Погасій проти України
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД 3 ПРАВ ЛЮДИНИ
ДРУГА СЕКЦІЯ
УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
заяви № 58932/00,
поданої Ігорем Петровичем Погасієм
проти України
Європейський суд з прав людини (друга секція) 28 травня 2002 року на засіданні палати, до складу якої увійшли судді:
п. Ж.-П. Коста, голова,
п. А.Б. Бака,
п. Гаукура Йорундссон,
п. К. Юнґвірт,
п. В. Буткевич,
пані В. Томассен,
п. М. Уґрехелідзе,
а також пані С. Доллє, секретар секції,
розглянувши вищевказану заяву, подану 25 травня 2000 року,
розглянувши зауваження Уряду держави-відповідача та зауваження, надані заявником у відповідь,
після обговорення виносить таке рішення:
Заявник, Ігор Петрович Погасій, громадянин України, 1963 року народження, який проживає у м. Кіровограді, Україна.
А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Факти справи, як вони були викладені сторонами, можуть бути підсумовані таким чином.
З травня 1996 року до січня 1999 року заявник працював у військовій прокуратурі Кіровоградського гарнізону в частині А-1575 за контрактом. Після свого звільнення він звернувся з вимогою виплатити йому військові надбавки у сумі 2 076,44 гривень.
У звязку з відсутністю виплати через брак коштів у травні 1999 року заявник звернувся до Кіровського районного суду м. Кіровограда з позовом до військової частини А-1575 щодо виплати згаданих надбавок та відшкодування шкоди.
14 червня 1999 року Кіровський районний суд м. Кіровограда виніс рішення, яким зобовязав військову частину А-1575 виплатити заявнику військові надбавки у повному обсязі. Суд відмовився задовольнити вимоги заявника про відшкодування шкоди.
14 червня 1999 року суд направив військовій частині виконавчий лист для забезпечення виконання судового рішення.
З липня 1999 року по травень 2000 року заявник направив кілька скарг до Кіровоградського обласного управління юстиції, Міністерства оборони України та Генеральної прокуратури України щодо примусового виконання судового рішення від 14 червня 1999 року.
Листами від 25 жовтня 1999 року і 26 квітня 2000 року начальник Кіровоградського обласного управління юстиції підтвердив заявнику, що військова частина А-1575 заборгувала йому 2 076,44 гривень. Він також проінформував, що саме Міністерство оборони України зобовязане здійснити виплату боргу, оскільки військова частина А-1575 не має власних коштів.
Листом від 24 січня 2000 року начальник головного речового управління штабу тилу Міністерства оборони України повідомив заявника, що рішення суду, винесене на користь заявника, залишається невиконаним через нерегулярне надходження коштів з Державного казначейства на витрати Міністерства.
2 листопада 2000 року військова частина перерахувала заявнику відповідно до судового рішення від 14 червня 1999 року 2 076.44 гривень, що становило повну суму військових надбавок.
В. ЗАКОНОДАВСТВО
1. Закон № 202/98-ВР стосовно діяльності державної виконавчої служби (зі змінами)
Відповідно до статті 1 Закону державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України. Ця стаття визначає завдання виконавчої служби, яке полягає в належному, повному та своєчасному виконанні судових рішень.
Відповідно до статті 11 діяльність державного виконавця, що не відповідає Закону, може тягнути за собою дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність. Ця стаття передбачає, що кожен має право на відшкодування шкоди, завданої діями державного виконавця в ході виконання рішення суду.
Відповідно до статті 13 кожна зацікавлена особа має право в адміністративному або судовому порядку оскаржити дії чи бездіяльність державного виконавця під час виконання рішення суду.
2. Закон № 606-XIV від 21 квітня 1999 року стосовно процедури виконання рішень судів (зі змінами)
Відповідно до статті 2 Закону примусове виконання судових рішень покладається на державну виконавчу службу.
Стаття 85 Закону передбачає можливість кожної зацікавленої особи оскаржити дії або бездіяльність державного виконавця під час виконання рішення суду в адміністративному або судовому порядку.
Відповідно до статті 86 кожен має право на відшкодування шкоди, завданої діяльністю державного виконавця в ході виконання рішення суду.
3. Закон України N 1076-XIV “Про господарську діяльність у Збройних Силах України”
Відповідно до статті 5 Закону військова частина як субєкт господарської діяльності за своїми зобовязаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок за відповідними статтями кошторису (крім захищених статей), а в разі їх недостатності відповідальність за зобовязаннями військової частини несе Міністерство оборони України. Ця стаття забороняє звернення стягнення за зобовязаннями військової частини на майно, що за нею закріплене.
ОСКАРЖЕННЯ
Посилаючись на статтю 6 п. 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1, заявник скаржиться на невиконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 червня 1999 року, яким було визнане його право на отримання заборгованості з військових надбавок. Він також скаржиться у своєму листі від 17 листопада 2000 року на надмірний термін провадження та невідповідність закону процедури виконання рішення суду від 14 червня 1999 року. У звязку з цим заявник вимагає відшкодування шкоди.
ПРАВО
У світлі статті 6 п. 1 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 заявник скаржиться на невиконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 червня 1999 року, яким було визнане його право на отримання виплат військових надбавок. Він скаржиться також на надмірну тривалість та невідповідність закону процедури виконання судового рішення від 14 червня 1999 року.
У відповідній частині статті 6 п. 1 Конвенції встановлено таке:
“1. Кожна особа при визначені її цивільних прав і обовязків має право на справедливий розгляд (…) впродовж розумного строку (..) незалежним і неупередженим судом”
Ст. 1 Протоколу № 1 передбачає таке:
“Кожна особа (…) має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.”
Суд зазначає, що скарга заявника містить два аспекти, які він розгляне по черзі: перший, на який заявник посилався під час подання скарги, стосується невиконання судового рішення від 14 червня 1999 року; другий, на який заявник посилався у своєму листі від 17 листопада 2000 року, стосується тривалості та відповідності закону процедури виконання вищезгаданого судового рішення.
1. Щодо застосування ст. 6 п. 1 Конвенції
У першу чергу Суд повинен встановити, чи з огляду на прецедентну практику можливо застосувати статтю 6 п. 1 Конвенції (“Пеллегрін проти Франції” [ОС], № 28541/95, СЕОН) до процедури виконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 червня 1999 року, беручи до уваги військовий характер справи.
Суд нагадує, що для того, щоб п. 1 ст. 6 Конвенції міг бути застосований в його цивільній частині, необхідна наявність спору щодо “права” як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві. Повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування. Крім цього, предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру. Суд відзначає, що в цій справі не дискутувалося, що мав місце спір стосовно права, визнаного внутрішнім законодавством, що спір був дійсним та серйозним і що предмет провадження напряму стосувався відповідного права цивільного характеру. Суд зауважує, що спір стосувався цивільного права за своєю суттю, тобто йшлося про спір між працівником та роботодавцем щодо умов розірвання трудового договору. Залишається зясувати, чи є право, про яке йдеться, “цивільним за характером” в розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції.
Суд нагадує, що існують обмеження щодо застосування п. 1 ст. 6 Конвенції до спорів між державними службовцями, професійна діяльність яких має специфічний характер в рамках діяльності органу державної влади, де останній несе на собі частину державної влади, захищаючи загальні інтереси держави або інших органів державної влади. Прикладом такої діяльності є діяльність збройних сил та поліції. Суду необхідно перевірити, наскільки діяльність заявника включає, беручи до уваги виконання професійних обовязків, пряму або непряму участь у реалізації державної влади та захисті загальних інтересів держави або інших органів державної влади.
Суд зауважує, що заявник виконував свою професійну діяльність в системі військової прокуратури та виконував обовязки, повязані з захистом громадських інтересів. Однак на час спору заявник вже не виконував своїх професійних обовязків.
Зі звільненням він розірвав специфічний звязок з державою, який вимагав довіри, лояльності і повязував його з органом державної влади, та опинився в ситуації, яку можна порівняти зі статусом кредитора в приватному праві. Саме маючи цей статус, заявник розпочав спір проти органу державної влади перед національними судовими органами загальної юрисдикції з метою визнання свого права на отримання військових надбавок.
За цих обставин та враховуючи суть спору між заявником та військовою частиною А- 1575, Суд вважає, що цей спір спрямований на захист права цивільного характеру в розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції.
Крім цього, Уряд-відповідач не заперечує проти застосування статті 6 п. 1 Конвенції щодо цієї справи.
Залишається визначити, чи стаття 6 п. 1 Конвенції може бути застосована до процедури виконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 червня 1999 року.
У звязку з цим Суд нагадує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обовязкове судове рішення залишалось недіючим відносно однієї із сторін і що виконання рішення або постанови будь якого органу судової влади повинно розгладитися як невідємна частина “процесу” в розумінні ст. 6 Конвенції. (Immobiliare Saffi c. Italie, 22774/93, 28.07.1999, п. 63; рішення “Горнсбі проти Греції” від 19.03.1997, Збірник постанов та рішень 1997-ІІ, С. 510, п. 40)
Суд вважає, що без сумніву процедура виконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 червня 1999 року є складовою частиною спору між позивачем та військовою частиною А-1575. Він констатує, що стаття 6 п. 1 Конвенції застосовується до питання, що розглядається.
2. Стосовно невиконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 червня 1999 року
У своїх зауваженнях Уряд-відповідач наполягає на тому, що заявник не може більше вважатися жертвою згідно зі статтею 6 п. 1 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, оскільки рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 червня 1999 року було виконане у повному обсязі.
Зі свого боку заявник підтверджує виконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 червня 1999 року. Однак заявник стверджує, що виконання судового рішення у справі не відповідало вимогам закону з огляду на те, що сума, яка була виплачена, втратила свою грошову цінність у звязку з інфляцією.
Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої заявник, який отримує на внутрішньому рівні відшкодування шкоди за заявлене порушення Конвенції, більше не може вважатися “жертвою” порушення прав, передбачених Конвенцією, з боку однієї із договірних сторін (рішення “Єкле проти Німеччини” від 15.07.1982 року, серія А № 51, стор. 30, 66).
Суд звертає увагу, що рішення у справі було повністю виконане, сума, встановлена у вищевказаному рішенні, була виплачена заявнику 2 листопада 2000 року. Виходячи з цього, Суд вважає, що заявник не може більше в сенсі ст. 34 Конвенції вважатися “жертвою” порушення права отримати виконання рішення на свою користь, як він про це стверджував на момент подання заяви до Суду.
Суд вважає, що у цьому контексті ця частина скарги є необґрунтованою в сенсі ст. 35 п. 3 та повинна бути відхилена відповідно до ст. 35 п. 4 Конвенції.
3. Стосовно тривалості та відповідності закону виконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 червня І999 року
Уряд-відповідач зауважує, що процедура виконання рішення не була надзвичайно довгою, беручи до уваги те, що державний виконавець повинен був належним чином врахувати зміни в українському законодавстві в галузі виконання рішень суду. Уряд звертає увагу на те, що протягом цього періоду діяв Закон України № 1076-XIV, яким Міністерство оборони Україна було визначене гарантом фінансових зобовязань військових частин, що спричинило необхідність змінити процедуру виконання судового рішення у справі, що розглядається.
Уряд заявляє, що в будь-якому випадку заявник не звертався у жоден національний судовий орган з позовом про відшкодування шкоди компетентною державною установою через невиконання рішення суду протягом розумного строку та невідповідність законодавству процедури виконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 череня 1999 року та що таким чином він не використав внутрішні засоби правового захисту в сенсі статті 35 п. 1 Конвенції. Він стверджує, що таке оскарження є ефективним як практично, так і теоретично.
Позивач зі свого боку заявив, що через надмірно тривалу процедуру виконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 червня 1999 року встановлена судом сума втратила своє початкове значення з часом з огляду на інфляцію, та, відповідно, ця сума повинна бути повернута з урахуванням інфляції.
Заявник не заперечує твердження, що він не мав наміру звертатися до суду з оскарженням дій чи бездіяльності українських органів, які займаються виконанням судових рішень. Замість цього він стверджує, що звернення до українських судів з метою оскарження порушення розумного строку виконання рішення суду та невідповідності закону процедури виконання не було б ефективним з огляду на неефективність його скарг, надісланих в державну виконавчу службу.
Суд нагадує свою прецедентну практику, що положення п. 1 ст. 35 Конвенції щодо використання національних (внутрішніх) засобів правового захисту зобовязує осіб, які бажають звернутися до судового або арбітражного міжнародного органу з позовом проти держави, використати перед цим засоби, які надаються правовою системою вищезгаданої держави. Ці засоби правового захисту повинні існувати з достатнім рівнем певності як на практиці, так і в теорії, бо інакше їм бракуватиме ефективності та доступності (“Ілхан проти Туреччини”, |GC| № 22277.93, 58, 27.06.2000).
Суд зауважує, що українське законодавство передбачає можливість для кожної заінтересованої особи звернутися зі скаргою на дії органів державної влади, зокрема, щодо виконання рішень судів (державної виконавчої служби) для оскарження дій чи бездіяльності останньої та відшкодування шкоди. Крім того, відповідно до українського законодавства боржник, який не дотримався строку виконання своїх фінансових зобовязань, зобовязаний відшкодувати кредитору, якщо останній цього вимагає, суму боргу, збільшену на коефіцієнт інфляції. У цій справі заявник не звернувся до жодного судового органу України ні з метою отримання виплат за інвалідністю, проіндексованих відповідно до коефіцієнта інфляції, ні для оскарження невідповідності закону процедури виконання рішення суду від 21 травня 1999 року. Суд вважає, що простий сумнів заявника щодо шансів на успіх цих позовів не є достатнім для звільнення його від обовязку використати ці засоби правового захисту (заява № 19819/92, рішення Комісії від 5 липня 1994 р., D.R. 78-В, С. 93; з відповідними змінами, № 49783/99, “Хомяк проти Росії” (рішення щодо прийнятності), 15.1.2000). Він вважає, що заявник не вичерпав внутрішні засоби правового захисту, як передбачено статтею 35 п. 1 Конвенції, і що ця частина заяви повинна бути відхилена відповідно до статті 35 п. 4.
З цих підстав Суд одноголосно
визнає заяву неприйнятною.
С. Доллє, секретар