Корнілов проти України

Рада Європи

Європейський Суд з прав людини

Друга секція

Рішення

Щодо прийнятності

Заяви №36575/02

Володимира Сергійовича Корнілова та інших проти України

Європейський Суд з прав людини (Друга Секція), засідаючи 7 жовтня 2003 року Палатою у складі:

П.Дж.-П.Коста, Голова
П. Л.Лукедес,
П.К. Бірсан ,
П. К. Юнгверт,
П. В. Буткевич,
Пані В.Томасен,
Пані А. Мулароні, суддів
та пані С.Долль, секретаря Секції,

Враховуючи вищезазначені заяви, подані до Суду 9 вересня 2002 року,

Враховуючи зауваження, що були надані Урядом-відповідачем, та зауваження, що були надані у відповідь заявниками,

Після наради постановляє:

ФАКТИ

Перший заявник, Володимир Сергійович Корнілов, громадянин України, народився у 1944 році.

Другий заявник, Віктор Єгорович Леконцев, громадянин України, народився у 1948 році.

Третій заявник, Микола Васильович Кравчук, громадянин України, народився у 1947 році.

Четвертий заявник, Микола Дмитрович Самойленко, громадянин України, народився у 1950 році.

Всі заявники мешкають у селищі Набережному Одеської Області, Україна.

Їхнім представником є Валерій Валерійович Судаков, адвокат, який займається юридичною практикою у Одесі, Україна.

А.Обставини справи.

Обставини справи, наведені сторонами, можуть бути викладені наступним чином.

Всі заявники є звільненими військовослужбовцями. У березні 1999 року, вони були звільнені з лав Збройних Сил і їм була призначена певна фінансова допомога. Однак вона була сплачена лише частково.

Перший заявник мав отримати 7683,55 грн., але отримав лише 3714,90 грн.: 3986, 65 грн. залишилися несплаченими.

Другий заявник мав отримати 9642,40 грн., але отримав лише 4524,80 грн.: 5117,60 грн. залишилися несплаченими.

Третій заявник мав отримати 9457,60 грн., але отримав лише 4166,40 грн.: 5291,20 грн. залишилися несплаченими.

Четвертий заявник мав отримати 5490, 90 грн., але отримав лише 2625,15 грн.: 2865,75 грн. залишилися несплаченими.

Кожний з заявників окремо розпочав судовий процес у Військовому місцевому суді Одеського Гарнізону проти Військової Частини А-0958, вимагаючи сплати несплаченої частини їхньої грошової допомоги.

Перший заявник

17 грудня 2001 року Військовий місцевий суд Одеського Гарнізону прийняв рішення на користь першого заявника та присудив сплатити йому 4019, 65 грн., з яких 3968,65 грн. як несплачену частину грошової допомоги та компенсацію за затримку виплати, а також 51 грн. за судові витрати. 6 березня 2002 року Військовий Апеляційний Суд Південного Регіону підтвердив це рішення суду першої інстанції.

23 січня 2002 року, заявник передав виконавчий лист про виконання рішення суду до Відділу Державної виконавчої служби Беляєвського районного управління юстиції Одеської області.

21 лютого 2002 року, той же суд першої інстанції прийняв рішення на користь заявника по іншій судовій справі та присудив сплатити йому 4511 грн., з яких 4500 грн. як несплачену частину грошової допомоги та 111 грн. за судові витрати. 25 квітня 2002 року Військовий Апеляційний Суд Південного Регіону підтвердив це рішення суду першої інстанції.

 24 травня 2002 року заявник передав виконавчий лист про виконання рішення суду для виконання до Відділу Державної виконавчої служби Беляєвського Районного управління юстиції Одеської області.

12 вересня 2002 року, обидва судових рішення на користь заявника були повністю виконані та йому було сплачено 8630,65 грн.

Другий заявник

17 грудня 2001 року Військовий місцевий суд Одеського Гарнізону прийняв рішення на користь другого заявника та присудив сплатити йому 5168,60 грн., включно з 5117,60 грн. як несплачену частину грошової допомоги та компенсацію за затримку у виплаті разом із 51 грн. за судові витрати. 14 березня 2002 року Військовий Апеляційний Суд Південного Регіону підтвердив це рішення суду першої інстанції.

У січні 2002 року заявник передав виконавчий лист для виконання рішення суду до Відділу Державної виконавчої служби Беляєвського районного управління юстиції Одеської області.

12 вересня 2002 року рішення на користь заявника було виконано повністю та йому було сплачено 5168,60 грн.

Третій заявник

17 грудня 2001 року Військовий місцевий суд Одеського Гарнізону прийняв рішення на користь третього заявника та присудив сплатити йому 5342,20 грн., з яких 5291,20 грн. несплаченої частини грошової допомоги та компенсацію за затримку виплати, а також 51 грн. за судові витрати. 19 березня 2002 року Військовий Апеляційний Суд Південного Регіону підтвердив це рішення суду першої інстанції.

23 січня 2002 року заявник передав виконавчий лист про виконання рішення суду до Відділу Державної виконавчої служби Беляєвського районного управління юстиції Одеської Області.

12 лютого 2002 року цей самий суд першої інстанції прийняв рішення на користь заявника за іншою справою та присудив сплатити йому 5064 грн., з яких 5004 грн. як несплачені виплати та 60 грн. за судові витрати. 23 травня 2002 року Військовий Апеляційний Суд Південного Регіону підтвердив це рішення суду першої інстанції.

5 червня 2002 року заявник передав виконавчий лист для виконання рішення суду до Відділу Державної виконавчої служби Беляєвського районного управління юстиції Одеської області.

12 вересня 2002 року обидва рішення на користь заявника були виконані та йому було сплачено 11705,20 грн.

Четвертий заявник

17 грудня 2001 року Військовий місцевий суд Одеського Гарнізону прийняв рішення на користь четвертого заявника та присудив сплатити йому 2865,75 грн., як несплачену допомогу та компенсацію за затримку виплати. 5 березня 2002 року Військовий Апеляційний Суд Південного Регіону підтвердив це рішення суду першої інстанції.

23 січня 2002 року заявник передав виконавчий лист для виконання рішення суду до Відділу Державної виконавчої служби Беляєвського районного управління юстиції Одеської області.

12 лютого 2002 року той самий суд першої інстанції прийняв рішення на користь заявника по іншій судовій справі та присудив сплатити йому 3768 грн., з яких 3708 грн. як несплачену грошову допомогу та 60 грн. за судові витрати. 16 травня 2002 Військовий Апеляційний Суд Південного Регіону підтвердив це рішення суду першої інстанції.

9 серпня 2002 року заявник передав виконавчий лист для виконання рішення суду до Відділу Державної виконавчої служби Беляєвського районного управління юстиції Одеської області.

3 жовтня 2002 року обидва рішення на користь заявника були виконані та йому було сплачено 6635,75 грн.

В. Внутрішнє законодавство відносно цієї справи

1. Цивільний Кодекс України

Відповідно до статті 214 Цивільного Кодексу, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

2. Закон України від 21 квітня 1999 року „Про виконавче провадження”

Відповідно до статті 2 Закону, примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу. Згідно зі статтею 85 Закону, кредитор може подати скаргу на дії чи бездіяльність Державної виконавчої служби до голови відповідного відділу цієї Служби або до місцевого суду. Стаття 86 Закону надає кредитору право звернутися з позовом до юридичної особи, вповноваженої виконувати судове рішення, у випадку неналежного виконання або невиконання судового рішення та отримувати компенсацію.

3. Закон України від 24 березня 1998 року „Про Державну виконавчу службу”

Стаття 11 Закону встановлює відповідальність державних виконавців за будь-яке неналежне виконання своїх обов’язків та покриття збитків, спричинених діями державного виконавця під час виконання рішення суду. Згідно статті 13 Закону, дії та бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищого керівництва або до суду.

СКАРГИ

Заявники спочатку скаржилися згідно Статті 1 Протоколу № 1 Конвенції, що Держава порушила їхнє право на мирне володіння своїм майном. Далі заявники стверджували, що судові рішення, що були прийняті на їхню користь, не виконувались, що становило порушення статті 6.1 Конвенції. Наприкінці вони скаржилися на те, що бездіяльність Держаної виконавчої служби та Державного Казначейства призвела до довготривалих затримок у процедурі виконання судових рішень та вимагали компенсації за це.

ПРАВО

Заявники скаржилися згідно статті 6.1 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 на невиконання рішень Військового місцевого суду Одеського Гарнізону від 17 грудня 2001 року. Далі вони скаржилися щодо довготривалості процедури виконання рішень та на існування встановлених законом обмежень, які затримували виконання судових рішень, що були прийняті на їхню користь.

У статті 6.1 Конвенції з цього приводу визначено:

„Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків... має право на справедливий… розгляд… судом.”

У статті 1 Протоколу №1 з цього приводу визначено:

„Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів (…).”

Суд зазначає, що скарги заявників розподілені на дві частини, які будуть досліджуватися окремо.

 1. Невиконання рішень суду на користь заявників.

У своїх аргументах Уряд-відповідач стверджує, що заявники не можуть бути визнані жертвами порушення статті 6.1 та статті 1 Протоколу № 1, оскільки судові рішення від 17 грудня 2001 року були повністю виконані. Заявники підтвердили це в своєму листі від 22 січня 2003 року та у своїй відповіді на зауваження Уряду від 24 червня 2003 року.

 Суд нагадує своє прецедентне право: у випадку, якщо заявник отримав відшкодування на національному рівні за припустиме порушення Конвенції він не може більше розглядатися в якості ”жертви” порушення з боку однієї з Держав-учасниць Конвенції.

Також, оскільки заявники скаржилися на невиконання рішень Військового місцевого суду Одеського Гарнізону в грудні 2001 року та лютому 2002 року, Суд зазначає, що ці рішення були повністю виконані 12 вересня 2002 року відносно перших трьох заявників та 3 жовтня 2002 року стосовно четвертого, що передувало реєстрації їхньої заяви Судом. Цей факт не був спростований заявниками. За цих обставин Суд вважає, що заявники не можуть більше вважатися „жертвами” порушення вищезазначених прав у визначенні статті 34 Конвенції.

З цього виходить, що ця частина заяви є явно необґрунтованою в сенсі статті 35.3 та повинна бути відхилена, як така, що суперечить статті 35.4 Конвенції.

2. Тривалість виконавчої провадження.

Уряд стверджував, що, оскільки заявники скаржаться на затримку виконавчого провадження, що, на їхню думку, пов’язано з Державною виконавчою службою, вони не оскаржували дії та бездіяльність державних виконавців у місцевих судах і, таким чином, не вичерпали, як того потребує стаття 35.1 Конвенції, засобів захисту, що їх надає українське законодавство. Уряд стверджує, що ці засоби є ефективними не тільки теоретично, але й практично.

Заявники заперечили проти цих аргументів та вказали, що звертатися по допомогу проти судових виконавців було б неефективно, оскільки затримка у виконанні пов’язана з діями та правилами Державного Казначейства. Далі вони вказали, що затримка у виконанні судового рішення порушила їхнє право на мирне володіння своєю власністю протягом шести місяців.

Суд нагадує, що стаття 6.1 Конвенції вимагає того, аби всі стадії юридичних процедур для „визначення цивільних прав та обов’язків” без виключення стадій, які йдуть після винесення рішення по суті справи, були виконані у розумні строки. Виконання рішення будь-якого суду повинно, таким чином, розглядатися як інтегральна частина „суду” для цілей статті 6 (див. Естіма Йорхе проти Португалії, рішення від 21 квітня 1998 року, Reports 1998-II, p.772, §35).

Однак, Суд зазначає, що у наявній справі виконання судових рішень на користь заявника тривало від двох до восьми місяців, що, на думку Суду, не було занадто довгим терміном та не може бути приводом для виникнення будь-якої аргументованої заяви відповідно до статті 6.1 Конвенції.

З цього виходить, що ця частина заяви є явно необґрунтованою в сенсі статті 35.3 та має бути відхилена як така, що не відповідає вимогам статті 35.4 Конвенції.

Відносно заяв заявників про несправедливе втручання в їхнє право на мирне володіння своїм майном відповідно до статті 1 Протоколу № 1, Суд зазначає, що українське законодавство надає декілька можливостей отримати компенсацію за затримки у виплаті боргу, як від справжнього боржника, так і від будь-якої юридичної особи, відповідальної за виконання судового рішення (дивиться внутрішнє законодавство з цього приводу, що наведене вище). Крім того, заявникам вже була сплачена компенсація від боржника за затримку у сплаті протягом періоду, який передував рішенню суду на їхню користь.

Суд нагадує, що правило вичерпання внутрішніх засобів захисту відповідно до статті 35.1 Конвенції зобов’язує заявника спочатку використовувати внутрішні засоби захисту, які зазвичай є доступними та визначені у внутрішній правовій системі для того, аби надати їм можливість отримати відшкодування за припустимі порушення. Заявники не використали ніяких внутрішніх засобів, намагаючись отримати компенсацію за будь-які подальші збитки, які могли бути спричинені затримкою після винесення судового рішення, але передували його виконанню. Таким чином заявників не можна вважати такими, які вичерпали всі внутрішні засоби правового захисту, які надані їм українським законодавством, що вимагається статтею 35.1 Конвенції (див., наприклад, Попов проти України, заява № 13243/02, рішення від 8 липня 2003 року).

З цього виходить, що ця частина заяви має бути відхилена відповідно до статті 35.1 та 4 Конвенції.

Виходячи з цього Суд одноголосно
Проголошує заяву неприйнятною

 Долль                                  Дж.-П. Коста

Секретар                               Голова