MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Чухлова проти України

07.07.2004   
Посилаючись на п.1 ст. 6 і ст.13 Конвенції, заявниця (заява № 56879/00 від 26 листопада 1999 року) скаржиться на порушення її права на доступ до суду і її права на ефективний засіб правового захисту через те, що її позбавили можливості розгляду її справи проти податкової адміністрації в національних судах, як загальної юрисдикції, так і в арбітражних. 24 червня 2003 року Суд проголосив справу неприйнятною.

РАДА ЄВРОПИ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ

ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

заяви № 56879/00,

поданої Ольгою Олександрівною Чухловою

проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи 24 червня 2003 року палатою, до якої увійшли:

п. Ж-П. Коста - голова,

п. Л. Лукайдес,

п. К. Бірсан,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

пані А. Мулароні - судді,

а також пані С. Долле - секретар секції,

беручи до уваги зазначену заяву, подану 26 листопада 1999 року,

беручи до уваги зауваження, подані урядом-відповідачем, і зауваження, що були представлені заявницею у відповідь,

після наради постановляє таке рішення:

ЩОДО ФАКТІВ

Заявниця, Ольга Олександрівна Чухлова, – громадянка України, 1959 р. народження, мешкає в м. Олександрія, Україна.

Фактичний бік справи, виходячи з викладу фактів сторонами, може бути узагальнений таким чином.

У листопаді 1997 року заявниця, як приватний підприємець, звернулась до суду м. Олександрії, зі скаргою на незаконність рішення податкової адміністрації про конфіскацію партії її товарів і накладення штрафу за незаконну торгівлю. Рішенням від 12 листопада 1997 року суд виніс рішення про незаконність дій податкової адміністрації і зобов’язав адміністрацію повернути заявниці суму штрафу та відшкодувати їй вартість конфіскованих товарів.

Ухвалою від 15 січня 1998 року Кіровоградський обласний суд залишив без змін рішення від 12 листопада 1997 року. Того ж дня рішення від 12 листопада 1997 року набуло чинності. Пізніше воно було виконане.

3 серпня 1999 року, заступник голови Кіровоградського обласного суду вніс протест у порядку нагляду до Кіровоградського обласного суду з метою скасування рішень від 12 листопада 1997 року і 15 січня 1998 року. Ухвалою від 11 серпня 1999 року Кіровоградський обласний суд скасував вищезгадані рішення через брак компетенції судів, що розглядали справу, постановивши, що розгляд цієї справи відноситься до компетенції арбітражних судів.

У листопаді 1999 року заявниця звернулась до Кіровоградського обласного арбітражного суду з вимогою, ідентичною до тої, яку вона подавала до судів загальної юрисдикції. Ухвалою від 15 листопада 1999 року арбітражний суд відхилив вимогу, визнавши себе некомпетентним і дійшовши висновку про необхідність її повернення до суду загальної юрисдикції для розгляду відповідної справи.

4 січня 2000 року заявниця подала скаргу до Голів Верховного суду України і Вищого арбітражного суду України з метою визначення національного судового органу, компетентного розглядати її справу. У листі від 18 січня 2000 року заступник голови Вищого арбітражного суду України повідомив заявницю, що, починаючи з 4 грудня 1997 року, українські арбітражні суди отримали доручення відхиляти будь-які вимоги, подібні до вимог заявниці, оскільки розгляд таких справ відноситься до компетенції судів загальної юрисдикції.

У лютому 2000 року, заявниця звернулася до Кіровоградського обласного суду з клопотанням про перегляд ухвали від 11 серпня 1999 року з огляду на нововиявлені обставини. Ухвалою від 21 червня 2000 року Кіровоградський обласний суд відхилив клопотання.

Ухвалою від 17 січня 2001 року після протесту заступника Голови Верховного суду України були скасовані рішення від 12 листопада 1997 року, 15 січня 1998 року і 11 серпня 1999 року та направлено справу заявниці на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням від 2 жовтня 2001 року Олександрійський суд (суд першої інстанції у цій справі) визнав незаконність акту конфіскації податковою адміністрацією товарів заявниці та штрафу, накладеного на неї за незаконну торгівлю. Суд також констатував, що заявниця не наполягала на відшкодуванні понесених штрафів. Рішення набуло чинності у той же день.

ОСКАРЖЕННЯ

Посилаючись на § 1 статті 6 і статтю 13 Конвенції, заявниця скаржиться на те, що її позбавили можливості розгляду її справи проти податкової адміністрації в національних судах, як в судах загальної юрисдикції, так і в арбітражних. З цієї причини вона вважає, що мало місце порушення її права на доступ до суду і її права на ефективний засіб правового захисту.

ЩОДО ПРАВА

Заявниця скаржиться, з огляду на § 1 статті 6 і статтю 13 Конвенції, що її позбавили можливості розгляду її справи проти податкової адміністрації національними судовими органами, як судами загальної юрисдикції, так і арбітражними.

В § 1 статті 6 Конвенції, у відповідній частині, говориться таке :

« 1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий та відкритий розгляд (...) судом (...). (...) »

В статті 13 Конвенції говориться таке :

«Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як службові особи.»

Уряд стверджував, що § 1 статті 6 Конвенції не застосовується до таких справ. А саме: він послався на те, що питання, які розглядались національними судами, стосувалися не прав і обов’язків цивільного характеру, а фінансових зобов’язань заявниці як приватного підприємця. Уряд стверджував також, що позов не стосувався звинувачень кримінального характеру, оскільки санкції, накладені на заявницю, мали адміністративний характер і не мали кримінального ані в сенсі національного права, ані за критеріями, сформованими усталеноюпрактикою Суду.

Уряд визнав, що після скасування рішення від 12 листопада 1997 року, винесеного на користь заявниці, вона була позбавлена протягом певного періоду можливості оскаржувати в судовому порядку рішення податкової адміністрації стосовно конфіскації товарів та штрафу. Однак, варто врахувати, що українські суди за своєю власною ініціативою виправили становище, в якому опинилася заявниця. А саме: рішенням від 2 жовтня 2001 року Олександрійський суд визнав незаконність дій податкової адміністрації, про які йдеться. Це рішення набуло чинності і є остаточним. Крім того, процедура протесту, яка була в основі скасування рішення від 12 листопада 1997 року, на сьогоднішній день в українському законодавстві не існує. Заявниця, таким чином, більше не може видавати себе за “жертву ” можливого порушення § 1 статті 6 і статті 13 Конвенції, беручи до уваги те, що вона не зазнала жодних матеріальних витрат внаслідок скасування рішення, винесеного на їі користь.

Заявниця відкинула твердження Уряду про те, що вона не може більше вважатися жертвою порушення її прав, гарантованих їй § 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції. Вона, передусім, стверджує, що органи української влади явно не визнали факту порушення її прав на доступ до суду та ефективний засіб правового захисту, а також не призначили відшкодування у зв’язку з таким порушенням. Крім того, ці органи не покарали жодну посадову особу податкової адміністрації, яка була винуватцем порушення її прав.

Заявниця визнала, що вона не зазнала жодних матеріальних втрат внаслідок скасування рішення, винесеного на її користь. Тим не менш, вона послалася на те, що через страх помсти з боку податкової адміністрації вона була змушена скоротити свою торгівельну діяльність, що, в свою чергу, значно знизило її доходи як приватного підприємця.

Заявниця також стверджувала, що внаслідок порушення її права на доступ до суду та на ефективний засіб правового захисту вона зазнала моральної шкоди. Насамперед, вона посилається на те, що внаслідок скасування рішення, винесеного на її користь, за відсутності коштів на те, щоб найняти адвоката, вона сама виконувала численні процедури в різних національних судах і Суді для того, щоб відстояти свої права. Це призвело до значних змін в її житті та стосунків з близькими і друзями, а також вона опинилась у становищі постійного стресу. Крім того, заявниця вважає, що понесла значні судові витрати у зв’язку з внутрішніми процедурами та розглядом у Суді.

Суд дійшов висновку, що у цьому випадку, припускаючи, що § 1 статті 6 Конвенції застосовується до судового процесу, заява повинна бути у будь-якому випадку відхилена через вищезазначені причини.

Суд нагадує про свою судову практику, згідно якої заявник, який одержав на внутрішньому рівні відшкодування за стверджуване порушення Конвенції не може більше вважатися “жертвою” внаслідок порушення прав, передбачених Конвенцією, з боку однієї з Високих Договірних сторін (рішення у справі “Екль проти Німеччини” від 15 липня 1982 року, серія A № 51, с. 30, § 66).

У цій справі, ухвалою від 11 серпня 1999 року, Кіровоградський обласний суд скасував рішення Олександрійського суду від 12 листопада 1997 року, винесене на користь заявниці і припинив провадження за браком компетенції, вказавши на те, що розгляд цієї справи має здійснюватися арбітражними судами. Ухвалою від 15 листопада 1999 року Кіровоградський обласний арбітражний суд відхилив вимогу заявниці, ідентичну до тієї, яку було подано до суду загальної юрисдикції, визнавши себе некомпетентним і вважаючи, що цю справу повинні розглядати суди загальної юрисдикції.

Суд підтверджує той факт, що в період між листопадом 1999 року і січнем 2001 року заявниця не мала можливості оскаржувати в судовому порядку відповідні рішення податкової адміністрації, які залишалися чинними, а отже могли бути виконані в будь-який момент. Тим не менше, він зауважує, що не зважаючи на той факт, що рішення, винесене на користь заявниці було скасоване, податкова адміністрація не застосувала санкції, накладені на заявницю. Отже, заявниця не зазнала жодної реальної матеріальної шкоди після скасування рішення. Цей факт жодним чином не спростовується заявницею. Більше того, цей факт був підтверджений рішенням Олександрійського суду від 2 жовтня 2001 року. Крім того, ухвала від 11 серпня 1999 року, на яку скаржиться заявниця, була скасована ухвалою Верховного суду України від 17 січня 2001 року. З цього моменту заявниця мала змогу знову вимагати розгляду своєї справи проти податкової адміністрації в суді, який розглядав справу по суті, і вона повною мірою скористалася цією можливістю. Дійсно, рішенням від 2 жовтня 2001 року Олександрійський суд задовольнив вимоги заявниці і, як він це вже робив у своєму рішенні від 12 листопада 1997 року, знову визнав незаконність актів конфіскації податковою адміністрацією товарів заявниці і штрафу, накладеного на неї за незаконну торгівлю. Того ж дня це рішення набуло чинності і стало остаточним. Процедура протесту, на підставі якого рішення від 12 листопада 1997 року, а отже, могла у відповідному випадку поставити під сумнів рішення від 2 жовтня 2001 року, більше не існує в українському законодавстві.

У зв’язку з цим, беручи до уваги обставини справи, Суд констатує, що заявниця мала доступ до суду, відповідно до статті 6 § 1 Конвенції, для розгляду своєї справи проти податкової адміністрації національними судовими органами.

Що стосується твердження заявниці щодо шкоди, якої вона зазнала через дії податкової адміністрації в проміжку між листопадом 1999 року і січнем 2001 року, Суд констатує, що заявниця не подавала скаргу, щодо завданих збитків, до жодного національного суду і, відповідно, вона не використала всі національні засоби захисту в значенні § 1 статті 35 Конвенції. Крім того, заявниця не представила Суду достатньо доказів на підтвердження своїх заяв, та не надала жодних підтверджуючих це документів.

Таким чином, Суд вважає, що заява в цілому є явно необґрунтованою в сенсі § 3 статті 35 Конвенції і повинна бути відхилена відповідно до § 4 статті 35.

З цих причин Суд одностайно

проголошує заяву неприйнятною.

С. ДОЛЛЕ

Секретар

Ж.-П. Коста

Голова

 Поділитися