MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Огляд публікацій української преси (20 червня-10 серпня 2004 р)

31.08.2004   

Вибори

Влада пустила в хід важку артилерію передвиборчих провокацій

 

Дмитро Лиховій:

Минула субота — день, від якого до офіційного старту президентської виборчої кампанії залишався рівно тиждень, — стала вагомою заявкою президентської Адміністрації на застосування в протиборстві з Ющенком найчорнішого піару. В даному випадку через маріонеткову УНА та висвітлення її акцій на центральних телеканалах розвивається тема «екстремізму» й «фашизму» в іміджі Ющенка, в ідеології його оточення та політичної бази. Усі бажаючі могли пересвідчитися, хто саме є замовником таких декорованих походів, а також — як із ними боротися.

Дивіться, хто пройшов

...Близько третьої години пополудні увагу народу, що тусувався в районі майдану Незалежності та Хрещатика, привернула струнка колона святково вбраних молодих людей із претензією на політично-мілітарну спрямованість. Центром вулиці стройовими «коробками» крокувала колона приблизно з 350-400 чоловік, супроводжувана ритмічними звуками свистків та барабанним боєм. Останній забезпечував взвод молодих, доволі сексуальних барабанщиць, вбраних у жовто-сині кольори, а головне — у коротенькі спідниці. Вже наявність цих міні мала насторожити тих, хто гадав, ніби войовничу ходу організували справжні члени УНА-УНСО нібито до 14-ї річниці цієї організації. Ну ніколи, ніколи войовничу потугу цієї славної в минулому, але майже почилої в Бозі нині організації не підтримували голоногі кралі, хай навіть із барабанами. До того ж над колоною майоріли десятки нікому не знайомих досі прапорів: у новеньких, явно щойно виготовлених шовкових червоних чотирикутниках — білі круги, а вже в них — емблеми. Явна алюзія зі стягами сумновідомої гітлерівської Німеччини. От лише замість свастики — або три літери S у формі блискавки (знову-таки прозорий натяк на SS), або чудернацький жовто-блакитний «вентилятор» із трьома закрученими «пелюстками» та тризубом посередині. Знайомих прапорів УНА-УНСО з хрестом було зовсім мало, та й прилаштувалися вони в самому хвості. А попереду — шеренга молодих чоловіків, явно «лідерів» цього дійства, в чорних цивільних костюмах. Усередині — хлопці віком переважно до 20 в різнобійних штанях, часто джинсах, кросівках, туфлях і сандалях, зате в однакових, чорних або білих, формених сорочках з голочки. На руках — червоні пов’язки з уже згаданим «вентилятором», символом «коваленківського» відламу УНА. В одній із «коробок» — юнаки в чорних строях на кшталт «омонівських» плюс чорні кашкети. В іншій — трохи камуфляжів.

Але прикметно, що геть увесь одяг — ніби щойно з магазину. Жодної потертості чи плями, на відміну від репутації пана Коваленка, що бундючно крокував попереду спідниць та тінейджерів. «Хе! Справжні унсовці такими не бувають. Вони свої камуфляжі й черевики років по десять тягають», — почулося від одного зі спостерігачів з узбіччя. Справді, знається на політично-іміджевих тонкощах чоловік. Якби 14-ту річницю своєї організації відзначали дійсні її члени (до речі, чому вони не робили цього на 10-, 11-, 12-, 13-річчя?), то на «парад» вийшли б у тому, в чому ходять завжди — замусолених плямистих убраннях й відповідних важких шкарбанах, які пройшли, може, ще й бойовими дорогами Абхазії, коли взагалі не Придністров’я. Але в нових «бойовиків» УНА інша війна й інші цілі. І костюми в них — маскарадні, фактично одноразові, з барського плеча.

«Ми тут всє общажнікі, дєньгі нужни...»

Переходячи від однієї шеренги до іншої, було неважко дізнатися в хлопців, що насправді ніякими членами УНА вони не є, а стали симпатиками цієї організації максимум у цьому році, якщо не в цьому місяці. Чому вони зараз тут? Майже всуціль російськомовні пацани переважно щулилися замість відповіді. Дехто пояснював, ніби його «друзі тут, то й він приєднався». Про мету походу — річницю організації — не знав ніхто. Хіба що один «очкарик» зізнався, що вони начебто повинні підтримати Ющенка. Чи безкоштовно? Звісно, це питання було найпікантнішим, але зрештою одразу кілька учасників ходи підтвердили не лише «платну основу» свого крокування в строю, а й суму, яку їм пообіцяли «старші» — 40 гривень за всю акцію. «А шо ж ви хотітє? Ми тут всє общажнікі, дєньгі нужни...» — щиросердно заявив тінейджер, назвавши навіть місце навчання — транспортний технікум.

Мабуть, у шортах і футболці з логотипом «УМ» я виглядав не надто органічно між магазинних сорочок і старанно прострочених «фабричних» пов’язок, але моє «взивання» до тимчасових «попутників» мало б примусити саме їх замислитися над моральністю свого перебування в цьому місці й у цей час. Вибачте за нескромність, але суть промов була така: «Усе просто, хлопці. Вас використовують, як баранів, всучивши есесівські прапори й вирядивши в ці сорочки, ведуть на мітинг, де продажний Едік Коваленко підтримає кандидата в президенти Ющенка, а потім усе це покажуть по телебаченню, яке контролює Медведчук. Саме він і його політтехнологи й придумують такі дійства, наймають вас та голозадих барабанщиць. Хлопці, я розумію, що ви молоді, ви не з Києва, вам потрібні гроші. Але повинні бути якісь моральні обмеження щодо їх заробляння. Ви зараз робите дуже погано, коли йдете під есесівськими прапорами. Це вже не просто проституція виходить, а дуже жорстока, аморальна проституція. А гроші, які вам заплатять, украдені із зарплат ваших батьків, із пенсій ваших дідів і бабусь».

Але хлопці йшли, як барани, на мітинг, що спробував відбутися під Святою Софією. І його, включно з картинкою походу, прапорами й коментарем Коваленка, показали такі самі «баранячі» УТ-1, «Інтер» і «1+1». Медведчуківські канали, на яких чесні люди не мали б працювати з принципу. З ініціативи надто рвійних гельманів, шувалових та їм подібних погребинських та за мовчазної згоди нібито «незаангажованих» телевізійників українському суспільству «втирають» «мульку» про те, ніби Ющенко — кумир екстремістів і фашистів, а отже, мирним людям, надто ж «східнякам», треба триматися від нього подалі.

Наша міліція кого береже?

Партія «Українська національна асамблея» заявила про підтримку лідера «Нашої України» Віктора Ющенка як єдиного кандидата в президенти України від правих сил, хоч як би їй не заважали, — такий лейтмотив усього суботнього дійства під егідою SSS, озвучений лідером УНА Едуардом Коваленком на Софійській площі. Під час короткої промови цей вождик зазначив, що мета їхньої сили — аби Україна стала найкращою країною у світі, Україною для українців. Чужинців — геть із Верховної Ради та інших структур влади. «Одна Україна, одна нація, один народ, один Президент!» (На додаток до прапорових паралелей порівняємо ще й це гасло з гітлерівським «Ein Volk, ein Reich, ein Fuhrer». Послідовно працюють політтехнологи-іміджмейкери-спічрайтери. — Авт.).

Один із заступників Коваленка зазначив, що наразі партія діє в межах закону, «однак методи можуть бути різні. Зараз не час для вуличних боїв, хоча ми не виключаємо це як метод приходу до влади». Згадували на трибуні й про засилля жидів. Дехто, хай скуто, здіймав руку у фашистському вітанні. Забувши чи не знаючи, що справжні унсовці піднімали вгору руку не з випрямленою долонею, а зі стиснутим кулаком.

Тінейджерська масовка на заклики організаторів-ораторів не відгукувалася — просто стояла. «Слава...» у відповідь на чиєсь трибунне «Слава нації!» промимрили максимум двадцятеро з трьох сотень. Натомість уся ця «сорочинська» юрба дослухалася не лише до підсиленого динаміками голосу трибуни, а й до незакомплексованих вигуків кількох опонентів, включно з автором цих рядків, котрі стояли позаду строю. Гукали ми (а поруч майже випадково виявилося кілька активістів-«молодорухівців» та «нашоукраїнців») і велике, і смішне. Вже згадані вище тези про продажність цієї маніфестації і про політтехнологічну роль у ній есдеків, про брехливу натуру маріонетки-Коваленка, про те, що час уже хлопцям роздати бабки й відпустити, бо своє вони відпрацювали. На грошовому моменті робився особливий наголос: ви, мовляв, хлопці, їм не вірте, вони вас на «бабло» «кинуть», у брехунів завжди так.

Мітинг було провалено — оратори включно з Коваленком, крім кількох зазначених вище фраз, не змогли додати чогось змістовнішого й тривалішого за часом. Едік, навіть із мікрофоном програючи конкуренцію нашим розкріпаченим голосовим зв’язкам, стушувався і відійшов убік. «Обламалися» й інші чоловіки з трибуни.

А от у плани міліції зрив такого важливого політтехнологічного заходу, вочевидь, не входив. Власне, у блакитній міліцейській формі на майдані було лише двоє молодих хлопців, які шарілися від незвичності ситуації. Натомість на передній план вийшли люди «в штатському», один із яких — кремезний і вусатий — представився полковником (чи підполковником) Величком зі столичного управління МВС. Вони намагалися переконати, що наша поведінка недемократична і в наших же інтересах мовчати, адже можемо спровокувати бійку, і бідні будемо, коли ці триста гамселитимуть нас п’ятьох. Далебі. «Барани» включно з проводирями на трибуні стояли без руху — було видно, що за масові безпорядки й насильство їм грошей не обіцяли. Тож бити нас могли хіба «менти». Не відважилися... Як і не змогли відповісти на питання, чому вони бездіють тоді, коли з трибуни виголошуються відверто ксенофобські, антиконституційн гасла, а столицею демократичної нібито країни крокують молодики з символікою SS. «У них немає на це заборони суду», — сказав, здається, пан Величко. Чому тоді «Нашій Україні», яку фальшиво підтримує вся ця ватага, суд забороняє проводити демонстрації під державними, демократичними гаслами й прапорами, вусань у цивільному теж не знав. Зате і йому було прочитано «лікнеп» стосовно чорноти всього цього піару, організованого політтехнологами, наближеними до Банкової. Особливо переконливим був Ярослав Годунок — колишній «беркутівець», а нині помічник депутата від «НУ» Оксани Білозір, котрий, схоже, таки схилив перевдягнену групу до демократичних переконань.

До речі, були підстави гадати, чи не мислила влада й справді про бійки та провокації, коли дозволила молодикам із фашистською символікою вільно марширувати по центру Києва напередодні Дня Конституції й виголошувати відповідні гасла, приставивши при цьому до демонстрації лише двох реальних міліціонерчиків...

Непотрібні сорочки й обіцяний хліб

А найкумедніше було ще пізніше. І це був не коментар Коваленка, який він давав десь віддалік, і його — в однаковому вигляді — показали пізніше всі три центральні есдеківські канали. Просто наймані хлопці з масовки отримали команду розійдись і почали... скидати чужі сорочки та пов’язки, кидати на землю . Їх можна було брати, навіть не обіцяючи взамін пляшки пива. Ну де ще можна побачити таку неощадливість «членів» нібито не найбагатшої в Україні організації? Уже за п’ять хвилин пацани перетворилися з «біло-» і «чорнорубашечників» на звичайні петеушні компанії, які не розходилися з площі, чекаючи на скромний гонорар. Тим часом кілька «старших» по групах збирали скинуті сорочки та стяги й купами зносили до пікапа марки «Форд» із номером 11 535-67 KT. Саме вони мали роздати вже колишнім «унсовцям» по 40 не надто чесно зароблених гривень, але... Наштовхнулися на нашу присутність, читай — протидію. Ще б пак — цікаво стати свідком роботи «каси» після подібної «чорнопіарної» акції. «Касири» нервували, закривали об’єктив фотоапарата, намагалися ретируватися, хоча, скажімо, вже згаданий вище Ярослав Годунок переконував їх не лише словами, а й одягнутою чорною сорочкою учасника мітингу. Та «касири» грошей нам не давали, тож була підстава сказати пацанам, які юрмилися навколо, що і їх «кинуть», якщо не зараз, то наступного разу.

«Старші», наслухавшись образливої правди, намагалися залишити пацанві телефони та обіцянки на кшталт «Я вас в общагє найду». Ті ж хлопці, які свої 40 срібників під хвостом бронзового коня Богдана Хмельницького отримали, спішно затоварювалися в найближчому до Софії гастрономі. Україні — видовища, їм — хліб.

Скільки коштує провокація

Кілька інтерв’ю з учасниками суботньої акції, спостережливість плюс калькулятор — формула кошторису провокації від УНА. Отже, скільки все це коштувало?

Кількість учасників — приблизно 400. Гонорар кожному — 40 грн. За приведення й супровід кожного учасника «старші» груп явно отримали по 10 грн. Тобто загальна ціна кожного демонстранта — 50 грн. Вартість усієї колони — 400 х 50 = 20 000 грн.

Сорочки (ціна кожної, вітчизняного виробника, як мінімум 30 грн.). 400 х 30 = 12 000 грн.

Прапори (вочевидь, виготовлені на замовлення, оптом і недорого на «близькій» фірмі). Приблизно 50 штук по 20 грн. — загалом на 1 000 грн.

Пов’язки (логіка опту та сама, якість виробу — висока, ціна — нехай 3 грн. штука). 400 х 3 = 1 200 грн.

Плюс оренда авто (як мінімум 300 грн.), використання конструкції подіуму, мікрофонів, підсилювачів і колонок-динаміків — ще як мінімум 1 000 грн. І нарешті гонорар вождям...

Загалом — 20 000 + 12 000 + 1 000 + 1 200 + 300 + 1 000 + ??? = як мінімум 35 500 грн. Або якихось 7 «штук баксів».

Висвітлення на своїх центральних телеканалах — «на шару».

Коментарі з приводу

Наступна спроба роз’єднати українців — 4 липня?

На початку розділу коментарів варто зазначити, що це вже друга в нинішньому «політичному сезоні» масова акція так званої УНА. Перша була 1 травня, коли завданням Коваленка й компанії було зібрати таких самих оплачених студентів на підтримку Віктора Ющенка, але при цьому просто яскраво засвідчити для камер, що мітинг підтримки організовується за гроші. Мовляв, інакше демонстрації за лідера «Нашої України» й не збираються. Тепер, як бачимо, мета змінилася: студентів наймають, але в камеру вже про це не говорять, зате провіщають фашистський характер Ющенкових симпатиків.

Як стало відомо «Україні молодій», ця сама «коваленківська» УНА наступну провокацію готує на 4 липня, коли після початку виборчої кампанії «висуватиме» Ющенка в президенти. Варто зазначити: Віктор Андрійович від подібної підтримки відмовився і взагалі заявив, що піде на вибори самовисуванцем, адже за ним не тільки партії блоку «Наша Україна» (серед них жодної УНА немає), а й численні громадські організації.

***

Керівник виборчої кампанії Ющенка Олександр Зінченко, коментуючи «Українській правді» суботню акцію партії УНА під фашистською символікою, зазначив: «Це брудна і наперед спланована провокація проти Віктора Ющенка. Ані «Наша Україна», ані її лідер не мають жодного відношення до цієї події. Ми знали, що таке готується, і це не разова подія. Готується цілий ланцюг провокацій проти Ющенка».

За словами Зінченка, ця акція за участю УНА спланована «у владному таборі тими силами, які бояться перемоги Ющенка, силами, яких турбує не доля України, її громадян, а винятково збереження владних крісел». «Ми знали наперед, на яких телеканалах вийде ця інформація. І розумній людині нескладно визначити, хто стоїть за режисурою цих подій, — додав керівник виборчої кампанії В.Ю. — А той факт, що провокація відбувається за багато місяців до дня голосування, свідчить, що в когось здають нерви. Перемагає страх. Це свідчення їхньої слабкої позиції, і це лише додає упевненості, що ми переможемо, і переможемо переконливо, в чесній боротьбі».

Зінченко сказав, що не поділяє гасла мітингу УНА: «Ми відкидаємо екстремізм і будь-які крайні дій, до яких вдаються організатори, аби перемогти на виборах. Ми доведемо до кожного громадянина, кожного українського дому своє бачення нової України і свою спроможність підвищити рівень життя кожного громадянина. Наша мета — в ході виборів досягти єдності. Те, що роблять опоненти — спроба роз’єднати українців. Ми не дамо їм цього зробити».

***

УНА-УНСО, де головою — народний депутат із Блоку Юлії Тимошенко Андрій Шкіль, заявляє, що «жодного відношення до УНА-УНСО не мають ані Коваленко з його есдепеушною УНА, ані Тима з його не менш продажним «рухом за націю». «Не їм святкувати роковини утворення організації, яку вони зрадили і продали, — додають справжні унсовці. — Усе, організоване цими «доморощеними націоналістами», є сценарієм одного режисера, чиє ім’я — Медведчукучма».

(“Україна молода”, №118, 30.06.2004 р.)

Із переходом президентських перегонів в активну фазу пожвавилися й радикально налаштовані угруповання, провокативна діяльність яких неодноразово використовувалася владою як фон для інформаційної дискредитації кандидата у президенти Віктора Ющенка

Орест Непийвода:

Як повідомляють депутати-нашоукраїнці Володимир Бондаренко і Микола Катеринчук, готується чергова провокація проти Ющенка. «У столичному Будинку вчителя планується проведення заходу, організованого Українською національною асамблеєю, – зазначив Бондаренко, – а також похід центральними вулицями міста представників УНА з вигуками антисемітських гасел, закликами до міжнаціональної ворожнечі та іншими протиправними діями». «Подібні заходи вже відбулися в Києві 1 травня та 26 червня, – підкреслили депутати. – Тоді молодики, які удавали із себе прихильників лідера «Нашої України», виголошували провокативні гасла, несли символіку, яка нагадує фашистську свастику, та намагалися видати це дійство за акцію на підтримку опозиційного лідера».

Парламентарі наголошують, що діяльність екстремістських угруповань благословляється владою. «Інакше як можна пояснити пасивну позицію влади, яка спокійно спостерігає за цими акціями, – запитав Бондаренко. – Важко зрозуміти також і мовчання антифашистського комітету, який закриває очі на дії даного угруповання». За словами Бондаренка, «гарант заявив, що одним із найбільших його надбань за десятиліття правління Кучми є збереження миру в суспільстві». На жаль, останнім часом Медведчук і Янукович своїми іграми можуть звести нанівець надбання Кучми. «Чинна влада влаштувала тендер між УНА Коваленка та «Братством» Корчинського, – зазначив Катеринчук за право стати потішним військом в війні проти найпопулярнішого політика України Віктора Ющенка».

Проте депутат запевнив, що «Наша Україна» захистить громадян від екстремістських витівок «Братства» і асамблеї. За словами Катеринчука, депутати «Нашої України» звернулися із листами до голови СБУ Смешка, до міністра юстиції Лавриновича, вимагаючи дати правову оцінку відверто профашистській діяльності асамблеї. Віце-спікер Олександр Зінченко та лідер БЮТ Юлія Тимошенко вимагають відповідних пояснень від прем’єра Януковича і міністра МВС Білоконя та Генпрокурора Васильєва. Віктор Ющенко направив аналогічного листа Леонідові Кучмі.

(“Без цензури”, №28, 16 липня 2004 р.)

Представитель блока Виктора Ющенко «Наша Украина» в Крыму Валерий Пробей-Голова советует милиционерам и другим людям в погонах игнорировать антинародные и преступные приказы и выполнять свой долг перед народом

Об этом он заявил 5 июля после завершения поездки крымских сторонников Ющенко в Киев, во время которой их автобусы были остановлены милицией более чем на полтора часа на выезде из Крыма.

«Мы бы посоветовали работникам милиции и другим людям в погонах не лезть в политику даже во время кампании по выборам президента, а выполнять свой профессиональный долг», — сказал представитель блока.

Пробей-Голова сообщил, что 3 июля около 19.00 работники ГАИ в Армянске на посту возле выезда из Крыма остановили автобусы с «нашеукраинцами» под предлогом проверки документов и технического состояния транспортных средств. «Первые полчаса милиционеры не объясняли, чем вызван их интерес к нашим автобусам, а потом заявили, что в соответствии с указанием министра проводят операцию «Автобус», хотя соответствующий приказ показать так и не смогли», — сказал представитель блока. Он также подчеркнул, что пока транспортные средства «нашеукраинцев» придирчиво осматривали работники ГАИ, другие автобусы на посту никто не тормозил.

После переговоров с крымским главком МВД крымские сторонники Виктора Ющенко смогли выехать в Киев на митинг в поддержку выдвижения кандидатом в президенты лидера «Нашей Украины». «На обратном пути в Крым никаких эксцессов со стороны работников милиции не было», — отметил В. Пробей-Голова. Он сообщил, что на некоторых крымских водителей перед поездкой работники милиции оказывали давление для того, чтобы они отказались везти «нашеукраинцев» в столицу.

Представитель блока рассказал, что со стороны милиции в других регионах Украины предпринимались попытки воспрепятствовать приезду «нашеукраинцев» для участия в митинге в поддержку Ющенко. «Стоящие при власти силы пытаются с помощью силовых структур помешать народу высказать свою волю во время президентских выборов, но их действия напрасны: организованно из Крыма в Киев выехало около 350 человек, но на Певческом поле мы с радостью обнаружили много крымчан, которые прибыли туда самостоятельно. Так что даже если бы были остановлены наши автобусы, Крым оказался бы достойно представлен», — считает В. Пробей-Голова.

Он отметил, что участники акции в Киеве вернулись в свои города и села настроенными на борьбу за победу Ющенко: «Возникает действительно особое чувство, когда почти 100 тысяч человек из десятков тысяч населенных пунктов государства собираются и твердо заявляют о поддержке лидера «Нашей Украины».

(«Первая Крымская», №33, 9 июля-15 июля 2004 г.)

Милиция Крыма обвиняет сторонников Ющенко в незаконном задержании милиционера

Главное управление Министерства внутренних дел в Крыму обвиняет сторонников лидера блока партий "Наша Украина", кандидата в президенты Виктора Ющенко в незаконном задержании милиционера и отрицает факт слежки этим милиционером за Ющенко.

Об этом говорится в сообщении Центра общественных связей ГУМВД в Крыму, текст которого предоставлен "Українськими Новинами". "Соратники Виктора Ющенко сами действовали незаконно, применив силовое и психологическое воздействие к сотруднику милиции, который по долгу службы обеспечивал их охрану", — говорится в сообщении.

"В данной ситуации 10 августа 2004 года на плато Ай-Петри сотрудники милиции вообще не предпринимали каких-либо действий... Шел дождь, плато было покрыто туманом. Сама акция по уборке мусора еще не началась. В этот момент народные депутаты, сопровождающие Виктора Ющенко, и сотрудники его охраны с применением физической силы задержали одного из милиционеров, несшего службу в гражданской одежде, и, невзирая на то, что обнаружили при нем удостоверение офицера милиции, устроили ему допрос, произвели обыск оперативного автомобиля", — заявляет ГУМВД в Крыму.

Напомним, Ющенко обвинил во вторник, 10 августа, Министерство внутренних дел в слежке за ним. Во время подъема Ющенко и его сторонников на вершину Ай-Петри для ее очистки от мусора они заметили один автомобилей, которые по их словам, наблюдал за кандидатом.

Участники акции вызвали милицию, которая в присутствии понятых задержала автомобиль. После задержания были составлены протоколы по факту слежки за Ющенко, а также проведена опись всех вещей, которые находились в автомобиле.

Согласно сообщению, там были обнаружены разнообразные устройства для слежки, 12 разных номерных знаков, дискеты, кассеты, 10 отснятых фотопленок, пропуск на беспрепятственное перемещение, а также официальное задание МВД на слежку за Ющенко.

Кроме этого, в машине находились видеопленка со съемкой Ющенко и его семьи во время их пребывания в Симферополе, а также съемка кандидата в Президенты Наталии Витренко.

(«Крымская линия», 11 августа 2004 г.)

Влада Буковини примушує громадян, зокрема гірського Путильського району області, проводити "сходки селян" або збори трудових колективів у кожному населеному пункті на підтримку Віктора Януковича як кандидата на посаду Президента України

Чиновники райдержадміністрацій також формують виборчі штаби кандидата від влади з держслужбовців, — про це заявив голова Чернівецького регіонального штабу блоку Віктора Ющенка "Наша Україна" Іван Демчак. За його словами, "сценарій зборів" та графік їх проведення у кожному селі Путильщини розроблений заступником голови райдержадміністрації і доведений до голів сільських рад кожного населеного пункту. Керівник буковинського регіонального штабу "НУ" продемонстрував зразок шаблону, який видається організаторам зборів, зокрема, текст звернення того чи іншого "трудового колективу", де йдеться про підтримку кандидатури Віктора Януковича на посаду Президента України. Іван Демчак висловив переконання, що графіки проведення зборів і заготовлені звернення на підтримку чинного прем’єр-міністра "розроблені владою для кожного району Буковини". На його думку, метою цієї акції має стати "демонстрація масової народної підтримки" Віктора Януковича населенням Західної України. Крім цього, керівник Чернівецького регіонального штабу "Нашої України" продемонстрував списки членів територіальних виборчих штабів по округах та районних штабів, сформовані чиновниками райдержадміністрацій. За словами Івана Демчака, "левова частка цих людей працює в державних органах і є державними службовцями, що категорично заборонено законодавством по виборах Президента України".

Цікаво, що подібні звинувачення лунали з уст лідера буковинських "нашоукраїнців" і раніше. Під час однієї з попередніх сесій облради Іван Демчак навіть запропонував поставити на голосування питання про перевірку згаданих фактів правоохоронними органами. Проте тоді депутати не підтримали колегу. А керуючий справами облради Микола Довбиш взагалі назвав цю інформацію невдалою піар-акцією: "Ми будемо переживати за процес формування дільничних комісій, а в разі якщо партії не справляться з цим, єдине, що можна буде зробити у цій ситуації, то це рішенням голови облтервиборчкому кооптувати необхідних членів", — сказав він на одній з прес-конференцій, відповідаючи на запитання кореспондента "Доби".

В управлінні з питань внутрішньої політики ОДА повідомили, що як обласна, так і районна влади займаються виборами тільки у межах, визначених чинним законодавством і не більше того. А особисто Івану Демчаку порадили перевірити його інформацію, якщо вона у нього справді є, у встановленому законом порядку — через прокуратуру.

(“Доба”, м. Чернівці, № 28, 16 липня 2004 р.)

Свобода совісті

Молитва за справедливі вибори. Церква сприятиме прозорості кампанії-2004

Клара Гудзик, «День»:

Днями відбувся черговий — вже 16-й — «круглий стіл» «Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин», зорганізований Українським центром економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова, Держкомітетом України у справах релігій та представництвом Фонду Аденауера в Україні (Цей «круглий стіл» діє вже 8 років). Його учасники обговорювали, зокрема, проект «Концепції державно-конфесійних відносин в Україні», який майже два роки розроблявся представниками християнських церков України, депутатами ВР, науковцями та експертами Центру Разумкова та Держкомрелігій.

Необхідність у розробці Концепції була продиктована тим, що базовий Закон України «Про свободу совісті та діяльність релігійних організацій», прийнятий 1991 року, не зовсім відповідає реаліям і вимогам сьогодення, не враховує змін, які сталися з того часу у суспільстві, в церковно-релігійній ситуації, у відносинах церков і держави та ін. Проект Концепції ґрунтується як на Конституції України, так і на міжнародних нормативно-правових актах із питань забезпечення свободи совісті й діяльності релігійних організацій. У ній прийнято так звану партнерську модель державно-церковних відносин, яка забезпечить плідну співпрацю держави та церкви в інтересах суспільства і надає нового змісту досі дещо загадковому визначенню «Відділення церкви від держави».

Варто відзначити, що в Концепції послідовно провадиться принцип «невизнання жодної релігії (або нерелігійної форми переконань) як обов’язкової, жодної церкви — як державної». Однак робиться акцент на «збереженні традиційної культури українського суспільства». Під останнім розуміється «сукупність релігій, історично притаманних народу України, таких, що формували його ментальність». Йдеться про християнство Київської традиції (православ’я та греко- католицизм), про внесок до культури та ментальності українського народу римо-католицизму, протестантизму, ісламу, юдаїзму, релігій національних меншин, які століттями живуть в Україні та збагачують її духовно- культурне надбання, сприяють її самобутності та відкритості світовій спільноті, запобігають знеособленню України у світі, що глобалізується».

Нова Концепція має стати базою для прийняття законодавчих та інших нормативно-правових актів, що забезпечать кожній людині повну свободу совісті, окреслять демократичний правовий і соціальний статус церков (релігійних організацій) в країні (їхні права та обов’язки), вирішать, зрештою, проблему релігійної освіти. Але це в тому разі, якщо розроблений проект буде схвалений Верховною Радою.

Засідання «круглого столу» збіглося з початком виборчої кампанії в Україні, й тому його учасники, обговорюючи проект Концепції, висловлювали свої погляди на можливий перебіг цих доленосних для суспільства та держави політичних подій, а також торкалися ролі у виборах церков та віруючих. Більшість присутніх об’єднувала думка, що церква може і повинна впливати на політичні процеси з метою забезпечення якомога прозоріших й чесніших виборів. Тим більш, що згідно з останніми соціологічними опитуваннями, «церква є лідером суспільної довіри громадян». (У Росії, наприклад, люди більше довіряють президентові Путіну, ніж Руській православній церкві та Патріарху Алексію II).

Досі, однак, тільки одна церква — Українська греко-католицька — оприлюднила «Звернення» до своєї пастви, метою якого є «допомогти людям якнайкраще підготуватися до такого важливого дня». У «Зверненні» підкреслюється, що представники церкви не є байдужими до вибору глави своєї держави, однак вказувати на певну особу чи диктувати людям, за кого голосувати, вони не будуть — з поваги до вільної волі виборця. «Церква не є політичною організацією і не сміє втручатися у виборчі перегони. Однак, як добра мати, повинна відстоювати свою позицію і говорити там, де її дітям — виборцям — чинять кривду». У «Зверненні», серед іншого, наводяться кілька способів здійснення «лиха» — фальшування виборів (однобічне інформування, що перетворює інформування на пропаганду, використання «адмінресурсу», яке підриває довіру людей до будь-якої влади, купування голосів, що є посяганням на гідність людини, експлуатацією її скрутного економічного становища, і демонструє брак моральних засад з обох сторін, фальсифікація результатів виборів, яка призводить до втрати авторитету цілої політичної системи країни.) Бачачи подібні зловживання, церква мовчати не буде.

Може, найбільш важливою і драматичною є у «Зверненні» частина, де говориться про те, що процес і результати виборів вельми залежать від того, які ми, виборці, є. «Ми часто нарікаємо на можновладців, на їхні злочини, несправедливість, проте не добачаємо, що багато з того — тільки меншою мірою — робимо самі. Тому спитаємо себе: «Чи стараємося ми перебувати на тому рівні, на якому хочемо бачити свого президента? Чи чесноти, яких від нього очікуємо, є мірилом нашої власної поведінки?» Як повідомив о. Олекса Петрів (керівник бюро УГКЦ для зв’язків з державними органами), вже розроблена спеціальна інструкція для священиків, де йдеться про те, що вони повинні та що не повинні робити під час виборчої кампанії. В кожний храм надіслано також тест молитви за справедливі вибори.

Виступи на засіданні «круглого столу» представників українських церков засвідчили, що більшість з них далеко не байдужа до того, як пройдуть вибори і кого буде обрано. Нижче наводимо висловлювання духовних і світських представників християнських церков стосовно перебігу передвиборної кампанії та ролі церкви.

О. Євстратій Зоря (УПЦ КП):

— Церква несе відповідальність за формування громадянського суспільства в країні.

Головним у нашій політиці є збереження державності України. На жаль, це питання досі не знято з порядку денного. Воно є лакмусовим папірцем для кожного світського і церковного політика. І саме за цим критерієм церква має і буде підтримувати або не підтримувати того чи іншого кандидата.

О. Олекса Перів (УГКЦ):

— Вибори — акт демонстрації свободи людини, тріумф природних прав людини, свято. Але все це тільки за умов справедливих виборів. Церква зобов’язана втручатися у справи забезпечення цієї справедливості.

Вл. Станіслав Широкорадюк (РКЦ):

— Духовенство повинно мати сильний дух, сміливість і попереджувати людей, звертати увагу на неправду, на приниження людської гідності. І розум — аби судити за плодами, а не за обіцянками.

Професор Дмитро Степовик (УПЦ КП):

— Упродовж наступних чотирьох місяців церква повинна допомагати віруючим розібратися у виборах, бо люди знають мало, недостатньо, їм треба відкривати істину, вказувати на зло, на добро, називати прізвища. Тим більш, що церкви не мають нормального доступу до ЗМІ (так само, як це було за радянських часів). Не кажучи вже про те, що на пальцях однієї руки можна перелічити журналістів, які здатні висвітлювати сучасну драму церковного життя. Від світу не треба втікати — треба його спасати...

Як бачимо, наші владики, отці, богослови продемонстрували не тільки знання світських реалій сьогодення, але й наміри відігравати активну роль у виборчій кампанії. А ось що сказали з приводу ролі церкви депутати ВР, які брали активну участь у роботі «круглого столу».

Лесь Танюк , голова комітету ВРУ з питань культури і духовності:

— Наша сучасна толерантність — то тільки вершок айсберга. В глибинах — зовсім інше.

Церква і держава — то вершник. І ніхто не знає, хто на кому їздить.

Церква має бути завжди в опозиції — виступати проти корупції, зловживань, спрямованих на її паству. Розпочалася передвиборна кампанія, але досі не видно активного проповідника, який би вказував народу на зло, обман, зловживання.

Обирає на виборах паства. І справа в тім, щоб виховувати паству, — людину, виборця. Формувати нормальну політичну свідомість. Церкви, однак, не мають сильного морального впливу на віруючих. Як показують останні соціологічні дослідження, тільки 7% віруючих визнають вплив релігійних організацій на свої політичні переконання. Тільки 7%!

Микола Жулинський , голова підкомітету ВРУ з питань історико-культурної спадщини:

— Сьогодні — час випробування церков, час формування їхнього майбутнього авторитету.

Маємо в країні розгалужену й густу сітку релігійних організацій: їх 28 тисяч — більше, ніж шкіл (22 тисячі), церкви виказують великий вплив на суспільство. Але який вплив, на якій основі, яким чином вони орієнтують паству на національні цінності? Адже церкви мають формувати патріотизм у своїй пастві — за нормального стану речей держава і церква не можуть бути несумісними.

Хто, з якою метою організовує ті хресні ходи, які часто можна бачити перед Верховною Радою — бідні, знедолені, старі люди стоять під гаслами: «Самодержавие, православие и народность» та з іконами «святого царя-мученика» Миколи II. Хто їх посилає?

Не повинно бути так, щоби церкви оцінювали політиків виключно на підставі ставлення до них (як це сьогодні іноді має місце).

Чи потрібна нам незалежна помісна православна церква? Згідно з соціологічними дослідженнями, «ТАК» говорять віруючі православні, «НІ» — невіруючі люди.

Закінчімо розповідь про перебіг засідання «круглого столу» висловлюваннями керівника представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні Ральфа Ваксмута :

— Загальноєвропейською спадщиною є те, що Церква і Держава існують як окремі сили, але розуміють і підтримують одна одну. Головне тут — спільна мета і толерантність.

Церква — частина суспільства і не може залишатися поза політикою. Йдеться не про підтримку тих чи інших політичних сил, яка перетворює церкву на м’ячик. Церква — то найбільша опора бідних і вимушена втручатися в життя, в обговорення і вирішення суспільних проблем. У Німеччині церква — особливо сильна саме у вирішенні соціальних питань. Це зобов’язує її до високої компетенції.

Німці не розуміють, коли у важливі моменти суспільного життя церкви або мовчать, або аплодують, або говорять «різними мовами» (не узгоджено між собою).

(“День”, №119, 10 липня 2004 р.)

Митрополит Чернівецький і Буковинський УПЦ КП Данило: “Можу схилитися перед Єрусалимом, але не Москвою і Римом...”

Розмовляв Юрій Чорней, "Доба":

Толерантність на Буковині – міжнаціональна, а чи міжконфесійна – речі давно визнані і поціновувані у Європі. Буковинська толеранція, однак, не означає, що край залишився осторонь загальноукраїнських процесів, які хвилюють усе суспільство. Наприклад, створення єдиної православної церкви. Буковинська толеранція означає, однак, що попри наявні тут загальноукраїнські проблеми (наприклад, церковні), їх русло ніколи не виходить з берегів. Це, звісно, не заважає учасникам процесу залишатися в його оцінці при своїх думках.

"Чекають, коли в Україні з’явиться новий князь Володимир, який зможе об’єднати всіх в одну православну сім’ю"

– Ваше високопреосвященство, Буковина – історично православний регіон. Проте навіть порівняно з початком 90-х років вона перетворилася на мультирелігійний край, де православні християни, навіть якщо до них зарахувати всіх старообрядців і греко-католиків, становлять лише 50 відсотків населення, а решта припадає на вірних новітніх протестантських церков, яких наразі в області налічується аж 12 напрямків. Наскільки загрозливою є така тенденція?

– Не робив би з цього аж надто великої проблеми, оскільки православним протистоїть не якась одна монолітна церква, а у ті 50 відсотків, про які ви запитуєте, входять атеїсти, римо-католики, протестантські й усілякі інші новітні церкви. Навіть ті, які під вивіскою служіння Ісусу Христу займаються окультизмом і магією. Інша справа, що через певні обставини православні дійсно розсипаються по інших церквах. Адже у церкві прагнуть знайти певний прихисток миру, відпочити від мирського гніту і суєти, а розкол у православній церкві, очевидно, не дає декому такого відчуття. Тож це також відіграє певну роль у тому, що триває це відпадіння від православ’я. Але якщо провести паралель між тим часом, коли по землі ходив Христос, і нашими днями, то можемо сказати, що він нікого насилу у своїй правоті не переконував. Христос викладав свою богоспасенну науку і відкривав царство Боже лише тому, хто відкривав йому своє серце. Виходить, воно було актуальним не тільки сьогодні, а мабуть, завжди, оскільки недаремно Господь устами пророка каже: "Сину, віддай мені серце, але якщо не хочеш, то твоя воля".

– А коли найбільше православних громад Буковини перейшло у канонічну підпорядкованість УПЦ КП? Якою є нинішня ситуація: кількість парафій УПЦ КП на Буковині зростає чи навпаки зменшується?

– Це сталося одразу після об’єднання Української автокефальної православної церкви на чолі з патріархом Мстиславом з частиною Російської православної церкви, яку на той час в Україні представляв митрополит Київський і Галицький Філарет. Тоді народ Буковини наче прокинувся від сну і став більш свідомим у питаннях церковної приналежності. До Київського патріархату тоді перейшло від 30 до 40 церковних громад Буковини. Коли ж люди відчули на собі жорстку московську політику, то перелякалися, замовкли й стали вичікувати. Так вони чекають до сьогодні, коли в Україні з’явиться новий князь Володимир, який зможе об’єднати всіх в одну православну сім’ю. Стосовно нинішньої ситуації, то на сьогоднішній день є певний ріст громад, але наразі дуже кволий.

– Ви говорили про низьку мораль деяких служителів церкви. Мені також відомі неймовірні випадки, коли самі священики обманюють людей, кажучи їм, наприклад, наступне: "Навіщо вам та тьмяна ікона, давайте я вам покладу яскраву". Він покладе за 3 грн., а стару продасть тисяч за 20...

– Звісно, своїх завжди легше обібрати. Врешті, священики такі ж люди, як усі інші, тож і деякі з них живуть за принципом – своя сорочка ближча до тіла. На жаль, тепер дійсно не часто зустрінеш тих, хто йде у священики за покликанням, готових нести слово Христа людям, а не шукати приживання грошей чи легкого хліба. Немає тих, які готові наслідувати Христа і покласти свою душу за вівці. Кожен дивиться, як би йому з овець скористати.

– Згідно з офіційною статистикою, на початку 90-х років між релігійними громадами Буковини УПЦ та УПЦ КП було зафіксовано понад 100 майнових суперечок. Тепер їх кількість нібито зведено до 10. Наскільки ця статистика відповідає дійсності?

– Сумніваюся, що було 100 конфліктних ситуацій, позаяк у нас немає 100 парафій. Не думаю, що 70 існуючих на Буковині парафій обидвох єпархій УПЦ КП могли створити стільки конфліктних ситуацій. Якщо і траплялися якісь суперечки, то йшлося про кілька зіткнень у рамках однієї і тієї ж парафії.

"Проблему розколу українського православ’я можна розв’язати упродовж однієї зустрічі

– Ви зачепили таку надзвичайно складну проблему, як розкол православ’я в Україні. Чи є вихід із даної ситуації і якщо Ви його бачите, то що для цього слід зробити?

– На мою думку, це широке питання зводиться до дуже вузької і конкретної відповіді. Якби у вирішенні цього питання була зацікавлена влада, а саме Президент і уряд України, то воно було би розв’язане упродовж однієї зустрічі з турецьким урядом і Вселенським патріархом. Адже ще років три тому Вселенський патріарх готовий був приїхати в Україну для вирішення усіх цих питань, але тоді забракло саме офіційного запрошення від української влади. Це запрошення підписав лише Віктор Ющенко, але на той час цього було недостатньо. Взагалі у питанні пошуків українською церквою найоптимальнішої форми власного існування, яка б принесла спасіння українському народу, є надто багато політики.

– Але ж Ви чудово знаєте, що церква в Україні відділена від держави і влада не може на законних підставах впливати на внутріцерковні процеси.

– Це звичайна відмовка. А відповідаючи так, влада лише демонструє власну нещирість. Президент Російської Федерації Володимир Путін чомусь дозволяє собі публічно заявляти, що він православний, хоча він, можливо, не набагато релігійніший, ніж наш Президент. Пригадуєте, що відповів Надзвичайний і Повноважний Посол Росії в Україні Віктор Черномирдін, коли його запитали про ставлення до візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну: "Ми – православні. Навіщо нам Папа?" Тож ці російські політики не бояться порушити закон, заявляючи про своє православ’я, а наші чогось остерігаються цього. Чи наших політиків вистачає лише на те, щоб заявляти подібне до того, що колись сказав екс-президент України Кравчук: "Я не вірю ні в Бога, ні в чорта". Хоча особисто я не вірю у щирість цієї його заяви, адже до церкви він все-таки ходить. Тож чому тоді цього не визнати публічно і вводити в оману своїх співгромадян? Якщо вже той чи інший політик очолює якесь суспільство, то очевидно, що він просто зобов’язаний вказати йому моральний орієнтир, в якому саме напрямку рухатися.

"Для Росії питання релігії і церкви завжди лежали саме у політичній площині..."

– Попри формальну окремішність УПЦ від Московського патріархату, керівники останнього неодноразово заявляли про те, що у разі будь-яких утисків православних громад, наприклад, їх схиляння до переходу в УПЦ КП, вони можуть виходити з-під підпорядкування митрополита Володимира (Сабодана) і клопотатися про своє пряме входження до Російської православної церкви. Водночас православ’я у Російській Федерації визнано домінуючою релігією на законодавчому рівні, тож чи не означає це, що таким чином через церкву наші північно-східні сусіди отримали можливість втручатися у внутрішні справи України.

– Росія ніколи не дозволить познущатися з тих, кого вважає своїми громадянами, де б вони не перебували. Незалежно від того, чи це православні християни, чи це магометани. До якої б вони конфесії не належали, Росія завжди захищатиме їх на найвищому політичному рівні. Для Росії питання релігії і церкви завжди лежали саме у політичній площині і вона вирішувала їх збалансовано.Там такий моноліт, що годі роз’єднати, тож не дивно, що держава і церква усіляко покривають один одного. Єпископи і духовенство підтримують політичних лідерів, політики підтримують церкву, тому як на державному, так і на міжнародному рівнях вони мають гідне обличчя. Цього не вистачає нашим політикам, які всіляко уникають розгляду релігійних питань саме у політичній площині.

"Оскільки Папа – слов’янин, то вибачення є властивими його менталітету"

– Якщо українське православ’я так безнадійно розколоте, а його об’єднанню, за Вашими словами, перешкоджає такий державно-церковний "моноліт", як РПЦ, то, може, функцію того релігійного об’єднавчого центру для українців могла би відіграти Українська греко-католицька церква? Особливо в тому разі, якби Папа Римський підняв би її статус до рівня патріархії.

– Взагалі сумніваюся у тому, чи має право греко-католицька церква називатися церквою, не те що допускаю її об’єднавчу роль. Оскільки вона сама не знає своєї основи: обряд у ній нібито апостольський і православний, але вона сама чомусь тягнеться до Риму.

– У будь-якому випадку, на мій погляд, саме Папа демонструє більше розуміння релігійних проблем, ніж ієрархи РПЦ. Він навіть вибачився перед мусульманами за середньовічні хрестові походи. Мені важко собі уявити, що патріарх Алєксій ІІ вибачається перед українцями за звірства Петра І та Катерини ІІ, освячені, до речі, церквою.

– Сам патріарх Алєксій ІІ може би й вибачився, якби за його спиною не стояв хтось інший. А щодо вибачень Папи, то якби він походив із римського чи германського племені, які вважають себе зверхнаціями, то він би нізащо ні перед ким не схилявся. Але оскільки Папа – слов’янин, то такі вибачення є властивими його менталітету. Ось його оточення й використовує слов’янський менталітет Папи, схиляючи його до вибачень за те, що робили представники інших націй.

– Тобто Ви не бачите реальної можливості порозуміння між православними і католиками у найближчому майбутньому?

– Понад тисячу років Римська церква працювала над тим, щоб латинізувати Україну. Проте якщо цього не вдалося зробити і за тисячу років, то її ієрархи вирішили похвалитися бодай тим, що вже настільки розбудували в Україні католицьку церкву, що сам глава Римської церкви зміг її відвідати. Тож із Риму нам благословення, мабуть, таки не прийде. Зрештою, у світі немає святинь, подібних до нашої Києво-Печерської лаври, де самих лише чудотворних святих є понад 140. Ні у Константинополі, ні в Римі, ні в Москві таких святинь немає, то ж чи може Папа привезти нам щось більше за те, що вже є у нашому Києві. Ще можу схилитися перед Єрусалимом, де своїми стопами ходив Христос, – це направду свята земля, але не Москвою, Римом і усіма тими іншими центрами, які себе так високо підносять.

"Вже понад 14 років ми претендуємо на приміщення резиденції буковинських митрополитів..."

– Щойно Ви згадали релігійні святині України, зокрема Києво-Печерську лавру, частина з яких досі перебуває у руках держави. Для Буковини, наприклад, це питання актуальне ще й тим, що у давній резиденції буковинських митрополитів вже багато років поспіль знаходяться адміністративний та навчальні корпуси Чернівецького нацуніверситету ім. Юрія Федьковича...

– У минулому, коли у Чернівецькій міській раді мені докоряли за те, що я прошу назад деякі церковні приміщення, то відповів їм, що якби ми не були українцями, то український митрополит вже давно був би у резиденції. Якби це було в Румунії, Греції, Болгарії або Росії, то це питання вже давно було б вирішене на користь церкви. Наприклад, румунські митрополити живуть у таких палацах, які навіть ні з чим не порівняти. Але оскільки ми українці, то у нас все можна... Вже понад 14 років ми претендуємо на приміщення резиденції буковинських митрополитів, але поки що все марно. Якби держава подбала побудувати нове приміщення для університету, то тоді давно можна було би вирішити це питання. А так ті приміщення, які раніше належали університету, його керівники порозпродували, а у резиденції буковинських митрополитів живуть. Проте виглядає на те, що вже їх життя там буде недовгим, бо і зовні, і всередині резиденція буковинських митрополитів потребує серйозного ремонту, за який доведеться заплатити багато мільйонів гривень. І питання це постане перед цілою Україною, бо ця архітектурна перлина Європи належить до об’єктів національного значення.

– Якими є перспективи тієї церкви, одним з найвищих ієрархів якої Ви маєте честь бути?

– Наша відроджена церква наразі існує лише 14 років. Всі інші національні церкви, які йшли тим самим шляхом до канонічного визнання, яким зараз йдемо ми, чекали на нього не один десяток років. Найменший відомий мені термін до визнання тривав 19 років, інші чекали по 30, 60 і навіть 90 років. Російська православна церква до своєї канонічної незалежності йшла цілих 143 роки. Але я твердо переконаний, що Україні не доведеться чекати аж так довго.

(“Доба”, м. Чернівці, № 32, 13 серпня 2004 р.)

Украина для протестантов. По крайней мере, именно такую перспективу в недалеком будущем ей пророчат некоторые аналитики

Александр Саган, pro.ua:

Что дает основания для таких выводов? Начнем со статистики.

По состоянию на начало этого года Государственный комитет по делам религии зарегистрировал свыше 7250 религиозных организаций так называемого классического протестантизма, или протестантизма первой и второй волны. Самыми крупными из них являются: евангельские христиане-баптисты (2517 религиозных организаций, кстати, сегодня это самая большая баптистская церковь в Европе), союз христиан веры евангельской (пятидесятники, 1519), адвентисты седьмого дня (965), свидетели Иеговы (919). Кроме того, в стране функционируют свыше 1300 организаций неохристианского толка, которые классифицируются как третья волна протестантизма.

Таким образом, каждая третья религиозная организация в Украине — протестантская. Кроме того, не следует забывать, что в протестантских общинах фиксированное членство. Поэтому можно проследить реальный рост количества верующих. В отличие от «виртуальных» православных общин, когда в селе появляется группа активистов, которые организуют приход другой православной церкви. То есть, по государственной статистике, количество православных приходов возрастает, а количество верующих остается прежним.

Значительным стимулом к активному росту протестантизма в Украине стало провозглашение независимости. В совет-ские времена большинство протестантских течений существовали в условиях жесткого (и даже жестокого) контроля. Поэтому в первые пять лет независимости протестантские общины пополнялись новыми членами чрезвычайно быстро. Были годы, когда некоторые конфессии (пятидесятники, адвентисты и др.) удваивали количество своих верующих. Это не могло не вызвать если не панику, то значительную тревогу у православных клириков. Ведь протестанты, используя материальную и интеллектуальную помощь своей диаспоры и заграничных центров, активно применяли массовые формы евангелизации (на стадионах, в кинотеатрах и концертных залах), недоступные как в то время, так и сейчас для православных миссионеров.

Эта «митинговая» евангелизация имела колоссальные последствия: на 50% за этот период обновились баптистские и адвентистские общины, свыше 150 тысяч человек пришли в организацию свидетелей Иеговы в Украине и др.

Протестантские лидеры чутко почувствовали завершение периода экстенсивного развития своих церквей и мгновенно переключились на интенсив. Сегодня основополагающим в работе миссионеров является индивидуальная евангелизация, к проведению которой привлечены все верующие. Например, у баптистов разработаны целые миссионерские направления: программа «От сердца к сердцу» (принимают участие порядка 5 тысяч верующих), организация воскресных школ (1,5 тысячи школ, где с 50 тысячами детей сегодня работают свыше 5 тысяч учителей-евангелистов); программа АВАНА (для подростков — в 230 клубах задействованы свыше 10 тысяч подростков); программа развития молодежных христианских клубов и кафе; организация летних детских лагерей; программа евангелизации людей с недостатками здоровья, осужденных и др.

Масштабы протестантских евангелистских миссий уже давно вышли за пределы Украины. Лишь за последние 10 лет пятидесятницкие миссии создали не менее 200 пятидесятницких церквей в Российской Федерации. Украинские миссионеры активно работают в большинстве стран СНГ, Китае, Монголии и др. О размахе и качестве подобных миссионерских программ православные могут только мечтать. Ведь, по словам блаженнейшего митрополита Владимира (Сабодана), за столетие «государственного» существования православная церковь утратила навыки проведения миссионерской работы. Протестанты не могли утратить эти навыки — это стало условием их выживания в условиях тоталитаризма.

Не менее эффективными, чем у баптистов, являются миссионерские программы свидетелей Иеговы. Их «пионеры» (постоянно заангажированные миссионеры) обязаны ежемесячно выполнять так называемый квантум — 150 — 200 часов миссионерской работы. В год это сотни тысяч часов активной миссионерской работы, которые приносят лишь в Украине увеличение последователей церкви на десятки тысяч неофитов. Такая массированная миссионерская работа, объединенная с другими формами (введение «домашних библейских студий», молодежных программ и т.п.), не могла не дать своих плодов. Конфессия, которая в 1991 г. насчитывала не более 15 тысяч приверженцев, на данное время имеет свыше 300 тысяч верующих и симпатизирующих.

Принципиально новым способом привлечения членов к разнообразным протестантским организациям стала организация «домашних церквей» по принципу сетевого маркетинга. Именно этот фактор стал одним из важнейших в росте протестантских церквей третьей волны — харизматических. Миссионеры-активисты организуют у себя в квартире кружки (5 — 6 человек) по изучению Библии. После окончания занятий в кружке каждый его член может организовать подобный кружок у себя дома. Эффективность такой практики на сегодня ярко демонстрирует одна из харизматических церквей — «Посольство Божье». Ее лидер — африканец Сандей Аделаджа — всего за десять лет сумел создать самую большую харизматическую церковь Европы.

К сильным сторонам протестантских церквей можно отнести и их ориентированность в миссионерской работе на молодежь и людей с высшим образованием — собственно, на будущее страны. Этому содействует как высшее светское образование самых проповедников (что редко встречается у православных), так и активное использование миссионерами и клиром новейших технологий и проверенных многолетней заграничной практикой психологических приемов (создание разнообразия богослужений, использование современных музыкальных композиций, привлечение к мероприятиям церкви известных в шоу-бизнесе лиц и т.п.).

Важным фактором является также «социализация» протестантских церквей — многие из них уже приняли или активно разрабатывают свои социальные доктрины, в которых стараются ответить на вызовы современного мира. Основаны и постоянно количественно растут ассоциация христиан-предпринимателей, медицинская ассоциация ЕХБ Украины и т.п. Определенная «социализация» церквей отражается даже на их богословских доктринах. Больше всего изменений в этом отношении можно найти у свидетелей Иеговы, которые даже изменили направленность своих основных теологических положений (относительно «библейской хронологии», «развития эсхатологического процесса» и т.п.). Отметим, что особое внимание в протестантских общинах обращают на семейное воспитание и самовоспроизведение. В частности, количество воскресных школ в разных протестантских направлениях колеблется от 60 до 90%. Для сравнения: в православных этот показатель составляет 22 — 45% в зависимости от региона.

Нельзя сказать, что развитие протестантизма в Украине так уж безоблачно. Проблемами этого направления христианства являются определенные противоречия между принципом независимости протестантских общин в большинстве церквей и необходимостью объединения их деятельности для концентрации материальных и человеческих ресурсов при выполнении глобальных внутрицерковных и социальных программ. Напряжение вызывает и тот факт, что сегодня часть верующих в церквах стремится сохранить самобытные украинские корни, свое родство с национальной духовностью в противоположность «навязыванию Западом» форм и методов работы церквей, которое наблюдается в протестантизме.

И, наконец, не можем не вспомнить о прогнозируемом возрастании активности разных политических сил в привлечении протестантского фактора к программам сегодняшних кандидатов в президенты страны. Это логично — протестантские лидеры сами активно «идут во власть». Так, во время избирательной кампании 2002 г. только среди баптистов 83 человека зарегистрировались кандидатами в депутаты разных уровней, в т. ч. 4 — в Верховную Раду. Не менее активными были пятидесятники, представители харизматических церквей. Предметом торга между политиками и лидерами протестантских общин могут быть как гарантии нынешних кандидатов на высочайший пост государства относительно развертывания принципов свободы вероисповедания (а это улучшение возможностей в проведении миссионерской работы), так и обсуждение планов относительно будущих парламентских выборов, не говоря уже о реализации локальных региональных программ.

(«Первая Крымская», №31, 25 июня-1 июля 2004 г.)

Свобода пересування

Правозахисник Леонід Ковальчук є "невиїзним". Бо в базі даних МВС він вважається "зеком", що сидить у Кременчуцькій колонії

 

Наталія Лебідь:

Ця історія, власне, розпадається на два сюжети. Перший із них торкається нового бізнесу Міністерства внутрішніх справ — видачі довідок про несудимість. Віднедавна такі довідки є необхідною умовою для отримання закордонного паспорта. Мені доводилось читати про одного відчайдуха, який через суд довів, що вимога відносно довідки про несудимість є незаконною, бо жодним нормативним документом, який був би дотичним до видачі закордонного паспорта, її обов’язковість не регламентована. Щоправда, чоловік, про якого йдеться, судився зі своїм відділом віз і реєстрацій десь близько року.

Той же, хто поспішає, мусить грати "по правилах", нав’язаних правоохоронцями. У районних управліннях МВС вам випишуть "несудимість" за 20 гривень, якщо ви згодні чекати 20 днів. Або ж візьмуть із вас 30 гривень і "скостять" термін очікування рівно вдвічі. Це якщо йти шляхом офіційним і проплачувати вартість довідки через ощадкасу. А якщо підморгнути дівчаткам, що опікуються такими довідками, вони залюбки напишуть вам номер телефону Івана Івановича чи Петра Петровича, здатного впоратися з оформленням потрібного вам папірця вже до вечора. Правда, у цьому випадку ваш гаманець схудне гривень на 150-200...

На цьому перший сюжет можна закруглити. І почати другий. З 2001 року "Україна молода" почала відслідковувати перипетії долі Леоніда Ковальчука — активіста виборів голови міста Василькiв, що відбувалися у 2000 році.

Невдовзі після цих виборів, як пам’ятає наш читач, Ковальчука, члена Українського народного руху, було незаконно засуджено за зберігання вогнепальної зброї. Ця зброя, як вiн переконаний, була підкинута йому як "привіт" від політичних опонентів — подружжя місцевих "владик" — Анатолія і Тетяни Засух, чиї махінації він розвінчував під час виборів міського голови. 10 січня 2002 року Верховний Суд України скасував усі рішення по його справі, позбавивши його, таким чином, необхідності відбувати 3,5-річний термін ув’язнення як покарання за злочин, якого Ковальчук не скоював. А ще згодом Леонід Ковальчук виграв навіть позов до міліції Василькова, міжрайонної прокуратури, прокуратури Київської області, київського обласного Апеляційного суду та Державного казначейства України, за яким він вимагав компенсувати йому завдані моральні збитки. Хепі-енд?

Нічого подібного. Виявилося, що і по цей день Леонід Ковальчук має велику проблему. Слухаючи про неї, я не знала, чи сміятися мені, чи співчувати. Бо Леонід Ковальчук, що стояв переді мною в редакції "України молодої", одночасно знаходився і... у Кременчуцькій виправно-трудовій колонії Полтавської області. Так принаймні випливало з довідки про несудимість (або в даному разі — про судимість), виданій йому 12 липня цього року в Міністерстві внутрішніх справ.

Попередня історія цієї довідки проста й коротка: Ковальчук вирішив отримати закордонний паспорт. І як уже було зазначено вище, для цього йому, як і будь-якому іншому громадянину України, знадобилася довідка про судимість/несудимість. Отримував він її не без пригод, але коли нарешті взяв до рук, то просто вжахнувся. На першій сторінці все начебто вказано вірно: Ковальчук Леонід Юрійович, 14 лютого 1954 року народження, уродженець села Очітків Вiнницької області, на території України за станом на 12.07.2004 до кримінальної відповідальності притягувався... (Хоча ВСУ скасував його вирок, тож навряд чи слід вважати незаконно засуджену людину такою, що притягувалася до кримінальної відповідальності. Тим більше що справа, сфабрикована проти Ковальчука, була суто політична. І її замовний душок відчула навіть Феміда вищого рівня).

Але йдеться навіть не про це, а про зворотний бік згаданої довідки, де чорним по білому (ще й чомусь російською мовою) про Ковальчука сказано таке: "Осужден 01.06.2001 (...). Вид наказания — лишение свободы на срок 3 года 6 месяцев. Приговор вступил в законную силу 20.09.2001". А далі і взагалі пішли речі вельми цікаві. Бо, як виявляється, "прибыл" Леонід Ковальчук до місця відбування покарання, яким є "Кременчуцкая ИК Полтавской обл. (№69)". Причому навіть дата його прибуття вказана конкретна — 03.10.2001... І, нарешті, остання графа цієї унікальної довідки: "Данных об освобождении нет". І підпис: заступник начальника Управління інформаційних технологій ГУМВС України в м.Києві О.С.Замислов...

Ось так, виходить, загулявся на волі Леонід Ковальчук. Тоді як у колонії №69 йому давно виставляють прогули... "Цікава ситуація склалася, — коментує він. — У принципі, до мене може підійти на вулиці будь-який представник наших славних правоохоронних органів та заявити, що я "в бігах". А після цього відправити мене в Кременчуцьку колонію, де я начебто вже і так є...

Словом, я, згідно з цією довідкою, і не на волі, і не в тюрмі. Я ніде, і по жоден бік грат я, виходить, існувати не повинен. У колонії мене, звісно, не приймуть. Але й на свободі не приймають, бо закордонний паспорт, приміром, не видають...".

Так опинився Леонід Ковальчук серед "невиїзних" громадян, як дисидент брежнєвських часів. Що робити далі — ще не придумав. Можливо, вкотре звертатиметься до суду. Бо навряд чи правильним рішенням було б чекати, поки десь у канцеляріях МВС з’являться дані про його "звільнення". Що, як вони ніколи не з’являться? А що, як розруха не в тамтешніх комп’ютерах, а в чиїхось головах?

І останнє слово. Вибачте за меркантильність, шановні представники МВС України, але за що вам платять бажаючі виїхати за кордон? За довідки, з якими пряма дорога не у Ріо-де-Жанейро, а на зону №69? Як щодо того, аби трохи підтягнути ваш "сервіс"? А ще краще — скасувати його зовсім і не ганьбитися перед світом, де всі судимі й несудимі урівняні в праві на подорож.

 

("Україна молода", №141. 31 липня 2004 р.)

Соціально-економічні права

В Україні стрімко поширюється туберкульоз

У першому півріччі цього року кількість хворих на туберкульоз, з урахуванням даних пенітенціарної системи України, перевищила рівень 80 випадків на 100 тис. осіб. Міністерство охорони здоров’я стурбоване недостатнім рівнем фінансування заходів Національної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002 — 2005 роки з коштів місцевих бюджетів.

(“Галичина”, м. Івано-Франківськ, 7 серпня 2004 р.)

Щохвилини людина, яка хворіє на туберкульоз, поширює навколо себе мільярди мікобактерій цієї страшної хвороби, що її й досі не позбулася жодна країна світу

Як б’є паличка Коха

Ще з дитинства кожен із нас добре знає, що таке туберкульоз, от тільки чомусь рівень захворюваності від цього знання не знижується. «Туберкульоз – це не медична проблема, а соціально-економічна. Адже ліки від нього існують, просто в нашій країні немає умов для запобігання його розповсюдженню, у людей елементарно не вистачає коштів, щоб нормально харчуватися й жити в пристойних умовах», – пояснює заступник директора Інституту фтизіатрії та пульмонології АМН України Василь Мельник. У зв’язку з цим в Україні склалася надзвичайно загрозлива ситуація щодо туберкульозу.

Захворюваність і смертність нестримно збільшуються протягом останніх десяти років. Нині на обліку в протитуберкульозних диспансерах України перебуває близько 700 тисяч осіб. Проте, як і у випадку зі СНІДом, ця цифра далека від реальної кількості інфікованих і хворих. За неофіційними даними, носіїв хвороби в нашій країні нараховується понад два мільйони. «Епідемія туберкульозу також тісно пов’язана з епідемією ВІЛ/СНІДу. Ці дві проблеми нашого, та й не тільки нашого, суспільства здебільшого народжуються в тому самому середовищі та прямують разом, як із людством загалом, так і з окремо взятою людиною. І доволі часто це останні супровідники в житті людини», – зазначає Василь Мельник. За даними Інституту фтизіатрії та пульмонології ім. Ф. Яновського, у країні зараз проживає майже 400 тисяч ВІЛ-інфікованих, і туберкульоз розвивається в 49,5 відсотка хворих на СНІД, причому помирає з них 58 відсотків. Боротьба проти поєднання цих двох хвороб дуже складна: з одного боку, туберкульоз є головною причиною смертності серед ВІЛ-інфікованих людей, а з другого – ВІЛ є найважливішим фактором, що сприяє розвиткові епідемії туберкульозу в країнах із великим поширенням СНІДу, до яких належить і Україна. До речі, в нашій країні паличка Коха сьогодні забирає більше життів, аніж СНІД. І, напевно, саме її слід вважати чумою сучасності.

Профілактика туберкульозу

Оскільки туберкульоз – соціальна проблема, то й вирішувати її слід за допомогою суспільства. Робота, що проводиться в напрямку інформування громадян щодо цієї хвороби, а також її профілактики, оцінюється експертами як незадовільна. Старший науковий співробітник Інституту охорони здоров’я дітей та підлітків АМН України Наталія Колотій на основі досліджень стверджує: «Дітям і підліткам недостатньо пояснювати, що таке туберкульоз. Так само їм пояснюють, наприклад, що паління шкідливе, проте 60 відсотків старшокласників палять. Обов’язковими у цій ситуації є власні приклади належної поведінки. Якщо ви самі ведете здоровий спосіб життя, то й дитина намагатиметься копіювати вас. Заняття спортом значно зменшує ризик захворюваності серед підлітків. Та сьогодні активний спосіб життя ведуть лише 20 відсотків молоді».

Хоча не завжди можна говорити навіть про поінформованість громадян щодо цієї хвороби. Адже всі про неї чули, а що це таке і як від неї рятуватися, знає далеко не кожний. Украй поодинокі випадки соціальної протитуберкульозної реклами, яка все ж таки з’являється завдяки українським та міжнародним благодійним фондам та неурядовим організаціям, але розміщують її зазвичай у незручних для ознайомлення місцях. Пригадайте самі, де, окрім поліклінік та лікарень, ви останнім часом бачили рекламу про небезпеку й профілактику туберкульозу...

Три форми однієї хвороби

За словами заступника директора Інституту фтизіатрії та пульмонології АМН України Василя Мельника, в нашій країні туберкульоз диференціюється за формами. Перша форма лікується майже в ста відсотках випадків. Подолання такої недуги коштує від 500 до 700 гривень, і здійснюється лікування за рахунок держави. Проте існують ще два різновиди палички Коха. Хіміорезистентний туберкульоз майже невиліковний і охоплює 30 відсотків усіх хворих. Цей вид породжують мікобактерії, стійкі до протитуберкульозних препаратів. Позбавитися його дуже складно. Принаймні в нашій країні. Адже за курс лікування цього виду захворювання вам доведеться викласти близько 50 тисяч доларів. І, нарешті, останній вид туберкульозу зумовлюється поєднанням із ВІЛ/СНІДом, що на сьогодні призводить до фатального результату.

Загалом, за статистикою, в Україні інфіковано мікобактеріями туберкульозу 80 відсотків дорослого населення. Це зовсім не означає, що вони хворі. Потрапивши до людського тіла, паличка Коха проходить адаптаційний період і залишається там на все життя, чекаючи на ослаблення організму. А таке може трапитися внаслідок неповноцінного харчування чи навіть стресу.

Від кашлю до епідемії

«У першу чергу епідемія туберкульозу пов’язана з поганими умовами життя, недостатнім харчуванням, ослабленням імунітету через Чорнобильську катастрофу. Другим великим чинником є криза в Міністерстві охорони здоров’я. Людина починає кашляти (а це одна з перших ознак цієї безжальної хвороби), але не йде до терапевта, бо впевнена, що там їй навиписують ліків на всю зарплатню чи пенсію. Саме так здебільшого і втрачають час, і перша стадія туберкульозу переходить у складнішу», – пояснює Василь Мельник.

Постає цілком логічне питання: як же тоді можна зупинити розвиток епідемії? Зважаючи на те, що все ж таки хвороба має перш за все соціальний характер, директор проекту «Громадське сприяння Національній програмі боротьби із захворюванням на туберкульоз» Сергій Борткевич упевнений, що тільки повна поінформованість суспільства про попередження та профілактику хвороби може дати реальний результат. А доки ніхто не слідкуватиме за станом власного здоров’я, доти кожен хворий щороку передаватиме вірус 10–15 нашим співгромадянам, доти від цієї хвороби щогодини помиратиме одна-дві людини.

Алла Щербинська, директор Українського центру профілактики і боротьби зі СНІДом, коментар:

– На сьогоднішній день є кілька першочергових проблем у боротьбі з туберкульозом. Недостатнє фінансування Національної програми на регіональних рівнях за рахунок місцевих бюджетів. Так, норми харчування у протитуберкульозних закладах, затверджені постановою Кабінету Міністрів України, вимагають суми 8,2 гривні на день на одного хворого на туберкульоз, фактично ж у 2003 році з місцевих бюджетів виділено в середньому по 3,65 гривні. На забезпечення симптоматичного та патогенетичного лікування в деяких регіонах сума асигнувань із місцевих бюджетів становить менше як 1 гривня на день, у середньому по Україні – 2,98 гривні (при мінімальній потребі 5 гривень).

У регіонах України не на належному рівні вживаються заходи щодо профілактики та виявлення туберкульозу серед соціально дезадаптованих верств. Рівень захворюваності на туберкульоз серед них значно перевищує такий показник серед організованого населення.

На місцевому рівні недостатня увага приділяється вирішенню питання зміцнення матеріально-технічної бази протитуберкульозних закладів, створення окремих притулків для осіб, хворих на туберкульоз, які не мають постійного місця проживання. Для часткового вирішення цієї проблеми в окремих областях (Івано-Франківській, Кіровоградській, Полтавській, Рівненській) відкрито чи перепрофільовано відділення для соціально дезадаптованих осіб. Відсутність постійного місця проживання перешкоджає вирішенню питання контрольованого амбулаторного лікування хворих на туберкульоз.

І остання проблема, яка не потребує пояснення: низька мотивація роботи лікарів-фтизіатрів, тобто мала заробітна платня спеціалістів-медиків.

(“Без цензури”, №25, 25 червня 2004 р.)

За перші п’ять місяців цього року населення України скоротилося майже на 155 тис. осіб

У січні-травні у країні народилося 173,9 тис. і померло 329,1 тис., у тому числі 1608 дітей у віці до одного року, повідомляє Інтерфакс-Україна з посиланням на Держкомстат. За цей період на кожні 1000 чоловік народжувалося в середньому 8,8 українців, а вмирало 16,7. Таким чином, коефіцієнт природного приросту населення становить «мінус» 7,9. Негативний приріст відзначено по всій країні. За підсумками перших чотирьох місяців, негативний приріст був «мінус» 8,3. Найвищий негативний коефіцієнт приросту населення в січні-травні зареєстровано в Чернігівській (-14,6), Сумській (-12,2), Луганській (-11,4), Полтавській (-11,3), Черкаській (-10,7) областях. У Києві цей показник найнижчий (-1,8). За даними Держкомстату, кількість зареєстрованих шлюбів в Україні в 1,1 разу перевищує кількість розлучень. У країні за 5 місяців укладено 77,3 тис. шлюбів, 69,2 тис. шлюбних союзів розпалися. За підсумками минулого року населення України скоротилося на майже на 357 тис. чоловік. У країні народилося 408,6 тис. і померло 765,4 тис. людей, у тому числі 3883 дітей до року. Торiк на кожні 1000 чоловік народжувалося в середньому 8,5 українців, а вмирало 16. Коефіцієнт природного приросту населення становив «мінус» 7,5. Населення країни станом на 1 червня становило 47,46 млн. чоловiк.

(“День”, №121, 14 липня 2004 р.)

За неполные три года население Украины сократилось на 1 млн. человек

В Украине по состоянию на 1 июля проживали 47 млн. 441 тыс. человек. За первое полугодие население страны сократилось почти на 180 тыс., сообщил Госкомстат страны.

На 1 июля в городах Украины проживали 32 млн. 50 тыс. человек, в селах — около 15,4 млн. Больше всего человек проживает в Донецкой области — 4,7 млн., меньше всего — в Черновицкой — 912 тыс. В Киеве проживают 2 млн. 640 тыс. человек, передает "ICTV".

По состоянию на 1 июня 2003 года население страны составляло 47 млн. 460 тыс. человек. По итогам 2003 года население Украины сократилось почти на 357 тыс. Напомним, что по данным всеукраинской переписи населения, которая проводилась в декабре 2001 года, в стране проживали 48 млн. 416 тыс. человек.

(“Донбасс”, №149, 14 августа 2004 г.)

Життя налагоджується, але Україна посіла 70-е місце за індексом людського розвитку

Оксана Омельченко, «День»:

Міжнародні експерти оцінили минулорічні успіхи України. У рейтингу країн, який за так званим рівнем людського розвитку щорічно складає ООН, ми піднялися на п’ять позицій вгору — з 75-го на 70-е місце. Росія та Білорусь, правда, виявилися помітно успішнішими — 62-е та 57-е місця відповідно. А беззмінними лідерами за людським розвитком продовжують залишатися скандинавські країни. ООНівські експерти вважають, що найкраще живеться у Норвегії, де 98% дітей відвідують школу, і ВВП становить 36 тисяч 600 доларів на рік на людину. А також — у Швеції, Австралії, Канаді, Голландії. США, незважаючи на наймогутнішу в світі економіку, опинилися лише на восьмому місці, випередивши Японію всього на одну позицію.

Визначений ООН показник більш ніж глобальний. У доповідях, які почали з’являтися з 1990 року, постійно підкреслюється, що оцінка дається у рівній мірі політична й економічна. Оскільки визначається вона, виходячи з усіх параметрів якості життя — починаючи від рівня добробуту населення та закінчуючи освітою, якістю медичної допомоги, демографічними проблемами, екологією і навіть гендерним питанням. Не секрет, що Україні часом не подобалося визначене для неї місце серед 160 — 180 країн світу (кожного року в рейтингу бере участь різна кількість держав). Наприклад, у 2002 році МЗС публічно оспорював ООНівський «вирок». У своїй офіційній заяві цей факт мотивували тим, що показники істотно застаріли. Обробці підлягають дані щонайбільше річної давності, причому у країнах, що розвиваються вони постійно «стрибають». До того ж, як заявили у МЗС, відомості, що поступають у головний офіс ООН, далеко не завжди виходять із офіційних джерел.

Так чи інакше, але у нинішній доповіді Україні вдалося «піднятися». У порівнянні з 80-м місцем у 1996 році, 95-му — у 1997-му і 102 м — в 1998-му, без сумніву, прогрес очевидний. На думку доктора економічних наук, наукового консультанта Президента Елли Лібанової, причина тому — зростання ВВП, а відповідно, й добробуту українців. Хоч знову ж таки, аналізували б дані не 2002-го, а 2003-го року — і Україна виявилася б в очах експертів більш «приємнішою для життя». Наприклад, якщо у 2002 році бідними вважалися 27,2% населення, (а дуже бідними — ще 13%), і рівень погодинної зарплати був у 22 — 33 рази нижчий європейського, то вже на початку 2003-го якість життя українців помітно поліпшилася. За даними Міністерства економіки і з питань європейської інтеграції, реальна заробітна плата збільшилася на 21,2%, пенсія — на 12,1%, а «мінімуми» — на 40% і 20% відповідно. Сьогодні є більше мотивів для оптимізму. За перше півріччя 2004-го зростання ВВП виявилося просто рекордним — 12,7%, а рівень безробіття, принаймні за офіційними даними, — майже західноєвропейський. У січні 2004-го він становив 9,1 %, у той час як, скажімо, у Швеції (нагадаємо, що взяла «срібло» за рівнем людського розвитку) цей показник — 8,8%.

Проте економічне зростання — це, безумовно, чудово. Єдине, запевняють експерти, — його аж ніяк недостатньо для того, щоб розширити в Україні лави середнього класу. З упевненістю можна сказати: таких у нас поки що лише 20%, хоч саме за кількістю «середніх» і можна судити про добробут тієї чи іншої країни. Крім того, Україна, що споконвічно пишалася своєю освіченістю, починає у цьому плані здавати позиції. Якщо у нас за останні десять років кількість випускників вузів збільшилася на 30%, і вищу освіту здобувають 36% людей відповідного віку, у східноєвропейських країнах — 50%. Більш того, Україні довелося стикнутися з дисбалансом на ринку праці — 80% вимушені працювати не за спеціальністю. Частіше за все у пошуках роботи знаходяться юристи, економісти та бухгалтери, а попит на інженерів продовжує істотно перевищувати пропозицію. Це притому, що ще п’ять років тому поляки, які пережили великі реформи, попереджали: у перехідний період запитані насамперед фахівці у сферах технологій.

Хоча і ця проблема вирішується. Відрегулювати держзамовлення під потреби ринку праці значно простіше, ніж омолодити населення. Наприклад, вік 16,6% економічно активних українців перевалив за 50 років, а кожен 19-й працездатний уже досягнув пенсійного віку. Врятувати становище могли б молоді сім’ї, народивши як мінімум трьох дітей. Але, як розповідає кандидат економічних наук Володимир Кресін, навіть при середньому заробітку батьків, доход на одного члена багатодітної сім’ї становить 40% від прожиткового мінімуму. Притому, що лише на харчування така сім’я витрачає 70% наявних коштів. Тому цілком закономірно, що поставивши питання: навіщо плодити бідність, середньостатистична українська сім’я зупиняється на одній дитині. І на відміну від 1989 року, коли середня кількість народжених сім’ями дітей становила 2,1, сьогодні цей показник становить 1,1. При цьому, в Україні довго не живуть, а якщо точніше — то менше за всіх у Європі. Не доживши до пенсії, у нас помирає третина чоловіків, у той час як в Японії — 18%, а у США — 30%.

Лікарі запевняють, що у цьому вони не винні. За міжнародними стандартами якість медичних послуг лише на 30% впливає на кількість довгожителів. А причина, на їхню думку, у тому, що українці не вважають здоровий спосіб життя модним. Наприклад, сьогодні умовно здоровими можна назвати лише 50% населення. За останні роки істотно зросли показники захворюваності на злоякісні новоутворення, серцево-судинної та кровоносної системи. Як з’ясували соціологи, раціонально харчується лише 9,4% населення, майже стільки ж роблять ранкову зарядку, а оздоровчою фізкультурою (басейн, біг, тренажери) займається ще менше — 6,7%.

Можна, звичайно, подивитися на ситуацію і з другого боку. На лікування одного українця держава виділяє «аж» 100 гривень на рік, а третина «медичного» бюджету йде на заробітну плату лікарів. І міністр охорони здоров’я вже не соромиться говорити, що сьогодні 60% собівартості медичних послуг пацієнт оплачує з власної кишені. Частково з цієї ж причини 44% опитаних зізналися співробітникам Центру «Соціальний моніторинг», що не відчувають себе захищеними, коли потребують допомоги лікаря.

І нарешті, останнє, що, на жаль, «опускає» Україну за рівнем людського розвитку — це екологія та гендерне питання. У останньому випадку зарплати жінок продовжують бути на 30% нижче чоловічих, а серед службовців вищої державної ланки слабку стать представлено лише 14,7%. Цей факт сприймається міжнародною громадськістю як відсутність у країні паритетної демократії і вказує, на їхню думку, на те, що у країні «страждає» соціальна сфера. Що ж до екології, то найбільш красномовно характеризує все, що відбувається два пункти: у нас відсутні ріки та озера з чистою водою, а минулого року «на голову» кожному українцю підприємства викинули по 86 кілограм шкідливих речовин.

Словом, прогнозувати те, що наступного року Україна зможе побити всі рекорди в ООНівському рейтингу, — щонайменше необачно. Проте експерти вважають, що місце у шостому десятку точно забезпечено. І підштовхнуть до «стрибка» не тільки свіжі, більш оптимістичні дані, але й обіцянка України. Перед світової громадськості ми зобов’язалися до 2015 року досягнути так званих Цілей Тисячоліття. А вони і є тими параметрами, за якими щорічно визначають країни, в яких живеться найкраще.

(“День”, №123, 16 липня 2004 р.)

Права дітей

Директора интерната обвиняют в насилии над детьми

Наталья Якимова:

Уголовное дело, включающее несколько эпизодов, направлено в суд. Именно поэтому мы пока не называем город, где все это происходило, а также фамилии обвиняемого — только установленные и подтвержденные документально факты и данные проверок, проведенных прокуратурой.

Метод кулака и дубинки

Витя опоздал на школьную линейку. Может, проспал, или долго собирался, или вовсе хотел увильнуть от общего построения. Точно так же гадать можно, насколько часто выводил он из себя воспитателей и директора. То, что в школах-интернатах воспитываются далеко не идеальные дети, многие из которых учились выживать на улице, никому объяснять не надо. Но сколько бы прегрешений к тому времени ни накопилось у Вити, он не заслужил, чтобы его хватали за горло и пытались душить на глазах у остальных детей.

Впрочем, директор, начавший так «вразумлять» нарушителя, вовремя сообразил, что лишние глаза передовым методам воспитания — только помеха. Поэтому дальнейшее происходило у него в кабинете. Если бы Вите после этого не понадобилась медицинская помощь, возможно, дело на этом бы и закончилось.

Вначале взрослый человек наставлял на путь истинный словами, перемежаемыми отеческими оплеухами и подзатыльниками. Потом вошел во вкус и принялся бить мальчишку кулаком по лицу, разбив ему губу. Может быть, Витя пытался защищаться или уворачиваться и настолько разозлил своего наставника, что тот потянулся к связке ключей, лежавшей на столе, и стал запихивать их мальчишке в рот, раздирая губы и щеки. «Или я тебя посажу, или ты сам уберешься отсюда!» — такими словами директор завершил экзекуцию.

Начальник отдела по надзору за соблюдением законов о правах несовершеннолетних прокуратуры АРК Нина Новикова сообщила, что по этому факту было возбуждено уголовное дело против директора интерната. Он обвиняется по статье 365, ч. 2 — превышение власти, сопровождающееся насилием и унижающее личное достоинство потерпевшего действиями.

Ну, довел мальчишка. Ну, вспылил директор учреждения, где живет больше 360 детей. Однако второй установленный прокуратурой случай показывает, что руководитель обладал изрядной фантазией в области воспитания подрастающего поколения. Дело происходило зимой этого года, когда по каким-то причинам в интернате случились перебои с горячей водой. Трое подростков не придумали ничего лучше, как слить из батареи горячую воду и умыться ею. Наказание последовало незамедлительно и происходило опять же в кабинете руководителя интерната. На глазах у четверых других воспитанников директор приказал виновным раздеться догола. А дальше лучше процитировать официальный документ: «При помощи дубинки черного цвета, похожей на дубинку, которую применяют сотрудники милиции, стал наносить вышеуказанным несовершеннолетним удары по спине, бедрам, ягодицам. Кроме того, кулаком нанес каждому несовершеннолетнему удар в область грудной клетки».

Статья, предъявленная директору интерната, та же — 365, ч.2.

Не исключено, конечно, что начальнику над тремя с лишним сотнями сирот совершенно случайно попалась под руку «дубинка черного цвета, похожая на милицейскую», невесть как оказавшаяся в его кабинете. Или он так опасался за свою безопасность, что принес ее?

Интересно, а из-за чего сбежали несколько других воспитанников интерната, которые сейчас находятся в розыске?

Сиротские деньги

А вообще дела здесь творятся интересные.

Несчастные случаи происходят везде, в том числе и казенных домах для детей. Но история с шестнадцатилетним Денисом, воспитанником этого же интерната, неприятна не самим фактом происшествия, а тем, в какой форме попыталось преподнести ее руководство. Одно дело, когда расшалившийся подросток залез куда не следует и пострадал по собственной неосторожности и глупости. Именно так в акте о несчастном случае, который произошел в апреле этого года, изобразили происшествие. Мальчик самовольно, без ведома воспитателя во время перемены залез на разбирающееся здание, расшатал балку, которая свалилась, придавив подростку ногу. Но после показаний самого Дениса и его товарищей выглядеть все стало иначе: они работали, разбирая старое здание на камни, которые понадобились для строительства забора. Денис стукнул топором по камню, и на него съехала железобетонная плита, размозжив стопу и поломав пальцы.

В конце прошлого года прокуратура города, где располагается интернат, провела проверку по коллективной жалобе воспитанников и установила, что директор «использовал предоставленные ему полномочия в корыстных целях, во вред интересам подопечных воспитанников».

Детям, у которых умерли мать или отец, государство исправно начисляет пенсию по утрате кормильца каждому на отдельный счет. Воспользоваться этими деньгами можно с согласия опекуна, которым в данном случае считается руководитель школы-интерната. Ничего необычного не было бы в двух заявлениях двенадцатилетнего Роберта Н. с просьбой о снятии 50, а затем 100 гривен — на покупку свитера, нижнего белья, брюк, школьных принадлежностей. И ничего удивительного, что эти суммы были сняты с его личного счета. Вот только сам Роберт Н., когда писались заявления и снимались деньги со счета, уже несколько месяцев как находился в бегах и до настоящего времени не обнаружен. Получается, либо директор запамятовал о сбежавшем мальчишке и не глядя подмахнул неизвестно кем написанное заявление, либо дал согласие провернуть эту операцию.

За меньшее смещали с должности

Двадцать тысяч гривен меньше чем за два года были сняты со счетов воспитанников. Заявления, написанные детьми, имеются. Куда пошли эти деньги? На приобретение личных вещей, предметов личной гигиены, школьных и канцелярских принадлежностей — это еще как-то можно понять. Но вот продолжение списка: предметы для хозяйственных нужд (ведра, совки, замки), строительные материалы для ремонта помещений школы-интерната (обои, клей, краска, тюль)… Кстати, дети в интернатах находятся на полном государственном обеспечении — от одежды и обуви до зубных щеток, ручек и тетрадок. И уж, конечно, ремонт должен производиться не за их счет.

Во время любой проверки можно найти нарушения — вроде «фактов ненадлежащего питания воспитанников, ненадлежащего обеспечения их средствами гигиены и одежды». Часто имеются претензии к руководителям относительно контроля за закреплением жилья для сирот и растущих без родителей детей. Порой дело доходит до суда.

Например, директору другого крымского интерната обнаруженные нарушения — «непринятие мер по своевременному назначению пенсий воспитанникам-инвалидам и имеющим право на пенсию по утере кормильца» — стоили должности. Сумма безвозвратно утраченного — денег, которые могли поступить на счета, но теперь дети их уже не получат, — 30 тысяч 653 гривни. Суд окончился в мае этого года и принял решение взыскать всю сумму в пользу воспитанников с директора. А между тем руководитель при вступлении в должность получил в наследство кучу хозяйственных проблем, на решение которых уходило основное рабочее время. Как он сам признавался, было не до бумаг: пришлось реанимировать отопительную систему, запасаться продуктами, ремонтировать помещения.

Чем закончится другой суд, над директором, обвиняемым, помимо избиения воспитанников, в должностном подлоге, подделке документов, использовании опеки в корыстных целях во вред подопечному, пока неизвестно. В Министерстве образования АРК выдвинутые прокуратурой обвинения восприняли как нападки на хорошего руководителя и отличного хозяйственника, на плечах которого держится интернат.

(«Первая Крымская», №34, 16-22 июля 2004 г.)

Права жінок

Чернівецькі соціологи, що проводили в області дослідження щодо гендерної політики в Україні серед жительок Буковини, оприлюднили днями досить цікаві факти

Виявляється, більше половини жительок Чернівецької області вважають, що дискримінація жінок в Україні існує — в сімейно-побутових стосунках, під час оформлення на роботу та в кар’єрному зростанні.

Приміром, на запитання “Чи існує загалом в українському суспільстві реальна рівність прав жінок і чоловіків?” “так” відповіли лише 33% респондентом.

Фахівці Чернівецького регіонального центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, які проводили опитування, наводять такі цифри: найбільше (55%) опитаних вважають, що дискримінація жінок існує, перш за все, в сімейно-побутових стосунках. Понад 72% опитаних переконані в необхідності вдосконалення законодавчого забезпечення прав жінок і чоловіків в Україні.

(“Україна молода”, №129, 15 липня 2004 р.)

Права біженців

Завдячуючи своєму геополітичному розташуванню, Україна за минуле десятиріччя стала не тільки транзитною зоною на шляху міграційних потоків Схід – Захід, Південь – Північ, але й поступово перетворилася на країну тривалого перебування нелегалів

За оцінками експертів, нелегально на території України перебуває від 60 тисяч до 400 тисяч іноземців. Офіційний же статус біженця надано всього трьом тисячам іноземних громадян. Це означає, що вони легально перебувають у нашій країні й користуються тими самими правами, що й громадяни України. Кожен із них має «проїзний», який використовується так само, як наш закордонний паспорт. До речі, одним з основних прав, якими наділено біженців, є свобода пересування.

Заступник голови Державного комітету України у справах національностей та міграції Юрій Сухов упевнений, що три тисячі іммігрантів, з огляду на кількість самих українців, зовсім не зашкодять нашій державі. «По-перше, перед наданням статусу біженця ми консультуємося із МВС України, ретельно перевіряємо кожного, хто подав заяву з проханням надати офіційний статус. А по-друге, кількість офіційно зареєстрованих біженців у нас є сталою. Адже багато людей за власним бажанням із часом повертається на батьківщину, і вільні місця займають уже інші люди», – пояснює Юрій Сухов. Усього ж в Україні задоволено одну третину заяв від іноземців про надання статусу біженця.

(“Без цензури”, №25, 25 червня 2004 р.)

«Больова точка». Україна стає суворішою до біженців

Оксана Омельченко, «День»:

Сьогодні в Україні нараховується приблизно три тисячі осіб, які отримали тут статус біженця. Половина з них — афганці, третина — вихідці з країн СНД. А підрахувати кількість нелегалів поки що нікому не вдається

Столична міліція, органи прокуратури та суди мають помічника. Він володіє сімома європейськими мовами, кількома африканськими і просто незамінний при багатьох судових розглядах. Щоправда, цей цінний перекладач не може похвалитися своїми заробітками. Адже в громадянина Конго, який не наважився після закінчення українського вищого навчального закладу вирушити на свою «воєнну» батьківщину, немає документів. Крім хіба що довідки, яку видали йому в Управлінні верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Але вона фактично не дає жодних прав, а лише вказує, що її власник має намір шукати притулку в Україні.

Документи, довідки, реєстрації — «больова точка» іммігрантів. Найчастіше в них виникає запитання: чому статус біженця надають настільки вибірково? Скажімо, в 2001 році 50% тих, хто прагнув його отримати, з успіхом це зробили. Водночас сьогодні позитивними рішеннями можуть похвалитися лише 5% прохачів. Зі слів регіонального представника УВКБ ООН в Україні Гі Уєллета, Загальна декларація прав людини свідчить, що шукати й отримувати притулок в інших країнах — невід’ємне право людини. А сьогодні, згідно з українським законодавством, щоб отримати статус біженця, необхідно подати документи протягом п’яти днів після перетину кордону. Як правило, виконати цю умову мігрантам вдається надто рідко. Не знаючи мови та не уявляючи, куди та з якими документами варто йти, — вони запізнюються. У результаті Україна вимушена вирішувати проблеми з незадокументованими мігрантами та депортацією нелегалів.

Проте навіть якщо документи і подають у вказаний термін, для отримання статусу треба довести, що мігрант має всі шанси стати жертвою переслідування. Процедура може затягтися місяці на три, а в цей час біженець в ідеалі повинен перебувати в пункті тимчасового розміщення. В Україні такий існує лише в Одесі, і він розрахований лише на 50 осіб. Для порівняння: в Естонії існує притулок на 81 місце, причому сьогодні там нараховується всього 12 біженців.

Крім того, в столиці існує ще одна проблема з реєстрацією документів. Нещодавно сесія міської ради ухвалила рішення, що ті мігранти, які мають посвідчення на проживання в інших регіонах (у тому числі, й у Київській області), на столицю претендувати не можуть. А отже, документи, отримані в інших областях, у Києві виявляються незаконними.

Більше того, як розповідає кандидат історичних наук Олена Малиновська, нелегалами стають й ті, хто отримав статус біженця. Дружина, згідно з законом, автоматично отримує статус чоловіка, але були випадки, коли жінок притягали до відповідальності правоохоронні органи.

Попри вищезазначені труднощі, за даними Держкомміграції, в Україні нараховується близько 3 тисяч біженців. 230 чоловік із європейських країн: 6 — із колишньої Югославії, 214 — із Росії (зокрема, 208 чоловік із Чечні). Інші — з країн Азії (насамперед, Афганістану) та Африки. Як розповідає адміністратор інтеграційного центру добродійного фонду «Рокада» Наталія Гурій, переважно біженці туляться по кілька багатодітних сімей у малогабаритних «хрущовках». Буває, що й у зруйнованих будинках, наприклад, у селі Троєщина, що неподалік від Києва. З продуктів вони часто купують тільки хліб, а про «їжу духовну», як, наприклад, книжки, газети, театр і кіно, — навіть не йдеться. Як признаються самі біженці, розраховувати вони можуть хіба що на Управління верховного комісара ООН і на Червоний Хрест: у першому випадку їм виплачують по 30 доларів на місяць, у другому — забезпечують продуктовими наборами та годують гарячими обідами. На відміну від інших європейських країн, де біженців забезпечують у тому числі й житлом, Україна бере на себе лише навчання мові й одноразові виплати в розмірі 17 гривень. Теоретично можливе ще й нарахування пенсій. Проте зібрати всі потрібні для її отримання документи, як каже О. Малиновська, не вдалося жодному з мігрантів, із ким їй довелося спілкуватися.

А що стосується працевлаштування, то офіційно працювати можна, тільки маючи статус біженця. «Та й то, — каже Серж із Конго, — усі мої спроби виявилися марними. Роботодавцям не вселяють довіри мої документи, їм здається, що я неблагонадійний і нестабільний. Тому доводиться постійно шукати підробітки, попри те, що я закінчив ваш політехнічний». Другові та співвітчизнику Сержа пощастило більше: він влаштувався вчителем інформатики при добродійному фонді, де працюють курси кваліфікації для біженців. Він каже, що, проживши в Україні 20 років, напевно, вже нічим не відрізняється від українців. Хіба що про його походження постійно нагадують правоохоронні органи — буває, що за день чотири рази зупиняють.

«Осідають» в Україні біженці, як правило, через збіг обставин. «Таких, які б, як я, їхали сюди цілеспрямовано, наприклад, до знайомих, — одиниці, — каже афганка Мір Паштун. — Здебільшого мета — переправитися з України до якоїсь західноєвропейської країни». Вихідці з африканських країн, як показує статистика, залишаються в Україні тому, що здобували тут освіту, а потім не наважилися виїхати через військовий конфлікт, що розігрався на батьківщині. Були й трудові угоди між країнами, які через ті самі причини для багатьох затяглися на все життя. Серж із Конго каже, що не має наміру виїжджати з України, хоча тут і не може похвалитися комфортним життям. «Навіть якби зараз у мене на батьківщині був рай, я однаково не зміг би почати життя спочатку».

У Держкомміграції стверджують, що насправді ситуація з біженцями аж ніяк не така плачевна, як її часом змальовують. До того ж має місце і своєрідний перекіс: деякі біженці, отримавши статус, вважають, що держава Україна однаково зобов’язана їх утримувати — виплачувати допомоги, надавати безкоштовне житло. Загалом тут вважають: щоб вести повноцінний облік біженців, забезпечувати їм належні умови та будувати для них центри тимчасового утримання, на рік необхідно щонайменше 5 мільйонів бюджетних гривень. А сьогодні наявні приблизно три.

ДО РЕЧІ

Закарпаття, а точніше Мукачевe, і село Павшино, є центром роботи з нелегальними мігрантами. Сьогодні у влаштованому для них таборі перебуває 268 осіб. Як повідомив на дводенному семінарі «Питання затримання й видворення за межі держави шукачів притулку та біженців в Україні, Росії та Білорусі» керівник обласної міграційної служби Микола Товт, у Закарпатті за старого закону статус біженця вдалось отримати 12 іноземцям. А за нового — з поданих 500 заяв задоволено тільки дві — індуса та іракця. До речі, відповідне посвідчення іракцю Камірану вручили прямо на міжнародному семінарі. У залу він прибув на інвалідному візку. Кілька років тому перевізники, які транспортували групу нелегалів до кордону, викинули Камірана з автомашини... (Богдан Барбіл, Закарпаття).

(“День”, №109, 24 червня 2004 р.)

В Киеве появилась общественная организация, намеревающаяся решать проблемы мигрантов всех мастей как в Украине, так и за рубежом

Расистами и националистами не рождаются, ими становятся под воздействием внешних факторов. Недавно в Испании и Франции прошли массовые (до 7 тысяч участников) демонстрации мигрантов, требовавших часть из них легализовать, а других полностью уравнять в правах с коренными жителями.

Некоторые западные наблюдатели считают, что это только «первые ласточки». Правительства почти всех процветающих стран всерьез обеспокоены повышенной социальной активностью переселенцев из слаборазвитых государств, ведущей к росту безработицы и возникновению демографического дисбаланса.

После того как Европейский Союз вплотную подступил к Украине, наша страна скоро станет специальной фильтрующей зоной. Именно здесь при содействии западных соседей будут тормозиться основные потоки мигрантов в ЕС, проводиться проверка благонадежности беженцев, отрабатываться модели их постепенного внедрения в новую социальную, языковую и религиозную среду. С этим нужно смириться и найти способ не допустить конфликтных ситуаций и потрясений в украинском обществе.

Недавно в Киеве был создан Институт исследования проблем миграционной политики, который возглавил профессор Василий Серватюк. Еще год назад Василий Николаевич занимал одну из руководящих должностей в Госпогранслужбе Украины, так что о проблеме незаконной миграции и беженцев знает не понаслышке. Идея учреждения специализированного института возникла у высокопоставленных пограничников-отставников, среди которых и бывший председатель Госкомграницы Борис Алексеенко. Они-то и решили объединить свои знания и силы для оказания помощи правительству в решении проблемы, над которой Украина бьется уже тринадцать лет. Примечательно, что делать они это будут на общественных началах.

Официально «основной целью института является объединение граждан для удовлетворения и защиты своих законных социальных, экономических, творческих и других совместных интересов в сфере исследования проблем миграционной политики». Среди первостепенных задач — изучение всех аспектов миграции и подготовка предложений для органов государственной власти по усовершенствованию украинского законодательства в данном вопросе, развитие сети неправительственных организаций, которые взяли бы на себя решение проблем беженцев, оказание всесторонней поддержки мигрантам и искателям приюта, привлечение благотворительной помощи для удовлетворения их нужд. Кроме того, институт намерен защищать права наших соотечественников, которые попали за границей в сложные житейские ситуации.

Очень важным Василий Серватюк считает использование информации, полученной в ходе работы с иностранцами, для перекрытия каналов незаконного экспорта оружия и торговли людьми. По мнению директора института, большинство переселенцев —законопослушные люди, не желающие зла странам, предоставившим им убежище. Но они зачастую попадают под влияние международных преступных организаций, оказывавших им содействие при незаконном пересечении границы, под контролем которых переправляются оружие и наркотики. Но, даже зная это, люди крайне редко (за тридцатипятилетнюю пограничную службу Серватюка этого не было ни разу) делятся такой информацией с представителями власти. И в этой связи у гуманитарных общественных организаций большой потенциал, который можно и нужно использовать для защиты общества.

Справка «2000»

По вопросам защиты своих прав и получения помощи можно обращаться в Институт исследования проблем миграционной политики по адресу: 01021, Киев, ул. Лютеранская, 26/17. Телефон для справок: 253-3221.

(“2000”, 02.07.2004)

Міжетнічні взаємини

Современный антисемитизм: кто виноват?

Наталия Белицер, (Институт демократии имени Пилипа Орлика):

«Антисемитизм в ХХI веке». Обсуждение столь деликатной темы провел культурный центр посольства Израиля 26 февраля 2004 г. Поскольку сама проблема с тех пор не утратила актуальности, хотелось бы поразмышлять над ней. Причем, в виде послесловия, а не обычного выступления в ходе дискуссии, ибо такая возможность форматом того круглого стола не была предусмотрена — слово давали только нескольким приглашенным докладчикам. Кстати, этим упомянутое мероприятие существенно отличалось от других круглых столов, семинаров, современных научных, общественных или журналистских встреч, посвященных обсуждению актуальных вопросов. Скорее, оно напоминало собрания-митинги трудовых коллективов советских времен, когда людей созывали с одной-единственной целью: осудить «ренегатов», решивших эмигрировать в Израиль, или других — реальных или потенциальных — диссидентов.

А ведь эту проблему интенсивно обсуждают национальные и международные СМИ, о ней ведутся дебаты и в узких научно-экспертных кругах, и на правительственных и межправительственных уровнях. В результате сформировались две основные версии. Согласно одной из них, Европа возвращается во времена то ли средневековья, то ли антиеврейских вакханалий в Германии перед началом и во время Второй мировой войны. Однако это явление предлагают рассматривать и в более широком контексте роста ксенофобии даже в самых либеральных странах Западной Европы…

Вторая версия: вспышка европейского антисемитизма связана, прежде всего, с эскалацией израильско-палестинского конфликта, и его корни следует искать во влиянии арабского мира, — в частности, арабского капитала. Впрочем, как отметил президент ЕС Романо Проди, «нельзя отождествлять европейскую критику политики израильского правительства с антиеврейским антисемитизмом, хотя, несомненно, израильско-палестинский конфликт подогревает антисемитизм, в частности, среди представителей арабских меньшинств, проживающих в Европе».

По поводу первой версии. Весьма вероятно, что всплеск европейской ксенофобии, отмеченный социологическими исследованиями даже в таком образце либерализма, как Нидерланды, имеет прямое отношение к вызовам эпохи глобализации, а также к последствиям самой политики «чистого либерализма», которая ведет к смешению значительных групп людей разного этнического происхождения, разных культурных, исторических традиций, а также религий. Попробуем взглянуть на эти процессы с точки зрения представителей титульных этносов ряда европейских государств, особенно таких маленьких, как скандинавские. Тогда становится понятной вполне обоснованная обеспокоенность граждан, принадлежащих к большинству, перспективами сохранения собственной идентичности, образа жизни и многовековых традиций. То есть предлагаю рассматривать эту ситуацию как зеркальное отображение традиционной озабоченности правами меньшинств на сохранение собственной идентичности в обществах, где доминирует инокультурное большинство, и применить подобные критерии к тем титульным этносам, которые ощущают (и небезосновательно) аналогичные угрозы. Эта же парадигма поясняет и четко прослеживаемую во многих странах Западной Европы тенденцию ужесточения иммиграционного законодательства, а также норм и процедур, применяемых к тем, кто претендует на статус беженца. Попросту говоря, угроза постепенной потери собственной этнокультурной идентичности, появившаяся после либерализации или падения тоталитарных режимов и «железных занавесов», а также ускоренные темпы глобализации вызвали повышенную чувствительность к проблеме «чужих» в целом. Это, в свою очередь, могло способствовать усилению антисемитизма в контексте общего роста европейской ксенофобии.

Вторую версию обсуждать сложнее, в частности потому, что сложившейся формой «политкорректности» подобных дискуссий стало нечто вроде «о евреях или хорошо, или ничего». То есть в Украине среди участников самых разнообразных форумов, претендующих на определенную респектабельность, вряд ли окажутся те, кто (в отличие от более раскованных западных европейцев) осмелится поставить вопрос о просчетах внешней или внутренней политики Израиля как о возможной причине вспышки современного антисемитизма. Или заговорить о чем-то еще более «крамольном», например: а не сталкиваемся ли мы иногда с такими выступлениями и заявлениями некоторых известных представителей еврейских общин — в Украине и вне ее, которые могут быть восприняты как оскорбительные неевреями, в частности и представителями титульного украинского этноса?

В Европе на эту тему можно найти огромное количество информации как научной, так и публицистической. Даже поверхностное ознакомление с этой базой данных позволяет сделать вывод, что некоторые политические решения и действия израильского правительства вызвали острое неприятие такой политики далеко за пределами мусульманского мира. Хотя соотношение акций протеста со стороны мусульманских и немусульманских обществ и меньшинств вряд ли поддается количественному анализу, складывается впечатление, что западные (европейско-христианские) СМИ освещают и активно обсуждают акции и реакции в основном мусульман. На них же сосредоточили пристальное внимание мониторинговые структуры и организации, борющиеся с антисемитизмом.

Отсюда вытекает, по-видимому, одна из основных позиций, сформулированных экспертами круглого стола, а именно: во всем виноваты арабы. То есть традиционные враги Государства Израиль, распространяющие свое «тлетворное влияние» и на украинское общество, которое до сих пор считалось (и справедливо продолжает считаться) одним из самых толерантных в Европе. Хотелось бы возразить, прежде всего в связи с неявно присутствующим тут понятием «коллективной вины» как полностью отвергнутым современным правом. Оно предполагает коллективную ответственность за действия или преступления, совершенные представителями этнических или социальных групп, — будь то евреи, крымские татары или крестьяне-кулаки. Такой подход неизбежно приводит к чрезвычайно тяжелым последствиям — от предубеждения против определенной группы до репрессий, этнических чисток, преследования по признаку расы, национальности, религиозных или политических убеждений и т.п. Поэтому нельзя мириться с использованием двойных стандартов: с одной стороны, убежденностью в собственной «европейскости» (несовместимой с применением принципа коллективной вины); с другой — обвинениями в современной волне антисемитизма арабского (или даже более обобщенно, мусульманского) мира как такового.

Особенно неприятное впечатление оставил маленький эксперимент, проведенный после круглого стола. Напоминаю, это мероприятие состоялось 26 февраля, то есть вскоре после торжественного празднования Дня защитника Отечества. Ряду экспертов показали рисунок, на котором дата сплетена из колючей проволоки, а в пятиконечную звезду помещены череп и кости. На вопрос, возникают ли какие-нибудь ассоциации, вспоминаются ли конкретные исторические события, связанные с этой датой, ни один из опрошенных не дал положительного ответа. А один из респондентов сказал, что его лично этот рисунок оскорбляет как бывшего военнослужащего. Таким образом, никто — а речь идет о специально приглашенных экспертах — не знал или не помнил о том, что 60 лет тому назад, 23 февраля 1944 года, началась депортация чеченцев (вместе с ингушами), в результате которой погибла половина всего народа. Фактически это был акт геноцида, подобный холокосту — трагедии еврейского народа. Но если памяти евреев — жертв холокоста — посвящены музеи, мемориалы, специальные исследовательские центры, то геноцид чеченского народа продолжается по сей день, и мы все являемся его молчаливыми свидетелями. И если не протестуем, не пытаемся остановить преступление, то несем за это и свою долю личной ответственности.

После такого разъяснения мой уважаемый оппонент (тот самый, которого сначала обидел показанный рисунок), похоже, ощутил определенный дискомфорт, поскольку сказал: «Ну, вообще-то, у каждого болит свое, и каждый только эту боль и чувствует».

С этим, простите, трудно согласиться. Приведу лишь несколько примеров обратного. 23 февраля этого года более чем в двадцати городах Европы и США состоялись демонстрации протеста против вопиющего нарушения фундаментальных прав человека в Чечне властями Российской Федерации, против осуществляемого ею геноцида чеченского народа. Предложение по мирному урегулированию чеченского кризиса — установлению там временной администрации под эгидой ООН — поддержали десятки тысяч европейцев, подписавшись под соответствующей петицией. В Польше 25 февраля состоялся митинг у посольства РФ, в котором приняли участие выдающиеся политики и общественные деятели, художники, поэты, журналисты, в том числе депутат сейма Мариуш Каминьски. Убедительным доказательством серьезнейшей озабоченности не только собственными проблемами можно считать и резолюцию Европейского парламента, согласно которой депортация 1944 года официально признана геноцидом чеченского народа. (По удивительному стечению обстоятельств, дата принятия этой резолюции, 26 февраля 2004 г., совпала с датой того самого круглого стола).

Стоит, видимо, привлечь внимание и к огромным усилиям Транснациональной радикальной партии. Не надо пугаться названия, это вполне респектабельная политическая партия, представленная в Европарламенте, а ее «радикализм» заключается, например, в том, что она требует отмены смертной казни от правительств всех без исключения стран. В частности, она сумела добиться участия одного из министров правительства Масхадова в работе 60-й сессии Комиссии прав человека ООН и его выступления на заседании этой комиссии. А член ТРП, депутат Европарламента Оливье Дюпюи (Италия) голодал больше месяца, чтобы привлечь внимание к необходимости решительных действий для немедленного прекращения чеченской войны.

Возможно, этот лаконичный перечень поможет осознать актуальность рассмотрения проблемных вопросов межнациональных отношений в современном глобализированном мире в более широком контексте. Именно такой подход к межрелигиозным и межэтническим конфликтам и преступлениям против человечества (включая холокост) означал бы наличие общеевропейских ценностей и демократии.

Останавливаюсь на чеченской проблеме не только потому, что этот геноцид продолжается и по сей день, а принадлежность чеченцев к мусульманскому миру, похоже, значительно снижает уровень возможного к ним сочувствия. Есть еще один аспект, о котором больно вспоминать... Речь идет об открытом письме — Обращении к украинцам, появившемся на веб-сайте «Кавказ-Центр» 8 января текущего года. Причиной этого обращения были действия украинских пограничников, которые ночью 1 января остановили поезд на станции Красная Могила и высадили из него несколько семей с малыми детьми — всего 23 человека, в чьих паспортах местом проживания значилась Чечня. Все они ехали в Украину по приглашению своих родственников. После тщательной проверки двум из них (этническим русским) позволили вернуться в вагон, а всем остальным, в том числе немощным старикам и маленьким детям, велено было идти пешком до следующей станции уже на территории России. Кроме морально-этических оценок того, что произошло, необходимо отметить, что вопреки национальному законодательству и ратифицированным Украиной документам международного права это означало совершенный украинскими властями акт откровенной дискриминации по этническому признаку.

Поскольку подобные эпизоды далеко не единичны, в письме есть такие строки: «Хотя это идет вразрез с правилами этикета горцев, вынужден напомнить Украине и украинцам о некоторых исторических фактах, которые должны были бы пристыдить украинскую власть, а украинцам напомнить о таких человеческих чувствах, как благодарность». Далее автор вспоминает, как десятки тысяч едва живых украинских селян, которым чудом удалось избежать голодной смерти в 1932—1933 годах, сумели добраться до Чечни, и как чеченцы спасали их, прятали в своих домах, отдавали последнее, чтоб накормить, лечили и выхаживали… Он пишет, что одно лишь маленькое село (откуда, похоже, сам родом, и которое сейчас превратили в гетто российские военные) спасло жизнь нескольким сотням украинцев.

Затронув тему украинского голодомора, попробуем взглянуть на нее с точки зрения украинско-израильских и украинско-еврейских отношений. В 2003 году едва ли не весь мир (преимущественно страны, где есть украинская диаспора) отметил 70-ю годовщину этой трагедии. Усилия украинского правительства добиться официального признания голодомора геноцидом украинского народа на уровне Генеральной Ассамблеи ООН не имели успеха (что было расценено международными экспертами как признак слабости и неэффективности нашей дипломатии). В результате, вместо резолюции ГА ООН было принято так называемое «Совместное заявление 26 наций». Среди них — США, Канада, Россия и, между прочим, немало арабских стран. Но не находим Израиля. Не слышно было и о каком-либо особом внимании к этой дате со стороны еврейских организаций, посольства Израиля в Украине или его культурного центра — инициатора круглого стола по антисемитизму. Возникает вопрос, как восприняли эту скорбную дату наши соотечественники-евреи? Была ли эта трагедия осознана ими как сопоставимая с трагедией еврейского холокоста?

Стоит обратить внимание и на некоторых лидеров борьбы с антисемитизмом, поскольку именно они зачастую формируют в обществе имидж современных активистов еврейского национального меньшинства в Украине. Не буду останавливаться на тех, кто в недалеком прошлом с не меньшим энтузиазмом выступал в противоположной роли «борцов с сионизмом», — что уж тут скажешь, разве что времена меняются и убеждения вместе с ними… Но есть фигуры, которые еще больше компрометируют саму идею, — их трудно назвать иначе, чем одиозными. Например, президент Всеукраинского еврейского конгресса Вадим Рабинович. Чтобы избежать возможных обвинений в предвзятости, необъективности или иных грехах, не скажу ничего от себя, но приведу пару цитат из статьи, недавно опубликованной в авторитетном международном издании «Монитор терроризма» (LOOSE NUKES AND AL-QAEDA by Taras Kuzio, March 25, 2004). Написано там про Рабиновича следующее (перевод мой): «...Еще один глубоко скомпрометированный украинский олигарх, замешанный в нелегальной торговле оружием, — это Вадим Рабинович… Досье Интерпола свидетельствует... о связях Рабиновича с организованной преступностью и о его причастности к отмыванию денег и нелегальной торговле оружием...»

Ясно, какой вклад в распространение (а не преодоление) антисемитизма может внести кампания, активным участником которой была (и есть) такая публичная фигура. В этом же контексте хотелось бы припомнить и горячее одобрение Рабиновичем решения о закрытии газеты «Сільські вісті», и продемонстрированное им пренебрежение к законам государства, гражданином которого он является (имею в виду его отношение к проблеме двойного — украинского и израильского — гражданства, высказанное в эфире популярной программы «Тема дня» «Громадського радіо» 27 февраля этого года). Все это вряд ли может способствовать созданию светлого образа борца с антисемитизмом даже в среде тех «малообразованных» (так охарактеризованы читатели «Сільських вістей» в судебном решении о закрытии этой газеты), кто ничего не знает о его статусе персоны нон грата в США или участии в незаконной торговле оружием. В связи с этим важно отличать право господина Рабиновича высказывать собственное мнение (как частного лица) от его же выступлений от имени украинского еврейства (что вытекает из статуса президента Всеукраинского еврейского конгресса). Можно провести параллель, например, с формированием имиджа украинского патриота усилиями Д.Корчинского (ныне выступающего в качестве «респектабельного политолога», кстати, приглашенного в качестве эксперта и на круглый стол по антисемитизму). В обоих случаях незапятнанная репутация более чем желательна…

К тому же, оценка событий, связанных с решением о закрытии «Сільських вістей», другими известными деятелями и активистами еврейского движения была совсем иной — более осторожной и далекой от безудержной апологетики этого «решительного шага в борьбе с антисемитизмом».

Таким образом, активность ряда «профессиональных» борцов с антисемитизмом фактически только мешает усилиям тех общественных деятелей — и украинцев, и евреев, которые так много сделали и продолжают делать для украинско-еврейского взаимопонимания. К счастью, таких в Украине немало. Каждый из них заслуживает признательности и величайшего уважения.

Можно ли оценить, как именно повлияло на антисемитизм в Украине судебное решение относительно закрытия «Сільських вістей»? Не знаю данных (если они есть) сравнительных социологических опросов «до того» и «после того», но результаты мониторинга, увы, показывают: уровень антисемитизма действительно возрос, причем именно в последнее время. И одной из возможных причин такой более чем нежелательной динамики могли быть события, связанные с «Сільськими вістями». Поскольку они как бы подталкивают среднего украинца к мысли, что евреям все можно, в том числе и закрыть (руками властей) популярную оппозиционную газету, используя в качестве предлога публикацию в ней антисемитских материалов.

В то же время у многих возникает ощущение, что сами евреи не слишком чувствительны к оскорблениям по этническому признаку, сходным с антисемитскими, своих сограждан иной национальности. Это горькое чувство может обостряться и усиливаться на фоне того, что ни один судебный иск, касающийся грубых, грязных, откровенно украинофобских публикаций — например, в самой многотиражной газете Крыма «Крымская правда» — не был удовлетворен.

Неизбежно возникает вопрос: а как реагировали на украинофобские публикации в печатных и электронных СМИ еврейские организации Украины? Факты соответствующей реакции украинской интеллигенции и политических деятелей на проявления антисемитизма широко известны. Можно спорить, насколько они были решительными или оперативными, но невозможно их отрицать. Так не наблюдается ли тут определенный дисбаланс, диспропорция в борьбе с разными проявлениями ксенофобии в украинском обществе? Например, с многочисленными антиромскими публикациями? Или с бешеной, на грани истерики, антикрымскотатарской кампанией в крымских (и российских) СМИ? В частности, обвинениями в создании баз чеченских террористов в горах Крыма? А также в самозахвате земли только лишь крымскими татарами (в то время как по официальным данным, таких случаев всего лишь 15—20 %). Но можно ли представить себе закрытие какой-либо газеты из-за появления в ней публикаций, унижающих честь и достоинство крымскотатарского народа? Или ромов?

Поэтому напрашивается еще один, риторический, вопрос: неужели активисты борьбы с антисемитизмом действительно считают, что жесткие меры, принятые исключительно против одного из видов ксенофобии, могут способствовать реальному улучшению межэтнических отношений в украинском обществе? В случае положительного ответа, не так уж трудно спрогнозировать дальнейшие изменения общественного настроения в сфере межнациональных отношений, в частности, связанного с антисемитизмом.

В заключение хотелось бы высказаться относительно если не полного и окончательного искоренения в Украине антисемитизма, то хотя бы путей и методов, способных эффективно противостоять угрожающим тенденциям его роста. Имеется ряд стандартных рецептов: образование, соответствующее воспитание молодого поколения, информационные кампании, работа с масс-медиа — в частности, установление более четких стандартов журналистской этики. Необходимы и правовые меры воздействия, включая решения о наказании, принятые незаангажированными, независимыми от других ветвей власти судебными органами в строгом соответствии с действующим законодательством. Кроме этого, осмелюсь предложить и нечто, зависящее от самих еврейских общин, их религиозных и общественных организаций и авторитетных лидеров.

Убеждена, что если бы во время траурных мероприятий, посвященных 70-й годовщине голодомора, был сделан символический жест сопереживания, скорби, признания национальной трагедии украинского народа на уровне международных организаций или в самой Украине, то это отразилось бы и на отношении украинцев к соотечественникам-евреям. В более широком контексте, эффективным способом улучшения межнациональных отношений, в частности между евреями и неевреями, было бы значительно большее внимание к трагическим страницам истории — страданиям, преследованиям, а также геноциду других народов и этнических групп — в первую очередь, тех, с которыми постсоветские евреи делят общее наследие пребывания в составе тоталитарных империй.

Не помешало бы и проявление большего уважения со стороны культурного центра к культуре, в первую очередь, языку, страны, в которой работает посольство Израиля. К сожалению, вновь вспоминается круглый стол, где с самого начала всем присутствующим предложили выступать только на русском, поскольку «кое-кто не понимает украинского языка». Для сравнения: многие послы, принимающие участие в общественных форумах, стараются говорить по-украински, а если не могут — пользуются английским.

Впрочем, все эти предложения не так уж и актуальны. Думаю, что на самом деле евреям в Украине ничто не угрожает. По крайней мере, в обозримом будущем. Политтехнологический проект «Ксенофобия: Украина-2004» значительно успешнее развивается в направлении формирования антикрымскотатарских (исламофобских) настроений. К тому же, особую привлекательность этому направлению придает и принадлежность лидеров крымских татар к оппозиционной «Нашей Украине», и явное неприятие основной массой крымскотатарского народа «восточного» (российского) вектора украинской интеграции. То есть существует ряд факторов, обусловивших то, что активность новоявленных (пока что в Крыму) скинхедов и православных казаков сфокусирована не на антисемитской агитации или угрозах устроить еврейские погромы, а на уже тактически отработанных провокациях против крымских татар. Таким образом, можно жить спокойно... пока что?

(“Зеркало недели”, №30, 31 июля-6 августа 2004 г.)

Про різні аспекти міжнаціональних відносин в Україні — в інтерв’ю народного депутата України, президента Асоціації національно-культурних об’єднань України Олександра Фельдмана

— Як ви оцінюєте нинішнє становище національних меншин України?

— Насамперед треба відзначити такий показовий з цього погляду факт: в українському суспільстві за всі роки його життя в умовах незалежної держави не було гострих конфліктів на національному або релігійному грунті. Звісно, це не означає, що тут узагалі відсутні будь-які проблеми. Вони є і виникатимуть надалі, що цілком природно для молодої багатонаціональної держави. Але, я вважаю, що важливе інше. В Україні на сьогодні створена політико-правова система, що відповідає потребам демократичного розвитку багатонаціонального суспільства та міжнародно-правовим стандартам у сфері захисту прав національних меншин.

Ще одним показником є рівень самоорганізації національних меншин України. За офіційними даними, на початку 2004 року в Україні діяло понад тисячу громадських організацій національно-культурної спрямованості, що представляють майже всю етнічну палітру українського суспільства. У діяльності національно-культурних організацій беруть безпосередню й активну участь десятки тисяч людей. Саме громадські організації в більшості випадків перебирають на себе організаційну роботу із забезпечення прав національних меншин у сфері освіти й культури, в інформаційній сфері.

Відмінною рисою розвитку громадських організацій протягом останніх років є посилення координації їхньої діяльності. Приклад тому — наша Асоціація національно-культурних об’єднань України, яка сьогодні налічує 200 організацій із різних регіонів країни, що представляють різні етнонаціональні групи. Ми на практиці пересвідчилися, що інтеграція наших зусиль, взаємодопомога приносять хороші результати, дозволяють швидше й ефективніше вирішувати спільні завдання.

— Чи досить ефективно держава допомагає розвиватися національним меншинам? Наскільки, на ваш погляд, продумана та якісна державна політика в цій сфері?

— Те, що міжнаціональні відносини в нашій країні характеризуються стабільністю та відсутністю протистоянь, не виникає і не існує саме по собі, ніби автоматично. Це наслідок продуманої та зваженої державної політики, створення належних умов для збереження самобутності та вільного розвитку всіх національностей, формування високої культури міжнаціональних відносин.

У питаннях вироблення та реалізації етнонаціональної політики держава активно співпрацює з національно-культурними товариствами. Результатом такої співпраці сьогодні є тисячі загальноосвітніх і дошкільних навчальних закладів, у яких задовольняють освітні потреби представників національних меншин, сотні професійних і тисячі любительських колективів і установ культури, сотні тисяч примірників книжок, виданих мовами національних меншин, близько 200 засобів масової інформації, орієнтованих на цю аудиторію. Вважаю, що, з огляду на нинішні умови в цих сферах суспільного життя, держава зробила для представників національних меншин максимум можливого. Досягнення якісно нових рубежів можливе тільки в міру зміцнення бюджетного потенціалу держави та пошуку інших, недержавних джерел фінансування. А держава в цьому випадку повинна вже не стільки допомагати (в буквальному розумінні), скільки створювати сприятливий правовий і економічний грунт для соціального інвестування. Інакше кажучи, освітні, культурні й інформаційні проекти громадських організацій національних меншин потребують певного пільгового режиму, оскільки ці проекти не можуть бути прибутковими за визначенням.

Слід наголосити, що в своїй підтримці національних меншин держава встановлює пріоритети, зважаючи на актуальність проблем, тобто допомогу отримують ті, хто найбільше її сьогодні потребує. Державна етнонаціональна політика має диференційований у міру актуальності підхід. Я маю на увазі, наприклад, затвердження заходів державної підтримки збереження культурної спадщини кримських караїмів і кримчаків та цільову галузеву програму соціально-духовного відродження ромів України на період до 2006 року.

— Які, на вашу думку, основні проблеми, з якими стикаються національні меншини України?

— Протягом останнього року я мав можливість відвідати практично всі регіони країни, зустрітися та безпосередньо поспілкуватися з керівниками місцевих національно-культурних товариств. Це дозволяє мені проблеми, з якими стикаються національні меншини, згрупувати таким чином:

— по-перше, питання, що вимагають законодавчого урегулювання. Це й прийняття Концепції державної етнонаціональної політики України, і розробка та прийняття Закону «Про розвиток і функціонування мов в Україні», і прийняття Закону «Про національно-культурну автономію», і внесення змін до Закону «Про освіту» в частині розвитку національних шкіл. І навіть ухвалений нещодавно закон про вибори вимагає внесення змін, оскільки не враховує можливість представництва національних меншин в органах влади на місцях,

— по-друге, проблеми, які можна вирішити на рівні двосторонніх міжурядових угод (культурний і науковий обмін між країнами, взаємне визнання документів про освіту тощо),

— по-третє, велика група проблем пов’язана з взаємодією місцевих органів виконавчої влади та громадських організацій національних меншин. Це і створення обласних Центрів національних культур, створення етнокультурних залів (виставок) у краєзнавчих музеях, виділення приміщень для національних шкіл, надання пільг на оренду приміщень й оплату комунальних послуг громадським організаціям, питання, пов’язані з відновленням історико-культурних і культових споруд, які нині використовують не за призначенням.

Кажучи про проблеми національних меншин, не слід забувати, що йдеться про громадян нашої країни, яким близькі ті самі проблеми, котрі хвилюють і все суспільство. У країні офіційно стартувала президентська кампанія. У цих умовах, як показує наш власний досвід і досвід інших країн, проблематика міжнаціональних відносин набуває особливої гостроти, оскільки на кожних виборах окремі політичні сили намагаються використати в своїх цілях етнічний чинник, відверто спекулюють на проблемах міжнаціональних відносин. На жаль, ситуація не покращується. І напередодні виборів 2002 року, і зараз Асоціація національно-культурних об’єднань України заявляла і заявляє про свою принципову позицію: не можна політизувати сферу міжнаціональних відносин, не можна гратися з сірниками на пороховій бочці. У зв’язку з цим ми провели 15 липня 2004 року розширене засідання Ради Асоціації, на якому обговорювали завдання громадських організацій щодо захисту прав національних меншин у цих умовах. На Раді ми ухвалили рішення надіслати кандидатам у президенти та політичним силам, які їх підтримують, спеціальне звернення, в якому закликали їх:

— не протиставляти в процесі політичної боротьби одних громадян України іншим за ознаками расової, етнічної та релігійної приналежності,

— не допускати в своїх інформаційних матеріалах і пропагандистській діяльності посягань на національну й релігійну гідність політичних опонентів, виявів ксенофобії та расизму,

— не спекулювати в ході політичних дискусій на гострих і потенційно конфліктних питаннях міжнаціональних і міжконфесійних відносин в Україні.

Ми також вирішили, що не повинні обмежитися лише закликом до учасників виборів. Тому найближчим часом в усіх регіонах, де створені та діють представництва Асоціації, будуть сформовані робочі групи, які моніторитимуть агітаційні матеріали й пропагандистську діяльність кандидатів на посаду президента на предмет порушень етичних і правових стандартів міжнаціональних відносин. У свою чергу дирекція Асоціації і я як народний депутат оперативно доводитимемо ці факти до відома керівництва правоохоронних органів. Інформаційне сприяння цієї діяльності візьме на себе друкований орган Асоціації — газета «Моя Родина. Моя Батьківщина».

— Як державна національна політика співвідноситься з аналогічною практикою в розвинених країнах світу?

— У будь-якій країні державна політика в сфері міжнаціональних відносин виходить насамперед з особливостей і традицій суспільства, а також зі специфіки конкретно-історичних умов розвитку даної держави. Є країни, основу населення яких становить один етнос, а є держави з багатонаціональним складом населення. Є країни, що сформувалися внаслідок міграційних процесів. Усе це накладає свій відбиток на етнонаціональну політику. Наприклад, для країн Північної Америки характерна політика мультикультуралізму, суть якої полягає в підтримці та розвитку культурного різноманіття на основі різних етнічних громад (які переважно мають емігрантське походження). Деякі нові незалежні держави, навпаки, акцентують на формуванні єдиної нації на основі етносу, що становить більшу частину населення країни. У низці країн світу для оптимізації міжнаціональних відносин використовують принципи федералізму, федеративного національно- державного устрою. Для багатьох європейських країн після Першої світової війни характерне надання особливого правового статусу етнічним групам, які традиційно проживають на території конкретної країни, але становлять меншість її населення. Протягом останніх років цей підхід стає дедалі поширенішим і універсальнішим, а саме поняття «національна меншина» отримало міжнародно-правовий характер.

Якщо говорити про специфіку державної етнонаціональної політики в Україні, то вона полягає в одночасному вирішенні одразу двох завдань: з одного боку, формування єдиної української політичної нації, відродження та розвиток української культури і мови, з іншого — дотримання прав, забезпечення умов для збереження та розвитку культурної самобутності національних меншин, які проживають на території України. Необхідно забезпечувати баланс між двома цими завдання, не «перегинаючи палку» ні в один, ні в інший бік. Чи вдається це? Можливо, і не повністю, але здебільшого цей політично складний баланс дотримується. Про це свідчать і відсутність серйозних міжнаціональних конфліктів у нашій країні, і високі оцінки нашого законодавства, що регулює міжнаціональні відносини.

Якщо вже й порівнювати нашу державну політику стосовно національних меншин із аналогічною практикою інших країн, то необхідно говорити не про сліпе копіювання, а про використання кращого досвіду, що відповідає умовам нашої країни. Наприклад, в Угорщині апробована ефективна, на мій погляд, практика організації і діяльності національно-культурних автономій. У низці європейських країн (у Німеччині, Польщі, Румунії) створюють сприятливі умови для політичного представництва національних меншин.

Особливу увагу слід приділити вдосконаленню нашої етнонаціональної політики на основі міжнародних правових стандартів. На це, зокрема, спрямована розробка нової редакції Закону «Про національні меншини». Наші реальні соціально-економічні умови не дозволяють повноцінно реалізувати деякі з міжнародних стандартів, наприклад, низку вимог Європейської хартії регіональних мов і мов меншин. Але загалом ми не маємо підстав для того, щоб комплексувати. І з погляду законодавчого забезпечення прав національних меншин, і в їх практичній реалізації Україна може дати фору багатьом європейським країнам.

— Яким чином громадські організації національних меншин братимуть участь у нинішній виборчій кампанії?

— Наша Асоціація є громадською організацією і, згідно із законом, не може бути суб’єктом виборчого процесу. Проте нас не влаштовує й позиція пасивного спостерігача. Це явно програшна форма поведінки, що не дозволяє нам забезпечувати свої законні інтереси.

Ще наприкінці минулого року на Асамблеї національних меншин від імені Асоціації були заявлені наші вимоги до потенційних претендентів на посаду президента. Тоді ми заявили, що підтримаємо того кандидата, який:

— дотримується європейських стандартів у міжнаціональних відносинах, буде не на словах, а на ділі поважати та забезпечувати права національних меншин й одночасно зміцнювати єдність української політичної нації,

— продовжить політику нинішнього Президента в сфері міжнаціональних відносин, спрямовану на забезпечення громадянського миру і громадської злагоди в країні,

— рішуче протидіятиме виявам ксенофобії й агресивного націоналізму.

У ході виборчої кампанії висунули чимало гідних кандидатів. Але на засіданні Ради АНКОУ ми ухвалили рішення підтримати на виборах кандидатуру В.Ф. Януковича, оскільки саме його передвиборна програма та практичні дії на посаді голови уряду найбільше відповідають нашим вимогам. Із Віктором Федоровичем я пов’язую надії і на спадкоємність політики в сфері міжнаціональних відносин, і на забезпечення політичної стабільності в країні. На засіданні Ради АНКОУ ми також від імені Асоціації звернулися до інших громадських організацій із закликом про створення Коаліції громадських організацій на підтримку кандидатури Віктора Януковича.

Виборча кампанія лише починається. Для нас це хороша можливість нагадати нинішній і майбутній владі про наші права й інтереси. Але основним пріоритетом і смислом діяльності для Асоціації було й залишається збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди в Україні.

(“День”, №127, 22 липня 2004 р.)

Представители этнических меньшинств, составляющих почти четверть населения страны (22 процента), на днях решали в столице, как отстаивать свои интересы в рамках существующей политической системы

Станислав Бондаренко, "Ведомости":

Сегодня далеко не все граждане страны, включая и некоторых политиков, представляют себе, в сколь многонациональной стране мы живем. Взять хотя бы город Севастополь: реалии, излагаемые в известной советской песне про "город русских моряков", на сегодня уже несколько иные — ныне это скорее город нацменьшинств: более 74 процентов населения являются представителями 97 национальностей. Они объединены в 28 национально-культурных обществ, к которым добавились только что чувашское и осетинское. Кстати, все они имеют либо свои помещения, либо им предоставлены (за счет местного бюджета) в аренду здания. Городские власти выделяют на это (как и на помощь оргтехникой, проведение культурных мероприятий) из своего скромного бюджета 50 тысяч гривен ежегодно.

Об этом опыте севастопольцев говорилось на форуме Ассоциации национально-культурных обществ Украины (АНКО), проходившем в Большом конференц-зале НАН

Украины.

Собственно, во всех регионах страны проживают люди более ста различных национальностей, которые хотят, чтобы их интересы учитывались и чтобы сами они участвовали не только в культурном, но и политическом процессе в Украине.

Лейтмотив большинства выступлений на форуме сводился к тому, что мнение нацменьшинств должно учитываться при выборе дальнейшего пути развития Украины. Но для этого надо хотя бы видеть полную картину по Украине с состоянием прав и культурных возможностей нацменьшинств. С сожалением констатировалось, что "долгоиграющий" вопрос о создании учебника или пособия "История этносов Украины", давно инициированного Госкомнацмиграции и АНКО, пока откладывается. Есть специалисты, есть и сама многовековая история жизни у многих этносов, населяющих Украину, но пока нет средств на выпуск книги.

Серьезные проблемы для представительства нацменьшинств во власти, по мнению участников форума, вызвал новый закон о выборах, который исключает возможность выдвижения кандидатов в парламентарии общественными организациями. Выборы предполагают лишь борьбу партийных списков. Именно этой ситуацией озабочены многие руководители региональных национально-культурных объединений. Они предлагают добиваться изменений в законе, дабы там предусматривались квоты, как во многих странах Европы.

Деликатность ситуации еще и в том, что представители нацменьшинств входят более чем в 1000 общественных организаций — при всей их разнородности и специфичности интересов. Как все эти интересы учесть? Представитель Крыма привел слова одного из кандидатов в президенты, который, выступая в крымскотатарском театре в Симферополе, говорил о том, что в случае его избрания можно будет говорить о создании Крымскотатарской республики на полуострове. Такого кандидата, как заявили представители караимской и немецкой диаспор, другие объединения поддерживать не будут. И не случайно один из пунктов принятого в Киеве решения Ассоциации национально-культурных обществ Украины гласит: "Одобрить обращение к кандидатам в президенты Украины, политическим партиям и блокам о недопущении разжигания межнациональной вражды во время проведения избирательной кампании 2004 года".

Особо встал вопрос о том, а не пришло ли время создавать политическую партию, представляющую интересы нацменьшинств, для защиты своих интересов? В перерыве собрания "Ведомости" поинтересовались личным мнением на этот счет президента АНКО, народного депутата Украины Александра Фельдмана:

- На мой взгляд, пока партию нам создавать нецелесообразно по многим причинам. Она не будет конкурентоспособной и может лишь вбить клин между балансом интересов различных национальных объединений, — сказал народный депутат. — А вот к следующим парламентским выборам, возможно, так и будет, если за это выскажется большинство наших организаций.

В итоге форум проголосовал за то, чтобы вопрос этот и мнения на местах изучать и систематизировать. Решено также провести в октябре Ассамблею народов Украины, к участию в которой привлечь кандидата в президенты от центристских сил Виктора Януковича, в поддержку которого высказались делегаты форума.

(“Киевские ведомости”, №152, 20 июля 2004 г.)

Євреї захищають свою гідність

Зігмунд Стернберг (Голова міжнародної організації сприяння діалогу між релігійними конфесіями й один з керівників Всесвітньої ради християн і євреїв (ІСС)) високо оцінив роботу Єврейської общини України у сфері протистояння фактам антисемітизму, ксенофобії та людиноненависництва. Про це йдеться в його листі, адресованому президенту Єврейської общини України Вадиму Рабиновичу. «В усі часи антисемітизм був і залишається передвісником соціальних потрясінь, початком дискримінації «інших» у суспільстві, перетворюючись на процес поступового, крок за кроком, їх знищення. Я впевнений, що в українському суспільстві, де є почуття власної гідності й де забезпечено рівний доступ громадян до освіти й процвітання, а також релігійна свобода, немає ніякого грунту для проростання насіння ненависті й ксенофобії!», — заявив Стернберг. (Агенство «Mignews»)

(“День”, №131, 28 липня 2004 р.)

Міжконфесійні взаємини

Влада свідомо розпалює міжконфесійні тертя на Закарпатті

 

Олександр Гаврош:

Mіжконфесійні стосунки на Закарпатті досі залишаються напруженими. Але того, що сталося днями в Мукачеві, область ще не бачила. Зрештою, таке в жодну нормальну голову не вкладається. Серед ночі група людей прийшла з технікою до площі Ярослава Мудрого, де будується церківця Української православної церкви Київського патріархату. Будується на цілком законній основі, адже ця ділянка виділена вірникам Мукачівською міськрадою. І автогеном ці люди знищили все, що парафiяни встигли збудувати на свої скромні заощадження.

Не допомогли ні благання священика, ні віруючих, які серед ночі примчали на місце події. Більше того, декого з протестуючих ще й побили. Здійснювали це варварство зо тридцять молодиків пам’ятної ще з мукачівських виборів зовнішності. При цьому вони послалися на Агапіта, єпископа Української православної церкви Московського патріархату. Викликана міліція тільки мовчки спостерігала, як у центрі Європи нехтують закон і людські права.

До слова, Київський патріархат має на Закарпатті усього 28 громад і лише кілька церков, тож ніякої загрози ні для кого не становить. Спорудження храмів ведеться або розпочинається в Мукачеві, Перечині, Великому Бичкові та Виноградові. 8 громад зареєстровано в Ужгороді, але жодна з них не має своєї церкви.

Варварське знищення будівництва в Мукачеві вписується в один ряд із побиттям вірниками Московського патріархату деканів греко-католицької єпархії Великоберезнянського та Тячівського районів. Все це говорить про справжню "любов до ближнього та християнські цінності" московської церкви.

Але в цій ситуації дивує інше: жоден із цих резонансних злочинів, які розпалюють міжконфесійну ворожнечу, закарпатські правоохоронці не довели до логічного кінця. Винні не покарані. І ось маємо черговий, ще страшніший акт вандалізму, де вкотре міліцiя проявляє себе не з найкращого боку. Після мукачівських виборів авторитет правоохоронців практично на нульовій позначці. Але, виявляється, він може падати ще нижче. І вину за це несе й обласна влада, адже координує роботу антикорупційного комітету, куди входять усі силовики, особисто "губернатор"-есдек Іван Різак.

 

("Україна молода" 2004.07.27)

Правоохоронні органи

Чернівецька міліція спростовує звинувачення у вбивстві голови обласної організації "Громадський контроль"

Роман Любера, "Доба":

15 липня біля 6-ї ранку до чергової частини Шевченківського райвідділу міліції Чернівців надійшло повідомлення про виявлений труп людини на вул. Комарова, 29. Приїхавши на місце події, слідчо-оперативна група встановила особу загиблого: ним виявися 47-річний Олексій Курницький – голова Чернівецької обласної організації "Громадський контроль".

Згідно з висновками судово-медичної експертизи, смерть настала між 1 – 3 годинами ночі (у цей час Курницький попрощався з товаришами і вирушив додому) в результаті закритої черепно-мозкової травми та крововиливу у мозок через падіння і удар потилицею. У крові було виявлено майже 400 мілілітрів алкоголю, що відповідає середньому ступеню сп’яніння. У кишенях знайдено 10 доларів, 4 гривні, ощадну книжку і ключі.

А 17 липня на своєму з’їзді лідер партії "Громадський контроль" Василь Волга звинуватив чернівецьку міліцію у причетності до вбивства Курницького через те, що останній розслідував корупцію серед керівників обласного управління міліції. Результатом розслідування стало звільнення колишнього начальника міліції Богдана Керницького.

"Чернівецька міліція намагається подати загибель як смерть від серцевої недостатності", – сказав Волга. І додав, що при впізнанні на тілі Курницького були виявлені численні сліди від побоїв та рана на голові.

Натомість міліція Чернівців відкидає звинувачення у причетності до загибелі голови обласної організації "Громадський контроль" і що смерть не має ніякого політичного забарвлення. Як заявив на прес-конференції начальник УМВС України в Чернівецькій області Михайло Петров, ні він, ні прокуратура про такого лідера не знали. До того ж, Курницький хворів на цукровий діабет. А при цьому захворюванні вживати алкоголь не можна, інакше це може призвести до коми та знепритомнення.

Начальник обласної судово-медичної експертизи Ілля Беженар стверджує, що дані тілесні ушкодження характерні для падіння з положення стоячи. За таких травм навіть при своєчасному наданні медичної допомоги О. Курницького не можна було б врятувати. Однак впродовж майже 10 хвилин він ще жив, міг пересуватися і навіть кликати на допомогу.

За словами прокурора Шевченківського району Віктора Вольського, кримінальна справа за фактом смерті Курницького ще не порушена. Триває дослідча перевірка, після якої буде зроблено остаточний висновок: порушувати кримінальну справу чи ні. "Я не можу конкретно сказати, яке рішення ми приймемо. Ми опитуємо свідків, уже є пояснення людей, з якими потерпілий спілкувався безпосередньо перед смертю. Говорити про насильницьку смерть – зарано", – сказав прокурор.

Михайло Петров зазначив, що заява В.Волги з приводу звинувачень немає ніяких підстав, тому спростування інформації у центральних ЗМІ не буде.

(“Доба”, м. Чернівці, № 29, 23 липня 2004 р.)

У недержавних організаціях

Толерантність – змалку. Під таким гаслом Міжнародний фонд "Відродження" у Криму почав реалізацію відразу двох проектів у рамках програми "Посилення впливу громадянського суспільства"

Віктор Хоменко:

Проекти "Мультикультурна освіта — як основа толерантності міжнаціональних відносин в Криму" й "На шляху до громадянського суспільства на півострові", сприятимуть розвитку толерантних стосунків між представниками різних народів автономії і створенню постійно діючого моніторингу дотримання прав людини, зокрема корінних народів і нацменшин.

Поштовхом до дії послужив тривожний дзвінок, що пролунав після останніх соціологічних досліджень серед старшокласників сімферопольських, севастопольських і бахчисарайських шкіл. Група кримських учених дійшла висновку: кримських дітей змалку виховують у нетерпимості до представників інших національностей.

Тож співробітники Кримського відділення Інституту сходознавства НАНУ і Міжнародного фонду "Відродження" заходилися над вихованням кримчан різних національностей у дусі терпимості один до одного та поваги прав кожного громадянина країни й усіх інших народів.

Перший проект почав впроваджувати Інформаційно-дослідницький центр "Інтеграція й розвиток" спільно з рядом інших неурядових організацій, навчальних і наукових закладів. Одним з головних напрямків роботи стало забезпечення освіти різними мовами та забезпечення вивчення рідних мов відповідно до потреб дітей і дорослих. Для цього необхідно забезпечити передусім програмно-методичну основу цього процесу, вважають ініціатори проекту, мета якого — сприяння взаєморозумінню, впровадженню принципів толерантності міжкультурного утворення та взаємоповаги серед представників обох гілок влади, лідерів громадських організацій та ЗМІ. Міжкультурне утворення запроваджується через створення цілої низки курсів і семінарів.

Другий проект передбачає моніторинг стану дотримання законів України в сфері прав корінних народів й нацменшин та залучення їх до процесу прийняття рішень на всіх рівнях. Головна мета — підвищення професіоналізму правозахисників, проведення моніторингу прав представників етнічних співтовариств Криму, розвиток моніторингу дискримінації й нетолерантного ставлення до цих співтовариств, залучення їх до процесу прийняття рішень державними органами управління. У рамках проекту — і допомога громадським організаціям, які відстоюють права різних етнічних співтовариств Криму, і навчання правозахисників.

Два нових проекти фонду із загальним бюджетом 150 тис. доларів спрямовані й на те, щоб навчити кримських педагогів не прищеплювати дітям ненависть один до одного і з’ясувати, чи дотримуються на півострові права національних меншин. До виконання своїх програм фонд залучив Міністерство освіти й науки автономії, місцеве відділення інституту сходознавства, Лігу кримськотатарських юристів і заступника голови Верховної Ради Криму Ільмі Умерова. Основою діяльності послужили проведені в стінах Верховної Ради автономії перші в Україні депутатські слухання з дотримання прав людини. Готують й спеціальну літературу для малюків й учнів. Уже розроблено курс для дошкільних закладів із робочою назвою "Кримський віночок". Адже, запевняють фахівці, національна свідомість формується у дітей, починаючи з трьох років. Важливо саме в цей момент виховати почуття дружби, дати позитивну інформацію про представників різних культур та релігій.

В кримських школах учитимуть міжетнічній толерантності

Міністерство освіти і науки Автономної Республіки Крим має намір ввести в навчальний план загальноосвітніх шкіл предмет, спрямований на формування толерантних міжетнічних відносин. Про це повідомила начальник управління науки та інтелектуальної власності Міносвіти АРК Тетяна Яковлєва на прес-конференції в Сімферополі 9 червня.

"Цей предмет буде спрямований на формування толерантності, любові і поваги до традицій, культури, історії всіх народів Криму, до розуміння того, що кожний кримчанин і кожна культура — це найбільша цінність", — відзначила Т. Яковлєва.

За її словами, рішення про введення нового предмета в кримських школах ухвалене колегією Міністерства в рамках "Концепції пріоритетних напрямів виховної роботи в АРК" ("Контекст-медіа").

(«Кримська світлиця”, №24, 11.06.2004 р.)

 Поділитися