Постраждав за дріт
08.04.2004
Петро Семенович Горобець, мешканець с. Вороньки, Чорнухинського р-ну Полтавської обл.:
“Діло було десь після 4-ї вечора 6 листопада минулого року. Забрав я із череди корів і підганяв їх додому. Біля воріт побачив УАЗ. Вийшли з нього Іван Ільїн та Василь Карась. Це районні міліціонери, яких я знаю. Сказали, що затримали мого сина за незаконну скупку кольорових металів. Він зараз в міліції, в райвідділі, і зізнався, що на горищі в сараї сховано 3 мотки дроту. Я сказав, що про дроти не знаю, але приніс драбину. Поки вони нишпорили, я попросив якогось папірця, що давав би дозвіл на обшук. Ільїн, що саме спускався по драбині, сказав, що покаже мені не тільки папірець. І показав: мене почали бити. Прийшовши до тями, почув, як від двору від’їхала машина. Ранком наступного дня мене забрали до районної лікарні, де я пролежав 22 дні...”.
По дорозі з лікарні дружина Петра Семеновича Катерина Горобець навідалася до начальника райвідділу міліції і поскаржилася на дії його підлеглих. Микола Капран обіцяв “розібратися”. Коли Петра Семеновича виписали із районної лікарні, сім’я, не дочекавшись жодних результатів обіцяних міліцією розборок, звернулася в “органи” письмово. Було це на початку грудня, але район знову наче в рот води набрав. У лютому Горобці продублювали скарги вже в область і одразу ж отримали з району відповідь прокурора В. Дудкіна про те, що “25 грудня винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі ст. 6 п.2 КПК України”. П.2 ст. 6 КПК розшифровується як відсутність складу злочину. Проте сім’я мала на руках акт судово-медичного дослідження, де завдані Петрові Горобцю ушкодження віднесено до “ушкоджень середньої тяжкості”, і вони проявилися у забитті головного мозку через закриту черепно-мозкову травму, синцях на вилицях і правій частині голови. За таких висновків прокуратура мала б автоматично порушити кримінальну справу.
Начальник карного розшуку майор Іван Ільїн виклав свою версію, згідно з якою мати Миколи Горобця наступного дня мало не в ногах начальника міліції валялася, просила, щоб проти сина не порушували кримінал, “а коли це не вдалося, то батька поклали до лікарні”. Далі версія правоохоронців базується на тому, що скарги Горобців є своєрідною “помстою міліції” за їх принциповість, а лікарі отримали гроші за довге лікування Горобця в стаціонарі, бо за сотню доларів можна купити у судмедексперта будь-яку довідку”.
Цікаво, що про відмову в порушенні кримінальної справи і можливість оскарження цього рішення Петро Горобець дізнається лише через два місяці після його винесення Розслідування факту побиття П. С. Горобця так і лишилося відкритим.
(“Сільські вісті”, №31, 14 березня 2003 р.)
“Діло було десь після 4-ї вечора 6 листопада минулого року. Забрав я із череди корів і підганяв їх додому. Біля воріт побачив УАЗ. Вийшли з нього Іван Ільїн та Василь Карась. Це районні міліціонери, яких я знаю. Сказали, що затримали мого сина за незаконну скупку кольорових металів. Він зараз в міліції, в райвідділі, і зізнався, що на горищі в сараї сховано 3 мотки дроту. Я сказав, що про дроти не знаю, але приніс драбину. Поки вони нишпорили, я попросив якогось папірця, що давав би дозвіл на обшук. Ільїн, що саме спускався по драбині, сказав, що покаже мені не тільки папірець. І показав: мене почали бити. Прийшовши до тями, почув, як від двору від’їхала машина. Ранком наступного дня мене забрали до районної лікарні, де я пролежав 22 дні...”.
По дорозі з лікарні дружина Петра Семеновича Катерина Горобець навідалася до начальника райвідділу міліції і поскаржилася на дії його підлеглих. Микола Капран обіцяв “розібратися”. Коли Петра Семеновича виписали із районної лікарні, сім’я, не дочекавшись жодних результатів обіцяних міліцією розборок, звернулася в “органи” письмово. Було це на початку грудня, але район знову наче в рот води набрав. У лютому Горобці продублювали скарги вже в область і одразу ж отримали з району відповідь прокурора В. Дудкіна про те, що “25 грудня винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі ст. 6 п.2 КПК України”. П.2 ст. 6 КПК розшифровується як відсутність складу злочину. Проте сім’я мала на руках акт судово-медичного дослідження, де завдані Петрові Горобцю ушкодження віднесено до “ушкоджень середньої тяжкості”, і вони проявилися у забитті головного мозку через закриту черепно-мозкову травму, синцях на вилицях і правій частині голови. За таких висновків прокуратура мала б автоматично порушити кримінальну справу.
Начальник карного розшуку майор Іван Ільїн виклав свою версію, згідно з якою мати Миколи Горобця наступного дня мало не в ногах начальника міліції валялася, просила, щоб проти сина не порушували кримінал, “а коли це не вдалося, то батька поклали до лікарні”. Далі версія правоохоронців базується на тому, що скарги Горобців є своєрідною “помстою міліції” за їх принциповість, а лікарі отримали гроші за довге лікування Горобця в стаціонарі, бо за сотню доларів можна купити у судмедексперта будь-яку довідку”.
Цікаво, що про відмову в порушенні кримінальної справи і можливість оскарження цього рішення Петро Горобець дізнається лише через два місяці після його винесення Розслідування факту побиття П. С. Горобця так і лишилося відкритим.
(“Сільські вісті”, №31, 14 березня 2003 р.)