«Абсурд – это реальность, реальность – это абсурд…»
04.12.2003
Відкрита Генеральною прокуратурою кримінальна справа за статтею 344 КК означає нову фазу брутального наступу на свободу преси. Мабуть, це тільки перший етап: почали з провінційних газет і чекають реакції. Якщо „з’їдять“ – можна добиратися і до столиці, де нестерпні статті Тетяни Коробової в газеті „Грані-Плюс“, і до Інтернет-видань… Виявляється, Президенту настільки заважають працювати статті щодо його причетності до зникнення Георгія Гонгадзе, що це вже „тягне“ на злочин! Дістали! От і вирішили закрити рота в такий спосіб тим, хто висловлює свої думки з цього приводу!
Як на мене, ця кримінальна справа буде як лакмусовий папірець: чи дійсно команді Президента і вірним їм силовим структурам начхати на постійні докори міжнародних інституцій щодо свободи слова. Бо з якої сторони не дивитися, ця кримінальна справа є абсурдною. Щодо її „обґрунтованості“ з точки зору внутрішнього законодавства вже говорили. З точки зору міжнародно-правових стандартів, здається, ситуація ще ясніше. Збирання та поширення будь-якої iнформацiї, котра не виголошена таємною, мають бути визнанi правомiрними незалежно вiд мотивiв, якими керувалася особа, збираючи та оприлюднюючи iнформацiю. Давно вже стало банальним твердженння, що без свободи збирання, володіння і розповсюдження інформації про все, що стосується публічного життя на терені цілої країни чи місцевих громад, немає мови про демократію і верховенство права. Свобода висловлювань є фундаментом демократії, оскільки лише добре поінформовані громадяни можуть надати мандат на здійснення влади тим, хто зробить це мудро і чесно. Свобода висловлювань є, однаковою мірою, фундаментом верховенства права – тому що становить один з найкращих засобів запобігання порушенню права державними службовцями і посадовими особами, особливо завдяки корупції. У вільному суспільстві кожне питання, що стосується внутрішньої або зовнішньої політики, повинно бути, між іншим, відкритим для публічного обговорення, особливо в пресі і електронних ЗМІ. Свобода обговорення спірних і важких проблем є найкращим методом для того, щоб урядом приймалися раціональні рішення, які б мали суспільну підтримку.
Ці судження багаторазово підтверджувалися практикою Європейського суду з прав людини. Суд декілька разів повторював у своїх рішеннях фрагмент вироку 1976 року у справі Хендісайд, в якій стверджувалося, що ця свобода " може застосовуватися щодо "інформації" чи "ідей", які ображають, шокують чи дратують органи держави чи будь-яку частину громадської думки. Такі, власне, вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" [§ 49]. Суд декілька разів також стверджував, зокрема у бельгійській справі де Гаїс і Ґійзельс, стосовно припустимості опублікування дуже критичного висловлювання поглядів на тему функціонування судів, що: потрібно пам’ятати, що ст.10 захищає не тільки сутність ідей і вираженої інформації але також і спосіб їхнього закріплення [§ 48].
Навіть якщо припустити, що таке втручання в свободу висловлювань мало законну мету „охорони порядку та запобігання злочинам“ (одна з можливих підстав для обмеження свободи вираження поглядів), то абсолютно неможливо визнати, що таке брутальне втручання мало "невідкладну суспільну потребу" (pressing social need) і було пропорційним. Визначення балансу пропорційності будь-якого з тих пунктів і свободи вираження поглядів не належить до відання національної влади без можливості оцінки Судом. Так, як, наприклад, у справі Клас та інші: " Договірні сторони не мають необмеженого розсуду ... Держави-учасниці не можуть... застосовувати будь-які заходи, які вони вважають відповідними "[§ 49].
Дуже цікавою є іспанська справа Кастеллс.Заявником був сенатор, засуджений за загрозу безпеці країни через спроби дискредитації демократичних інституцій. Він видав у 1979 році статтю, що звинувачувала уряд в участі в нападах збройних груп правих і вбивств басків, що виявилося правдою 20 років опісля. Іспанські суди не були переконані щодо певної підстави розпочати кримінальну справу. Як зауважив Суд в одному з вироків, виявилося, що метою діяльності влади була не охорона громадського порядку і національної безпеки, але збереження гідності уряду. Заяви Кастеллса, аби розпочати розгляд доказів щодо правдивості наведених ним фактів і їхньої загальновідомості, були відкинуті судами, оскільки вивчення тих доказів було неприпустимим з огляду на звинувачення в образі державних інститутів.
Європейський суд визнав, що в тій справі іспанська влада порушила приписи ст. 10 і аргументував це тим, що: " Пан Кастеллс не виразив своєї думки з трибуни Сенату, що він міг би зробити без страху санкцій, але вирішив зробити це на сторінках часопису. Це не означає, проте, що він втратив своє право критикувати уряд. Не потрібно забувати, яким є головне завдання преси у правовій державі... Свобода преси... надає політичним діячам можливість критики і коментування того, що складає суспільну думку, надаючи можливість кожному брати участь у вільній демократичній дискусії, що становить саму сутність демократичного суспільства ..." [§ 43].
Суд також в тій справі відзначив, що згідно ст. 10: "... межі припустимої критики є ширшими відносно уряду, ніж щодо ... політичного діяча. У демократичній системі дії чи бездіяльність влади мусять підлягати прискіпливій перевірці не тільки законодавчої і судової влади, але також і преси і суспільної думки. Крім того, домінуюче положення, яке займає уряд, робить необхідним накладання обмежень на застосування кримінального процесу, особливо в тій сфері, де для відповіді доступні інші засоби..." [§ 46].
Можна ще довго порівнювати цю кримінальну справу з практикою Суду і дивуватися, як у нас люблять наступати на одні і ті ж самі граблі, як ліва рука не відчуває, що робить права. Будемо сподіватися, що поетичний рядок, винесений у заголовок цих заміток, все ж таки хоч у цьому випадку не справдиться, і абсурд кінчиться, не заторкуючи далі реальність.
Як на мене, ця кримінальна справа буде як лакмусовий папірець: чи дійсно команді Президента і вірним їм силовим структурам начхати на постійні докори міжнародних інституцій щодо свободи слова. Бо з якої сторони не дивитися, ця кримінальна справа є абсурдною. Щодо її „обґрунтованості“ з точки зору внутрішнього законодавства вже говорили. З точки зору міжнародно-правових стандартів, здається, ситуація ще ясніше. Збирання та поширення будь-якої iнформацiї, котра не виголошена таємною, мають бути визнанi правомiрними незалежно вiд мотивiв, якими керувалася особа, збираючи та оприлюднюючи iнформацiю. Давно вже стало банальним твердженння, що без свободи збирання, володіння і розповсюдження інформації про все, що стосується публічного життя на терені цілої країни чи місцевих громад, немає мови про демократію і верховенство права. Свобода висловлювань є фундаментом демократії, оскільки лише добре поінформовані громадяни можуть надати мандат на здійснення влади тим, хто зробить це мудро і чесно. Свобода висловлювань є, однаковою мірою, фундаментом верховенства права – тому що становить один з найкращих засобів запобігання порушенню права державними службовцями і посадовими особами, особливо завдяки корупції. У вільному суспільстві кожне питання, що стосується внутрішньої або зовнішньої політики, повинно бути, між іншим, відкритим для публічного обговорення, особливо в пресі і електронних ЗМІ. Свобода обговорення спірних і важких проблем є найкращим методом для того, щоб урядом приймалися раціональні рішення, які б мали суспільну підтримку.
Ці судження багаторазово підтверджувалися практикою Європейського суду з прав людини. Суд декілька разів повторював у своїх рішеннях фрагмент вироку 1976 року у справі Хендісайд, в якій стверджувалося, що ця свобода " може застосовуватися щодо "інформації" чи "ідей", які ображають, шокують чи дратують органи держави чи будь-яку частину громадської думки. Такі, власне, вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" [§ 49]. Суд декілька разів також стверджував, зокрема у бельгійській справі де Гаїс і Ґійзельс, стосовно припустимості опублікування дуже критичного висловлювання поглядів на тему функціонування судів, що: потрібно пам’ятати, що ст.10 захищає не тільки сутність ідей і вираженої інформації але також і спосіб їхнього закріплення [§ 48].
Навіть якщо припустити, що таке втручання в свободу висловлювань мало законну мету „охорони порядку та запобігання злочинам“ (одна з можливих підстав для обмеження свободи вираження поглядів), то абсолютно неможливо визнати, що таке брутальне втручання мало "невідкладну суспільну потребу" (pressing social need) і було пропорційним. Визначення балансу пропорційності будь-якого з тих пунктів і свободи вираження поглядів не належить до відання національної влади без можливості оцінки Судом. Так, як, наприклад, у справі Клас та інші: " Договірні сторони не мають необмеженого розсуду ... Держави-учасниці не можуть... застосовувати будь-які заходи, які вони вважають відповідними "[§ 49].
Дуже цікавою є іспанська справа Кастеллс.Заявником був сенатор, засуджений за загрозу безпеці країни через спроби дискредитації демократичних інституцій. Він видав у 1979 році статтю, що звинувачувала уряд в участі в нападах збройних груп правих і вбивств басків, що виявилося правдою 20 років опісля. Іспанські суди не були переконані щодо певної підстави розпочати кримінальну справу. Як зауважив Суд в одному з вироків, виявилося, що метою діяльності влади була не охорона громадського порядку і національної безпеки, але збереження гідності уряду. Заяви Кастеллса, аби розпочати розгляд доказів щодо правдивості наведених ним фактів і їхньої загальновідомості, були відкинуті судами, оскільки вивчення тих доказів було неприпустимим з огляду на звинувачення в образі державних інститутів.
Європейський суд визнав, що в тій справі іспанська влада порушила приписи ст. 10 і аргументував це тим, що: " Пан Кастеллс не виразив своєї думки з трибуни Сенату, що він міг би зробити без страху санкцій, але вирішив зробити це на сторінках часопису. Це не означає, проте, що він втратив своє право критикувати уряд. Не потрібно забувати, яким є головне завдання преси у правовій державі... Свобода преси... надає політичним діячам можливість критики і коментування того, що складає суспільну думку, надаючи можливість кожному брати участь у вільній демократичній дискусії, що становить саму сутність демократичного суспільства ..." [§ 43].
Суд також в тій справі відзначив, що згідно ст. 10: "... межі припустимої критики є ширшими відносно уряду, ніж щодо ... політичного діяча. У демократичній системі дії чи бездіяльність влади мусять підлягати прискіпливій перевірці не тільки законодавчої і судової влади, але також і преси і суспільної думки. Крім того, домінуюче положення, яке займає уряд, робить необхідним накладання обмежень на застосування кримінального процесу, особливо в тій сфері, де для відповіді доступні інші засоби..." [§ 46].
Можна ще довго порівнювати цю кримінальну справу з практикою Суду і дивуватися, як у нас люблять наступати на одні і ті ж самі граблі, як ліва рука не відчуває, що робить права. Будемо сподіватися, що поетичний рядок, винесений у заголовок цих заміток, все ж таки хоч у цьому випадку не справдиться, і абсурд кінчиться, не заторкуючи далі реальність.