У Львові хочуть заборонити вільне поширення інформації з іноземних джерел

Олег Онисько, Андрій Павлишин:

Незабаром в Україні можуть зникнути газети, радіо і телебачення. Це – не перебільшення. Личаківський місцевий суд Львова готовий відмовити журналістиці в одному із її наріжних каменів – праві на передрук і цитування інших мас-медіа. Це означатиме кінець української журналістики.

Позов начальника Західної регіональної митниці (ЗРМ) Тараса Козака до “Львівської Газети” спочатку видався нам дивним непорозумінням. Ми навіть припускали, що підбити до такого кроку шефа митників могли його недоброзичливці.

Справа проста. 16 жовтня “Газета” передрукувала статтю Пйотра Косьціньскі, оглядача одного із найвпливовіших польських щоденників Rzeczpospolita, в якій ішлося про ситуацію у Львові. Ми ґрунтувалися на праві, дарованому нам Конституцією, – свобода слова і поширення інформації є ключовим елементом наших прав.

Наше право підтверджене також Законом “Про друковані засоби масової інформації (пресу) України”, де чітко вказано, що “редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей [...], якщо [...] вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього[...]”.

Але на цей закон, схоже, мало зважають у Личаківському суді Львова. Місто, яке має всі підстави пишатися вільною, на тлі решти України, пресою, може стати могильником свободи слова.

У п’ятницю, 28 листопада, ми мали змогу в цьому переконатися.

Адвокат О. Калішевич, який “спеціалізується” на наданні правової допомоги “ображеним” представникам середовища СДПУ(о), виправдав наші найгірші сподівання. Застосована ним тактика передбачає доведення до абсурду букви закону. Поданий ним позов ігнорував факт передруку до тієї миті, поки судді офіційно не передали оригінальний примірник польського видання, де з’явилося першоджерело. Тоді тактика адвоката була дещо видозміненою – він почав переконувати суд у тому, що передрук не є дослівним відтворенням, а всього лиш “літературним” перекладом. Мовляв, дослівно – це коли б ми передрукували статтю польською мовою, а з газети “Женьмінь Жибао” – китайською.

Загалом, виглядає так, що захисники Тараса Козака цілком ігнорують той факт, що публікація в “Газеті” є дослівним перекладом тексту з Rzeczpospolita. Про це свідчать посилання на джерело, використання логотипу польської газети й особливий шрифт, який уживають у “Львівській газеті” для передруків текстів з інших засобів масової інформації. Зрештою, автор тексту Пьотр Косьціньскі – відомий польський журналіст, який спеціалізується на українській проблематиці, часто буває у Львові та Києві, дав усну згоду на передрук і при потребі готовий це підтвердити.

Голова Личаківського суду пан Горецький, який слухає цю справу, відмовив юристам “Газети” у внесенні будь-яких клопотань, зокрема про залучення до процесу автора перекладу і проведення фахової текстологічної експертизи.

Натомість суддя погодився із пропозицією Калішевича викликати на наступне судове засідання фахівця-полоніста (чи просто текстолога), який би довів, що текст у “Газеті” – чиста літературщина, а не жодне “дослівне відтворення”. Дрібниця, здавалося б, але дуже показова. Адже автор експертного висновку несе сувору кримінальну відповідальність за його неправдивість, натомість фахівець, який свідчить у суді, має значно ширше поле для казуїстики і несе меншу відповідальність за сказане.

До речі, суддя Горецький добре відомий у середовищі львівських журналістів. 31 березня 2000 року він “ухвалив одне з найабсурдніших рішень в історії судових позовів проти ЗМІ у незалежній Україні. За публікацію маленької, 12-рядкової критичної рецензії на сторінці “Культура” суд зобов’язав газету “Експрес” сплатити за позовом у справі про захист честі та гідності величезну суму – 150 тисяч гривень” (дослівна цитата з “Офіційної заяви редакції газети “Експрес”, оприлюдненої, зокрема, на мережній сторінці “Акції вільних журналістів” – “Газета”). Це рішення, яке пізніше переглянули суди вищої інстанції, викликало рішучий та активний спротив українських журналістів, які 13 квітня 2000 року розпочали акції громадської непокори, відомі під назвою “Хвиля свободи”.

Судовий процес, який точиться навколо трьох речень у тексті, який у польському оригіналі містить лише 36 слів, тільки на перший погляд нагадує описані Рабле та Свіфтом правові нонсенси. Як прецедент вирок проти “Газети” може мати далекосяжні наслідки.

Право на передрук (цитування) є взагалі ключовим у самому понятті “журналістика”. Цим правом користуються усі – від агентства Reuters до сільського вісника, бо лише так люди можуть дізнатися про те, що їх цікавить у кожному куточку планети. Телевізійники всього світу транслюють кадри, зняті ВВС чи “Аль-Джазірою”, радіостанції цитують газети і навпаки.

Судова заборона передруків із видань польською, російською, англійською чи китайською мовами чи вимога перевіряти достовірність відеоматеріалів іноземних телекомпаній або автентичність сказаного по радіо посадовими й офіційними особами зведе нанівець усі досягнення свободи слова в Україні. Здається, ще ніхто не скасував юридичної норми, за якою не допускається звуження прав громадян від рівня свобод, уже зафіксованого законодавством? А може, судді А. Горецькому забаглося відродити активність української громадськості на захист свободи слова?