MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Право на повагу до приватного життя відповідно до статті 8 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод

10.09.2004   
Довідас Віткаускас, юрист Секретаріату Європейського Суду з прав людини
Виступ на міжнародному просвітницькому семінарі «Нові аспекти права на приватність та удосконалення українського законодавства», Київ, 6–7 жовтня 2003 року

 (Виступ на міжнародному просвітницькому семінарі «Нові аспекти права на приватність та
удосконалення українського законодавства»,
Київ, 6–7 жовтня 2003 року)

1. Вступ: структура статті  8

Стаття 8 проголошує:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом, і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб».

Коли замислюєшся про основні права людини, то проголошене у статті 8 право на приватність, можливо, не перше, що спадає на думку. Існують інші, набагато більш драматичні порушення, наприклад, статті 2 (право на життя) і статті 3 (заборона катувань). Проте саме обвинувачення в порушенні права на приватне життя найчастіше викликають найгарячіші суперечки в суспільстві. Коли британські спецназівці у Гибралтарі застрелили трьох терористів, що вже не чинили опору, засоби масової інформації не особливо намагалися захистити право на життя цих терористів. Однак ліберальна преса підняла великий галас про втручання в приватне життя, коли групу біржових брокерів і банкірів піддали судовому переслідуванню за груповий садомазохізм у приватній обстановці у себе вдома. Точно так само преса поводилася, коли (уже досить давно) обговорювалося питання, чи вводити обов’язкове використання ременів безпеки для автолюбителів.

Питання, що підпадають під статтю 8 стосовно «права на повагу до приватного життя», часто викликають палкі дебати. З одного боку, можлива причина у тому, що «приватне» життя – загальна основа, щось природне, що не потребує обговорення. Переважній більшості законослухняних громадян звичайно не потрібно хвилюватися, що влада буде їх катувати, розстрілювати, або, якщо справа стосується кримінального обвинувачення, позбавляти доступу до правосуддя. Однак їх потенційно і безпосередньо стосуються будь-які дії держави, що порушують їхнє право за статтею 8. Якщо глянути з більш академічної точки зору, саме тут постає питання про межу між правом людини вибирати, де, з ким і як вона проводить своє життя, і тією сферою, яку буде контролювати і регламентувати державна влада.

Стаття 8 Конвенції, загалом, відображає структуру статей 9, 10 і 11. Відповідно, при розгляді питання про те, чи була порушена стаття 8 Конвенції, необхідно відповісти на низку питань:

·  чи мало місце втручання у «приватне» життя згідно з §1 статті 8? Якщо так, то

·  чи є це втручання обґрунтованим згідно з §2 статті 8, а саме:

·  чи було втручання законним? Якщо так, то

·  чи переслідувало втручання законну мету; і якщо так,

·  чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві (зокрема, чи було воно адекватною реакцією на суспільну необхідність, що не потребує зволікань)?

Якщо постає питання про позитивне зобов’язання, то дослідження не переходить у сферу параграфа 2. Розгляд мети і домірності переноситься у площину загального зважування доводів про те, чи існувало позитивне зобов’язання.

2. Перший критерій: застосовність статті 8

a. Права, що гарантуються статтею 8

Як згадувалося вище, стаття 8 включає, крім права на повагу до «приватного» життя, також права на повагу до «сімейного» життя, «житла» і «ко­респонденції».

Щоб визначити поняття «сімейне життя», органи Конвенції вважають за необхідне встановити ступінь кровного споріднення у залучених до справи людей і наявність у них діючих сімейних зв’язків. Сімейне життя в трактуванні статті 8 включає зв’язки між родичами, наприклад, між батьком, матір’ю і дітьми усередині одного шлюбу, а також між бабусею, дідусем і онуками. Не робиться різниці між «оформленою за законом» і «не оформленою за законом» родиною (1).

Гомосексуальні стосунки відносяться до сфери приватного, але не сімейного життя (2). Стаття 8 має справу з де-факто, а не де-юре сімейним життям між різностатевими людьми, але поки не поширюється на де-факто сімейне життя між одностатевими людьми, що мають тривалі стійкі стосунки (3).

Стаття 8 гарантує право на повагу до сімейного життя. Це положення не дозволяє особам вимагати права на сімейне життя, наприклад, шляхом вступу у шлюб (4) чи шляхом одержання можливості мати дітей. Воно не ставить за обов’язок державі надавати іноземному громадянину в’їзд на свою територію з метою створення там нових сімейних відносин. Однак вислання особи з держави, де живуть близькі члени його родини, може являти собою порушення Статті 8 (5).

«Житло» звичайно означає місце, де людина проживає осіло. Щоб визначити, чи потрібно вважати те чи інше приміщення «житлом» за змістом статті 8, суд надає важливого значення цілій низці питань. Серед них такі: чи визначає закон приміщення як житло? Чи має мешканець право власності на нього? Чи мав він на меті перетворити його в постійне місце проживання? Чи має ця людина інше «житло»? (6). Відповідно до деяких рішень, стаття 8 поширюється і на службові приміщення (7).

Право на повагу до «кореспонденції» є правом на комунікації з іншими людьми, що не перериваються і є непідцензурними. Однак це право перестає діяти, як тільки лист досяг адресата. Поняття «кореспонденція» включає, щонайменше, листи і телефонні комунікації (8). Захист відноситься до засобів комунікацій, а не до їхнього змісту (яке звичайно відноситься до компетенції статті 10 Конвенції) (9).

b. Поняття «приватне» життя

Коли постає питання про те, чи мало місце втручання в права, що гарантуються статтею 8 Конвенції, необхідно відзначити, що не всі заходи, які вживаються державою і зачіпають життя окремої людини, можуть вважатися «втручанням» за змістом статті 8. Найчастіше держава і сама не заперечує, що її дії є втручанням: наприклад, у випадках позбавлення батьківських прав (10), позбавлення в’язнів права листування, проведення обшуків житла (12). Сам позивач повинний встановити факт втручання (13).

Вимога поваги до приватного життя знижується, якщо людина активно займається громадською діяльністю (14). При розгляді прав, гарантованих статтею 8, звичайно найскладніше – це встановити, чи мало місце втручання саме у «приватне» життя.

Європейський Суд дотепер не дав чітке визначення «приватного» життя. Суд зовсім свідомо уникає спроб такого роду і надає перевагу (як правило) зосередженню на конкретному питанні. Кількість справ, пов’язаних із правом на «приватне» життя (чи приватність, як його часто називають), відносно невелика. Крім того, поняття стикається з іншими сферами, що захищаються статтею 8 Конвенції: сімейним життям, житлом, кореспонденцією. У низці справ такий збіг був відображений у загальному підході, який був обраний судом стосовно порушень статті 8, не конкретизуючи, який саме аспект був порушений. Наприклад, у справі Класса (15) обвинувачення в перехопленні комунікацій (пошти і телефонних розмов) було визначено судом як потенційне втручання в сімейне і приватне життя, кореспонденцію і житло.

У справах «Ментес та інші проти Туреччини» (16) і «Кіпр проти Туреччини» (17) Суд вирішив, що навмисне знищення спецслужбами житла і майна заявників торкається всієї сфери прав особистості, які захищаються статтею 8: сімейне життя, приватне життя і житло. Суд ухвалив, що немає потреби у їх розподілі. Вислання осіб, які довгий час проживали у країні, Суд також визначив як втручання у приватне життя за статтею 8 (18).

Якщо вивчати судові прецеденти, можна побачити, що концепція «приватного» життя належить сфері безпосередньої особистої автономії. Сюди відносяться аспекти фізичної і моральної недоторканності (19). Концепція виходить за вузькі межі гарантій життя, вільного від небажаної публічності. Вона забезпечує поле, в межах якого кожний може вільно займатися розвитком своєї особистості. Сюди входить право на самоідентифікацію, а також право/можливість розвивати взаємостосунки з іншими особами, у тому числі емоційні і сексуальні.

Виходячи з цієї концепції, Суд ухвалив, що право на повагу до «приватного» життя включає фізичну і психологічну недоторканність людини. Гарантії статті 8 Конвенції, у першу чергу, покликані забезпечити розвиток особистості без втручання ззовні (20). Сексуальне життя будь-якої людини, без сумнівів, можна віднести до приватного життя (21). Під дію статті 8 підпадають також право на прізвище (22) і на ім’я (23), тому що прізвище та ім’я є засобом ідентифікації особи всередині родини і співтовариства.

Збереження персональних даних, що мають відношення до приватного життя, підпадає під дію статті 8 (24). Сюди ж відноситься захист медичних даних (25).

Такий підхід Суду наштовхує читача на думку, що «приватне» життя – не суворо окреслене захищене коло, а велика зона з доволі розмитими кордонами. Останні стають усе більш туманними в міру того, як приватне життя зближується із громадською діяльністю. Страсбурзькі інститути, починаючи з рішень за найпершими справами, підкреслювали, що існують обмеження щодо приватного життя. Багато дій держави прямо чи побічно торкаються можливості людини у самореалізації, але не всі вони можуть вважатися втручанням у приватне життя за змістом статті 8. Так, у рішенні від 1972 року знайшла відображення точка зору, що вимога поваги до приватного життя автоматично знижується в міру того, як людина дедалі більше й більше займається суспільною діяльністю чи торкається інтересів третіх осіб. У числі розглянутих випадків було рішення про відсутність втручання в приватне життя при фотографуванні людей, що брали участь у публічному заході (26), і щодо заяв, зроблених у ході публічних слухань (27). Можна стверджувати, що «приватне» життя закінчується там, де починається суспільна діяльність. У справі Фрідла (Frield) (28) такий підхід вважали цілком доречним. Мова йшла про застосовність статті 8. Поліція сфотографувала позивача під час публічного заходу і зберігала знімки в досьє. Було вирішено, що фотозйомка не була вторгненням у приватне життя, оскільки була зроблена під час публічного заходу. Проте у рішенні говорилося, що допит позивача, що пішов за інцидентом, і запис цього допиту дійсно являли собою втручання в приватне життя позивача, оскільки ці дії відносилися більше до його особистих справ.

Хоча фотоспостереження за діями осіб у громадських місцях без запису саме по собі не веде до втручання в приватне життя, регулярний чи постійний запис даних можуть означати таке втручання. Суд підтвердив цю позицію у недавній справі Пека (Peck) (29). Тема набула розвитку в рішенні Суду по іншій справі, «Перрі проти Великобританії» (Perry v. the UK). Суд вирішив, що звичайне використання відеокамер у громадських місцях, на вулиці чи в приміщеннях, таких як торгові центри або поліцейські дільниці, де вони служать законним і передбачуваним цілям, саме по собі не є порушенням статті 8. Однак у справі Перрі поліція змінила кут огляду камери таким чином, щоб одержати ясне зображення позивача, потім змонтувала відеозапис і показала свідкам, щоб ті упізнали його в ході кримінального процесу. Було прийняте рішення, що стаття 8 у даному випадку застосовна (30).

Інтерес представляє «справа про ісландських собак» (31). [До 1984 року закон забороняв жителям столиці Ісландії мати собак – прим. перекл.]. За скаргою одного з городян Суд прийняв рішення, відповідно до якого гарантії статті 8 не поширюються на взаємостосунки осіб з безпосереднім оточенням, якщо мова не йде про відносини з людьми. Утримання собаки в якості домашньої тварини, вирішив суд, неминуче вторгається в права інших осіб і суспільства.

Таким чином, питання «приватності» (що саме заслуговує на захист, якого ступеню захисту) повинні співвідноситися з правами інших осіб і співтовариства. Суд інтерпретував статтю 8 таким чином, що вона накладає і заборону на необґрунтоване втручання, і позитивне зобов’язання у наданні захисту від втручання інших.

У досить спірному рішенні, винесеному не на користь Росії, Суд ухвалив, що стаття 8 застосовна до відмови влади повернути паспорт позивачці після звільнення з ув’язнення (32). Суд відзначив, що позивачка не навела жодного конкретного прикладу, який би виявляв собою неповагу до її приватного життя. Суд узяв до уваги, що в повсякденному житті російським громадянам найчастіше приходиться засвідчувати свою особистість навіть при здійсненні самих звичайних дій. Внутрішній паспорт необхідний для більш важливих потреб, таких як влаштування на роботу й одержання медичного обслуговування. Тому позбавлення позивачки паспорта являло собою постійне втручання в її приватне життя. Відповідно до внутрішнього законодавства країни, паспорт повинний бути повернутий за вимогою особи, звільненої з ув’язнення, а держава не надала доказів того, що відмова повернути його за вимогою позивачки після звільнення з місць позбавлення волі має законну підставу.

3. Другий критерій: законність втручання відповідно до законодавства країни

Установивши, що розглянута справа має відношення до «приватного» життя особи в межах статті 8, Суд розглядає питання про те, чи відповідало втручання в гарантовані статтею 8 права законам країни. Це робиться з метою переконатися в тому, чи обмежені повноваження виконавчої влади щодо свавільного втручання в права людини з боку внутрішньої законодавчої чи судової влади. При цьому концепція «законодавства» не обмежується внутрішніми юридичними нормами, а включає більш абстрактні і загальні уявлення про вимоги поняття «законності».

Щоб вирішити, чи було втручання «законним», потрібно відповісти на питання:

·  чи дозволене втручання внутрішньою законодавчою системою країни?

·  чи є відповідна законодавча норма доступною для громадянина? Іншими словами, чи мав громадянин можливість одержати достатнє для обставин справи уявлення про норми закону, застосовні до даного випадку? (33)

·  чи достатньо точна норма закону, щоб дозволити громадянину передбачати (у розумних межах) можливі наслідки своїх дій? (34)

Однак закони складаються в загальних термінах. Їхня інтерпретація і застосування – справа практики. Разом з тим, рівень необхідної точності залежить від змісту конкретного правового інструменту, сфери його юрисдикції, а також числа і статусу осіб, до яких він звернений.

·  чи надає закон достатні гарантії від свавільного втручання в права?

Позиція Суду така: «Не можна вважати втручання законним, якщо юридичні повноваження виконавчої влади виражаються в термінах необмеженої влади. Закон повинен указувати межі будь-яких повноважень компетентної влади і способів їх здійснення. Закон повинен з достатньою ясністю і з урахуванням законної мети конкретного заходу надавати особі необхідний захист від свавільного втручання».(35)

Висновок про те, що втручання не відповідає закону, достатній для висновку про порушення статті 8.

4. Третій критерій: законна мета втручання

Держава повинна вказати мету, заради якої вона втручалася у права позивача, гарантовані статтею 8. Список винятків у §2 статті 8, загалом, аналогічний виняткам у статтях з 9 по 11, якщо не вважати «ін­тересів економічного добробуту країни». Цей критерій не дуже суворий. Державам завжди вдавалося переконати Суд, що вони діяли в законних цілях, навіть коли позивач це заперечував (36).

5. Останній критерій: домірність втручання

a. Необхідно в демократичному суспільстві

Тут «необхідно» – не синонім «обов’язково», «розумно» чи «бажано» (37). Що стосується поняття «демократичне суспільство», Суд висловився так: «Одним з фундаментальних принципів демократичного суспільства є законність, на яку ясно посилається преамбула до Конвенції. Законність передбачає, серед іншого, що втручання з боку виконавчої влади в права осіб повинне бути предметом ефективного контролю. Цей контроль звичайно здійснюється судовою владою (принаймні, в якості останньої інстанції), оскільки судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності, неупередженості і належної процедури (38). Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів (39). Таким чином, держави мають позитивне зобов’язання з забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8 (40). Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи (41).

Суд визнав, що деякі аспекти прав, що захищаються статтею 8, мають більшу «вагу», ніж інші (42). Це, наприклад, право на сексуальні стосунки. Втручання в такі права дозволено тільки, якщо маються «особливо серйозні причини». Суд розраховує, що європейські країни дійдуть до угоди між собою і встановлять, чи є втручання «необхідним» (43).

Стаття 8 передбачає деякі обмежені рамки, у яких рішення приймає держава. Однак, насамкінець, саме органи Конвенції визначають, (враховуючи відповідні внутрішні законодавчі і нормативні акти), чи відповідають Конвенції мета і необхідність конкретного втручання в права. Якщо мова йде про особливо важливий аспект існування чи ідентифікації осіб, Суд буде з меншою імовірністю погоджуватися з тим, щоб державі надавалися більш широкі повноваження приймати рішення. При цьому у справах про транссексуалів Суд припускає широкі повноваження для держави, хоча мова йде про той саме «інтимний аспект приватного життя» (сексуальна ідентифікація людини) (44).

У деяких справах ступінь наданих державі меж розсуду залежить не стільки від того, наскільки права, що розглядаються, важливі для конкретної особи, скільки від того, з якими інтересами вступають у конфлікт ці права (45). Винятки зі статті 8 повинні трактуватися у вузькому значенні (46).

Зупинимося більш докладно на справах про втручання в «приватне» життя. Подивимося, як Суд установлював баланс між індивідуальними і суспільними інтересами у сфері «приватності». Існує низка важливих сфер, які можна в цьому зв’язку піддати ретельному аналізу:

·  захист персональних даних,

·  сексуальна ідентифікація та орієнтація,

·  фізична недоторканність.

b. Персональні дані: доступ і захист

Насамперед, я повинен зробити одне пояснення. Хоча термін «захист персональних даних» має специфічне юридичне значення (що відображено у законах європейських країн), однак для розгляду прецедентних випадків у межах Конвенції ми будемо дотримуватись підходу, який визначає «персональну інформацію» («персональні дані») у широкому значенні, включаючи питання доступу до такої інформації і проблеми, що відносяться до її збору, збереженню, використанню й опублікуванню. Захист персональних даних безпосередньо відноситься до сфери приватного життя за статтею 8 Конвенції.

Зміст «персональних даних»

Що стосується змісту терміна «персональні дані», то Суд, схоже, не став спеціально вдаватися у докладний розгляд того, що саме входить у це поняття. Цілий шар даних, що стосуються осіб, може знаходитися у відкритому доступі і відноситися до суспільного, а не до приватного життя особи. Іноді Суд брав до уваги, що розглянутий матеріал знаходився у відкритому доступі. Нещодавно розглядалася справа засудженого вбивці, який звернувся зі скаргою: офіцер поліції, що його вистежив, розкрив конфіденційні розмови у своїй опублікованій біографії. Скарга на втручання у приватне життя позивача була відкинута. Суд вирішив, що коментування інформації, що відноситься до скоєння позивачем різних злочинів, не можна віднести до його приватного життя.

У справі братів Файєд (Fayed) (47) Європейська Комісія з прав людини відкинула скаргу позивачів на те, що опублікування ревізорського звіту Департаменту торгівлі і промисловості про поглинання компанії з’явилося вторгненням у їхнє приватне життя. Комісія вирішила, що деякі аспекти звіту дійсно виявляли собою втручання в приватне життя позивачів. У звіті містилася інформація про сімейну і ділову історію братів Файєд. Однак це втручання було обґрунтованим, з огляду на важливість поставленої мети (ефективне розслідування великомасштабних комерційних справ) і той факт, що позивачі відкрито хвалилися своєю особистою і діловою біографією у спробі домогтися вигідної угоди.

У рішенні за однією бельгійською справою Суд вирішив, що обов’язок носити посвідчення особи і пред’являти їх поліції не є втручанням, якщо картки не містять інформацію, що відноситься до приватного життя (48). Картка містила ім’я, адресу, стать, дату і місце народження, а також персональний ідентифікаційний номер (від нього, утім, можна відмовитися). Проте, у справі Фрідла (Friedl) (48), де позивача заарештували під час демонстрації і зажадали надати посвідчення особи, це було визнано втручанням у приватне життя, хоч і обґрунтованим як необхідне за даних обставин.

Таким чином, прецедентне право, схоже, не зовсім послідовно в підході до того, яка персональна інформація підпадає під захист Статті 8, а яка вимагає специфічного обґрунтування для її опублікування.

Доступ до персональної інформації

Якщо інформація, що стосується приватного життя, зберігається у державних установах, можуть виникнути суперечки за відмови надати до неї доступ. На сьогоднішній день найбільш показовим у цьому відношенні є справа Гаскіна (Gaskin) (50). Позивач, який майже усе своє дитинство провів на державному піклуванні, звернувся в місцеві органи влади з проханням надати доступ до документів про нього самого. На думку позивача, ці документи характеризували період його дитинства і дорослішання і фактично заміняли собою те, що в звичайних родинах розповідають дітям їхні батьки. Право особи на дані подібного роду випливає з відношення цієї інформації до його сутнісної особистості. Інформація мала формуюче значення для його особистості: вік, про який йде мова, такий, що достовірні спогади ще не формуються. Суд вирішив, що особи, які знаходяться в ситуації, близької до положення позивача, мають захищений Конвенцією життєвий інтерес в одержанні інформації, необхідної для пізнання і розуміння періоду свого дитинства і раннього розвитку. З іншого боку, не можна забувати, що конфіденційність державних баз даних важлива для одержання об’єктивної/достовірної інформації і для захисту інтересів третіх осіб. У британській системі доступ до архівів залежить від згоди особи, що надала про себе інформацію. Ця практика може, у принципі, розглядатися як така, що відповідає статті 8 з урахуванням повноважень держави. Проте що робити, якщо людина, яка надала інформацію, знаходиться поза межами досяжності або відмовляється дати згоду з неповажної причини? Інтереси осіб, що прагнуть одержати доступ до даних, у цьому випадку теж повинні бути захищені. Остаточне рішення про розкриття інформації повинен приймати незалежний орган. Така система буде відповідати принципу домірності. Але у справі Гаскіна цієї можливості в позивача не було.

Суд вирішив, що мова йде, швидше, про бездіяльність, ніж про акт втручання, і розглядав справу з огляду на те, чи малося позитивне зобов’язання з боку держави щодо надання доступу. Конфіденційність баз даних захищає дітей і права осіб, які надали інформацію. Вона важлива для одержання об’єктивної і достовірної інформації. Однак хоча позивач мав життєвий інтерес в одержанні інформації, не було незалежної процедури доступу до даних. Таким чином, мало місце порушення статті 8.

Якщо доступ позивача до персональної інформації обмовлявся визначеними умовами, страсбурзькі інститути розглядали обґрунтованість цих умов. Так було, наприклад у «справі AMA». Лікар одержав доступ до даних із правом самостійно вирішувати, передавати інформацію далі чи ні. Було вирішено, що така умова не є необґрунтованою чи свавільною, оскільки мова йшла про особу з душевним розладом, а дані відносилися до короткого періоду часу. Необхідність у доступі була, мабуть, менш настійною, ніж у справі Гаскіна.

У недавній справі «Од’євр проти Франції» (Odievre v. France) (50) Суд застосував особливий підхід у відношенні 38-літньої жінки, яка намагалася встановити особистості своїх біологічних батьків. Ще при народженні мати відмовилася від дівчинки, і та була залишена на піклування Міністерства охорони здоров’я і соціального забезпечення. Мати позивачки побажала, щоб її особистість трималася в таємниці від дочки. Дівчинку удочерили. Коли вона вже у зрілому віці зробила спробу з’ясувати, хто її біологічні батьки і брати, їй вдалося одержати лише загальну, не ідентифікуючу інформацію. Суд розглянув справу в межах статті 8 і вирішив, що народження (зокрема, обставини народження) є для дитини, а надалі і дорослого, аспектом приватного життя (необов’язково сімейного життя), що захищена статтею 8 Конвенції. Суд погодився: Конвенція застосовна до даної справи.

По суті справи Суд відзначив: людина має насущний інтерес, що захищається Конвенцією, в одержанні необхідної інформації для пізнання і розуміння свого дитинства і періоду раннього розвитку. Вислів «кожен» у статті 8 Конвенції є застосовним і до дитини, і до матері. Право знати своє походження випливає з широкого тлумачення поняття приватного життя. Конвенція взагалі широко визнає інтерес дитини до розвитку її особистості. З іншого боку, необхідно поважати інтереси жінки, що хоче зберегти анонімність з метою захисту здоров’я під час пологів у належних медичних умовах. Таким чином, справа стосується приватних інтересів двох дорослих людей, і компроміс знайти важко. Суд підкреслив відмінність цього випадку від справи Гаскіна. Суд відзначив, що проблема анонімних пологів торкається інтересів третіх осіб, а саме прийомних батьків, батька й інших членів природної родини, кожен з яких має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. У підсумку Суд ухвалив, що через делікатний характер справи держава має широкі повноваження для врегулювання ситуації, а французькі закони надавали адекватний захист інтересів сторін і права на повагу до приватного життя. У справі не було знайдено порушення статті 8.

Збір і збереження інформації

Буває, що людина заперечує проти збору і запису персональних даних з боку держави. Досвід розглянутих Судом справ показує: запис персональної інформації для цілей кримінального розслідування звичайно розглядається як втручання у приватне життя, але є обґрунтованим для боротьби зі злочинами і заворушеннями. Сюди відносяться і записи про колишні правопорушення, і дані, що були отримані поліцією в ході розслідувань, які не завершилися пред’явленням кримінального обвинувачення. Навіть якщо відсутні вагомі підозри щодо якого-небудь конкретного правопорушення, особливі міркування (наприклад, боротьба з тероризмом) можуть служити обґрунтуванням збереження даних. У справі Маквея (McVeigh) (52) допит, обшук, зняття відбитків пальців і фотографування позивачів і наступне збереження відповідних записів було визнано втручанням, але – втручанням обґрунтованим (в інтересах суспільної безпеки і запобігання злочинності). Обставини справи такі. Позивачі прибули до Англії з Ірландії. Їх затримали на підставі закону про боротьбу з тероризмом, але кримінальна справа не була порушена. Суд визнав, що існувала настійна соціальна необхідність боротьби з тероризмом, яка переважувала те, що було визнано незначним порушенням прав позивачів.

У справі Мюррей (Murray) (52) аналогічно було вирішено, що арешт позивачки, запис персональних подробиць (включаючи досить невтішний опис її зовнішності) і фотографування не виходять за загальні законні межі процесу розслідування терористичного злочину. Жодна деталь не була врахована, як така, що не стосується процедури арешту і допиту. Це, очевидно, передбачає, що Суд має намір і далі встановлювати обмеження на характер і ступінь інформації, що збирають поліція і сили безпеки (хоча, судячи з досвіду справ, розглянутих на сьогоднішній день, на практиці державі надаються широкі межі розсуду).

У справі Фрідла (Friedl) (54) зйомка і збереження фотографій публічної демонстрації не була визначена навіть як втручання. На фотографіях особистості людей явно не ідентифікувалися, а самі знімки зберігалися в загальному адміністративному досьє і не були введені в систему обробки даних. Підкреслювалося, що фото не були зроблені в ході якої-небудь операції з вторгненням у житло позивача. Збір персональних даних, що встановлюють особистість, і запис таких даних, дійсно, були втручанням, але – обґрунтованим, оскільки робилися для розслідування (утім, кримінальну справу так і не було порушено через незначність правопорушень). Оскільки дані зберігалися лише в загальному адміністративному досьє за даним інцидентом, а не були введені в яку-небудь систему обробки даних, суд вирішив, що це «відносно невелике втручання» у приватне життя позивача.

У згадуваній справі «Перрі проти Великобританії» (Perry v. the UK) (55) Суд вирішив, що звичайне використання відеокамер, що стежать, (будь то на публічній вулиці чи в приміщенні, такому як торговий центр чи поліцейська дільниця, де вони служать законним і передбачуваним цілям), саме по собі не викликає питань у контексті статті 8. Однак у даному випадку поліція відрегулювала кут огляду камери для одержання ясного зображення позивача, а отримане зображення змонтувала і продемонструвала свідкам для упізнання. Відеокадри були показані в ході відкритого судового процесу. Незалежно від того, знав позивач про існування відеокамери чи ні, він не мав підстав розраховувати, що його будуть знімати для наступного упізнання. Задум поліції перевищив звичайне й очікуване використання камер відеоспостереження. Тому запис кадрів і наступний монтаж можна розглядати як збір і обробку персональних даних про позивача. Більш того, кадри не були отримані добровільно чи за обставин, коли можна було б обґрунтовано очікувати, що вони будуть записані і використані з метою упізнання. Тому мало місце втручання в приватне життя. У внутрішньому законодавстві існувала достатня підстава для втручання, однак суди ухвалили, що поліція не дотрималась закладеної у процесуальному кодексі процедури. У світлі цих судових постанов можна дійти висновку, що дії поліції в даній справі не відповідають вимогам законів країни.

В іншій недавній справі, «Краксі проти Італії» (Craxi v. Italy) (56), мова йшла про зачитуванні на суді роздруківок телефонних розмов, що були перехоплені під час слідства за кримінальною справою. Позивач, який був прем’єр-міністром Італії, піддався телефонному прослуховуванню. Роздруківки були представлені в суді і прийняті як докази. Вирізки з низки перехоплених розмов були пізніше опубліковані в пресі (хоча ніхто не зізнався в їхньому розголошенні). Позивач був визнаний винним. По суті справи, Європейський Суд підтвердив, що висвітлення пресою судового процесу цілком відповідає вимозі статті 8 про відкритість процесу. У завдання засобів масової інформації входить поширення інформації, а суспільство має право одержувати їх, особливо якщо це інформація про державних діячів. Однак суспільний інтерес в одержанні інформації поширюється лише на факти, пов’язані з кримінальними обвинуваченнями, висунутими проти обвинувачуваного.

У справі Краксі деякі розмови, чий переказ потім був опублікований у пресі, носили приватний характер і майже не були (і зовсім не були) пов’язані з кримінальними обвинуваченнями. Їхня публікація в пресі не відповідала насущній соціальній необхідності, виходить, втручання було невідповідним. Проте, постає питання про те, чи є тут відповідальність держави? Публікації були зроблені приватними газетами, ніхто не заявляв про який-небудь контроль над ними з боку державної влади. Суд вважав установленим, що джерелом інформації були роздруківки, внесені до реєстру окружного суду. Державний прокурор прийняв рішення не передавати їх у відкритий доступ (за італійськими законами внесення документу в базу даних відкриває до нього доступ лише сторонам процесу, але не громадськості). Таким чином, розголошення розмов не було прямим наслідком дій прокурора, а, швидше за все, було викликано збоєм у функціонуванні реєстру, або одержанням пресою інформації від однієї зі сторін процесу або від адвокатів. Необхідно було встановити, чи прийняла влада необхідні кроки для забезпечення ефективного захисту прав позивача шляхом надання належних гарантій і проведення ефективного розслідування. Однак влада не виконала ці зобов’язання. Виходить, була порушена стаття 8.

У недавній справі Пека (Peck) (57) Суд підтвердив, що зйомка осіб у громадському місці без збереження інформації сама по собі не представляє втручання у приватне життя. Однак регулярний і постійний запис даних може бути таким втручанням. У справі Пека мова йшла про передачу в засоби масової інформації відеокадрів, зроблених за допомогою камери. На плівці була знята людина, що здійснила спробу самогубства у громадському місці. Позивач не стверджував, що спостереження за ним у ході спроби самогубства і постійний запис самі по собі були втручанням у приватне життя. Замість цього в позові говорилося, що розголошення цього запису у спосіб, який позивач не міг передбачати, призвело до втручання у приватне життя. Сама спроба самогубства, до речі, не була записана чи обнародувана. Однак усі події після цього були розкриті без належного маскування особистості позивача. Це являло собою серйозне втручання у приватність. Що стосується необхідності обнародування даних, то мова не йшла про здійснення злочину. Не заперечувалось і важливе значення відеоспостереження для виявлення і запобігання злочинів (роль, яку реклама робила ще більш ефективною). Однак у місцевої влади існували й інші можливості. По-перше, влада могла ідентифікувати людину і спробувати одержати його згоди. Хоча в загальному випадку це нелегко (у кадрі може опинитися відразу декілька людей), у даній ситуації була знята тільки одна людина. Очевидно, влада могла навести довідки в поліції й установити його особистість. По-друге, влада могла підретушувати зображення. Хоча в них і не було відповідного обладнання, у їх власних документах говорилося про намір таке обладнання одержати. Як би то не було, влада не зробила спроби підретушувати картинку, яку самі ж представники влади надали засобам масової інформації. По-третє, влада могла докласти зусиль, щоб переконати засоби масової інформації підретушувати зображення. Можна було, наприклад, не обмежуватися усними проханнями, а зажадати письмової гарантії. Влада зневажила першими двома можливостями, а початих нею кроків стосовно третього варіанту було недостатньо. Таким чином, обнародування інформації не забезпечувалося достатніми гарантіями і являло собою непомірне втручання у приватне життя позивача.

Іншою великою сферою, де записуються персональні дані, є медицина. Збереження інформації в історіях хвороби (наприклад, збереження даних про утримання у психіатричній лікарні після виписки пацієнта) являє собою втручання. Однак воно може бути обґрунтованим, якщо дотримується суворий режим конфіденційності, що виключає публічний доступ, і якщо система збереження записів служить законним інтересам функціонування лікарні і захисту прав самих пацієнтів. Такий підхід зайняла Комісія в справі проти Франції (58), незважаючи на те, що французький суд узагалі визнав утримання позивача в лікарні незаконним.

Що стосується збору персональних даних про приватних осіб державними структурами, то практика Європейського Суду вказує: такі втручання, в цілому, сумісні з гарантією приватності, що міститься в статті 8, але тільки за умови, що вони переслідують законну мету і супроводжуються достатнім захистом.

Наприклад, обов’язкова вимога надавати інформацію для перепису населення (включаючи стать, сімейний стан, місце народження) було визначено як втручання у приватне і сімейне життя (людей також просили надати подробиці про інших мешканців будинку). Однак страсбурзькі інститути були задоволені тим, що інтереси особи були достатньо захищені: відповіді були суворо конфіденційні, імена не використовувалися в комп’ютерному аналізі, заповнені формуляри не вносилися в загальнодоступні бази даних. Було враховано, що перепис має на меті економічний добробут країни.

Обов’язкова вимога з боку податкових органів щодо розкриття подробиць персональних витрат (теж деталі приватного життя) було визначено втручанням, але за обставин, що склалися, цілком обґрунтованим. Мова йшла про історію, коли позивач продав майно і виникло запитання, як він розпорядився великою сумою. В інтересах економічного добробуту країни було визнано обґрунтованим, що позивач повинний дати інформацію. Також був зроблений непрямий натяк на те, що подібні повноваження, застосовані з меншою вибірковістю, будуть вважатися непомірними.

Розголошення персональних даних

Зі справами про розголошення персональних даних громадськості або третім особам звичайно нелегко. Рішення в одній старій справі містить натяк на можливість того, що обнародування запису про судимість являє собою втручання в контексті розгляду про наклеп (59).

Показ третім особам фотографії позивача з поліцейського досьє – втручання, але обґрунтоване (з метою запобігання злочину) і домірне. Фотографія використовувалася винятково в ході слідства, не була надана в розпорядження широкої публіки і не була зроблена таким чином, щоб вторгатися у приватне життя; іншими словами, була зроблена поліцією на законних підставах під час попереднього арешту (60). Використання судом старого поліцейського протоколу для оцінки кримінальної відповідальності обвинувачуваного може бути визнано необхідним для запобігання злочину.

У справі «А. К. проти Нідерландів»(61) у пресі були опубліковані подробиці арешту позивача, який підозрювався в розпусних діях щодо малолітніх. Серед іншого згадувалося і про те, що поліція конфіскувала в будинку позивача велику кількість дитячої порнографії. Позивач стверджував, що поліція надала пресі невірні відомості, а також розголосила подробиці, що дозволяли сусідам упізнати його. Було вирішено, що немає вказівок на те, що відомості були невірні чи явно негативні за тоном. Навіть якщо припустити, що розголошення відомостей було втручанням у приватне життя, ця інформація була фактично точним коротким викладом, становила загальний інтерес і тому може розглядатися як необхідна для цілей права суспільства на одержання інформації. (Той факт, що інформація дозволила упізнати позивача кільком людям, розглянутий не був).

Система персональних ідентифікаційних номерів (яка використовується, наприклад, при реєстрації актів громадського стану, при рішенні адміністративних питань, сплаті податків, в охороні здоров’я, для потреб соціальних служб тощо) сама по собі не є втручанням. Однак якщо система торкається приватного життя, її використання підпадає під статтю 8. Так, було встановлене втручання у справі, де ім’я позивача фігурувало у реєстрі неплатників податків. Реєстр знаходився у відкритому доступі (62). Втручання було визнано незначним і необхідним в інтересах економічного добробуту країни. Позивач не продемонстрував, що йому дійсно відмовили у видачі кредиту через реєстр, – навпаки, він сам заявив про борги, коли звернувся в кредитну компанію. Крім того, він міг звернутися до суду. При винесенні остаточного рішення було визнано, що принцип публічного доступу до офіційних баз даних має велике значення.

Медичні дані

Однак той факт, що цілі категорії даних зараз визнані відкритими для всіх зацікавлених осіб, у майбутньому може призвести до розголошення персональних даних. Подібне відбулося у незвичайній справі «З. проти Фінляндії» (Z. v Finland) (63). Предметом судового розгляду були факти зґвалтування (і спроб зґвалтування) жінок людиною, що знав, що є ВІЛ-інфікованим. Щоб установити, наскільки обвинувачуваний усвідомлював цей факт, обвинувачення включило у справу історію хвороби його дружини, що теж проходила лікування як ВІЛ-інфікована. Дружина обвинувачуваного звернулася зі скаргою до Суду, і той визначив, що мало місце порушення статті 8. Архіви у справі, що відносяться до історії хвороби позивачки, повинні були бути відкриті через 10 років, тобто, можливо, ще за її життя. За іншими справами визначався більш тривалий термін нерозголошення архівів.

У справі Вільямса (Williams) (64) кілька британських організацій протягом тривалого часу висловлювали занепокоєння з приводу намірів поліції створити велику базу даних про населення, зокрема, реєстр ДНК. У 1982 Вільямса засудили на 1 рік за крадіжку зі зломом і завдання тілесних ушкоджень. Поліція тоді взяла в нього пробу ДНК. Шість років по тому він був знову заарештований, і від нього зажадали здати нову пробу: поліція припускала, що знайдена на місці убивства кров може бути його кров’ю. Після проведення аналізів підозри були зняті. Однак позивач заперечував проти того, що дані про його кров десь фіксуються як зразок для подальших розслідувань. Позов було відкинуто як неприпустимий на тій підставі, що насправді поліція ніколи не зберігала аналіз ДНК позивача в комп’ютерній базі даних. У поліції малося лише згадування про його групу крові. На прохання адвокатів позивача поліція стерла з комп’ютерної бази даних посилання на його пробу крові. Питання про те, чи відповідає Конвенції загальна база даних такого роду, залишається невирішеним.

Збір розвідданих

Більшість справ, що розглядаються в Європейському Суді, стосується поліцейських і медичних питань. Але існує значний список справ, пов’язаних із «секретними досьє», що ведуть спецслужби і розвідки. Досьє за своїм визначенням секретні, тому позивачі майже ніколи не знають, яка інформація в них записана і для яких цілей застосовується. Про це стає відомо завдяки витокам зі спецслужб у пресу або у випадках, коли людина зверталася за одержанням роботи в режимну державну установу. Своїми рішеннями Європейський Суд визнає необхідність збору розвідданих, у тому числі за допомогою прослуховування телефонів. При розгляді справ Суд зосереджувався на процесуальних аспектах. Перше: чи існують достатні юридичні підстави в законах країни для втручань у права, що викладені у позові? (В одній з таких справ проти Франції (65) Суд визнав існування порушень). Друге: чи маються достатні процесуальні гарантії для запобігання зловживання владою? (На сьогоднішній день Суд вдоволений існуючими системами у Швеції (справа Leander), Німеччині (Klass), Норвегії, Нідерландах, а також системою, що була недавно введена у Великобританії (Hewitt and Harman). При цьому існування судового контролю і навіть прямого парламентського контролю не вважається обов’язковим, хоча за наявності цих видів контролю Суд звертав на них увагу. У Великобританії діє незалежна комісія з обмеженими правами з перегляду справ, а також спеціальний парламентський уповноважений. Таку систему Суд вважає достатньою. Суд визнає широкі межі розсуду за державами-учасницями Конвенції. Тому Суд не прийняв аргументацію позивачів з Великобританії, які заявляли, що в інших країнах існують системи судового контролю і більш жорсткі законодавчі обмеження повноважень держави. На думку Суду, державі-учасниці достатньо виконувати мінімум умов, що накладаються Конвенцією.

c. Сексуальна орієнтація і сексуальна
ідентифікація

Для тих з вас, хто знаходиться у щасливому неведенні про проблеми в даній сфері, необхідне пояснення. Сексуальна орієнтація відноситься до вашого вибору партнера, гетеросексуального чи гомосексуального (на сьогоднішній день не було звертань, що стосуються бісексуалів). Сексуальна ідентифікація відноситься до питань визначення статі, чи, іншими словами, до явища транссексуальності.

Сексуальне життя людини, безсумнівно, є важливим аспектом його приватного життя. Держава, утім, може втручатися в приватне життя, якщо це відповідає другому параграфу статті 8. Прикладом може слугувати суд над гомосексуалістом за статевий акт із дитиною, що не досягла віку 16 років. Але в цілому Суд дотримується точки зору, що приватне життя гарантує сферу, у межах якої людина може встановлювати найрізноманітніші стосунки, зокрема, сексуальні. Таким чином, сексуальна ідентифікація підпадає під захист статті 8.

Питання сексуального життя людини носять інтимний характер і займають особливе місце в її приватному житті. Втручання в цю сферу повинне бути дуже серйозно обґрунтованим. Відмінними рисами демократичного суспільства є терпимість і широта поглядів. Для вторгнення у приватне життя зовсім недостатньо того, що визначена дія може когось шокувати, стривожити чи образити. Кримінальна заборона на гомосексуальні дії дорослих людей за взаємною згодою у приватній обстановці неодноразово визнавалася несумісною з повагою приватного життя за статтею 8, зокрема, у справі Даджіона (Dud­geon), де мова йшла про Північну Ірландію (66), Норріса (Norris) проти Ірландії (67) і Модіноса (Modinos) проти Кіпру (68). Позивач може подати позов про те, що він є жертвою вже самого факту існування в чинному законодавстві норм, що дорівнюють гомосексуалізм до злочину. Органи Конвенції не прийняли доводи представників держав про те, що конкретний позивач насправді не піддавався судовому переслідуванню чи погрозі переслідування. Навіть запевнень в існуванні політики толерантності з боку влади виявилося недостатньо в справі проти Кіпру: генеральний прокурор не міг скріпити такими зобов’язаннями своїх спадкоємців. На Суд не справили враження аргументи, якими держава намагалася обґрунтувати кримінальну заборону на гомосексуальні дії дорослих у приватній обстановці. Аргумент Великобританії про те, що ця заборона продиктована глибокими релігійними почуттями жителів Північної Ірландії, був відкинутий. Аналогічна доля спіткала аргумент про необхідність захисту легко вразливого юнацтва від морального розтління.

Поняття «дорослих гомосексуальних» дій неодноразово розглядалося Судом з точки зору віку. З якого віку гомосексуальні дії повинні вважатися дозволеними? У Великобританії починалися кількаразові спроби заперечити обмежувальний вік у 21 рік. На думку супротивників цього обмеження, воно надто високе і необґрунтоване, тим більше, гетеросексуальні дії вважаються законними з 16 років, а жіночі гомосексуальні дії взагалі не мають визначеного вікового обмеження. Суд відкинув ці аргументи, погодившись (можливо, спірно) з позицією Великобританії, що ґрунтувалася на соціологічних висновках про те, що юнаки більш мають потребу в захисті від розтління, ніж дівчини. У Великобританії, до речі, існує заборона на дорослі гомосексуальні дії за участю більш двох партнерів.

Тема була порушена також у справі Laskey, Brown і Jaggard. Група осіб піддалася судовому переслідуванню за садомазохистські дії. Незважаючи на велике число учасників, держава визнала факт втручання в приватне життя. Розглядаючи питання про домірність втручання, Суд відзначив, що дії носили організований характер, у них брало участь велике число осіб, дії знімалися на відеоплівку, що потім поширювалася. Подібна поведінка не представлялася настільки «приватною», як стверджували позивачі. Проте, Суд визнав, що садомазохистські дії позивачів у справі Laskey, Brown і Jaggard не виходять за межі добровільних сексуальних дій дорослих у «приватній обстановці». Суд не переконала більшість Палати лордів, яка вирішила, що мова йде не про секс, а про насильство. Цілком достатньо, що всі дії відбувалися у приватній обстановці для взаємного сексуального задоволення. Однак у питанні про те, чи обґрунтована заборона на подібні дії в кримінальному праві, думки членів Суду розійшлися. Більшість вважала, що така заборона переслідує законну мету захисту здоров’я, а державі дозволено вживати заходів, що захищають здоров’я. З огляду на надзвичайний (а не незначний чи випадковий) характер розглянутих дій, втручання не виходило за межі розсуду держави. Суд не знайшов у справі порушення статті 8.

Які «сексуальні» дії не захищає стаття 8? Вона не поширюється на секс за професійну винагороду та інші дії, аналогічні проституції (69). Обґрунтованим вважається винесення судових вироків гомосексуалістам за полові акти з дітьми до 16 років з метою захисту останніх (див. вище). Утім, дисциплінарне покарання поліцейського офіцера за співжиття з гомосексуалістом, що займався проституцією, було визначене як втручання, що, проте, не виходить за межі необхідності для запобігання заворушень (тобто для захисту доброї репутації поліції). Крім того, поліцейського всього лише звільнили, але не позбавили права на одержання пенсії (70).

Зміна статі

У 2002 році (71) було остаточно і безумовно визнане право транссексуалів на визнання їхньої нової особистості державою. До цього часу Суд займав іншу позицію, намагаючись у кожній конкретній справі визначити, чи переважує вимога позивачів про внесення їхньої нової особистості до всіх відповідних документів (включаючи свідоцтво про народження) інтерес держави у захисті встановленої системи метрик громадян. Так, було встановлене порушення у справі «Б. проти Франції», а у справі проти Італії сторони дійшли угоди. При цьому у справах проти Великобританії (Rees, Cossey, and Sheffield and Horsham) порушень установлено не було (див. також нижче у контексті позитивних зобов’язань).

d.  Втручання у фізичну приватність –
обов’язкові заходи безпеки і медичного
обслуговування

Вимога пристібатися ременями безпеки в автомобілях не вторгається у приватне життя. Тут проводиться аналогія з технікою безпеки у промисловості й обов’язок для людей користуватися пішохідними і підземними переходами.

У справі, коли розумово неповноцінному правопорушнику був призначений попечитель, що міг дати згоду на лікування від його імені, не було установлене вторгнення в приватне життя. Втручання визнали обґрунтованим заради запобігання злочинів і заворушень (інакше позивач міг становити небезпеку для своїх наглядачів) (72).

Навіть якщо держава не вторгається у приватне життя чи фізичну або моральну цілісність особи, на ній (державі) може лежати позитивне зобов’язання у захисті осіб від вторгнення в їхнє приватне життя з боку інших (див. наведену нижче справу «X. і Y. проти Нідерландів»). У справі Клааса (Klaas) (73), де мова йшла про насильницький арешт матері на очах дитини, Суд визначив, що факти, на які покладалася дитина, не були встановлені, і тому скарга за статтею 8 була безпідставною. Суд не вдавався в суть справи.

Суд вважає, що обов’язкове медичне втручання, навіть якщо воно носить незначний характер, є втручанням у приватне життя. Обґрунтованим було визнане взяття обов’язкового аналізу сечі на наркотики у в’язницях. Суд вирішив, що це необхідно для запобігання заворушень і злочинів (може виправдати більш значне втручання у життя вільних громадян – обґрунтоване розходження) (74). Обов’язковий аналіз крові водія, що знаходиться під дією алкоголю, є обґрунтованим як необхідний захист прав і свобод інших людей (75).

Інший приклад – добровільна державна вакцинація (76). Батьки, чиї діти в результаті одержали ускладнення на мозок чи померли, звернулися зі скаргою на порушення статті 8. Суд не визнав вакцинацію втручанням: держава почала розумні запобіжні заходи, навіть якщо зацікавлені особи не мали всіх наукових даних, що дозволяють оцінити можливий ризик. Не встановлено, що держава пов’язана яким-небудь загальним зобов’язанням за статтею 8 у наданні певної докладної інформації про вакцини чи протипоказання. Проведення за судовим рішенням аналізу крові на визначення батьківства було визнано обґрунтованим для захисту прав і свобод інших людей (77).

Ще приклад: батьки були оштрафовані за відмову піддати своїх дітей тестуванню на туберкульоз і направити дітей на флюорографію. Це було визнано втручанням у приватне життя, однак сумісним із загальним інтересом захисту здоров’я (78): позивачі не продемонстрували шкідливих наслідків, що стосуються справи.

Постанова про психіатричне обстеження осіб, яким було висунуто кримінальне обвинувачення, було визнано необхідним втручанням, що обґрунтоване метою запобігання злочинів (79).

6. Позитивне зобов’язання за статтею 8

Хоча основною метою статті 8 є захист людей від свавільного втручання з боку державної влади, вона не просто вимагає від держави утримуватися від такого втручання. Крім цього негативного зобов’язання у ефективній повазі «приватного» життя можуть існувати і позитивні зобов’язання. Прецедентне право вказує на те, що держава, яка приєдналася до Конвенції, повинна не тільки обмежувати власне втручання межами статті 8 (насамперед, негативне зобов’язання), але від держави може також вимагатися захист можливості користуватися цими правами і забезпечення поваги до цих прав і свобод у внутрішньому законодавстві.

Ці зобов’язання можуть вимагати заходів, що спрямовані на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин людей між собою (80). Однак поняття «повага» не має точного визначення. Щоб визначити, чи існує таке зобов’язання, потрібно враховувати справедливий баланс між загальним інтересом і інтересами особистості. При цьому державі в будь-якому випадку надані межі розсуду для ухвалення рішення про те, чи повинна вона виконувати таке зобов’язання, і якщо так, то як саме (81).

Ступінь позитивного зобов’язання держави у внесенні змін у закони чи вживання тих чи інших заходів залежить від умов конкретної країни. Держави мають широкі межі розсуду при вирішенні питання, які кроки потрібно зробити для забезпечення відповідності Конвенції з урахуванням потреб і ресурсів суспільства й окремих громадян (82). Суд вирішував, що держава має зобов’язання такого роду, коли знаходив прямий і безпосередній зв’язок між заходами, що пропонував вжити позивач, і його приватним та/або сімейним життям (83). Хиткість такого підходу ілюструє, зокрема, термінологія, що використовувалася Судом. Указувалося, що в тому, що стосується позитивних зобов’язань, немає точного визначення поняття «поваги» до приватного життя. Щоправда, Суд вносить більше ясності, коли говорить, що повинен бути встановлений баланс між інтересами окремої особи і спільноти, і при встановленні цього балансу можуть бути доречними законні цілі, згадані в параграфі 2 (84).

Розглянуті справи демонструють: для того, щоб було визнане порушення позитивного зобов’язання за статтею 8, втручання у права позивача повинне бути серйозним і значним, як у справі «X. і Y. проти Нідерландів». Там мова йшла про основні цінності і істотні аспекти приватного життя: відсутності права в розумово неповноцінної дівчини порушити кримінальну справу проти людини, що підозрювалася в її зґвалтуванні (85). Інший випадок – справа «B. проти Франції», у якому транссексуалка жила в умовах щоденного приниження, будучи не в змозі змінити своє ім’я для відображення нового соціального статусу (86).

Ще одним прикладом позитивного зобов’язання, що накладається статтею 8, є зобов’язання надати особі інформацію, яка є життєво важливою для ефективного користування цією особою правами за статтею 8.

Я хотів би знову нагадати вам справу Гаскіна (87), у якій позивач бажав розшукати інформацію про своє дитинство. Він провів велику частину свого дитинства на державному піклуванні, а місцева влада відмовила йому в доступі до його досьє. Якщо відкинути подробиці, Суд визначив, що оскільки ніхто інший не міг відтворити картину подій його дитинства, і у світлі важливості такої інформації для приватного життя позивача, відсутність судової процедури у Великобританії, яка б дозволила розглянути і, можливо, переглянути відмову влади надати досьє, є порушенням статті 8 Конвенції.

У справі Герра (Guerra) (88) Суд підтвердив позицію, зайняту у справі Гаскіна. Позов стосувався ненадання позивачам, які жили неподалік від хімічного заводу, інформації про можливу шкоду для довкілля і про те, що потрібно робити у випадку аварії на заводі. Суд вирішив, що свобода одержання інформації не повинна означати, що вона накладає на державу позитивне зобов’язання зі збору та поширення інформації з власної ініціативи. Було вирішено, що стаття 10 незастосовна. Проте, якщо особа може продемонструвати, що до її приватного чи сімейного життя прямо торкається ненадання чи відмова у наданні інформації, то позитивне зобов’язання за статтею 8 може накладати на державу обов’язок надати таку інформацію. Тому Суд у справі Guerra вирішив, що Італія не виконала свого позитивного зобов’язання за статтею 8, оскільки не надала «суттєву» інформацію, яка могла б дозволити позивачам самим оцінити екологічний ризик подальшого проживання поблизу від заводу.

Інший випадок виник у справі «Макгінлі та Іген проти Великобританії» (McGinley and Egan) (89). Позивачі стверджували, що мали право на доступ до документів, які дозволили б їм визначити, чи піддавалися вони небезпечному впливу радіації на Острові Різдва, де Великобританія проводила ядерні випробування, для того, щоб оцінити можливі наслідки цих іспитів для здоров’я. Суд відзначив, що один з позивачів (Макгінлі) під час програми ядерних випробувань Великобританії на острові служив там оператором на заводі і знаходився на відстані 40 кілометрів від місця п’яти вибухів. Пан Іген служив машиністом котельні на кораблі, що, згідно даним оборонного відомства, знаходився на відстані приблизно 100 кілометрів від одного з вибухів. Під час кожного вибуху позивачам було наказано брати участь у шикуванні під відкритим небом. Індивідуальний контроль за станом здоров’я був відсутній. Позивачі залишилися в неведенні про те, чи піддалися вони впливу радіації, чи був ризик їхньому здоров’ю.

Суд вирішив, що питання доступу до інформації, яка могла або розвіяти побоювання позивачів, або дозволити їм оцінити ступінь небезпеки, був тісно пов’язаний з їх приватним і сімейним життям у межах статті 8. Тому скарга підпадає під дію статті і стосується не який-небудь дії з боку держави, а ненадання позивачам доступу до інформації. Суд зазначив: оскільки відомо, що вплив високих рівнів радіації має приховані, але серйозні і тривалі наслідки для здоров’я, то цілком природно, що занепокоєння позивачів заподіяло їм значні страждання. Наявні в держави матеріали містили інформацію, яка могла б допомогти позивачам оцінити рівень радіації там, де вони знаходилися під час іспитів. У позивачів мався інтерес в одержанні доступу до цих документів у межах статті 8. Зважаючи на те, що адекватний суспільний інтерес був відсутній, Суд вирішив, що має місце позитивне зобов’язання за статтею 8. У рішенні Суду говорилося: якщо держава розпочинає небезпечні дії, які можуть мати приховані шкідливі наслідки для здоров’я тих, хто залучений у такі дії, повага до приватного і сімейного життя за статтею 8 вимагає встановлення ефективної і доступної процедури, яка б дозволила особам звертатися за всією інформацією, що стосується справи.

Однак на підставі представлених фактів, існування яких-небудь документів, що свідчать про небезпечний рівень радіації, не було доведено і тому є тільки припущенням. Справа «Макгінлі та Іген проти Великобританії» відрізняється від справи «Гуерра та інші проти Італії». В італійській справі не заперечувалося, що жителі Манфредонії піддавалися ризику з боку згаданого заводу, і що державна влада мала у своєму розпорядженні інформацію, яка дозволила б жителям оцінити цей ризик і вжити заходів з його запобігання.

В англійській справі позивачі мали право на процедуру, що дозволила б їм запитати документи в оборонного відомства. Суду не були представлені свідчення того, що процедура не забезпечувала ефективний доступ до таких документів. Жоден з позивачів не вирішив скористатися цією процедурою або запитати в компетентних органів надати ці документи. Суд вирішив, що держава виконала своє позитивне зобов’язання за статтею 8.

Доступ до інформації іноді може бути отриманий на підставі інших статей Конвенції. Наприклад, це можливо, якщо позивач звертається зі скаргою на відмову держави надати документи через «національну безпеку», або якщо позивач указує на те, що має потребу в цих документах для ефективного ведення справи в суді. У останньому випадку питання може підпадати не під статті 8 чи 10, а під статтю 6 у контексті ефективного доступу до правосуддя (90).

Не було знайдено позитивне зобов’язання й у справі Османа (Osman) (91). Позивачі, мати і син, обвинувачували поліцію в бездіяльності. За їхніми словами, поліція не зуміла, по-перше, покласти кінець залякуванню і погрозам їх родині з боку третьої особи, а по-друге, запобігти пораненню другого позивача й убивству його батька цією третьою особою. Позивачі заявили, що була порушена стаття 8. Суд не визнав установленим, що поліція знала чи зобов’язана була знати у відповідні моменти часу про те, що ця третя особа становить пряму і наявну загрозу життю другого позивача. Реакція поліції відповідала обов’язкам держави в межах статті 2 (гарантія права на життя). Не було порушено позитивне зобов’язання відповідно до статті 8 (гарантії фізичної цілісності другого позивача). Суд прийняв висновок поліції про відсутність необхідних підстав для кримінального обвинувачення цієї третьої особи в переслідуванні.

Що стосується охорони довкілля, то на сьогоднішній день Суд не пішов далі твердження, що позитивне зобов’язання за статтею 8 обмежується необхідністю з боку влади надавати доступ до відповідної інформації щодо різних екологічних небезпек та інших джерел незручностей. Влада також повинна забезпечувати адекватний законодавчий (процесуальний) захист у справах з обвинувачення у спричиненні незручностей місцевим жителям. Суд не визнає фінансове або інше зобов’язання держави за статтею 8 ані у зв’язку із впливом міського розвитку на екологічну ситуацію поблизу майна позивача (Kyrtatos v. Greece) (92), ані у зв’язку з незручностями від шуму в результаті нічних авіапольотів (Hatton and Others v. the UK) (93).

У справі «Ботта проти Італії» (Botta v Italy) мова йшла те, що приватні лазневі заклади перешкоджали доступу інвалідів до пляжу і моря, а держава не затурбувалася рішенням цієї проблеми. Суд ухвалив, що право на повагу до приватного життя включає фізичну і психологічну цілісність людини (гарантії статті 8 Конвенції). Це, насамперед, повинно забезпечити розвиток (без стороннього втручання) особистості кожної людини в його стосунках з іншими людьми. Суд вирішив, що заявлене позивачем право (одержувати доступ до пляжу і моря в місці, розташованому вдалині від звичайного місця його проживання, під час своєї відпустки) відносилося до міжособистісних відносин дуже широкого і невизначеного масштабу. Суд не знайшов можливого прямого зв’язку між заходами, що (на думку позивача) повинна була вжити держава, і приватним життям позивача. Суд дійшов висновку, що стаття 8 незастосовна.

До 2002 року (справа Christine Goodwin v. the UK (94)) Суд не визнавав безумовного позитивного зобов’язання держав у законному визнанні зміни статі, як це було й у більш ранніх справах про транссексуалів (див. Rees (95), Cossey (96), Sheffield and Horsham (97)). У справі Christine Goodwin Суд вирішив, що зростаюча європейська традиція визнання транссексуалів виправдовує необхідність зміни прецедентного права у даному питанні. Потім Суд пішов ще далі, визнавши порушенням статті 8 відмову приватної страхової компанії відшкодувати витрати на хірургічну операцію зі зміни статі.

Суд (непрямо) визначив деякого роду позитивне зобов’язання у згаданій вище справі Пека (Peck). Нагадаємо, Суд відзначив неприйняття державою певних заходів для захисту приватного життя позивача: передаючи приватним засобам масової інформації делікатні кадри невдалого самогубства позивача, влада повинна була докласти максимум зусиль, щоб забезпечити ретушування кадрів.

На державі також лежить зобов’язання не допустити витік у засоби масової інформації відомостей, що торкаються приватного життя громадян. З цього приводу повинні бути надані належні гарантії. Якщо витік відбудеться, держава повинна ефективно розслідувати ситуацію (98).

У той же час не були визнані позитивним зобов’язанням питання імміграції (справа Abdulaziz, Cabales and Balkandali) (99), оскільки інтереси контролю імміграції переважують бажання позивачів (легальних іммігрантів) запросити своїх родичів на постійне проживання у Великобританію. Не було визначено позитивне зобов’язання й у відношенні делікатного питання анонімних пологів (100).

[1] Рішення у справі «Marckx v. Belgium» (1976).

2. Рішення Європейської Комісії 1983 року (9369/81) і 1986 року (11716/85).

3. Рішення Європейської Комісії 1992 року (15666/89).

4. Стаття 12 Конвенції говорить: «Чоловiки та жiнки, якi досягли шлюбного вiку, мають право на шлюб i створення сiм’ї згiдно з нацiональними законами, якi регулюють здiйснення цього права."

5. Рішення у справі «Berrehab v. the Netherlands» (1988)

6. Рішення у справі «Gillow v. the United King­dom» (1986 р.) і у справі «Buckley v. the United Kingdom» (1996 р.)

7. Рішення у справі «Niemietz v. Germany» (1992 р.).

8. Рішення у справі «Klass and Others v. Germany» (1978 р.)

9. Рішення у справі «A. v. France» (1993 р.)

10. Рішення у справі «Bronda v. Italy judgment» (1998 р.)

11. Рішення у справах «Petra v. Romania» (1998) і «Labita v. Italy» (2000)

12. Рішення у справі «Chappel v. the United Kingdom» (1989)

13. Рішення у справі «Campbell v. the United Kingdom» (1992)

14. Справа «Friedl v. Austria», Звіт Європейської Комісії з прав людини (1994)

15. Рішення у справі «Klass and Others v. Ger­many» (1978)

16. Рішення у справі «Mentes and Others v. Tur­key» (1997)

17. Справа «Cyprus v. Turkey» (2001)

18. Справи «Dalia v. France» (1998), «Slivenko v. Latvia» (2003), «Jakupovic v. Austria» (2003)

19. Рішення у справі «X and Y v. the Netherlands» (1985)

20. Рішення у справах «Botta v. Italy» (1998) і «Niemietz v. Germany» (1992)

21. Рішення у справі «Dudgeon v. the United King­dom» (1981)

22. Рішення у справах «Stjerna v. Finland» (1994) і «Burghartz v. Switzerland» (1994)

23. Рішення у справі «Guillot v. France» (1996)

24. Рішення у справах «Amann v. Switzerland» (2000) і «Odievre v. France» (2003)

25. Рішення у справі «Z. v. Finland» (1997)

26. Рішення Європейської Комісії з прав людини 5877/72 (1972 р.)

27. Рішення Європейської Комісії з прав людини 3868/68 (1972 р.)

28. Звіт Європейської Комісії з прав людини, справа «Friedl v. Austria» (1994). Пізніше справа була закрита (сторони уклали угоду)

29. Справа «Peck v. the UK» (2003)

30. Справа «Perry v. the UK» (2003)

31. Рішення Європейської Комісії з прав людини 6825/75 (1977 р.)

32. Рішення у справі «Smirnova v. Russia» (2003)

33. Рішення у справі «Silver v. the United Kingdom» (1983)

34. Рішення у справі «Domenichini v. Italy» (1996)

35. Рішення у справі «Malone v. the United King­dom» (1984)

36. Рішення у справі «Andersson v. Sweden» (1992)

37. Рішення у справі «Handyside v. the United Kingdom» (1976)

38. Рішення у справах «Klass and Others v. Germany» (1978) і «Golder v. the United Kingdom» (1975)

39. Рішення у справі «Handyside v. the United Kingdom» (1976)

40. У відношенні рішень про відібрання дітей у батьків в інтересах добробуту дітей і про накладення умов доступу батьків до дітей, що знаходяться на суспільному піклуванні, див. рішення у справі «W. v. UK» (1987)

41. Рішення у справі «Olsson v. Sweden» (1988)

42. Рішення у справі «Dudgeon v. the United King­dom» (1981)

43. Там само.

44. Рішення у справах «Rees v. the United King­dom» (1986) і «Cossey v. the United Kingdom» (1990)

45. Рішення у справі «Laskey, Jaggard and Brown v. the United Kingdom» (1997)

46. Рішення у справі «Klass and Others v. Ger­many» (1978)

47. Звіт Європейської Комісії з прав людини, справа «Fayed v. the United Kingdom» (1993)

48. Рішення Європейської Комісії з прав людини 16810/90 (1992 р.)

49. Звіт Європейської Комісії з прав людини, справа «Friedl v. Austria» (1994). Пізніше справа була закрита (сторони уклали угоду)

50. Рішення у справі «Gaskin v. the United Kingdom» (1989)

51. Справа «Odievre v. France» (2003 р.), рішення 42326/98

52. Рішення Європейської Комісії з прав людини 8022/77 (1981 р.)

53. Рішення у справі «Murray v. the United King­dom» (1994)

54. Звіт Європейської Комісії з прав людини, справа «Friedl v. Austria» (1994). Пізніше справа була закрита (сторони уклали угоду)

55. Справа «Perry v. the UK» (2003)

56. Справа «Craxi v. Italy» (2003)

57. Справа «Peck v. the UK» (2003)

58. Рішення Європейської Комісії з прав людини 14461/88 (1991 р.)

59. Рішення Європейської Комісії з прав людини 7940/77 (1978 р.)

60. Рішення Європейської Комісії з прав людини 20524/92 (1993 р.)

61. Рішення Європейської Комісії з прав людини 24744/94 (1995 р.)

62. Рішення Європейської Комісії з прав людини 10473/83 (1985 р.)

63. Рішення у справі «Z v. Finland» (1997)

64. Рішення Європейської Комісії з прав людини 19404/92 (1992 р.)

65. Рішення у справі «Kruslin v. France» (1990)

66. Рішення у справі «Dudgeon v. the United Kingdom» (1981)

67. Рішення у справі «Norris v. Ireland» (1988)

68. Рішення у справі «Modinos v. Cyprus» (1993)

69. Рішення Європейської Комісії з прав людини 11680/85 (1988 р.)

70. Рішення Європейської Комісії з прав людини 12545/86 (1988 р.)

71. Справа «Christine Goodwin v. the UK» (2002)

72. Рішення Європейської Комісії з прав людини 8518/79 (1980 р.)

73. Справа «Klaas v. Germany» (1993)

74. Рішення Європейської Комісії з прав людини 21132/93 (1994 р.)

75. Рішення Європейської Комісії з прав людини 8278/78 (1978 р.)

76. Рішення Європейської Комісії з прав людини 7154/75 (1978 р.)

77. Рішення Європейської Комісії з прав людини 8278/78 (1979 р.)

78. Рішення Європейської Комісії з прав людини 10435/83 (1984 р.)

79. Рішення Суду 27715/95 і 30209/96 (2001 р.)

80. Рішення у справах «Marckx v. Belgium» (1979), «Airey v. Ireland» (1979 і «X and Y v. the Netherlands» (1985).

81. Рішення у справі «X and Y v. the Netherlands» (1985)

82. Рішення у справі «Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom» (1985)

83. Рішення у справі «Botta v. Italy» (1998)

84. Рішення у справі «Rees v. the United Kingdom» (1986)

85. Рішення у справі «X and Y v. the Netherlands» (1985)

86. Рішення у справі «B. v. France» (1992)

87. Рішення у справі «Gaskin v. the United Kingdom» (1989)

88. Рішення у справі «Guerra v. Italy» (1998)

89. Справа «McGinley and Egan v. the United Kingdom» (1998)

90. Рішення у справі «McGinley and Egan v. the United Kingdom» (1998)

91. Справа «Osman v. the United Kingdom» (1998)

92. Справа «Kyrtatos v. Greece» (2003)

93. Справа «Hatton and Others v. the UK» (2003)

94. Справа «Christine Goodwin v. the UK» (2002)

95. Рішення у справі «Rees v. the United Kingdom» (1986)

96. Рішення у справі «Cossey v. the United King­dom» (1990)

97. Рішення у справі «Sheffield and Horsham v. the United Kingdom» (1998)

98. Справа «Craxi v. Italy» (2003)

99. Справа «Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the UK»

100. Справа «Odievre v. France» (2003)


 Поділитися