MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Макаров проти України - статус потерпілого (ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основних свобод)

29.01.2004   
Посилаючись на статтю 6 п. 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 заявник скаржиться на невиконання рішення Центрально-міського районного суду міста Горлівки від 21 травня 1999 року, яким було визнане його право на отримання виплат за інвалідністю. Він також скаржиться у своєму листі від 10 листопада 2000 року на невідповідність процедури виконання рішення суду від 21 травня 1999 року закону. У зв’язку з цим заявник вимагає відшкодування шкоди. Суд 28 травня 2002 року одноголосно визнав заяву неприйнятною.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

заяви № 59032/00,

поданої Володимиром Феодосійовичем Макаровим

проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція) 28 травня 2002 року на засіданні палати, до складу якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова,

п. А.Б. Бака,

п. Гаукура Йорундссон,

п. К. Юнґвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

п. М. Уґрехелідзе,

а також пані С. Доллє, секретар секції,

розглянувши вищевказану заяву, подану 10 березня 2000 року,

розглянувши зауваження Уряду держави-відповідача та зауваження, надані заявником у відповідь,

після обговорення, виносить таке рішення:

ФАКТИ

Заявник, Володимир Феодосійович Макаров, – громадянин України, 1936 року народження, який проживає в м. Дніпропетровську, Україна.

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Факти справи, як вони були викладені сторонами, можуть бути підсумовані таким чином.

З 1984 по 1997 рік заявник працював на державній шахті у Горлівці. Захворівши, 29 травня 1997 року заявник звернувся до адміністрації шахти про визнання професійного характеру цього захворювання. Сума виплат за інвалідністю, встановлена для виплати заявнику, становила 11 111,5 грн.

У грудні 1997 року шахта припинила діяльність і була передана державній компанії з реструктуризації вуглевидобувних підприємств.

Оскільки виплати за інвалідністю не були відшкодовані заявнику за браком коштів, у травні 1999 року він звернувся до Центрально-міського районного суду міста Горлівки з позовом до відповідного товариства, вимагаючи відшкодування всієї суми виплат за інвалідністю.

Рішенням від 21 травня 1999 року суд задовольнив позов заявника і зобов’язав відповідне товариство виплатити йому заборговані суми виплат за інвалідністю.

10 серпня 1999 року суд надіслав підприємству-боржнику виконавчий лист за винесеним рішенням.

З вересня 1999 року до квітня 2000 року заявник надіслав численні скарги в Донецьке обласне управління юстиції з метою примусового виконання рішення суду від 21 травня 1999 року.

Листами від 13 грудня 1999 року, 25 лютого та 14 квітня 2000 року начальник Донецького обласного управління юстиції підтвердив заявнику, що відповідне товариство заборгувало йому суму, на яку він претендує. Він також повідомив заявника, що загальна заборгованість товариства становить 2 330 000 грн. і що рішення суду, винесене на його користь, не виконується через нерегулярність фінансування державним казначейством поточних видатків товариства.

8 листопада 2000 року Донецьке обласне управління Державного казначейства видало на ім’я заявника чек на суму 11 111,5 грн., що відповідає загальній сумі виплат за інвалідністю відповідно до рішення суду від 21 травня 1999 року.

В. ЗАКОНОДАВСТВО

1. Цивільний кодекс від 1 січня 1964 року (зі змінами)

Відповідно до статті 214 кодексу у випадку недотримання боржником терміну, передбаченого для виконання своїх фінансових зобов’язань, кредитор має право вимагати відшкодування боргу, збільшеного на величину інфляції.

2. Закон № 202/98-ВР стосовно діяльності державної виконавчої служби (зі змінами)

Відповідно до статті 1 Закону державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України. Ця стаття визначає завдання виконавчої служби, яке полягає в належному, повному та своєчасному виконанні судових рішень.

Відповідно до статті 11 діяльність державного виконавця, що не відповідає закону, може тягнути за собою дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність. Ця стаття передбачає, що кожен має право на відшкодування шкоди, завданої діями державного виконавця в ході виконання рішення суду.

Відповідно до статті 13 кожна заінтересована особа має право в адміністративному або судовому порядку оскаржити дії чи бездіяльність державного виконавця під час виконання рішення суду.

3. Закон № 606-XIV від 21 квітня 1999 року стосовно процедури виконання рішень судів (зі змінами)

Відповідно до статті 2 Закону примусове виконання судових рішень покладається на державну виконавчу службу.

Стаття 85 Закону передбачає можливість кожної заінтересованої особи оскаржити дії або бездіяльність державного виконавця під час виконання рішення суду в адміністративному або судовому порядку. Відповідно до статті 86 кожен має право на відшкодування шкоди, завданої діяльністю державного виконавця в ході виконання рішення суду.

ОСКАРЖЕННЯ

Посилаючись на статтю 6 п. 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 заявник скаржиться на невиконання рішення Центрально-міського районного суду міста Горлівки від 21 травня 1999 року, яким було визнане його право на отримання виплат за інвалідністю. Він також скаржиться у своєму листі від 10 листопада 2000 року на невідповідність процедури виконання рішення суду від 21 травня 1999 року закону. У зв’язку з цим заявник вимагає відшкодування шкоди.

ПРАВО

В світлі статті 6 п. 1 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 заявник скаржиться на невиконання Центрально-міського районного суду міста Горлівки від 21 травня 1999 року, яким було визнане його право на виплати за інвалідністю. Він також скаржиться на невідповідність закону процедури виконання рішення суду від 21 травня 1999 року.

Стаття 6 п. 1 Конвенції у відповідній частині передбачає, що:

“Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків … має право на справедливий … розгляд упродовж розумного строку … судом, встановленим законом”.

Стаття 1 Протоколу № 1 у відповідній частині передбачає, що:

“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права”.

Суд відзначає, що скарги заявника складаються з двох частин, які він розглядатиме по черзі: перша стосується скарг, піднятих заявником в момент подання заяви, які стосуються невиконання рішення суду від 21 травня 1999 року як такого, друга містить скарги заявника, згадані в листі від 10 листопада 2000 року, стосовно невідповідності закону процедури виконання відповідного рішення суду.

1. Щодо невиконання рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 21 травня 1999 року

У своїх зауваженнях Уряд держави-відповідача з самого початку наполягав на тому, що заявник більше не може стверджувати, що він є жертвою порушення статті 6 п. 1 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 з огляду на той факт, що рішення Центрально-міського районного суду міста Горлівки від 21 травня 1999 року повністю виконане.

Зі свого боку заявник підтвердив факт виконання рішення Центрально-міського районного суду міста Горлівки від 21 травня 1999 року. Тим часом він посилався на те, що виконання відповідного рішення суду не відповідало закону, стверджуючи, що виплачена сума не була проіндексована відповідно до індексу інфляції.

Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої заявник, якому на національному рівні виправляють оскаржуване порушення Конвенції, більше не може посилатись на свій статус жертви порушення прав, передбачених в Конвенції, з боку Високих Договірних Сторін (рішення у справі “Єкле проти Німеччини” від 15 липня 1982 р., серія А № 51, С. 30, п. 66).

Оскільки заявник скаржиться на невиконання органами державної влади України рішення Центрально-міського районного суду міста Горлівки від 21 травня 1999 року, Суд звертає увагу, що це рішення суду виконане в повному обсязі, сума, встановлена цим рішенням, була повністю повернена заявникові 8 листопада 2000 року. Він констатує, що цей факт заявником жодним чином не заперечувався. У зв’язку з цим Суд вважає, що заявник більше не може стверджувати, що він є “жертвою” порушення свого права на виконання рішення суду, винесеного на його користь, в сенсі статті 34 Конвенції, як це було на момент подання заяви до Суду. Суд вважає, що ця частина заяви є необґрунтованою відповідно до статті 35 п. 3 і повинна бути відхилена відповідно до статті 35 п. 4.

2. Щодо відповідності закону процедури виконання рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 21 травня 1999 року

Уряд стверджує, що заявник не ініціював жодного позову до товариства-боржника з метою отримання відшкодування своїх виплат за інвалідністю, збільшених на коефіцієнт інфляції. Він також наполягає, що заявник не звернувся до національного суду з позовом до компетентних органів для оскарження невідповідності закону процедури виконання рішення Центрально-міського районного суду міста Горлівки від 21 травня 1999 року та відшкодування шкоди. Внаслідок цього він не вичерпав національні засоби правового захисту в сенсі статті 35 п. 1 Конвенції. Уряд стверджує, що ці засоби правового захисту є ефективними як в теорії, так і на практиці.

Заявник, в свою чергу, наполягає, що сума, яка йому була виплачена за рішенням Центрально-міського районного суду міста Горлівки, не була проіндексована на коефіцієнт інфляції.

Заявник не заперечує тезу, відповідно до якої він не намагався звернутися до суду з позовом до підприємства-боржника чи українських органів державної влади по суті виконання рішення суду. Замість того він стверджує, що звернення до українських судових органів з метою оскарження невідповідності закону процедури виконання відповідного рішення суду не було б ефективним з огляду на неефективність його скарг, надісланих в державну виконавчу службу.

Суд повторює свою прецедентну практику, відповідно до якої правило вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, проголошене в статті 35 п. 1 Конвенції, яке полягає в обов’язку осіб, що бажають звернутися до міжнародного судового органу чи арбітражу проти держави, насамперед полягає в тому, щоб використати засоби правового захисту, які пропонує правова система держави-відповідача. Ці засоби правового захисту повинні існувати з достатнім рівнем певності як в теорії, так і на практиці, інакше вони не є ефективними та доступними (рішення у справі “Ілхан проти Туреччини” (ВП), № 22277/93, 27.6.2000).

Суд зауважує, що українське законодавство передбачає можливість для кожної заінтересованої особи звернутися зі скаргою на дії органів державної влади, зокрема, щодо виконання рішень судів (державної виконавчої служби) для оскарження дій чи бездіяльності останньої та відшкодування шкоди. Крім того, відповідно до українського законодавства боржник, який не дотримався строку виконання своїх фінансових зобов’язань, зобов’язаний відшкодувати кредитору, якщо останній цього вимагає, суму боргу, збільшену на коефіцієнт інфляції. У цій справі заявник не звернувся до жодного судового органу України ні з метою отримання виплат за інвалідністю, проіндексованих відповідно до коефіцієнта інфляції, ні для оскарження невідповідності закону процедури виконання рішення суду від 21 травня 1999 року. Суд вважає, що простий сумнів заявника щодо шансів на успіх цих позовів не є достатнім для звільнення його від обов’язку використати ці засоби правового захисту (заява № 19819/92, рішення Комісії від 5 липня 1994 р., D.R. 78-В, С. 93; з відповідними змінами, № 49783/99, “Хомяк проти Росії” (рішення щодо прийнятності), 15.1.2000). Він вважає, що заявник не вичерпав внутрішні засоби правового захисту, як передбачено статтею 35 п. 1 Конвенції, і що ця частина заяви повинна бути відхилена відповідно до статті 35 п. 4.

З цих підстав Суд одноголосно

визнає заяву неприйнятною.

Ж.-П. Коста, голова

С. Доллє, секретар

 Поділитися