Совтрансавто-Холдинг проти України (Справедлива сатисфакція)
РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Четверта секція
(у попередньому складі від 1 листопада 2001 року)
Справа “Совтрансавто-Холдинг”
проти України
(Заява № 48553/99)
Рішення
(Справедлива сатисфакція)
СТРАСБУРГ
2 жовтня 2003 року
ЧИННЕ З 2 СІЧНЯ 2004 РОКУ
У справі “Совтрансавто-Холдинг проти України”
Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою у складі:
п. Ґ. Ресса, Голови,
п. І. Кабрала Баррето,
п. В.Буткевича,
пані Н. Ваджіч,
п. Й. Хедігана,
п. М. Пеллонпя,
пані С. Ботучарової, суддів,
та п. В. Берже, секретаря секції,
після обговорення в нарадчій кімнаті 11 вересня 2003 року,
постановляє таке рішення, яке було прийняте цього дня:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа ґрунтується на заяві (№ 48553/99), поданій до Суду проти України російським підприємством “Совтрансавто-Холдинг” (далі - “заявник”) 11 травня 1999 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі - “Конвенція”).
2. Рішенням від 25 липня 2002 року (“рішення по суті”) Суд вирішив, що мало місце порушення статті 6 §1 Конвенції (одноголосно) і статті 1 Протоколу № 1 (шість голосів проти одного) та що не слід окремо розглядати питання, чи є заявник через його державну приналежність жертвою дискримінації всупереч статті 14 Конвенції (рішення у справі “Совтрансавто-Холдінг проти України”, 48553/99, CEDH 2002, §§ 71-82, 94-98 і 101).
3. Спираючись на статтю 41 Конвенції, заявник вимагав справедливої сатисфакції в порядку відшкодування матеріального збитку через порушення свого права власності, відшкодування частини статутного капіталу товариства “Совтрансавто-Луганськ”, якою він володів спочатку як власник 49 % акцій, за вирахуванням суми компенсації, отриманої внаслідок ліквідації товариства (9 200 доларів США). Таким чином, заявник вимагав відшкодування матеріального збитку на суму 14 921 674 доларів США. Він також вимагав відшкодування дивідендів, які могли бути отримані ним за період з 1997 по 2000 рік як власником 49 % акцій, а саме 1 388 000 доларів США. Нарешті, він також вимагав 1 300 000 доларів США за моральну шкоду (включаючи 300 000 доларів США за порушення його прав, гарантованих статтею 6 §1 Конвенції) і 153 470 доларів США за витрати, яких він зазнав у національних судах та цьому Суді.
4. З огляду на неспроможність розглянути питання застосування статті 41 Конвенції, Суд відклав розгляд цього питання в цілому і запропонував Уряду та заявнику повідомити його в межах шести місяців про будь-яку згоду, якої вони б могли досягти (там само, § 113 мотивувальної частини і пункт 5 резолютивної частини).
5. 29 квітня і 6 травня 2003 року відповідно заявник та Уряд подали свої додаткові зауваження щодо справедливої сатисфакції. Не було знайдено жодної підстави, що дозволила б досягти дружнього врегулювання.
ЩОДО ПРАВА
6. Відповідно до положень статті 41 Конвенції:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї i якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію."
У рішенні по суті Суд послідовно розглянув скарги на підставі статті 6 §1 Конвенції і статті 1 Протоколу № 1. В цілях даного рішення він розпочав свій розгляд з питання матеріальної шкоди, яке в даному випадку є першорядним і порушується, передусім, з точки зору статті 1 Протоколу № 1.
A. Матеріальна шкода
1. Аргументи сторін
a) Заявник
i. Вимоги
7. З метою оцінки матеріальної шкоди, якої він зазнав, заявник просить Суд врахувати природу майна, яким він володів, характер і тяжкість констатованого порушення його права на повагу до його власності і становище, в якому він опинився внаслідок цього порушення.
8. На думку заявника, справедлива сатисфакція в сенсі статті 41 Конвенції має, наскільки це можливо, поставити його в становище, еквівалентне тому, в якому б він перебував, якби вимоги статті 1 Протоколу № 1 не були б порушені.
9. Заявник вимагає в якості відшкодування матеріальної шкоди, завданої порушенням його права власності, суму в розмірі 14 921 674 доларів США, яка, на його думку, відповідає частці активів “Совтрансавто-Луганськ”, яка йому належала спочатку як власнику 49 % акцій, за вирахуванням компенсації, яку він отримав після ліквідації цієї компанії (9 200 доларів США). Він також вимагає відшкодування дивідендів, які б він міг отримати як власник 49 % акцій, а саме 1 388 000 доларів США.
ii. Методи оцінки
10. Щоб обґрунтувати свої вимоги, заявник вважав за необхідне оцінити передусім активи «Совтрансавто-Луганськ» станом на 1 січня 1997 року, щоб потім мати можливість розрахувати свою частку як власника 49 % його акцій. Частково він базувався на висновку експертизи від 27 березня 2001 року, проведеної на його вимогу українською аудиторською компанією “Форкаст” для цілей судового розгляду в національних судах.
11. Заявник передусім підкреслив, що він міг здійснити свої розрахунки тільки на основі бухгалтерської звітності, яка була в його розпорядженні, і що всі його спроби роздобути пакет бухгалтерської звітності за період з 1997 по 1999 рік не мали успіху. Дійсно, починаючи з кінця 1997 року заявника було позбавлено будь-якого доступу до фінансової і бухгалтерської документації «Совтрансавто-Луганськ». 21 червня 1999 року цю документацію було передано до “Транс Кінг”, правонаступника «Совтрансавто-Луганськ». Ця компанія також відмовила заявнику в доступі до відповідної документації, незважаючи на вимогу національних судів, через те, що, згідно з “Транс Кінг”, цю документація знищилася внаслідок прориву каналізації.
12. Заявник відзначає в цьому відношенні своє здивування і своє обурення тим, що в своєму висновку експертизи, проведеної на вимогу Уряду, українська аудиторська компанія “БДО Баланс-Аудит” врахувала результати перевірки певних бухгалтерських документів, а саме звітів “Совтрансавто-Луганськ” за період з 1997 по 1999 рік, які були знищені. Таким чином, Уряд отримав доступ до нібито знищеної документації і надав її своєму експерту.
13. Заявник подав Суду дві оцінки активів “Совтрансавто-Луганськ” станом на 1 січня 1997 року, одна з яких базується на балансовій вартості, а інша – на ринковій, звідки потім було вираховано його частку як власника 49 % його акцій.
a) Балансова вартість
14. Виходячи з балансу “Совтрансавто-Луганськ” станом на 1 січня 1997 року, заявник, перш за все, врахував балансову вартість активів. Ця вартість складала 20 659 800 українських гривень (грн.). Конвертувавши цю суму в американські долари за обмінним курсом 1 долар США за 1,72 грн., він одержав суму 12 012 000 доларів США. Ця сума складається з 3 200 000 доларів США, що відповідають сукупності основних засобів, і 8 812 000 доларів США, що відповідають сукупності інших активів.
15. Заявник підкреслює, що, на противагу аргументу Уряду, обмінний курс, який він використовував при конвертації гривень в долари США, є не офіційним курсом обміну Національного банку України на 1 січня 1997 року, а середнім обмінним курсом, що існував протягом періоду з 1995 по 1996 рік, що логічно, враховуючи рівень інфляції. Застосування такого курсу пояснюється необхідністю визначити не тільки вартість грошових засобів компанії, а й вартість рухомого складу, останні придбання якого датуються 1995 роком.
16. Заявник уточнює, що балансова вартість активів “Совтрансавто-Луганськ” становить мінімальну вартість, яка отримується шляхом застосування цін та методів розрахунку, що діяли в часи Радянського Союзу. Ця вартість далека від того, щоб відповідати реальній вартості активів чи, інакше кажучи, ринковій вартості. Дійсно, активи “Совтрансавто-Луганськ” були сформовані переважно протягом періоду з 1985 по 1993 рік і згідно з цінами, чітко регламентованими державою. Відповідно до законодавства, що застосовувалося протягом зазначеного періоду, вартість основних засобів, вказана в балансі підприємства, могла бути переоцінена тільки за рішенням уряду. Пізніше переоцінка була дозволена в деяких дуже обмежених випадках. Тільки в травні 2000 року в Україні набули чинності бухгалтерські стандарти, що дозволяють оцінювати основні засоби підприємства згідно з ринковими нормами і включати цю вартість в баланс.
17. В цьому відношенні заявник стверджує, що вартість основних засобів “Совтрансавто-Луганськ”, вказана в його балансі, є їхньою вартістю на момент придбання і що ця вартість відтоді не переоцінювалася. Крім того, в балансі, про який йдеться, не вказано вартість земельних ділянок, що належать компанії, а саме шести гектарів, оскільки ці земельні ділянки були внесені в баланс компаній тільки з 1999 року.
18. Як наслідок, заявник вважає, що Суд не повинен базувати своє рішення на балансовій вартості активів “Совтрансавто-Луганськ”, оскільки ця вартість є явно нижчою, ніж їхня реальна вартість або, використовуючи інші терміни, їхня ринкова вартість.
b) Ринкова вартість
29. Що стосується методу оцінки, який використовується для визначення ринкової вартості активів “Совтрансавто-Луганськ”, заявник представив наступні аргументи.
20. Перш за все, заявник посилається на кількість рухомого складу, яка вказана в реєстрі рухомого складу “Совтрансавто-Луганськ” за 1 січня 1997 року. Цей склад включає 226 тягачів, 280 тентових напівпричепів і 90 напівпричепів-рефрижераторів.
21. Для встановлення ринкової ціни кожної транспортної одиниці заявник посилається на договори, укладені між “Совтрансавто-Луганськ” і компаніями “Мерседес-Бенц” і “Вольво”, а також на видання “EurotaxSwacke GmbH” за 1997 рік, що містить виражені в німецьких марках мінімальні ціни рухомого складу, подібного до того, який належить “Совтрансавто-Луганськ”, і випущеного між 1990 і 1997 роками, беручи до уваги максимальну амортизацію. Потім на основі цих мінімальних цін заявник розрахував в американських доларах середню ринкову ціну кожної транспортної одиниці на момент її придбання. Таким чином, він встановив, що середня ціна одного тягача становить 77 000 доларів США, тентового напівпричепа - 28 000 доларів США, а напівпричепа-рефрижератора - 75 000 доларів США. Всього в заявника вийшло 31 992 000 доларів США, що відповідає ринковій вартості рухомого складу “Совтрансавто-Луганськ” на 1 січня 1997 року, розрахованій на основі середніх цін кожної транспортної одиниці на момент її придбання, не враховуючи її амортизацію.
22. Заявник запевнює, що, всупереч твердженню Уряду, він ніколи не застосовував ціну, яка фігурує в реєстрі рухомого складу “Совтрансавто-Луганськ” за 1 січня 1997 року, вказану в американських доларах. Він використовував цей реєстр тільки для встановлення кількості цього складу станом на відповідну дату, а не для встановлення його вартості.
23. Заявник посилається на те, що Уряд розглядає ціни, вказані у виданні, як ціни на рухомий склад на момент його придбання і пропонує потім знову застосувати амортизацію, тоді як вона вже врахована в цінах, що фігурують у виданні, що призводить до подвійного зменшення вартості. До того ж, якщо проводити розрахунки в німецьких марках і застосовувати ціни, вказані у згаданому виданні, не враховуючи амортизацію рухомого складу вдруге, тоді виходять цифри, практично ідентичні до тих, які представлені Суду.
24. Спираючись на баланс “Совтрансавто-Луганськ” станом на 1 січня 1997 року, згідно з яким частка рухомого складу компанії становила 64,4 % її основних засобів, заявник оцінює загальну ринкову вартість основних засобів компанії, не враховуючи їхньої амортизації, у 49 677 000 доларів США.
25. В цьому відношенні заявник стверджує, що метод екстраполяції, який він використовував для оцінки основних засобів “Совтрансавто-Луганськ”, - це єдиний засіб, який він мав відтоді, як його було позбавлено доступу до пакету бухгалтерської звітності “Совтрансавто-Луганськ” за період з 1996 по 1999 рік. Цей метод базується на тенденціях розвитку “Совтрансавто-Луганськ”, ринку автомобільного транспорту і національної економіки, а також на принципах оцінки, які використовуються сучасними аудиторськими компаніями.
26. Крім того, заявник переконаний, що, яким би не був метод оцінки, ринкова вартість активів такого товариства як “Совтрансавто-Луганськ”, що на час подій, про які йдеться, було власником 596 транспортних одиниць (навіть якщо середня ціна кожної одиниці становила 30 000 - 40 000 доларів США), шести гектарів землі в індустріально розвинутому регіоні України, сучасних будівель і виробничих площ, фітнес-центру, ремонтних майстерень, 35 % акцій комерційного банку, грошових коштів та іншого майна, не може в жодному разі бути нижчою за 30 000 000 доларів США.
27. Згідно з бухгалтерською звітністю “Совтрансавто-Луганськ” станом на 1 січня 1997 року, амортизація основних засобів компанії становить 43,6 % їхньої початкової вартості. Застосовуючи цей показник, заявник оцінив, що ринкова остаточна вартість основних засобів становить 21 659 172 доларів США. Він додав до цієї суми балансову вартість інших активів “Совтрансавто-Луганськ”, а саме 8 812 000 доларів США, і отримав таким чином загальну ринкову вартість всіх активів компанії станом на 1 січня 1997 року. Він дійшов висновку, що ця вартість становить 30 471 172 доларів США.
38. Заявник висловлює здивування з приводу твердження Уряду, згідно з яким при оцінці активів “Совтрансавто-Луганськ” слід враховувати “потенційні” чи “імовірні” штрафи, які належить сплатити компанії за порушення митних правил. Інакше кажучи, Уряд пропонує враховувати штрафи, які б могли загрожувати товариству, але ніколи на нього не накладалися. До того ж, Уряд, який мав всі можливості для забезпечення документів, що могли б підтвердити існування штрафів, не представив їх Суду, а спирався на висновки аудиторської компанії.
29. Заявник оспорює твердження Уряду, згідно з яким якби штрафи, що загрожують “Совтрансавто-Луганськ”, були накладені хоча б в розмірі 40 %, вони б призвели до банкрутства товариства. Він посилається на те, що “Совтрансавто-Луганськ” було ліквідоване не на вимогу його кредиторів, а внаслідок рішення зборів акціонерів компанії. На момент закінчення процедури банкрутства жоден із стверджуваних штрафів не зявився в ліквідаційному балансі, тоді як, згідно з Урядом, вони існували вже на час ліквідації. Крім того, Уряд не представив жодного доказу, що підтверджував би факт сплати (хоча б часткової) “Совтрансавто-Луганськ” якого-небудь штрафу на момент його ліквідації. До того ж, активи компанії, що залишалися на момент її ліквідації, були використані не для сплати штрафів, а для виплати акціонерам їхніх часток активів.
30. Заявник також підкреслює, що, в той час як Уряд наполягає на необхідності врахування фінансових зобовязань «Совтрансавто-Луганськ», він оминає мовчанням можливі фінансові зобовязання третіх сторін по відношенню до «Совтрансавто-Луганськ», що нелогічно та непослідовно.
c) Розрахунок неотриманих дивідендів за 1997-2000 роки
31. Заявник стверджує, що згідно з бухгалтерською звітністю “Совтрансавто-Луганськ” за 1996 рік, чистий прибуток компанії досягав 959 000 доларів США. За словами заявника, у 1997 році рівень діяльності компанії зберігався на рівні 1996 року, а в 1998 році знизився на 20 % через загальну фінансову кризу. Відповідно до цієї логіки заявник оцінює приблизним чином чистий прибуток компанії за кожний рік періоду 1997-2000 років. Так, прибуток компанії мав становити 959 000 доларів США за 1997 рік, 767 000 доларів США за 1998 рік, 614 000 доларів США за 1999 рік і 491 000 доларів США за 2000 рік, що в цілому становить 2 831 000 доларів США за відповідний період.
32. На цій підставі заявник вважає, що сума дивідендів, які б він як власник 49 % акцій „Совтрансавто-Луганськ” міг отримати за період з 1997 по 2000 рік, мала б становити 1 388 000 доларів США.
b) Уряд
і. Щодо вимог заявника
33. Уряд відразу стверджує, що в даному випадку принцип restitutio in integrum (відновлення в початковому вигляді) не може застосовуватись, беручи до уваги, що в своєму рішенні по суті, а саме в параграфі 94, Суд констатував, що не було ані прямого позбавлення заявника його майна з боку національних органів державної влади, ані іншого втручання, що прирівнювалось би до такого позбавлення власності.
34. На думку Уряду, Суд констатував порушення статті 1 Протоколу № 1 через непослідовну поведінку національних судів і непевність в тому, що стосується законності рішень “Совтрансавто-Луганськ” та актів виконавчого комітету Луганська, що порушило „справедливу рівновагу” між вимогами суспільного інтересу та потребою захищати право заявника на повагу до його майна. Такий висновок Суду не міг мати результатом для держави необхідність відшкодувати заявнику фінансові втрати, яких він зазнав після знецінення своїх акцій.
35. Уряд послався на те, що заявник як акціонер „Совтрансавто-Луганськ” мав право на участь в розподілі його майна внаслідок його ліквідації. Крім того, якщо б заявник бажав продати свої акції протягом того періоду, коли “Совтрансавто-Луганськ” ще здійснював свою діяльність, він би не міг відшкодувати свою частку активів товариства відповідно до вартості акцій, які йому належали спочатку. Йому було б потрібно продати в цьому випадку акції за номінальною, договірною чи ринковою ціною.
36. На думку Уряду, зміни, яких зазнав заявник у своїх можливостях управління „Совтрансавто-Луганськ” і контролювання його майна не дає права вимагати в якості компенсації за матеріальну шкоду відшкодування його частки активів станом на 1 січня 1997 року. Більше того, заявник отримав компенсацію після ліквідації “Совтрансавто-Луганськ”, що відповідає його частці капіталу. Беручи до уваги, що процедура протесту більше не існує в українській судовій системі і заявник знову отримав можливість розгляду його справи у Верховному касаційному суді, сума 40 000 євро була б достатньою і адекватною для відшкодування матеріального збитку, якого зазнав заявник через факт порушення його права на повагу до свого майна.
ii. Щодо методів оцінки
37. Уряд стверджує, що використовуваний заявником метод розрахунку активів “Совтрансавто-Луганськ” є неправильним. В цьому відношенні він подає Суду висновок експертизи, проведеної „БДО Баланс-Аудит”.
a) Балансова вартість
38. Відповідно до балансу “Совтрансавто-Луганськ”, балансова вартість його активів станом на 1 січня 1997 року складала 20 659 800 грн. Разом з тим, конвертація цієї суми в американські долари за обмінним курсом, який використовував заявник, а саме 1 долар США за 1,72 грн., є неправильною, беручи до уваги, що на цю дату курс обміну, встановлений Національним банком України, був іншим, а саме 1 долар США за 1,893 грн.
39. Частка заявника в активах “Совтрансавто-Луганськ” повинна розраховуватися на основі балансової вартості активів компанії за вирахуванням штрафів. Таким чином, слід спочатку встановити балансову вартість чистих активів „Совтрансавто-Луганськ”. В цих розрахунках „БДО Баланс-Аудит” базувалося на балансах і бухгалтерській звітності “Совтрансавто-Луганськ” за період з 1996 по 1999 рік, а також на протоколах і рішеннях російських митних органів стосовно порушень митних правил “Совтрансавто-Луганськ”.
40. За цими розрахунками чисті активи “Совтрансавто-Луганськ” становили 7 862,9 доларів США станом на 1 січня 1996 року, 9 972,7 доларів США станом на 1 січня 1997 року, 8 973,8 доларів США станом на 1 січня 1998 року і 4 978,7 доларів США станом на 1 січня 1999 року.
41. Ліквідація “Совтрансавто-Луганськ” мала дві основні причини, а саме: заборона діяльності компанії на російській території Державним митним комітетом Росії та ймовірне накладення на компанію російськими органами влади штрафів, здатних призвести до банкрутства компанії. Ці штрафи не фігурують в бухгалтерській звітності “Совтрансавто-Луганськ”, оскільки механізм їхнього стягнення в російському законодавстві не встановлений. Відтак, таке стягнення могло бути здійснене тільки шляхом конфіскації майна “Совтрансавто-Луганськ”, розташованого в Росії. Відповідні штрафи стали зобовязаннями компанії тільки починаючи з 1999 року, тоді як до того ці штрафи тільки загрожували компанії.
42. Імовірні штрафи, що загрожували “Совтрансавто-Луганськ”, становили 27 871,6 доларів США на 1 січня 1998 року і 10 561,4 доларів США на 1 січня 1999 року. Таким чином, якби ці штрафи були застосовані до компанії щонайменше на 40 %, це б призвело до банкрутства.
b) Ринкова вартість
43. Метод, використаний заявником для встановлення ринкової вартості рухомого складу “Совтрансавто-Луганськ”, є також неправильним. Дійсно, заявник базувався на цифрах, вказаних в реєстрі рухомого складу “Совтрансавто-Луганськ” станом на 1 січня 1997 року. В цьому реєстрі ціни рухомого складу вказані в німецьких марках, тоді як заявник їх використав як такі, що вказані в американських доларах, що призвело до того, що сума, представлена заявником в якості ринкової вартості рухомого складу “Совтрансавто-Луганськ” в 2,7 рази перевищувала його реальну вартість.
44. Метод, використаний заявником для встановлення ринкової вартості рухомого складу “Совтрансавто-Луганськ” станом на 1 січня 1997 року є дуже спірним, оскільки нинішні норми ринкової оцінки важко застосувати, тоді як на час подій, про які йдеться, не існувало жодної правової процедури для такого типу оцінки. Навіть якщо припустити можливість такої оцінки, неправильно оцінювати загальну ринкову вартість основних засобів компанії, виходячи з вартості рухомого складу, який становив 64,4 % основних засобів. Якщо балансова вартість рухомого складу “Совтрансавто-Луганськ” була насправді зменшена, заявник мав встановити причини цього зменшення, а потім дослідити їхній вплив на вартість решти основних засобів.
45. Метод, використаний заявником для оцінки своєї частки в компанії “Совтрансавто-Луганськ” є також неправильним. Дійсно, заявник не врахував фінансові зобовязання компанії. Частка заявника мала б підраховуватися на основі вартості чистих активів компанії, а не на основі вартості загальної суми активів.
c) Розрахунок неотриманих дивідендів за 1997-2000 роки
46. Вимоги заявника одночасно відносно частки активів “Совтрансавто-Луганськ” на 1 січня 1997 року і його дивідендів за період з 1997 по 2000 роки є суперечливими. Справді, заявник може претендувати або на свою частку активів на вказану дату, або на дивіденди за відповідний період.
47. Дійсно, чистий прибуток “Совтрансавто-Луганськ” за 1996 рік складав, згідно з бухгалтерською звітністю компанії, 1 653 000 грн. В той же час, відповідно до цієї ж звітності, цей прибуток був використаний для соціального розвитку компанії, виплати премій тощо, а не для виплати дивідендів. Метод, використовуваний заявником для розрахунку дивідендів за період з 1997 по 2000 роки, на основі даних за період з 1996 по 1997 роки, є нелогічним і неправильним.
2. Оцінка Суду
48. Суд нагадує, що рішення, в якому констатується порушення Конвенції, має своїм наслідком для держави-відповідача юридичне зобовязання покласти край цьому порушенню і усунути його наслідки таким чином, щоб, наскільки це можливо, відновити становище, яке існувало до порушення („Іатрідіс проти Греції” (справедлива сатисфакція) [GC], № 31107/96, § 32, CEDH 2000-XI).
49. Договірні держави, що є сторонами у справі, в принципі вільні обирати засоби, які вони використовуватимуть для виконання рішення, в якому констатується порушення. Ця можливість визначення способів виконання рішення виражається у свободі вибору, якою супроводжується першочерговий обовязок, який Конвенція покладає на Договірні держави: забезпечувати дотримання гарантованих прав і свобод (стаття 1). Якщо характер порушення дозволяє restitutio in integrum, його забезпечення покладається на державу-відповідача, тоді як Суд не має ані компетенції, ані практичної можливості здійснити його самому. Якщо ж, натомість, національне законодавство не дозволяє усунути наслідки порушення або дозволяє зробити це неповністю, стаття 41 уповноважує Суд присуджувати потерпілій стороні, коли для цього є підстави, сатисфакцію, яку він вважає належною („Брумареску проти Румунії” (справедлива сатисфакція) [GC], № 28342/95, § 20, CEDH 2000-I).
50. В даному випадку, Суд відзначає, що основна підстава, яку слід врахувати для призначення справедливої сатисфакції за завдану матеріальну шкоду, полягає в тому, що заявник не міг ефективно скористатися своїм правом власності, яке гарантує стаття 1 Протоколу № 1.
51. Він нагадує, що, в принципі, обовязок продемонструвати існування прямого причинного звязку між порушенням його права, гарантованого Конвенцією, і заявленою матеріальною шкодою покладається на заявника. В той же час, нічого не перешкоджає Суду присудити заявнику у певних випадках належну компенсацію за втрату реальних можливостей (див., з відповідними змінами, рішення у справі „Пелісьє і Сассі проти Франції” [GC], № 25444/94, § 80, CEDH 1999-II).
52. Суд також нагадує, що, згідно із принципами, виробленими його усталеною судовою практикою, форма і сума справедливої сатисфакції, що має на меті відшкодування матеріальної шкоди, варіюється від випадку до випадку і прямо залежить від характеру констатованого порушення.
Наприклад, у справі Брумареску Суд вирішив, що справедлива сатисфакція, яку належить призначити заявнику, повинна включати повернення майна, якого стосується спір, як постановив національний суд, що мало б поставити заявника у становище, еквівалентне до того, в якому він би перебував, якби вимоги статті 1 Протоколу № 1 не були порушені (див., з відповідними змінами, вищезгадане рішення у справі Брумареску, § 22). Суд зайняв дуже подібну позицію у справі Іатрідіса. В цій справі він дійшов висновку, що вже одне відшкодування заявнику користування кіно могло б поставити його у становище, еквівалентне до того, в якому він би перебував, якби не було недотримання вимог статті 1 Протоколу № 1 (див., з відповідними змінами, вищезгадане рішення у справі Іатрідіса, § 35)
Зате у справі колишнього короля Греції та інших Суд вирішив, що відшкодування збитків, яке належало призначити, не мало відображати ідею повного усунення наслідків втручання в порядку судочинства. Беручи до уваги, що в основі констатованого порушення лежала відсутність будь-якого відшкодування, а не внутрішня незаконність конфіскації, відшкодування не мало в обовязковому порядку відображати повну вартість майна (див., з відповідними змінами, рішення у справі „Колишній король Греції та інші проти Греції” (справедлива сатисфакція) [GC], № 25701/94, § 78, CEDH 2002).
53. В даному випадку в своєму рішенні по суті Суд не базував констатацію порушення статті 1 Протоколу № 1 ані на позбавленні національними органами державної влади майна заявника, ані на жодному іншому втручанні, що прирівнюється до такого позбавлення. Тим не менше, він підкреслив, що стаття 1 Протоколу № 1 може створювати для держави позитивні зобов‘язання, що передбачають певні заходи, необхідні для захисту права власності і, зокрема, зобовязання забезпечувати судову процедуру, що містила б необхідні процесуальні гарантії і, таким чином, дозволяла національним судам ефективно та справедливо вирішувати всі можливі спори між приватними особами. Відзначивши, що він не може наперед вирішувати результати розгляду справи в українських судах, Суд констатував, що спосіб проведення судової процедури викликає серйозні сумніви щодо мирного користування заявником своїм правом власності, беручи до уваги, що останній був поставлений у становище серйозної непевності протягом тривалого періоду часу.
54. Відтак, порушення права заявника, гарантованого статтею 1 Протоколу № 1, було результатом характеру судової процедури, а не її наслідків. Суд, тим не менше, не обмежується констатацією порушення статті 6 § 1 Конвенції. Він окремо констатує порушення статті 1 Протоколу № 1. Дійсно, дана спірна ситуація відрізнялася від тих, коли констатація процедурного порушення з точки зору статті 6 § 1 Конвенції, хоча й мала наслідки для права власності, проте не вимагала окремого вивчення з огляду на статтю 1 Протоколу № 1. Суд посилається, серед іншого, на справи „Масі проти Італії” (№ 40972/98, 14.12.1999, CEDH 2000), „Церква Ля Кане проти Греції” (№ 25528/94, 16.12.1997, Збірка 1997-VIII) і „Ді Педе проти Італії” (№ 15797/89, 26.9.1996, Збірка 1996-IV), в яких констатоване порушення процедурного порядку мало окремий характер і не виявляло серйозних недоліків ані в структурі, ані в ефективності судової системи, що зумовлювали б необхідність окремого вивчення питання дотримання Договірною державою свого позитивного зобовязання забезпечувати судову процедуру, що дозволяла б національним судам ефективно та справедливо вирішувати всі можливі спори стосовно права власності.
Зате в даному випадку втручання президента України та інші порушення процедурного порядку піднімають серйозні питання щодо здатності судової системи виконувати позитивне зобовязання, яке має держава відповідно до статті 1 Протоколу № 1.
55. Характер констатованого Судом порушення права заявника на повагу до його майна відображається, в силу обставин, на критеріях, що мають використовуватися для визначення відшкодування, яке повинна сплатити держава-відповідач. З одного боку, Суд не може робити припущення щодо того, яким би міг бути результат процесу, якби держава дотрималась своїх позитивних зобовязань відповідно до статті 1 Протоколу № 1. Як наслідок, сума відшкодування не може базуватися безпосередньо на вартості акцій, які належали заявнику. З іншого боку, враховуючи серйозність порушень, що мали місце в ході судової процедури, Суд не розцінює, що нерозумно вважати, що заявник зазнав втрати реальних можливостей (див., з відповідними змінами, вищезгадане рішення у справі “Пелісьє і Сассі”, § 80).
56. Відтак, Суд, констатуючи, що втрату реальних можливостей не можна прямо оцінити на основі вартості акцій, які належали заявнику, бере до уваги цю вартість в якості орієнтиру.
57. Суд також враховуватиме становище, в якому опинився заявник внаслідок скорочення його участі в капіталі “Совтрансавто-Луганськ”.
i. Методи оцінювання сторін
58. Суд відзначає, що заявник вимагає 14 921 674 доларів США за частку активів «Совтрансавто-Луганськ», яка належала йому спочатку як власнику 49 % акцій, за вирахуванням компенсації, отриманої ним після ліквідації компанії (9 200 доларів США), а також 1 388 000 доларів США за дивіденди, які б він міг отримати як власник 49 % акцій.
59. Суд відзначає, що Уряд вважає суму 40 000 євро достатньою та адекватною для відшкодування матеріальної шкоди, якої зазнав заявник через порушення його права на повагу до свого майна.
60. Передусім, Суд відзначає важливість розходження, до якого призвели методи розрахунків сторін.
Заявник оцінює активи “Совтрансавто-Луганськ” станом на 1 січня 1997 року за їхньою ринковою вартістю, спираючись на договори, укладені між “Совтрансавто-Луганськ” і виробниками рухомого складу, такими як „Вольво” і „Мерседес-Бенц”, a також на мінімальну ціну рухомого складу, подібного до того, що належав “Совтрансавто-Луганськ”, вказану в європейському виданні „EurotaxSwacke GmbH” за 1997 рік, із врахуванням амортизації. Таким чином, він отримує суму 30 471 172 доларів США. Він вираховує свою частку активів і отримує суму 14 921 674 доларів США, за вирахуванням компенсації, отриманої ним після ліквідації компанії (9 200 доларів США).
Що стосується Уряду, він оцінює активи “Совтрансавто-Луганськ” за балансовою вартістю. Він констатує, що на 1 січня 1997 року відповідна вартість становила 20 659 800 грн., і пропонує конвертувати цю суму в американські долари за обмінним курсом 1 долар США за 1,8930 грн. Він оспорив метод, який використовував заявник для оцінки своєї частини активів. Він погодився, що ця частина повинна розраховуватись на основі вартості активів товариства за вирахуванням можливих штрафів, що загрожують компанії.
614. Суд нагадує, що він не враховуватиме оцінки, представлені сторонами в якості орієнтиру. Відтак, він не зможе ані встановити найкращий спосіб оцінки активів “Совтрансавто-Луганськ”, ані висловити припущення щодо того, яку б компенсацію міг отримати заявник на момент ліквідації компанії, якщо б він мав 49 % її акцій.
62. Щоб керуватися принципом справедливості, Суд базуватиметься на наступних аспектах.
63. Спочатку Суд відзначає, що Уряд критикує використовуваний заявником метод розрахунку ринкової вартості активів “Совтрансавто-Луганськ”, але не пропонує натомість нічого іншого. Він бере до уваги балансову вартість активів “Совтрансавто-Луганськ”, посилаючись на бухгалтерську звітність компанії за період з 1997 по 1999 роки, тоді коли заявнику було відмовлено в доступі до цієї звітності, незважаючи на вимогу національних судів.
645. Далі Суд враховує аргумент заявника, згідно з яким балансова вартість активів “Совтрансавто-Луганськ” є далекою від того, щоб відповідати реальній вартості активів або, інакше кажучи, ринковій вартості. На думку заявника, активи “Совтрансавто-Луганськ” були сформовані в основному протягом 1985-1993 років і за цінами, що були суворо регламентовані державою. Відповідно до законодавства, що застосовувалось протягом цього періоду, активи, вказані в балансі підприємства, могли бути переоцінені тільки за рішенням уряду, а згодом в деяких дуже обмежених випадках. Норми звітності, що дозволяють записувати активи в баланс за їхньою ринковою вартістю, набули чинності в Україні тільки в травні 2000 року.
65. Суд не має змоги перевірити точність цього аргументу. В будь-якому разі, він відзначає, що на час подій, про які йдеться, «Совтрансавто-Луганськ» був власником 596 транспортних одиниць, шести гектарів землі в індустріально розвинутому регіоні України, сучасних будівель і виробничих площ, фітнес-центру, ремонтних майстерень, 35 % акцій комерційного банку, грошових коштів та іншого майна. Уряд не оспорює кількості майна компанії, але стверджує, що його вартість не перевищує 20 659 800 грн., що відповідає 10 913 787 доларів США за курсом обміну, який пропонує Уряд (1 долар США за 1,8930 грн.). Заявник стверджує, що ця вартість становила 30 471 172 доларів США.
Не бажаючи робити припущення ані щодо обєктивної вартості загальної кількості активів “Совтрансавто-Луганськ” станом на 1 січня 1997 року, ані щодо можливих змін, які відбувалися з нею в проміжку між 1 січня і 11 вересня 1997 року (датою набуття чинності Конвенцією відносно України), Суд бере до уваги в якості орієнтиру заздалегідь визначену суму, яка має бути, судячи по всьому, в проміжку між тими двома сумами, які відстоюють сторони. Крім того, він вважає малоймовірним, з огляду на загальну кількість майна “Совтрансавто-Луганськ” станом на відповідну дату, щоб балансова вартість була правильною, оскільки йдеться про рентабельне підприємство.
66. Щодо методу оцінки частки заявника в активах “Совтрансавто-Луганськ”, Суд відзначає, що Уряд пропонує враховувати штрафи, які могли б бути накладені на товариство і які він би мав сплатити в майбутньому.
В цьому відношенні, Суд вважає, що не можна робити припущення щодо можливих штрафів, які б могли бути накладені на «Совтрансавто-Луганськ», якщо ці штрафи ніколи на нього не накладалися. До того ж, він відзначає, що Уряд не представив жодних доказів, що підтверджували б їхнє існування.
67. Що стосується вимоги заявника щодо відшкодування дивідендів, які б він міг отримати за період з 1997 по 2000 роки, Суд підтримує аргумент Уряду, згідно з яким заявник не може претендувати одночасно на частку активів “Совтрансавто-Луганськ” станом на 1 січня 1997 року і дивіденди за вказаний ним період, який наступив після згаданої дати. Крім того, Суд не могтиме розглянути це питання окремо від питання про втрату реальних можливостей.
ii. Становище заявника після скорочення його участі в капіталі «Совтрансавто-Луганськ»
68. Суд відзначає, що згідно з українським законодавством, заявник як власник 49 % акцій «Совтрансавто-Луганськ» мав, з одного боку, право вирішального голосу в тому, о стосується будь-якого рішення компанії щодо збільшення капіталу, зміни установчих документів та управління майном, а з другого боку – право на 49 % активів „Совтрансавто-Луганськ” на момент його ліквідації. Крім того, будучи акціонером, заявник міг претендувати на можливі дивіденди компанії.
Коли частка його капіталу звелася до 20,7 %, заявник втратив право вирішального голосу, що дозволило дирекції „Совтрансавто-Луганськ” цілком самостійно здійснювати управління товариством і, особливо, приймати рішення щодо її майна. Справді, за два місяці до ліквідації „Совтрансавто-Луганськ”, згідно з трьома домовленостями від 30 березня 1999 року, укладеними між „Совтрансавто-Луганськ” і „Транс Кінг”, товариством, заснованим директором “Совтрансавто-Луганськ”, остання передала „Транс Кінг” майно вартістю 145 535 грн., акції комерційного банку вартістю 1 960 000 грн. та грошові кошти вартістю 7 807 000 грн. Загалом йшлося про 4 108 136 доларів США.
69. Суд також зауважує, що на момент ліквідації “Совтрансавто-Луганськ”, активи товариства становили не більше 15 000 доларів США. Він відзначає, що заявник отримав компенсацію 9 200 доларів США, що відповідає його частці активів “Совтрансавто-Луганськ”.
iii. Висновок
70. Суд не може висловлювати припущення ані щодо реальної вартості станом на 1 січня 1997 року частки активів „Совтрансавто-Луганськ”, що належала заявнику, ані щодо подальших змін, що відбувалися з нею в проміжку між 1 січня і 11 вересня 1997 року, або ж щодо втрати, якої міг зазнати заявник протягом періоду, коли судочинство суперечило Конвенції. Однак, він підкреслює обєктивний факт: скорочення участі в капіталі з 49 % до 20,7 %. Подібне скорочення мало місце під час судової процедури, яка, на думку Суду, не відповідала вимогам статті 6 § 1 Конвенції і яка, найголовніше, порушувала позитивне зобовязання, що випливає із статті 1 Протоколу № 1.
71. Тим самим, заявник зазнав значної втрати реальних можливостей, що дає привід для відшкодування збитків.
Дійсно, заявник втратив свою право вирішального голосу в тому, що стосується будь-якого рішення товариства щодо збільшення капіталу, внесення змін до установчих документів та управління його власністю. Цим його було беззаперечно позбавлено можливості впливати на управління товариством і перешкоджати керівництву останнього розпоряджатися активами заявника на свою власну користь. Внаслідок цього він більше не був спроможним накласти вето на ліквідацію товариства, а також претендувати на отримання в момент ліквідації на частку активів, що відповідала б його участі в капіталі станом на 1 січня 1997 року.
72. Отже, Суд робить подвійну констатацію. З одного боку, було б несправедливо присудити заявнику досить скромну компенсацію, таку, яка звичайно присуджується за порушення процедурного порядку з точки зору статті 6 § 1 Конвенції (див., наприклад, вищезгадане рішення у справі „Пелісьє і Сассі”, § 80). З іншого боку, втрата реальних можливостей ефективно управляти товариством і контролювати його майно не може безпосередньо оцінюватись на основі вартості акцій, які належали заявнику.
Беручи до уваги обставини справи, враховуючи в якості орієнтиру зроблені сторонами оцінки активів “Совтрансавто-Луганськ” станом на 1 січня 1997 року і втрату заявником реальних можливостей ефективно управляти товариством і контролювати його майно, Суд, керуючись принципом справедливості, присуджує заявнику суму 500 000 євро.
B. Моральна шкода
1. Аргументи сторін
a) Заявник
736. Заявник вимагає в якості відшкодування моральної шкоди 1 300 000 доларів США.
74. Перш за все, заявник вимагає 1 000 000 доларів США в якості відшкодування шкоди, завданої його репутації і його марці.
В цьому відношенні він посилається на те, що внаслідок незаконних дій керівництва “Совтрансавто-Луганськ” і держави, він втратив контроль над діяльністю і майном однієї з найкращих компаній з міжнародних перевезень в Європі. Ліквідація “Совтрансавто-Луганськ” призвела до втрати ним значного ринку в Україні та за кордоном. Він наполягає, що така втрата ринку, разом з постійними перешкодами під час судового розгляду справи українськими судами, завдала величезної шкоди його репутації міжнародного перевізника.
Заявник також підтвердив, що він виступав холдінгом у відношенні “Совтрансавто-Луганськ”, так само як і у відношенні інших транспортних компаній, що використовують марку “Совтрансавто” в різних країнах. Втрата ринку чи клієнтів однією з цих компаній, скорочення її діяльності не тільки провокують чутки щодо надійності такої компанії, але й також ставлять під великий сумнів репутацію марки, яку використовує ця компанія.
75. Крім того, заявник вимагає 300 000 доларів США на відшкодування шкоди, завданої порушенням його прав, гарантованих статтею 6 § 1 Конвенції.
В цьому відношенні він наголошує, що тяжкість порушень, констатованих Судом з точки зору цього положення, зумовлює відшкодування, що є явно вищим, ніж те, що звичайно присуджується Судом.
b) Уряд
767. Уряд посилається на те, що вимога заявника стосовно відшкодування моральної шкоди є необґрунтованою. На його думку, заявник не може стверджувати, що він втратив ринок після ліквідації “Совтрансавто-Луганськ”, оскільки він ніколи не був ані власником цієї компанії, ані її мажоритарним акціонером. Крім того, втрата ринку не може в жодному разі розцінюватися як моральна шкода.
77. Що стосується шкоди, якої заявник зазнав внаслідок порушення статті 6 § 1 Конвенції, Уряд підтверджує, що немає жодного прямого причинного звязку між цим порушенням і заявлюваною шкодою. На його думку, неможливо сказати, чи рішення національних судів були б іншими, якби порушення статті 6 § 1 не мало місця. Крім того, Уряд стверджує, що визнання порушення є саме по собі достатньою компенсацією. В будь-якому разі, він висловлює свою готовність сплатити заявнику 10 000 євро на цій підставі.
2. Оцінка Суду
78. Суду належить дослідити, чи заявник, будучи комерційним товариством, може претендувати на одержання відшкодування за яку-небудь моральну шкоду.
79. В цьому відношенні Суд нагадує, що в справі Іммобільяре Саффі він не вважав за необхідне, з огляду на обставини справи, розглядати питання про встановлення того, чи комерційне товариство може стверджувати, що воно зазнало моральної шкоди внаслідок певного відчуття тривоги (рішення у справі “Іммобільяре Саффі проти Італії”, [GC], № 22774/93, § 79, CEDH 1999-V).
Проте, у справі Комінгерсол С. А. Суд вирішив, що не слід відкидати в цілому можливість призначення відшкодування за моральну шкоду, про яку заявляє комерційне товариство, і що ця можливість залежить від обставин кожної окремо взятої справи (див., з відповідними змінами, рішення у справі “ Комінгерсол С. А. проти Португалії”, [GC], № 35382/97, § 32, CEDH 2000-IV). Він підкреслив, що шкода, інша ніж матеріальна, може включати для такого товариства більш чи менш „обєктивні” і „субєктивні” елементи. Серед таких елементів слід відзначити репутацію підприємства, але й також непевність у плануванні рішень, які слід приймати, труднощі в управлінні самим підприємством, наслідки чого не піддаються точним розрахункам, і, нарешті, дещо меншою мірою, тривогу і неприємності, які можуть відчувати члени керівних органів товариства (там само, § 35). Суд констатував, що в даному випадку затягування судової процедури понад розумні строки мало спричинити значні неприємності та тривалу непевність у керівника, адміністраторів та членів товариства-заявника. Внаслідок цього, він дійшов висновку, що товариство-заявник було поставлене у становище непевності, що виправдовує призначення відшкодування збитків (там само, § 36).
80. Суд вважає, що дана справа надає таку саму можливість.
Так, становище тривалої непевності, в якому опинився заявник, повинно було обєктивно спричинити, з одного боку, значні труднощі в плануванні рішень, що мали прийматися стосовно управління „Совтрансавто-Луганськ”, а з іншого - неприємності у відносинах заявника як холдингу із транспортними товариствами, що використовують марку „Совтрансавто”. Крім того, ця непевність мала завдати шкоди репутації самої марки в очах дійсних та потенційних клієнтів.
81. Суд також вважає, що серйозність констатованих порушень з точки зору статті 6 § 1 Конвенції виправдовує призначення заявнику додаткового відшкодування збитків.
82. В світлі вищенаведених міркувань Суд, керуючись принципом справедливості, присуджує заявнику як відшкодування за моральну шкоду суму 75 000 євро.
C. Судові витрати
83. Щодо витрат, понесених в національних судах та цьому Суді, заявник вимагає 153 470 доларів США, що відповідають витратам, повязаним з відрядженнями українських та французьких адвокатів, їхніми гонорарами та різними витратами, а саме: 133 470 доларів США українським адвокатам та 18 000 євро французьким адвокатам.
84. Що стосується Уряду, він покладається на розсуд Суду. Тим не менше, слід врахувати, що сума, вказана заявником, видається непомірною, принаймні, у порівнянні з українськими реаліями. Крім того, він стверджує, що заявник не надав достатніх підтверджень.
85. Суд нагадує, що згідно з усталеною судовою практикою, присудження судових витрат на підставі статті 41 передбачає встановлення їхньої дійсності, їхньої необхідності і, крім того, розумності їхнього розміру (вищезгадане рішення у справі Іатрідіса, § 54). До того ж, судові витрати відшкодовуються тільки тією мірою, якою вони стосуються встановленого порушення (рішення у справі “Беєлер проти Італії” (справедлива сатисфакція) [GC], № 33202/96, § 27, 28 травня 2002 року).
86. Суд зауважує, що заявник представив детальні рахунки, в яких вказано витрати, яких він зазнав як при внутрішньодержавному судовому розгляді, так і при розгляді в цьому Суді. З огляду на складність цієї справи, він не має причин сумніватися в тому, що заявлені витрати були справді здійснені. Суд не сумнівається, що витрати, які вимагають французькі адвокати, були справді понесені для констатації порушень Конвенції і отримання відшкодування. Натомість він не впевнений в тому, що всі витрати на українських адвокатів, повністю відносяться до порушень Конвенції. Враховуючи українську реальність і керуючись принципом справедливості, він присуджує заявнику суму 32 000 євро в якості витрат на українських адвокатів при судовому розгляді в національних судах. Крім того, він також присуджує йому суму 18 000 євро в якості витрат на французьких адвокатів при провадженні у Суді. В цілому йдеться про суму 50 000 євро, включаючи податок на додану вартість.
D. Мораторні відсотки
87. Суд вважає за доцільне, щоб ставка мораторних відсотків базувалася на відсотковій ставці граничної позики Європейського центрального банку, з додаванням трьох відсоткових пунктів.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО:
1. Постановляє, що
а) держава-відповідач повинна сплатити заявнику в межах трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним відповідно до статті 44 §1 Конвенції, наступні суми:
і. 500 000 євро (пятсот тисяч євро) як відшкодування за матеріальну шкоду;
іі. 75 000 євро (сімдесят пять тисяч євро) як відшкодування за моральну шкоду;
ііі. 50 000 євро (пятдесят тисяч євро) як відшкодування судових витрат;
iv. будь-яку суму, яка може підлягати сплаті в якості податку на вищезгадані суми;
b) починаючи від закінчення вищезгаданого строку і до завершення виплати до цих сум має додаватися простий відсоток за ставкою, яка дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку, що застосовується протягом цього періоду, плюс три відсоткових пункти;
2. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено французькою, повідомлено 2 жовтня 2003 року згідно з параграфами 2 і 3 статті 77 Регламенту.
Венсан Берже Георг Ресс
Секретар Голова
Відповідно до параграфу 2 статті 45 Конвенції і параграфу 2 статті 74 Регламенту до цього рішення додається окрема думка судді Кабрала Баррето.
ОКРЕМА ДУМКА П. СУДДІ
КАБРАЛА БАРЕТТО
Я погоджуюся з вирішенням, викладеним в даному рішенні, із застереженням, про яке йдеться в параграфі 54, в тому, що стосується посилань і мотивування відносно окремого порушення статті 1 Протоколу № 1. Визнаю, що мені важко погодитися з більшістю щодо кожного з пунктів мотивувальної частини.
З цього питання я посилаюся на мою окрему думку, яка додається до рішення по суті.