MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

25 вересня - 18 жовтня 2003 р

08.04.2004   
ПРАВА ЛЮДИНИ 

Проблеми правозахисту

Геннадій Удовенко: "Чи можете ви уявити, щоб американець писав скарги Джорджу Бушу?!" Інтерв’ю

— Нині триває процес розгляду бюджету на наступний рік. Як заведено, кожен парламентський комітет вносить свої пропозиції. Ми теж осторонь не залишилися. Зокрема, я вже двічі порушив перед урядом питання: чому в

Держбюджеті відсутні будь-які асигнування на захист прав людини? Чому немає ані розділу, ані статті про це?

— Ви гадаєте, в бюджеті повинен бути такий специфічний окремий розділ?

— Безумовно. Оскільки основні права й свободи людини в Україні на кожному кроці порушуються, то повинні бути заплановані певні кошти, які спрямовувалися б на їхній захист. Це нам диктує елементарна логіка. В минулорічному бюджеті був такий собі підрозділ із назвою "Правоохоронна діяльність і захист прав людини", однак підтекст у нього був досить вузький — скажімо, охорона громадян на вулиці. Від хуліганів, бандитів тощо... Мова тоді велася суто про фізичний захист. А захист судовий? Соціальний? Економічний? Всі ці аспекти фігурують у бюджеті вельми опосередковано. Після певних дискусій ми дійшли висновку, що ситуацію треба змінювати радикально: коригувати і бюджет, і бюджетний кодекс. Це довгий процес, але ми вимагаємо, аби певні видатки на захист прав людини були передбачені вже найближчим часом.

Це потрібно зробити ще й для поліпшення іміджу України в світі. Ми постійно перебуваємо в епіцентрі гучних міжнародних скандалів. То вбивства журналістів, то корупція... Міжнародні правозахисні організації - "Amnesty International", "Репортери без кордонів" — дуже прискіпливо спостерігають за нами і, як правило, дуже низько оцінюють наш поступ у царині прав людини.

— Так, це загальновідома річ. Але повернімося до пропозиції, яку вніс ваш

комітет. Як вона виглядатиме на практиці? Себто як саме витрачатимуться

бюджетні гроші?

— Ясна річ, коштами повинна розпоряджатися певна державна установа.

— Отже, йдеться про створення якоїсь нової структури?

— Авжеж. Такої, яка була б зобов’язана допомагати громадянам і забезпечувати їхні права.

— А хіба в нас мало таких структур? Скажімо, існує інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини...

— Уповноважений — це представник законодавчої влади. В Ніни Карпачової, яка обіймає сьогодні цю посаду, радше наглядові функції. Потрібна ж організація з функціями виконавчими, організація прямої дії. В принципі, на цю роль цілком підходило б уже існуюче міністерство юстиції. Наприклад, у Польщі воно так і називається — міністерство справедливості... Однак наші урядовці від юстиції, м’яко кажучи, не дуже бажають взяти на себе завдання цю справедливість наводити і захищати права людини. Тому, вочевидь, треба створити нову організацію.

— А чим конкретно цей новий орган мав би займатися? Що було б у його владі?

— Безперечно, він мав би надавати юридичну і будь-яку іншу допомогу тим українцям, які вибрали не пасивну, а активну позицію, себто намагаються захищати свої права.

— Йдеться про оплату адвокатів? Оформлення позовних заяв?

— І про те, й про друге, і про таке інше в цьому ж дусі. Чи замислювались ви коли-небудь, чому нинішні українці не поспішають до суду, а воліють писати скарги на своїх кривдників? Цього року Генеральна прокуратура отримала 230 тисяч скарг. Наш комітет нині отримує менше подібних листів, бо їх левову частку перебирає на себе Ніна Карпачова. Але все одно скарг багато... Чому ж громадяни пишуть? Чи можете ви уявити, аби американець писав скаргу Джорджу Бушу?! Та це ж у США виглядало б як абсурд. У нас це - спосіб життя. А вся причина в тому, що в людей немає грошей на суд та інші юридичні процедури. Фінансова допомога громадянам у цьому плані дуже потрібна. І її могла б надавати ота нова структура. У нас суд виявився безсилим відстоювати інтереси громадян, хоча ми й запровадили віднедавна безстрокове обрання суддів на посади. Більше того: найбільша кількість скарг стосується саме дій суду.

— Неважко припустити, Геннадію Йосиповичу, що ваша пропозиція викличе цілий фонтан докорів. Мовляв, зайві витрати вбогих бюджетних коштів, роздування бюрократичних штатів, клонування нових начальників...

— У нинішній катастрофічній ситуації я не бачу іншого виходу, окрім як спробувати створити в Україні своєрідне міністерство справедливості. І для опонентів повторюю: наша новація - можливо, найлогічніша й найприродніша з усіх, які тільки можуть бути. Ми говоримо в бюджеті про що завгодно — промисловість, дороги, транспорт, але абсолютно обминаємо найважливішу сферу життя людини — забезпечення її прав і свободи слова.

(«Сільські вісті, №120, 14 жовтня 2003 р.)

***

Совет Европы осуждает Украину за грубые нарушения прав человека и пренебрежение демократическими стандартами. Особую обеспокоенность СЕ вызывают жестокое обращение с заключенными, преследование непослушных судей и ограничение свободы прессы. В докладе, подготовленном для Парламентской ассамблеи депутатами от Дании Ханне Северинсен и от Лихтенштейна Ренате Вольвенд, подчеркивается, что Украина во многих сферах нарушает демократические принципы правового государства, которые она признала, став членом Совета Европы.

Как сообщают «Подробности» со ссылкой на «Frankfurter Rundschau», оглашая результаты проведенной экспертизы, правозащитницы обратили особое внимание на выводы Комитета СЕ по борьбе с применением пыток. Эксперты комитета утверждают, что украинские заключенные подвергаются пыткам. Тюрьмы переполнены, а медицинское обеспечение в них плохое. Кроме того, в заключении находятся лица, приговоренные к слишком строгим наказаниям, что заставляет классифицировать их как политических заключенных.

СЕ упрекает Украину в посягательстве на независимость юстиции. Эксперты ПАСЕ приводят в качестве примера давление Генпрокуратуры на непокорных судей, пытающихся принимать решения в соответствии с законом.

Значительное внимание в докладе уделено ситуации со свободой прессы. Эксперты ПАСЕ осудили крайне низкий уровень раскрытия многочисленных актов насилия над журналистами. Отмечается, что правоохранительные органы и налоговая полиция используют свои полномочия для усмирения критических СМИ.

В практике официальных предписаний к форме подачи информации, так называемых темниках, СЕ усматривает новый вид скрытой цензуры. Страсбург критикует Украину за то, что у оппозиции нет доступа к электронным СМИ, в особенности к государственной Национальной телерадиокомпании. Северинсен и Вольвенд прямо указывают на попытки власти во главе с президентом Кучмой, подвергнуть еще более жесткому контролю государственные, принадлежащие олигархам, и независимые СМИ. (Иван Чуга)

(«Вечерние вести», №146, 30 сентября 2003 г.)

***

Наталья Стативко, главный редактор еженедельника "Объектив-Но"

Заканчивается в Украине год от рождества Христова 2003, от начала независимости двенадцатый. За прошедшую дюжину лет родина гарантировала гражданам практически все права, сформулированные человечеством. Прошедшая недавно в Киеве конференция «Свобода слова и права человека в Украине — 2003» устами отечественных и зарубежных экспертов констатировала, что практически все они у нас нарушаются.

Итак, что мы имеем в теории. Конституция Украины. Раздел II «Права, свободы и обязанности человека и гражданина», статьи 21-68. Сорок семь статей про «каждый человек имеет право на...». Причем, юристы нашу Конституцию в этой части очень хвалят, говорят, права человека прописаны в соответствии с международными нормами. А еще есть Всеобщая декларация прав человека, принятая ООН в 1948 году, и составленные на ее основе Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах и Международный пакт о гражданских и политических правах, которые были ратифицированы Украиной в составе СССР в 1973. Это — основа основ прав человека, и у нас эти документы тоже имеют силу закона.

Далее — Конвенция против пыток, Конвенция о ликвидации всех форм дискриминации в отношении женщин, Конвенция о правах ребенка, Минимальные стандартные правила обращения с заключенными... ООН индексировано 25 международных договоров в области прав человека. 16 из них ратифицированы Украиной, а значит, согласно Конституции, имеет силу большую, чем национальные законы. В общем, с точки зрения законодательства мы в мире выглядим солидной и серьезной правовой державой.

«Соблюдение прав и свобод человека и гражданина является неотъемлемой частью интеграционного процесса Украины в Европу и становления ее как развитой, демократической страны. Как гарант прав и свобод человека, Президент Украины считает развитие и расширение этого аспекта своей деятельности приоритетным и обязательным», сообщает гражданам сайт президента Украины.

Добавить можно разве что из Кнышева: «Каждый имеет право налево»!

Обещать — не значит жениться

Теперь к практике. На конференции оптимистом выглядел только свеженазначенный посол США в Украине Джон Гербст. Во-первых, это было его первое публичное выступление, во-вторых, он дипломат, и позитивное отношение к стране пребывания положено ему по должности.

Остальные выступающие, не связанные политесом, портили картину правового благополучия напрочь.

Конечно, далеко не все права и не все нарушения успели обсудить на конференции, но то, что прозвучало, — впечатляет.

Мы оба лжем, и оба это знаем...

Региональный мониторинг свободы прессы, проведенный Ассоциацией профессиональных журналистов и рекламистов Житомирщины с апреля по август 2003 года, показал, что мы с вами не имеем толком доступа к информации — «основного права человека и критерия всех основных свобод», по мнению ООН. «Факти свідчать про втручання місцевих органів влади, зокрема підрозділу обласної держадміністрації, у діяльність редакцій місцевих періодичних видань шляхом розсилки чи передачі їм матеріалів, обов’язкових для друкування в газеті. Характерним є і те, що в місцевій пресі спостерігається тенденція до штучного висвітлення суспільно-резонансних тем під однім кутом зору. Альтернативна точка зору зовсім відсутня у державних ЗМІ, недостатньо представлена у недержавних».

Впрочем, это уже давно стало общим местом. Хочется только отметить, что скандал с «темниками», парламентские слушания и Манифест украинских журналистов по поводу политической цензуры случились ДО проведения этого мониторинга. Сейчас под Манифестом стоит 473 подписи. И в то же время «указания и рекомендации» продолжают поступать в редакции. Часть документов выходит из стен Верховной Рады и Кабинета Министров под грифами «Не для печати» и «опубликованию не подлежит» и оказывается недоступной ни для журналистов, ни для граждан вообще. И это при том, что ограничение доступа к информации предусмотрено у нас только Законом Украины о государственной тайне, в котором таких грифов нет. «Реквизиты каждого материального носителя секретной информации должны содержать гриф секретности, который соответствует степени секретности информации, установленной решением государственного эксперта по вопросам тайн, — «особой важности», «совершенно секретно», «секретно» (Ст. 15). «Отнесение информации к государственной тайне осуществляется мотивированным решением государственного эксперта по вопросам тайн по его собственной инициативе, по обращению руководителей соответствующих органов государственной власти, органов местного самоуправления, предприятий, учреждений, организаций или граждан» (Ст. 10). «Не относится к государственной тайне информация: о состоянии окружающей среды, о качестве пищевых продуктов и предметов быта; об авариях, катастрофах, опасных природных явлениях и других чрезвычайных событиях, которые произошли или могут произойти и угрожают безопасности граждан; о состоянии здоровья населения, его жизненном уровне, включая питание, одежду, жилье, медицинское обслуживание и социальное обеспечение, а также о социально-демографических показателях, состоянии правопорядка, образования и культуры населения; о фактах нарушений прав и свобод человека и гражданина; о незаконных действиях органов государственной власти, органов местного самоуправления и их должностных лиц; иная информация, которая в соответствии с законами и международными договорами, согласие на обязательность которых дано Верховной Радой Украины, не может быть засекречена» (Ст. 8). А на официальном сайте «Законодавство України» (http://alpha.rada.gov.ua), в разделе «нові надходження» читаем: «У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ від 1 жовтня 2003 р. N 1131/2003 (Текст не для друку)». О чем Президент указать изволил? Кому? И как исполнять? Кто и на каком основании принял решение «не для друку»? Молчит интернет...

Далее. 1 января будущего года вступает в силу новая редакция Гражданского кодекса, отдельные статьи которого вообще ставят под сомнение возможность работы журналистов. Ну и, наконец, в ближайшее время СБУ намерена заставить всех интернет-провайдеров установить за свой счет оборудование, которое полностью отменит право человека на тайну переписки. Причем — в конечном итоге мы же сами и заплатим за то, что «люди в штатском» будут читать наши письма. Потому что провайдеры, как нормальные бизнесмены, внесут цену принудительной покупки в стоимость своих услуг.

Доклад на тему доступа граждан к информации делал глава комитета Верховной Рады по вопросам свободы слова и информации Николай Томенко, и после описания положения дел он признался, что комитет не имеет возможности ни лоббировать выполнение этих прав, ни блокировать принятие законов, отменяющих «основу основ» прав человека.

Солдат ребенка не обидит

Вот прямо сейчас, пока вы читаете эту статью, где-то недалеко, за толстыми стенами или в подвале один гражданин Украины делает другому «ласточку»: кладет на живот со связанными за спиной руками и ногами — и ждет признания в совершенном преступлении. Или «слоника»: надевает другому противогаз и постепенно перекрывает доступ воздуха. И тоже — ждет признания.

Так у нас реализовано право человека на свободу от жестокого и унизительного обращения и пыток.

Докладчик на конференции — глава Комитета Верховной Рады по вопросам прав человека, национальных меньшинств и межнациональных отношений Геннадий Удовенко. Выводы: пытки в Украине применяются, а то, что совсем небольшой процент жалоб удается доказать — показатель закрытости системы и защиты судами чести мундира, а не признак «напраслины», возводимой на тех, кто именуется «охраняющими право».

«У в’язницях та слідчих изоляторах у 2001 році загинула 1381 особа, велика частина з яких — через жорстоке поводження», — сказал Удовенко.

Новый Криминальный кодекс, который вступил в силу 1 сентября 2001 года, предусматривает от 3 до 10 лет лишения свободы за применение пыток, однако, по данным Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека Нины Карпачевой, в течение всего следующего года не было принято к рассмотрению ни одной жалобы на применение пыток.

Мелочи жизни

Это два самых простых примера. В смысле, самых упоминаемых. А сколько их еще, наших неотъемлемых и гарантированных. Свобода места проживания (уведомительная, а не разрешительная система прописки). Свобода покидать любую страну и возвращаться (то есть, загранпаспорта должны выдаваться государством и по первому требованию, а не в коммерческих фирмах и по цене, завышенной в пять раз). Неприкосновенность жилища (милиция без санкции не вламывается с обыском, коммунальщики вашу трубу с газом не перерезают). И еще много-много всякого разного. Того, к чему мы привыкли. Того, на что мы не обращаем внимания, когда это касается кого-то другого. Того, что, конечно, должно выполняться, когда речь идет о нас — хороших порядочных людях. Но что можно «слегка подвинуть», если речь идет о преступниках.

Отдам котенка в хорошие руки или утоплю

Нарушают чиновники, нарушает милиция, нарушают работодатели, и мы с вами тоже нарушаем чьи-то права, например, оставляя своего ребенка вечером одного.

А что делать? Родителям надо работать. А чиновникам — пополнять скудную зарплату. Милиции — выполнять план по раскрываемости. Власти — хорошо выглядеть в прессе. Никто не нарушает чужие права от вредности характера или из спортивного интереса. Просто они так мешают решать свои, сегодняшние и важные, проблемы!

То есть, права человека сегодня для нас ценность настолько же непререкаемая, насколько и необязательная — примерно, как десять заповедей. Никто же не говорит, что их не стоит придерживаться, но на деле практически при каждом случае мы откладываем их до лучших времен. И государство наше делает то же самое.

Дальше — сами

Но. Нарушение закона есть преступление. А преступление, согласно закону, предусматривает наказание. Права и свободы граждан гарантированы в Украине основным законом и подкреплены ратифицированными международными Конвенциями. Почему же нас никто не наказывает?

Прежде всего, потому, что это Уголовный кодекс сформулирован понятно и четко: если гражданин совершил такое-то деяние, его следует лишить свободы на такой-то срок. А в Конституции и Международных Конвенциях написано «никто не может...». То есть непонятно, кого, собственно, наказывать, если что.

Конечно, какие-то санкции за нарушения международных договоров прописаны в самих договорах. Но государство, не будь дурак, ратифицирует только те Конвенции, санкции которых вполне может, скажем так, «переморгать».

Конечно, в худшем случае, ООН может исключить государство из своих рядов. В том числе и за систематические нарушения положений Устава и ратифицированных Международных договоров. Но, во-первых, за всю историю ООН такого прецедента не было. А во-вторых, даже если это случится, граждане наказанного государства в результате общественно-показательной порки останутся совсем уж один на один со своими нарушенными правами и без надежды на помощь хотя бы международных правозащитных организаций.

А помощь от них имеет место быть. Правда, она индивидуальна (вполне реальные санкции Европейского суда могут быть применены к государству в случае признанного нарушения им права конкретного человека).

Вообще говоря, уповать украинским гражданам имеет смысл именно на Совет Европы, куда нас приняли, поверив на слово, и где есть ПАСЕ, которая внимательно следит за выполнением обещаний и жестко (хотя и только морально) карает за их нарушения. И Евросоюз, куда нас пока не берут и который тоже очень привередлив в вопросе защиты прав человека.

Что касается ООН и санкций, применяемых по его резолюциям, то это совсем уж область мечты прекраснодушной. Может быть принята резолюция, осуждающая ситуацию в стране и нарушения ею прав человека. Но для этого на трибуну ООН должен выйти очень уважаемый гражданин Украины и привести очень убедительные доказательства, что журналисты гибнут не в бытовых драках или «слоники» действительно водятся в наших широтах. (Вот для чего стране нужен академик Сахаров!) Давайте смотреть правде в глаза: хоть нас и сорок девять миллионов, а выступать некому! А по совокупности преступлений и отчетов правозащитных организаций такие вопросы не решаются.

А по-настоящему крутые меры — принятие Советом Безопасности ООН с последующим одобрением Генеральной Ассамблеи решения о применении финансовых санкций или о вводе миро-творческих войск, предусмотрены только в случае предотвращения или прекращения вооруженных конфликтов и преступлений против человечества (геноцида). Ну и как наказание за терроризм. То есть, права человека тут ни при чем, и нам это «не светит». (Слава богу!)

Так что придется самим. То есть, каждому из сорока девяти миллионов. Минус чиновники. Минус милиция. Минус власть. Все равно на миллионы считаем.

И каждый день. По каждому факту. Долго и нудно. Строго по процедуре. Много-много лет. В ожидании, что экономическая ситуация улучшится и этого кому-то окажется достаточно, чтобы жить по закону. И без надежды на полную победу — сегодня нет страны в мире, где бы неукоснительно соблюдались все права и свободы.

Законы у нас все-таки есть. Дальше — сами.

Кампания против пыток и жестокого обращения в Украине

Осуществляется Харьковской правозащитной группой совместно с партнерскими организациями при финансовой поддержке Европейской Комиссии.

В ходе выполнения Проекта мы предполагаем действовать в нескольких взаимосвязанных направлениях.

1.Мы намерены проводить мониторинг ситуации и информировать общество о проблеме пыток и жестокого обращения в Украине и о тех мерах, которые предпринимаются для решения этой проблемы.

2.Мы намерены провести исследование эффективности правовой системы Украины в предупреждении пыток и жестокого обращения, чтобы выяснить соответствие национальной правовой системы международным обязательствам Украины в области предупреждения пыток и защиты права на свободу и личную неприкосновенность.

3. Мы намерены проводить стратегические судебные процессы в национальных и международных инстанциях, чтобы высветить существующие проблемы и способствовать развитию законодательства и судебной практики в сторону имплементации международных стандартов в сфере защиты от пыток и права на свободу и личную неприкосновенность.

4.Проект предполагает также создание Фонда профессиональной помощи жертвам пыток и других форм жестокого обращения, который поможет жертвам пыток получить квалифицированную правовую, врачебную и экспертную помощь.

В ходе проекта предполагается создание базы данных судебных решений, в которых решаются вопросы, связанные с проблемами привлечения к ответственности в случае применения пыток, незаконного задержания и ареста, практики рассмотрения вопроса о заключении под стражу и продлении сроков содержания под стражей, практики административных арестов.

Мы надеемся, что в ходе реализации проекта будут сделаны значительные шаги для создания эффективной системы предупреждения пыток и других форм жестокого обращения:

-станет более эффективной практика расследования при предполагаемом применении пыток и снизится вероятность безнаказанного применения пыток;

-будут выработаны более ясные условия законного задержания, а содержание под стражей правоохранительного органа до доставления к судье станет менее продолжительным и более контролируемым со стороны судебной власти;

-станет более эффективным судебный контроль за деятельностью правоохранительных органов, как в ходе главного судебного разбирательства, так и в ходе других судебных процедур;

5.суды в своей практике станут больше опираться на международные и европейские стандарты защиты от пыток и защиты права на свободу и личную неприкосновенность;

-законодательство приобретет большую определенность и восполнит пробелы, которые создают возможность для применения пыток и безнаказанности должностных лиц, причастных к их применению.

Мы надеемся на поддержку всех, кого волнует существование пыток и жестокого обращения в Украине.

Харьковская правозащитная группа

Ул. Иванова, 27 кв. 4, г. Харьков-2, Украина,(380 572) 14-35-58,(380 572) 436-455

[email protected], www.khpg.org

(«Объектив-Но», №42, 16 октября 2003 г.)

Проблеми законодавства

Резонансні справи

Доки ВСУ збереться розглянути касацію по справі банку «Слов’янський», термін Бориса Фельдмана добіжить кінця. «УМ» вже розповідала про те, яка доля спіткала касаційну скаргу в «справі 9 березня», подану до Верховного Суду України. Верховний Суд відмовився її розглянути, посилаючись на резони, зрозумілі тільки тим, хто їх обстоює. Однак навіть прийняття касації до розгляду за наших умов ще не означає просування справи до її перегляду. Це — приклад вже з іншої «опери», точніше — зі спектаклю під назвою «справа банку «Слов’янський». Загальна канва подій довкола банку та його колишнього віце-президента Бориса Фельдмана є добре відомою. Обвинувачений свого часу в ухилянні від сплати податків та розкраданні великої суми грошей, Борис Фельдман був засуджений судом першої інстанції до дев’яти років позбавлення волі. В дійсності ж, як прокоментував ситуацію адвокат Фельдмана Андрій Федур, «ніякого ухиляння не було. Це перша справа в Україні, коли людину звинувачують в несплаті податків з грошей, отриманих у позику. Тобто перша кримінальна справа. Бо подібні спроби були, але вони нічим не закінчувалися. Є десятки судових рішень, в яких йдеться про те, що гроші, отримані в позику, не включаються до валового доходу підприємства і не є об’єктом оподаткування. Податківці неодноразово намагалися щось подібне протягнути в суді (правда, досі ще не ставилося питання про кримінальну відповідальність), але кожного разу господарські суди України їм в цьому відмовляли. Існує навіть лист Вищого Господарського суду, який роз’яснює, що позика не тягне за собою податкове зобов’язання. Що ж до факту розкрадання грошей, то його як такого взагалі не було в природі. Ніхто ні в кого нічого не крав. І переконатися в тому, що ніякого розкрадання не було, дуже просто, якщо просто подивитись на вступну частину вироку. Там вказані всі учасники процесу: судді, секретарі, представники державного обвинувачення, захисники, підсудний Фельдман, немає лише потерпілого. Цього вже достатньо, щоб не морочити собі голову. Підтвердження мого висновку також є у вироку. Згідно з ним, суд залишив цивільній позов без розгляду. Але ж кримінально-процесуальне законодавство знає лише один випадок, коли цивільний позов залишається без розгляду — це тоді, якщо винесено виправдальний вирок. Чому суд не прийняв рішення стягнути з Фельдмана буцімто вкрадені ним 7 мільйонів гривень? Тому що не було на користь кого їх стягувати. Немає того, кому завдана ця шкода, тому суд був змушений залишити позов без розгляду. Але й виправдати Фельдмана він не міг. Бо, на мою думку, була певна вказівка влади засудити його, і суд це зробив».

Так розвивалися події майже півтора року тому. Після вироку Луганського суду (під головуванням судді Луб’яного), куди без жодних на те законних підстав направили справу банку «Слов’янський», настала черга апеляційної інстанції. Як і слід було очікувати, Апеляційний суд вирок Борису Фельдману залишив без змін. Найбільш промовистим моментом апеляційного розгляду справи Фельдмана була відсутність... самої справи. Тоді фігурував навіть супровідний лист від Артемівського суду міста Луганська до колег з суду апеляційного, яким вони сповіщаються про те, що ними буде отриманий лише незначний огризок справи у вигляді кількох томів, але аж ніяк не всі матеріали в цілому. «Отже, про яку повноту та об’єктивність дослідження судом доказів по справі можна говорити? — ставить питання Андрій Федур. — Це мені нагадує навчання в середній школі за радянських часів, коли діти не вивчали твори класиків, так би мовити, в оригіналі, а лише читали їхні уривки за хрестоматією».

Окрім цього правового безглуздя, в Апеляційному суді, як і під час попередніх слухань, відбувалося свавільне позбавлення підсудного та його захисників слова. Без жодних пояснень судова колегія під головуванням судді Запорожченко позбавила захист права на відповідь стороні обвинувачення. Так само, говорить Федур, було проігноровано і право підсудного на участь у судових дебатах. Коли на цьому етапі слухань Борис Фельдман почав свій виступ, Запорожченко піднялася, почала складати на своєму столі папери і, зронивши: «Ну все, досить!», видалилася разом з почтом до нарадчої кімнати. Якщо Апеляційному суду було «досить» правосуддя, то засудженому Фельдману його продовжує бракувати. Тому іще на початку цього року захисники Бориса Фельдмана подали касаційну скаргу на винесений вирок. 13 березня касація надійшла до ВСУ. Однак і досі справа банку «Слов’янський» до розгляду не призначена. «Чому не призначена — невідомо, коли буде призначена — невідомо так само, — говорить Андрій Федур. — Переконаний, що навіть Василь Маляренко має прийти до висновку про необхідність скасування вироку в цій справі. Мабуть, у цьому і полягає проблема — у беззаперечності того, що вирок треба скасовувати..Вся ця справа — якесь мракобісся, що має офіційну назву судового процесу. Складається враження, що і судді відчувають себе акторами у не відомо ким поставленій п’єсі. Такий приклад: лише один перелік порушень, яких припустився суд Луганська, у касаційній скарзі займає три аркуші, набрані восьмим кеглем. Сьогодні важко знайти того, хто, ознайомившись із вироком суду, не розумів би, що фактично ніяких обвинувачень на адресу Фельдмана немає. Є лише спроба засудити людину за принципом: «Була б людина — стаття знайдеться».

«Банк «Слов’янський» був ласим шматочком, там є що забирати, — продовжує Федур. — Одна лише реалізація векселів показує, що було у цій справі справжньою метою: заволодіння власністю і перерозподіл її. На сьогоднішній день вкладники банку не отримали своїх грошей. Але вони від самого початку найменше цікавили будь-кого у цій справі, вони взагалі не проходять у ній як потерпіла сторона... Мені цікаво, а чи знає Кучма, як насправді, говорячи мовою сучасного істеблішменту, дерибанили цей банк? Як розкрадали його активи та до чиєї кишені перейшли капітали? Це я вважаю головним питанням. Турбує також життя та фізичне здоров’я Фельдмана — є причини хвилюватися за це хоча б тому, що зараз у справі Лазаренка американцями він заявлений як свідок... Чи не вийде з Фельдманом так само, як із Гончаровим — «причина смерті невідома», і до побачення?».

Повертаючись до касації у справі Фельдмана, слід зазначити ще такий момент. Розглянувши касацію «на вирок Артемівського районного суду міста Луганська від 19 квітня 2002 року», ВСУ в особі судді Косарєва встановив, що «зміст касаційної скарги відповідає вимогам ст. 350, 384, 386, 398 ч.1 КПК України», та ухвалив рішення «витребувати кримінальну справу щодо Фельдмана Бориса Мордуховича». І хоча останнє речення в процитованому документі — «Постанова оскарженню не підлягає», Артемівський суд Луганська, куди надійшла постанова, дозволив собі рішення «старших» колег дещо відкоригувати. Луганські судді письмово повідомили ВСУ, що надсилають до столиці лише приблизно п’яту частину кримінальної справи — всього лише 21 том. Постає питання: де ще сотня томів і чому «луганчани» на власний розсуд визначають, що зацікавить, а що буде зайвим при розгляді справи у касаційній інстанції? Хто уповноважив місцевий суд тримати на подібній «дієті» суд Верховний? Якщо на небі запалюються зірки, а в судах зникають томи кримінальних справ, отже, це комусь потрібно?

(«Україна молода», №176, 25 вересня 2003 р.)

***

Станислав Речинский. Очерки украинской коррупции. (Генпрокурорское «шоу»)

23 сентября в Кировограде состоялось очередное слушание дела по обвинению бывшего главного оперуполномоченного Главного управления уголовного розыска МВД Бориса Федоровича Панченко в злоупотреблении служебным положением. Напомним, что полковник Панченко — один из членов объединения «Антимафия», в прошлом помощник народного депутата Анатолия Ермака, а после его гибели — помощник народного депутата Григория Омельченко.

В 2000 году Панченко по доносу и заказу входящего в пинчуковский клан израильского бизнесмена Вадима Шульмана обвинили в том, что он в 1996 году, злоупотребляя своим служебным положением, помогал уйти от уголовной ответственности Леониду Вульфу — криворожскому, скажем так, «авторитетному» предпринимателю. Интересно, что именно в 1996 году Панченко по личному указанию тогдашнего заместителя министра внутренних дел Леонида Бородича занимался разработкой коррумпированных связей криворожских правоохранителей и бандитов. Еще интереснее, что уголовное дело против Панченко возбудили сразу же после загадочной гибели Бородича. В числе фигурантов, которых разрабатывал Панченко, были многие высокопоставленные украинские чиновники. Это, видимо, и послужило причиной его ареста. По мнению Григория Омельченко, «проблема Панченко в том, что он является носителем чрезвычайно взрывоопасной информации в отношении очень многих высоких должностных лиц нашего государства. Цель уголовного дела, возбужденного против него, была одна — чтобы Панченко умер в СИЗО и унес всю эту информацию с собой в могилу».

И вот, наконец, в конце 2002 года четвертый(!) состав суда начинает слушание дела, возбужденного в 2000 году по фактам, якобы имевшим место в 1996 году. Завидная оперативность нашего следствия и суда! Особенно, если учесть, что за время следствия Борису Панченко пришлось отсидеть в СИЗО трех областей Украины два с лишним года.

Прежде чем вернуться в судебное заседание, сделаем небольшое лирическое отступление, посвященное последним «ноу-хау» нашей прокуратуры. Если раньше обычному украинцу были известны только «маски-шоу» (налеты «Беркута» или налоговой «Рыси»), то в последнее время «шоу» начали широко практиковать и сотрудники прокуратуры. Достаточно вспомнить, как недавно угрожали забастовкой следователи Генпрокуратуры, если Верховная Рада не даст согласия на привлечение к уголовной ответственности Юлии Тимошенко. Весьма «креативная» была находочка. Не иначе как Пискун нанял для своего ведомства пиарщика. Еще одна новинка из последних — вызывать журналистов в прокуратуру как свидетелей по факту публикации. Это «ноу-хау» Генпрокуратура использовала, когда раскручивала позорно провалившееся дело по обвинению судей Апелляционного суда Киевской области в фальсификации приговора в отношении бывших руководителей ЕЭСУ. Допросили уже нескольких журналистов, писавших на эту тему. Но делается все это, мягко говоря, как-то странно. Почему-то, например, допрашивают журналиста, который и вовсе не был на судебном заседании, а писал статью на основании сообщений информагентств. Другого журналиста, присутствовавшего на суде, спрашивают, кто открывал дверь в зал заседаний, кто приносил дело и подобные вещи, которые журналист помнить вовсе не обязан. Особенно дико это выглядит, если учесть, что на этом заседании присутствовали сотрудники Генпрокуратуры. Цель таких вызовов очевидна: не удалось привлечь журналистов к ответственности за «препятствование работе должностных лиц» (помните такую пискуновскую «мульку»), так хоть нервы помотаем допросами. Но такие генпрокурорские «находки» — это эксклюзив. А вот из хорошо обкатанного нельзя не отметить прокурорские «десанты» на судебные заседания. Если присмотреться, то на всех процессах с политической окраской в зале кроме государственного обвинителя присутствуют несколько сотрудников Генпрокуратуры. Среди зрителей. В качестве «группы поддержки». И как напоминание судье о «серьезности» процесса. Совсем недавно в Шевченковском суде Киева на заседании по делу Геннадия Тимошенко и Антонины Балюры помимо троих(!) обвинителей в зале я насчитал не менее четырех сотрудников Генпрокуратуры. Для чего они там сидели, не ведаю. То ли, чтобы надзирать за работой своих коллег — государственных обвинителей, то ли к журналистам присматриваться — надо же знать, кого потом вызывать на допросы. Тактика, кстати, старая, еще «совковая», когда на процессах над диссидентами «народ» в зале изображали кагэбисты и оперотрядовцы.

Но вернемся к Панченко. На последнее судебное заседание по его делу в Кировоград явился генпрокурорский «десант» из шести сотрудников во главе с начальником управления по расследованию особо важных дел Генпрокуратуры Украины Николаем Дробиняком. Не откажем себе в удовольствии процитировать его речь в судебном заседании. Похоже, в отличие от многих своих косноязычных коллег г-н Дробиняк берет уроки ораторского искусства. По форме красиво, а содержание мы проанализируем ниже. Итак, речь г-на Дробиняка: «Я без чьего-либо принуждения, по своей собственной воле и инициативе попросил государственного обвинителя подать ходатайство о привлечении в качестве свидетелей членов следственно-оперативной группы Генеральной прокуратуры Украины. В то время, когда велось следствие по этому делу, я работал начальником следственного отдела по расследованию особо важных дел и осуществлял контроль по расследованию этого дела. Это дело является обычным делом, из которого сейчас пытаются раздуть политическое. Именно поэтому мы пошли на беспрецедентный шаг, попросив заявить ходатайство о допросе всех нас в этом судебном заседании. Это дело неоднократно заслушивалось на оперативных совещаниях как у Николая Обихода, так и у меня. Мы знали, с кем имеем дело. Мы знали, что это — бывший главный оперативный уполномоченный ГУР МВД. Мы знали, что любой наш шаг не только в плане нарушения закона по существу, но и по духу так или иначе в судебном заседании может выйти наружу и может стать причиной того, что нас будут порочить как следователей недобросовестных, наемных, как следователей, которые служат не государственным интересам, а каким-либо кланам и тому подобное. Это не голословные мои слова, они имеют под собой подтверждение, особенно, если учитывать статьи, которые были опубликованы в газете «Вечерние Вести» и на сайте «Украина криминальная». Речь идет об «Очерках украинской коррупции». Подробный анализ этих публикаций свидетельствует о том, что из обычного уголовного дела кое-кто пытается сделать политическое шоу, сказать, что Панченко является жертвой каких-то государственных органов, что Панченко вообще такая фигура, которая способна кому-то чем-то помешать. А я хочу сказать, что Панченко — человек, который совершил преступление и которому на основании документов, собранных следствием законным способом, предъявлено обвинение. Я еще хочу сказать такую вещь. Конечно, закон не запрещает защищаться обвиняемому всеми законными способами, говорить на черное — белое, на белое — черное. Но всему есть предел. И если сейчас нас, следователей и оперативных работников, проработавших много лет и достигших какого-то уровня в своем ведомстве, огульно обвиняют в том, чего не было и быть не могло, естественно, мы как профессионалы и как граждане Украины хотим защититься в этом судебном заседании. Мы защищаем не только свою честь, мы защищаем честь правосудия в этом государстве. Мы хотим своими выступлениями доказать подрастающему поколению, что не все можно оболгать. Не все можно поломать, что никак поломать нельзя. Мы хотим, чтобы в этом зале в конце этого рабочего дня установилась истина».

Слезы просто душили автора, когда он расшифровывал диктофонную запись этого «крика прокурорской души». Автор уже собирался писать заявление об уходе из журналистики, когда вдруг на глаза ему попался документ, категорически противоречащий пламенной речи г-на Дробиняка. Документ этот называется «Определение». И вынес его 14 июня 2002 года местный суд Кировского района города Кировограда относительно рассмотрения уголовного дела Бориса Панченко. По словам г-на Дробиняка получается, что дело Панченко Генпрокуратура подготовила просто идеально. А судейская коллегия Кировограда по поводу этого дела выносит определение, после которого уважающий себя следователь должен срочно подать в отставку: «В ходе досудебного следствия допущены существенные нарушения уголовно-процессуального закона, заключающиеся в нарушении права обвиняемого на защиту и требований УПК Украины об обязательном предъявлении обвинения и материалов расследования для ознакомления… В ходе досудебного следствия допущена односторонность и неполнота, которые не могут быть устранены в судебном заседании… В томе ѕ… допущена фальсификация материалов дела. Уголовное дело направить генеральному прокурору Украины для устранения недостатков судебного следствия».

Такие вот «идеальные» дела клепает наша Генпрокуратура и потом, не моргнув глазом и надувая щеки от важности, распинается о том, что «не все можно оболгать». Спрашивается, если это — «идеальное» дело, то каковы же дела обычные? Интересно, что после своей пламенной речи, когда пришло время отвечать на вопросы, г-н Дробиняк по существу дела практически ничего и не сказал, ссылаясь на свою большую загруженность такими громкими делами как убийства Гетьмана и Щербаня. Тоже своего рода «идеальное» дело, в котором большинство «преступников» мертвы или уже отбывают наказание за другие преступления. Или, может быть, «идеальное» — это «дело Вередюка-2» (об убийстве журналиста Игоря Александрова)? Когда фактически замучили невиновного человека. Да и нынешние «убийцы» как-то сомнительно выглядят.

Но вернемся к «идеальному» делу Панченко, в ходе которого самому Борису Федоровичу на седьмом десятке лет его жизни следователь Лелюк причинил телесные повреждения, а несовершеннолетнего сына Панченко довел до тяжелой болезни. В ходе которого Панченко, бывшего милиционера, намеренно посадили в одну камеру с особо опасным рецидивистом. И так далее, и тому подобное. Однако «идеализм» генпрокурорского «десанта» продолжался и после того, как Дробиняк закончил свое выступление в качестве свидетеля. Борис Панченко заявил, что «такого хамского отношения к суду» он еще не видел: «Дробиняк постоянно выходил из зала суда в коридор к еще не выступавшим свидетелям и явно их инструктировал. Он уже в качестве зрителя постоянно перебивал свидетелей, задавал вопросы, отвечал адвокату и прокурору вместо свидетелей. Когда я попросил удалить его из зала, судья сказал, что заседание открытое, и удалить его он не может. А когда моя супруга, услышав из уст следователя явную ложь, всплеснула руками, тот же судья пообещал дать ей 15 суток».

Вообще, генпрокурорское «шоу», которое гастролировало в Кировограде, похоже не столько на «защиту своей чести и чести правосудия», как квалифицировал его г-н Дробиняк, сколько на желание спасти липовое дело, уже однажды отправленное на доследование. На желание воздействовать своим «авторитетом» прежде всего на судью, чтобы добиться от него неправосудного решения. Так что это не «защита чести правосудия», а, скорее, преступление против правосудия, деяние, подпадающее под действие статьи 376 Уголовного кодекса. В этой статье говорится о том, что за «вмешательство в какой-либо форме в деятельность судьи с целью помешать исполнению им служебных обязанностей или добиться вынесения неправосудного решения» можно схлопотать срок. Если с использованием служебного положения, как в этом случае, то до трех лет. Однако не стоит впадать в идеализм и готовить передачи для г-на Дробиняка. Не то нынче время. Кстати, о времени: судебное заседание по делу Панченко продолжится 16 октября этого года. На заседание вызвали в качестве свидетеля бывшего заместителя генпрокурора Николая Обихода. Дело обещает быть весьма интересным, особенно если учесть, что один из фигурантов «дела Панченко» — Леонид Вульф, находящийся сейчас в израильской тюрьме «Ашкалон», — готов дать показания по этому делу при условии, что ему гарантируют безопасность. А Леониду Вульфу, поверьте, есть что рассказать.

(«Вечерние вести», №149, 3-9 октября 2003 г.)

Правоохоронні органи в політичних процесах

Леонід Кучма нарешті закінчує реформу силових відомств. Днями до складу Ради нацбезпеки та оборони, яку віднедавна очолює екс-голова СБУ Володимир Радченко, було введено міністра внутрішніх справ Миколу Білоконя, недавно призначеного міністра закордонних справ Костянтина Грищенка, нового голову СБУ Ігоря Смешка, екс-керманича РНБО і нинішнього міністра оборони Євгена Марчука.

Тепер можна більш-менш чітко говорити про те, чим займатиметься орган, про вдосконалення якого стільки говорив Леонід Кучма 24 серпня. За своєю суттю РНБО справді «надсиловий» орган, серед основних завдань якого — координація та нагляд за діяльністю «силовиків».

Опозиційні політики уже тривалий час заявляють, що останні ротації «ментів» та іже з ними — свідчення підготовки владної «сильної руки» до майбутніх виборів. Чим, приміром, можуть займатись «нацбезпечники», може свідчити документ, котрий днями оприлюднив голова парламентського Комітету з боротьби з організованою злочинністю і корупцією Володимир Стретович. «Довідка про підготовку деструктивними силами проведення масових акцій протесту до 16 вересня 2002 року», складена станом на 29 серпня 2002 року, містить інформацію про всі регіональні опозиційні сили по всій Україні. Як відзначає «нашоукраїнець» Стретович, у «цидулці» містяться телефони, домашні адреси, номери машин, інформація щодо бізнесу регіональних політичних діячів, дані про внутрішню роботу штабів політичних сил, про підготовку до масових акцій протесту. Папір, згідно з підписом, підготовлений «Центром СТРАУ УБОЗ МВС України». Народний депутат відтак висловив стурбованість тим, що міліція займається політикою. Цей же документ повністю підтверджує факт наявності стеження працівниками МВС за політичними фігурами в Україні.

(«Україна молода», №182, 3 жовтня 2003 р.)

Етнічні проблеми

Дмитрий Брук. Язык мой — ...мой

Проблема, которую мне хотелось бы затронуть, болезненна и в какой-то мере взрывоопасна. Но замалчивать ее, обходя острые углы того, что отчасти не вписывается сегодня в государственную политику, тоже не хочется. Иначе, не ровен час, можно вообще утратить одно из основных прав любого человека — разговаривать на том языке, который ближе.

Летом этого года мне предложили прочесть несколько лекций и провести практические занятия на семинаре для журналистов «Вопросы беженцев и миграции, роль СМИ в укреплении толерантности и борьбе с ксенофобией», который проводило Управление Верховного Комиссара ООН по делам беженцев и миграции в Харькове, Одессе и Львове. Казалось бы, от такого предложения глупо отказываться. Тем более что у меня давно была заветная мечта: увидеть жемчужину Украины — Львов. Но одно дело приехать во Львов в качестве туриста и совсем другое — в качестве человека, который должен проводить занятия для львовских журналистов. По меньшей мере, необходимо в совершенстве владеть украинским языком. Именно этот момент заставил меня отложить на некоторое время принятие решения. В душе кипела борьба двух противоположностей: с одной стороны, воспитанная и взлелеянная нашими СМИ уверенность в том, что население Западной Украины болезненно относится к русскому языку и, особенно, к гражданам Украины, предпочитающим общаться на этом языке. А с другой стороны — некоторые сомнения в объективности коллег, массово поднимающих тему противопоставления и борьбы двух языков. Профессиональный интерес и желание все увидеть своими глазами сыграли свою роль. Я принял решение ехать во Львов. И не просто ехать, но и провести на месте маленький эксперимент: говорить только на русском языке.

Удивительно, но к кому бы я ни обращался (естественно, на русском языке), тут же переходили на язык Пушкина и Лермонтова, Булгакова и Солженицына. При этом за все время пребывания во Львове я ни разу ни от кого не услышал упрека по поводу того, что я игнорирую государственный язык.

И знаете почему? Львов — город интеллигентных, образованных и умных людей. Город, созданный поляками, немцами, евреями, русскими и украинцами. Удивительно, но вы спокойно можете обращаться к львовянам на польском, русском или украинском, и они тут же в разговоре с вами перейдут на тот язык, который для вас ближе.

Удался ли мой эксперимент? Я так и не смог ответить себе на этот вопрос. Очевидно только одно: я понял, что не существует проблемы «натянутых отношений» и недопонимания между востоком и западом Украины. Она надумана! Все зависит исключительно от уровня внутренней культуры каждого человека в отдельности. Могу привести такой пример. Уже во второй мой приезд во Львов я честно признался участникам семинара, что не владею украинским языком в такой степени, чтобы говорить без ошибок. Поэтому предложил, чтобы ко мне обращались на украинском, а я буду отвечать на русском. В ответ один из участников (как выяснилось позже, не львовянин) бросил в зал реплику: «Так чого ви сюди приїхали? Щоб...» Но аудитория не дала закончить ему мысль возгласами негодования. И знаете, честно говоря, я не очень уютно себя чувствовал, когда потом многие подходили ко мне и извинялись за поведение своего коллеги.

Думаю, что у определенной категории читателей сложилось впечатление, что я не приемлю украинский язык. Отнюдь! Просто я твердо убежден в том, что ни один язык не может и не должен насаждаться в приказном порядке. Тем более в тех регионах, жители которых в силу географического положения или каких-либо исторических условий привыкли общаться на «другом», не государственном языке. Ведь не случайно по результатам переписи населения 1989 года, 12,3% украинцев (не жителей Украины, а именно украинцев) объявили, что не считают украинский язык родным. Очевидно, что эта проблема не стоит и выеденного яйца. Она отпадет сама собой, как только люди почувствуют необходимость отдавать предпочтение в повседневной жизни какому-то одному языку. Тем более что любой язык ценен и полезен человеку исключительно тогда, когда он владеет им в совершенстве (а это требует не одного года обучения) и имеет возможность найти себе достойного собеседника. Именно поэтому своего старшего сына я отдал в школу, где все предметы преподаются на украинском языке, английский язык учится с первого класса, а русский — со второго. Думаю, что когда он вырастет, то сможет свободно общаться на любом из этих языков. А значит, он не будет сталкиваться с той проблемой, которая сегодня остается актуальной для меня: когда понимаешь украинскую речь, свободно читаешь книги на украинском языке, смотришь телевизионные программы, но вот сам говорить по-украински не решаешься, так как думаешь на русском.

Кроме того, в ситуации с переходом на украинский язык в какой-то мере срабатывает третий закон Ньютона. То есть чем сильнее государство старается внедрить в массы язык приказным порядком, тем сильнее массы стараются противодействовать такому внедрению. Такая борьба бессмысленна и заведомо проигрышна для обеих сторон. Примером тому может служить ситуация с обязательным переводом телевизионных программ и телефильмов на украинский язык. Каждый журналист скажет, что материал будет удачным и интересным для читателя или зрителя только тогда, когда журналист думает и работает над его содержанием, а не над тем, как перевести то или иное слово на государственный язык. Кроме того, факт остается фактом: читать, смотреть или слушать что-либо лучше на языке оригинала, а не в чьем-либо переводе.

Или такой пример — случай из жизни. Пребывая по долгу службы в столице нашего государства, я заметил в газетном киоске красочно оформленное периодическое издание для детей под названием «Велика дитяча газета». Бегло пролистав газету, я отметил наличие многих познавательных материалов, игр и кроссвордов. Не удивительно, что рука сама потянулась к кошельку и извлекла из него полторы гривни. Сыну газета тоже понравилась, но, к великому счастью, он не успел ее прочесть! Когда уже дома я перелистывал страницы этой газеты, выходящей дважды в месяц тиражом 23 000 экземпляров, то совершенно случайно обратил внимание на фразу, выделенную более жирным шрифтом на одной из страниц: «Українці! Дамо жару! Ми найкращі!». После такого заявления авторов я прочитал все, что предлагают авторы своим маленьким читателям. А предлагают они вещи, которые, на мой взгляд, не только противопоказаны детям, но и слишком открыто пропагандируют национальный шовинизм. В рубрике «Партія українських дітей» авторы дают своим читателям следующие (далее цитирую) «партійні завдання»: «по-перше, ні в якому разі не переходьте з чужинцями на їхню мову, нехай навчаться шанувати українську» (Авт.: простите, но разве то, что англичанин или француз не владеют украинским языком, говорит о том, что они не уважают этот язык?)

«По-друге, зривайте всі оголошення, вивіски, плакати, писані не по-нашому. <...> Нехай вивчають українську грамоту — буде як добровільно-примусова терапія». (Авт.: Хорошо хоть указывают, что терапия будет не столько добровольной, сколько принудительной. Кроме того, где гарантия, что ребенок, начитавшийся подобной ахинеи, действительно не пойдет срывать вывески с магазинов и бить рекламные щиты с отсутствующими на них буквами украинского алфавита? А это уже попадает под действие Кодекса об административных правонарушениях и Уголовного кодекса Украины).

«По-третє, ігноруйте, коли до вас хтось звертається чужинською мовою. Вивчіть «Заповідь правдивого українця»: «Розмовляйте зі мною українською» і лише так відповідайте». (Авт.: Представляю, как в таком случае «поднимется» авторитет Украины на международном уровне! Того глядишь к признанным международным языкам в срочном порядке добавят и украинский! А уж об уровне культуры и воспитания наших детей, которые игнорируют обращения к ним, будут слагать легенды.)

«По-четверте, не читайте, ба навіть до рук не беріть нічого, що писане незрозу-мілою мовою. <...> Хай пишуть нашою мовою. Читайте тільки українською». (Авт.: И действительно, ну зачем Министерство образования так усложняет жизнь нашим детям, выпуская учебники по иностранным языкам с непонятными каракулями? Не берите их, детки, в руки, а то, не приведи Господь, ума-разума наберетесь, с жителями других стран общаться на равных сможете. А тут и поймете, что уровень жизни и свободы человека не от знания одного только государственного языка зависит!)

Да и сам лозунг, вынесенный в рефрен материала «Українці! Дамо жару! Ми най-кращі!» наводит на неутешительные мысли. Что-то уж слишком попахивает лозунгами, усердно пропагандируемыми в фашистской Германии. И не важно, что вкладывали авторы в понятие «украинцы»: национальную принадлежность или принадлежность к населению страны. В любом случае, утверждать, что нация или жители одной отдельно взятой страны лучше, чем остальные, могут только люди с больной психикой, завышенной самооценкой или комплексом неполноценности.

Знаете, каждый раз, когда сталкиваюсь с подобными случаями неадекватного проявления любви к Родине, у меня пропадает гордость за свою страну. Да и если наши дети будут следовать советам «Партії українських дітей», то они никогда не прочтут поэмы Шевченко «Слепая» и «Тризна», «Майскую ночь» Гоголя, «Слепого музыканта» Короленко, произведения, созданные Квиткой-Основьяненко, Марко Вовчок, Евгением Гребинкой, ибо написаны они были на русском языке!

Знаете, чем современная Украина отличается от большинства стран Европы? Тем, что на вопрос: «Кто вы по национальности?» — жители европейских стран ответят: немец, француз, итальянец, англичанин, поляк и т.д. При этом они неразрывно связывают свою национальность со своей страной и произносят это гордо! А вот многие ли из нас смогут с гордостью сказать, что они украинцы? Мне кажется, что до тех пор, пока наше государство не даст нам оснований для того, чтобы его уважали, вопрос о государственном языке будет бессмысленным. Иначе возникает ситуация, когда одинаково нищих, одинаково бесправных граждан пытаются еще больше разъединить, играя на их национальных интересах, а язык становится в этом случае удобным поводом для разъединения.

Что же касается упомянутой выше «Великої дитячої газети» (№15), то очень хочется узнать, отслеживают ли соответствующие органы то, ЧТО печатается на державній мові? Или думают, что в этом случае бумага все стерпит?

(«Объективно», №41, 9 октября 2003 г.)

***

Наталья Стативко, главный редактор еженедельника "Объектив-Но"

Украинская литература, учебник для 8 класса под редакцией Александры Бандуры и Нилы Волошиной. Утвержден Министерством образования Украины 26 февраля 1997 года. В предисловии авторы школярам советуют читать внимательно и вдумчиво: «Дуже важливим для роботи над твором є вміння уявляти зображені події та їх учасників, проникати в духовний світ персонажів, усвідомлювати виражені в ньому загальнолюдські ідеали».

А общечеловеческие идеалы предлагаются следующие: «А наш Рябко, кажу, все спати не вкладався. Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток... Щоб часом москалі (А їх тоді було до хріна на селі), Щоб москалі, мовляв, не вбрались до комори» (Петро Гулак-Артемовський. Пан та собака. Казка).

Вот и вопрос у не-крошки сына возник: почему москали, живущие в украинском селе, упоминаются автором аккурат в связи с воровством?

Не знаю, что ответил бы Маяковский. Когда он детишек наставлял, сказка уже полвека как была написана. А чуть позже, в разгар советской дружбы народов, вошла в школьную программу и уже оттуда перекочевала в нынешний учебник. Но тогда у школьников вопросы не возникали. Почему же теперь наши компьютерно озабоченные американизированные дети так остро реагируют?

Или так реагирует только мой сын, гражданин Украины, потомок пяти поколений, живших в этой стране, но носящий не украинскую фамилию? А может быть, вопрос появился потому, что за пару недель до этого мы покупали учебники и выяснилось, что «История Украины» на русском языке стоит 100 (сто!) гривень, а на украинском — 14? Потому, что одна детская газета советует нашим детям: «ні в якому разі не переходьте з чужинцями на їхню мову, нехай навчаться шанувати українську», «зривайте всі оголошення, вивіски, плакати, писані не по-нашому», «ігноруйте, коли до вас хтось звертається чужин-ською мовою. Читайте тільки українською» (Велика дитяча газета» г. Киев), а другая, издававшаяся обществом «Просвiта» в Харькове, и вовсе предлагала запомнить украинские народные пословицы типа «Вбив жида — сім гріхів з душі»?

Не будешь же, ей-богу, цитировать собственному ребенку высокопарные слова из законодательства: «Верховна Рада України, виходячи iз життєвих iнтересiв української нацiї та всiх нацiональностей в справi розбудови незалежної демократичної держави, визнаючи нерозривнiсть прав людини i прав нацiональностей, прагнучи реалiзувати Декларацiю прав нацiональностей України, дотримуючись мiжнародних зобов’язань щодо нацiональних меншин, приймає цей Закон України про нацiональнi меншини в Українi з метою гарантування нацiональним меншинам права на вiльний розвиток».

Ему-то жить не по писанным законам, а по жизненным. И формулировку «лицо кавказской национальности» он слышит по телевизору, а «черножопый», «хачик», «клятий москаль» и «шоколадка» — на улице... И произносится это куда эмоциональнее, чем доклады с трибун о благолепии национальной политики. Потому и запомнится лучше!

А значит, все правильные слова Законов и Международных Конвенций, все, действительно замечательное, преподавание украинской литературы в школе будут напрасным. Дети «незалежностi» подрастают — и мы делим их на лучших (с фамилиями на «ко») и остальных, которым предстоит доказывать, искупать и соответствовать.

И не только мы, и не только теперь. Кто из нас не смеялся над эндурцами из добрейших рассказов Искандера? А 27 сентября 1993 года полыхнула абхазская война, и более двухсот тысяч грузин (русских, греков, евреев, украинцев — эндурцев?) вынуждены были уйти. Кому не удалось выехать, пошли пешком через заснеженный перевал, неся на руках детей и бросив вещи. Кто дошел, получил новую национальность — беженец. Победители остались на своей земле — на грани гуманитарной катастрофы. Израненная Абхазия не оправилась до сих пор.

В Крыму идет возрождение татарской культуры, активно приветствуемое и поддерживаемое Россией — в пику Украине. Будут ли они делить славян-оккупантов на русских и украинцев?

Не с языком у нас проблемы — выучат наши дети украин-ский, если им не мешать, и благополучно заговорит на нем вся Украина, если ее не торопить. Переведут ли они слово «хачик» на украинский — вот в чем вопрос.

Есть старая театральная байка. Когда Государственный академический ансамбль народного танца под руководством Бориса Моисеева в 70-е годы приехал на гастроли в США, дирижер Нью-Йоркского симфонического оркестра поинтересовался у руководителя: как в СССР обстоит дело с национальным вопросом? Замечательно, ответил Моисеев, у меня в ансамбле пять евреев, и все они смогли приехать к вам на гастроли. Надо же, ответил американец, а я и не знаю, сколько у меня в оркестре евреев...

Справедливости ради стоит отметить, что ни одна страна эту проблему толком решить не смогла. Разве вот Америка — демократично низведшая в положение изгоев как раз титульную нацию (индейцев).

Зато можно «в своем оркестре» инородцев не считать! А литература — куда ж ее денешь, раз написана... Разве что уж изучать, так изучать — и сказки, в которых «москалів до хріна», и «Хижину дяди Тома». И рассказывать детям почаще, что это языки у нас разные, кровь у всех — красная.

(«Объективно», №41, 9 октября 2003 г.)

Права дітей

Галина Александрова, м. Марiуполь. У Донецьку українські школи оголошують... неперспективними

Численні повідомлення з регіонів про закриття класів та шкіл з українською мовою навчання говорять про те, що справа державної ваги — українська освіта віддана на відкуп місцевому самоправству чиновників, які брутально порушують законодавство України. Робиться це доволі цинічно й з особливим блюзнірством. Так, 24 серпня цього року в День незалежності України в селищі Володарське Донецької області чиновники урочисто відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку, а 1 вересня закрили... три сільські школи з українською мовою навчання! А історію ліквідації школи №36 в місті Донецьку можна написати і видати у декількох томах як пам’ятник свавіллю. Цю школу тримають у процесі закриття вже протягом семи років. Останній раз її закривали в 2001 році, але тоді школу вдалося врятувати. В 2001 і 2002 рр. школі було заборонено набирати перші класи з українською мовою навчання в зв’язку із запланованим закриттям. Донецькі керманичі освіти заявляли, що набір в перші класи не здійснювався через незначну кількість заяв. Подальшу «перспективу розвитку школи» чиновники визначили як випуск 9 класу та невідкриттям 10-го. 18 квітня 2003 року сесія Донецької міської Ради прийняла рішення «ликвидировать с 01.01.03 г. общеобразовательную школу I — II ступеней № 36 Ленинского района». Красномовним є той факт, що на 13-у році незалежності України влада приймає рішення про ліквідацію україномовної школи недержавною мовою. Чого ще можна було очікувати від такої влади?

За офіційною версією, школу закрили, оскільки вона виявилася... економічно неефективною. «Збільшення вартості навчання на одного учня порушує законне право платників податків у здобутті рівної за вартістю освіти». За допомогою цього залізного аргументу порушили конституційне право на навчання державною мовою, а простіше кажучи, викинули дітей з рідної школи. Чиновники підрахували, що вартість утримання одного учня в 36 школі складає 1928 грн., а середня по Ленінському району — 915 грн.

Від громадських організацій боротьбу за відновлення конституційних прав на навчання державною мовою ведуть голова батьківського комітету Людмила Кондракова, заступник голови обласної організації ВУТ «Просвіта» Марія Олійник та голова ДОО Всеукраїнського Комітету оборони прав людини Євгенія Ратнікова.

За 14 років, що пройшли від дня прийняття Закону України «Про мови», в Донецьку відкрили лише 4 школи з українською мовою навчання. Це середня школа № 65, ліцей із загальноосвітньою I — II ступенів школою № 12, гімназія імені Василя Стуса з початковою школою № 107, Український гуманітарний колегіум. Школа № 36 мала б стати п’ятою українською школою, оскільки 25 батьків майбутніх дев’ятикласників та 30 батьків майбутніх десятикласників подали заяви на українську мову навчання. Законом України «Про мови» та іншими законами України був встановлений 10-річний термін для запровадження української мови в усі сфери життя на Донеччині (з 1 січня 1990 р. до 1 січня 2000 р.). В більшості елітних закладів Донецька навчання проводиться російською мовою, із 18 гімназій, ліцеїв, коледжів міста тільки 3 українських. Всі школи з поглибленим вивченням предметів, за винятком 65-ї, працюють виключно російською мовою. Випускники шкіл з українською мовою навчання змушені продовжувати навчання у вищих учбових закладах, технікумах та ПТУ з російською мовою викладання. В таких умовах громадські організації Донеччини (у своїй країнi!) ведуть запеклу боротьбу з місцевою владою за кожний дитячий садок, за кожну школу та клас з українською мовою навчання. Педагогічний колектив школи № 36 та батьки учнів неодноразово зверталися з клопотанням про надання школі статусу I-II ступенів, щоб учні мали можливість продовжувати навчання українською мовою після закінчення 9 класу, але міська та обласна влада їм відмовили. Батьки учнів звернулися до Президента України Леоніда Кучми, міністра освіти України Василя Кременя з проханням захисту конституційних прав на навчання українською мовою. За зверненнями батьків та громадських організацій, за запитами народних депутатів України Ю.Кармазіна, П.Мовчана, Г.Удовенка Міністерство освіти і науки направило в Донецьк комісію для перевірки фактів незаконності ліквідації школи № 36. За результатами роботи цієї комісії МОН звернулось до Донецького міського голови О.Лук’янченка (лист за №1/11-2983 від 14.07.2003 р.) з пропозицією «не допустити закриття загальноосвітньої школи I-II ст. № 36 Ленінського району м. Донецька». На ім’я міського голови Олександра Лук’янченка надійшла урядова телеграма за підписом міністра освіти і науки Василя Кременя: «Міністерство освіти і науки України категорично заперечує закриття загальноосвітнього навчального закладу № 36 українською мовою навчання... Просимо повторно винести питання закриття загальноосвітньої школи № 36 на розгляд сесії міської ради». Міністерство освіти і науки інформувало прем’єр-міністра України В.Януковича «щодо порушення конституційних прав громадян та стримування розвитку української мови шляхом ліквідації шкіл і класів з українською мовою навчання». (Лист за № 1/10-1537 від 4.07.2003 р.) Відзначалось, що рішення про ліквідацію ЗОШ № 36 було прийняте всупереч рішенням педагогічного і батьківського колективів та повідомлялось, що Донецькій міській раді запропоновано переглянути рішення сесії від 18.04.03 «Про реорганізацію і ліквідацію загальноосвітніх навчальних закладів» щодо ліквідації школи № 36. У відповідь міська та обласна влада продемонстрували, що Міністерство освіти і науки України для неї «не указ». Залишилося поза увагою і звернення до А.Близнюка за №1/11-3680 від 22.08.03 р. за підписом заступника міністра освіти і науки України А. Г. Богомолова з проханням «особисто втрутитися у ситуацію, що склалася із закриттям середньої загальноосвітньої школи № 36 м. Донецька. Фінансові чинники, які видають як причину реорганізації школи, не можуть братися до уваги, оскільки мова йде про забезпечення конституційного права громадян на здобуття освіти державною мовою».

На прохання батьків обласна організація Всеукраїнського комітету оборони прав людини 12 травня подала скаргу до Ворошиловського місцевого суду м. Донецька в інтересах спочатку Людмили Кондракової та її малолітніх дітей на неправомірні дії органів місцевого самоврядування. 27 серпня суд вирішив у задоволенні скарги відмовити і «допустити негайне виконання рішення», що суперечило праву оскарження цього рішення протягом 1 місяця після проголошення. На сумнівний характер рішення суду указує той факт, що на процес не був допущений навіть прокурор.

«Художня самодіяльність» місцевої влади приголомшує уяву. В 1996 році вони винайшли новий спосіб гальмування української освіти на Донеччині під назвою «Статус української школи». Якщо в школі 15 російських класів і один український, то цій школі надають статус української. Таких шкіл «зі статусом» у Донецьку — 28, а шкіл з українською мовою навчання всього 4 (із 170 шкіл!). Ліквідувавши 36 школу, де в 2002/2003 навчальному році було 4 українські і 2 російські класи, міське управління освіти видає наказ «О подготовке ОШ I-III ступеней № 45 Ленинского района к приданию статуса учебного заведения с украинским языком обучения». У 45 школі — 26 російських класів і тільки 2 українських. Ще один винахід керівників донецької освіти — укладання контрактів з директорами шкіл, що належать до комунальної власності. Це суперечить законодавству України про освіту і використовується для тиску на директорів шкіл. Таким чином звільнена з посади директора школи № 36 Ніна Прокопович, у якої в липні закінчився трирічний контракт. Вона стала на захист інтересів учнів... Завідувач районного відділу освіти Микола Торчинович повідомив, що райвідділ освіти не продовжуватиме з нею контракт. Три роки тому Ніна Прокопович заповнила контракт останньою, тільки після того, як їй погрожували звільненням з роботи.

Розповідає Ніна Прокопович: «Змушені були піти з 36 школи зі сльозами на очах і діти, і батьки. Я сама бачила, як плакав тато одного з учнів. Те, що відбувається на даний момент, іншими словами, як руйнування і знищення школи, я не можу назвати. Діти — це ті, хто буде жити в новій Україні, розбудовувати її, це люди, які повинні вільно володіти українською мовою. Для того, щоб для наших дітей українська мова стала рідною, її потрібно вивчати, спілкуватися нею, починаючи з дитинства. Над цим ми і працювали. Демографічна ситуація, на яку посилаються чиновники — це одне, а українська школа — зовсім інше. І навіть якщо класи не наповнені, ми маємо не 30 учнів, а, скажімо, 15, але це ж український клас, це наше майбутнє. Сьогодні в класі 15 учнів, завтра буде 20, післязавтра — 30. Ми живемо в регіоні, де українська мова не була основною. І такі школи, як наша, — це маленькі паростки, їх необхідно вирощувати, плекати, а не знищувати. Якщо комусь здається, що утримування наших учнів дорожче, ніж у російськомовних класах, то нехай дорожче, але ж ці кошти будуть не завеликими, тому що вони працюють на майбутнє».

1 вересня 2003 року двері 36 школи були зачинені. Розповідає колишній директор школи № 36 Ніна Прокопович: «Дітей не пустили до школи. Це був жах. На свято першого дзвоника прийшли 78 дітей, дуже багато батьків. Біля закритого шкільного приміщення стояла міліція, охоронці з металургійного заводу... А діти дуже скучили за школою, їм просто хочеться зайти подивитися на класи, які ми підготували до нового учбового року. Але дітей не пустили до школи навіть води попити. Не пустили і депутата, який приїхав від комісії Верховної Ради. Він показав своє посвідчення, але міліція виштовхала його».

Тож не дивно, що депутати знову підтвердили своє рішення від 18 квітня ліквідувати українську школу № 36. Сесія передала приміщення школи в управління міському відділу культури для розміщення там хореографічної школи. А батькам учнів влаштували моральний терор, з ними проводили бесіди з погрозами: або вони напишуть заяву на перехід з 36-ої школи до 45-ої, або їх звільнять з роботи. Особливий тиск чинився на тих батьків, які працюють на підприємствах, розташованих на території Ленінського району.

Помічники-консультанти народних депутатів України Костянтина Ситника та Павла Мовчана — Олена Наумова та Марія Олійник — звернулися до прем’єр-міністра В.Януковича з проханням вжити заходів щодо поновлення української школи № 36. 5 вересня в Донецьк приїхали віце-прем’єр-міністр Дмитро Табачник та заступник міністра МОН України Віктор Огнев’юк. Під час перебування Д.Табачника в школі № 36 міська влада у дусі «старих добрих традицій» советського періоду організувала зустріч з людьми, яких представила п. Табачнику як батьків школи № 36. В дійсності це були директори шкіл Ленінського району м. Донецька, батьки та вчителі школи № 45. Вони оплесками зустріли повідомлення п. Табачника про те, що школа ліквідована правильно. Це навіть показували по першому каналу українського телебачення. Після того, як Дмитро Табачник схвалив дії місцевої влади, представники громадських організацій звернулись до Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти.

17 вересня Комітет розглянув правомірність рішення Донецької міської ради стосовно закриття загальноосвітнього навчального закладу I — II ступенів № 36 м. Донецька з українською мовою навчання і ухвалив, що воно «суперечить ст. 53 Конституції України в частині забезпечення доступності, безоплатності та обов’язковості загальної середньої освіти та законів України «Про освіту» (частина 1, ст. 11). Комітет ухвалив «просити Генеральну прокуратуру України вивчити питання про правомірність рішення Донецької міської ради стосовно закриття загальноосвітнього навчального закладу I—II ступенів № 36 м. Донецька та відновлення її діяльності».

Олена Наумова, Марія Олійник та Людмила Кондракова звернулись до Голови Координаційного комітету з боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України Колінько Ольги Михайлівни.

(«День», №175, 2 жовтня 2003 р.)

***

Вадим Рижков, «День». У Дніпропетровську «тихо померла» українська школа

«На жаль, ми можемо констатувати, що середню школу №145 ліквідовано», — на такій сумній ноті завершила прес- конференцію, присвячену долі цього навчального закладу, колишня вчителька математики Орина Сокульська, яка разом зі своїми однодумцями з громадського комітету намагалася врятувати першу у Дніпропетровську українську школу, відкриту у роки незалежності. За її словами, з початком навчального року СШ №145 «так і не розпочала функціонувати — з будівлі вивезено майно, вибито вікна, ліквідовано харчоблок, демонтовано світильники та електричні дзвінки», а самих учнів «шляхом обману й дезiнформації їхнiх батьків розігнано по різних школах».

Боротьба за виживання СШ №145, про яку вже писала наша газета («День» №113), продовжувалася у Дніпропетровську майже півроку, з того самого моменту, коли збентежені батьки учнів дізналися про рішення міської влади закрити «неперспективний» навчальний заклад. Єдину на той момент українську школу на великому житловому масиві «Сокіл» дніпропетровські чиновники постановили ліквідувати з цілком пристойних причин — з метою економії бюджетних коштів, котрих не вистачає для потреб вітчизняної освіти. За їх запевненнями, утримування школи стало «недоцільним», а навчалося трохи більше 200 дітей, обходилося міському бюджету мало не у три рази дорожче, ніж у середньому по Дніпропетровську. «Ви самі винні у ситуації, що склалася, — заявив батькам представник місцевої влади, — свого часу вам потрібно було народжувати дітей».

Сперечатися на цю тему батьки не стали. Мабуть, онiмiли вiд безпрецедентного нахабства.

...Падіння народжуваності в Україні через зниження рівня добробуту й економічну кризу швидше за все на совісті самих чиновників. Зате за роки незалежності українські громадяни засвоїли, що навчання рідною мовою — їх конституційне право. Вже незабаром вони створили батьківський комітет з порятунку школи, до якого приєдналися й активісти різних партій та організацій. Їх делегація під керівництвом О. Сокульської на прийомі у міського голови Івана Куліченка добилася зміни пункту рішення про ліквідацію СШ №145 за умови, що до 1 вересня буде забезпечено «наявність контингенту». Проте, «контингент» забезпечити не вдалося, головним чином тому, що громадському комітету це від початку було не під силу. Його активісти у той же час були до глибини душі обурені «підступними діями деяких представників влади», які під «прикриттям переговорів продовжували ліквідацію навчального закладу». З школи було вивезено меблі, знято освітлювальні прилади і енергоустаткування, а будівля, що погано охороняється, зазнала справжнього розгрому місцевими вандалами — у вікнах цілих поверхів було вибито вікна, і вона фактично почала перетворюватися на руїну. «Враження жахливе, — сказала на прес-конференції О. Сокульська, — вигляд ніби після війни». Очевидно, що такий стан споруди школи не найкращим чином подіяв і на батьків, яким чиновники до того ж настирливо пояснювали, що якщо до 1 вересня дітей не перевести до іншого навчального закладу, то вони зовсім залишаться «на вулиці». Учнів в основному направляли у сусідню російськомовну СШ №83, якій вже літом, за визначенням О. Сокульської, «приклеїли» статус української. Активісти комітету з порятунку СШ №145 як і раніше вважають, що дітей зібрали в аварійному приміщенні, яке знаходиться у зсувонебезпечному місці. На доказ вони продемонстрували на прес- конференції цілу пачку фотографій з конструкціями, покритими значними тріщинами. Незважаючи на це, жодних підстав для хвилювання, а тим більше для паніки, місцева влада, схоже, не вбачає. Так чи інакше, але на початок навчального року батьки тільки двох десятків учнів продовжували наполягати на збережені колишньої школи. Зламати їх опір, як це не дивно, допомогли, за словами О. Сокульської, самі учасники громадського комітету. Частина з них звернулася до відомої дніпропетровської освітньої корпорації Володимира Самойленка, розраховуючи хоч таким чином зберегти українську школу в її складі. Ідею було розглянуто у міському управлінні освіти й отримано схвалення. Учням, які не захотіли перейти до сусідньої СШ №83, тепер було надано можливість безкоштовно довчитися у приватній школі Самойленка, яка, правда, знаходиться далеко від житлового масиву «Сокіл». Одночасно корпорації буде продано розгромлену будівлю СШ №145, що сьогодні вимагає вельми ґрунтовного ремонту. Свої кошти В. Самойленко має намір вкласти у ремонт, оскільки споруда його нинішньої школи орендується у одного з підприємств міста за чималу плату.

Облаштуватися у колишній СШ №145 новому навчальному закладу, дійсно, є резон. Задоволені й у міському управлінні освіти. Ось тільки голова комітету з порятунку на даний час вже «померлої» української школи О. Сокульська сумнівається у тому, що приватна школа «українізуватиметься» За її спостереженнями, забезпечені батьки й досі вважають за краще навчати своїх дітей іноземними мовами, а не українською. «З другого боку, — зазначає вона, — за останні роки у Дніпропетровську закривається вже не перша українська школа, і це не може не хвилювати».

(«День», №175, 2 жовтня 2003 р.)


 

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ 

Загальні проблеми

Под «крышей» президента Кучмы создано подразделение информационных киллеров. Об этом заявил председатель парламентского комитета по вопросам свободы слова и информации народный депутат Николай Томенко.

Внимание Томенко привлекло интернет-издание «Тиждень». Как отмечает депутат, в его заказных материалах, написанных за гранью журналистской этики, достается не только оппозиции, но и пропрезидентским политикам, которые, однако, конфликтуют с СДПУ(о).

Томенко считает, что можно было бы не обращать внимания на этот «грязераспространитель» (ведь посещаемость ресурса крайне низкая), но на сайте указано, что его дизайном и разработкой занимается структура «УРА Internet». Интрига в том, отмечает Томенко, что и на официальном веб-сайте президента Украины в качестве креативной группы значится эта же структура.

Кроме того, председатель комитета по свободе слова обращает внимание на программу Первого Национального канала, посвященную обзору прессы. «Спецификой этой программы является то, что чуть ли не половина информационных сообщений идет со ссылкой не на, к примеру, агентство новостей Укринформ или тиражные авторитетные издания, а именно на сайт «Тиждень», — отмечает Томенко. По его словам, контент-анализ содержания и анализ стилистики материалов сайта «Тиждень», по мнению экспертов, дает повод утверждать, что и фальшивые письма от Виктора Ющенко, скорее всего, готовились «писателями» этого сайта.

«Этот совершенно маргинальный сайт, разработанный той же структурой, что и официальный сайт президента, становится официальным информационным агентством власти», — резюмирует народный депутат.

Андрей Карафка.

(www.vv.com.ua, 25 сентября 2003 г.)

***

Про міфи, пов’язані з військовою журналістикою, і реальні проблеми, якими вона живе сьогодні, «Дню» розповів Ян ІВАНИШИН, ведучий телепрограми «Нова армія» Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України (УТ-1).

— Я думаю, що сьогодні військові засоби масової інформації й «цивільні» поділяють штучно. Є професіональні, талановиті журналісти, які вміють працювати. І є люди, які працювати, писати не вміють: все їхнє вміння обмежується набором штампів. І, відповідно, є речі цікаві та нецікаві.

А щодо обслуговування інтересів, я б це назвав інакше: у кожного видання, у кожного ЗМІ — своя специфіка. Скажімо, у вашій газеті висвітлюють громадське, політичне життя, зарубіжні новини тощо. У нас інша спрямованість, інша мета: розповідати суспільству про те, що відбувається у Збройних силах і — певною мірою — розповідати Збройним силам про те, що відбувається у суспільстві. Скажімо, ті самі солдати строкової служби не мають можливості отримувати інформацію з газет, телепередач у повному обсязі. Нашу програму «Нова армія» дивляться всюди у військах, її занесено до розпорядку дня. Можна сперечатися, добре це чи погано, але у тому, щоб щотижня військовослужбовці могли отримати певну інформацію, ми бачимо одне з наших головних завдань.

І ще дещо щодо обслуговування відомчих інтересів. Я працюю на Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України з 1993 року і можу сказати: те, що Міністерство оборони коли-небудь прямо примушувало ЗМІ обслуговувати свої інтереси, багато в чому є міфом. Не заперечуватиму: бували випадки тиску, унаслідок чого той або інший матеріал не з’являвся у програмі. Але ці випадки були поодинокими й ініціатива виходила не від перших осіб Міністерства оборони, а, швидше, від структур-«посередників», представники яких просто боялися відповідальності перед вищим начальством і таким чином намагалися перестрахуватися.

Крім того, творчий колектив нашої студії хороший ще й тим, що це — молодіжний колектив. Ті, хто до нього входить, — люди, які формувалися за часів перебудови, за часів небаченої свободи. І навіть пройшовши у військовому училищі досить суворе випробування дисципліною, ми не втратили якогось прагнення до правди, об’єктивності і бажання показувати людям те, що відбувається, так, як воно є насправді. У тому числі й у Збройних силах (оскільки ми вибрали спеціальність «військовий журналіст»).

Свободу слова в армії завжди розуміли по-різному. Що стосується роботи нашої телерадіостудії, то активної цензури (щоб щодня телефонували, наказували: це викинути, цього не показувати) ніколи не було. І навіть якщо йшлося про такі події, як влучення ракети у житловий будинок у Броварах, Скнилівська трагедія, інші трагічні інциденти, які так чи інакше були пов’язані зі Збройними силами, ми це все показували, про все це говорили. Проте (і я не називав би це, скажімо так, захистом свого відомства), якщо цивільні ЗМІ, особливо центральні телеканали, нерідко подають подібні події під соусом сенсаційності — що сталося, скільки жертв тощо, то нашим завданням, я вважаю, є пошук причин трагедії. Та сама ракета, яка влучила в будинок у Броварах, полетіла ж туди не тому, що прицілилися не туди. Вийшов із ладу один із блоків управління в цій ракеті (зроблений, наскільки я пам’ятаю, у Росії). Чому він вийшов з ладу? Ось на подібні запитання ми і повинні відповідати. Наше завдання — показати, що військові сьогодні, можливо, не настільки вже й винні. Тому що, звинувачуючи військових, держава зі своєї сторони тривалий час нічого для них не робила. Озброєння не оновлювали, люди часто живуть просто у нелюдських умовах — навіть у Києві, не кажучи вже про регіони. Ми, наприклад, постійно їздимо до різних гарнізонів, у яких не бувають цивільні журналісти. А якби вони там побували, то це — у більшості випадків — закінчилося б якою-небудь розгромною статтею або сюжетом: ось, мовляв, до чого довели армію. І, зрештою, бруд знову полився б на всі Збройні сили. Як я вже сказав, наше завдання в іншому — розповісти «чому» та «як».

За великим рахунком, ми працюємо не для Міністерства оборони, а захищаємо інтереси кожної конкретної людини у погонах, яка служить в армії та виконує свої професійні обов’язки. Хронометраж «паркетних» сюжетів зведено в наших програмах до мінімуму: людям це нецікаво. У свою чергу, цивільні ЗМІ цікавляться сенсаціями (оскільки потрібен тираж, потрібен рейтинг), але і «паркету» у них значно більше. Оскільки ми — студія бюджетна, ми можемо дозволити собі займатися якимись соціальними питаннями, тими питаннями, до яких просто «не доходять руки» цивільних ЗМІ. І тому я не говорив би про протиставлення цивільних ЗМІ та військових. Я б сказав, що військова журналістика — одна зі складових загальної української журналістики, яка доповнює її, працюючи в сфері, не охопленій увагою цивільних журналістів. Плюс ще один важливий нюанс: військові журналісти — люди, які здобули професійну освіту, які розбираються у військових проблемах. І якщо резюмувати, головне тут таке: наявність цивільної позиції — раз. Уміння професіонально донести інформацію до споживача — два. Ну, і просто елементарна чесність — щоб бути досить об’єктивним...

(«День», №181, 10 жовтня 2003 р.)

***

В Украине, по данным Государственного комитета статистики, с 1990 года количество журналов и других периодических изданий увеличилось более чем в девять раз, а газет — в два раза. Одни из них приносят прибыль, другие — политическая арена для их собственников. Сегодня, когда коррупция охватила почти все отрасли экономики, можно довольно часто услышать, что тот или иной бизнес ведется нечестно, незаконно и практически на всем отмываются большие суммы денег. В связи с актуальностью данной проблемы Одесская национальная юридическая академия и Одесский информационный центр по проблемам противодействия организованной преступности на минувшей неделе провели «круглый стол» на тему «Коррупция в средствах массовой информации», где приглашенные журналисты и ученые академии пытались разобраться в ситуации на рынке СМИ, задавшись вопросом: можно ли найти какой-то компромисс в рамках правового поля.

В ходе «круглого стола» обсуждались следующие вопросы: СМИ как бизнес, теневая экономика и отмывание доходов; финансирование СМИ и проблема свободной прессы; политический пиар и новые технологии в СМИ. Все перечисленные темы вызвали большой резонанс в выступлениях как юристов, так и журналистов. Оно и понятно: до сих пор словосочетание «коррумпированный журналист» вызывало у людей либо улыбку, либо недоумение и интерес. Сегодня ввиду сложной экономической ситуации на рынке, когда газетные площади и телевизионные эфиры продаются любому, кто больше заплатит, никого уже не удивляет, что журналист занимается «черным пиаром» или «заказными статьями», причем это не считается коррупцией с точки зрения законности такого рода деятельности. Некоторые юристы утверждают обратное, и поэтому данный «круглый стол» был направлен на то, чтобы выяснить функцию СМИ, а конкретно — определить степень влияния «четвертой власти» на общество и возможность с ее помощью воздействовать на коррупцию в целом по стране. Итак, могут ли журналисты быть проводниками коррупционной идеологии? Виктор Дремин, заведующий кафедрой криминологии ОНЮА, в своем вступительном слове подчеркнул, что в некотором смысле СМИ являются элементом глобализации преступности, так как «рассказывая населению о постоянно происходящих актах насилия в стране, а именно — о терроризме, убийствах, грабежах и прочем, СМИ формируют облик информационной преступности, которая не всегда совпадает с реальной». Приводились факты, когда некоторые народные депутаты в России поддерживались в периоды выборных кампаний рядом СМИ на деньги преступных организаций, и хоть «Украина — не Россия», но ситуация в нашей стране почти такая же. Виктор Дремин уверен, что принадлежность СМИ к определенным «кланам» и группам является элементом коррупционных отношений, и здесь необходимо законодательно урегулировать данную проблему. С одной стороны, законодательство Украины обеспечивает широкие возможности для творческой реализации журналиста, гарантирует ему право на свободу слова, прессы и творчества (ЗУ «О цензуре», подписанный Президентом в этом году, ЗУ «Об информации», «Об авторском праве» и др.). Эти нормативные акты признаны международными организациями и закреплены в международных правовых документах. С другой стороны, сегодня очень сложно обеспечивать на практике задекларированные в законодательстве свободы. Редакторы газет и рядовые журналисты подтверждают, что вмешательство в их творческий процесс органов власти, конкретных чиновников, депутатов разного уровня, собственников газет становится все более ощутимей, и это, по их мнению, противоречит понятиям о свободе прессы. Получается, что вместо разбитых политических оков, в которых находились СМИ советского периода, современная журналистика очутилась в тисках экономического кризиса, а финансовое давление стало сильнее, чем раньше было политическое. У некоторых журналистов, участвовавших в «круглом столе», проскальзывала даже ностальгическая нотка по «старым добрым временам», когда редакции не волновались ни о бумаге, ни о полиграфической базе и заработной плате сотрудникам, а получали это как плату за службу коммунистической партии. Вместе с тем следует хорошо понимать разницу между тоталитарной и социально-ответственной моделями существования журналистики. Тоталитаризм включает в себя репрессии, физическое уничтожение непокорных и неугодных, но ярких талантливых личностей. В Советском Союзе такие репрессии приобрели массовый характер и привели к гибели многих людей. На фоне этих исторических событий современная экономическая зависимость прессы от ее собственников выглядит проблемой совершенно другого уровня. Ни в одной цивилизованной стране мира нет независимых СМИ. Украина, в силу специфических внутренних условий, сейчас только лишь осваивает социально-ответственную журналистику, и возвращаться в авторитарный строй нам нет смысла. Выход общества из экономического кризиса постепенно стимулирует появление платежеспособного покупателя и, следовательно, увеличивает количество газет и журналов, что даст возможность СМИ добиться того уровня свободы, которым владеют журналисты в развитых странах. Такое мнение озвучил Валерий Иванов, доктор филологических наук, директор Академии украинской прессы. С ним согласилось большинство присутствовавших журналистов. И практически все были едины в том, что формулировка «коррупция среди журналистов» является более чем некорректной. Судите сами: именно поступления от рекламы составляют основной бюджет масс-медиа. Но «пирог» украинского рекламного рынка невелик, поэтому делить его сложно. К примеру, в 2002 году его объем составил 260 млн долларов. Львиная доля — до 100 млн долларов, по оценкам экспертов, уходит на телерекламу. Низкая рентабельность украинских СМИ привела к тому, что их стали приобретать предприниматели, которые получали доход в других сферах бизнеса. В первую очередь те, которые работают на экспортных рынках, в частности нефти и газа. Но целью новых хозяев стало не получение прибыли. «СМИ — это только по виду бизнес, а по функции они направлены на аудиторию. Поэтому получилось, что собственник платит и он же заказывает музыку», — говорит Марк Черкес, заведующий кафедрой международного права и международных отношений ОНЮА. Можно сказать, что украинские масс-медиа превратились в политические проекты, рычаги давления на общественное мнение. И именно через политику они начали помогать своим владельцам вести их основной бизнес. Некоторые медиасобственники ради повышения влиятельности начали создавать целые группы структурных подразделений, так называемые холдинги. Рядовой журналист в такой ситуации, работая на «хозяина», не может выступать коррупционером, так как он не всегда выражает свою волю, пропуская свои материалы через «внутреннюю» редакционную цензуру. Он в данном случае получает свои гонорары (пусть даже рекламные) как плату за свой труд в конкретном медиа. И если рассматривать коррупцию как юридический тезис, то журналисты под него не подпадают. В завершении «круглого стола» после жарких споров и обсуждений как юристы, так и журналисты сошлись во мнении, что «коррупция в СМИ» — понятие весьма условное, а принципы развития медиа-рынка должны быть следующие: прозрачность деятельности и прибыльность за счет потребителя, а не спонсора. Плюс — публичный аудит и защита прав наемных работников на основании контрактных отношений с собственниками. Именно эти меры с помощью законодательного регулирования обезопасят медиа от использования их в политических и криминальных интересах, вызовут конкуренцию в борьбе за потребителя и сделают украинские СМИ прозрачным бизнесом.

(«Деловая Одесса», №21, 26 сентября 2003 г.)

***

Кому слугує районка

Нарешті крига скресла. Знайшовся журналіст, який розповів про те, що являють собою районні газети. Маю на увазі публікацію "Мізерія на районному рівні".

В мене склалося враження, що автор володіє інформацією про стан справ з районними газетами по всій Україні, а відтак і свободою слова на периферії,  яка залежить від першої особи.

Здавалось би, до написаного нічого додати, але, враховуючи, що автор узагальнив, спробую розшифрувати на конкретному прикладі.

Накладом у 1650 примірників виходить наша районна газета "Жашківщина". Така кількість досягнута завдяки усним "рекомендаціям" районних керівників. Так, сільським головам "рекомендовано" передплатити із куцого бюджету районку для малозабезпечених. Наша сільська рада передплатила 10 примірників. Виникає питання: якщо сільська рада спроможна передплатити газету на 188 грн., то навіщо тоді вона обдирає і так бідних, збираючи з кожного двору по 5 грн. самооподаткування? Виходить, що ми, пенсіонери, заплативши самооподаткування, на свою мізерну пенсію утримуємо ще й районну газету.

Чи задумувалися засновники газети — а це: Жашківська райдержадміністрація, Жашківська районна рада, рада колективних сільгосппідприємств, трудовий колектив редакції (переписав дослівно з останнього номера), — скільки неприємностей додали вони сільським головам, яким доводиться розділяти газети на 350 дворів? Спробуй сьогодні визначити малозабезпечених, коли всі бідні.

Якщо вже й вирішили допомогти хворим, інвалідам, то чому газетою, а не продуктами харчування на суму у 18 грн. 80 коп.?

Хоча СВАТ "Леміщиха" добровільно передплатила одну газету для контори, керівника таки зобов’язали, а вірніше, накинули самі ще п’ять примірників для передовиків. І нікому діла немає, що господарство заборгувало своїм працівникам значну суму по зарплаті.

А підрахувати по місту і селах району, враховуючи 20 тисяч гривень, виділених законно, згідно з річним бюджетом, в яку копійку обходиться платникам податку районна газета, та доплюсувати сюди кошти на утримання телебачення "Грант", а в нас є ще й місцеве радіомовлення...

Селяни знайшли б 9 грн. 40 коп., щоб передплатити "Жашківщину" на півріччя, але для чого, коли газета майже не висвітлює життя села. Зате в кожному номері клерки різних рангів, а їх розвелося стільки, що в цьому році довелося добудовувати два поверхи до приміщення райдержадміністрації звітують про виконану їхніми відділами роботу, дають поради, повчають тощо.

Та й для чого передплачувати газету, коли вона все одно не допоможе, бо в кожному номері попереджає: "Листування з читачами тільки на сторінках газети". Ось так. Живе за рахунок платників податку і відгороджується від них, аби, не дай Боже, вони не посміли висловити свою думку, прохання. Отож жителі району пишуть в інші видання. Тільки за неповних шість місяців "Сільські вісті" під рубрикою "Почуто голос селянина" надрукували їм три відповіді (27 березня, 3 квітня, 17 липня), причому на ті питання, які легко могла вирішити місцева газета.

Раніше наша районка виходила тричі на тиждень, а тираж доходив до 14 тисяч. Потім її перевели на два номери, а згодом об’єднали і стали випускати по суботах на 8 сторінках, а інколи й на чотирьох. Газета втратила оперативність, актуальність і... читачів. Отож і вирішили вдатися до ганебного методу передплати, що є принизливим і для читачів, і для працівників газети (журналіст там тільки один). Старше покоління пам’ятає: якщо вже якийсь товар накидають, примушують брати, то він неякісний. В цьому жителі міста могли переконатися, коли в одному з власних магазинів, який передплатив районку за якісь послуги, лежала купа газет і їх роздавали безплатно. І коли про це я сказав редакторові, то у відповідь почув хвальбу на адресу магазину, а невдовзі побачив у номері фото власників і велике інтерв’ю з ними. Шкода, що в редакції не задумалися, як цим самим підривається авторитет газети та її колективу.

Залишається запитати засновників газети: як довго ще триватиме подібна передплата? І владу: чи не пора б роздержавити ЗМІ, а вивільнені бюджетні кошти використати більш розумно? (Петро Савченко, с. Леміщиха Жашківського району Черкаської області.

(«Сільські вісті" №118, 9 жовтня 2003 р.)

Судові справи

У понеділок, 29 вересня, в Печерському районному суді Києва продовжилися судові слухання у цивільному процесі під умовною назвою "Віктор Медведчук проти Дмитра Чобота". Тривають вони фактично з жовтня минулого року, але тільки недавно суддя Фадєєва наблизилася до розгляду, так би мовити, справи по суті — досі весь час поглинали різноманітні процедурні моменти.

Нині ж на черзі — аналіз минулого батька Медведчука. Чобіт у своїй книзі "Нарцис" докладно розповів про співпрацю Медведчука-старшого з німецькими окупантами і підтвердив свою розповідь важливими архівними документами.

Глава президентської канцелярії з цими твердженнями не погодився. Як не погодився і з іншими 90 відсотками інформації, викладеними в документальній повісті Чобота. Позовна скарга Медведчука складається з кількох десятків сторінок вельми рясного тексту, і левину частку її становлять просто-таки анекдотичні моменти: позивач з якоюсь механічністю заперечує все, навіть те, що заперечувати безглуздо (під оскарження підпали і всім відомі факти медведчуківської біографії, і цілком офіційні дані про те, якими об’єктами власності цей чиновник володіє, і оціночні судження, які в принципі не можуть бути предметом позову).

Враховуючи те, що кожне своє слово Дмитро Чобіт підтверджує десятками документальних аргументів, суд справді може розтягнутися до другого пришестя. Тим більше, що віднедавна сам процес набув... зворотного напрямку. Його назву — "Віктор Медведчук проти Дмитра Чобота" — тепер цілком можна перефразувати як "Дмитро Чобіт проти Віктора Медведчука". Цього року влітку автор "Нарциса" подав проти голови СДПУ(о) зустрічний позов.

Згідно з нормами Цивільно-процесуального кодексу (ЦПК), адресовано його було до того ж таки Печерського райсуду столиці. А причиною появи цього документа стали численні процедурні викрутаси Віктора Володимировича, які Дмитро Васильович характеризує не інакше як "юридичне шахрайство" і спробу "шляхом обману заволодіти сумою в один мільйон гривень" (саме такі гроші Медведчук намагається відсудити у відповідачів - автора й редактора "Нарциса").

"Сільські вісті" не раз писали про те, як голова СДПУ(о), цей відомий юридичних справ майстер, подаючи позов на Чобота, припустився грубої помилки у визначенні адреси позивачів. До їхньої компанії він без будь-яких підстав включив неіснуюче видавництво "Київ-Броди: "Просвіта", "прописавши" його за київською адресою — Музейний провулок, 8. У цьому будинку насправді розміщено Товариство української мови "Просвіта", кероване народним депутатом Павлом Мовчаном. Однак воно не має ніякого відношення до видавництва "Просвіта", яке надрукувало книжку "Нарцис" і функціонує в місті Броди на Львівщині.

Фігурування в списках відповідачів адреси "Музейний провулок, 8" дало Медведчуку право подати позов саме до Печерського районного суду Києва. Дарма, що сам Чобіт і його редактор мешкають у Бродах, дарма, що порушено принцип судової територіальності — головне те, що процес відбувається на Печерську. Там, де Віктор Володимирович може сподіватися на зручний для себе результат.

Вже на перших судових засіданнях пан Чобіт акцентував на цій процесуальній помилці. Однак пан Медведчук укупі з суддею Фадєєвою ігнорували будь-які доводи, що їх наводили відповідачі. Без уваги була залишена навіть офіційна довідка з єдиного державного реєстру про те, що організації з назвою "Київ-Броди: "Просвіта" не існує — її з корисливою метою вигадав адвокат Медведчука.

Дмитро Чобіт, втомившись доводити очевидне, оцінив свої моральні страждання й судові митарства в 3 мільярди 682 мільйони гривень (за нинішнім курсом ця сума дорівнює 700 мільйонам доларів США). І зажадав цих грошей від Медведчука.

Віктор Медведчук, позиваючись із Чоботом, прагнув накласти арешт на розповсюдження "Нарциса". Чобіт, позиваючись із Медведчуком, вимагає накласти арешт на все рухоме й нерухоме майно Віктора Володимировича, в тому числі й закордонне (зокрема, "на його розкішну квартиру в державі Кіпр"). Відсуджену суму Дмитро Васильович має намір повернути в Державний бюджет України.

Вельми цікаво те, як повелася в цій ситуації суддя Фадєєва. Отримавши від Чобота позовну заяву, вона ухвалила рішення, фантастичне за своєю нелогічністю: рекомендувала Дмитру Васильовичу адресувати позов... у Шевченківський райсуд столиці. Підстави? Причина, виявляється, в тому, що саме в Шевченківському районі мешкає Віктор Медведчук. Там принаймні місце його прописки.

В устах судді, яка вже розглядає позов, грубо порушуючи принцип територіальності, подібні рекомендації виглядали як зухвалий глум над справедливістю і здоровим глуздом. Розтоптано було не лише логіку, але й норми ЦПК: згідно з цим документом, зустрічні позови подаються саме за місцем первісних.

Дії пані Фадєєвої Чобіт оскаржив в Апеляційному суді Києва. І, як виявилося, наполегливим усміхається удача: тамтешні судді визнали аргументи Дмитра Васильовича вагомими і зобов’язали Фадєєву прийняти позов до розгляду.

(«Сільські вісті», 30 вересня 2003 р.)

Злочини проти журналістів

У під’їзді будинку, де мешкає шеф-редактор сумської газети «Данкор» Ігор Даниленко, близько півночі на нього напали двоє невідомих. Як розповідає сам потерпілий, один з нападників його затримував, інший бризнув в обличчя з балончика. Після цього чоловіки відразу зникли. Барсетка, яка була в руках Даниленка, їх не зацікавила. Отже, йшлося явно не про пограбування. Втім, якихось погроз чи попереджень нападники теж не робили: все чинилося за їхнього повного мовчання. Відразу викликані працівники міліції склали протокол про подію. Слідством, розпочатим працівниками Зарічного відділу внутрішніх справ Сум, прийнято рішення про проведення експертизи. На щастя, розповідають колеги Ігоря, обличчя та очі журналіста сильно не постраждали. А ось костюм та волосся, побризкані невідомою маслянистою рідиною, явно мали запах гасу. Ігор Даниленко не вважає нічну подію випадковою. За день, точніше, за ніч до нападу він бачив одного з нападників, який «чергував» біля його під’їзду, але тоді його, ймовірно, злякало таксі, на якому повернувся газетяр. Шеф-редактор пов’язує напад зі своєю професійною діяльністю, адже останнім часом «Данкор» надрукував низку гострих матеріалів, які могли не сподобатися тим, кого згадували на сторінках.

(«Україна молода», №177, 26 вересня 2003 р.)

***

Ще на початку цього тижня Генеральний прокурор Cвятослав Піскун заявив, що розслідування вбивства директора Слов’янської телерадіокомпанії "ТОР" Ігоря Александрова перебуває на завершальній стадії. Назвати імена підозрюваних у вбивстві журналіста Генпрокурор відмовився, додавши, що вони зараз знаходяться в буцегарні і дають показання у присутності адвокатів. Днями прес-центр Служби безпеки України через низку ЗМІ поширив інформацію, що Александрова вбили члени краматорського злочинного угрупування «17 дільниця». У ході спецоперації спільна слідчо-оперативна група заарештувала десяток учасників (зокрема лідерів) цього бандформування.

Серед затриманих у «темній» нібито відсиджуються організатор та виконавці нападу на Александрова. Зараз тривають оперативно-розшукові заходи, мета яких — перевірити причетність арештованих до інших замовних убивств та притягнути їх до відповідальності.

Святослав Піскун висловив подяку колишнім співробітникам органів внутрішніх справ, працівникам слідчо-оперативної групи ГПУ та СБУ, народним депутатам з Комітету з боротьби з організованою злочинністю і корупцією ВРУ, які сприяли розслідуванню та розкриттю злочину.

(«Україна молода», №177, 26 вересня 2003 р.)

***

Напади на донецьких журналістів, вчинені протягом кількох днів наприкінці літа, не пов’язані з професійною діяльністю «акул пера і

мікрофона», заявив на брифінгу в. о. начальника Донецького міськуправління внутрішніх справ Олександр Іващук. Напади були вчинені на Едуарда Малиновського (інтернет-газета «Острів»), Сергія Кузіна (газета «Акцент», інтернет-сайт «Форум»), Василя Васютина (заступника редактора журналу «Золотий Скіф»). За словами Івашука, правоохоронці розкрили ці три злочини, майже всіх підозрюваних у скоєнні нападів затримано. Дiї нападникiв на Малиновського були квалiфiкованi як хулiганство й умисне завдання тяжких тiлесних ушкоджень. Що стосується Сергiя Кузiна i Василя Васютiна, то це був «грабiж із корисливою метою, були викраденi особистi речi у потерпiлих». За фактами злочинів порушено кримiнальнi справи за ст. 186 ч. 2 Кримiнального кодексу (грабiж i насильство). Як повідомив інтернет-сайт «Контекст-медіа», оперативно-слідчі групи, що розкрили ці злочини, одержали премію.

(«Україна молода», №177, 26 вересня 2003 р.)

***

Приголомшуючий напад на свободу слова стався учора у Львові. Серед білого дня, а якщо точніше — о 11.30, група невідомих у масках вдерлася до приміщення газети «Молода Галичина». Як повідомили «УМ» у редакції постраждалої газети, нападники, після того як потрапили у приміщення, спочатку випустили газ з балончика по співробітникові, який відкрив їм двері, а потім почали трощити сокирою комп’ютерне обладнання редакції. В одного з них у руках був предмет, схожий на пістолет. Вчинивши погром, зловмисники облили все невідомою речовиною і спробували зробити підпал, проте їм це не вдалося. З інших кімнат вийшли решта працівників газети, і невідомим довелося втікати.

На момент підписання номера до друку у Львові тривала прес-конференція, у якій брали участь потерпілі журналісти та працівники правоохоронних органів. Працівники «Молодої Галичини» поки що стримано висловлюються стосовно причин нападу на редакцію, проте не виключають, що НП могла спровокувати їхня професійна діяльність.

(«Україна молода», №183, 4 жовтня 2003 р.)

***

У Кіровограді жертвою невідомих хуліганів став наш колега-телевізійник — головний редактор суспільно-політичних програм обласної ТРК Володимир Мощинський. Зі слів самого потерпілого, невідомі напали, коли

він вночі 29 вересня повертався з відрядження. Зловмисники завдали ударів по голові, ногах і ребрах, після чого повалили на землю, відібрали мобільний телефон, годинник і гроші.

Як повідомляє УНІАН, над розкриттям злочину працює група оперативників міськвідділу міліції. Кіровоградські журналісти звернулися до правоохоронців з офіційною заявою та проханням поставитися з особливою увагою до факту нападу на колегу та якомога оперативніше провести слідство і довести справу до судового розгляду. Дана заява на ім’я прокурора Кіровоградської області і начальника УМВС України в Кіровоградській області була прийнята на засіданні обласного Комітету із захисту прав журналістів і правління обласної Спілки журналістів України.

(«Україна молода», №183, 4 жовтня 2003 р.)

***

Роксана Гедеон. Ланцюгова реакція

Сталося те, чого мало хто чекав: Генеральна прокуратура оголосила про розкриття вбивства тележурналіста Ігоря Александрова. Минулого вівторка  Святослав Піскун повідомив, що безпосередні виконавці злочину - в руках слідчих і "вже дають свідчення в присутності адвокатів", а Печерський райсуд столиці постановив залишити їх за гратами до початку судового процесу.

З джерел, гідних довіри, авторці цих рядків стало  відомо, що заарештовано самого Олександра Рибака - екс-підприємця з  Слов’янська, екс-керівника фірми "Укрліга", якого жителі Північного Донбасу давно й небезпідставно вважають замовником убивства Александрова.

Правоохоронці два роки вели з Рибаком переговори. Схопили Рибака в Києві ще 8 серпня. За деякими даними, він давно уже вів кочовий спосіб життя. Правоохоронці ось уже два роки влаштовували на нього полювання, але не з тією метою, яка могла б сподобатись любителям справедливості: його затримували, а тоді, після недовгих переговорів (предметом яких, напевно, були суми викупу), відпускали.

Так було влітку 2001-го, невдовзі після загибелі тележурналіста. Тоді група київських правоохоронців, нагрянувши на Донеччину, по свіжих слідах намагалася заарештувати директора "Укрліги". Однак на допит у Донецьку Олександр Рибак з’явився під охороною... спецпідрозділу СБУ "Альфа" (згодом це публічно, в пресі, визнав заступник голови СБУ Юрій Вандін, супроводжуючи своє зізнання вельми незграбними поясненнями).

Стало зрозуміло, що суб’єкт, від діяльності якого потерпає весь Північний Донбас, має високий "дах" - і то не тільки донецький, але й київський.

Принаймні за даними депутатської слідчої комісії, яка розслідувала вбивство Александрова, значну частку бізнесу "Укрліги" довгий час прикривали (і, либонь, із неї годувалися) саме структури Служби безпеки.

Отож Рибака відпустили. І вже наступного дня... знову оголосили в розшук!

Вдруге він "попався" в листопаді 2001-го року в Краматорську. Громадськість годували казками про те, що його розшукують не через убивство журналіста, а за підозрою в скоєнні фінансових махінацій. На захист цієї наскрізь брехливої версії не посоромився стати заступник генерального прокурора Сергій Винокуров (нині, до речі, - перший заступник Піскуна). В інтерв’ю "Інтерфаксу" цей поборник законності так гаряче виступив на захист Рибака від безпідставних підозр, так палко стверджував, що "ця людина не має ніякого відношення до вбивства Александрова", що залишається тільки дивуватися: як пан Винокуров після подібних кульбітів може претендувати на високе крісло, погони й солідну зарплату з кишені платників податків?

Версію Винокурова запросто перекреслював той факт, що тодішньою операцією із затримання Рибака керував сам заступник начальника Головного управління карного розшуку Чечіль. Результатом усього цього стало... звільнення мафіозі з-під арешту. Звільнив його Слов’янський міський суд під підписку про невиїзд... Злі язики подейкували, що того разу Рибаку довелося викласти за свою свободу до трьохсот тисяч доларів.

Бізнес "Укрліги" був знищений. Рибак за останні два роки банально збіднів. Змінилася й політична ситуація. Святослав Піскун, не в змозі розкрити вбивство Гонгадзе, почав розуміти, що мусить, урешті-решт, розкрити хоча б щось. Оскільки "справа Александрова" в цьому плані виглядала легшою (інтересів Банкової майже не зачіпала, Кучма в ній не замішаний), прокурори вирішили — можливо, не без каменю на серці — потривожити "донецький вулик". І потривожили. Після Олександра Рибака було заарештовано ще двох громадян — безпосередніх виконавців убивства, які, власне, й завдали Александрову смертельних ударів бейсбольними кийками. Шукали цих людей по всій Україні. Чому вони не втекли, хоча мали від прокурорів цілих два роки на роздуми, — незрозуміло. Можливо, були впевнені в безкарності. Можливо — їм бракувало грошей. В будь-якому випадку те, що їх затримали, — велика удача. Можна сказати, подарунок долі.

В даний момент ведеться розшук Дмитра Рибака — молодшого брата Олександра, який відігравав значну роль в оборудках "Укрліги".

Причиною, яка довгий час робила Олександра Рибака невразливим для стріл правосуддя, є не тільки його багатство й впливові зв’язки. За даними, зібраними колишніми співробітниками Краматорського ВБОЗу Олегом Солодуном і Михайлом Сербіним (саме вони постачали інформацію для телепрограм Александрова), в офісі "Укрліги" передбачливий Рибак влаштував щось на зразок відеостудії. Сам офіс був розташований в центрі Слов’янська, просто під носом у прокуратури й мерії. Мешканці міста не один раз спостерігали, як у гості до Рибака прибувають цілі кавалькади іномарок, одна блискучіша за іншу. Хто тільки не приїжджав до цього мозкового центру мафії, щоб вирішити справи, — прокурори, чиновники, співробітники СБУ, оперативні працівники міліції. Рибак багатьом допомагав... просунутися по службі. І багатьох із своїх гостей, ясна річ, записував на відео.

Крім того, була в цього підприємця й надзвичайно скрупульозна секретарка. Всіх, хто телефонував чи приїздив до шефа, вона записувала в спеціальний журнал. Цей воістину безцінний речовий доказ зник десь у міліцейських схронах після вбивства Александрова. Однак його копія потрапила до рук Солодуна і Сербіна. Мені доводилося бачити фотокопії деяких сторінок і, можу сказати, чимало "донецьких" дорого б заплатили, аби їхні прізвища назавжди зникли з рибаковського щоденника!

Щоденник доводить, що і міліція, і місцева СБУ, і прокуратура (навіть, страшно сказати: прокурор по нагляду за дотриманням законності в спецпідрозділах по боротьбі з організованою злочинністю Донецької облпрокуратури), і деякі народні депутати - всі вони бігали до Рибака на поклін (чи, сказати м’якше, - на чай), аби тримати "друга" в курсі своїх правоохоронних та інших важливих справ. Це не дивно: "Укрліга" оперувала багатомільйонними доларовими капіталами. Дивно інше: як, знаючи про це, слідство могло цілих два роки зберігати спокій згаданих у журналі діячів?

Рибаковський щоденник, до речі, засвідчує вельми зловісну деталь: у ті дні, коли в ефір виходила програма Александрова, в "Укрлізі" збиралися цілі консиліуми правоохоронців і чиновників. Для колективного, так би мовити, телеперегляду?

Перелік прізвищ, згаданих у журналі, дозволяє ясно уявити масштаб небезпеки, на яку наражав себе Ігор Александров, коли надавав слово Солодуну й Сербіну. По суті, ці двоє офіцерів без його допомоги були приречені повторити роль волаючих у пустелі. Без сумніву, він урятував їм життя. Як виявилося – ціною свого.

Екс-міліціонери залишилися вірними пам’яті друга. Принаймні протягом двох років після його смерті вони ворушили донецьке зміїне кубло так само інтенсивно, як за життя Александрова. Слідство так далеко просунулося в пошуках істини саме тому, що до слідчої групи було, нарешті, включено Солодуна й Сербіна. Версія вбивства, яку висували колишні правоохоронці, тепер, треба думати, стала офіційною. Рибаку, судячи зі строків його затримання, вже мали пред’явити звинувачення.

Все це - відрадний факт. Але запитань усе ще більше, ніж відповідей. Приміром, що планує робити слідча група зі спільниками Рибака? З тими донецькими правоохоронцями, які разом із ним планували й здійснювали замовні вбивства?

Крім того, коло людей, заплямованих "справою Александрова", не обмежується лише тими, що згадуються в журналі Рибака. Адже після вбивства була ще й груба інсценізація розслідування. Вельми підозрілою в усій цій історії виглядає поведінка прокурора Донеччини Віктора Пшонки, слідчого Перунова, багатьох краматорських міліціонерів, які з допомогою кримінальних злочинців збивалися з ніг, шукаючи кандидатуру на роль "бомжа", всієї прокурорської раті на чолі з уже згаданим Сергієм Винокуровим і Михайлом Потебеньком, яка освячувала й благословляла для суду фальшиву "бомжацьку" версію...

Крона цієї змови правоохоронців — у верхах обласного УМВС, УСБУ, прокуратури.

А було ж іще й убивство "бомжа". Хто відповість за всі ці злочини?

Мені розповідали, що київська слідча група, яка затримала Рибака й виконавців убивства, працює натхненно й злагоджено. Слідчі сповнені ентузіазму. Кажуть: "Ще трохи - і відрядимо на Донеччину цілий поїзд. Візьмемо всіх, хто причетний..."

Водночас парламентом нуртують чутки, що деякі нардепи, стривожені тим, що арешт Рибака може кепсько позначитись на їхньому власному благополуччі, збирають величезний хабар для його звільнення. Зібрано, подейкують, уже близько двох мільйонів доларів - невідомо тільки, кому ці гроші вручати.

Малоймовірно, звісно, щоб така оборудка вдалася. Але в саму спробу здійснити черговий "викуп" повірити неважко.

Слідство нині замахнулося на дуже велику справу. І хто в цьому двобої переможе — покаже час.

(«Сільські вісті” №112, 25 вересня 2003 р.)

Позиція

Владимир Скачко. Суета паскуалят

По имеющейся информации, 13 сентября года сего в Украину прибывает новый Чрезвычайный и Полномочный Посол США Джон Хербст. И, казалось бы, ну что в этом такого? Однако этот приезд заокеанского мистера необычен. По многим причинам. Хербст не просто приезжает в Украину, а сменяет на этом посту не кого иного, как своего предшественника Карлоса Паскуаля. А следовательно, украинские оппоненты в политике и по жизни надеются на разное. Одни — провластные политические силы и сама власть — уповают на то, что со вступлением в должность Хербста в Украине навсегда закончится период неприкрытого и бесцеремонного вмешательства во внутреннюю жизнь страны на стороне "паскуалят" — так называемой и при непосредственной помощи посольства США взлелеянной оппозиции. Другие — эта самая оппозиция и иже с ней — молят Бога, что этот период продолжится в какой-нибудь другой, возможно, несколько завуалированной форме. И, в принципе, есть все основания утверждать, что первые имеют все шансы дождаться осуществления своих надежд. А для вторых приезд Хербста будет ножом в сердце. Все дело в том, что для украинской власти назначение Хербста послом и, разумеется, приезд его в Киев будут на официальном уровне символизировать окончательное потепление украинско-американских отношений после длительного периода "заморозков", вызванных неуемным стремлением части заокеанского истеблишмента поменять нынешнее украинское руководство во главе с Президентом Леонидом Кучмой на своих ставленников, ведомых лидером блока "Наша Украина" и незадачливым премьером Виктором Ющенко. Чтобы эти "заморозки" возникли, в ход пошло и дело журналиста Георгия Гонгадзе, и горячечная борьба за свободу слова, и "гейты" — "кассетный" и "кольчужный". На украинскую власть в это время синхронно давили. Извне — всевозможные западные "поклонники демократии". Изнутри — прикупленная ими часть украинского политикума и журналистско-политологического сообщества. Первые добывали у себя дома деньги в виде всевозможных грантов и вспомоществований из различных фондов и переправляли в Украину якобы на построение "открытого демократического общества" и на "борьбу за права человека". Вторые за эти деньги разворачивали шумную, визгливую и лживую по сути кампанию травли своей страны на всех уровнях. Однако украинская власть оказалась, что называется, двужильной в отражении нападок, а ющенковцы и их союзники — никудышными, легко раскалываемыми, продажными и ни на что не способными "оппозиционерами". Вот только примеры "успехов" в борьбе за свободу слова. Несколько мертворожденных журналистских структур, призванных "отмыть" миллионные гранты, отъезд за рубеж (кто временно, кто навсегда) самых активных "борцов" и "борчих", споры о том, кто и за что купил шикарные квартиры в центре столицы, можно ли эти деньги списать на погибших товарищей по "борьбе", трудоустройство на грантовые высокооплачиваемые программы самых активных "волонтеров свободы слова", гранты "своим" СМИ и... в общем-то, все — на этом борьба за свободу слова закончилась, а отход от активных дел "паскуалят" стал повальным. Как говорится, иных уж нет, а те далече. А сейчас в страну едет и Хербст. Он, говорят, умеет различать государственные интересы и собственные пристрастия, потому что понимает — это не одно и то же. Вот потому-то, похоже, украинская власть и спокойна, а "паскуалята" суетятся…

(«Кіевскій телеграфЪ», №32, 8-14 сентября 2003 г.)

***

Владимир Скачко. Проповедники превосходства

Вот и состоялось явление Хербста народу. Новый Чрезвычайный и Полномочный Посол США в Украине в четверг, 18 сентября, принял участие в конференции "Свобода слова и права человека в Украине-2003", которую организовало само Посольство США в Киеве и Харьковская правозащитная группа. Поджавшие хвосты после отъезда Карлоса Паскуаля украинские любители побороться за свободу слова и права человека на чужие деньги могут несколько успокоиться.

Но обо всем по порядку. Начал Хербст с того, чем все время занимался его предшественник, — активизировал "агентов влияния". И пообещал им, что их дело в США никем не забыто. И никто не будет забыт, если очень расстарается в борьбе за свободу слова и за восстановление справедливости, в первую очередь, в деле Георгия Гонгадзе. "Есть много вопросов без ответов относительно гибели Гонгадзе. И мы бы хотели, чтобы эти вопросы были разрешены, и чтобы те, кто виновен в этой смерти, были привлечены к ответственности", — заявил посол. И добавил, что США встревожены посягательством на свободу прессы в Украине, так как много влиятельных людей стараются действовать старым путем и при помощи методов, которые применялись в советские времена. "Вся трагедия состоит в том, что у людей, у которых есть оружие в руках, возникает желание убивать журналистов", — сделал почти чеховское — насчет ружья на сцене — открытие дипломат. Потом Хербст озаботился европейским и прозападным будущим Украины. И раскритиковал Единое экономическое пространство (ЕЭП). Он недвусмысленно намекнул, что вхождение Украины в Единое экономическое пространство с Россией, Беларусью и Казахстаном не в полной мере соответствует ее интересам. Слава Богу, хоть признал, что вступать или не вступать в любые союзы — это суверенное право Украины. Несмотря даже на то, что США, по словам посла, ежедневно и еженощно поддерживают стремление Украины "стать членом евроатлантического сообщества и присоединиться к мировому экономическому сообществу". Поскольку на мероприятии с участием посла, похоже, были только проверенные люди, то вопрос типа "А в чем конкретно проявляется эта поддержка евроатлантических устремлений Киева Вашингтоном?" повис в воздухе непроизнесенным. Кто же задает такие вопросы тем, кто за них не платит…

(«Кіевскій телеграфЪ», №34, 22-28 сентября 2003 г.)

***

Заявление по поводу нарушения вновь назначенным послом США в Украине норм дипломатического этикета, распространения грязных инсинуаций, разжигания им антиамериканских настроений

Мы уже привыкли к тому, что некоторые представители дипломатического корпуса стран Запада не стыдятся двойных стандартов в оценке одних и тех же явлений: у них — это достижение, а у нас — преступление! Но отдельные высказывания посла США в Украине Джона Гербста на своей первой пресс-конференции 18 сентября 2003 года в Киеве не только превзошли по цинизму и наглости уже привычные для нас фарисейские обвинения, но и перешли просто границу нормальных человеческих, не говоря уж дипломатических, норм.

Дж. Гербст запел старую песню своего предшественника об инспирированных им же "темниках", вместо того, чтобы рассказать украинской общественности о бомбардировках американскими военными мирных зданий телевидения и радио, не использовавшихся в военных целях в Югославии и Ираке. О недавнем введении тотальной цензуры для собственных и зарубежных корреспондентов в США и в зоне конфликта в Ираке. О постоянных избиениях корреспондентов и неспровоцированном убийстве американцами украинского и испанского журналистов в Бейруте. О циничном (прежде всего, по отношению к родным казненных корреспондентов) отказе провести хотя бы формальное расследование этого преступления...

Вновь назначенный "мессия" с американским диппаспортом продемонстрировал нам презрение к базовым демократическим ценностям, к украинцам, демагогически провозглашая борьбу за свободу слова и права человека всюду, кроме собственной страны.

Ассоциация работников средств массовой информации Украины официально обращается к МИДу Украины с требованием немедленно вынести протест на нарушение послом США Дж. Гербстом дипломатических норм и не принимать у него верительные грамоты, поскольку своими двузначными недомолвками и откровенными провокационными заявлениями он разжигает в Украине антиамериканские настроения.

Мы, украинские журналисты, в который раз призываем руководство МИДа не на словах, а на деле отстаивать национальные интересы, защищать права и достоинство собственных граждан. Новый министр иностранных дел должен немедленно подтвердить требование официального Киева относительно объективного расследования Вашингтоном убийства украинского гражданина, телеоператора агентства "Рейтер" Тараса Процюка.

Мы призываем всех патриотов Украины независимо от политических симпатий принять участие в акциях протеста возле посольства США против хамского, дерзкого поведения некоторых американских дипломатов на территории суверенного государства, которые сеют распри между народами, мешая сближению Украины и США.

Ассоциация работников СМИ Украины

(«Досье», №41, 2 октября 2003 г.)

***

Олександр Верьовкін, головний редактор газети “Запорозька Січ”. Вільна преса: світові й українські стандарти

Цю публікацію здійснено за підтримки “Фонду розвитку українських ЗМІ” Посольства США, Київ. Точка зору, відображена в даній статті, може не збігатися з офіційною позицією уряду США.

Той, хто вважає, що свобода преси полягає тільки в її незалежності від влади - помиляється. Адже неволя може бути й добровільною. Якщо окремий журналіст або видання (телеканал, радіостанція) в цілому пристають до однієї думки (навіть опозиційної) і не хочуть чути, а тим більше висловлювати інші, то вони теж невільні. Новини й коментарі — окремо

Характерною рисою демократичної, наприклад, американської преси є неупередженість. У Сполучених Штатах важко визначити спрямування газети. Тобто, “республіканська” вона чи “демократична”, ліберальна чи консервативна. Більшість мас-медіа досить уважно стежить за тим, щоб надавати однакову кількість інформації про кандидатів - суперників на виборах. Але вони можуть підтримувати того чи іншого кандидата в редакційних статтях. При цьому на одних виборах це може бути республіканець, на інших - демократ. Тобто в американських мас-медіа редактори й журналісти погодилися, наскільки це можливо, самі новини відокремлювати від думки про них. Згідно з традицією та журналістською етикою редактори навчають молодих репортерів розміщувати думки та політичні погляди тільки на редакторській чи окремій сторінці, призначеній спеціально для різноманітних думок. І така традиція виникла не випадково. Для неї є серйозна економічна причина. Ще наприкінці ХІХ століття було помічено, що більшість читачів довіряє газетам, які не однобоко висловлюють події. Тобто, суспільство купує саме такі новини. І тому саме суспільство зробило пресу незалежною від конкретних політиків. Найбільші американські інформаційні агенції теж завоювали авторитет і стійку міжнародну репутацію завдяки такому підходу. Маються на увазі агенції АР (Associated Press) та UPI (United Press International). Це найбільші в світі агенції, такий собі зразок глобалізації в галузі мас-медіа. На відміну від багатьох інших, наприклад, французької агенції Франс-пресс або української УНІАН, вони не є власністю уряду, не контролюються і не управляються ним. До речі, АР - ще й найстаріше агентство. Його засновано ще 1848 року. Воно має репортерів та операторів у 122 внутрішніх та 65 закордонних бюро. У нього приблизно 10 000 абонентів у приблизно 115 країнах світу. А це газети, радіо, телебачення. І вони користуються АР саме тому, що ця агенція дуже обережно ставиться до інформації, яку надає: хто що сказав, що трапилось, де і коли. Тільки об’єктивність. І ця об’єктивність не дозволяє газетам змінювати первинну інформацію, отриману від АР.

Що ж в Україні? Принципу відокремлення новин від думок про них ще й досі в нас мало хто додержується. І це пояснюється, певно, тим, що за радянських часів у нас існувала виключно пропагандистська, а не інформаційна журналістика. Будь-яку новину можна було подати лише в світлі рішень чергового з’їзду КПРС. Зараз СРСР уже немає, а традиція лишилася. Причому, ця традиція вкорінилася в свідомості не лише журналістів, а й читачів, глядачів і слухачів. Мені як редакторові неодноразово телефонували читачі й говорили:

— Ви написали, що такий зробив так. Чому ж ви не написали, що так робити не можна, і що він є негідником?

— Але ж ви й самі про це здогадалися?

— Так.

— Це означає, що ми своє завдання виконали.

Зважаючи на те, що попит на об’єктивну, неупереджену інформацію в нашому суспільстві ще недостатньо сформовано, тенденційність присутня в тій чи іншій пропорції і офіційній, і номінативно незалежній пресі. Правда, незалежній пресі за це ще й дістається. Ось приклад. У вересні минулого року друкарні Дніпропетровської області відмовилися друкувати номер тижневика “Лица”, який мав вийти напередодні акцій опозиції 16 вересня. Газета “Лица” належить до опозиційної преси й раніше друкувалася в сусідній Полтавській області, проте номер, який анонсував акції опозиції, заплановані на 16 вересня, не взяли до друку й там. На мій погляд, у цій ситуації, як-то кажуть, “обидва неправі”. Тижневик “Лица” відійшов від принципу об’єктивності й неупередженості, відверто ставши на службу опозиції. Але й місцева влада не винайшла нічого кращого, ніж заборонити друк газети. Не варто, мабуть, і згадувати про те, що такої ситуації в демократичній країні не могло б і виникнути. Наприклад, у Сполучених Штатах не то, що чиновник, навіть суд не може заборонити друк якоїсь статті або випуск газети.

Табель про ранги свободи слова

Але неправильно було б стверджувати, що в країнах Заходу - ідеальні умови для роботи журналістів. Незважаючи на сталий попит суспільства на об’єктивну інформацію й майже ідеальні правові умови, і там виникають проблеми. Рік тому авторитетна міжнародна журналістська організація “Репортери без кордонів” оприлюднила результати цікавого обстеження. Експерти з різних країн вивчали ступінь безкарності тих, хто має відповідати за порушення свободи преси. Дослідження стосувалося не тільки зловживань влади, але й інших груп, оскільки держава не завжди використовує всі свої ресурси, щоб боротися з утискувачами свободи слова. Вивчалася ситуація в 139 країнах. І дещо здивувало те, що за рівнем свободи слова Сполучені Штати Америки опинилися лише на 17 місці. Причиною стала велика кількість заарештованих журналістів. Ці арешти найчастіше були пов’язані з тим, що працівники ЗМІ відмовлялися розкривати своє інформаційне джерело. Крім того, після 11 вересня 2001 року деяких репортерів було заарештовано за порушення “жовтих стрічок”, які обмежують доступ до будинків офіційних установ. Кращими за рівнем свободи слова стали Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Нідерланди й Канада. Взагалі країни - члени Європейського Союзу розташувалися нагорі “турнірної таблиці”, за винятком Італії, яка посіла 40 сходинку через те, що італійський прем’єр Сільвіо Берлусконі посилює тиск на державне телебачення й одночасно керує приватним медіа-холдінгом. Серед прозахідних країн низьке 92 місце посів Ізраїль, оскільки з самого початку вступу ізраїльських військ у палестинські міста в березні 2002 року багатьох журналістів було побито, поранено, заарештовано, їм забороняли пересування по території, вилучали прес-картки, депортовували. Але ж в Ізраїлі по суті йде війна. А мирна Україна опинилася на 112 місці, поблизу інших країн колишнього СРСР (крім стран Балтії). Зокрема, Росія - на 121 місці, Білорусь - на 124. Україна й Росія опинилися серед двадцяти однієї країни, де вбивці журналістів, за свідченням “Репортерів без кордонів”, “насолоджуються тотальною безкарністю”. У цьому списку ми опинилися поруч із Іраком, Китаєм, Сьєрра-Леоне, Таджикистаном...

Зворотня сторона монети

У цій статті багато говорилося про важливість попиту на вільне слово й об’єктивну інформацію. З цієї точки зору цікаво порівняти особливості попиту у нас і в країні, де перша газета, що мала успіх (тобто попит), з’явилася 1704 року. Саме триста років тому почала виходити достатньо популярна газета в Кембріджі, штат Массачусетс. Про популярні в Україні ЗМІ, а отже й особливості попиту, багато розповідати потреби немає. Найбільший тираж мають газети з неодмінно оголеними дівчатами на останній сторінці - “Факти” (840 тисяч примірників) і “Бульвар” (570 тисяч). Почитаєш друге з цих видань, і здається, що портрет будь-якої людини можна обмежити нижньою частиною тіла. На місцевому рівні, якщо взяти за приклад Запорізьку область, теж перемагають “жовті” видання, в яких на першій полосі анонсується матеріал про те, як когось згвалтували, убили, розчленували і з’їли. Чи така ж картина в США? Серед більш ніж 1500 щоденних газет (саме щоденних, бо виходять вони за будь-яких обставин, навіть у найбільші свята - Різдво, День Подяки, День Незалежності) найбільший тираж має, уявіть собі, газета “The Wall Street Journal” - дуже серйозне видання для бізнесменів (близько 1,8 млн. примірників). І взагалі серед 20 найпопулярніших щоденних газет тільки дві чи три регулярно пишуть про злочинність, секс і скандали. Друге й третє місця посідають “USA Today” (1,5 млн.) та “The New York Times” (1,1 млн.). Цікаво, що до “дюжини кращих” потрапила лише одна “столична” газета - “Washington Post” (5 місце, 760 тис. примірників). Усі інші видаються в різних куточках країни - Лос-Анджелесі, Чикаго, Детройті, Сан-Франциско, Бостоні, Далласі і розповсюджуються в певних великих регіонах. Насправді панамериканською газетою можна вважати, певно, тільки “USA Today”, автомати з якою можна зустріти в кожному містечку й ледь не на кожній вулиці. Але все ж таки не щоденні газети мають найбільший тираж у Сполучених Штатах. Набагато більше читачів у журналів, яких в США більше 11 тисяч. Найпопулярнішим є журнал “National Geographic” — 10 млн., “Family Circle”, що в перекладі означає “Родинне коло” — більше 5 млн., “Good Housekeepіng” (“Домашнє господарство”) — 5 млн., “Ladie’s Home Journal” (“Женский домашний журнал”) — 5 млн., “Woman’s Day” (“Женский день”) — 4,8 млн., “Consumer Beports” (“Потребительские репортажи”) — 3,8 млн. Такі уподобання відображають і стан американського суспільства, і особливості менталітету американців. Це стосується й уподобань українців. І на жаль, порівняння не на нашу користь. А висновок я б зробив такий: свобода слова залежить не тільки від влади і не тільки від журналістів. Вона залежить від стану суспільства в цілому і від кожного з вас — читачів, глядачів, слухачів.

Для підготовки статті використано розвідки “Життя та організації в США” Дугласа К. Стівенсона, “Історія Сполучених Штатів” групи авторів, “Політична цензура в Україні” О. Палія, С. Лячинського, С. Макеєва.

(«Запорізька Січ», №186, 27 вересня 2003 р.)

 Поділитися