24 жовтня - 7 листопада 2002 року

ПРАВА ЛЮДИНИ
1. Судова система

Председатель Верховного Суда Украины Виталий Бойко на пятом съезде судей Украины в последний раз в своем нынешнем качестве проинформировал общественность о состоянии правосудия и реформировании судебной системы Украины.

В первом полугодии нынешнего года суды рассмотрели 1 миллион 185 тысяч дел об административных правонарушениях, то есть больше, чем за весь 2001 год.

Под юрисдикцию суда перешло значительное количество вопросов, ранее относившихся к компетенции административных органов: избрание меры пресечения в виде взятия под стражу, дача разрешения на проникновение в жилище, закрытие уголовного дела против гражданина по нереабилитирующим обстоятельствам, обжалование гражданами следственных действий и т.д.

Из года в год растет количество обращений граждан по проблемам, возникающим в процессе деятельности органов власти и местного самоуправления. Только в первом полугодии нынешнего года количество таких споров составило около 40 тысяч. Это на 30% больше, чем за аналогичный период прошлого года.

За шесть месяцев нынешнего года только постановлений об освобождении от уголовной ответственности судами рассмотрено более 50 тысяч.

Расширение юрисдикции судов в значительной степени сказалось на загруженности судей. В 1996 году нагрузка на одного судью местного суда составляла в среднем 35 дел в месяц, а в нынешнем году — 89 дел. Причем в столице эта цифра составляет 113 дел, в Автономной Республике Крым — 110. 1964 должности из 7516 в системе общих судов являются вакантными. Наибольшие проблемы с кадровым обеспечением у апелляционных судов. Укомплектованность апелляционных судов областей и АРК составляет 66%, региональных апелляционных хозяйственных судов — чуть более 50%.

К сожалению, неединичны случаи, когда граждане, обвиняемые в совершении преступления (в том числе, находящиеся под стражей), месяцами ожидают правосудия. Назначенные к рассмотрению дела неоднократно откладываются, нередко — без определения новой даты их рассмотрения. Уже сейчас в апелляционных судах накапливаются сотни уголовных дел, рассмотрение которых назначается на 2003 год. В Верховном Суде Украины ожидают своей очереди для проверки в кассационном порядке более 2 тысяч гражданских и уголовных дел.

Особое значение имеет судебная деятельность, связанная с обеспечением каждому гражданину конституционного права на неприкосновенность. В первом полугодии нынешнего года суды рассмотрели 33742 представления об избрании меры пресечения в виде взятия под стражу. Из них удовлетворено 91,2%. Кроме того, судами изменены меры пресечения с подписки о невыезде и т.д. на взятие под стражу относительно 1515 лиц из 1630 рассмотренных материалов. Вместе с тем, статистика свидетельствует и о другой тенденции. При провозглашении приговора суды освободили из-под стражи 3366 лиц. Возникает закономерный вопрос — почему они были арестованы во время досудебного следствия?

Несмотря на уменьшение количества отмененных и измененных судебных решений в уголовных и гражданских делах, в первом полугодии 2002 года количество судебных ошибок остается большим. В отношении 3893 лиц приговоры по уголовным делам и 8502 решения по гражданским делам отменены или заменены апелляционными инстанциями. Весьма большое и количество решений местных судов, отменяемых апелляционными с возвращением дел на новое рассмотрение. В уголовном судопроизводстве отменены 844 приговора местных судов, из них на дополнительное расследование направлено 234 дела, на новое судебное рассмотрение — 436 дел. Есть и совершенно очевидные ошибки. 19 решений отменено в результате рассмотрения дел неполномочным судьей, то есть, человеком, не имеющим судейских полномочий, чего не было уже давно. Около 400 дел рассмотрено с постановлением решения в отсутствии лица, которое не было поставлено в известность о рассмотрении дела.

(„Зеркало недели“, №41, 26 жовтня-1 листопада 2002 р.)

***

По данным Международной организации миграции, новая законодательная база Украины дала возможность вынести обвинительные приговоры только незначительному количеству торговцев живым товаром в Украине. Так, начиная с 1998 г., по фактам торговли людьми было возбуждено 253 уголовных дела: 2 — в 1998 г., 11 — в 1999-м, 42 — в 2000-м, 91 — в 2001-м и 107 дел в течение этого года. С 1998 года по 2001-й только 10 дел закончились вынесением обвинительных приговоров.

(„Труд-7“, №83, 25-29 жовтня 2002 р.)



2. Резонансні справи

Майже три роки в тюрмі знаходиться Сергій Іванченко — „Терорист №1“. Цей ярлик три роки тому влада навісила на криворізького соціаліста. Масштаб трагедії в Інгульці, за логікою, мав би примусити правоохоронні органи докладно у всьому розібратися, поінформувати суспільство про результати розслідування. Тимчасом за три роки, що минули після криворізького теракту, ми побачили багато чого, але тільки не те, чого слід було чекати від прокуратури і слідчих. Правоохоронні органи фальшували документи, проводили незаконні обшуки, підкидали обвинувачуваним зброю і застосовували проти них гестапівські методи дізнання. Єдиним аргументом в доказах провини Сергія Іванченка були свідчення інших обвинувачуваних, що вони їх дали під тортурами, а під час суду самі ж і спростували. Суддя Валентина Кузьменко „впаяла“ С. Іванченку 15 років позбавлення волі. Нині Сергій Іванченко в „зоні“. Він навіть в колонії не втрачає бойового духу, за що часто потрапляє до ШІЗО, зазнає жорстоких утисків та принижень з боку адміністрації.

Його дружина Інна Іванченко очолила Криворізький міськком СПУ, власним коштом видає опозиційну міську газету.

(„Сільські вісті“, №120, 11 жовтня 2002 р.)

***

Апеляційний суд Києва визнав законним затримання бізнесмена Костянтина Григоришина, однак незаконним — рішення Шевченківського місцевого суду про його арешт. Як передає „Інтерфакс-Україна“, апеляційний суд скасував рішення Шевченківського місцевого суду від 15 жовтня поточного року, що дав санкцію на обрання запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою. Таким чином, суд частково задовольнив скаргу К. Григоришина на незаконність його затримання і арешт.

(„Урядовий кур’єр“, №204, 2 листопада 2002 р.)

***

До справи Костянтина Григоришина

Олег Беспалов, народный депутат Украины:

„. Если не каждый день, то достаточно часто мы становимся свидетелями того, что никаких гарантий безопасности бизнеса в нашей стране не существует. И бизнесменам не остается ничего другого, как самостоятельно заниматься поиском гарантий: охрана, покровительство в высоких кабинетах. Законодательство у нас таково, что к ответственности можно привлекать любого бизнесмена через полгода его деятельности. При том, каким образом у нас выстроена правоохранительная система, а также при ее привилегированном положении и вполне конкретном прямом подчинении, приоритеты ( в том, какое подразделение выступает наиболее эффективным орудием в борьбе с нелояльным властям бизнесом: Налоговая администрация, УБОП, СБУ или другое — из вопроса журналиста) расставить очень трудно. Я не знаю, от какого подразделения ожидать либо нападения, либо защиты. А все потому, что законы у нас пишутся таким образом, что их можно толковать совершенно по-разному. Пойдите поговорите с теми депутатами-бизнесменами, которые числятся в большинстве: вы не найдете ни одного, кто бы не находился под прессом. Под прессом тех фискальных органов, которые работают по нашим запутанным законам. Наше законодательство настолько запутано, что многие суды поворачивают решение таким образом, как им того хочется. Закон, к которому нужно писать кучу инструкций, — это уже не закон. Это источник нарушений закона.“

(„Зеркало недели“, №41, 26 жовтня-1 листопада 2002 р.)

***

Российский бизнесмен Константин Григоришин просит предоставить ему охрану СБУ, которую он готов оплачивать. Об этом говорится в заявлении Григоришина, направленном в Генеральную прокуратуру, СБУ, послу России в Украине В. Черномырдину и в Верховную Раду Украины. Григоришин уверен, что существует угроза его жизни, в том числе, со стороны подразделений УБОП, которые проводили его задержание.

(„Вечерний Харьков“, №119, 24 жовтня 2002 р.)

***

Печерський місцевий суд Києва, розглянувши скаргу адвокатів Андрія Федура щодо його затримання 12 жовтня у прокуратурі м. Києва, визнав незаконними дії слідчого столичної прокуратури Омара Базуркаєва. Про це йдеться в рішенні суду. Воно базується на тому, що частини 1 і 3 ст. 358 Кримінального кодексу України, за якими А. Федуру було висунуто звинувачення, не передбачають позбавлення волі. Тому особа, яка звинувачується за цими частинами названої статті ККУ, не може бути затримана.

(„Юридичний вісник України“, №44, 2-8 листопада 2002 р.)

***

Сам Федур утверждает, что во время допросов, которые носили формальный характер, ему даже не объяснили, о каких именно документах, в подделке которых его подозревают, идет речь.

Начальник следственного отдела прокуратуры г. Киева Константин Пасика сообщил, что уголовное дело против адвоката Андрея Федура было возбуждено 19 сентября 2002 года, сначала по части 1 и части 3 статьи 358 УК Украины, а 3 октября — и по части 2 статьи 358, которая предусматривает повторность деяния. Главное, что в этой части предусмотрена такая мера наказания, как лишение свободы, что дает право на задержание лица. Андрея Федура, по официальному заявлению Константина Пасики, 12 октября 2002 года задержали по подозрению в совершении деяний, предусмотренных частями 1, 2, 3 статьи 358 УК Украи6ны, имея на то все законные основания. К. Пасика также пояснил, что 12 октября против Федура было возбуждено уголовное дело и по статье 190 УК Украины (мошенничество).

(„Юридическая практика“, №43, 22 жовтня 2002 р.)

***

6 ноября Верховный Суд Украины удовлетворил жалобу Бориса Фельдмана на решение Апелляционного суда г. Киева по делу об обжаловании неправомочных действий Киевского следственного изолятора №13 о незаконном содержании его под стражей. Решение Апелляционного суда г. Киева отменено, а дело направлено на новое рассмотрение.

Напомним: Апелляционный суд г. Киева отменил решение Печерского местного суда Киева от 27 сентября 2001 года и закрыл производство по делу Б. Фельдмана на основании того, что, в соответствии со ст.101 УПК Украины, по делам о преступлениях против установленного порядка несения службы, совершенных работниками СИЗО, начальник этого учреждения является органом дознания, поэтому вопросы содержания под стражей не относятся к сфере управленческой деятельности СИЗО и решаются в порядке, установленном УПК Украины, а не в соответствии с Гражданско-процессуальным законодательством.

(„Голос Украины“, №206, 7 листопада 2002 р.)

***

У справі Миколи Замковенка є ще один вартий уваги момент, який уже не є прецедентом, подібне спостерігалось у справі Бориса Фельдмана. Йдеться про відсутність у справі потерпілих. М. Замковенка звинувачують у скоєнні низки злочинів. Але хто від них потерпів і яку шкоду — майнову, моральну — завдано цим потерпілим, запитує суддя Замковенко. Про це в його справі не говориться. „Її унікальність є в тому, що вона ініційована прокуратурою. Нею ж справа розслідувана, а потерпілої сторони взагалі немає. Хто звернувся на сьогоднішній день до прокуратури з тим, що своїми діями Замковенко завдав комусь шкоди? То з ким в такому випадку мені вести діалог?“, — запитує М. Замковенко. Існує постанова Ради суддів України, в якій зазначається, що „порушення кримінальних справ однією із сторін в процесі, якою є прокуратура, по відношенню до суддів підміняє встановлений законодавством порядок перевірки судових рішень та підриває впевненість громадськості в незалежності суду“.

Відповідальність за прийняття прецедентного рішення судді Апеляційного суду столиці передали до Верховного Суду України.

(„Україна молода“, №196, 23 жовтня 2002 р.)

3. Правоохоронні органи

Двое сотрудников Одесского УБОП — лейтенант и капитан милиции, прибывшие в Ананьев (Одесская область) в командировку, напились в кафе вдрызг и пустили в ход оружие. Один из посетителей, „не угодивший“ борцам с оргпреступностью, получил ранение бедра, а бывший сотрудник милиции, пенсионер, был убит при попытке утихомирить разбушевавшихся молодчиков.

(„Сегодня“, №242, 28 жовтня 2002 р.)

Докладніше див. „Сегодня“, №243, 29 жовтня 2002 р.

***

ЧП в Ананьеве еще раз показало, что представляет собой наша милиция. Почему-то неблаговидные поступки милиционеров давно уже не воспринимаются населением как случаи из ряда вон выходящие. О том, что в рядах „стражей порядка“ не все благополучно с дисциплиной (и не только), в последнее время заговорила и сама милиция. Но, как правило, кроме цифр о количестве нарушителей, другой информации вы не услышите. Министерство внутренних дел устроило для личного состава операцию „Чистые руки“. Начиная с октября прошлого года, начальник УМВДУ в Одесской области Ю. Ивушкин уже провел кадровую чистку во всей области. Была ли это операция „грязные руки“ или „пьяные головы“, общественности не сообщалось. Генерал Ивушкин был назначен на должность начальника УМВДУ в Одесской области в сентябре прошлого года.

(„Зеркало недели“, №42, 2-8 листопада 2002 р.)

***

За 9 месяцев этого года сотрудниками Управления внутренней безопасности УМВД Украины в Одесской области произведено более 1700 проверок по жалобам и заявлениям жителей Одессы и области на неправомерные действия работников милиции. По результатам проверок 437 сотрудников милиции привлечены к дисциплинарной ответственности, 49 уволены с органов внутренних дел, 10 материалов направлено в прокуратуру, составлены 3 протокола о коррупции.

(„Сегодня“, №240, 25 жовтня 2002 р.)

***

Из интервью заместителя госсекретаря МВД Украины Николая Ануфриева:

„. Что касается бывших офицеров, затеявших в пьяном виде стрельбу и убивших человека, то они уволены из органов внутренних дел и арестованы, следствие ведет прокуратура. Серьезные наказания понесли начальники: ряд руководителей освобождены от должностей, некоторые понижены в должности. Взыскание наложено на начальника УМВД в Одесской области, а его первый заместитель — начальник УБОП — предупрежден о неполном служебном соответствии. Наказаны также некоторые сотрудники центрального аппарата ГУБОП Украины.“

(„Сегодня“, №250, 6 листопада 2002 р.)

***

Операция „Чистые руки“ проводится с целью очистить ряды правопорядка от нарушителей законности и служебной дисциплины. Как сообщили в ЦОС МВДУ, ко вниманию были приняты 170 обращений граждан и публикаций в СМИ относительно нарушений и неправомерных действий со стороны сотрудников милиции. Факты подтвердились в 31 случае. 35 сотрудников внутренних дел привлечены к дисциплинарной ответственности.

(„Факты“, №199, 29 жовтня 2002 г.)

***

Жителі села Бабайкове, що у Карлівському районі на Полтавщині вранці 27 вересня побачили, як хату фермера Анатолія Сторожука, де він проживає з матір’ю, оточили два десятки людей у погонах і зі зброєю. Побачивши через шибку постанову районного прокурора про те, що Анатолій звинувачується у річної давності вбивстві бабусі із сусідньої Лип’янки, мати Анатолія знепритомніла прямо біля дверей і вже не чула, як правоохоронці намагалися їх виламати.

Анатолій Сторожук, якого у Бабайковому знають як людину доброї вдачі й правозахисника (допомагає скривдженим, особливо міліціянтами, у захисті їхніх конституційних прав), стверджує, що міліція його вже давно переслідує. Наступного дня журналістка Людмила Кучеренко, редактор газети „Приватна справа“ Анатолій Банний та адвокат Геннадій Журба прибули у Карлівський райвідділ міліції. Офіцер з чергової частини повідомив адвокату, що А. Сторожука ще в обідню пору відпустили додому, але той, мовляв, відмовився про це розписатись в журналі. Начальник же райвідділу полковник М. Трембач морочив нам голову, не міг достеменно пояснити, у якому статусі другу добу у райвідділі перебуває затриманий. І тільки через годину після чийогось дзвінка запевнив, що фермер звільнений з-під варти у залі райсуду, де розглядалась адмінсправа про вчинену ним злісну непокору під час затримання працівниками міліції. Оскільки начальник обласної міліції А. Присяжнюк та заступник прокурора Полтавської області А. Савченко поінформували представників преси про те, що А. Сторожук звинувачується у вбивстві, справжній шок викликав у нас документ, що його у відповідь на наші запитання про підставу для затримання чоловіка показав М. Трембач. Це була постанова прокурора Карлівського району М. Чолана про примусовий привід Сторожука, у якій йшлося про те, що оскільки він постійно пише на правоохоронні органи листи наклепницького змісту, а на виклики не з’являється, то його треба „на бесіду“ доставити силою. Невідомо, з чого райпрокурор зробив висновок про наклепницький характер листів, адже працівники правоохоронних органів не подавали позовів до суду. Все це дуже схоже на брутальну розправу з правозахисником. Певно, замість того, щоб реагувати на заяви Сторожука про скоєні у районі злочини, карлівські правоохоронці вирішили навісити, як кажуть, „глухаря“. Про такий сценарій його „нейтралізації“ Анатолій Сторожук розповідав ще у лютому цього року, коли за наданими ним матеріалами було опубліковано кілька статей у полтавському тижневику „Приватна справа“. Зокрема, і про тортури у Карлівському райвідділі: тоді „доблесні“ борці зі злочинністю за допомогою погроз, побоїв, протигазів, магнето, позбавлення їжі і т.д. домоглися зізнання у вбивстві старенької бабусі з Лип’янки від 15 осіб! При цьому деякі садисти в погонах заявляли своїм жертвам: „Як буде треба, то ти в мене зізнаєшся, що ти Ленін чи Усама бен Ладен!“. А житель Лип’янки Сергій Слабий писав, що якщо є пекло на тому світі, то воно саме у Карлівському РВВС. Ще тоді А. Сторожук розповідав про погрози міліціянтів поквитатися, підкинувши йому зброю або наркотики чи „навісити“ вбивство.

(„Свобода“, №39, 29 жовтня-4 листопада 2002 р.)

4. Правоохоронні органи в акціях опозиції

„Представники міліції ходять по домівках членів партії „Батьківщина“ і вимагають поставити підписи про те, що вони не братимуть участі в акції „Повстань, Україно!“, яку планує провести 16 вересня опозиція“. Про це повідомили кореспондента УНІАН у штаб-квартирі Харківської організації „Батьківщини“. „Люди показують посвідчення представників правоохоронних органів. Підписи намагаються брати як у тих, хто їде на акцію до Києва, так і в тих, хто братиме в ній участь у Харкові“. В Харківському обкомі СПУ повідомили, що „в деяких районах області, зокрема, в місті Змієві, керівників райкомів СПУ, зокрема, секретаря Зміївського райкому СПУ Володимира Полончука, викликають у міліцію на співбесіду, запитуючи, чому вони готують акцію, чи будуть їхати в Київ, чому не задоволені Президентом України тощо“.

На прохання прокоментувати ці заяви представників партій „Батьківщина“ та СПУ начальник Харківського міського управління міліції Костянтин Маслій в інтерв’ю кореспонденту УНІАН не виключив, що „певні бесіди проводяться і такі доручення даються, якщо є реальна інформація про ті чи інші неправомірні дії“. Але така робота, сказав він, „є прямим обов’язком міліції стосовно забезпечення правопорядку в країні“. Наприклад, зазначив він, „надходить інформація, що представниками опозиції збираються гроші, а нам цікаво, яке вони мають походження, для яких цілей збираються, бо ж ви бачили сюжети по телебаченню“.

(„Зміївський кур’єр“, №39, вересень 2002 р.)

***

Информация о том, что людям пытались помешать прийти на митинг в Харькове 16 сентября, и подтвердилась, и нет. Из разговоров с теми, кто был на площади, выяснилось, что запрет, в основном, ограничивался „просьбами“ и „советами“: не ходить, не светиться, не участвовать.

Примечателен в связи с этим концерт перед стенами СБУ, который в последний момент члены комитета „За правду!“ были вынуждены отменить. Как рассказал позже член комитета Евгений Золотарев, на него и музыкантов, согласившихся играть на концерте в память о погибшем журналисте Г. Гонгадзе, местные силовики „планомерно оказывали воздействие“. Кого-то убедили не участвовать при личной встрече, кого-то через родителей. С Евгением, по его словам, „беседовал“ следователь по особо важным делам.

(„Объектив-НО“, №38, 19 вересня 2002 р.)

***

Андрій Кожухар, с. Каніж, Новомиргородського району Кіровоградської області:

„Не доїдете, не прорветеся“, — говорив дехто із знайомих, коли ми зібралися до Києва для участі в Народному трибуналі. З Кіровограда виїхали спокійно, ніхто не зупиняв. Та ось Олександрівський район. Виїжджаємо за райцентр, і через три кілометри попереду блиснув жезл дорожної міліції. На переговори йде народний депутат В.Т. Пузаков. Аж ні. Начальник управління ДАІ по Кіровоградській області А.В. Сергійчук не пропускає. Більше того, з переднього автобуса його підручні знімають номери. Минає година, друга, а колона ні з місця. Ніякі прохання ефекту не дають. Тоді люди, не змовляючись, всі 120 чоловік виходять з автобусів і перекривають рух на Київ і з Києва. На це Сергійчук не сподівався. Тепер уже інспектори починають умовляти нас звільнити шлях. Та ми діяли методом Сергійчука: ні з місця — стіна. Врешті, після загострень на трасі, нам повернули таки номери і колона рушила на Київ. Але ще двічі нас зупиняли і по2-3 години тримали без будь-яких причин. До Києва прибули в супроводі міліції. Нас, мирних людей, які їхали в столицю виборювати право на нормальне життя, супроводжували, немов державних злочинців.

(„Сільські вісті“, №122, 17 жовтня 2002 р.)



5. Катування і жорстоке поводження

Данило Кулиняк:

„. Мені доводилося займатися багатьма справами, захищати невинних людей від міліцейсько-прокурорсько-судочинної сваволі. І всі вони (можливо, це лише прикрий збіг) ще до суду пройшли узаконену „м’ясорубку“. Назву лише кілька безпідставно ув’язнених, згодом визнаних невинними: курсант Севастопольського вищого морського інституту Владислав Ситянін, виправданий через п’ять років після арешту (вийшов на волю інвалідом); ад’ютант першого міністра оборони України Морозова полковник Федоренко; студент Борис Шкуропадський з Броварів; капітан першого рангу Борщов із Севастополя; майор міліції Олег Сайкін із Севастополя; зрештою, журналіст Руслан Антоник, який нині відбуває 13 років ув’язнення за вбивство, хоча його вину не доведено. І цей скорботний перелік жертв системи можна продовжувати.

Чому ніхто з працівників правоохоронних структур не притягується до кримінальної відповідальності за злочини, а саме — за тортури і побиття затриманих? Чому суди, розглядаючи справи, не звертають уваги на побиття підслідного і не виділяють ці факти в окреме провадження, у справи проти працівників міліції? Чи не тому, що суддями часто-густо є колишні прокурори, міліціонери, і спрацьовує корпоративна солідарність? Чому не судять суддів за суд неправий?

Як же живеться тим, хто нарешті дочекався суду й потрапив на „зону“, тобто в місцях позбавлення волі? Вважається, що в колоніях живеться краще. Тож не дивно, що чимало з підсудних погоджуються на будь-які звинувачення, визнають себе винними, аби лише закінчилися муки в СІЗО. Місця позбавлення волі переповнені, у них поширюються інфекційні захворювання. В багатьох таких установах годують лише раз на добу чим знайдеться, тобто катують голодом. Доходить до того, що деякі керівники таких установ, щоб урятувати „своїх“ ув’язнених від голоду, а себе від голодного бунту, практикують дострокове звільнення ув’язнених, викуп за гроші для закупівлі харчів або ж просто за десяток-другий тонн картоплі чи борошна.“.

(„Шлях перемоги“, ч.43, 17-23 жовтня 2002 р.)

***

В этом месяце достоянием общественности стал документ под названием „Доклад правительству Украины по результатам визита в Украину Европейского комитета по предупреждению пыток и бесчеловечного или унижающего человеческое достоинство обращения или наказания“. Документ не первой свежести — визит состоялся два года назад. Однако в соответствии с уставом Европейского комитета против пыток, такого рода материалы являются конфиденциальными и могут быть обнародованы исключительно с разрешения правительства соответствующего государства. Понятно, что украинское правительство давать добро не торопилось.

Как следует из нынешнего доклада, материалы двух предыдущих не то чтобы были проигнорированы украинскими официальными лицами полностью, но по огромному количеству пунктов гостям пришлось повторять свои рекомендации.

(„Зеркало недели“, №42, 2-8 листопада 2002 р.)

***

Того травневого вечора Віталій Колесник разом з приятелем Сергієм Медведським засиділися в барі ㎜ стільців“. Було трохи за дев’яту вечора. Коли хлопці попрямували додому, нічний міліцейський патруль пов’язав їх прямо на вулиці, неподалік від злощасного бару. „За що?“, — намагалися допитатися затримані. Відповіді не було, натомість брудна лайка, образи й удар під ребра надовго відібрали у Сергія і Віталія охоту що-небудь з’ясовувати. Іван Лисяний, житель міста Олександрія, що того вечора виявився випадковим свідком, розповів, як пізно вночі до камери кинули поодинці двох молодих хлопців. Вони були пригнічені й весь час питали, як звідси вибратися. Медведський, заплативши штраф, відбувся легким переляком та незначними побоями. Віталій був принциповішим і, мабуть, не хотів обтяжувати матір. Та й за що платити?

Ա днів я не знала, що з моїм сином, — каже Ганна Колесник, — і лише на десятий мені показали тіло в одязі моєї дитини, яке знайшли у шахті пасажирського ліфта у гуртожитку по вул. Садовій, 64“.

Те, що мала признати Ганна Михайлівна, було важко назвати людським трупом — вирвані по живому очі та язик, обидві щелепи разом із зубами, розтрощений череп, розбиті лицьова та носова кістки. Обличчя не було, лише чорна яма у згустках крові. Мати ще не знала, що переживши один жах, на неї чатуватиме інший, не менш страхітний.

„Я раптом усвідомила, що Віталієві речі, як найправдивіші свідки трагедії, розкажуть мені про її деталі, — робить висновок мати. — У мого сина на ногах був волосяний покров, а у тіла, яке я поховала, лише жива шкіра. Штани засохли від крові вперемішку з гноєм та поздираною шкірою з волоссям. Значить, Віталія жорстоко били по ногах, і ті рани гнили.“

„Невже я поховала не Віталіка, а чуже тіло в його одежі?“, — шукає істину мати закатованої в Олександрії дитини. Тих, хто кидав його до камери й вибивав „зізнання“, передбачливо і спішно перевели на нове місце служби в інше місто. Мовчить помічник прокурора Олександрії Галина Горяєва. Вона не може відповісти на запитання матері: яка група крові у тіла, яке вона поховала? „Будемо з’ясовувати, чому в висновках судово-медичного експерта вона не вказана“, — пояснила Горяєва. Висновок судмедексперта Діхтярьова засвідчує нещасний випадок, що стався з Віталієм Колесником, який у стані сильного алкогольного сп’яніння і під дією сильної наркотичної речовини сам. упав у шахту ліфта. Але як у результаті нещасного випадку на знайденому тілі відпали вуха чи викололися очі, а тим паче — зникли обидві щелепи разом із зубами? На місці трагедії мають бути речові докази, а їх немає. Засвідчать цей факт і гірничі рятівники, які безпосередньо діставали тіло з шахти.

„Я впевнена, що мого сина вкидали у шахту ліфта вже мертвим, його витягли на 5-й поверх, попередньо познущавшись з нелюдською жорстокістю“, — стверджує Ганна Колесник. Влітку у неї не було не лише висновків судмедекспертизи, з ними її познайомили заочно, так і не видавши копії документа, а навіть. самого факту порушення кримінальної справи за причиною смерті Віталія Колесника. 12 серпня 2002 року Ганна Михайлівна звернулася з письмовою заявою до МВС, але відповіді звідти не дочекалася. Майже через півтора року після смерті її сина Верховний Суд України взяв для ознайомлення кримінальну справу за фактом смерті Віталія Колесника, яку незадовго до цього все ж таки порушила Генеральна прокуратура. Матеріали потерпілої Ганни Колесник знаходяться у Європейському суді. Мати має пережити ще й ексгумацію тіла, похованого 9 червня 2001 року. Її мають зробити експерти з Одеси — мати зажадала незалежних.

Матеріали про трагедію в Олександрії на Кіровоградщині вивчає й Харківська правозахисна група.

(„Сільські новини“, Дніпропетровськ, №43, 24 жовтня 2002 р.)

***

Из интервью заместителя госсекретаря МВД Украины Николая Ануфриева:

„В системе органов внутренних дел есть книги жалоб, и по записях в них мы немедленно проводим служебные расследования, когда на то есть основания. Проблему рукоприкладства я не буду отрицать. По этим мотивам мы увольняем сотрудников. Одновременно хочу обратить внимание вот на что. Большинство заявлений появляются не тогда, когда человека задержали, а когда в дело вступает адвокат и подсказывает накатанный путь: отказываюсь от признаний, поскольку дал их под физическим давлением. Харьковская правозащитная группа издала брошюру о пытках в правоохранительной системе Украины. При этом все примеры перепечатаны из СМИ. На самом же деле 72% из них вообще не подтвердились.“

(„Сегодня“, №250, 6 листопада 2002 р.)

***

Комментарий обозревателя прессы ХПГ Марии Недайводы:

С момента выхода двухтомного специального выпуска „Проти катувань“ Харьковской правозащитной группы прошел почти год. Обзор сообщений о жестоком обращении и применении пыток по материалам прессы и жалобам в правозащитные организации занял весь второй том, составляет свыше 272 страниц и охватывает период со второй половины 1997 года по первое полугодие 2001 года. Сразу же после выхода сборника он был поддержан многими изданиями, на которые мы ссылались, в частности, „Киевскими ведомостями“, о чем они сообщили в нескольких номерах в конце 2001 года. Учитывая тот бесконечный судебный процесс, который коллективу „КВ“ пришлось перенести в связи с иском бывшего министра внутренних дел Украины Ю. Кравченко, надо полагать, они тщательно проверяли свои публикации на тему пыток. Поскольку ХПГ ведет также мониторинг судебных процессов, ответчиком в которых выступают журналисты и СМИ, необходимо отметить, что на протяжении указанного периода не было ни одного известного нам судебного процесса по поводу публикации неправдивой информации о применении пыток. Все судебные процессы касались непосредственно конкретных представителей правоохранительной системы, которые пытались разорить СМИ непомерными суммами компенсаций за различные оценочные суждения в их адрес. Для иллюстрации сошлюсь на процессы, где истцами были генералы МВД В. Белобородов и Иван Григоренко или же судебное разбирательство между представителем правоохранительных органов и известным тележурналистом из Харькова Сергеем Потимковым. Хорошо бы получить „отповедь“ не в виде безличных процентов, а в виде списка хотя бы десяти человек, которых мы несправедливо, как считают представители ОВД, считаем пострадавшими от милицейского произвола.

6. Система виконання покарань

В Харьковской области (с. Октябрьское, Балаклейского района) за долги перекрыли газ больнице, в которой находятся около полутора тысяч заключенных, больных туберкулезом.

(„Факты“, №197, 25 жовтня 2002 р.)

7. Армія

Александр Краснюк, пресс-служба Министерства обороны Украины:

„В начале октября „ЗН“ (№38) писала о явлении в украинской армии, известном как „дедовщина“. Рассматривая психологические аспекты этого явления, следует отметить, что уровень жестокости или агрессивности общества напрямую связан с уровнем социокультурного развития. Это не аксиома, а скорее — тенденция. Социальное расслоение, растущее в геометрической прогрессии, напряжение в обществе, правовой нигилизм, желание красиво жить (естественно, за чужой счет) и тотальная безнаказанность приводят к целиком закономерным, с точки зрения потенциального призывника вопросам: „Зачем служить в армии? Зачем. Если можно этого не делать абсолютно безнаказанно? А если уж „забрили“, то как ее, родимую, облегчить?“.

Произошло резкое изменение ценностей, вследствие чего социальные потребности подростка свелись к наличию престижной работы, машины, красивой женщины, квартиры, дачи, отдыха (желательно, круглый год) за границей. Накопленные на „гражданке“ агрессия и неудовлетворенность жизнью в замкнутом мужском коллективе (в особености армейском) достигают точки критического напряжения, за которой — увечья, смерть и поломанные судьбы. Ведь мы берем в армию юношей из нашего с вами общества. Люди, которые попадают в армию, уже имеют сложившееся мировоззрение. Вполне объяснимо, что они стараются любыми путями сохранить личную зону комфорта и внедрить свои привычки в повседневную армейскую жизнь. Не секрет, что в большинстве случаев эти привычки существенно расходятся с уставом Вооруженных Сил Украины и уголовным кодексом. Падение престижа службы в армии, разрушение самого понятия „защитник Родины“ происходило и происходит на наших с вами глазах. Так что „дедовщина“ в армии — естественное продолжение взаимоотношений, которые сформировались еще задолго до службы.

Неуставные взаимоотношения есть в любом обществе. Так что эту проблему необходимо рассматривать намного шире и глубже. Возможно, стоит прекратить составлять статистические отчеты о правонарушениях и наказании „виновных“ и начать на профессиональном уровне изучать особенности психики индивидуума, его поведение в различных условиях, взаимовлияние личности и коллектива. Помочь в борьбе с этим злом может открытость и общность действий. Служба в вооруженных силах — это своеобразная экстремальная ситуация, которая требует от человека концентрации всех духовных и физических сил и, хотим мы этого или нет, очень четко показывает весь спектр как личных качеств человека, так и общества в целом.“

(„Зеркало недели“, №42, 2-8 листопада 2002 р.)

***

„Мамо, пишу до вас знову. Тільки-но прийшов з караулу і попав під гарячу руку „дідам“. Вже перед дембелем почали човпти нас. Як ідуть на караул, вимагають гроші на сигарети, горілку, майонез і „Мівіну“. Гроші здирають за що-небудь. Наприклад, хтось ложку загубить, а нам 10 гривень шукати треба. Не даси сигарету чи вона без фільтру буде — 10 гривень. Хтось з резерву в ротного 350 гривень вкрав, то знову з нас здирають, тільки вже 420 гривень. Їм ще недовго зосталося, то ти вже пришли якісь гроші, потім вже не будуть вимагати.“

Рядовий Ярослав Лихач пішов з в/ч №3023 саме у той день, коли до мами прийшов отой страшний лист. Від 25 вересня до сьогодні від хлопця не надходило жодної звістки.

У внутрішні війська Ярослава Лихача призвали у травні. Спочатку усе було нормально. Мати їздила до сина в Рубіжне на присягу. А потім Ярослава із ще одним луцьким хлопцем Андрієм Лажневським направили в окремий батальйон у Рубіжному, поблизу Луганська. Багато нового дізнались Лихачі про сучасну українську армію, про справжній рекет, який влаштовують молодшому та середньому призову „дембеля“ та „діди“. Про зеківські закони у стосунках, які сором’язливо називають „нестатутними“, про так званого „крокодила“ (це коли „духа“ прив’язують за руки і ноги до ліжка, а знизу прилаштовують штик-ніж).

Я. Лихача шукають вже кілька тижнів. Він — дезертир. Вдома Ярослав так і не з’явився. Військові прочесали пів-Луганщини, але юнака також не знайшли. Комісія з Києва прибула у частину тільки на четвертий день після його вчинку. Тільки 8 жовтня командування частини, де служив Ярослав, офіційно повідомило Луцький військкомат про надзвичайний випадок. Як розповів батько Андрія Лажневського, у частині вже змінили ротного, а на сина накинулися так, ніби він теж мав намір піти з Ярославом. З ним, як кажуть, поговорили. Після „розмови“ хлопець потрапив у медчастину — серце не витримало.

Пригадаймо ще одну подію останнього часу — прослуживши кілька тижнів, психічно хворим повернувся додому хлопець із Брониці. (За матеріалами тижневика „Сім’я і дім“, Волинська область)

(„Сільські новини“, Дніпропетровськ, №43, 24 жовтня 2002 р.)

***

„Синок, Славік, я тебе чекаю. Не бійся повертатися додому — далі буде все добре. Я взяла для тебе перевід у луцьку частину. Не бійся нікого, діставайся додому. Ми втомилися чекати тебе. Відразу хочу подякувати тим, хто допомагає моїй дитині. Нікого не бійся і приїжджай додому“, — з такими словами звернулася лучанка Ярослава Лихач через ЗМІ до свого сина, який зник із військової частини в Луганську 25 вересня. До цього батьки отримали декілька листів, в яких син скаржився на дідівщину, на вимагання грошей за будь-яку провину. В останньому листі він також просив 50 гривень. Отримавши листа, мати зателефонувала у частину і почула, що її сина там вже нема.

(„Вісник & К° “, №45, 24 жовтня 2002 р.)



8. Міжетнічні відносини

За свідченням Голови Державного Комітету України у справах національностей та міграції Григорія Середи, сьогодні в Україні діють понад 760 громадських організацій національних меншин, 29 з яких є загальнодержавними.

Організація „Форумо Ромен Україна-тар“ (Київ) — одне з найстарших громадських об’єднань рома в Україні — навела в своєму бюлетені (№3, зима-2002-2002) такі вражаючі дані. За даними Держкомстату України, на тисячу рома середню фахову освіту мають 5 осіб, загальну середню — 79, неповну середню — 405, початкову — 384, хоча й ці цифри є дуже оптимістичними. За офіційною інформацією, з 25 тисяч рома Закарпаття роботу мають лише 700 осіб, та й зайняті усі вони некваліфікованою працею.

Згідно офіційного перепису 1989 року, чисельність народу рома в Україні становила 47 тисяч 917 осіб. Виходячи з останніх документів Держкомнацміграції, у нашій країні мешкає понад 80 тисяч рома. На думку багатьох лідерів рома — їх в Україні близько 350 тисяч.

(„Злагода“, №3, липень 2002 р.)



9. Права дітей

В последние годы в Украине заметно увеличилось количество преступлений, совершаемых в отношении несовершеннолетних. Поэтому в нашем государстве в последнее время принят ряд важнейших законов, усиливающих защиту несовершеннолетних. Новый Уголовный кодекс Украины содержит более 40 составов преступлений против несовершеннолетних, в то время как предыдущий насчитывал их не более 15. Правовой статус ребенка регулируется также другим важнейшим законом — Семейным кодексом Украины (принят в январе этого года, вступит в законную силу с 1 января 2003 года), а также Законами Украины „Об охране детства“, „О государственной помощи семьям с детьми“, „Об образовании“ и „Об органах и службах по делам несоввершеннолетних и специальных учреждениях для несовершеннолетних“,

(„Приазовский рабочий“, Маріуполь, №147, 2 жовтня 2002 р.)

10. Медицина

У нашому житті не злічити випадків, коли нас виручав медпрепарат, наявність якого в домашній аптечці назвав би обов’язковим кожен. Мова про перманганат калію, простіше, марганцівку. Та від нещодавно його як вітром здуло з аптек. Популярна „на всі випадки“ марганцівка, як з’ясувалось, віднесена до прекурсорів — хімічних речовин, що використовуються при виготовленні деяких наркотиків. Порошок продається тепер тільки за рецептом з круглою печаткою. Відтак безвинний медпрепарат потрапив до розряду таких, що мають до останнього граму бути під контролем відділів боротьби з незаконним обігом наркотиків. А аптеки можуть торгувати ним згідно з ліцензією, за яку, звичайно, потрібно заплатити гроші.

(„Урядовий кур’єр“, №189, 12 жовтня 2002 р.)

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ
1. Право на інформацію

Торік „Сіверщина“ розповідала про те, як „організовують“ передплату потрібної преси у Корюківському районі, де доводили рознарядку кожному підприємству, установі, організації на те, скільки і яких газет мають читати в колективі. А ось перед нами бланк Городнянської райдержадміністрації, датований 11 липня 2002 року за підписом заступника голови РДА. Керівники підприємств, установ, організацій отримали грізного листа, в якому сказано: „Вами не було виконано доручення голови РДА №168 від 16.05.02 р. щодо організації передплати газети „Чернігівський вісник“ серед працівників вашого колективу. Посилаючись на низьку виконавчу дисципліну, залишаю за собою право звернутися до керівництва вищого рівня для відповідного реагування“.

(„Сіверщина“, Чернігів, №33, 16 серпня 2002 р.)

***

Журналістів газет „Сіверщина“ та „Біла хата“ (Чернігів) за вказівкою облдержадміністрації не пустили на урочисті збори в театрі за участю Президента України з нагоди 200 років створення Чернігівської губернії та 70 років Чернігівської області.

(„Сіверщина“, Чернігів, №40, 4 жовтня 2002 р.)

***

Роман Скрыпин:

„. Очень часто, идя на уступки владельцам масс-медиа, топ-менеджерам, большинству из которых неизвестен кодекс чести журналиста, мы ставили под постоянный удар тех, для кого работали. И это тенденция не последних месяцев, а нескольких лет. Тогда еще не было известно, что такое „черный пиар“ или „медиакиллерство“ Но эти термины произросли оттуда.

Журналист не имеет права замалчивать факты. То же, что происходит в медиа сейчас, это и есть замалчивание. И это смело можно называть цензурой. Кроме замалчивания, есть искаженная подача информации. Или без представления противоположной точки зрения, или смонтированное с элементарным нарушением технологии. Точнее — с намеренным нарушением. Ведь телевидение может из дурака сделать умника и наоборот. Чем успешно и занимается. Вышесказанное уже не новость, Это уже норма существования украинской журналистики, а значит, и общества в целом. Разве что следует признать — в последнее время давление ослабело. Особенно после так называемого „журналистского бунта“, написания и непоявления письма от телевизионщиков, рождения манифеста, профсоюза и стачкома. Это ослабление давления призвано „выпустить пар“. Мол: „Видите! Все хорошо! Никакой цензуры!“. Правда, „никакой“ — это серьезное преувеличение. Но ситуация кардинально изменилась. Возможны два варианта: или цензура есть, или ее нет. И это момент истины для украинских медиа. На восставших сразу же повесили „дохлых псов демократии“. Оказывается, вся эта „революция“ — ради грантов. „Откровение“ о „походе за деньгами“ и меркантильных мотивах — как нож в спину от коллег, в которых еще вчера видел единомышленников. Должен разочаровать: нам нужны не гранты, а нормальные условия работы. Работы, которая соответствовала бы профессиональным стандартам. Хотя полностью отвергать тезис, что для любого дела нужен стартовый капитал, — бессмысленно. Иное дело, что отечественный капитал неспособен вытянуть журналистику на должный уровень в связи с соблазном диктата, влияния и системой взаимозависимостей. Скажем, существование успешного медиа-проекта в Украине проблематично. И не только по причине политического давления, но и в связи с непрозрачной экономикой. Из-за наличия рычагов влияния, когда почти всю страну можно спокойненько сажать за решетку, учитывая наличие зарплаты в конвертах. Все контролируется и все на крючке. Поэтому вводить цензуру можно разными путями. И должность цензора как такового — не обязательна. Есть телефон и много прочих современных средств связи, которыми власть хорошо научилась пользоваться. Поэтому, разрушая чисто виртуальную версию о „горстке сумасшедших и упрямых, одержимых западными деньгами“, рискну апеллировать к совести, чести и достоинству коллег. Впрочем, не все потеряно. Факт, что журналистское сопротивление началось с низов, не только обнадеживающий, но и красноречивый.“

(„Зеркало недели“, №41, 26 жовтня-1 листопада 2002 р.)

***

Черговий моніторинг вітчизняних ЗМІ з 26 жовтня по 1 листопада, проведений Головним управлінням інформаційної політики Адміністрації Президента (ГУІП АП), засвідчив, що 13 центральних газет загальним тиражем 1 млн. 733 тисячі примірників і 30 регіональних видань тиражем 633 тисячі примірників опублікували матеріали, в яких висловлюється критика діяльності Президента України та його Адміністрації. Критичні матеріали прозвучали також в ефірі 4-х регіональних телекомпаній, 6-ти центральних і 6-ти регіональних радіостанцій, в 5-ти інтернет-виданнях.

На адресу уряду критично висловлювались 5 газет тиражем 585 тис. примірників, 9 телекомпаній, 2 радіостанції і 4 інтернет-видання.

Крім того, 2 газети тиражем 125 тисяч примірників та 2 інтернет-видання критикували діяльність Ради національної безпеки та оборони, а 5 газет тиражем 1 млн. 192 тисячі примірників, 1 радіостанція і 3 інтернет-видання – Державну податкову адміністрацію.

Роботу Генеральної прокуратури критично оцінили 6 газет тиражем 1млн. 220 тисяч примірників.

(„Урядовий кур’єр“, №206, 6 листопада 2002 р.)

***

24 октября в Харькове состоялся круглый стол „Власть и пресса. Свобода и ответственность“, организованный ассоциацией „Журналистская инициатива“. В нем участвовал глава облгосадминистрации Евгений Кушнарев, представители власти и СМИ. По мнению Е. Кушнарева, главная проблема свободы слова лежит в отношениях собственника и заказчика с журналистом. Две трети всех материалов — заказные и являются пиаром, а не информацией. Лишь 8% всех изданий и компаний в области принадлежит органам государственной власти и местного самоуправления, 16,7% — физическим лицам, а остальные — коммерческие.

(„Вечерний Харьков“, №120, 26 жовтня 2002 р.)



2. „Темники“

Возглавляя Харьковский областной комитет про делам прессы, телевидения и радио, его председатель В. Погожих приблизительно раз в неделю осчастливливает редакции писаниной такого содержания:

Редактору газети

Рекомендуємо здійснити висвітлення актуальних питань:

(Далее следует перечень)

Вчера мы получили очередное послание, правда,Валерий Михайлович отправил его не через Минсвязи, как обычно, а электронной почтой, почему-то постеснявшись поставить на нем свой автограф. Но мы не сомневаемся в подлинности отправителя.

(„Вечерний Харьков“, №119, 24 жовтня 2002 р.)

***

В розвиток теми передруків (початок — див. ogljad49): повторюємо з доповненням:

В. Даниленко. „Декабристи“ вже були, а чи відбудуться „сентябристи“?// „Влада і політика“, 5 серпня 2002 р.

1. „Трибуна трудящих“, №36, 24 серпня 2002 р.

2. „Радянський патріот“, (Великий Бурлук), №37, 24 серпня 2002 р

3. „Вісник Куп’янщини“, №69-70, 29 серпня 2002 р.

4. „Вісті Красноградщини“, №70, 31 серпня 2002 р.

5. „Вісті Дергачівщини“, №70, 31 серпня 2002 р.

6. „Дворічанський край“, №71-72, 31 серпня 2002 р

7.„Вісті Балаклійщини“, №70, 31 серпня 2002 р.

8. „Вісті Зміївщини“, №65, 4 вересня 2002 р.

9. „Красная звезда“, (Чугуїв), №72, 7 вересня 2002 р.

10. „Знамя труда“, (Первомайськ), №69, 31 серпня 2002 р.

Юрій Омельченко. „Вереснева революція“ в імлі. Що може запропонувати „опозиція“ простому обивателю// „Сегодня“, 6 серпня 2002 р.:

1. „Вісті Красноградщини“, №68, 21 серпня 2002 р.

2. „Вісті Дергачівщини“, №69, 28 серпня 2002 р.

3. „Радянський патріот“ (Великий Бурлук), №38, 31 серпня 2002 р.

4. „Трибуна трудящих“, (тижневик Харківської районної ради), №38, 7 вересня 2002 р.

5. „Наш край“ (Красноград), №39, 14 вересня 2002 р.



О.Зубченко. Президентське форматування// Інтернет-сайт „Версії“ від 27 серпня 2002 р.:

1. „Вісті Красноградщини“, №73, 11 вересня 2002 р.

2. „Трудова слава“ (Борова), №78-79, 21 вересня 2002 р.

3. „Трибуна трудящих“ (Харківський р-н), №40, 21 вересня 2002 р.

4. „Вісті Зміївщини“, №67, 11 вересня, №69, 18 вересня 2002 р.

5. „Вісті Балаклійщини“, №72, 7 вересня 2002 р.

Б. Константинов. Темникгейт: не миттям, так катанням! У рамках підготовки до подій 12 жовтня опозиція прийняла рішення запустити так зв. „темникгейт“// інтернет-сайт „Оглядач.net“ :

1. „Вісті Зміївщини“, №75, 9 жовтня 2002 р.

2. „Вісті Красноградщини“, №81, 9 жовтня 2002 р.

Володимир Сонюк. Влада пропонує опозиції змагатися не на вулиці, а в парламенті. Передрук з газети „День“:

1. „Слобідський край“ (серед засновників — Харківська облрада), №101, 10 вересня 2002 р.

2. „Радянський патріот“ (Великий Бурлук), №40, 14 вересня 2002 р.



Михайло Погребінський. Про заяви президента// З інформаційної програми „Тема дня“ Громадського радіо

1. „Радянський патріот“ (Великий Бурлук“, №41, 21 вересня 2002 р.

2. „Вісті Зміївщини“, №68, 14 вересня 2002 р.



Сергій Васильєв. „Конкуренція влади і опозиції — природна. Але треба мати гальма“// Інтерв’ю газеті „День“, №175, 27 вересня 2002 р.

1. „Радянський патріот“, (Великий Бурлук), №44, 12 жовтня 2002 р

2. „Вісті Красноградщини“, №81, 9 жовтня 2002 р.

3. „Вісті Дергачівщини“, №82, 12 жовтня 2002 р.

4. „Дворічанський край“, №83-84, 12 жовтня 2002 р

5.„Вісті Балаклійщини“, №81, 9 жовтня 2002 р.

6. „Красная звезда“, (Чугуїв), №72, 7 вересня 2002 р.

7. „Знамя труда“, (Первомайськ), №69, 31 серпня 2002 р.



Нове виділено напівжирним шрифтом

 

3. Утиски і переслідування з політичних мотивів

Міський голова Самбора Тарас Тершовчин прибув у міську друкарню і наказав пустити „під ніж“ увесь тираж газети „Новини Самбора“, в якій, крім іншого, було вміщено листа Ганни К., котра у досить некоректній формі ганьбила депутатів міськради. Якими мотивами керувався пан голова — важко сказати, але вважають, що саме через цей лист і було знищено тираж газети. Взамін було надрукувано інший, де Ганна К. уже не фігурувала.

(„Сільські вісті“, №90, 2 серпня 2002 р)

***

З журналісткою Краматорського видання „Технополіс“ Аллою Слабоусовою трапилася неймовірна історія. Вона таки дісталася цвинтаря, де мали поховати Юрія Вередюка, якого обвинувачували у вбивстві Ігоря Александрова, але заблукала серед могил. Міліція люб’язно запропонувала підвезти її. І справді — підвезла. Але з авто не випускала. Коли ж пані Слабоусова все-таки спробувала вирватися з полону „правоохоронців“, у неї відібрали мобільний телефон, диктофон та фотоапарат.

(„Сільські вісті“, №90, 2 серпня 2002 р)

***

Наклад газети „Шлях перемоги“ ч.42 з вкладеними сторінками газети „Досвітні вогні“ був передрукований до 12-ї години того ж дня — 16 жовтня — і оперативно відправлений в торгівлю та передплатникам. Щоправда, у столичні кіоски справжнє число „ШП“ так і не потрапило: київське ВАТ „Союздрук“ категорично і в грубій формі відмовилося його розповсюджувати, мовляв, „один тираж уже распродан“. Хоча, здавалося, чому б „Союздруку“ не заробити на вимушено додатковому накладі?

(„Шлях перемоги“, ч.43, 23 жовтня 2002 р.)

***

Переді мною два примірники газети Тернопільської обласної ради і облдержадміністрації „Свобода“ від 17 жовтня. Абсолютні близнюки, якби на другій сторінці не містилися. різні матеріали. В одному — звернення групи лісівників до найвищих керівних інстанцій з приводу зловживань посадових осіб об’єднання „Тернопільліс“ та коментар до цього прес-служби обласної ради. В іншому — публікації, які не мають жодного відношення до цієї теми. Останній, власне, і дійшов до читачів. А тираж газети із згаданим колективним зверненням „на прохання“ голови облради А. Жукінського пішов „під ніж“. Хоч ще тиждень перед тим цей керівник підписав розпорядження про створення комісії з перевірки наведених у зверненні фактів.

24 жовтня „Свобода“ таки надрукувала звернення лісівників-правдошукачів.

(„Сільські вісті“, №126, 25 жовтня 2002 р.)

***

28 жовтня оголосив страйк журналіст рогатинської районної газети „Голос Опілля“, депутат райради Мирон Мельник. Про це він листовно повідомив співзасновників газети. До протесту газетяр вдався після того, як вкотре було заблоковано кілька його публікацій. У розмові з „Галичиною“ він сказав, що, борючись за свободу преси у верхах, необхідно звернути увагу на її стан і в районах. Як вважає Мирон Мельник, влада міняється, та не змінюється розуміння нею проблеми журналістської творчості і свободи слова. Про проблеми рогатинської влади із журналістом М. Мельником уже писали „Галичина“, „Західний кур’єр“, говорило радіо „Свобода“. Не так давно журналіст мав тривалий судовий марафон з чиновниками різного штибу.

(„Галичина“, №164, 29 жовтня 2002 р.)

***

Голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Микола Томенко закликав керівників Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької і Полтавської облдержадміністрацій припинити тиск на місцеві ЗМІ. Томенко висловив занепокоєння тим, що керівники облдержадміністрацій дають прямі вказівки керівникам друкарень на заборону друкувати деякі газети на основі того, що вони висвітлюють діяльність опозиції.

(„Сільські вісті“, №127, 29 жовтня 2002 р.)



4. Злочини проти журналістів

Милиция Печерского района Киева при поддержке МВД Украины начала розыск директора информационного агентства „Українські новини“ Михаила Коломийца. В понедельник 21 октября без каких-либо объяснений и предупреждений журналист почему-то не появился на рабочем месте. Ничего не знают о месте его пребывания близкие и друзья. Поиском журналиста милиция занялась по требованию коллектива „УН“, который 25 октября обратился в правоохранительные органы с заявлением об исчезновении М. Коломийца. К вчерашнему полудню УНИАН успело сообщить, что, согласно версии следствия, Коломиец никуда не исчезал, что он „жив-здоров“, хотя. пока милиции не удалось установить его местопребывание.

(„Голос Украины“, №200, 30 жовтня 2002 р.)

***

Директор агентства „УН“ Михаил Коломиец никуда не исчезал и в течение всего периода своего отсутствия поддерживал связь с родными и знакомыми, заявляет ЦОС ГУМВД Украины в Киеве. Как заявил исполняющий обязанности начальника главка Анатолий Слипченко, М.Коломиец, якобы исчезнувший 21 октября, ежедневно общался по телефону с родными и знакомыми и объяснял свое отсутствие особыми обстоятельствами. Поэтому милиция не считает его пропавшим.

(„Время“, Харків, №122, 31 жовтня 2002 р.)

***

Міліція встановила, що директор інформаційного агентства „УН“ Михайло Коломієць виїхав в Білорусь. Про це 1 листопада на прес-конференції заявив начальник департаменту карного розшуку МВС Володимир Євдокимов. За даними, отриманими від оператора мобільного зв’язку, телефоном якого користується Коломієць, директор агентства перетнув кордон 23 жовтня в поїзді „Київ-Мінськ“. Переміщення Коломійця після його прибуття до білоруської столиці міліція не встановила.

28 жовтня Михайло Коломієць подзвонив своїй знайомій Любові Рубан і дав зрозуміти, що має намір покінчити життя самогубством. Також зі словами прощання він телефонував мамі і залишив повідомлення на автовідповідачі шефа-кореспондента „УН“ Єгора Соболєва. „З того часу дзвінків і звісток від Коломійця не надходило“, — констатує Євдокимов.

(„Україна молода“, №204, 2 листопада 2002 р.)

Див. також — „Вечерний Харьков“, №122, 31 жовтня 2002 р.)

***

28 серпня було скоєно замах на життя головного редактора „Зміівського кур’єра“ Олександра Сумця. 29 серпня за даним фактом Зміївським райвідділом внутрішніх справ було відмовлено у відкритті кримінальної справи навіть за ст.296 КК України (відмовний матеріал №780). Про це зміївчани дізналися з екстреного телевипуску „Зміїв-ТБ“ 1 вересня. Вже 2 вересня начальник райвідділу міліції Семіног О.Д. оприлюднив це на апаратній нараді в райдержадміністрації, 4-го вересня — на першій сторінці „Вістей Зміївщини“. Відразу після переданої „Інтером“ та „Сімоном“ інформації про побиття О. Сумця голова райдержадміністрації Іван Омельченко відреагував в притаманній йому манері: „. своїми статтями О.Сумець наніс моральну шкоду не тільки мені, але й району і діючій владі, тому я, ми прийняли рішення подати на пана Сумця до суду“. Розмір моральної шкоди пан Омельченко оцінює в 600 тисяч гривень. Що скоєно злочин — замах на життя людини — це, за словами І. Омельченка, „гра на маси, брудна реклама на себе“. За подібне припущення довелось вибачатися пану Семіногу перед О. Сумцем. Як він сам запевняє, до розповсюдження інформації на „Зміїв-ТБ“ та в „Вістях Зміївщини“ він не має ніякого відношення (3-го вересня на „Зміїв-ТБ“ відбувся комедійний фарс з „опитуванням“ підготовлених людей. Все, що говорили про редактора і газету чесні і порядні люди, телебачення не показало). І нарешті головний редактор отримав офіційне повідомлення за підписом О.Д. Семінога про те, що 4 вересня ц.р. порушено кримінальну справу №79020458 за ст.296 КК України (хуліганство!?).

Чому міліція панічно боїться пов’язати замах на життя головного редактора газети „ЗК“ з його професійною діяльністю? Справжня причина скоєного злочину криється як в позиції газети, так і головного редактора, журналіста, який у своїх гострих публікаціях викриває корупцію, свавілля і беззаконня чиновників, їх паразитування на підприємництві, злочинні наслідки так званих „чергових перевірок“ контролюючими органами бізнес-структур, а також всебічна підтримка „ЗК“ опозиційних політичних сил, зокрема блоку Юлії Тимошенко. До речі, влада втягнула правоохоронні органи ще в одну антинародну і антиконституційну аферу, зробивши їх заручниками нагнітання істерії і залякування людей. Так, 13 вересня десь опівночі працівники міліції нанесли непрохані і протиправні візити до жителів Зміївського району, яких вони вважали потенційними учасниками акцій протесту у Києві „Повстань, Україно!“. Як вони самі розповідають, міліція виконувала рішення суду і наказ Генеральної прокуратури, аби в кожного „опозиціонера“ взяти підписку про те, що він не буде їхати до Києва 16 вересня і не братиме участь у акції.

(„Зміївський кур’єр“, №39, вересень 2002 р.)



5. Судові процеси

После длительного перерыва в Сосновском райсуде Черкасс 21 октября возобновилось слушание дела по обвинению главного редактора газеты „Свобода“ Олега Ляшко в оказании сопротивления сотрудникам милиции при исполнении последними своих служебных обязанностей при незаконном, с точки зрения редактора, изъятии тиража газеты 24 марта с.г. из типографии. 21 октября в суде один из них, сержант отдельного батальона ППС Богдан Яненко, подтвердил заявленный им ранее гражданский иск к редактору „Свободы“ о возмещении морального и физического ущерба в сумме 700 гривен. Сержант утверждает, что Ляшко назвал его „бандитом“, а потом толкнул в грудь, в результате чего он упал и ушиб правую руку. Потерпевший не смог объяснить суду, почему им выбрана именно эта сумма, но заявил, что „испытал физическую боль“ и был оскорблен предположением, что он „выполняет незаконные приказы“.

Далее в суде был допрошен еще один потерпевший — заместитель начальника УМВД в Черкасской области полковник Юрий Олейник. Он также заявляет, что О. Ляшко оказал ему физическое сопротивление, толкнув в грудь. По мнению Ю. Олейника, поведение Олега Ляшко „могло привести к массовым беспорядкам“ — у типографии собралось много зевак и представителей черкасских СМИ. Был допрошен еще один потерпевший — сотрудник отдельной роты милиции быстрого реагирования „Беркут“ Василий Поковба. Он заявил гражданский иск О. Ляшко, требуя возместить материальный и моральный ущерб в сумме 800 гривен. По словам потерпевшего, редактор „Свободы“ надорвал ему шеврон на форменном бушлате (10 гривен), а также „велел своим людям сфотографировать происходящее“, а потом это фото было опубликовано в газетах. Милиционер заявил, что после этой публикации знакомые над ним подшучивают, что и наносит ему моральный ущерб. Когда же суд стал изучать сделанную сотрудниками милиции видеозапись, оказалось, что, вопреки показаниям потерпевших, физического насилия и оскорблений в их адрес со стороны Олега Ляшко видеокамера не зафиксировала. Следующее заседание суда состоится 11 ноября.

(„Свобода“, №39, 29 жовтня - 4 листопада 2002 р.)

***

Ситуація, яка склалася навколо забезпечення позову про захист честі і гідності голови Кіровського місцевого суду Кіровограда Володимира Ярошенка, загрожує банкрутством Кіровоградській обласній державній телерадіокомпанії. Після поразки на виборах кіровоградського міського голови В. Ярошенко подав низку позовів до ЗМІ. Свої страждання, зокрема, від Кіровоградської ОДТРК, він оцінив у. 1 мільйон гривень. У червні Кам’янський районний суд Черкаської області такий позов узяв до розгляду і 23 вересня заборонив ТРК використовувати власні кошти, а 18 жовтня ухвалив рішення про стягнення з Кіровоградської ОДТРК на користь В. Ярошенка 300 тисяч гривень. Останнє рішення за апеляційним судом Черкаської області.

(„Голос України“, №204, 5 листопада 2002 р.)

***

Практика висунення необгрунтовано високих грошових позовів до ЗМІ зафіксована у всіх областях України. Скажімо, є в Кіровограді газети „Україна-Центр“ та „Кіровоградська правда“. Один з кандидатів на посаду міського голови обласного центру Ярошенко оцінив завдані йому моральні збитки у 500 тисяч гривень до „України-Центру“ та в 100 тисяч гривень до „Кіровоградської правди“. Колишнього голову суду не зупинив навіть той факт, що позови до газет подані на матеріали, процитовані з інших видань.

Інший екс-кандидат зажадав у рахунок компенсації моральних страждань 10 млн. гривень.

Голова Зміївської райдержадміністрації Харківщини Іван Омельченко визначив суму позову до „Зміївського кур’єру“ в 600 тисяч гривень.

Більшість ухвал місцевих судів на користь „держпозивачів“ Верховний Суд України скасував як безпідставні.

(„Сільські вісті“, №126, 25 жовтня 2002 р.)