ПРАВА ЛЮДИНИ В КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Розглядаючи розділ "Права і свободи людини і громадянина" Конституції, можна констатувати, що ідея прав людини добре перекладена українською мовою з англійської, французької та німецької. Здавалося б, усе гаразд, і ми будемо мати усі необхідні в нормальному суспільстві права і свободи. Але дискусійним видається питання про реалізацію та гарантії цих прав і свобод.

 Перше, що впадає в око, це велика кількість прямих запозичень з міжнародних пактів ООН про права людини 1966 року. Але автори тексту практично не розрізняють норми пакту про громадянські та політичні права, що держава мусить виконувати при будь-яких обставинах, і норми пакту про соціальні, економічні та культурні права, реалізація яких залежить від економічного стану країни і які можуть бути нормами прямої дії тільки при наявності коментарів, що визначають для судів трактовку цих норм. Бездумне копіювання західних зразків має результатом оте остогидле радянське лукавство, що було в усіх конституціях за часів СРСР. Ми вже мали супердержаву, суперресурси, суперзахищеність, і все це розвалилось, і було ясно, що ці приписи про позитивні права були беззмістовними. Тому просто знущанням сьогодні виглядає "право на житло", "право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє јхарчування, одяг, житло", "право на безпечне для життя і здоров’я довкілля" (ст. 47,48,49) й інші позитивні права, які в наших умовах ніхто і ніколи не захистить в суді.

 Такі норми не можуть бути конституційними.

 Здається, що автори самі не вірять в те, що пишуть.

 Важливим є питання про право на приватну власність та підприємницьку діяльність (ст.41,42).

 Згідно ст.92 правовий режим власності визначається законом.

 На нашу думку, його треба було б визначити якраз у Конституції. Власність в її абсолютному сенсі невіддільна від людини, позбавити людину власності - все одно, що руку відрубати. А у нас виходить, що якийсь новий парламент може змінити режим власності (з другого боку, незрозуміло, чому гарантії підприємництва визначаються тільки законом, чому уряд не може встановити які-небудь гарантії?). Треба зазначити, що реалізація цих прав обмежується законом, і ці обмеження чітко не окреслені. Але не тільки законом. Наприклад, твердження, що використання власності не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, безумовно, буде використовуватись посадовими особами на свій розсуд, і це обмеження може цілком нівелювати право власності. Це право може бути взагалі скасованим державою за умов воєнного або надзвичайного стану. Ст.41 передбачає примусове відчуження об’єктів приватної власності "з мотивів суспільної необхідності", умови конфіскації майна визначаються поточним законодавством про надзвичайний або воєнний стан. Знову-таки попереду держава. У будь-якій нормальній країні "мотиви суспільної необхідності" полягають в тому, щоб приватну власність було неможливо відібрати в умовах миру і безпеки. Гарантія відшкодування вартості справу не рятує. За

 Конституцією держава не наважується вийти на ринок власності як звичайний суб’єкт, тоді вона була б принаймні на рівні з громадянським суспільством. Навпаки. Забезпечення державою "соціальної спрямованості економіки" (ст.12), а також весь контекст ст.41, означає не що інше, як державницьку зверхність до особи власника, і свідчить про підсвідому зверхність держави над ринком, влади над економікою, про несприйнятливість влади до засад економічної свободи й взагалі економічних інтересів громадянського суспільства. Про це свідчить також ст.74, яка забороняє референдуми щодо законопроектів з питань податків та бюджету. Мудра держава апріорі розумніша за громадян. Чи то працює історична пам’ять: буржуазні революції виникали саме з причини підвищення податків?

 Ще один приклад захисту держави від громадян - ст.44, яка визначає право на страйк "для захисту своїх економічних і соціальних інтересів". Реалізація цього права обмежується законом з урахуванням "необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей". Цей припис трактується однозначно: страйки з політичними вимогами заборонені. Але в Україні панує державна власність, і це означає, що страйків з політичних мотивів уникнути неможливо. Що інше мають робити шахтарі, вчителі, лікарі, науковці тощо, коли держава фактично кидає своїх громадян напризволяще, не виплачуючи заробітну платню по півроку?

 Взагалі Конституція грішить величезною кількістю обмежень прав людини, це стосується насамперед громадянських та політичних прав. Можна сміливо прогнозувати, що деякі обмеження, такі, як-от "моральність населення", "захист репутації", "в інтересах громадського порядку" та інші, будуть визначатись не законом, а живою владою. У цьому ми бачимо презумпцію патерналізму влади: є можновладці, які краще за громадян розуміють, що морально, а що ні, що на користь громадському порядку, а що ні. Загальні обмеження (їх перелік подано в ст.64) і спеціальні обмеження, які наводяться на додаток проголошеної свободи чи права (ст.29-44) можуть звести нанівець майже усі перелічені права і свободи. Тому сумнівною виглядає реалізація прямої дії Конституції (ст.8) і стосовно цих прав і свобод.

 Треба зазначити, що Конституція не передбачає безпосереднього звернення громадян в Конституційний Суд зі скаргами на порушення конституційних прав і свобод (ст.150), не передбачено звернення і звичайних судів. Таким чином, судовий захист громадянських та політичних прав і свобод вельми проблематичний й ст.8 залишається звичайною декларацією.

 Щоби довести це твердження, розглянемо більш подробно обмеження свободи слова в Конституції. Ставлення до свободи слова є пробним каменем будь-якої державної політики, якщо йдеться про випробування на реальний демократизм, на реальну підпорядкованість держави громадянському суспільству.

 За Конституцією свобода слова може бути обмежена

 в інтересах "національної безпеки", "територіальної цілісності", "громадського порядку", "здоров’я і моральності населення", "для захисту репутації або прав інших людей", "для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно", "для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя", "в умовах воєнного або надзвичайного стану".

 Можна вважати обмеженням свободи слова й обов’язок "шанування державних символів" України (ст.65), й наявність спеціального закону про відповідальність за посягання на честь і гідність Президента (ст.105). На нашу думку, було б добре, якби свій негативізм стосовно держави людина обмежувала пошкодженням державних символів. Нагадаємо, що Верховний Суд США виправдав людину, яка спалила американський прапор, саме на підставі першої поправки до Конституції США: законодавча влада (Конгрес) "не має права видавати закони на впровадження будь-якої релігії чи заборону вільно виконувати її, а також не має права видавати закони, що обмежували б свободу слова, преси та права народу мирно збиратися й звертатися до уряду, просячи усунути якусь кривду". Обмеженням свободи слова, свободи політичної діяльності є й зобов’язання депутатів та сенаторів скласти присягу, відмова від якої означає втрату мандата. З нашої точки зору, не можна нікого примушувати будь-що говорити, так само як не можна нікому затикати рота. За проектом виходить, що відмова промовити чужі слова важить більше, ніж голоси сотень тисяч виборців.

 Викликає також сумнів постулат про "свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законом" (ст.16). Право формується як результат політичної діяльності. Отже, все, що відбувається в галузі політики, має доправовий характер, це та сфера, де в повній мірі має існувати свобода думки, свобода слова. ¶ як людина не повинна обмежувати свої думки перед прийняттям рішення, так і суспільство не повинне обмежувати свободу політичних дискусій. В цьому сенсі політична діяльність не може бути обмеженою правом. Введення обмежень щодо обговорення загальних політичних проблем, державної стратегії та тактики є закладанням засад ніби апріорного відставання. Взагалі в законі не можна написати наперед те, чого не повинно бути в політиці.

 Загалом можна зазначити, що підхід авторів тексту до прав і свобод людини є пуританським. Дискусійним є твердження ст.68, що "кожен зобов’язаний... не посягати на права та свободи інших осіб". Безумовно, треба рахуватися з іншими, не можна перетворювати реалізацію своїх прав в агресію до інших людей. Однак, визнаємо, що

 М.Монтень був правий, коли писав, що нещастя одного є вигодою іншого. Чи є сенс вводити в Конституцію ідеалістичні доктрини? У бізнесі, наприклад, таке "посягання" обов’язково має місце. Треба погодитись також із Г.Спенсером, який вважав, що право мусить брати до уваги й інстінкти людини. Конституція повинна рахуватися не тільки з раціональними аспектами людської поведінки, але й виходити за межі традиційного раціоналізму. Суспільні за назвою інтереси є переважно індивідуальними, їх неможливо пізнати апріорно на преспективу багатьох поколінь. Ч.Беккаріа підкреслював, що чи не єдиною сталою рисою суспільства є його вічна нестабільність, динамізм і, як наслідок, певна мінливість образу справедливого. Пошуки форм, які не заперечують розвиткові особистості, зберігають вільне обернення ідей (крім тих, що йдуть від влади) і є головним завданням конституціоналізму. А ми й досі не можемо позбавитись суто марксистських уявлень про суспільство як про піраміду раціональних людських активностей, у яких обов’язково має бути вектор, що визначається державою. Хтось назвав проект Конституції в редакції від

 26.10.93 "інструкцією для українського народу". На жаль, мусимо констатувати, що ця характеристика й сьогодні актуальна.