MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Головатий проти України - щодо ст. 3 Протоколу № 1 до Конвенції

29.01.2004   
Заява подана у зв’язку з виборами до ВРУ 1998 року. Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявник скаржиться на порушен-ня його права на справедливий розгляд його справи незалежним і неупередженим судом. З огляду на це заявник вважає, що став жертвою дискримінації на підставі своїх політичних поглядів, і посилається при цьому на статтю 14 Конвенції. Заявник також стверджує про порушення щодо нього статтей 10 і 11 і 13 Конвенції і ст. 3 Протоколу № 1 до Конвенції. Суд на засіданні 16 березня 2000 р. одноголосно визнав заяву неприйнятною.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД 3 ПРАВ ЛЮДИНИ

Рішення

про наявність підстав для прийняття

заяви № 43239/98,

поданої Сергієм Головатим

проти України

Європейський суд з прав людини (четверта секція) на засіданні 16 березня 2000 р. єдиною палатою, до складу якої увійшли судді:

п. М. Пеллонпя, голова,

п. А. Пастор Рідруехо,

п. Л. Кефліш,

п. І. Макарчик,

п. В. Буткевич,

п. Ж. Хедіган,

пані С. Ботучарова,

а також п. В. Берже, секретар секції,

беручи до уваги зазначену заяву, подану до Європейської комісії з прав людини 3 серпня 1998 р. і зареєстровану 2 вересня 1998 р.,

відповідно до статті 5, п. 2, Протоколу № 11 до Конвенції, згідно з яким Суд є компетентний у розгляді заяви,

на підставі судового розгляду ухвалив таке рішення:

ФАКТИ

Заявник – громадянин України, народився 1954 р., мешкає в Києві, Україна.

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Фактичний бік справи, виходячи з викладу заявника, може бути узагальнений таким чином.

29 березня 1998 р. заявник взяв участь у виборах до законодавчого органу як кандидат на місце депутата в парламенті України (“Верховній Раді”) по виборчому округу № 222 м. Києва. Згідно з результатами згаданих виборів, зафіксованих у протоколі окружної виборчої комісії № 222 від 30 березня 1998 р., заявник отримав 22 883 проти 13 449 голосів, що їх зібрав його головний суперник п. Віталій Карпенко.

8 квітня 1998 р. пані Цись, п. Карпенко, п. Зубатенко та п. Мащенко – кандидати, що не набрали необхідну кількість голосів у тому самому виборчому окрузі, подали скаргу до Центральної виборчої комісії України з метою визнання незаконними виборів 29 травня 1998 р. у згаданому окрузі. Рішенням № 165 від 14 квітня 1998 р. Комісія відхилила вимоги заявників.

Рішенням № 209 від 17 квітня 1998 р. Центральна виборча комісія затвердила результати парламентських виборів 29 березня 1998 р.

17 квітня 1998 р. колишні кандидати Калашников, Карпенко, Зубатенко та Мащенко подали до Ленінградського районного суду м. Києва заяву про скасування результатів виборів 29 березня 1998 р. по виборчому округу № 222. 20 квітня 1998 р. зазначена заява була передана до Печерського районного суду м. Києва як судового органу, компетентного щодо розгляду справи. Рішенням від 24 квітня 1998 р. суд задовольнив вимоги позивачів. Суд зазначив, що відповідно до норм, якими регулюються парламентські вибори (Закон № 541/97) для скасування результатів виборів у певному окрузі необхідно пересвідчитися в наявності порушень, що можуть вплинути на результати виборів. Суд підтвердив наявність порушень, на які посилалися позивачі, і зазначив, що вони вплинули на результати виборів.

11 травня 1998 р. голова Верховного суду України порушив у Верховному суді провадження “в порядку нагляду” щодо питання перегляду рішення від 24 квітня 1998 г. Своєю постановою від 13 травня 1998 р. Верховний суд скасував згадане рішення та направив справу до Київського міського суду на новий розгляд. Верховний суд зазначив, що рішення Печерського районного суду було недостатньо вмотивоване, а обставини справи розглядалися не у відповідності із законодавством.

12 травня 1998 р. заявник приніс присягу в парламенті України відповідно до статті 79 Конституції.

12 червня 1998 р. колишні кандидати Калашников, Карпенко, Зубатенко та Мащенко подали заяву до Київського міського суду про визнання незаконним рішення № 165 Центральної виборчої комісії України від 14 квітня 1998 р. та про скасування результатів виборів 29 березня 1998 р. по виборчому округу № 222.

Рішенням від 2 липня 1998 р. Київський міський суд підтвердив висновки, зроблені в рішенні Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 1988 р., зазначивши, зокрема, таке:

– у виборчому окрузі № 222 не були дотримані норми таємного голосування з огляду на велику кількість виборців і недостатню кількість кабінок. Переважна більшість виборців були змушені заповнювати бюлетені за межами кабінок, що значно вплинуло на результати голосування;

– у день голосування активно велася виборча кампанія на користь п. Головатого та деяких інших кандидатів;

– протоколи дільничних виборчих комісій та бюлетені для голосування були спочатку подані до виконавчої ради Ленінградського району м. Києва з метою визначення попередніх результатів виборів, а вже потім до окружної виборчої комісії округу № 222. Ця обставина становить серйозне порушення законодавства і позначилася на результатах голосування;

– докази, подані відповідачем, не знайшли підтвердження під час розгляду справи.

13 липня 1998 р. заявник подав до Київського міського суду касаційну скаргу про перегляд прийнятих щодо нього судових рішень. Своїм рішенням від 14 липня 1998 р. суд відхилив скаргу заявника на тій підставі, що судове провадження адміністративного характеру не передбачає оскарження в касаційному порядку. Постановою від 29 липня 1998 р. Верховний суд підтвердив рішення від 14 липня 1998 р.

Центральна виборча комісія рішенням № 325 від 6 серпня 1998 р. скасувала результати виборів у законодавчий орган 29 березня 1998 р. по виборчому округу № 222 у м. Києві та призначила нову дату виборів.

29 вересня 1998 р. Київський міський суд передав заяву пп. Калашникова, Карпенка, Зубатенка та Мащенка, подану 12 червня 1998 р., до Київського обласного суду.

Центральна виборча комісія рішенням № 538 від 12 жовтня 1998 р. скасувала своє рішення № 325 від 6 серпня 1998 р.

Київський обласний суд своїми рішеннями від 26 липня 1999 р. відхилив заяву пп. Калашникова, Карпенка, Зубатенка та Мащенка, не розглядаючи її по суті з причини процесуальних порушень.

26 липня 1999 р. Київський обласний суд розглянув по суті заяву колишнього кандидата Мащенка про скасування рішення № 165 Центральної виборчої комісії України від 14 квітня 1998 р. Рішенням від 26 липня 1999 р. суд відхилив позов і підтвердив законність згаданого рішення ЦВК.

В. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Конституція України:

Стаття 79. “Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України … присягу…

…Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги”.

Стаття 81. “Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. …

…Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України”.

ОСКАРЖЕННЯ

Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявник скаржиться на порушення його права на справедливий розгляд його справи незалежним і неупередженим судом. З огляду на це заявник вважає, що став жертвою дискримінації на підставі своїх політичних поглядів, і посилається при цьому на статтю 14 Конвенції.

Посилаючись на статті 10 і 11 Конвенції, заявник скаржиться на те, що внаслідок скасування за рішенням Київського міського суду від 2 липня 1998 р. результатів виборів, за якими його було обрано народним депутатом України, він був позбавлений можливості реалізувати свою передвиборчу програму, захищати свої політичні переконання в парламенті та об’єднуватися в рамках парламенту з іншими депутатами.

Посилаючись на статтю 13 Конвенції, заявник стверджує, що було порушено його права на ефективне звернення до компетентних інстанцій для захисту своїх інтересів. Заявник також вважає, що з огляду на скасування результатів зазначених виборів держава порушила право, що гарантується статтею 3 Протоколу № 1 до Конвенції.

ПРАВО

1. Заявник стверджує, що було порушено його право на справедливий судовий розгляд його справи щодо оспорювання законності виборів до Верховної Ради України по виборчому округу № 222 м. Києва. Заявник вважає, що суд не був незалежним і неупередженим. З огляду на це заявник стверджує, що став жертвою дискримінації на підставі своїх політичних переконань, і посилається при цьому на статті 6 і 14 Конвенції.

Суд нагадує, що стаття 6 Конвенції гарантує кожній особі право на справедливий судовий процес щодо розгляду, зокрема, її прав і обов’язків цивільного характеру. Слід зазначити, проте, що процес з розгляду спорів щодо виборів не підпадає під сферу дії статті 6 Конвенції, оскільки законність виборів пов’язана із здійсненням прав політичного характеру і не стосується прав і обов’язків цивільного характеру (заява № 23151/94, рішення від 9 травня 1994 р., Decisions et rapports (D.R.) 77, С. 125). Скарга заявника з посиланням на статтю 14 Конвенції щодо процесу розгляду виборчих спорів також не підпадає під сферу дії Конвенції.

З наведеного вище випливає, що дана частина заяви несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції згідно зі статтею 35, п. 3, і має бути відхилена відповідно до статті 35, п. 4.

2. Заявник скаржиться на те, що через скасування згідно з рішенням Київського міського суду від 2 липня 1998 р. результатів голосування, за яким його було обрано народним депутатом України, держава порушила право, що гарантується статтею 3 Протоколу № 1 до Конвенції.

Суд нагадує, що відповідно до статті 34 Конвенції, йому може подати заяву будь-яка фізична особа, неурядова організація чи група осіб, яка вважає, що потерпіла від порушення прав, визнаних у Конвенції чи в її протоколах.

Суд зазначає, що в даному випадку заявник отримав повноваження народного депутата України після того, як склав присягу перед Верховною Радою України. Отже, Судові належить з’ясувати, чи можна розглядати заявника як “потерпілого” від порушення згаданих вище прав. Суд зауважує також, що навіть якщо припустити, що в даній справі заявник може вважати себе “жертвою” порушення його прав, гарантованих статтею 3 Протоколу № 1 до Конвенції, Суд не вбачає жодного втручання в суб’єктивні виборчі права та в право заявника бути обраним (див. рішення в справі “Жітонаса та ін. проти Греції” від 1 липня 1997 р., Recueil des arrкts et decisions 1997-IV, С. 1233, п. 39). Суд зазначає, зокрема, що 12 травня 1998 р. заявник склав присягу перед Верховною Радою України, і з цього часу жодне з його прав як депутата не було порушене, а дійсність повноважень заявника як народного депутата України була остаточно підтверджена рішенням Київського обласного суду від 26 липня 1999 р.

Суд констатує, що дана частина заяви є явно необґрунтованою, відповідно до статті 35, п. 3 Конвенції, і повинна бути відхилена згідно зі статтею 35, п. 4.

3. Заявник посилається на статті 10 і 11 Конвенції, стверджуючи, що його було позбавлено можливості реалізувати свою передвиборчу програму, захищати свої політичні переконання в парламенті та об’єднуватися в рамках парламенту з іншими депутатами.

Розглянувши наведені вище міркування, Суд вважає, що з цих пунктів скарги не випливає порушення статей 10 і 11 Конвенції. Суд констатує, що дана частина заяви є явно необґрунтованою відповідно до статті 35, п. 3 Конвенції і має бути відхилена згідно зі статтею 35, п. 4, Конвенції.

4. Заявник посилається на статтю 13 і скаржиться на те, що не зміг скористатися своїм правом на ефективне звернення до компетентних органів для захисту своїх інтересів.

Суд нагадує про свою практику, згідно з якою таке звернення передбачається лише стосовно тих заяв, що можуть розглядатися як такі, що підпадають під дію Конвенції (див., наприклад, рішення в справі “Пауелл і Рейнер проти Великобританії” від 21 лютого 1990 р., серія А № 172, С. 14, п. 32). У даному випадку Суд відхилив усі пункти скарги заявника як такі, що є явно необґрунтованими або несумісними ratione materiae з положеннями Конвенції.

З наведеного вище випливає, що скарга заявника відповідно до статті 13 Конвенції є явно необґрунтованою і повинна бути відхилена згідно зі статтею 35, п. 4 Конвенції.

З огляду на зазначені причини Суд одноголосно

визнає заяву неприйнятною до розгляду.

Матті Пеллонпя, голова

Вінсен Берже, секретар

 Поділитися