Голодомор і наші душі...
Нарешті сталося те, на що сподівалися мільйони українців. Тих українців, що чудом народилися, чи залишилися живими, переживши страшний голодомор 1932-1933 років.
На сьогоднішній день з тих, хто його пережив, залишилися у більшості лише тодішні діти і молодь. Більшість тих, хто на той час був дорослим і пережили це страшне лихо, вже пішли від нас. Залишилися їх страшні спогади... На жаль, вони не дочекалися того дня, коли майже уся світова спільнота, а головне, власна країна визнають голодомор 33-го року – геноцидом. Тим, чим він і був. Страшно, коли людей вбивають за національною чи релігійною ознакою, як це бувало в історії, перш за все, в історії 20-го століття. Як то було з вірменами, циганами, євреями. Скільки катастроф відбулося в цьому страшному столітті...
Жахливо, коли юрбу поневічених і скривджених людей женуть у табори смерті. Але як жахливо, коли твою власну хату, твоє село, твою землю перетворюють на постійне діюче пекло. А тебе самого лишають у цьому пеклі, щоб ти зробив вибір: чи тебе хтось з’їсть (у прямому чи переносному сенсі) або ти когось будеш їсти. І от твоя земля гине не тільки фізично, а й духовно, морально. І ти вже не ти, а мешканець пекла без права на душу і мораль...
Голодомор 1932-1933 років – це навіть не тільки масове вбивство безвинних людей. Це замах не тільки на їх життя, але і на їхні душі. Священик Храму Іоанна Богослова в Харкові розповідав віруючим, що до нього звернулися з проханням молитися за душу жінки – матері сімох дітей, яка померла від голоду, але не з’їла їх. Отже, тільки по цьому ми можемо уявити собі, яким поширеним було це явище – людожерство. І це – в християнській країні. Нема чого нам дивуватися, що ставши незалежною, наша держава ніяк не дасть собі ладу. По суті, це життя після смерті. Таке собі існування в загробному світі. Де велика частина населення вижила чудом, а якась частка – тому, що їла собі подібних, а ще частина населення спонукала їх до того.
Якось (я вже десь писала про це), у переповненому автобусі літня жінка голосно зауважила: “Кажуть голодомор, голодомор... Я в Харкові жила і знаю – не було ніякого голодомору! Це зараз голодомор нам влаштували.” Вона промовляла це гарно поставленою російською мовою І всім своїм видом демонструвала, що саме в неї голодомору не було (і навряд є зараз). Як завжди, в автобусі знайшовся хтось, хто або сам пережив страшне лихо у дитинстві, або знав про нього від родичів, бо 8 мільйонів загиблих – це рана на багато століть вперед. Почалась суперечка, лайка... А я мовчала. По-перше, якщо людина не розуміє, що пережив її народ, – вона до нього не належить духовно, а по-друге, проти волі горло перехопила ненависть. Я промовчала, бо почала би кричати на ту ситу та дурну бабу. А перед очима замерехтіли картинки. Ось мій дід – у 1932-1933 роках – зоотехнік сільськогосподарського управління – їздіть по селах. Він, який не любив, м’яко кажучи, радянську владу, все ж таки не вважав, що голод штучний. Свідомість відмовлялася в це повірити. Він просто думав, що більшовики такі ідіоти, і настільки нічого не розуміють в сільському господарстві, що голод вони спричинили від безглуздя і безладдя. Але, інтуїтивно, він чомусь підказав начальнику маленької артілі в Опішні, під Полтавою, яка виготовляла знамениту опішнянську кераміку, записатися робітником, а не селянином, і записати до артілі усе село. Опішнянці так і зробили. Вони записували в артіль навіть тих, хто просився з інших сіл. Результат був разючим: у артільців не відібрали посівне зерно! Це не значить, що вони не пухли з голоду, але порівняно з іншими полтавським селами і самою Полтавою, якось вони перебивалися. Бабуся розповіла мені, що вдячні артільці з Опішні привезли діду за добру пораду дві великі керамічні вази, які довго стояли у нас вдома, до самої війни.
Дід зрозумів, що голод – штучний після того, як його сестра, яка мешкала у Москві, пізніше розповідала, що у Москві голоду не було, що вона надсилала дідові посилки з харчами, які не доходили. А ще те, що у робітничому Харкові мешканці міста могли купити хоч комерційний хліб. І батько мого діда вистоював шалені черги, щоб купити такий хліб, насушити сухарів і відвезти своїм онучкам до Полтави. Дід зрозумів, який злочин робиться проти свого народу. У мене в сім’ї старше покоління не робило тайни ані з того, що собою представляє радянська влада, ані того, як вони відносяться до неї. Я ненавиділа і владу цю, і Радянський Союз ще з дитинства, навіть не дуже розуміючи це. Дід в 30-тих роках був членом “Товариства мисливців та рибалок”, в нього був дробовик, він стріляв великих чорних ворон, а бабуся і моя прабаба варили тих ворон і ділилися з сусідами, чого, – розповідала матуся, якій в той час було 10 років, майже не бувало. Але і вони пухли з голоду, і моя тітка, що народилася у 1932 р., і матуся, яка на 10 років од неї старша, виросли дуже хворими. Не додало це здоров’я і їхнім нащадкам – мені і сестрі. Але ми хоч можемо подивитися у вічі співгромадянам: в нашій родині ніхто нікого не з’їв і не скривдив. Тільки батько мого діда загинув у черзі за хлібом: юрба виштовхнула його під колеса авто. Отже, я знала все це з дитинства. Але й мене здивувало, коли ми з моєю подругою та її бабусею, яка запросила нас до себе в село Качалівку, пішли до лісу, де побачили далеко в лісі галявини, майже рівної геометричної форми з якимось дивними пагорбами всередині. Незважаючи на траву і гілки, це нагадувало щось штучне. Ми спитали, що це таке, а бабуся відповіла: “Так це була Качалівка до голодомору. Тут люди вулицями повимирали, а ліс наступив. Наша вулиця була далеко не крайня від лісу, як це є зараз”.
Ще через кілька днів, сусідка по Качалівці – баба Шура розповіла нам про голодомор: “Ходили такі нарочні. Вони були злі, як зверюки. Побачать дим над хатою. Значить там щось варять. Він заходить та сипне у той окріп тютюну. От люди і мерли.” Я думаю, більшість погодиться зі мною, що насипати в останню, можливо, їжу тютюн, дивлячись на опухлих від голоду дітей своїх співвітчизників – це щось, як казав Достоєвський, занадто “інфернальне” (не Боже, і не людське). Бо жива істота, а також етнічна група, запрограмовані на продовження особистого роду, чи всього свого етносу.
Якщо імперія, а потім комуністична влада спотворили людські істоти до такого стану, що людьми вони вже не є ні в якому сенсі, навіть у біологічному, що можна сказати про сучасну нашу суспільну жорстокість, про страх, який не покинув суспільство і досі. Скільки сторіч блукати по пустелі громадянам християнської країни, яку масово примусили їсти одне одного в прямому сенсі цього слова?
В Качалівці була хата, де жили людожери. Вони ловили дітей і їли. Хата була наче спустошена, хоча при нас в ній жила якась далека родичка тих людожерів, але з нею ніхто не спілкувався, сусіди хату обминали і цуралися тієї жінки, і її родича, який там час від часу з’являвся.
Ще я згадую розповідь баби Фені. Вона живе в іншому напрямку від Харкова, дуже далеко від Качалівки. Це Руська Лозова – не село, а дуже близьке від міста селище, де більша частка населення працює на заводах в Харкові. Баба Феня розповідала, що в них не було справжнього голодомору. Посівне зерно не забирали. Однак мешканці боялися виходити ввечері на вулицю, бо за хатами була глибока копальня, де брали пісок. Пізно вночі, інколи зранку, до світу, привозили і кидали у копальню померлих від голоду, і, навіть, ще живих, які ледь дихали. Їх забирали просто на вулицях Харкова, коли вони вже не могли пересуватися, грузили на машини чи вози, привозили до селища, а потім кидали в яр. Ті, хто жили поближче до яру, потім всю ніч чули стони і крики. А одного разу покійників і серед них ще живих, привезли стільки, що той, хто був зверху, – інвалід без ніг, і з куксами замість рук, виповз з тієї кучі і повз по селу, стукаючи у двері. Він просив їжі та пити. Йому давали. Потім він оселився в якійсь клуні, де було сіно. Йому продовжували давати потрошку їжу, і він залишився живим.
А скільки людей загинуло у тому яру? Скільки таких ярів на бідолашній Україні?
Я переконана, що це надвелике зло, яке зробили з нашими душами у той час, відгукується і буде відгукуватись ще довго. Бо люди, що вибрались на волю з того світу, не знають, як треба поводити себе на цьому світі. Вони приречені блукати, як тіні по своїй землі і не мати змоги дати ладу цій землі. Бо вони нащадки тих, хто пізнав наджорстокість, надпідлість, надлицемірство.
“Батько і вчитель всіх народів” – Сталін – таким чином затьмарив подвиги Ассірійських царів, які переселяли народи згідно зі своїм розумінням, часом від таких пригод люди гинули. Але вони не морили їх голодом, заставляючи їсти один одного. Нам спотворили душі, а ми дозволяємо виходити деяким партіям на демонстрації з портретом вусатого керманича і закликати народ влитися в ще одну імперію. А імперії, звісно, це спотворені структури від початку. Імперії – це вбивці за фахом.
Так хто ми є? – Люди, які вирвалися з царства мертвих... Чого ми прагнемо? – До Європи чи до Азії – із чим нам йти в одному із цих напрямів, коли ми так погано ще вивчили власну історію. Коли не те, що діти, а й дорослі не знають про геноцид, який пережив їх народ. Спитайте вірмен, євреїв або циган – вони всі знають, що відбулося з їхніми народами і з ними. Тільки ми ще на щось сподіваємось. На доброго батюшку – президента чи на чудо, яке може створити опозиція. Але сподіватися людям, які ще бродять по своїй землі, як тіні, нема на що.
Їм треба стати людьми. Знайти себе і свою країну. Інакше, у котрий раз, наш народ не буде мати своєї держави.