються в реалізації прав засуджених на свободу світогляду та віросповідання. Суб’єктами цих відносин є засуджені, релігійні організації та адміністрація органів, які виконують покарання.

У світлі сучасних тенденцій використання новітніх соціальних технологій актуальності набуває питання удосконалення процесу адаптації до життя в умовах вільного суспільства. У цьому аспекті дуже важлива взаємодія із службою зайнятості, органами внутрішніх справ. Досить значний внесок у справу виправлення та сприяння процесу соціальної адаптації засуджених вносить взаємодія Департаменту та Українського Державного Центру соціальних служб для молоді. Робота ця проводилась, насамперед, з неповнолітніми засудженими, але ж зараз між Департаментом і Центром укладено Угоду про реалізацію Програми соціального супроводу молоді, яка відбуває покарання та звільняється з місць позбавлення волі.

За допомогою громадськості в ряді регіонів (в містах Харкові, Донецьку, Житомирі, Луганську, Чернігові, Львівській області та Автономній Республіці Крим) створюються центри і фонди соціальної адаптації. Проте створення єдиної цілісної системи постпенітенціарної опіки потребує об’єднання зусиль громадськості та державних органів. Прийняття відповідної державної програми опіки - це справа майбутнього.

Важливою складовою процесу реформування кримінально-виконавчої системи вважаємо об’єктивне інформування про її діяльність та проблеми широкого кола громадськості. Сподіваємося, цьому певною мірою буде сприяти видання Бюлетеню.

Вийшло перше число інформаційного бюлетеню "Аспект". Нове видання започатковане громадською організацією "Донецький Меморіал" та призначене для працівників системи виконання покарань, представників неурядових організацій та журналістів. В Донецьку 6 лютого відбулася презентація бюлетеню.

Ще донедавна міцно зачинена від суспільства, система виконання покарань України чим далі, тим більше стає відкритою. Розширяються стосунки установ по виконанню покарань не тільки з релігійними, а й з неурядовими, в тому числі правозахисними, організаціями. Все більше проводиться різноманітних конференцій, семінарів та інших заходів, на яких працівники системи разом з активістами неурядових організацій обговорюють нагальні проблеми системи та вишукують шляхи їх розв’язання. Процес цей складний, наповнений безліччю застарілих уявлень та стереотипів, необгрунтованих упередженостей з боку його учасників. Під час спілкування практичних працівників установ по виконанню покарань та представників неурядових організацій виникає чимало непорозумінь, не завжди знаходиться спільна мова. Тому вкрай актуальною стала потреба на регулярних засадах висвітлювати розвиток процесу взаємодії карно-виконавчої системи та суспільства, обговорювати питання, пов’язані з діяльністю системи, більш широким колом спеціалістів та зацікавлених осіб та інституцій. Важливим елементом відкритості тюремної системи для суспільства є поширення позитивного досвіду співпраці НУО та адміністрацій установ по виконанню покарань, більш фахове висвітлення у ЗМІ проблем карно-виконавчої системи та змін, що у ній відбуваються. Обговорюючи питання дотримання прав людини, ми вважаємо важливим приділяти увагу не тільки проблемам ув’язнених, а й персоналу установ. Автори бюлетеню сподіваються, що всі перелічені аспекти знайдуть відображення на сторінках нового видання. Ідея створення інформаційного видання, читачами якого спільно були б працівники установ Департаменту з питань виконання покарань, представники НУО і журналісти, виникла ще два роки тому. Завдяки ініціативі "Донецького Меморіалу" та фінансовій підтримці Міжнародного фонду "Відродження" з’явилася можливість втілити цю ідею в реальність.

Перше число бюлетеню відкривається вітаннями Вів’єн Стерн, Генерального секретаря неурядової організації Penal Reform International (PRI) — Міжнародна тюремна реформа та Марека Новіцького, голови Правління Польської Гельсінської фундації прав людини. В статті голови Державного департаменту України з питань виконання покарань Івана Васильовича Штанько розповідається про зміни в карно-виконавчій системі країни, про взаємодію її установ з неурядовими організаціями, наведені статистичні дані про чисельність ув’язнених станом на 01.01.2001 р.

В інших матеріалах бюлетеню чимало інформації про судову статистику в Україні, про підсумки амністії 2000 року, про приклади співпраці НУО та установ в Україні та Росії. Заслуговує на увагу уривок з книги "Карна політика Росії на зламі тисячоліть" професора Олександра Зубкова (Москва) про соціальні наслідки суворої карної політики в Росії. На наш погляд, його висновки щодо наслідків в Росії дуже корисно порівняти з ситуацією в Україні. Роздумами про проблеми установ по виконанню покарань ділиться у своєму листі заступник начальника жіночої колонії-поселення (Орджонікідзе Дніпропетровської області) Ірина Боброва. Завершується номер уривком з книги Вів’єн Стерн "Гріх проти майбутнього".

Дуже важливим і цінним фактором у виданні цього бюлетеню є підтримка керівництва Державного Департаменту з питань виконання покарань. До редколегії Інформбюлетеню входить два представника Держдепартаменту. Це свідчить про ту велику увагу, яку приділяє його керівництво взаємодії установ по виконанню покарань та громадських організацій.

Започатковане видання, на нашу думку, має шанс стати помітним кроком на шляху до відкритості тюремної системи в нашій країні, сприяти подальшому розвитку співпраці установ системи виконання покарань та інститутів громадянського суспільства в Україні. Автори бюлетеню мають намір найближчим часом створити електронний варіант бюлетеню.

Бюлетень розповсюджується безкоштовно і отримати його можна, якщо надіслати замовлення за адресою:

А/С 4863, Донецьк, 83092 або по e-mail: [email protected]

"Екологічно-гуманітарне об’єднання Зелений світ", яке працює в м.Чортків Тернопільській області 21 липня 2000 року звернулося в прокуратуру Тернопільської області з таким листом:

Прокурору Тернопільської області М. Гаврилюку

Шановний пане прокурор!

Організація, яку я представляю, є регіональним недержавним об’єднанням. Ми також є учасниками всеукраїнської коаліції "За енергетичну безпеку, поінформованість та права громадян", а відтак поділяємо стурбованість української громадськості кризовою ситуацією, що склалася в національній енергетиці.

Як нам відомо, Прокуратурою спільно з контрольно-ревізійним управлінням проведено документальну ревізію Тернопільського "Обленерго", в процесі якої виявлено певні порушення законодавчо-нормативних актів України.

На підставі ст.9 Закону України "Про інформацію" прошу Вас надати по можливості вичерпну інформацію про виявлені порушення та вжиті прокуратурою заходи щодо їхнього усунення.

Приміть також наші запевнення у готовності "ЕГО Зелений Світ" до конструктивної взаємодії з органами прокуратури у відстоюванні конституційних прав українських громадян та положень національного законодавства.

З глибокою повагою, координатор "ЕГО Зелений Світ"

Олександр Степаненко

Не зважаючи на те, що згідно Закону України "Про звернення громадян" прокуратура повинна була дати відповідь протягом 10 днів, відповіді так і не було. Координатор "ЕГО Зелений Світ" 6 листопада 2000 року знову звертається до прокуратури з другим листом.

Прокурору Тернопільської області М. Гаврилюку

Шановний пане прокурор!

21 липня 2000 р. від імені "ЕГО Зелений Світ", що є учасником всеукраїнської коаліції НДО "За енергетичну безпеку, поінформованість та права громадян", мною було адресовано листа до Прокуратури Тернопільської області на Ваше ім’я з пропозицією щодо надання інформації про результати перевірки діяльності "Тернопільобленерго", проведеною прокуратурою спільно з Контрольно-ревізійним управлінням. Ми вважаємо, що підставами для такого звернення є відповідні положення Законів України "Про інформацію", "Про об’єднання громадян", "Про звернення громадян", Орхуської Конвенції, ратифікованої Україною, а також цілком зрозумілою стурбованістю громадян стосовно ситуації, що склалася у національній енергетичній сфері.

Як не прикро, ми досі не отримали ніякої відповіді на означений лист, хоча терміни часу, визначені чинним законодавством України стосовно письмових звернень до органів державної влади, давно вичерпалися.

Гадаю, що тут йдеться про прикре непорозуміння у роботі апарату, що забезпечує діяльність прокуратури у тернопільській області, і в зв’язку з цим прошу вас з’ясувати факт отримання нашого листа, розглянути його та надати по можливості вичерпну відповідь.

З повагою, координатор "ЕГО Зелений Світ"

Олександр Степаненко

Після цього "ЕГО Зелений Світ" отримало таку типову відписку:

координатору "ЕГО Зелений Світ"

О. Степаненко

Повідомляю, що за результатами перевірки прокуратурою області 10.06.1999 року відносно посадових осіб ВАТ "Тернопільобленерго" порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч.2 ст.165 та ч.2 ст.172 КК України. Кримінальна справа Тернопільським міським судом розглянута. Винних осіб засуджено.

Начальник відділу О.Юрдига

Координатор "ЕГО Зелений Світ" О. Степаненко звернувся до Хпг з проханням прокоментувати цю ситуацію. Нижче друкуємо нашу відповідь:

Шановний Олександре!

На Ваше прохання прокоментувати листування між Вами і прокуратурою Тернопільської області з приводу запиту на подання офіційної інформації можу відповісти наступне.

По-перше, ст.33 Закону України "Про інформацію" зобов’язує державні органи відповідати на запити про надання інформації у десятиденний термін, тому мовчання прокуратури впродовж трьох місяців є прямим порушенням Закону.

По-друге, якщо вірна інформація, яка надана у відповіді, що Ви отримали, то відомостей, які Вас цікавлять, у прокуратурі немає. Усі зібрані докази повинні міститися у справі, яку разом із обвинувальним висновком прокурор спрямовує до суду (ст.232 Кримінально-процесуального кодексу України). Копій справ у прокуратурі не залишається. Прокуратура могла поінформувати Вас про дату розгляду справи, її номер і результати - хто засуджений і яке покарання призначено - це є відкрита інформація, що стосується діяльності прокуратури, тобто така інформація, у наданні якої прокуратура не може відмовити (ст.32 ч.6 Закону).

По-третє, для того, щоб отримати більше інформації про хід та результати розгляду справи Ви маєте право звернутися до Тернопільського міського суду, де вона розглядалася. Як і прокуратура, органи судової влади зобов’язані надати доступ до відкритої інформації, що стосується їхньої діяльності, при цьому Ви маєте переважне право на отримання таких відомостей, оскільки вони потрібні Вам для виконання своїх професійних обов’язків (ст.28 ч.4 Закону). Але це можливо, якщо вирок вступив у законну силу. Якщо ж рішення розглядається у касаційному порядку Тернопільським обласним судом, Ви маєте право відвідати засідання касаційної колегії по цій справі (ст.20 УПК).

З повагою, Євген Захаров

МА запрошує подавати кандидатури журналістів на номінацію кращої статті на тему захисту прав людини.

Нагорода може бути присуджена журналістові з будь-якої країни світу, який написав статтю, що піднімає питання захисту прав людини на місцевому, національному чи міжнародному рівні в межах мандату МА.

Стаття повинна бути надрукована між 1 квітня 2000 і 16 березня 2001 в журналі, газеті чи Інтернеті.

Всі кандидатури повинні бути представлені правозахисними організаціями, національними чи міжнародними. Одна організація може представити три кандидатури. Статті можуть бути написані будь-якою мовою. Проте, якщо опублікована стаття була написана не англійською, французькою, іспанською чи арабською мовами, її потрібно подавати разом з перекладом на одну з цих чотирьох мов.

Остання дата подання кандидатур — 16 березня 2001 року.

Нагорода буде присуджена згідно рішення міжнародної комісії 7 червня 2001 року.

За більш детальною інформацією просимо звертатися до офісу Української Асоціації "Міжнародна Амністія". Тел/факс:
(03244) 3 12 11, e-mail: [email protected]