MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

5 - 18 жовтня 2001 року

07.04.2004   
ПРАВА ЛЮДИНИ

Право

Компенсація шкоди неможлива. Йдеться про відшкодування шкоди, завданої громадянам незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, яке здійснюється з державного бюджету України за рахунок коштів на утримання, зокрема, судів, Генеральної прокуратури України, СБУ, МВС України.

На думку Верховного Суду України, в практиці якого є справи такого провадження, для цих органів єдиним джерелом фінансування їх утримання є кошти державного бюджету, але виходить, що саме за рахунок цих коштів має здійснюватись відшкодування шкоди. Не треба пояснювати, яким буде, наприклад, рішення суду, якщо суми відшкодування за незаконні дії судді виплачуватимуться за рахунок коштів на утримання судів.

У зв’язку з цим Конституційний суд України за поданням Верховного Суду України прийняв рішення, згідно з яким визнано неконституційними положення ст. 32 Закону України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” та ст. 25 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”, оскільки саме вони передбачали відшкодування шкоди за рахунок коштів на утримання судів, Генеральної прокуратури України, СБУ, МВС.

Залишилося питання визначення джерела відшкодування шкоди, а тому сьогодні наші громадяни не матимуть реальної можливості отримати від держави компенсацію за завдану її органами шкоду.

(“Голос України”, №183, 10жовтня 2001 р.)

Новини правозахисту

В Европейском суде по правам человека находится 1725 заявлений граждан Украины, сообщил член постоянной парламентской делегации Украины в Парламентской Ассамблее Совета Европы Леонид Косаковский. Он отметил, что 786 из них зарегистрированы, 36 направлены правительству Украины для подготовки замечаний, 6 признаны приемлемыми к рассмотрению. Неприемлемыми к рассмотрению признано 1061 заявление.

(“Популярные ведомости”, №41, 11 жовтня 2001 р.)

Резонансні справи

За словами Андрія Федура, адвоката колишнього віце-президента банку “Слов’янський” Бориса Фельдмана, заступник Генерального прокурора України В.В. Кудрявцев наказав голові Держдепартаменту з питань виконання покарань не виконувати рішення Печерського суду столиці від 27 вересня цього року, згідно з яким утримання під вартою Б. Фельдмана визнано незаконним.

З цього приводу адвокат звернувся з відкритим листом до всіх вищих органів влади, в якому зазначив, що саме цим В.В. Кудрявцев “знехтував Конституцією України та конституційним принципом обов’язковості судових рішень”. А. Федур вважає, що “без сумнівів перевищуючи свою владу та посадові повноваження, державний службовець фактично узурпував владу. А це вже небезпечно для країни в цілому”.

(“Україна молода”, №186, 11 жовтня 2001 р.)

***

Ближайшее судебное заседание Старокиевского районного суда Киева по делу 9 марта состоится 29 октября. Лидер УНА-УНСО Андрей Шкиль сообщил, что с 5 октября УНСОвцы начали голодовку протеста и намерены продолжать ее до следующего судебного заседания.

Адвокаты подсудимых отметили, что для дальнейшего производства дело следует переквалифицировать в соответствии со статьями нового Уголовного кодекса. В то же время, заместитель Генерального прокурора, прокурор Киева Юрий Гайсинский заявил, что для того чтобы выяснить, подпадают ли действия членов УНА-УНСО, обвиняемых в организации массовых беспорядков 9 марта в Киеве, под действие новых статей Уголовного кодекса, необходимо провести судебное следствие.

(“Труд-7”, №78, 12-17 жовтня 2001 р.)

***

Попередній розгляд справи, в якій фігурують як звинувачені в подіях 9 березня 19 осіб від опозиції, завершено.

Захисник звинувачуваних, народний депутат України, колишній Генеральний прокурор України Віктор Шишкін заявив, що вважає постанову Старокиївського суду про переведення справи “до розгляду по суті” на 29 жовтня “юридичною дикістю”, яка разом зі справою Б.Фельдмана є “найкращою ілюстрацією для висновку Ради
Європи про те, що судова влада в Україні не відбулася”. Суддя Іван Волик навіть формально не дотримувався положень КПК України, згідно з якими під час попереднього розгляду справи мало відбутися обговорення питання про те, чи складено звинувачувальний висновок у відповідності до закону. Натомість звинувачувальний висновок фігурантам справи було надано вже після оголошення суддею справи до розгляду, що кваліфікується захистом як “брутальне порушення прав звинувачуваних, яке стало можливим завдяки змові прокуратури із представниками судової влади”. Прокурор Києва Юрій Гайсинський зазначив, що визначити, під яку статтю нового Кримінального кодексу підпадають дії ув’язнених, повинне судове слідство.

Віктор Шишкін прокоментував цю заяву таким чином: “Гайсинський змушує суд звинувачувати підслідних замість судити їх, а суддя Волик із цим погоджується”.

Збір доказів скоєного злочину та представлення їх до суду здійснюється органами досудового слідства, але аж ніяк не самим судом. “Отже, виникає колізія, коли людям, що вже 7 місяців знаходяться за гратами, влада відмовляється пояснити, за яким звинуваченням їх мають судити, скоєння якого злочину їм інкримінується”, — зазначає один із адвокатів Тетяна Монтян.

У своїй постанові суддя Волик мотивував необхідність утримувати і надалі ув’язнених під вартою тим, що ними скоєно злочин, за яким передбачається позбавлення волі строком більше ніж 3 роки. “Як може бути відома судді санкція ще невизначеної статті нового Кримінального кодексу?”, — резонно запитує адвокат.

(“Україна молода”, №186, 11 жовтня 2001 р.)

***

У Красногвардійському місцевому суді м. Дніпропетровська слухається справа, яка ще не має прецедентів в Україні. Ув’язнений подав позов на адміністрацію слідчого ізолятора, звинувачуючи її в порушенні своїх прав. Йдеться про позов Сергія Іванченка, засудженого у справі замаху на Наталю Вітренко, до керівництва СІЗО №3 Дніпропетровська. Зокрема, суд намагається розібратися, що відбувається з продуктовими передачами, котрі родичі приносять арештантам. Перед тим, як передати в камеру харчі, співробітники СІЗО їх ріжуть, рвуть, подрібнюють, ламають. Перше засідання Красногвардійського суду відбулося 2 вересня 2001 року. Інтереси позивача в суді представляє дружина С. Іванченка Інна. 19 вересня на черговому засіданні Інна Іванченко заявила клопотання про додання до матеріалів справи кількох примірників газет “95 квартал” і “Кривий Ріг вечірній” за листопад 2000 — вересень 2001 років. У запропонованих номерах описані порушення в СІЗО №3. Суддя задовольнив це клопотання. У вересні Сергія Іванченка відправили у карцер за зберігання “заборонених предметів”, у тому числі кольорових стержнів до авторучки. Свою позицію Інна Іванченко пояснює просто: “Ми робитимемо все можливе, аби в СІЗО ставилися до ув’язнених як до людей. Мого чоловіка позбавили волі, але ніхто не має права позбавляти його здоров’я та елементарних прав”.

Рішення, яке ухвалить суд, може стати прецедентом для таких справ.

Між іншим, Іван Недвига, який проходив у справі Сергія Іванченка, нещодавно звільнився із СІЗО №3 за амністією.

(“Голос України”, №182, 9 жовтня 2001 р.)

Права дитини

Закон про попереднє ув’язнення забороняє неповнолітнім у СІЗО побачення з батьками чи родичами. Мовляв, в інтересах слідства. Інтереси ж дитини, її психологічного стану — питання сто перше. Отож 6, 9, а то й більше 12 місяців сидить дитина в камері, майже кожна — з вкрай неврівноваженою нервовою системою, перелякана обставинами. Більшість дітлахів у СІЗО — або інтернатівці, або з так званих неблагополучних сімей. Отож, зазвичай, відвідує дитину в СІЗО лише її слідчий, коли визнає за доцільне. Є в СІЗО штатний соціальний працівник, однак він один на 100-170 дітлахів, інших “душерятівників” інструкція не передбачає. Щоправда за дозволом слідчого ув’язнена в СІЗО дитина може одержати право на побачення з психологом. Однак діти мало що про це знають. А, по-друге, одержання такого дозволу — громіздка процедура.

За словами професора факультету соціології та психології Національного університету ім. Т. Шевченка Наталі Максимової, нині ніхто не зобов’язаний пояснювати дитині особливості її обставин. Ніхто не переймається тим, аби діти не боялись слідства, викривлених, жахливих уявлень про можливі покарання, про судові засідання, про життя в колонії.

Спеціальні анкетування, проведені у СІЗО Центром соціальних служб для молоді, показали, що безграмотність серед малолітніх ув’язнених доволі значна. Майже половина дітей перед тим, як потрапити у слідчий ізолятор, один, а то й більше навчальних років не відвідували шкільних занять.

Особливу увагу, на думку Наталі Максимової, потрібно приділяти правовому просвітництву “спецконтингента” — хоча б ознайомити його з положеннями Конвенції про права дитини.

Сьогодні у слідчих ізоляторах України перебуває трохи більше 2-х тисяч дітей.

(“Україна молода”, №186, 11 жовтня 2001 р.)

***

Согласно результатам опросов “О соблюдении прав детей в общеобразовательных школах Украины”, более половины юных респондентов (всего было опрошено 3382 ученика из разных городов) считают, что их человеческое достоинство нарушается очень часто именно в родной школе. К примеру, в одной из школ Западной Украины старшеклассник-католик несколько часов простоял на коленях за то, что отказался читать вместе со всеми перед началом занятий православную молитву. Севастопольские психологи отметили, что украинские учителя позволяют себе разговаривать с учениками в грубой, оскорбительной форме (29%), комментируют обстоятельства личной жизни своих подопечных (18%), применяют по отношению к ним физическое насилие(18%).

(“Сегодня”, №231, 15 жовтня 2001 р.)

Армія

В военном суде Донецкого гарнизона начинается слушание дела о неуставных отношениях в одной из мотострелковых частей Артемовского гарнизона. Случай был выявлен в ходе прокурорской проверки. Так называемый “дед” сначала отобрал у новобранца денежное довольствие, затем потребовал еще 40 гривен, предупредив, что если солдатик через две недели не достанет денег, то будет избит. И свою угрозу выполнил — избил новобранца, когда тот находился на командно-пропускном пункте.

“Руководство части, зная об этом инциденте, мер не предприняло, — сообщил военный прокурор Донецкого гарнизона Родион Пугач. — Молодой солдат тем временем подвергался постоянным нападкам со стороны старослужащего”. Оставшийся безнаказанным “дед” стал запугивать свидетелей. Было возбуждено уголовное дело. К счастью, потерпевший не получил тяжких телесных повреждений.

Военный суд Донецкого гарнизона недавно приговорил к 5 годам лишения свободы сержанта, который сделал инвалидом молодого бойца. Сержант потребовал, чтобы новобранец принес ему туалетную бумагу прямо в туалет. Когда тот отказался, “дед” ударил его ногой в живот, да так, что парень попал в госпиталь с разрывом селезенки, после чего его пришлось комиссовать.

В нынешнем году прокуратура Донецкого гарнизона возбудила 4 уголовных дела по аналогичным фактам, и все обвиняемые были осуждены.

(“Факты”, №181, 9 жовтня 2001 р.)

***

4 октября самолет ТУ-154 с 66 пассажирами и 12 членами экипажа был сбит ракетой класса “Земля-воздух”, выпущенной с мобильного зенитного комплекса С-200 во время учений сил ПВО Украины.

В связи с трагедией самолета ТУ-154 президент Украинского центра экономических и политических исследований Анатолий Гриценко так прокомментировал ситуацию: “Поведение государственных структур после трагедии продемонстрировало мировому сообществу, что наша власть неуважительно относится не только к мировой общественности, но и к собственным гражданам”. По его словам, если бы во время учений был сбит украинский самолет, “мы бы вообще никогда не узнали правду”.

Политолог Владимир Полохало считает, что Украина “демонстрирует такие проявления государственной политики, которые отбрасывают ее в число наиболее неблагонадежных, с точки зрения национальной безопасности, стран”.

Признание Украиной своей вины в трагедии самолета ТУ-154 лишь спустя 9 дней после катастрофы в очередной раз подорвало доверие граждан к военным и власти.

(“Труд-7”, №79, 17-19 жовтня 2001 р.)

Здоров’я нації

Министр здравоохранения Виталий Москаленко назвал ошеломляющие цифры: если в 1990 году туберкулез сразил 30 врачей, а в 1997 — 375, то в 2000-м — уже 730.

В Украине в этом году насчитали уже 96 очагов туберкулеза, самые многочисленные — в Черкасской, Запорожской, Кировоградской и Киевской областях.

(“Киевские ведомости”, 5 жовтня 2001 р.)

Із історії

Про дисидентський рух в Україні

Світлана Кириченко. Люди не зі страху (спогади)// “Молодь України” за 13, 14, 18, 20, 21, 25, 27 та 28 вересня, 2 жовтня... 2001 р.

***

Бывший узник Яновского концентрационного лагеря во Львове Александр Шварц, чьим именем назван Центр изучения Холокоста, открывшийся во Львове, высказал недоумение в связи с тем, что уже на протяжении 10 лет он не может добиться от городских властей Львова разрешения на установление памятника на территории концлагеря. Там во время второй мировой войны было уничтожено почти 200 тысяч человек, большинство из которых составляли евреи. По словам А. Шварца, существование на этом месте питомника для милицейских собак и свинарника оскорбительно для памяти сотен тысяч людей.

По словам Игоря Держко, заместителя главы Львовской областной госадминистрации по гуманитарным вопросам, Холокост является одним из последствий одного из тоталитарных режимов — гитлеровского. Он напомнил, что граждане Украины пострадали также от другого тоталитарного режима — большевистского, и поэтому оба факта следует изучать в украинских школах в комплексе.

(“Труд-7”, №78, 12-17 жовтня 2001 р.)

***

На праздник Святого Покрова отмечали свой праздник ветераны Украинской Повстанческой Армии. Уже более четырех лет работает комиссия по изучению деятельности ОУН-УПА, созданная при Институте истории НАН Украины, и за это время нет результата — “исторического заключения”. А без него государственные органы, в том числе Министерство юстиции и Министерство экономики, отказываются подавать в парламент законопроекты о признании украинских националистов “воюющей стороной во второй мировой войне” и о компенсациях живым участникам боевых действий.

В архиве Львовского управления СБУ находится около 40 тысяч дел на воинов ОУН-УПА. В то же время участники “спецотрядов”, которые маскировались под повстанцев и убивали местных жителей, пользуются льготами и привилегиями. По словам доктора исторических наук Юрия Шаповала, только в одном 1945 году в Западной Украине действовали 156 фальшивых “отрядов УПА”, а в них 1783 человека.

(“Киевские ведомости”, 15 жовтня 2001 р.)

***

Із відкритого листа Михайла Гориня, Івана Дзюби, Йосипа Зісельса, Володимира Малинковича, Євгена Сверстюка, Леся Танюка, Леоніда Фінберга, Бориса Шифмана:

“... Телебачення УТ-1 у програмі “7 днів” 30 вересня 2001 р. скаламутило свідомість людей “сенсацією”. Коментатор В. Долганов по-своєму розставив національні акценти. Він із захватом повідомив: причиною замовчування радянською владою багатотисячних жертв Бабиного Яру було те, що з 4 тисяч учасників масового розстрілу євреїв було лише 120 німців, решта українці. Причини такого замовчування буцімто відкрив йому голова “Центру Бабин Яр” Олександр Шлаєн...

Навіть КДБ ніколи не опускалося до переадресування злочину і до зняття в такий спосіб вини з гітлерівців. Цього не можуть не знати автори фальшивки. Українці серед “праведників світу” з 21-го місця пересунулися на 4-е. Чому ж у ці печальні дні фальсифікатори, використовуючи національний канал, каламутять свідомість громадян, провокують їх на взаємні звинувачення? Хто, за нашими законами, повинен відповідати за розпалювання ворожнечі і за національну образу?..”

(“Голос України”, №184, 11 жовтня 2001 р.)

Див. також — “Літературна Україна”, №37, 11 жовтня 2001 р.)

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ

ЗМІ і влада

Кримська прокуратура порушила кримінальну справу за фактом погроз журналісту Михайлу Шишлянникову з боку мера м. Саки Володимира Швецова за ознаками ст. 129 КК України “Погрози вбивством”, про що оголосила партія “Яблуко”.

(“Україна молода”, №187, 12 жовтня 2001 р.)

***

Херсонський ефір серед білого дня завмиратиме на 50 хвилин — для профілактики. До прокурора області звернулася по захист херсонська радіокомпанія “Вік”. Проведення профілактики проходитиме саме тоді, коли виходять передачі “Віку” з критикою місцевої влади. Досвідчені зв’язківці стверджують, що не знають у своїй практиці випадку, коли б профілактику здійснювали б у години мовлення — цей захід зазвичай відбувався вночі.

(“Голос України”, №184, 11 жовтня 2001 р.)

***

Що таке “свобода слова” по-полтавському, сповна відчули на собі представники журналістського об’єднання “Хартія-4”, які, попри усі намагання, так і не зуміли пробитися на розмову до представників місцевого владного олімпу. За словами ведучого телеканалу “1+1” Миколи Вересня, вони цілий тиждень добивалися аудієнції у перших осіб області й міста, та так і залишилися ні з чим.

(“Голос України”, №185, 12 жовтня 2001 р.)

Злочини проти журналістів

5 октября во время прямой телефонной линии в клубе правительства министр внутренних дел Украины Юрий Смирнов заявил, что гибель большинства журналистов, чьи фамилии значатся в списках погибших на памятной доске, недавно установленной в Киеве, “не имеет к криминалу никакого отношения”. По словам Смирнова, 80% журналистов из списка “умерли естественной смертью на почве злоупотребления алкоголем”. Министр отказался назвать конкретные фамилии умерших якобы от алкоголизма, мотивируя это тем, что у каждого из погибших журналистов остались семья и дети. Вместе с тем, Ю. Смирнов подчеркнул, что вышесказанное не относится к Георгию Гонгадзе и Игорю Александрову. Он и далее настаивает на бытовой версии убийства Г. Гонгадзе.

(“Труд-7”, №77, 10-12 жовтня 2001 р.)

***

Национальный союз журналистов Украины будет считать, что журналисты погибают за свою профессиональную деятельность, пока в судебном порядке не будет доказано обратное. Об этом заявил председатель НСЖУ Игорь Лубченко в открытом письме министру внутренних дел Юрию Смирнову. Автор открытого письма отмечает, что многие из погибших журналистов писали острые материалы о власти, правоохранительных органах, их публикации вызывали резонанс в обществе.

(“Труд-7”, №79, 17-19 жовтня 2001 р.)

***

Із листа І. Лубченка:

“... Ви припустилися брутальної — інакше не скажеш — безтактності, заявивши, що 80% з 18 журналістів, чиї імена увіковічені на пам’ятній дошці, встановленій нашою Спілкою, померли з власної вини — через пияцтво. Це ж хто?

Народний депутат України, автор гостросоціальних телематеріалів Вадим Бойко, який відкрив 1992 року гіркий мартиролог наших журналістських втрат?

Чи редактор газети “Слава Севастополя” Володимир Іванов, убитий вибуховим пристроєм?

Чи луганський кореспондент “Киевских ведомостей” Петро Шевченко, автор гострих матеріалів про місцеву владу, якого знайшли у столиці повішеним?

Чи Анатолій Танадійчук з Вінничини, автор матеріалів про козятинських міліціонерів, які знущалися над затриманими? “Герої” цих публікацій не раз погрожували журналістові. Він приїхав на особистий прийом до вашого попередника. До Козятина надіслали комісію, яка перевіряла не оприлюднені кореспондентом факти, а збирала на нього компромат.

“То що, коли журналіст друкує критичні матеріали про міліцію, йому вже не жити?”, — запитував Анатолій зі сторінок “України молодої”. І як в воду дивився — за кілька днів його не стало. Версія — смерть побутова: на власному дні народження. Як прекрасно вона вкладалась у міліцейську схему! А як же ті кричущі факти катування затриманих, погроз, про які писав журналіст — чому ж у міністерстві не дали їм принципової оцінки, не вжили заходів?..”

(“Сільські вісті”, №122, 12 жовтня 2001 р.)

***

Заместителя редактора одной из влиятельных газет Западного региона Украины Наталию Балюк (Львов) пытались ограбить по дороге домой. Неудачливого грабителя разыскивает милиция.

Большинство преступлений, совершенных против представителей львовских СМИ, пока еще не раскрыто. До сих пор не известно, почему и за что избили 2 года назад собкора “Дня” Александра Сирцова.

(“Киевские ведомости”, 13 жовтня 2001 р.)

***

В Харькове совершено нападение на менеджера медиа-концерна “Право-медиа-холдинг”, объединяющего харьковские телеканалы “Право-АТВК”, “Фора”, “Фаворит”, газеты “Арт-мозаика”, “Арт-потеха”, “Премьер” и другие СМИ. Нападение дает основание руководству холдинга подозревать, что за этим стоит недоброжелательность конкурентов.

Возвращающегося с работы сотрудника ударили металлической трубой по голове. В Червонозаводском районе проводится проверка по заявлению потерпевшего.

(“Комсомольская правда в Украине”, №192, 18 жовтня 2001 р.)

***

8 жовтня ввечері троє невідомих напали на редактора бердянської газети “Азовський вісник” Миколу Тішакова, коли він повертався з роботи. Зловмисники збили журналіста з ніг, декілька разів вдарили ногами і вихопили з рук сумку.

(“Високий замок”, №229-230, 12 жовтня 2001 р.)

***

До справи Ярослава Ткачівського, колишнього шеф-редактора “Тижневика Галичини” (Івано-Франківськ):

Івано-франківська історія, пов’язана з газетою “Тижневик Галичини”, отримала продовження. До редакції надійшов лист за підписом 13 журналістів, у якому фактично спростовуються факти, наведені Ярославом Ткачівським у листі до Генеральної прокуратури та до міжнародної організації “Репортери без кордонів”. Пан Ткачівський просив узяти його під захист через погрози і шантаж, а також повідомив про порушення проти нього та інших співробітників газети кримінальної справи з метою перерозподілу майна газети.

(“Україна молода”, №186, 11 жовтня 2001 р.)

***

Із листа журналістів газети “Галичина” (усього 13 підписів):

“... “Тижневик Галичини” — видання газети “Галичина”, яке робилося повністю силами нашого колективу. Це був один із номерів “Галичини”, що підтверджує і нумерація часопису. Сам же Ткачівський, основним місцем праці якого була редакція газети “Галичина” (заступник головного редактора), за всю свою журналістську діяльність у “Галичині” і “Тижневику Галичини” написав не більше кількох заміток і жодного критичного матеріалу, а тим паче на адресу влади. Не займався він і публічною опозиційною діяльністю, не кажучи вже про якісь розвінчувальні висновки на адресу олігархів, кланів тощо. То за що ж його мали переслідувати? Дивує позиція “Репортерів без кордонів”, які, навіть не поцікавившись на місці справжньою суттю цієї справи, повірили Я.Ткачівському на слово і, введені ним в оману, стали на його захист.

Творчий колектив “Галичини” вимагає від “Репортерів без кордонів” поширити через ЗМІ цей лист і вибачитися перед журналістами нашої газети.

Розслідування кримінальної справи, порушеної за фактами зловживань Я.Ткачівського та інших посадових осіб “Тижневика Галичини” за чотирма статтями КК України, в тому числі, ст. 84, ч. 4 (розкрадання державних коштів) та ст. 172, ч. 2 (посадовий підлог), завершено і передано до суду. Саме це і викликало таку бурхливу активність Я. Ткачівського.

(“Президентський вісник”, №40, 5 жовтня 2001 р.)

Судові процеси за участю ЗМІ та журналістів

Враховуючи те, що скоєні Олесем Бузиною злочини не є тяжкими, до нього застосовано ст. 1 п. “б” Закону України “Про амністію”, з чим О. Бузина погодився.

Тепер адвокат І. Макар, народний депутат України першого скликання, порушує справу проти прокурора Подільського району Києва В.Драговоза, який не припинив дію злочину — адже наклепницьке чтиво (публікації О Бузини про Тараса Шевченка) ще продається на книжковому ринку, а газети “Рівне вечірнє” та “Киевские ведомости” ще не вибачилися перед читачами за публікацію злочинних матеріалів О. Бузини.

(“Рух”, №38, вересень 2001 р.)

Див. також — “Час”, №38, 5-11 жовтня 2001 р.

***

Із історії справи:

Ровенский горсовет лишил аккредитации на свои сессии журналистов газеты "Рівне вечірнє" за опубликованный отрывок из книги киевского журналиста Олеся Бузины "Вовкулака Тарас Шевченко". По сообщению УНИАН, местные депутаты считают, что публикация "в циничной форме компрометирует гения украинской нации и имеет антиукраинский характер" ("Факты", № 201, 31 жовтня 2000 р.).

В Киеве был жестоко избит Олесь Бузина - автор скандального материала, из-за которого разгорелись страсти в Ровно. На выходе из здания Подольского райсуда столицы, где проходило второе слушание по иску Союза писателей Украины к О. Бузине (по факту ряда публикаций, в том числе и упомянутой), журналисту нанесли несколько ударов в лицо. В результате он был госпитализирован с сотрясением мозга и гематомами в нейрохирургическое отделение больницы скорой помощи ("Факты", № 202, 1 листопада 2000 р.).

Инцидент произошел после того, как судья отменил заседание из-за неявки истца - главы Союза писателей Украины Юрия Мушкетика. Человек 30 литераторов во главе с писателями Лысенко и Плачиндой так и не смогли предъявить никаких документов, подтверждающих, что они уполномочены представлять интересы творческого союза. Они же, по утверждению пострадавшего, во время инцидента кричали, что Бузина на них... напал! ("Наша газета", № 45, 4 листопада 2000 р.)

 Поділитися