MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Сьогодні в Україні по той бік грат перебуває близько двохсот тисяч наших громадян. І більшість із них колись винесе на волю частинку «того життя». Це може бути арго чи хвороба. Ми лякаємося таких людей, адже у своїй більшості не знаємо, що відбувається за межею, яка нас розділяє

31.08.2004    джерело: (“Без цензури”, №27, 9 липня 2004 р.)
Андрій Кравець

Окрім мене, на вхід до колонії чекало близько двадцяти журналістів. Впускали по троє. Відчинилися перші двері, і я з двома представниками інформаційних агентств увійшов до КПП Бучанської виправної колонії. Двері зачинилися та відчинилися грати, за якими було віконце, куди по черзі ми поклали свої паспорти та мобільні телефони. Потім були знову грати, двері та знову грати. Зустрів нас начальник в’язниці. Чекаючи на інших представників ЗМІ, я кинув оком на маленький дворик. Побачив чергові грати, які невдовзі мав пройти. І раптом чомусь захвилювався: чи випустять нас звідси потім? Для себе зрозумів: страх залишитися там, у місці, де ще нічого поганого не встиг побачити, був результатом сформованих стереотипів про в’язницю.

Мета і привід поїздки трохи різнилися. За ціль, окрім звичайного репортажу, було поставлено дізнатися про контингент людей у в’язницях, яким свого часу доведеться повернутися в суспільство. Хотілося визначити, як впливають амністії на це саме суспільство.

Привід відвідати місця ув’язнення був досить незвичний. З’явилася нагода переглянути разом із засудженими театральну виставу, організовану Державним департаментом з питань виконання покарань спільно з театром-студією «Арабески» (Харків). Вистава під назвою «Миті реальності» обіцяла бути цікавою для засуджених, адже складалася зі спогадів шведського режисера Йона Йонсона, який, до речі, й виконував на сцені головну роль. Цікавою тому, що згадувалося спілкування з в’язнями різних країн.

Увесь час, поки йшли територією, відчувалися заздрісні погляди, які були спрямовані на нас із вікон тюремних приміщень. Чомусь запам’ятався вуличний спортмайданчик, який видався меншим за звичайний шкільний спортзал. Зрештою, пройшовши територією, ми потрапили до так званого клубу, в якому мало відбутися все театральне дійство. Величезний зал на п’ятсот місць був заповнений вщерть. Вікон не було.

Не такий страшний чорт...

Місця для журналістів були попід стінами. Ми посідали і під мерхлим світлом почали роздивлятися обличчя в’язнів. Вони в свою чергу зацікавлено дивилися на нас. Чесно кажучи, прямуючи до в’язниці, всі сподівалися побачити «обличчя не обтяжені інтелектом». Та незважаючи на всі очікування, навіть з поголеними головами, засуджені виглядали цілком пристойно. На обличчях читалися мрії опинитися на нашому місці. Говорити із засудженими заборонили ще до початку вистави, тому дозвіл довелося взяти окремо у начальника в’язниці.

Напроти мене сидів хлопець, якому було трохи за двадцять. Я звернувся до нього, поцікавившись, скільки залишилося сидіти? «Трохи», – відповів мені він. Як виявилося пізніше, він сидить за те, що поцупив гаманця. Уже відсидів майже три роки і незабаром збирається вийти на волю. Розмова тривала кілька хвилин, за які ув’язнений встиг пожалітися мені на перевищення повноважень, а іноді й знущання над засудженими з боку адміністрації виправного закладу. Потім підійшов охоронець і стало зрозумілим, що в його присутності нічого цікавого я вже не почую.

Засуджені сиділи та дивилися на сцену, не розуміючи, що там відбувається. Через півгодини по залу почали гуляти хвилі шурхотіння. Спочатку я не зрозумів, що відбувається. Тому й запитав у найближчого в’язня, що сталося. Він пояснив: «Нікому не цікаво слухати цю «туфту» протягом двох годин. І взагалі нам пообіцяли, що тут буде вистава, в якій братимуть участь дівчата. Цим, напевне, вони хотіли заманити нас сюди».

«А у вас буває тут щось цікавіше за цю виставу?» – запитала журналістка, яка сиділа поруч мене. «Ні», – коротко і змістовно відповів засуджений.

Я вийшов із зали та більше не повертався. Надворі в той час інші журналісти вже спілкувалися з в’язнями. Темою розмови були сформовані стереотипи щодо людей, які виходять із в’язниць. Саме те, що мене цікавило.

Люди з черговою вже судимістю розповідали, що після першого виходу на волю вони залишалися зі своїми проблемами сам на сам. Сім’ї розпадалися, на роботу ніхто не брав, одним словом, усюди вказували на двері. Здавалося, звільнені люди мали б почуватися щасливими, такими, як і всі, а виходило навпаки.

Так, дійсно є категорія людей, які, пробувши за гратами певний проміжок часу, вже не можуть бути гідними членами суспільства. Проте, як засвідчує заступник начальника управління Департаменту виконання покарань в м. Києві та Київській області Ігор Андрюшко, тільки третина з усіх засуджених згодом не може нормально влаштуватися на волі. «Здебільшого це звичайні люди, з якими мені не менш цікаво спілкуватися, аніж з тими, хто жодного разу не переступав межу закону», – наголошує він.

Саджають – та не тих

«На жаль, у нашій країні дуже часто саджають не тих, – упевнений Андрюшко. – А ті, кого дійсно варто було б відправити за грати, ходять на волі». Ігор Васильович розповів один із прикрих випадків. Це було під час його відрядження до однієї із жіночих колоній, де й побачив він, як вели на прогулянку одразу близько півтори сотні жінок похилого віку. Всім було за шістдесят. «Смертниці», – прокоментувала молода засуджена, яка стояла поруч нього. «Чому «смертниці?» Що – всім пожиттєве чи смертна кара?» – запитав Ігор Васильович. «Та ні. Років по десять дали. Та їм більше й не потрібно», – спокійно відповіла молода жінка. Ігор Андрюшко підійшов до однієї жіночки і поцікавився, з яких причин її позбавили волі. Та ж розповіла йому історію, яка, на жаль, не є винятком і має свої аналоги в кожній з в’язниць: «Чоловік щодня повертався додому в сп’янілому стані. То бив її, то одного разу вухо надкусив, а було й таке, що відрубав сокирою пальця. Повернувшись у черговий раз у звичному для нього стані, він почав чіплятися. Вона, не стерпівши, навідліг ударила його сковородою по голові, щоб той відчепився. А він і помер на місці». «У дев’яноста п’яти відсотках в подібних ситуаціях жінки самі телефонують до міліції, і захисникам правопорядку нічого не залишається, як забирати їх до дільниці за фактом вбивства», – стверджує пан Ігор. Суд визначає цю ситуацію, як ненавмисне вбивство. А у справах про вбивство «умовно», як відомо, не дають. Так і трапляється, що на старості люди потрапляють на лави підсудних, і вже незабаром їхнє життя потроху згасає у стінах в’язниці.

Така ж сама ситуація і в типових випадках із колгоспним майном. Візьме стара людина з голоду мішок із крупою, і посадять її за звинуваченням про розкрадання держмайна в особливо великих розмірах.

Зміна свідомості

Тепер хочеться розглянути питання зміни свідомості людей, які перебувають за гратами. Адже свідомість змінюється незалежно від того, чи справедливо людину покарали, чи ні. І все ж таки яким чином перебування у в’язниці змінює ставлення людей до тих чи інших речей? У межах Арт-проекту «Зони зради: соціальні проекції», складовою частиною якого і було влаштовано згадувану театральну виставу, професійні соціологи провели опитування. У результаті яких було встановлено, що засуджені набагато менше довіряють людям, аніж ті, кого не позбавляли волі. Так, усього шістнадцять відсотків із опитаних в’язнів вважає, що людям можна довіряти.

Віра та страхи в зоні

Не менш цікавими видалися відповіді на питання: що викликає у вас найбільшу довіру? Майже всі, тобто засуджені, працівники колоній і звичайні люди найбільше довіряють своїм родинам. На питання щодо довіри до державних і недержавних установ відповіді трьох опитуваних груп виявилися зовсім різними. Так, ті, що перебувають за гратами, довіряють церкві більше, аніж ті, хто перебуває на волі, і зовсім не довіряють церкві працівники адміністрацій в’язниць. І навпаки, уряду довіряють тільки співробітники місць позбавлення волі.

Цілком зрозумілим здається, що тридцять відсотків в’язнів у першу чергу бояться порушувати не закони України, етики чи моралі, а правила, встановлені адміністрацією колонії. Це засвідчує «авторитет» влади в місцях покарань.

Карати чи милувати?

Останнє питання опитування, на яке хотілося б звернути увагу, було поставлено так: на яких засадах, на вашу думку, має розвиватися суспільство в Україні? Неочікуваним був показник відповідей засуджених, п’ятдесят три відсотки з яких вважає, що наше суспільство має розвиватися на засадах довіри між людьми. Також більше як половина ув’язнених вважає, що велику роль повинно відігравати дотримання законодавства, яке, до речі, на думку більшості з усіх опитаних груп – далеко не досконале.

Мимоволі виникають питання. Хіба результати цих опитувань не свідчать про готовність засуджених органічно вливатися у суспільство? Хоча хто знає? Адже вони не сприйняли навіть виставу, задля показу якої Йон Йонсон приїхав аж зі Швеції. Можливо, вони просто не сприйняли чи не хочуть сприймати людей, які перебувають, на відміну від них, на волі?

У будь-якому випадку, люди повинні, хоча б заради самих себе, допомагати звільненим улаштовуватися у знайомому, але вже дещо забутому ними, вільному суспільстві. Наскільки це буде ефективним, невідомо, адже велика частина засуджених врешті-решт повертається до в’язниць, знову скоївши злочин. Однак не кожен згодиться допомагати тим, хто одного разу вже переступив межу дозволеного.

 Поділитися