Знову ж – про факти “тихого насильства” у райвідділах МВСУ.

“Мовчазні істини нікого не лякають”.
Лев Шестов.

Тернопільське обласне управляння внутрішніх справ так і не провело об’єктивного розслідування та не визнало жодного випадку протиправного насильства, що сталися при затриманні людей співробітниками Чортківського РВ МВСУ (інформація про це друкувалася у числах № 22 та 32 бюлетеню “Права людини” за 2002 рік). Якщо вірити офіційній версії управління, то мабуть останнім випадком покарання співробітника тернопільської міліції за протиправні насильницькі дії була відома справа Миколая Шпаковича – громадянина Польщі, що загинув 17 вересня 1994 р. від побоїв, завданих співробітниками Кременецького РВ МВСУ у м. Почаєві. Тоді, в результаті втручання родини загиблого та Міжнародної Амністії, справу розслідувала Тернопільська обласна прокуратура, і один з офіцерів МВС був засуджений на 8 років ув’язнення “за перевищення влади”.

Після чергового оприлюднення відомостей про факти побиття у Чортківському РВ УМВСУ – цього разу на сесії Тернопільської обласної ради – керівництво обласного управління МВСУ надіслало мені листа, що містить цікавий зразок канцелярської фразеології туманного змісту. Цитую: “Ваші критичні зауваження щодо неналежного виконання службових обов’язків працівниками Чортківського РВ УМВС розглянуто керівництвом УМВС на оперативній нараді, де дано принципову оцінку діяльності співробітників та керівництва Чортківського РВ. Встановлено жорсткий контроль за дотриманням встановлених ст. 97 КПК України термінів розгляду інформації про злочини та пригоди. Крім цього, укріплено керівництво Чортківського райвідділу, призначено нового першого заступника начальника РВ, який функціонально несе відповідальність за дану ділянку роботи. Керівництвом Управління взято під особистий контроль роботу Чортківського РВ УМВСУ по дотриманню його співробітниками законності при виконанні службових обов’язків” (лист начальника УМВСУ у Тернопільській області генерала міліції В.В. Максимова № 21/4 від 28.08.2003 р.). Відтак залишається незрозумілим, про які ж “випадки неналежного виконання службових обов’язків” йдеться? У чому полягала “принципова оцінка” діяльності Чортківського РВ? Врешті-решт, чи було жорстоко побито у 2002 році М.Буртника, Я. Скриника та М. Макара, якщо попереднім розслідуванням УМВСУ та прокуратури по усіх фактах побиття нібито доведено, що міліціонери діяли в рамках закону?..

А тим часом саме життя продовжує надавати нові факти, які свідчать – не все гаразд у Чортківському райвідділі. Про один з випадків участі міліціонерів у насильницьких акціях організованих злочинних груп генерал В. Максимов згадав у власному звіті “Про роботу по боротьбі із злочинністю”, поданому на розгляд 5-ї сесії Тернопільської обласної ради 2 липня 2003 року: “У квітні 2003 року співробітники УБОЗу у Тернопільській області спільно з УБОЗом Чернівецької області розкрили резонансний злочин за фактом викрадення і насильницького утримання під охороною в якості заручника директора Новосельцького горілчаного заводу гр. Нежурбіди. Злочин, скоєний з метою вимагання 300 тис. доларів США, організовано групою під керівництвом колишніх співробітників силових структур м. Чорткова.” Як виявилось, організатором насильницького викрадення та ув’язнення заручника на протязі 8 діб був колишній начальник відділу карного розшуку Чортківського РВ УМВСУ підполковник міліції Петровський.

Продовжують надходити повідомлення про нові випадки насильства при затриманні і провадженні слідства. Про один з таких випадків розповів батько потерпілого Віталія Д., 17 років, студента Гусятинського технічного коледжу, якого у січні 2003 року близько однієї доби утримували у Чортківському райвідділі за підозрою у крадіжці, не повідомляючи про це батьків юнака. Затримання супроводжувалося побиттям та моральним тиском з метою отримання свідчень проти себе...

На жаль, подібні повідомлення найчастіше мають вигляд “розповіді по секрету”, тобто потерпілі не оприлюднюють істину про факти побиття та катування, не намагаються опротестувати дії міліції і не звертаються з цього приводу до прокуратури. Але ж, погодьтеся, важко захистити від насильства людину, якщо вона сама не прагне, або ж не може захиститися...

Традиційно не намагаються наголосити на відомих їм випадках катування і представники “найгуманнішої професії”. Сам по собі є досить показовим той факт, що на запис січневої телепередачі “Без табу” на каналі “1 плюс 1”, присвяченої темі катування в міліції, не з’явився жоден з запрошених київських лікарів, причетних до подій того жахливого сюжету. Останнім часом у лікарському середовищі домінує думка, що втручання у випадки насильства – то загалом “не наша справа”, хоча про такі випадки знають майже усі...

Цікаво у цьому зв’язку, що тема насильства вже не перший рік визнається міжнародним медичним співтовариством однією з найприорітетніших: триває Глобальна кампанія Всесвітньої організації охорони здоров’я з попередження насильства, нещодавно оприлюднено Доповідь ВООЗ про насильство і здоров’я, У ній, до речі, з особливою тривогою вказується на швидкі темпи зростання кількості випадків насильницької смерті у країнах Східної Європи та ННД, які переживають ґвалтовні соціальні зміни... В той час в Україні навіть не ведеться окремий статистичний облік таких випадків: ані в структурах Міністерства охорони здоров’я, ані у МВС, ані у Прокуратурі.

Безумовно – перетворення проблеми насильства у МВС на закриту “зону мовчання” сприяє її подальшому розростанню та лише переконує правопорушників у власній безкарності. Вивести цю тему з тіні, зробити предметом відкритої публічної дискусії та аналізу можуть лише спільні зусилля правозахисників, журналістів, фахівців-правників, соціологів, політиків, діячів Церкви, лікарів і, ясна річ, самих потерпілих. А щонайперше, мабуть, усім разом варто долати той аномальний злам свідомості, що проявляється у нашому боязкому та мовчазному потуранні злу.