Конференція Свобода слова та права людини в Україні - 2003 .
18-19 вересня в приміщенні інституту післядипломної освіти Київського національного університету пройшла конференція “Свобода слова та права людини в Україні – 2003”. Конференція була організована Посольством США в Україні й Харківською правозахисною групою та мала на меті репрезентувати стан з правами людини в Україні в перші сім місяців 2003 року в цілому і з деякими найбільш актуальними на сьогодні в Україні фундаментальними правами та свободами – свобода вираження поглядів, доступ до інформації, право на приватність, свобода від катувань та жорстокого поводження та доступ до правосуддя. Крім того, конференція мала продемонструвати проміжні результати праці 42 організацій – переможців конкурсу Посольства 2003 року “Права людини та свобода преси”.
Відповідно, конференція складалася з шести сесій: перше пленарне засідання присвячувалося загальній оцінці стану з правами людини в Україні, наступні 5 сесій – ґрунтовному висвітленню проблем в кожній специфічній сфері, що перелічені вище. Організатори планували представити різні точки зору на стан з правами людини в Україні – влади, громадянського суспільства, міжнародних експертів – і запросили для 20-хвилинних доповідей представників усіх цих груп. Проте почути оцінку від владних органів не вдалося: ані віце-спікер парламенту Олександр Зінченко, ані віце-прем’єр Дмитро Табачник, які попередньо дали згоду на виступ у конференції, так і не взяли в ній участь. Голова Держкомітету з питань молоді Валентина Довженко, яка сама запропонувала організаторам свою участь, в останню хвилину відмовилася від виступу і надіслала свого першого заступника Зєлінського, який говорив тільки про справи свого Комітету. Отже, учасники конференції (а загалом взяло участь більше 200 представників державних і недержавних інституцій України та міжнародних організацій) у першій сесії слухали виступи Посла США в Україні Джона Гербста, міжнародних експертів Олексія Коротаєва (Женева, Міжнародна Ліга прав людини) і Ешлі Гот’єр, заступниці генерального радника U.S. News & World Report (Вашингтон) та Євгена Захарова. На мою думку, цей факт – відмова від участі в такій конференції вищих посадовців України та перший публічний виступ нового Посла США в Україні саме на цій конференцій – яскраво демонструє реальне, а не деклароване, ставлення до прав людини. Виступ пана Гербста наводиться нижче. Олексій Коротаєв висловив стурбованість міжнародних інституцій, зокрема, профільних Комітетів ООН, ситуацією із застосуванням катувань в Україні, необґрунтованими обмеженнями свободи вираження поглядів, зокрема проявами цензури у вигляді “темників” та незаконного обмеження доступу до інформації, зауважив, що деякі законопроекти, які готуються в Україні, неякісні і несуть загрозу правам людини, – це, зокрема, проекти Кримінально-процесуального кодексу, закону про реєстрацію фізичних осіб, про моніторинг телекомунікацій та інші. Ешлі Гот’єр розповіла про нові тенденції використання Першої поправки до Конституції США в контексті медіа законодавства та судової практики, що було дуже повчальним для українських правників та журналістів, які побачили сучасне американське ставлення до свободи висловлювань. Я робив мульті-медійну презентацію, підготовлену за допомогою працівника Посольства Ольги Жиряченкової, присвячену проміжним результатам Проекту Посольства США (подробиці в окремому тексті в рубриці “Практика правозахисту”).
Регламент роботи тематичних сесій був такий. Для участі у кожній сесії були запрошені доповідачі для 20-30-хвилинної основної доповіді та модератори, які добре обізнані у відповідній тематиці. Бажаючі зробити повідомлення до 10 хвилин мусили заздалегідь узгодити тему свого виступу і сесію з організаторами, після чого ця тема включалася до програми. Для виступів у дискусії виділили п’ять хвилин.
Враховуючи велику працю, яку провадили Голови парламентських Комітетів з питань свободи слова та інформації Микола Томенко та з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин Геннадій Удовенко в сферах, відповідно, захисту свободи вираження поглядів та захисту від катувань та жорстокого поводження, організатори запросили їх зробити основні доповіді у відповідних тематичних сесіях. З основною доповіддю у сесії “Доступ до правосуддя” виступив Ігор Коліушко, директор Центру політико-правових реформ, науковий консультант Комітету ВРУ з питань правової політики, у сесії “Право на приватність” – Роман Романов, менеджер правових програм Міжнародного фонду “Відродження”, у сесії “Доступ до інформації” – я. Слід зазначити, що пан Удовенко врахував відсутність оглядової доповіді про стан з правами людини в Україні з точки зору держави в перший день конференції і в своїй сесійній доповіді не обмежився тільки проблемами запобігання катуванням та жорстокому поводженню. Він фактично виклав офіційну позицію держави щодо захисту прав людини, відзначив позитивні моменти – прийняття Конституції, введення інституту Уповноваженого ВРУ з прав людини і успішну в цілому працю апарату Уповноваженого, прийняття низки прогресивних законів, вступ до Ради Європи, приєднання до низки міжнародних угод Ради Європи, можливість звернення до Європейського суду з прав людини та перші успішні справи в Суді, поліпшення ситуації в сферах міжконфесійних та міжнаціональних відносин та інших сферах. Пан Удовенко охарактеризував також негативні моменти і проблеми, які потребують вирішення, зазначивши в якості головної такої проблеми низьку правосвідомість та невиконання законодавства на практиці. Доповідь Геннадія Йосиповича була, на мою думку, дуже доречною і вдалою, він певною мірою збалансував і збагатив загальний огляд стану з правами людини, наданий на першій сесії.
На мою думку, запропонований організаторами формат конференції виправдав себе. Конференція вийшла динамічною та інформативною і продемонструвала зростаючу зрілість недержавних організацій. Насичені і яскраві пленарні доповіді, змістовні та цікаві виступи за програмою, динамічні дискусії нікого не залишили байдужими. Влучними та корисними були виступи в ході дискусії усіх сесій міжнародного експерта з Женеви Олексія Коротаєва, який постійно порівнював події в Україні з уявленнями про права людини, що прийняті в євроатлантичному світі, до якого прагне Україна. Рівень майже усіх виступів на конференції був високим. Про це свідчать і результати оцінки конференції. Великий інтерес викликали також результати виконання Проекту Посольства США: жодної папки з друкованими матеріалами конференції не залишилося (усі 200 примірників розібрали, декому, хто спізнився, навіть не вистачило). За моєї пам’яті це перша така успішна велика конференція з прав людини в Україні, і я радий, що ХПГ була причетною до її організації. Хочу висловити велику вдячність працівникам Відділу преси, освіти та культури Посольства США, завдяки відданій праці яких конференція й була такою цікавою.
У кінці першого дня конференції відбувся Прийом на запрошення Посла США в Україні Джона Гербста. Учасники конференції отримали приємну можливість поспілкуватися з паном Гербстом, іншими працівниками Посольства та колегами.
Виступ Посла Джона Гербста на відкритті конференції
Дякую Вам, пане Захаров, за те, що Ви мене тепло привітали та представили. Для мене велика честь, що Харківська правозахисна організація запросила мене виступити. Дозвольте мені подякувати іншим організаторам цієї конференції, а також керівництву цього чудового університету за те, що вони надали нам місце для проведення цього діалогу. Я приїхав в Україну менш ніж тиждень тому. Це дуже слушно, що мій перший публічний виступ відбувається на конференції з питань свободи преси та прав людини в Україні дві тисячі третього року. Все ж таки Конституція Сполучених Штатів присвячена принципам, які будуть обговорюватися під час цієї конференції. Я зацікавлений у тому, щоб відносини між Україною та Сполученими Штатами стали якомога кращими. Найкоротший шлях до цього – це сприяння Україні у втіленні демократичних цілей, які вона стверджує, та у дотриманні принципів прав людини, які вона прийняла, підписавши Європейську конвенцію з прав людини. Повага до цих основних свобод є головною складовою просування до демократичної свободи та процвітання.
Україна неодноразово заявляла про своє прагнення до Європейської інтеграції, членства в НАТО та Європейському Союзі. Щоб стати членом цих організацій Україна має забезпечити свободу ЗМІ та дотримання основних прав людини для всіх своїх громадян. Українці не повинні бути задоволені прогресом своєї країни до тих пір, доки вони не житимуть у країні, вільній від таких речей, як темники. Як декому з вас може бути відомо, я провів велику частину мого життя працюючи над проблемами пострадянського простору. В цьому контексті, Україна набула справжніх досягнень у розвитку демократичного суспільства. В той же час, дотримання прав людини в Україні продовжує викликати занепокоєння. На цьому тижні виповнюється три роки з дня зникнення Георгія Гонгадзе, а ми і досі не знаємо, що трапилось. Нещодавня смерть Ігоря Гончарова, офіцера Міністерства внутрішніх справ, що знаходився під вартою та мав свідчити в суді у справі вбивства Гонгадзе, буде і надалі викликати зацікавлення справою порушення людських прав цього журналіста. Подальші події в житті переслідуваних судді Юрія Василенка з колегії кримінальних справ Київського Апеляційного суду та його дружини юриста Тетяни Монтян вимагають державної та міжнародної уваги. Також, ми будемо продовжувати слідкувати за подіями у житті таких відомих людей, як адвокат із захисту прав людини Андрій Федур, та мати і дружина вбитого журналіста Гонгадзе. Суперечлива загибель журналіста Володимира Єфремова у автокатастрофі та напади на журналістів по всій території України продовжують викликати стурбованість. З огляду на президентські вибори 2004 року, ставлення до журналістів в Україні залишатиметься предметом пильної міжнародної уваги.
З огляду на швидке наближення президентських виборів в Україні, її прагнення до Європейської інтеграції залежить від вільних, чесних, та прозорих виборів президента України у 2004 році. Іноземні спостерігачі очікуватимуть, що президентська кампанія та самі вибори будуть ґрунтуватися на тих самих свободах, які підтримують учасники цієї конференції.
Позитивним є те, що у травні 2003 року Уряд України закрив кримінальні справи проти багатьох українських видань, які начебто посягали на честь та гідність Президента Кучми. Поправки до закону про телебачення та радіомовлення, прийняті під час парламентського голосування у вересні, не повинні обмежувати мовлення ВВС, Голосу Америки та Німецької хвилі в Україні. Крім того, Уряд України має припинити тиск на західні радіомовні компанії та їхніх українських партнерів.
Також, додає оптимізму той факт, що у Державному Комітеті у справах релігій на урядовому рівні продовжують бути по-справжньому репрезентовані всі релігійні організації країни та різні віруючі. Послідовники багатьох вірувань знаходять втіху у тому, що можуть вільно висловлювати свої переконання в Україні.
За дванадцять років незалежності від Радянського Союзу в Україні було зроблено чимало. Але не припускайтеся помилки, зробити ще треба багато. Наступний рік дає українцям справжню можливість зміцнити демократію в Україні. Американці готові підтримати українців у реалізації прагнень до свободи. Зараз я знаходжуся тут для того, щоб слухати, формувати враження, і в наступні роки працювати з українцями задля покращання ситуації з основними свободами та правами людини в Україні. Я буду працювати з вами, щоб підтримати Україну у досягненні цілей, які вона сформулювала для себе, а саме, майбутнє незалежності та демократії в Україні. Я із задоволенням працюватиму з вами, щоб всім в Україні стало краще. Дуже вам дякую.
Далі подаємо коротке резюме тематичних сесій.
1. Свобода вираження поглядів в Україні.
Модератор Роман Романов, Міжнародний Фонд “Відродження”.
Пленарна доповідь – Микола Томенко.
У роботі сесії взяли участь:
Наталія Лігачова, “Телекритика”. Право на інформацію як передумова професійної діяльності журналістів. Шляхи та засоби захисту й самозахисту.
Валерій Іванов, Академія української преси. Моніторинг стану свободи преси в Україні.
Олександр Чекмишев, заступник директора Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, голова комітету “Рівність можливостей”. Маніпуляція у засобах масової комунікації та технології протидії.
Олексій Свєтіков, голова Луганського відділення Комітету виборців України (КВУ). Європейська перспектива як засіб відстоювання права на свободу слова: луганський досвід.
Ян Чайковський, філософський та культурологічний журнал “Ї”, Львів.
Міф про свободу слова в Україні.
Микола Козирєв, Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян, Луганськ. Свобода слова в дзеркалі моніторингу районних газет Луганської області.
Олена Волочай, Всеукраїнська Незалежна Суддівська Асоціація
Інститут поваги до суду.
Олег Целуйко, ХПГ. Якою буде юриспруденція Європейського суду з прав людини щодо свободи вираження поглядів в мережі інтернет?
У дискусії взяли участь п’ять учасників.
Ми маємо інформаційну війну влади проти власного народу. Журналісти все більше і більше отримують інформацію із одного джерела, і інформаційні повідомлення різних телеканалів стають схожими як дві краплини води. Необхідний моніторинг редакційної політики медіа і з’ясування того, чи дійсно новини відповідають сучасним стандартам щодо інформування суспільства. З другого боку, влада веде війну з тими журналістами, що намагаються сумлінно виконувати свої професійні обов’язки. Політична опозиція ізольована від основних медіа, про це свідчать результати моніторингу, виконаного Академією української преси. Команда Президента брутально втручається в роботу органу, який за статусом має бути незалежним – Національної ради з питань телебачення і радіо. Ситуація в парламенті не дозволяє сподіватися на прийняття нових якісних законів, головне сьогодні – дати відсіч законопроектам, які порушують або необґрунтовано обмежують права людини і основні свободи, паралельно слід напрацьовувати нові законопроекти на майбутнє. Треба бути обережним з саморегуляцією журналістського середовища: зокрема, профспілки мають включати більшість журналістів видання, якщо не усіх, і займатися саме захистом трудових прав.
Майбутня виборча кампанія сьогодні виходить на перший план. Зусилля суспільства мають бути спрямовані на проведення чесних і прозорих виборів. Рада Європи зголосилася надіслати довготермінову моніторингову місію для спостереження за президентськими виборами. Слід підкреслити особливу роль ЗМІ в період виборчої кампанії.
На сьогоднішній день є необхідними:
систематичний моніторинг свободи вираження поглядів, систематичні консультації медіа та журналістам та правові дії на їх захист;
аналіз усіх судових процесів щодо застосування цензури;
ознайомлення суспільства з законом проти цензури, що прийнятий на початку квітня цього року, щоби він почав працювати на журналістів;
відповідна реакція суспільства на кожний випадок порушення свободи слова;
спеціальна програма правової підтримки медіа у зв’язку з виборчою кампанією, що наближається (якщо вибори, звичайно, не відмінять);
новий мораторій на податкові та інші перевірки медіа, як це було під час минулих виборів.
2. Доступ до інформації в Україні
Модератор Тарас Шевченко, “Інтерньюз”.
Пленарна доповідь – Євген Захаров.
У роботі сесії взяли участь:
Сергій Федоринчик, “Зелений світ”. Недоліки державної концепції інформаційної політики.
Олександр Степаненко, “Зелений світ”, Чортків. Приховування інформації, як вагомий інструмент самозахисту об’єднаних корупціонерів (на прикладі зловживань у ДЛГО “Тернопільліс”
Олександр Букалов, “Донецький Меморіал”. Доступність інформації та реформа пенітенціарної системи: закон та практика.
Євген Байрамов, Луганське відділення КВУ, Луганське відділення КВУ. Доступ до інформації про бюджет органа місцевого самоврядування на прикладі Северодонецька.
Олег Целуйко, ХПГ. Виховання культури доступу до інформації: європейський досвід.
У дискусії взяли участь троє учасників.
З розробкою комп’ютерних правових систем і розвитком інтернету доступ до парламентської інформації в Україні значно покращився. З’явилися безкоштовні сайти (наприклад, rada.kiev.ua), які містять усі законодавчі і більшість відкритих підзаконних актів. Комп’ютерна правова система “Ліга-Закон” включає усі нормативні акти, зареєстровані Міністерством юстиції. Але вона є платною і достатньо дорогою, нею можуть скористатися лише невеличка кількість організацій громадянського суспільства. Стали доступними і тексти багатьох законопроектів, отже, недержавні організації отримали можливість впливати на законотворчу роботу.
Доступ до інформації, що знаходиться у розпорядженні органів виконавчої влади, є незадовільним. Прогресивні закони “Про інформацію”, “Про державну таємницю” та інші, що були прийняті в першій половині 90-х років, були фактично зведені нанівець підзаконними актами і незаконною практикою, що характеризується широким використанням незаконних грифів обмеження доступу до інформації. Це, зокрема, такі грифи, як: “для службового користування” (ДСК), “не для друку”, “опублікуванню не підлягає”. Ці поняття не визначені законом, порядок роботи з документами під грифами “не для друку” і “опублікуванню не підлягає” не визначений будь-якими зареєстрованими нормативними актами, а Інструкція про порядок роботи з документами під грифом ДСК написана в дусі “старих добрих часів” тоталітарного режиму і тому практично закриває доступ до таких документів.
Державою охороняється “інформація, що становить державну або іншу передбачену законом таємницю, конфіденційна інформація, що є власністю держави, відкрита інформація, важлива для держави, незалежно від того, де ця інформація циркулює, а також відкрита інформація, важлива для особистості і суспільства, якщо ця інформація циркулює в органах державної влади і місцевого самоврядування, Національної академії наук, Збройних Силах, інших військових формуваннях, органах внутрішніх справ, на державних підприємствах, у державних установах і організаціях”. З цих понять законом визначене тільки поняття “державної таємниці”. Звід відомостей, що охороняються державою, створений тільки для інформації, яка відноситься до державної таємниці і конфіденційної інформації, що є власністю держави (із грифом ДСК). Проте зводи відомостей із грифом ДСК не опубліковані, а Звід відомостей, що становлять державну таємницю, був опублікований відразу після його затвердження у 1995 році, а потім був засекречений, як і наступні доповнення до нього. Таким чином, рішення про обмеження доступу до інформації приймається не на підставі відкритого нормативного акта, як це повинно бути в країні, що є членом Ради Європи, а на підставі думки посадової особи, що несе відповідальність за охорону такої інформації.
З метою встановити, наскільки широко застосовуються незаконні грифи, ХПГ проаналізувала всі документи, прийняті декількома центральними відомствами в 2000-2002 роках, щоби підрахувати кількість документів з цими грифами. Для цього була використана комп’ютерна правова система “Ліга-Закон”. Виявилося, що найбільша кількість документів із зазначеними грифами приймають Президент України і Кабінет міністрів, причому Президент використовує гриф “опублікуванню не підлягає”, Кабінет міністрів – гриф “не для друку”, а відомства – в основному гриф ДСК. Крім того, усі документи з грифом ДСК мають у базі назви документів, звідки, принаймні, зрозумілий зміст документа. Документи ж із грифами “не для друку” і “опублікуванню не підлягає” мають тільки номери і дату прийняття – таким чином, неможливо зрозуміти, до якого роду інформації вони відносяться.
Велика кількість безіменних документів, прийнятих Президентом і Кабінетом міністрів, спонукала з’ясувати динаміку їхнього прийняття за більш тривалий період. Виявилося, що широке застосування грифів “не для друку” і “опублікуванню не підлягає” почалося в 1994 році. Очевидні сплески прийняття таких документів і Президентом, і Кабінетом міністрів. Хоча чіткої кореляції між сплесками немає, найчастіше вони збігаються з періодами виборчих кампаній і проведення всеукраїнського референдуму. Число таких документів сягало 7% від загальної кількості. Звертає на себе увагу також те, що саме Президент України засекречує значно більшу кількість документів, ніж Кабінет міністрів або будь-яке інше відомство. А початок росту кількості документів Президента з цим грифом у 2002 році співпадає з призначенням на посладу Голови Адміністрації Президента Віктора Медведчука. У вересні 2002 року кількість документів з грифом “опублікуванню не підлягає”, підписаних Президентом, досягла майже 10% від їхньої загальної кількості.
Учасники конференції наводили багато прикладів незаконного засекречування суспільно значущої інформації як на центральному (план дій “Україна-НАТО”, угода про газовий консорціум, Положення про Державне управління справами, інформація про збільшення зарплатні членів Вищої ради юстиції, тощо), так і на регіональному рівнях (наклад тернопільської газети “Свобода” з інформацією депутатської комісії облради про зловживання в ДЛГО “Тернопільліс” був знищений, мерія Сєверодонецька досі приховує від місцевих жителів бюджет міста, тощо). У той же час вони відзначали, що ситуація є строкатою: деякі органи державної влади та місцевого самоврядування, навпаки, стають більш відкритими, інформують громадськість про свої рішення через власні сайти, громадські слухання тощо.
Для виправлення ситуації в цілому необхідно прийняти сучасний закон про доступ до інформації та припинити практику використання незаконних обмежувальних грифів. Сама ситуація з доступом до інформації має бути під пильним постійним контролем громадськості.
3. Право на приватність в Україні
Модератор Євген Захаров.
Пленарна доповідь – Роман Романов.
У роботі сесії взяли участь:
Максим Щербатюк, Інтернет-асоціація України. Право на приватність в Інтернет: реалії і перспективи.
Євген Захаров, ХПГ. Система реєстрації фізичних осіб і право на приватність.
Інна Банах, фонд “Повернення до життя”, Знаменка Кіровоградської обл. Аналіз українського законодавства щодо ВІЛ-інфікованих в контексті дотримання права на приватність.
У дискусії взяли участь вісім учасників.
Право на приватність (саме так ми перекладаємо українською мовою англійське privacy) є, в певному сенсі, новим для українського суспільства. За радянських часів з їхнім постійним “квартирним питанням” і тотальним стеженням за особистістю не могло й мови бути про повагу до недоторканності приватного життя, кореспонденції, житла, тощо. Як влучно зазначив Євген Сверстюк, “тут у суспільній свідомості мозоль”. Тому так рідкісні судові позови у зв’язку з порушенням приватності, тому так легко долають парламентську залу законопроекти про реєстрацію фізичних осіб, хоча в них очевидним чином порушується право на захист інформації про особу, яке має конституційний захист.
Учасники конференції були ознайомлені з сучасними вимогами щодо дотримання права на приватність і розглянули основні положення законопроектів про моніторинг телекомунікацій та інших нових законодавчих актів щодо зняття інформації з каналів зв’язку, законопроектів про реєстрацію фізичних осіб, захист персональних даних та інших. Доповідачі піддали ці законопроекти серйозній критиці у зв’язку з порушенням приватності, яка там закладена. Відзначалося, що явочним порядком вже повним ходом йде реалізація Єдиної державної автоматизованої паспортної системи, яка поки що не закріплена законом, що вже почалася заміна паспортів, що існує виражена тенденція запровадити існуючий податковий індивідуальний номер у якості багатоцільового універсального коду особи, який буде використано в усіх документах особи. Була висловлена точка зору, що повномасштабна реалізація цієї концепції перетворить країну на поліцейську державу, оскільки надасть змогу силовим структурам збирати різноманітну інформацію про особу без її згоди і визначення мети збору. Тому важливою задачею правозахисних організацій є аналіз відповідних законопроектів і підготовка пропозицій щодо усунення їхніх недоліків.
Учасники конференції жваво обговорювали питання доступу до медичної інформації про особу, особливості такого доступу у випадку важких захворювань, таких, як, наприклад, СНіД. Це обговорення виявило низку стереотипів, які досі не подолані суспільною свідомістю. Одним з висновків цієї дискусії є необхідність ознайомлення громадськості з сучасними підходами до дотримання права на приватність і, зокрема, права на захист персональних даних. Існуючі законопроекти захисту персональних даних потребують суттєвої переробки, однак найважливішим є те, що розгляд цього законопроекту має передувати усім іншим законопроектам, що стосуються збору персональної інформації. Законопроекти, які стосуються обробки інформації про особу, мають розглядатися через призму дотримання права на приватність.
4. Свобода від катувань та жорстокого поводження
Модератори Микола Козирєв та Андрій Сухоруков.
Пленарна доповідь – Геннадій Удовенко.
У роботі сесії взяли участь:
Євген Захаров, ХПГ. Кампанія проти катувань та жорстокого поводження
Аркадій Бущенко, ХПГ. Проблеми розслідування скарг про катування під час дізнання та слідства.
Олександр Степаненко, “Зелений світ”, Чортків. Мовчазні істини нікого не лякають (до проблеми протиправного насильства у практиці підрозділів МВС)
Микола Козирєв, Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян, Луганськ. Катування в контексті дегуманізованої економіки
Ірина Саранча, НУО “Паросток”, Вінниця. Стан захисту людей з інвалідністю на Вінниччині
Микола Коробко, “Зелений світ”. Несвобода від катувань породжена страхом перед безвідповідальністю.
У дискусії взяли участь дев’ять учасників.
На жаль, часто жорстоке поводження і застосування катувань залишаються безкарними чи, що ще гірше, сприймаються як норма.
Такими випадками застосування катувань та інших видів жорстокого поводження, що мають систематичний, масовий характер, є:
катування і жорстоке, нелюдське поводження з особами, підозрюваними в здійсненні злочину, в період проведення дізнання і попереднього слідства;
умови утримання в слідчих ізоляторах (СІЗО), ізоляторах тимчасового утримання (ІТУ) і деяких установах виконання покарань (УВП);
так звані нестатутні відносини в армії (“дідівщина”), коли старослужбовці знущаються із солдатів першого року служби і принижують їх.
Корені проблеми застосування катувань до підозрюваного криються в стійких уявленнях суспільства про те, що заради викорінювання злочинності припустимі будь-які, іноді жорстокі, методи. На визнанні підозрюваного базується розслідування значної частини злочинів. Тому незважаючи на декларації про прихильність ідеям прав людини, і законодавець, і судова практика неохоче йдуть на зміну сформованої практики і законодавства. Це, з одного боку, недостатньо ефективно запобігає застосуванню катувань, а з іншого, створює сприятливі умови для високого ступеня латентності застосування катувань міліцією. Остання обставина дає можливість подавати проблему і в очах українського суспільства, і в очах міжнародної громадськості та міжнародних інститутів як незначну.
Існує ряд факторів, що створюють сприятливий ґрунт для застосування катувань. Найбільш суттєвою проблемою є слабкий розвиток інституту міліцейського арешту й утримання під вартою міліції в національному законодавстві. Проте це положення не знайшло адекватного відображення в поточному законодавстві. Практично не існує ефективних механізмів захисту від свавільного арешту міліцією, тому що недостатньо точно визначені умови законного арешту без ордера суду. Треба сказати, що незважаючи на те, що незаконне затримання й арешт складають злочин за законодавством України (ст.371 Кримінального кодексу), проте практично не існує судової практики за застосуванням цих положень закону.
У червні 2001 року в Україні відбулася серйозна реформа кримінально-процесуального законодавства, зокрема, у законодавстві було передбачено обов’язкове доставляння до судді кожного затриманого. Були введені також інші важливі зміни в області попереднього затримання. Однак результати цієї реформи виявилися не настільки значними, як очікувалося.
Відповідно до Конституції затримання повинне, як правило, здійснюватися за “рішенням суду”. Конституція України дозволяє арешт без ордера тільки “у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити” (ст.29). Проте новели кримінально-процесуального кодексу недостатньо зрозуміло висловили цю вимогу, тому арешт без ордера залишається швидше правилом, ніж винятком.
Окрім того, законодавство дає можливість слідчому, що розслідує злочин, не звертаючись за ордером до суду, ухвалити затримання підозрюваного на термін не більш, ніж три доби. Слідчий, що звичайно не знаходиться в ситуації “нагальної необхідності”, не зобов’язаний одержати судовий ордер. Таке положення явно не відповідає вимогам Конституції, однак на підставі постанови слідчого відбувається переважна більшість арештів і таке затримання розглядається правоохоронними органами як один з ефективних засобів для просування розслідування.
Конституцією України передбачене доставляння до судді протягом трьох діб. Цей термін є граничним. Однак як правило затримані не доставляються в суд раніше трьох діб, тому цей термін на практиці перетворився в звичайний. Міліція не несе відповідальності за необґрунтоване зволікання з доставлянням до судді, якщо не вийшла за межі граничного терміну. Суддя при доставлянні до нього затриманого не з’ясовує, чи обґрунтована тривалість утримання під вартою міліції і не зважає на необхідність утримання під вартою протягом відповідного терміну. Суддя також може продовжити затримку підозрюваного до 10 діб (ч.8 ст.165-1 КПК). Крім того, законодавство передбачає можливість міліції утримувати під вартою затриманого більш ніж 3 доби у визначених обставинах (ч.4 ст.165-1 КПК).
Таке довге безконтрольне утримання під вартою створює можливість не тільки для застосування катувань, але і для приховування слідів застосування катувань. Невизначеність умов законного міліцейського затримання, легальна можливість обійтися без ордера суду, а, отже, уникнути попередньої перевірки підстав для затримання, відсутність реальної відповідальності за незаконне затримання, – усе це призводить до того, що міліція вдається до затримання досить охоче і без наявності серйозних підстав. Свавільне затримання використовується саме для створення умов для одержання визнання, у тому числі і за допомогою застосування катувань.
Поліпшення ситуації в даній сфері однаковою мірою залежить як від поліпшення законодавства, так і від зміни ставлення суддів до питань незаконного арешту чи затримання. Також дуже важливою є зміна підходу адвокатів, оскільки судова перевірка обґрунтованості затримання складає нову галузь юридичної практики, і адвокати не мають у своєму розпорядженні ані достатніх знань міжнародних стандартів, зокрема, практики Європейського суду з прав людини, ані достатнього досвіду у представництві такого роду.
Другою важливою проблемою є забезпечення доступу до адвоката і до лікаря. Своєчасний доступ до адвоката не тільки дає можливість запобігти застосування катувань, але також знайти випадки застосування катувань і вжити своєчасних заходів для закріплення доказів і порушення відповідного розслідування. Швидке втручання адвоката має вирішальне значення в даному випадку.
У законодавстві і правовій практиці існують серйозні перешкоди для доступу до адвоката. Допуск адвоката до клієнта залежить від спеціального рішення слідчого. Слідчі маскують небажання надати допуск адвоката до клієнта під різні правила оформлення допуску (наприк-лад, дозвіл вищестоящого офіцера), що не мають під собою ніякої законної бази. Часто тими ж засобами, якими домагаються визнання від підозрюваного, домагаються також відмови від адвоката. Крім того, існує проблема адвокатської допомоги незаможним підозрюваним, тому що міністерство юстиції практично не оплачує роботу адвокатів, наданих державою безкоштовно.
Тут важливим завданням є усунення впливу слідчого і міліцейського офіцера, що відповідальні за результати розслідування, на рішення питання про доступ до адвоката, спрощення процедури доступу і забезпечення реальної можливості для конфіденційного спілкування з клієнтом.
Порушення права на захист, втручання в діяльність захисника складають кримінальні злочини за законодавством України. Проте, оскільки це нові положення, що введені в дію з 1 вересня 2001 року, судова практика стосовно цих злочинів відсутня. Створення прецедентів у цій сфері також полегшить доступ до адвоката, а отже, допоможе поліпшити ситуацію з запобіганням катувань.
Що ж стосується доступу до лікаря, ця проблема практично не обговорюється ані в спеціальній літературі, ані в пресі. Законодавство не передбачає ніяких положень стосовно доступу до лікаря. Поліцейські офіцери, слідчі, судді й адвокати майже нічого не знають про стандарти Європейського комітету запобігання катуванням та жорстокому поводженню (далі – СРТ) у цій області, не говорячи вже про підозрюваних. Тому тут важливого значення набуває також просвітницька діяльність у цій сфері, а також розробка змін у законодавстві, що забезпечують безперешкодний доступ до лікаря.
Наступна важлива проблема – безкарність тих, хто застосовує катування, і безвідповідальність держави в цілому. Основною причиною тут є повільність і неефективність розслідування випадків катувань. Прокуратура, що згідно закону зобов’язана провести розслідування у випадку застосування катувань до підозрюваного, неохоче виконує цей свій обов’язок. Частіше за все розслідування обмежується поверхневою перевіркою заяви, що іноді зводиться до опитування осіб, на яких указує потерпілий. Найчастіше заперечення цими особами факту застосування катувань служить достатньою підставою для відмовлення провести розслідування. Часто справа припиняється без достатнього з’ясування всіх обставин.
Підозрюваний має можливість оскаржити відмову в порушенні кримінальної справи або законність припинення справи в суді. Суд вправі скасувати відповідну постанову, проте не вправі порушити кримінальну справу. Повільність судової процедури призводить до того, що навіть сприятливе для себе рішення суду підозрюваний може одержати лише кілька місяців по тому.
Однак навіть у випадку порушення кримінальної справи, закон залишає прокуратурі можливість для тривалих періодів бездіяльності. Хоча в законодавстві визначені терміни розслідування кримінальних справ, однак при розслідуванні катувань прокуратура вдається до положення закону, що дозволяє проводити розслідування без обмеження терміну, “якщо не встановлена особа, що скоїла злочин”. Прокуратура використовує це положення, навіть якщо жертва вказує на осіб, що застосували до нього катування.
У зв’язку з розслідуванням випадків катувань існує також проблема доступу до незалежної експертної думки. Зараз напрямок і успіх розслідування майже цілком залежать від ставлення слідчого і загальної політики прокуратури. При розслідуванні катувань висновки медиків мають вирішальне значення, однак тут існує можливість маніпуляцій для одержання несприятливих для жертви висновків. У законодавстві існує положення, відповідно до якого захисник вправі “одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних пізнань” (ст.48 КПК). Однак, по-перше, статус цих висновків у доказовому праві не визначений, і, по-друге, відповідно до буквального змісту закону цим повноваженням володіє тільки “захисник”, тобто адвокат, що представляє інтереси обвинувачуваного, але ніяк не представник потерпілого.
Крім того, у даний час в Україні склалося таке становище, за якого судова експертиза може проводитися лише персоналом державних експертних установ. Тим самим недержавні експертні установи, що існували в Україні останні 7-8 років, практично знищені. Це дає можливість органам розслідування безперешкодно використовувати різні важелі впливу на експертів, і не дає жертві катувань або його адвокату ефективних засобів для контролю об’єктивності й обґрунтованості експертних висновків і можливості одержати альтернативний висновок для спростування висновків державних експертів.
Великою проблемою також є умови утримання позбавлених волі в ізоляторах тимчасового утримання та інших місцях попереднього утримання під час затримання міліцією, слідчих ізоляторах, установах виконання покарань, закритих лікарнях, дисциплінарних батальйонах, інших закритих установах. За висновками СРТ ці умови не відповідають стандартам СРТ. Вкрай необхідно провести аналіз українського законодавства і практики щодо позбавлених волі на відповідність вимогам і стандартам СРТ.
CPT за результатами візитів до України надавав доповіді українському Урядові у 1998, 1999 та 2000 роках про стан практики в Україні у цій сфері. Доповіді були опубліковані тільки 10 жовтня 2002 року і не мали гідного висвітлення у ЗМІ, так само, як і відповіді на неї Уряду України. Рекомендації CPT не були проаналізовані і доведені до відома громадськості.
Таким чином, необхідно змінювати і законодавство, і практику його застосування. Цьому присвячений трьохрічний проект, який розпочала ХПГ (дивись окрему публікацію у цьому числі ПЛ).
5. Доступ до правосуддя
Модератор Олена Волочай.
Пленарна доповідь – Ігор Коліушко.
У роботі сесії взяли участь:
Олексій Кас’ян, Президент Всеукраїнської Незалежної Суддівської Асоціації, Апеляційний суд, м.Київ. Деякі аспекти доступу до правосуддя
Аркадій Бущенко, ХПГ. Доступ до суду затриманих та арештованих
Валерій Барташ, Севастопольська правозахисна група. Про проблеми забезпечення права на захист від кримінального обвинувачення і представництво інтересів
Олексій Свєтіков, голова Луганського відділення КВУ. Про участь громадян в оцінці роботи суддів
У дискусії взяли участь дев’ять учасників.
У пленарній доповіді було виділено п’ять основних аспектів проблеми доступу до правосуддя: інформування громадськості; ефективна система правової допомоги; спрощення судової процедури; прискорення судового процесу; оптимізація судових витрат. У виступах судді Олексія Кас’яна, адвокатів Аркадія Бущенка та Валерія Барташа були додані й інші аспекти: доступ до суду затриманих і арештованих, забезпечення права на захист, забезпечення презумпції невинуватості.
Існує ідея створення при кожному суді інформаційного центру, де громадяни зможуть отримати допомогу у формі буклетів, брошур, анкет, дізнатися про регламент роботи суду. Ця ідея зараз вивчається Державною судовою адміністрацією. Залишається проблемою доступ до судових рішень. Одним із варіантів її вирішення є розміщення всіх судових рішень, крім ухвалених на закритих судових засіданнях, на інтернет-сторінках відповідних судів. Але для реалізації цієї ідеї необхідно вирішити питання щодо принципів пошукової системи. Крім того, необхідно забезпечити баланс між доступом до рішень і дотриманням права на приватність. Найближчим часом почне реалізовуватися проект створення судового порталу, який має вирішити ці проблеми.
Ефективна правова допомога є проблемою для будь-якого суспільства, тим більше суспільства небагатого, яким є Україна. Левова доля населення змушена відмовлятися від послуг професійного адвоката, оскільки не в змозі оплатити ці послуги. Підготовлений депутатом Задорожним законопроект про державну безоплатну правову допомогу був підданий критиці, оскільки було апріорі ясно, що передбачені у ньому механізми надання допомоги не спрацюють. Зараз Міністерство юстиції готує проект закону про безоплатну правову допомогу в новій редакції.
Для спрощення судових процедур проект Цивільно-процесуального кодексу вводить нові інститути, такі, як судовий наказ (запозичений з німецького досвіду). Автори проекту сподіваються скоротити кількість судових справ приблизно на третину. Проект ЦПК передбачає також заочне рішення суду (у разі відсутності сторін після повідомлення, розшуку сторін тощо). Відносно прискорення судового процесу слід зауважити, що бажано підвищити роль попереднього судового засідання.
Надзвичайно складною є проблема фінансування діяльності суду. Сьогодні громадянин, який звернувся до суду, змушений платити фактично за кожний крок (державне мито, одержання судового рішення, його копіювання, копія виписки з матеріалів справи, розшифровка стенограм засідань, експертиза тощо).Усі ці витрати повинні сплачуватися з державного бюджету, але сьогодні це нереально. Робоча група, що працює над проектом ЦПК, запропонувала ввести в цивільному процесі процедуру, яка вже декілька років існує в господарських судах – попередня плата за інформаційно-технічне забезпечення, яка сплачується на рахунок судової адміністрації. Ця ідея частково підтримується депутатським корпусом, частково відхиляється. Отже, глава ЦПК “Судові витрати” буде обговорюватися на третьому читанні законопроекту.
Учасники конференції відзначили недоліки чинного законодавства щодо затримання і арешту, реалізації права на захист при кримінальному обвинуваченні, піддали різкій критиці відповідні норми проекту Кримінально-процесуального кодексу. Було наголошено на тій обставині, що проекти процесуальних кодексів розробляються без узгодження з вимогами міжнародних угод, учасником яких є Україна, і зокрема, норм “м’якого” права. Це закладає невідповідність українського законодавства міжнародним стандартам і можливі звернення до Європейського суду з прав людини у майбутньому.
Жваву дискусію викликала розповідь про акцію луганчан, спрямовану на те, щоби вплинути на рішення парламенту щодо безстрокового обрання судді. Учасники конференції відзначили, що такі акції виникають внаслідок повної відсутності процедур обговорення кандидатур і відсутності інформації про їхню професійну діяльність у депутатів парламенту. Разом з тим було наголошено, що, виступаючи проти обирання конкретних суддів ні в якому разі не можна переходити межу, за якою починається неповага до інституту правосуддя в цілому. Підтримка авторитету правосуддя у нігілістичному українському суспільстві є одним з найважливіших завдань правозахисних організацій.