MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Огляд публікацій української преси (10 - 30 серпня 2004 р)

21.09.2004   

Вибори

Міліція перейнялася виборами

Мар’яна П’єцух

Останніми днями на об’їзних трасах Львова можна побачити посилені патрулі правоохоронців. За цей час містом уже поширилися чутки, що таким чином міліція контролює ввезення до Львова агітаційної продукції кандидатів у президенти, аби блокувати газети та агітки опозиційних кандидатів. Однак учора на брифінгу заступник начальника обласного УМВСУ Ярослав Скиба пояснив посилення патруля збільшенням упродовж останніх двох тижнів фактів крадіжок автотранспорту, котрий належить іноземним громадянам.

Також Ярослав Скиба намагався пояснити, чому до районних штабів "Нашої України" та СПУ надійшли лиcти з райвідділків з проханням надати контактні дані як штабів, так і домашні адреси та мобільні телефони їхніх працівників. "Ці звернення не до кінця викладені справедливо. Ці всі питання щодо адрес і телефонів працівників штабів взагалі відпадають. По цих питаннях ми взагалі не зверталися, ніде такого немає", — не зовсім зрозуміло пояснював полковник пан Скиба. З одного боку, він намагався спростувати, що таку інформацію вони просили у виборчих штабів, з іншого боку, підтвердив: з подібними проханнями окремі райвідділки дійсно зверталися.

Пояснюючи появу таких листів, Ярослав Скиба сказав, що це роблять лише з метою налагодити співпрацю із штабами для забезпечення їхньої безпеки. Він навів низку прикладів, коли було здійснено напади на штаби та їхніх працівників і визнав, що не завжди міліція спрацьовувала оперативно. Тому зараз правоохоронці, за офіційною версією, намагаються провести профілактичні роботи. На запитання "Поступу", у який спосіб і за чиї гроші правоохоронці забезпечуватимуть безпеку штабів, заступник начальника обласного УМВСУ сказав, що в кожному випадку потрібно окремо домовлятися зі штабами, враховуючи їхню фінансову спроможність. "Десь може вистачити лише посиленого автопатруля, а десь потрібно забезпечити цілодобову охорону", — додав він.

(“Поступ”, м. Львів, 7 серпня 2004 р.)

 

Україна напередодні виборів президента: соціально-економічна ситуація

Сергій Макєєв – доктор соціології, мешкає в Києві

.31 жовтня громадяни України вирішуватимуть: чи підтримати тих, хто обіцяє продовжити сформовану при президентові Л. Кучмі економічну й соціальну політику, чи здійснити зміну політичної команди, до чого закликають доволі впливові в країні політичні сили й фігури – КПУ, СПУ, блок “Наша Україна” та їхні лідери. Ті, хто наполягає на усуненні нинішньої владної еліти, сподіваються, що зі зміною політичної команди відбудеться певна корекція пріоритетів у зовнішній і внутрішній політиці, що позитивно вплине на добробут громадян, а також зміняться на більш радикальні засоби й прийоми управління країною в цілому. Ті, хто закликає не робити різких рухів й забезпечити виборами наступність влади й відповідної політики, на перший план висувають успіхи української економіки як наслідок власних менеджерських здібностей. Разом із тим, українським виборцям доведеться ухвалити рішення тоді, коли соціально-економічна ситуація в державі залишається двозначною, а особисті перспективи громадян із якоїсь незрозумілої для більшості з них причини стають усе менш співвідносними та пов’язаними з ритмами розвитку економіки.

Політична риторика тих, хто нині керує Україною й хоч-не-хоч замкнені в передвиборній ситуації, будується за досить простою схемою: якщо мати на увазі економіку, то проблеми, звичайно ж, існують, але успіхи не просто вражаючі, вони – небачені. Право першим повідомляти про успіхи та проблеми в господарських справах України належить президентові. Останнім часом Л. Кучма неодноразово публічно заявляв, що таких темпів приросту валового національного продукту (9,5%) не знає жодна з держав не лише колишнього Радянського Союзу, а й Європейського. Відповідна теза ввійшла й у його щорічне Послання до Верховної Ради про внутрішнє становище і зовнішню політику України в 2004 році. Перша особа держави переконує виборців, що ми не гірші за інших. Щось схоже на психотерапію на найвищому державному рівні за допомогою самозвеличення власних досягнень. Чиновники нижчого рангу змагаються у винесенні настільки ж гідних оцінок. 4 серпня на “Громадському радіо” голова Фонду державного майна М. Чечетов назвав цифри зростання економіки “фантастичними”. Через декілька днів, відкриваючи реконструйовану Міністерством транспорту школу, міністр Г. Кірпа сказав, що у Європі немає нічого схожого. Цю ж тему підхоплюють на місцях і доброзичливо налаштовані до влади медіа.

Однак “українське економічне диво” – доволі специфічне явище, якого практично не обговорюють в офіційних засобах масової інформації. Ось лише один приклад. Так, в Україні валовий національний продукт на душу населення становить приблизно 1000 дол. США і є втричі нижчим, аніж у Росії. Якби різниця в темпах зростання економіки цих двох держав дорівнювала 10% (насправді вона майже вдвічі менша), то Україні б потрібно було 30 років, аби за розмірами виробництва національного продукту на душу населення наздогнати свою сусідку. За такої ситуації про Європу взагалі краще б помовчати. Але як бачимо – не мовчиться. У 2004 році закладений у бюджет споживчий кошик – 276 грн., тоді як офіційний прожитковий мінімум встановлено в розмірі 362 грн. за середньомісячної заробітної плати дещо більше 600 грн. Правда, на офіційно встановлений і нічим не обґрунтований прожитковий мінімум в Україні можна купити лише продукти харчування, а середня заробітна плата трохи розширює продуктовий кошик за рахунок товарів щоденного споживання (миючі засоби, засоби особистої гігієни тощо). Все це, до речі, й дає підставу П. Симоненкові у своїй передвиборній програмі говорити про масове зубожіння населення.

Водночас, якщо орієнтуватися лише на офіційну статистику рівня життя, то нізащо не зрозуміти самому та не пояснити іноземцеві, чому люди масово не виглядають виснаженими й доволі пристойно вдягнені (особливо у великих містах). Чому відкривають нові магазини побутової техніки, яку масово розкуповують. Чому на вулицях великих міст так багато автомашин останніх моделей. Або ж інший приклад. Нині в Україні є понад 8 мільйонів користувачів стільникового зв’язку, що становить майже чверть населення, старшого за 18 років (або ж майже половину сімей). Варто також нагадати, що послуги мобільного зв’язку в Україні чи не найдорожчі у Європі (минулого місяця користувачі в Італії, де ці послуги на третину дешевші, ніж у нас, на добу вимкнули свої “мобільники” на знак протесту проти занадто високої ціни). Іншими словами, існує помітна розбіжність реального рівня життя більшої частини населення й офіційно зафіксованих доходів, що їх ураховують відповідні органи.

Невідповідність цифр державної статистики пояснюється, насамперед, наявністю значної за обсягом “тіньової економіки”, а також інтенсивним перерозподілом доходів між різними прошарками населення. У цьогорічному Посланні до Верховної Ради президент Л. Кучма оцінює частку “невраховуваної” економіки в 35%. І це при тому, що впродовж останніх двох років йшлося про 50% економіки, яка перебуває в “тіні”. Для громадян наявність “тіньової економіки” означає, що існує принаймні п’ять ринків зайнятості, на яких вони можуть обмінювати свою працю на винагороду – по суті, п’ять механізмів перерозподілу доходів від заможних і надзаможних до бідніших.

По-перше, суто офіційний ринок зайнятості, де доходи працівників жорстко враховано та внесено у звітність. Тут – здебільшого зайняті на державних підприємствах, а також у галузях, які цілком дотуються з бюджету країни. Конкурентне середовище так і не створено, зате держава азартно вправляється в роздаванні пільг і привілеїв окремим виробникам певних видів товарів. Водночас тут дуже легко “турбуватися” про найманих робітників, незначно підвищуючи заробітну плату. Уряд уже оголосив, що чергове підвищення відбудеться у вересні, напередодні президентських виборів. Однозначно – це його резерв у мобілізації цілковито залежних від держави працівників, тобто виборців.

По-друге, офіційний ринок зайнятості, доповнений тіньовим. Безліч підприємств і організацій (як державних, так і переважно таких, що перебувають у колективній або приватній власності) становлять такий двоїстий ринок зайнятості. Частину винагороди працівники отримують офіційно, а частину – в “конвертах”, яка й не входить у фінансову звітність. Окрім того, доходи працівників формують і добровільні пожертви з рук у руки за виконані послуги (особливо це поширено в системах охорони здоров’я й освіти).

По-третє, суто тіньовий ринок зайнятості, де товари або послуги виробляють на нелегальних, ніде не зареєстрованих підприємствах. Найтиповіший приклад – виробництво алкоголю. Проте не менш масовим є нелегальне виробництво аудіовізуальної продукції.

По-четверте, неофіційний ринок зайнятості, де роботодавець і виконавець виступають як приватні агенти прямих обмінів послуг (праці) на винагороду (будівництво приватних будинків, ремонт побутової техніки тощо). Це, звичайно ж, ринок індивідуальних угод і наймогутніший механізм перерозподілу високих доходів частини населення.

По-п’яте, нарешті, закордонний ринок зайнятості (країни Східної та Південної Європи), на якому за обережними й обґрунтованими оцінками перебуває 1-1,5 мільйона українців. Правда, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Н. Карпачова говорить про явно завищену цифру 7 мільйонів осіб, які заробляють на прожиття праведною чи іншою працею за межами національних ринків зайнятості. Однак ці цифри дійсно “фантастичні” й не заслуговують на довіру.

Відтак певна частина зайнятих справді замкнута на офіційному ринку, явно дискримінованому в плані матеріальної та символічної винагороди. До того ж “замкнута” не адміністративно, а отриманою безперспективною професією, неякісною освітою, неготовністю перекваліфікуватися тощо. Частина облюбувала неофіційний ринок зайнятості чи закордонний. Але більшість, здається, присутня відразу на декількох ринках або ж вільно переміщується між ними, а отже, бере участь у різних, якщо не протилежних, системах винагороди.

Влада не в змозі покінчити з “тіньовою економікою” не лише тому, що не здатна чи не хоче цього зробити. Ліквідувати її – означає ліквідувати базу матеріального існування мільйонів людей, збурити додаткову хвилю відрази до такої влади. із іншого боку, виборці пристосувалися до цього ненормального стану здобування засобів для життя. Значна частина з них десять разів подумає, чи варто міняти “політичну команду”.

Отже, якщо мати на увазі лише економіку, в жовтні вибір конвертується в таку дилему: “Ми бажаємо жити чесно й дихати вільно чи, навпаки, пересуватися в сутінках “сірої економіки” та прислуховуватися, чи не мають наміру відібрати в нас здобуте”. Це й означатиме – обрати владу по собі.

Текст підготували в рамках проекту “Прозора політика” Інституту політики в Києві

(“Львівська газета”, 17 серпня 2004 р.)

 

Церковная агитация. Церковь должна отказаться от политической деятельности в плане борьбы между кандидатами, блоками, партиями

Леонид Мачулин, для «Пятницы»

Михаил Камчатный, председатель комитета избирателей Украины в Харькове, рассказал о фактах нарушения Закона Украины «О свободе совести и вероисповедании». На прошлых выборах в комитет пришел верующий и принес листовку, которую ему дали священнослужители в одном из харьковских храмов. На ней надпись «Єдиный Бог, єдина родина, єдина Україна» и автограф архиепископа Никодима. Камчатный с членами комитета проверили несколько православных храмов и обнаружили в них пачки листовок на столах, которые мог любой человек подходить и брать.

Да и с экранов телевизоров, как мы все помним, в 1999 году открыто выступали те или иные церковнослужители с призывом поддержать того или иного кандидата. Может ли ситуация повториться? М. Камчатный ответил: «Не думаю, что в 2004 году что-то изменится, потому что власть активно использует церковь как один из эффективных инструментов идеологической работы. Просто это не будет так явно, открыто».

Начальник отдела областного управления по делам религии Виктор Левчук на вопрос, почему митрополит Никодим агитировал прихожан отдавать голоса «ЗаЕДУ», ответил, что тот выступал как гражданское (частное) лицо, а не как священнослужитель. Относительно того, что митрополит Никодим был одет в одежду священника, — так это его традиционная рабочая одежда. Вместе с тем, Виктор Левчук согласился, что закон о «Свободе совести» несовершенен, так как не предусматривает наказания за ведение агитации в стенах храма.

В тоже время, проведение публичных агитаций, финансирование, выдвижение кандидата — это конкретные юридические действия, которые являются нарушением.

Закон «О свободе совести и вероисповедании» и, в частности, его пятая статья, определяет, что религиозные организации не принимают участие в деятельности политических партий, не предоставляют политическим партиям финансовой поддержки, не выдвигают кандидатов в органы государственной власти и не ведут агитацию или финансирование предвыборной кампании кандидатов в эти органы. Но священнослужители и верующие имеют право на участие в политической жизни наравне с всеми гражданами. Личная позиция священника или верующего не является нарушением закона и, в соответствии с законом, любой имеет право ее высказывать как среди духовенства, так и среди верующих. Как граждане Украины они имеют право голосовать. Поэтому действия митрополита Никодима законом не преследуются. Другая сторона вопроса — моральная: насколько его активная светская позиция соответствует духовному призванию священника служить одному Богу. Обеспечение прав каждого гражданина на веру, на общение с Богом — это одна сторона медали, здесь доверие к церкви составляет, по данным разных исследований, от 35 до 70%. Но как только церковь начинает проводить агитацию за того или другого кандидата, доверие к ней резко падает — до 5-7%.

 

Квартирный вопрос

Поскольку до сегодняшнего дня распределение национализированного церковного имущества еще не закончено, довольно большое количество храмов, учебных заведений, которые раньше принадлежали церкви, находятся в руках государства. Поэтому ряд священников еще и поэтому зависим от власти. С другой стороны, строительство новых церковных сооружений, получение в собственность муниципальных земель, разных материальных благ, — церковь зависит и в этом плане.

Глава Украинской Православной Церкви Киевского патриархата Филарет откровенно заявляет:

— Конечно, если Виктор Федорович Янукович будет поддерживать Киевский Патриархат, то верующие нашей церкви тоже поддержат его. А если он в своей программе скажет, что он будет поддерживать только Московский Патриархат, то, конечно, каждый верующий, каждый священник будет голосовать за того, кто поддержит его церковь.

Виктор Андреевич Ющенко склонен к поддержке не только Киевского Патриархата, но и автокефальной церкви, и украинской греко-католической церкви, то есть тех церквей, которые стоят на позиции украинской государственности. И потому я думаю, что не только наша церковь, но и другие церкви будут исходить как раз из этого факта.

Вместе с тем, — заключает Филарет, — мы не исключаем, что если Янукович в своей программе будет говорить о поддержке Киевского Патриархата, о построении в Украине единой поместной православной церкви, не просто единой, а поместной (т.е. независимой) церкви, то, конечно, верующие и его будут поддерживать...

Такой вот торг: ты мне, я — тебе. И это при том, что наблюдается тенденция к разрастанию Киевского Патриархата: за последние 9 лет он численно вырос вдвое. Епархий было 16, теперь 29 только в Украине, было 4 учебных заведения, сейчас — 10. Выросло количество монастырей и духовенства. При известной позиции Филарета этот рост вызывает сомнение в его богоугодности, но это не мешает ему заявлять: «Украинская Православная Церковь Московского Патриархата находится в позиции обороны». Можно было бы принять такое заявление как проявление «державницьких» интересов Филарета. Действительно, зачем «москалям» отдавать пожертвования украинских прихожан? Но, судя по всему, подобная позиция закреплена не только в отношении братьев по вере, но и в отношении других церквей. Украинская Православная Церковь Киевского Патриархата рассчитывает на приоритетную поддержку государства.

— Отделенность церкви от государства — говорит Филарет, — состоит в том, что церковь не вмешивается в государственную политику, а государство не вмешивается во внутреннюю жизнь церкви. Но и одна, и вторая, и государство, и церковь требуют взаимопомощи. Возьмем, например, церковь. Требует ли церковь помощи государства? Требует. Какой помощи? Например, мы хотим, чтобы в школах преподавалась христианская этика и религия. Значит, требует церковь помощи государства? Требует. Теперь возьмем строительство храмов. Надо, чтобы государство землю предоставило, помогло финансово построить храм, создать финансовую базу церкви. С другой стороны, и государство нуждается в помощи церкви. Для того чтобы государство было крепким, надо, чтобы его мораль, духовность были на высоком уровне, поддерживалась. А это может создать только церковь. Поэтому Леонид Данилович Кучма, выступая однажды во Дворце «Украина», говорил о том, что церковь нуждается в помощи государства, и государство требует помощи. И потому взаимоотношения нашей церкви и государства идеальные.

 

Удав и кролик

В известном всем мультфильме советских времен кролик смог избежать гипнотического обаяния удава. Украинский избиратель — вряд ли. Архиепископ Харьковский и Полтавский Украинской Автокефальной Церкви владыка Игорь Исиченко убежден: когда церковь включается в борьбу между кланами, партиями, политиками, добра от этого ждать не приходится. На предыдущих выборах, отметил он, церковь была активно задействована, и привел пример, когда в предвыборный период окна и витрины магазинов Харькова были увешаны плакатами за подписью известной в городе высокопоставленной церковной особы. И добавил:

— Я не думаю, что эти листовки имели должный эффект. В Галичине, например, в прошлые парламентские выборы каждый священник епархии получил от одной весьма известной партии по 200 американских долларов для проведения соответствующей агитации. Однако результаты выборов показали противоположный результат. Люди самостоятельно способны сделать свой выбор. Церковь может только подсказать им, помочь избежать ошибки. За влияние на нас постоянно идет борьба между политическими силами, это — правда. Но призвание церкви — быть свободной...

Что касается перипетий возможного выбора президента с аморальным прошлым, то владыка Игорь ответил примером из Библии: «Кто из вас без греха, тот пусть бросит в меня камень...»

Юрий Алексеевич Куц, завкафедрой местного самоуправления Академии госуправления при Президенте Украины, человек светский, поэтому был более конкретен:

— Я думаю, политики будут пытаться активно использовать церковь как место для агитации. Кроме всего прочего, у нас много партий, активно использующих христианскую символику, как правило — в названиях. Например: христианская демократическая партия, украинская христианско-демократическая партия, христианско-демократический союз и так далее. На самом деле, они не являются партиями религиозными, и их руководители ни в какие высшие церковные органы не входят, а христианскую символику политики активно используют, чтобы заручиться поддержкой электората.

Ну, и, пожалуй, центральный вопрос этой публикации: а как же относятся сами верующие к возможности «консультации» со священником относительно того, за кого голосовать на выборах президента. Пенсионерка Марина Стефановна из Балаклейского района, зашла в один из центральных соборов, распродав выращенный ею урожай на ближайшем рынке. «Да вы что, — усмехнулась она, — к батюшке с таким вопросом грех идти. Не для этого он поставлен». К разговору присоединилась стоявшая рядом Клавдия Васильевна с Холодной горы: «Разве с нами советуются, кому быть президентом? Выборы эти все равно сделают так, как им надо», — добавила она, не уточнив при этом, кого имеет в виду. А про участие церкви в агитации «за» или «против» каких-то партий или конкретного кандидата в президенты, она сказала так: «Порядочный батюшка делать этого не станет. А если что-то и скажет скрытно, да кто ж его поймет?»

P.S. Может быть, к этому материалу напрашивается вывод, однако я не буду его делать. Мне почему-то кажется, что украинцы сделают правильный выбор — душой. Тем более, что тема «Церковь и выборы» активно обсуждается в обществе. Мне известны, как минимум, три радиостанции: «Новая Волна», «Громадське Радио» и «Радио Слобожанщины»

(“Пятница”, г. Харьков, №66, 8 июля 2004 г.)

 

СВОБОДА СОВІСТІ

Релігійність у дзеркалі соціології

Ольга Яценко, Київ

“Серед мешканців України 16,1% визнали себе невіруючими, 14,3% вагаються щодо свого віровизнання, 29% вважають себе позаконфесійними віруючими, а решта, близько 40%, назвалися віруючими та вказали конфесійну приналежність”.

Це частина результатів соціологічного дослідження, яке наприкінці минулого року провела “Українська соціологічна служба” на замовлення Патріархії Української Греко-Католицької Церкви. Вчора в Києві Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Кардинал Гузар спільно з керівником опитувальної мережі Соціологічної служби Національного інституту стратегічних досліджень Олегом Козловським коментували результати дослідження “Релігія та Церква в сучасній Україні”.

– В Україні вперше проводили дослідження конфесійної приналежності громадян нашої держави, – зазначив Олег Козловський, – яке з’ясовувало не лише рівень релігійності та конфесійну структуру України, але й ставлення віруючих різних конфесій і релігій один до одного. Опитали 3 тисячі респондентів у всіх регіонах країни – в селах, маленьких містах, обласних центрах відповідно до статі, віку й освіти.

Згідно з результатами, найбільш поширені конфесії серед віруючих України – Українська Православна Церква Московського Патріархату – 15,4%, Українська Православна Церква Київського Патріархату – 11,7%, та Українська Греко-Католицька Церква – 7,6%. Щодо активності віруючих, коли ті відвідують храм частіше, ніж раз на місяць, першість належить греко-католикам: 31,6%. Менш активними є вірні протестантських конфесій (баптисти, адвентисти, лютерани, Свідки Єгови) – 21,8%, вірні УПЦ МП – 21,1%, УПЦ КП – 19,1%.

Щодо релігійної толерантності, то, згідно з дослідженням, громадяни України найбільш нетерпимо ставляться до всіх протестантських церков і Свідків Єгови. При цьому більшість громадян (окрім вірних цих конфесій) сприймають їх як одне ціле (сектанти), а тому позитивно оцінюють їхню діяльність 6,5-8% громадян, а негативно – від 25% (адвентисти) до 34% (Свідки Єгови). Не надто толерують, згідно з дослідженням, в Україні й представників іудейської релігії (8% – позитивно, 19% – негативно) та мусульманства (13% позитивних оцінок і 15 – негативних).

А ось якими виявилися релігійні тенденції вірування в регіонах України. Так, найбільше віруючих проживають у восьми областях Західної України – 92%, (зокрема, Івано-Франківськ – 99,8%, Тернопіль – 99%), Центральна Україна – 72%, Східна Україна – 64,4%, Південна Україна та Крим – 45%, (зокрема, Херсон – 49,3%, Кіровоград – 50% ). У столиці України проживає 67,3% віруючих.

До речі, Блаженніший Любомир наголосив, що після зустрічі членів Постійного Синоду УГКЦ зі Святішим Отцем, яка відбулася 4 червня, щодо визнання Патріархату УГКЦ Святішим Престолом у нього залишилося позитивне враження. “Нам здалося, що Святіший Отець бажає це зробити і зробить, не чекаючи на когось іншого”, – зауважив Блаженніший Любомир. Також, на думку Глави УГКЦ, ухвалення рішення не залежить від Росії, хоча він свідомий того, що в ієрархії Російської Православної Церкви є люди, які цього не бажають. Але їхнє бажання – це не вирішальний елемент. Найближчим часом УГКЦ має намір звернутися до всіх православних церков світу, які активно виступили проти визнання Патріархату УГКЦ Ватиканом, і пояснити їм ситуацію. “Мене дивує їхня реакція, – каже Блаженніший. – Ми не ображаємось, але звернемося до них і пояснимо, чому цього прагнемо”. Також Блаженніший зізнався, що у зв’язку із цим зверненням планує зустрітися з Митрополитом Київським і всієї України УПЦ МП Володимиром.

(“Львівська газета”, 15 червня 2004 р.)

 

В Чернівецькій області офіційно діють 1034 релігійні організації

А ще близько 100 релігійних організацій не зареєструвалися. Щороку кількість релігійних організацій в регіоні зростає на 3-4 відсотки. Наразі найбільшу кількість парафій в області мають Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська Православна Церква Київського Патріархату та Українська Греко-Католицька Церква.

(“Молодий буковинець”, м. Чернівці, №72, 3 липня 2004 р.)

 

На Закарпатті діє понад 550 релігійних громад різних конфесій

Це, уявіть собі, спільноти, що об’єднують краян угорської, румунської, словацької, німецької, єврейської та інших національностей. У закордонних духовних навчальних закладах до пастирського служіння готується понад 100 закарпатців.

Отож і не дивно, що релігійні організації підтримують тісні контакти з доброчинними організаціями "Допомога Сходу" - з Австрії, "Данська допомога Сходу" - з Данії, "Доркас Ейд Інтернешнл", "Допомога для Східної Європи" – з Нідерландів, місіями "Табеа", "Стефанус" та доброчинними організаціями "Німецька гуманітарна допомога", "Йоганітер" - з Німеччини, "Світло на Сході" - зі Швейцарії, благодійними фондами "Едьмаширт", "Св. Лазаря", "Східно-Європейська місія" з Угорщини тощо.

Уже кілька років поспіль за гуманітарними програмами працює значна частина релігійних організацій та благодійних фондів Закарпатської Реформатської церкви, Мукачівської дієцезії Римо-Католицької церкви, місіонерські товариства церков ЄХБ, ХВЄП, благодійні організації інших конфесій, які активно розвивають системні форми соціальної роботи, створюють стаціонарні благодійні структури. І все це заради дороги до Ближнього.

При церковних організаціях у 29 їдальнях безкоштовно харчується майже 3 тис. осіб. У населених пунктах щороку організовуються літні табори для дітей з малозабезпечених сімей, де оздоровлюється понад 9 тис. дітей. Створено й діють 15 будинків-притулків та дитячих садків для дітей-сиріт.

Зокрема, хочеться згадати про будинок милосердя Реформатської церкви "Добрий самаритянин" у с. Велика Добронь Ужгородського району, де, вдячні добрим тьотям і дядям, живуть і виховуються 65 дітей-інвалідів. Будинок функціонує за рахунок виробництва власної продукції та гуманітарної допомоги. Сьогодні у його підсобному господарстві - понад 100 голів худоби, 250 - птиці, на 49 гектарах землі трудівники Карпат вирощують понад 100 тонн сільськогосподарської продукції. "Добрий самаритянин" настільки став на ноги, що навіть матеріально підтримує Вільшанський та Мукачівський дитячі будинки-інтернати, вряди-годи допомагає пацієнтам у обласній психіатричній лікарні, надсилає подарунки дитячим садкам, ліцеям тощо.

Про ці та інші ініціативи кожен може прочитати на щойно зорганізованому сайті www.charity3.narod.ru , де православні разом із католиками та протестантами подають руку благочинної співпраці Христа ради.

("Молодь України", 2004.03.08)

 

Соціально-економічні права

У першому півріччі 2004 року кількість хворих на туберкульоз в Україні перевищила 80 осіб на 100 тисяч населення

За результатами перевірок, повідомила прес-служба Міністерства охорони здоров’я, від 18 до 42 відсотків хворих переривають курс лікування на стаціонарному чи амбулаторному етапах. Вкрай низькою залишається ефективність лікування рецидивних та хронічних форм туберкульозу, високою залишається смертність. Найвищий рівень смертності від туберкульозу відзначається у Волинській області - 26,5 випадків на 100 тисяч населення. В усіх регіональних протитуберкульозних закладах середня вартість харчування одного хворого на день значно нижча норми і в низці областей становить 1,5-3 гривні. Найгірше фінансуються відповідні програми у Криму, Дніпропетровській, Івано-Франківській та Одеській областях.

(“Молодий буковинець”, м. Чернівці, №88, 10 серпня 2004 р.)

 

ВИЧ-инфекция настигла каждого сотого украинца

Евгения Цинклер, "Объектив-Но"

За последние пару лет количество ВИЧ-инфицированных беременных увеличилось как минимум в полтора раза. Ничего удивительного, говорят врачи — наоборот, было бы странно, если б общий рост количества инфицированных никак не сказывался на будущих матерях.

С начала этого года в Харьковской области умерло от СПИДа восемь человек, сорок — появились на свет от ВИЧ-инфицированных матерей. Это уже почти показатель всего прошлого года: тогда было рождено 46 таких малышей. Все они априори зачисляются в ряды ВИЧ-инфицированных — по меньшей мере, на первые восемнадцать месяцев жизни. Очень может быть, что по истечении этого срока в детском организме не обнаружатся антитела, и страшный диагноз будет снят. Если лечение было начато еще во время беременности, риск рождения инфицированного ребенка сводится до 3-5%, утверждает заместитель главного санитарного врача Харькова Людмила Еськова. За первые шесть месяцев этого года здоровыми были признаны 19 маленьких харьковчан, рожденных ВИЧ-инфицированными матерями.

— Беременные женщины должны становиться на учет в женской консультации как можно раньше, — предупреждает Л.Еськова. — Если ВИЧ-инфекция будет вовремя выявлена, она уже будет не так грозна для будущего ребенка. А если город будет в достаточном количестве обеспечен антиретровирусными препаратами, то нам уже будет не так страшно, и даже инфицированная женщина сможет иметь совершенно здорового малыша.

Простому украинцу бороться с ВИЧ-инфекцией не по карману: курс лечения (а на самом деле — оттягивания болезни) обходится в среднем в 10-12 тысяч долларов. Государство такие расходы тоже не потянет — в прошлом году за счет бюджета удалось пролечить лишь 58 человек. Это при том, что общее количество ВИЧ-инфицированных украинцев, по официальным данным, превышает 67 тысяч человек, а по оценке Всемирной организации здравоохранения, составляет около 450 человек. Другими словами, инфекция настигла каждого сотого украинца.

По словам заведующей эпидемиологическим отделом Харьковской городской СЭС Людмилы Клещар, то немногое, чем сейчас располагают украинские медики, — это лекарства, закупленные на средства займа Всемирного банка, данного специально для лечения ВИЧ-инфекции, туберкулеза и малярии. Серьезным подспорьем станет сумма в 16 млн. долларов, выделенная Украине Глобальным фондом борьбы со СПИДом на 2004-2005 годы. Предполагается, что к концу текущего года за деньги Фонда курс антиретровирусной терапии пройдут четыре тысячи украинцев. Правда, Харьков этих долларов может не увидеть — в первую очередь помощь отправится в регионы, где ситуация особенно остра. Это Крым, Одесская, Николаевская, Донецкая и Днепропетровская области. На их фоне мы выглядим очень даже ничего.

Медики отмечают, что в последнее время все больше получает распространение половой путь передачи ВИЧ-инфекции, хотя основным ее разносчиком по-прежнему является инъекционная наркомания.

СПРАВКА:

По состоянию на 1 июля 2004 г. в Харьковской области зарегистрировано 1053 ВИЧ-инфицированных человека, в Харькове — 284 (из них 28 человек взяты на учет в этом году). 16 жителей Харьковской области и 9 жителей Харькова больны СПИДом (из них 3 человека заболели в этом году). Всего с 1987 года в области зарегистрировано 1811 ВИЧ-инфицированных, 52 человека уже умерли. Около 70% инфицированных — это люди в возрасте от 20 до 40 лет.

(«Объектив-Но», г. Харьков, №31, 5 августа 2004 г.)

 

 

Права дітей

За развращение трех подростков Валерий Иванов — основатель центра реабилитации подростков «Наш дом», фактически, приюта для мальчиков — получил семь лет лишения свободы

Инна Москвина, Медиа-группа "Объектив"

Как известно, чем больше краж совершаешь, тем больше срок дают. В деле же о развращении несовершеннолетних с одним мальчиком вступил в половую связь или с десятью — наказание от этого не увеличивается. Так объясняют следователи.

Наш дом?

Валерий Иванов приехал в Харьков в 1995 году. Родом из Новосибирска. Женат, имеет дочь. О том, что он гомосексуалист, узнал в шестнадцать лет — так говорится в приговоре суда.

В 1997 создал в поселке Южный приют «Наш дом», где жили дети-сироты и дети из неблагополучных или малообеспеченных семей.

Деньги давали спонсоры. Хватало и на одежду для ребят, и на питание, и на учебу. Например, за обучение одного из приютовцев в вузе Валерий Иванов платил 3900 гривень в год.

Воспитанники работали в огороде, ухаживали за домашними животными. Никто из местных жителей на них не жаловался. Говорили, что некоторые матери не могут найти общий язык с детьми так, как Валерий Иванов.

В Харькове, в одном из домов на Холодной Горе, основатель приюта снимал двухкомнатную квартиру под офис. В одной комнате размещался непосредственно офис, другая была жилая.

В квартиру из поселка регулярно приезжал кто-то из воспитанников на так называемое дежурство. Дежурный должен был убирать, готовить еду. Потом можно было поработать или поиграть на компьютере, помыться в ванной.

Обычно дежурный оставался в городской квартире-офисе ночевать. Вечером — согласно показаниям потерпевших и свидетелей — приходил Валерий Иванов, приносил бутылку водки, заставлял мальчиков пить алкоголь, а потом вступал с ними в половую связь.

Как тайное стало явным

В сентябре 2003 года к правоохранителям обратилась мама С. — одного из воспитанников «Нашего дома». Сын рассказал о том, что руководитель приюта Валерий Иванов его изнасиловал. Не прошло и года, как суд вынес приговор. С 2001 по 2003 год Валерий Иванов несколько раз принуждал к сексу троих подростков, двоим из которых было по 15 лет, одному — 13. Основатель «Нашего дома» проведет следующие семь лет за решеткой.

Семья одного из потерпевших — мама, с заявления которой и началось дело, — согласно приговору, должна получить компенсацию за причиненный моральный ущерб в сумме 15 тысяч гривень, хотя в исковом заявлении было указано 25 тысяч. Решением суда потерпевшие не довольны. И собираются его оспаривать.

Почему попал С. в приют при живой маме? По словам матери, в семье четверо детей. Живут в селе. Мальчика в местной школе невзлюбили, поэтому мама начала подыскивать ему другую школу. Депутат Кулиничевского поселкового совета помогла устроить сына в приют «Наш дом».

Жертвы

Мама С. уверена, что детей, с которыми Иванов вступал в половую связь или принуждал к этому, на самом деле больше.

Трое мальчиков, с которыми у Иванова были сексуальные отношения, долго боялись рассказывать об этом. Им было стыдно. Кроме того, ребята полностью материально зависели от Валерия Иванова. Сам Иванов говорит, что никого не принуждал силой вступать с ним в половую связь. Обвинение в физическом насилии в суде действительно доказать не удалось. Все остальные — да. В том числе и один случай, когда Иванов насильно заставил мальчика заниматься сексом.

Слухи

История Валерия Иванова за год, пока длились следствие и суд, успела обрасти слухами. Соседи по дому, где снимал офис основатель приюта, уверены, что Валерий Иванов изготавливал в квартире и продавал порнографию.

По неофициальной информации, в ходе расследования выявлены финансовые махинации в деятельности благотворительного фонда, организованного осужденным.

Говорят, Валерий Иванов собирался вывезти подростков за границу, чтобы там продать их внутренние органы.

Во время следствия Валерий Иванов пообещал в тюрьме покончить жизнь самоубийством.

После оглашения приговора

Поговорить ни с Валерием Ивановым, ни с его адвокатом не удалось. Защитник на оглашение приговора не пришел — имеет право, сообщили в суде. Сам Иванов говорить не мог. После того как судья огласил приговор, ему стало плохо. По информации врачей Скорой помощи, у Иванова — острый инфаркт.

Следующие семь лет Иванов проведет за решеткой. Он болен туберкулезом. Значит, отбывать наказание, скорее всего, будет в 17-ой колонии в Балаклейском районе — единственной колонии для больных туберкулезом в Украине. Считается, что там лучше кормят. И не заставляют работать. А совсем уж безнадежных — освобождают досрочно и отправляют умирать на волю.

(«Объектив-Но», г. Харьков, № 31, 5 августа 2004 г.)

Харьковская область — одна из немногих, где преступность несовершеннолетних не растет и даже снижается. В то же время наши приюты по-прежнему не пустуют, в наших семьях не уменьшаются случаи семейного насилия, а наши дети уходят из домов, бродяжничают и попрошайничают точно так же, как в любой другой точке страны

Евгения Цинклер, "Объектив-Но"

 

Уходильщики, бегуны, драгоманы

Только шесть областей Украины могут похвастаться отсутствием роста подростковой преступности, и Харьковщина из них — крупнейшая. Результаты первого полугодия говорят о снижении преступности несовершеннолетних на 8,5%. Такая тенденция радует правоохранителей и соцработников уже два года. Начальник областной криминальной милиции по делам несовершеннолетних Борис Радько видит причину в том, что с некоторых пор милиция стала обращать особенно пристальное внимание именно на предотвращение преступлений, совершаемых детьми. Так что рост количества «трудных» детей, состоящих на учете, и прочих, казалось бы, негативных показателей в конечном счете оборачивается во благо.

С начала этого года через райотделы области прошло 1677 детей. На учете в криминальной милиции по делам несовершеннолетних сейчас состоит 2103 человека, при этом за семь месяцев нынешнего года на учет было поставлено на 90% больше, чем за аналогичный период прошлого года. Основная масса — дети-бродяги. Их еще называют уходильщиками, бегунами, домовыми, драгоманами... Около половины из них оказались на улице потому, что не смогли справиться с какой-то сложной ситуацией, остальные — из-за непреодолимой тяги к бродяжничеству, просто потому, что не могут не уходить. Уже через несколько дней после того как их отправят в интернат или вернут в семьи, они снова будут в дороге. «Работать с ними — все равно что пытаться наполнить водой бездонную бочку, — сетует Борис Радько. — Среди «профессиональных бродяжек» немало таких, кто годами ходит по кругу «дом-улица-милиция». Неплохим выходом, по словам начальника областной службы по делам несовершеннолетних Федора Гриценко, может стать создание специальных отделений социальной реабилитации, где психологи будут работать со склонными к бродяжничеству детьми. Прецедент уже имеется — такое отделение функционирует в Одессе. В Харьковской области этот вопрос находится в подготовительной стадии.

— Со своими бродягами мы сможем справиться, но нам доставляют неприятности иногородние, — говорит Борис Радько.

В ряду главных поставщиков «бегунов» традиционно стоят Донецк, Луганск и Западная Украина. Харьковские путешественники все больше уходят в Белгород и оттуда — дальше в Россию. По милицейским данным, в прошлом году на территории нашей области побывало больше семисот бродяжек, между тем только 81 несовершеннолетний харьковчанин был замечен в других областях.

— Дети всегда уходили, уходят и будут уходить, — признают правоохранители. Вопрос в количестве уходов и их причинах. По данным на 1 июля этого года количество заявлений об уходах несовершеннолетних жителей Харьковской области из семей и интернатов составило 341. Почти все дети были найдены в течение двух суток. По словам Бориса Радько, на сегодня не удалось вернуть домой лишь восемь беглецов, о местонахождении двоих из них уже известно. Безнадежно пропавшими можно считать двух детей, которые числятся в розыске так давно, что даже если они живы, их будет не просто узнать.

Ювенальная юстиция: делай два

Несовершеннолетними совершается примерно каждое двадцатое преступление. В основном, это кражи и ограбления. Из изменений в портрете среднего харьковского преступника-малолетки можно отметить: увеличение числа девушек (их в этом году было 84) да еще то, что среди них появляется все больше учащихся. То ли преступник умнеет, то ли преподаватель плохо справляется со своими воспитательными обязанностями... Как бы то ни было, едва ли не треть малолетних преступников учатся или хотя бы числятся в школах.

Важный момент в тонком деле работы с детьми-преступниками — работа ювенальной юстиции. 1 сентября эксперименту по ее внедрению в Харьковской области исполнится год. Суть в том, что взрослым — взрослые суды, детям — детские.

— Для нас всех является очевидным, что ребенка должен лечить педиатр: он знает особенности физического состояния детского организма, — поддержала год назад это нововведение исполнительный директор Центра «Молодежь за демократию» Галина Овчарова. — Никому не придет в голову отправлять ребенка во взрослую поликлинику: там ему пропишут взрослые, а не детские лекарства. Так почему же несовершеннолетние предстают у нас перед взрослым судом, почему подход к рассмотрению взрослых и детских правонарушений одинаков?

Судей для взрослых у нас хватает, а вот ювенальный появился только в прошлом году. По словам Федора Гриценко, это был первый этап эксперимента — теперь, по меньшей мере, уголовные дела детей рассматриваются грамотно и оперативно. Второй этап — создание модельного варианта ювенального суда — должен завершиться в этом году. Таким образом, ювенальная юстиция в Харьковской области будет представлена не одним только судьей, но и адвокатом, и, возможно, специалистом — воспитателем, которому предстоит работать с ребенком, попавшим под суд.

Второго Иванова у нас не будет

Представители социальных служб, как им и полагается, видят корень зла, прежде всего, в семейной обстановке. По сведениям Федора Гриценко, больше 5 тысяч детей харьковской области стоят на учете как выходцы из неблагополучных семей. Когда обстановка в такой семье накаляется до предела, соцработники и правоохранители принимают жесткое решение о лишении родительских прав. В этом году суды области рассмотрели уже 102 таких дела, в шести случаях родителям удалось восстановить свои права (по мнению Федора Гриценко, это довольно оптимистичный показатель).

— Мы не предусматриваем, что все дети, у которых родители лишены прав, попадут в интернаты, — комментирует Ф.Гриценко. — Мы ищем родственников, которые могли бы оформить опеку, рассматриваем все возможные варианты создания ребенку комфортных условий. В интернаты у нас попадают только около 175 детей в год. Это небольшая цифра.

Кстати, интернатов (государственного содержания) в ближайшее время должно прибавиться: уже создаются новые приюты в Харькове и Великобурлуцком районе, центры социальной реабилитации — в Чугуеве, Купянске и Лозовой, комнаты временного пребывания — в Дергачах и Краснограде. По мнению Федора Гриценко, это позволит, во-первых, изрядно разгрузить переполненные харьковские интернаты, во-вторых, усилить контроль властей над деятельностью этих заведений. В том смысле, что случаи, подобные недавнему скандалу с создателем приюта Ивановым, развращавшим своих подопечных, впредь совершенно исключаются.

Преступления, совершенные подростками Харьковской области в 2004 году:

— убийства — 8

— разбойные нападения — 10

— тяжкие телесные повреждения — 6

— ограбления — 92

— кражи — 545

— хулиганство — 54

— угон автотранспорта 17

— преступления, связанные с незаконным оборотом наркотиков — 41

— вымогательство — 3

— мошенничество — 7

(«Объектив-Но», г. Харьков, № 32, 13 августа 2004 г.)

 

 

Права біженців

Щодо людей, які прагнуть отримати статус біженця в Україні, панує повна неосвіченість і якась просто анекдотична упередженість, наче в нашій країні так уже погано, що навіть біженцям не варто туди потрапляти

Галина Пагутяк – письменниця, мешкає у Львові

Нещодавно, після тривалого очікування, нам із колегами, які займаються організацією допомоги біженцям, дозволили відкрити на Львівщині невеличкий Притулок, і я радісно кинулася на пошуки приміщення, яке могли б орендувати. А водночас працювала над романом “Писар Західних Воріт Притулку”.

На відміну від мого романного Притулку, котрий дає абсолютний і безконечний захист і втілює підсвідоме бажання людини віднайти місце, яке б дало змогу відновити втрачені сили й загоїти рани, ми мали намір створити лише тимчасовий прихисток для найбільш незахищених шукачів притулку, які втікають від війни та політичних репресій і підпадають під визначення міжнародної Конвенції про статус біженця.

Не маючи досвіду пошуку орендованого житла, я почала зі Львова. Через два тижні виявилося, що цей шлях веде у сліпий завулок, і не лише з огляду на ціну. Більшість гуртожитків давно віддали свої приміщення під офіси і втратили первісне призначення. А наша місцева влада має стійкий імунітет проти прохачів і взагалі милосердя. Без великих грошей і зв’язків туди немає чого потикатись. Авторитету Верховного Комісара ООН у справах біженців вистачить хіба що на негайний прийом і чемну відмову.

Що ж, поїхали далі. Півроку пішло на те, щоб переконатись: у районних містечках теж немає місця для Притулку. Статті, що я їх надіслала на цю тему, навіть не публікували у районних газетах, хоча написані вони цілком зрозумілою мовою: якщо нам буде вигідно, буде вигідно й вам. Ми ж розуміємо, наскільки важлива у наш час взаємна вигода, а не якісь там ідеалістичні заклики до людяності. Представники місцевої влади зустрічали мене привітно, обіцяли подумати і просили неодмінно зателефонувати через кілька днів. Але на цьому все закінчувалось: або вільного приміщення у них не було, або їм не хотілось ускладнювати собі життя, або боялися негативної реакції місцевого населення, так званого електорату.

Мені багато на що відкрились очі. Не раз себе запитувала: чи не краще було б писати романи, а не займатися такими “соціологічними дослідженнями”? Що, власне, керує мною – утопічна віра в людське благородство чи професійна затятість? Після кожного провалу, деколи за крок до успіху, впадала в розпач, а потім вперто мовила собі: “Ні, я не відмовлюся від своїх намірів!”

Ми з колегами уявляли собі невеликий притулок нового типу: затишний, надійно захищений від посягань влади і ксенофобів, де людина бодай на короткий час, але перестала б відчувати себе парією чи підозрюваною в “тероризмі”, де їй не загрожували б голод і туберкульоз.

Влада не виявляла ксенофобії, а от дрібні чиновники й обивателі середнього віку казали: “Нам ще тут негрів не вистачало!” На що я відповідала: “Вони такі самі люди, як ви”. Щелепи на мить відвисали, очі каламутніли від напруження думки… Тільки старші люди, які самі пережили війну та репресії, співчутливо ставилися до наших намірів.

Так я пізнала здичавілу Україну, де основна інформація про війни в Чечні та Афганістані надходить із “патріотичних” російських фільмів і газеток на кшталт “Бульвару”. Через це не вдалося відкрити досі притулки для біженців у Києві та Харкові.

Для бомжів, алкоголіків, наркоманів – прошу дуже, адже на них поширюється християнське милосердя. Але чеченська мати з дітьми не викличе жодного співчуття, хоча римо-католицькі ченці в Дрогобичі сидять за одним столом із мусульманами і навіть дарують їм подарунки на їхні релігійні свята. Можливо, тому, що приїхали з більш цивілізованої країни, де нікого не шокує величезний притулок для біженців під самою Варшавою. Мої ж земляки, на жаль, за гроші продадуть честь, гідність, і покинуть на довгі роки малих дітей, якщо не назовсім. Якби при наших християнських храмах з’явилися невеличкі притулки для найбільш нужденних, чи не приймали б туди виключно власних парафіян?

Отже, припинивши пошуки поблизу Львова, я вирішила податися в рідні краї, де мене знають, де маю повно родичів і сталу підтримку земляків. Уся проблема, по суті, полягала в тому, що ми не маємо права придбати нерухомість, можемо лише орендувати приміщення. У моєму рідному селі, де немає газу, за хату, де була тільки одна піч, просили аж три тисячі доларів, хоча ціна їй щонайбільше п’ятсот. Бо для біженців. Оренда, яка обійшлася б місцевим у гривень двадцять щомісяця, тут теж коштувала сотню “зелених”. Зрештою, трапилася мені добра душа. Однак, коли родичі тієї жінки дізналися про її безкорисливість, один із них заявив, що збирається жити в хаті, яка десять років була порожньою. Пошуки тривають...

А уявіть, що після того, як знайдеться нарешті приміщення, скільки ще потрібно буде докласти зусиль, аби досягнути сприятливого морального клімату й взаємної толерантності, чи уникнути провокацій із боку місцевих п’яниць і злодіїв, яких тепер не бракує в наших галицьких селах! Не можна обгороджуватися колючим дротом – нехай мешканці Притулку пізнають звичаї та мову того народу, який приймає їх на своїй землі і якому теж цікаво буде розширити культурно-історичні межі…

Коли слабкий захищає слабшого, він черпає силу у власній відвазі. Суть харизматичної любові, однакової для всіх великих світових релігій, полягає у безкорисливості. Коли ми потрапляємо в біду, то хочемо, аби до нас ставилися саме так. Тому Притулок можна знайти всюди, або ніде.

(“Львівська газета”, 19 липня 2004 р.)

 

 

Міжконфесійні взаємини

У селі Атаки Хотинського району днями стався конфлікт на релігійному грунті: місцевий священик отець Микола (УПЦ) вивів своїх парафіян на боротьбу з громадою однієї з протестантських церков

Протестанти зібралися на подвір’ї приватного будинку і дивилися художній фільм «Страсті Христові». Сутичка, на щастя, не вийшла за межі словесної, але мала продовження. Православна сторона зібрала схід села, домагаючись заборони діяльності інших конфесій на її «канонічній території», а протестанти не мають наміру відмовлятися від своїх законних прав і релігійних обов’язків.

Начальник управління у справах релігій облдержадміністрації Василь Настас:

– Релігійна громада церкви «Нове життя», проти якої виступають парафіяни УПЦ в Атаках, діє в рамках закону. І якщо згаданий священик остерігається, що його вірні можуть перейти до іншої конфесії, то це свідчить тільки про «мінуси» в його роботі. Біда УПЦ в тому, що вони – як і ми всі – досі, так би мовити, бачили світ лише чорно-білим. А тепер побачили його кольоровим і кажемо: так не може бути! А так є.

(“Молодий буковинець”, м. Чернівці, №87, 7 серпня 2004 р.)

Громадянське суспільство

Щороку кількість представників національних меншин на Львівщині зменшується. Та, незважаючи на кількісні зменшення, активність національних громад навпаки зростає

Оксана Лабойко

Як повідомив "Поступу" начальник відділу у справах національностей та міґрації Львівської ОДА Юрій Гресько, частішають випадки масового виїзду людей на постійне місце проживання на історичну Батьківщину. Та незважаючи на кількісні зменшення, за словами пана Греська, активність національних громад навпаки зростає. Зокрема останнім часом значно активізували роботу білоруська, єврейська, грецька та литовська громади Львівщини.

Скажімо, невдовзі на Янівському кладовищі спільно з єврейською громадою буде встановлено меморіальний пам’ятник жертвам сталінських репресій. Загалом же найбільшу активність нацмени виявляють у культурній сфері. Зараз на Львівщині функціонує російський та польський самодіяльні театри, три хорові колективи (два польські та один білоруський), п’ять танцювальних колективів (два єврейські, російський, словацький, угорський, польський і білоруський) та п’ять музичних колективів (польський, російський, словацький та угорський). Періодичними є видання "Шофар" (товариства єврейської культури), "Русский вестник" (російської общини), "День за днем" (Конференції російських общин західних областей України), "Вєсткі з Бєларусі" (білоруська громада Львівської області).

Щороку в нашій області організовують фестивалі культур національних меншин, а представники нацменшин Львівщини відвідують всеукраїнські та міжнародні конкурси. Зокрема 5-8 серпня відбувся Всеукраїнський фестиваль національних меншин у Ізмаїлі, де Львівську область представляв грецький дитячий ансамбль. 24 серпня, у День незалежності, у Львові відбудеться виставка самодіяльних колективів, в якій, за словами Ігоря Горожанкіна, директора громадської організації "Етнос", візьме участь близько одинадцяти самодіяльних колективів Львівщини. Як повідомив пан Горожанкін, ця виставка стане своєрідною репетицією Всеукраїнського фестивалю національних культур, який пройде в жовтні в нашому місті. Фестиваль триватиме п’ять днів і завершиться великим гала-концертом найкращих колективів. У концертній програмі буде представлено доробки всіх національних громад області. Усі громади представлятимуть свою програму лише рідною мовою.

"Як це не сумно, але національні меншини, які проживають на Україні, виявляють значно більшу активність, аніж представники української діаспори за кордоном, — говорить пан Гресько. — І це, попри те, що на підтримку нацменшин України з Державного бюджету щороку виділяють лише 1 млн гривень. Для прикладу, в Польщі лише одній українській газеті "Наше слово" щороку з польського бюджету виділяють 500 тисяч злотих". Також скеровують гроші й з обласного бюджету.

 (“Поступ”, м. Львів, 11 серпня 2004 р.)

 

 

У недержавних організаціях

Хельсинки-75, Хельсинки-76, Хельсинки-90, Хельсинки...

Мария Коротаева, "Объектив-Но"

 «Особое политическое значение и моральная сила достигнутых на совещании договоренностей состоят в том, что они будут закреплены подписями высших руководителей государств-участников. Придать полную действенность этим договоренностям — это наша общая самая важная задача. Мы исходим из того, что все страны, представленные на совещании, будут воплощать в жизнь достигнутые договоренности. Что касается Советского Союза, то он будет действовать именно так».

Л. И. Брежнев. Из выступления на Совещании по безопасности

 и сотрудничеству в Европе 31.07.1975 г.,

Хельсинки, Финляндия

Когда в уже таком далеком 1975 году глава СССР произносил эти столь же красивые, сколь и лживые слова, он, разумеется, не подозревал, что подписание Заключительного Акта совещания будет иметь для его страны такие далеко идущие и для власти весьма неприятные последствия. Подписание Советским Союзом Хельсинкских договоренностей неожиданно для всех дало в руки советским диссидентам мощное оружие. Отныне они могли хотя бы пытаться легально влиять на партию и правительство. Советское руководство в том далеком году зашло небывало далеко в своей наивности: Заключительный Акт Хельсинкского совещания был опубликован в «Известиях» ровно 29 лет назад — 1 августа 1975 года.

А дальше наступили последствия. Начиная с 1976 года в СССР начинают возникать так называемые Хельсинкские группы — Московская, Украинская, Литовская, Грузинская и Армянская. И несмотря на то, что с началом хельсинкского движения правозащитников прессинг властей также небывало усилился, движение не умирало. На смену посаженным приходили новые члены хельсинкских групп. Во всяком случае, в Украине задавить хельсинкское движение до конца практически не удавалось.

Следует отметить, что хельсинкские группы — или, как они официально именовались, общественные группы содействия выполнению хельсинкских соглашений — как никогда ранее были ориентированы на сотрудничество с международным сообществом. Собственно, главной своей задачей они считали донесение до мировой общественности фактов нарушения Советским Союзом им же самим подписанных документов и соглашений. Таким образом, именно хельсинкское движение впервые в истории советского диссидентства вышло на широкую международную арену.

Новый этап хельсинкского движения в Украине начался с началом перестройки. Хотя Украинский Хельсинкский Союз был уже иным, чем та, первая, группа. Как справедливо отмечает известный харьковский правозащитник Евгений Захаров, «это была чисто политическая организация, которая ясно и недвусмысленно говорила о своей цели — создании независимого украинского государства». Именно по этой причине УХС не был принят в Международную Хельсинкскую Федерацию, объединяющую исключительно правозащитные, а не политические организации. В 1990-м году ветеран хельсинкского движения в Украине Оксана Мешко создала параллельную организацию, чисто правозащитного толка, Комитет Хельсинки-90 — именно для того, чтобы Украина не выпадала из международного хельсинкского контекста.

И наконец, летом нынешнего года официальную регистрацию получил Украинский Хельсинкский Союз по правам человека, основанная 15-ю правозащитными организациями ассоциация, призванная достойно представлять хельсинкское движение в Украине. Председателем правления новой организации стал Евгений Захаров. С ним я и говорила достаточно поздним жарким вечером в пустом уже помещении Харьковской правозащитной группы. Был он усталым, но на удивление разговорчивым — видно было, что рад. Все-таки удалось создать давно задуманную ассоциацию.

— Женя, как я понимаю, создание Украинского Хельсинкского Комитета состоялось именно сейчас просто потому, что окончилась бумажная волокита и организация была зарегистрирована. Это не связано с какими-либо внешними причинами вроде ужесточения ситуации с правами человека или чем-то таким?

— Да нет. Нужно сказать, что во всех постсоветских странах наиболее сильные, наиболее авторитетные правозащитные организации — это именно хельсинкские комитеты. К сожалению, Комитет Хельсинки-90 не стал тем ядром, которое бы цементировало, олице-творяло правозащитное движение, как это происходит в других странах. Я особенно остро ощутил отсутствие такой организации, когда мы отмечали 25-летие Украинской Хельсинкской Группы и многие говорили: «А где сейчас хельсинкская группа?» — «А вот нету»... И как-то так сложилось, что в Киеве нет по-настоящему сильной правозащитной организации. И тогда я подумал, что одной из задач национального правозащитного движения было бы создание более сильного хельсинкского комитета. Это — возможность создать структуру с международным статусом, которая будет больше влиять на события.

— И какова сейчас эта организация?

— Это — ассоциация уже существующих общественных организаций. Основная идея здесь — это создание и развитие организации через сотрудничество. Там и Устав так написан, нет такого, что кто-то хочет вступить, а ему можно отказать. Вступить можно только тогда, когда начинаешь работать в каком-то совместном проекте, где уже работают другие члены этой ассоциации, полгода поработал — имеешь право вступить. Если будут организации, которые способны работать вместе, успешно делать вместе какую-то конкретную работу, — будет вся эта ассоциация развиваться и становиться более сильной. Если же окажется, что у нас таких людей нет — значит, нет. Вот и все.

При этом идея совместных проектов состоит в том, что это проекты специализированные — каждый проект должен взять одно ключевое право или несколько взаимосвязанных ключевых прав и свобод и выполнять весь комплекс работ в этом направлении. И защиту жертв нарушений, и распространение информации, знаний, и воспитание в этой области, и анализ законодательства в контексте выполнения Украиной международных обязательств в области прав человека — в каждом случае именно данного права. Анализ практики — судебной и административной. Если это право политическое или гражданское, — анализ практики Европейского Суда по соответствующей статье и соответствие украинского законодательства этой практике.

— Как будет строиться работа Хельсинкского Союза?

— За последние два года мы уже подготовили почву для него. Вначале мы создали Совет украинских правозащитных организаций — некое объединение тех же самых организаций без статуса юридического лица, такое неформальное объединение с офисом в Киеве, с аппаратом, который там работает. Все это организовывалось и строилось более года, и молодые люди (я старался подбирать именно молодых людей) хорошо себя зарекомендовали. Теперь это офис и аппарат новой ассоциации во главе с исполнительным директором. А вошедшие организации занимаются своей работой, но все они тоже выполняют общие проекты. Мы избрали правление, председателем которого стал я, и наблюдательный совет из семи известных старых украинских правозащитников, многие из которых — участники хельсинкского движения.

— Кто вошел в состав наблюдательного совета?

— Евгений Сверстюк, Зиновий Антонюк, Василий Лисовой, Василь Овсиенко, Иосиф Зисельс, Евгений Пронюк, Микола Горбаль.

И мне кажется, это хороший шаг — сделать Хельсинкский Союз в виде ассоциации. Людмила Алексеева — председатель Московской Хельсинкской Группы и президент Международной Хельсинкской Федерации сказала, что ее очень радует, что Украинский Хельсинкский Союз создался именно как ассоциация юридических лиц, а не как отдельная организация.

Хотелось структурировать ту кашу, которая у нас есть в правозащитном движении. Так и родилась идея создания рабочих групп по направлениям, где каждая рабочая группа делает весь комплекс работ. И обязательно должна быть некая «зонтичная» структура с офисом в Киеве, которая объединяет и консолидирует, представляет в столице интересы всех в целом. И чтобы у этой организации был международный статус.

Должно быть информагентство по правам человека, постоянное отслеживание законотворческой деятельности с точки зрения прав человека, постоянный мониторинг, должен быть прямой контакт с парламентскими комитетами, с омбудсманом, с донорами, с посольствами, с Советом Европы и его комитетами, с конвенционными органами ООН. Уже создан сайт, где выставляются все решения Европейского Суда по Украине — все переводится, помещается на этом сайте. Мы начинаем серию публикаций с текстами этих решений для судей и адвокатов, планируем профессиональные тренинги для адвокатов, они в них нуждаются. Нужно сделать издательство «Права человека». В России есть такое издательство, а в Украине — нет. И чтобы были не только книги, но и лазерные диски. Всю эту работу нужно структурировать и поднять на должный уровень. У нас уже есть постоянно действующая школа по правам человека, будет проводиться уже в пятый раз, она должна быть постоянно действующей. Тех, кто лучше подготовлен, нужно посылать на западные стажировки, возвращаясь сюда, они будут учить молодежь — это и будет воспроизводство среды, которая будет влиять на события.

— Украинский Хельсинкский Союз уже действует?

— Начали мы эту работу летом 2002 года, и я вижу, что результаты уже есть. Запущены сетевые проекты — по защите от пыток и жестокого обращения, по защите от произвольного ареста, по свободе мысли, совести и религии, по праву на приватность, по свободе мирных собраний начат проект. Мы сейчас охватываем наиболее важные ключевые моменты прав человека и основных свобод. А самое важное — что люди на этом растут, учатся.

— Как долго ты будешь председателем правления?

— Я специально сам внес в Устав положение о том, что председатель правления избирается сроком на два года и не больше двух раз. Очень надеюсь, что за эти два года — меня избрали 1 апреля — как-то удастся поставить на ноги новую организацию, чтобы она начала работать, чтобы она обросла контактами, получила международный статус и стала действительно значимой — чтобы ее знали, чтобы она влияла на ситуацию с правами человека, на законодательство. И если все это состоится, если все это уже станет работать само собой и самовоспроизводиться, — значит, задача выполнена. На самом деле все это — достаточно простые идеи.

(«Объектив-Но», г. Харьков, №31, 5 августа 2004 г.)

 

 

Точка зору

Мирослав Мартинович: “Я вірю в ідею людської гідності

Інтерв’ю записав Андрій Павлишин

“Ї”: Чи Церква, в широкому розумінні, має усвідомлену потребу взаємодіяти з громадськими організаціями, зокрема з правозахисними? Або навіть на власну руку діяти в напрямку захисту людських прав, які випливають з Біблійного етосу?

М.М.: На рівні гуманізму, я думаю, проблем немає. І та, й інша сторона ставлять питання про захист людської гідності, людини як такої. Проблеми виникають, коли заходить мова про методи і мотивацію. Я сам, будучи членом правозахисної організації, звертався до церковних структур із проханням підписати деякі петиції. Дехто підписував, інші ні, побоюючись, що факт участи, співпраця з правозахисною організацією означатиме перехід на ту концептуальну основу, яка стоїть за цією правозахисною організацією. А тут уже в Церкви існують певні застереження. Секулярний правозахист у центр буття ставить людину. Церква ж ставить людину у центр своєї пасторальної уваги, а в центрі її Універсуму стоїть Бог. Такий підхід зовсім відсутній у правозахисних документах. Отож, Церква побоюється, що, йдучи за методикою роботи правозахисних організацій, вона тим самим міняє перспективу власного світобачення.

Я би не став нехтувати цим побоюванням. Для прикладу, погляньмо на ситуацію навпаки. Церква, допустимо, закликає всіх до того, аби захистити людей своїми засобами – доброчинністю, збором пожертв. Чи багато правозахисників масово, як організація підуть і виконуватимуть заклики Церкви? Очевидно, що небагато. Чому? Бо правозахист має своє бачення умовностей чи обмежень, що стоять за церковною методикою, за церковною візією. Наприклад, правозахисники дуже побоюються виражености конфесійних ознак, усе намагаються подати в позаконфесійних термінах.

Отож, кожна сторона має певні підстави для побоювань, що, дотримуючись рекомендацій інших, вона тим самим може спотворити власну структуру світобачення, свій ракурс. Це, з одного боку, виправдано, і треба до цього ставитися з увагою. Разом з тим, я не можу сказати, що така ситуація особливо почесна для Церкви. Мені здається, що у ХХ-му столітті власне правозахист перебував на передовій лінії боротьби за людину і підтримки людини. Правозахисники першими пішли у в’язниці, вони настоювали на дотриманні заповідей Христа в соціальній сфері, які дуже добре всім відомі.

А багато хто з духовенства в той сам час мимоволі опинилися на місці Левіта, який проходив мимо пораненого самарянина і сказав: “Я до нього підійти не можу, бо він не мій. Він не член моєї церкви”. Церква покликана до дуже високої місії, і вона не повинна рахуватись з якимись земними інтересами свого буття. Водночас, маючи величезне завдання від Христа, але занижуючи рівень власного покликання, вона дуже багато втрачає на своїй природі. Тому від Церкви більше очікується, ніж від правозахисту.

Що стосується правозахисту, то іноді мені здається, що він подекуди перетворюється на формальність... Що гріха таїти, часом в Україні задля того, аби відробити якісь західні ґранти, трапляються суто формальні підходи до певних завдань, а відтак втрачається головне. Правозахист тоді перетворюється на ще один громадський рух, який не несе етичної компоненти і відхиляється від істини.

«Ї»: Чи спілкуються люди Церкви з ув’язненими? Чи відвідують вони СІЗО? Чи бувають вони в інших кризових точках, де можливе ґвалтовне порушення прав людини, з власної ініціативи, а не в співпраці з іншими організаціями?

М.М.: Відповім і ствердно, і заперечно водночас.

Ствердна відповідь викликана тим, що Церква прагне це робити. Наприклад, вона постійно домагається права на те, щоби бути серед вояків, права на капеланську службу, доступу духовних осіб до лікарень і в’язниць. Церква не забула про свою місію, і вона добивається її реалізації. Але, з іншого боку, чимало речей їй заважають. По-перше, заважає інерція, я б навіть сказав не секулярного, а атеїстичного суспільства, атеїстичної держави. Держава – це чиновництво, яке зазвичай відчуває глибоку підозру і недовіру до Церкви. Державні службовці усіх рівнів шукають найрозмаїтіших приводів, аби не допустити Церкву до вищеперелічених об’єктів.

По-друге, заважає поліконфесійність нашого суспільства. Власне кажучи, у теорії вона могла би і не заважати, можна було б знайти модель співпраці різних Церков. Але перешкоджає людський чинник, певні інституційні інтереси різних Церков. Кожна з них хотіла б мати більший вплив. І трапляється иноді, що побоювання чиновників не цілком безпідставні, адже, перетворивши тюрми чи лікарні на об’єкти конкурентної боротьби за душі тих, кому Церкви помагають, можна наробити більше шкоди, ніж добра. Не можна нехтувати цим арґументом, хоча він не може служити підставою для повного ненадання Церквам такої можливості.

Варто також враховувати персональний чинник, і так, як це роблять праґматичні протестанти, компенсувати гріховність людської натури пошуком адекватних організаційних і адміністративних заходів. Третій елемент проблеми я би назвав неготовністю самого духовенства до складної праці в тюрмах і лікарнях. Така соціальна діяльність вимагає певних особистісних рис, треба мати особливий пастирський талант, щоби насправді допомогти цим людям. Його не можна навчитися, чи набути якимось логічним шляхом. Просто треба, щоб Церква мала не 10 років, як сьогодні, коли вона відновила свої структури і діяльність, а століття, аби з масового набору віднайшлися люди, здатні до саме такої форми самопосвяти.

«Ї»: Чи сформувався у Вас певний образ ідеального правозахисника?

М.М.: Може, ідеал – занадто сильне слово, бо там, де є люди, немає абсолютного ідеалу. Разом з тим, я й досі захоплююся тими людьми, яких зустрів у Авіньйонській групі Міжнародної Амністії. Вони на власний кошт, а не за гроші, отримані від ґрантодавців, за рахунок свого власного часу, иноді ціною сімейних інтересів, роками допомагали тим, кого навіть ніколи не бачили. Для них було величезним щастям, коли вони могли отримати від свого підопічного хоч якогось листа. Я вже не кажу про мій випадок, коли я після звільнення приїхав до них у гості. Ці люди – прості, дуже демократичні й гуманні. В них етична компонента просто світиться. Вони для мене були і є ідеалом членів Міжнародної Амністії, ідеалом правозахисника.

Я не бачив у них того, з чим пізніше зіштовхнувся в Україні. В них не було штучної заданості, корисливого розрахунку. Вони реалізували чисте правозахисне почуття. Вони тільки втрачали, а якщо здобували, то насамперед духовні елементи, а не матеріальні, посадові, статусні. Вони піднімалися насамперед у власних очах, в очах власного духу. Отакий правозахист я приймаю беззастережно. Він, власне, нічим не відрізняється від ідеалу тих людей, які в рамках Церкви допомагають ближнім, не проходять попри їхній біль і простягають руку допомогу.

«Ї»: А хто з українських правозахисників був найближчим до оптимальної моделі правозахисту?

М.М.: У нас правозахист був завжди замішаний на чомусь іншому, аніж просто моральний інстинкт. Йому завжди були притаманні або політичні, або інші ідеологічні обертони. Тому в Україні виділити чисту ґенетичну лінію правозахисту дуже складно.

Є ціла низка колишніх десидентів-правозахисників, які не пішли в політику. Вони мені дуже близькі. Це і Семен Глузман, і Зеновій Антонюк. Кожен з них є для мене зразком людини, тих чи инших моральних категорій. У випадку Семена Глузмана було дуже виразне прагнення заступитися, захистити інших. Так само було, наприклад, і з Василем Лісовим, який написав листа незгоди з арештами і його за це заарештували. Але чи є вони для мене зразками правозахисту? Не знаю. Сам Семен Глузман не любить зараз слово “правозахист”. Воно наче набуло якихось інших нюансів, і тепер він від нього відштовхується. Він би не захотів, щоби я сказав, наприклад, що він є для мене зразком правозахисту. Зразком певної етичної позиції – так. Але не правозахисту, як такого. Отож, в Україні мені складно відповісти на це запитання.

Я зовсім не хочу сказати, що на Заході кращі правозахисники, аніж в Україні. Я думаю, що напруга правозахисту, напруга самопожертви в Україні значно більша, аніж там. Ця напруга змушує людину жертвувати не просто матеріальними цінностями, а подекуди свободою і життям.

 (“Поступ”, м. Львів, 6 липня 2004 р.)

 

 

Хто винний?

Передвиборчий дайджест. Проти сваволі злочинців, що уособлюють нинішню українську владу

Публікація на сайті російської правозахисної аґенції PrimaNews свідчить про те, що 28 липня в українські засоби масової інформації надійшла заява, підписана колишніми радянськими політв’язнями. Вони протестують проти "сваволі злочинців, що уособлюють нинішню українську владу". Колишні дисиденти — Генріх Алтунян, Йосип Зісельс, Микола Горбаль, Михайло Горинь, Сєргєй Ковальов, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк і Міхаїл Хейфіц — стверджують, що влада в країні, сповнена неправди й цинізму, принижує кандидата в президенти України, лідера національно-демократичної опозиції Віктора Ющенка.

За словами авторів заяви, нинішній президент України Леонід Кучма підтримує "уркагана в "Мерседесі". "Уркаганом" вони називають прем’єр-міністра Віктора Януковича, раніше двічі засудженого за карні злочини. Колишні політв’язні впевнені, що влада організовує в Києві антисемітські витівки і марші фашистів з метою дискредитації Віктора Ющенка та опозиційних сил. Автори заяви також обвинувачують владу у розкраданні бюджетних коштів і виборчих бюлетенів на виборах мера Мукачевого.

(“Поступ”, м. Львів, 6 серпня 2004 р.)

Жертви політичних репресій

Розмова із Євгеном Гринівим, заступником голови Всеукраїнської організації “Меморіал” (Розмовляла Ольга Ілюк)

Нещодавно в селі Червоному Золочівського району знайдено нові масові поховання на місці колишньої виправної колонії. Всього – останки 224 в’язнів. Уже у вересні заплановано провести їх ексгумацію та перепоховання за християнським звичаєм. Всеукраїнська організація “Меморіал” продовжує роботи з пошуку таких поховань та ексгумації загиблих. Заступник голови ВО “Меморіал” Євген Гринів розповідає про це детальніше:

– За архівними документами парткомів, КДБ і НКВС ми визначили, що в селі Червоне мають бути такі поховання. Наші історики з’ясували, що спочатку померлих ховали на цвинтарі, а з 1946 року для цього відвели частину території біля лісу. Відповідно до архівних даних, виявили, що там поховані 224 в’язні. Туди скерували нашу пошукову групу, бо іноді дані документів можуть бути відносними. Під керівництвом нашого пошуковця Степана Олексюка провели пробні шурфування (шурфи – метрового розміру ями, де можуть перебувати останки, – “Газета”), зокрема 27 шурфів. Ми переконалися, що контури поховань відповідають зазначеним у архівних документах розмірам, тому вже за іменами відшукали цих людей у документах, датованих періодом до 1953 року. Таким чином з’ясували прізвища всіх, хто там похований.

– Це були мешканці села?

– Ні, люди з різних областей держави, навіть зі Східної України. Що найбільше вражає, серед них було багато людей різних національностей: австрійці, німці, румуни, угорці, чехи, молдовани. Загалом – близько 50 осіб інших національностей, решта – українці. Найбільше замордованих за членство та зв’язки в ОУН і УПА – всього 39 осіб, за “куркульство” – 31 особа, за староство під час німецької окупації – 25 осіб, за втечу із заслання – 25 осіб, за членство у контрреволюційних організаціях – 12 осіб, за недонесення про членство в УПА (влада підозрювала, що ці люди знали, але не повідомляли) – 5 людей, за агітацію та саботаж – 7, за крадіжку снопів і колосків – 11, два сектанти, приналежні до організації свідків Єгови, за перехід кордону, дезертирство, носіння зброї та наявність вибухівки – 3 особи, за вбивство червоноармійця – 2, за спекуляцію (спекуляцією вважали продаж ще не вживаної речі) – 13 осіб. Ми також провели систематизацію за віком: це люди від 16 до 76 років.

– Чи звертався “Меморіал” до органів влади із проханням поховати останки в’язнів?

– Так, ми узгодили це питання з облдержадміністрацією й обласною радою, й у другій половині вересня останки всіх цих людей ексгумують. Ми повідомимо родичів і проведемо перепоховання за християнським звичаєм.

– Відомо, що на території сучасного Інституту внутрішніх справ досі залишаються непохованими останки сотень людей, замордованих більшовиками перед утечею зі Львова в червні 1941 року. Коли їх усе ж таки поховають?

– “Меморіал” неодноразово звертався до всіх сторін, від яких залежить перепоховання замордованих у стінах колишньої тюрми по вул. Замарстинівській. У приміщенні інституту й нині перебуває від 270 до 400 ще не ексгумованих останків. Наразі не можемо провести ексгумацію, адже потрібно, щоб звідти “відселили” інститут. Переговори тривають давно. Відомо, що міська рада надасть інституту інше приміщення. А на його місці створять музей “Українська Голгофа”. І, звичайно, проведуть ексгумацію останків померлих в’язнів.

– Коли це відбудеться приблизно?

– Не раніше наступного року. Хочу наголосити, що депутати міської ради, всупереч позиції голови міської ради та виконкому, не погоджуються закріпити за інститутом інше приміщення, хоча воно вже є і готове прийняти студентів. Усі розуміють, що неетично, коли навчання майбутніх міліціонерів проводять на кістках закатованих людей. Але затримка в тому, що депутати не хочуть затвердити нове приміщення.

– Чим вони аргументують свою відмову?

– Це якась меркантильність. Мовляв, погоджуються, нехай інститут переходить до іншого приміщення, але сплачує за нього оренду. Але ж інститут, як і весь Замарстинів, перебуває на балансі Міністерства внутрішніх справ, є власністю державної установи, а не комунальною власністю міста. І тому дирекція інституту наполягає: якщо своє приміщення вони віддадуть під музей, то, відповідно, нове теж має перейти у власність міністерства. Це нелогічно: віддати своє приміщення і, так би мовити, йти у прийми, тобто сплачувати орендну плату. А депутати не хочуть виділити для УМВС нове приміщення.

– Розкажіть докладніше про сам музей.

– Музей “Українська Голгофа” – про державний тероризм дикторських режимів, які діють проти цивільного населення. Навіть згідно з останніми даними наших досліджень і знахідок, за статистикою, заарештовували пересічних людей, а не тих, хто боровся проти комуністичного режиму. Плануємо створити в музеї експозиції матеріальних і духовних цінностей, які намагалася знищити радянська влада, показати збитки, завдані нашій культурі в той час. Думаю, ми частково зациклюємося на трагедії, пов’язаній із людським фактором, національним генофондом, але ж треба знати і про шкоду, завдану окупаційними режимами нашій матеріальній і духовній культурі! До речі, це буде єдиний такий музей в Україні. Схожі є в Чехії, Латвії та навіть Росії. А ми тут – патріоти-галичани, кажемо на весь світ, що найбільше постраждали (і це дійсно так!), проте далі слів не йдемо, не можемо зважитися на відкриття музею. Тим паче, що за 15 років існування “Меморіалу” накопичився надзвичайно важливий історичний матеріал, який зникне разом із нами, тому що основна частина членів організації – люди похилого віку, політв’язні, репресовані.

– Над чим тепер працює “Меморіал”?

– Роботу проводимо у двох напрямках: архівно-науковий пошук і свідчення людей. До нас дуже багато звертається ще живих свідків тих подій. Нині маємо вже ексгумованих 400 останків – у Жовкві, Городку та Замарстинові – перепоховання яких розпочнуть навесні, оскільки потрібно розширювати саркофаг на Марсовому полі. І ми мусимо виконати свій святий обов’язок перед ними. Це ж не безіменні люди! Наразі працюємо у Стрию під керівництвом Степана Олексика, який займається ексгумаційною роботою. Там запланували повну реставрацію колишньої в’язниці на комерційний центр, і нам стало відомо, що в цьому місці також є поховання, датовані ще 1966-м роком.

– Чи правда, що на території колишньої енкаведистської тюрми поховано командира УПА Романа Шухевича, вбитого в Білогорщі 1951 року?

– Ні. Ми вже достеменно знаємо, що командира Романа Шухевича там не ховали. Два роки тому шукали останки і на подвір’ї Лонського, що по вул. Степана Бандери, зробили 17 шурфів, знайшли роздрібнені останки, але таких, які могли б належати Шухевичу, не виявили. Наш пошук триває вже багато років і підтверджує гіпотезу про те, що Романа Шухевича вивезли в іншу область. Відразу ж після розстрілу (вбивства) його відвезли до Москви. Ми знайшли тих людей, які возили на впізнання останки Шухевича. Не знаю, чи бачив їх Сталін, але Берія бачив. Потім останки повернули на Львівщину. Проте надійшла команда відвезти їх до іншої області й там перепоховати. Продовжуємо йти цим слідом.

Євген ГРИНІВ, 1936 р. н., засновник “Меморіалу” в 1988 році, створював “Меморіал” у Західному регіоні, працював у Академії наук України, професор, кандидат філософських наук, історик і журналіст.

(“Львівська газета”, 16 серпня 2004 р.)

 

 

Депортовані народи

Крымская карта. Кто и зачем пытается ее разыграть?

Алексей Петруня

Украина, слава Богу, в отличие от многих постсоветских государств избежала кровавых конфликтов на межнациональной почве. Однако, видимо, это не всех устраивает. Особенно в канун президентских выборов. Корреспонденты "Правды Украины" совместно с тележурналистами "5 канала" анализируют взрывоопасную ситуацию на Крымском полуострове. Кто заинтересован в эскалации конфликта и к чему он может привести? Этой теме была посвящена серия программ Владимира Арьева в цикле "Закрытая зона" на "5 канале". Об истоках и возможных последствиях проблемы, о том, почему она оказалась загнанной в глухой тупик, пишет наш крымский корреспондент Анатолий Щербаков. Давайте вместе поразмышляем над этой темой. Ведь она касается всех.

Теплый Крым может стать горячей точкой

У Крымского полуострова - сложная и трагическая история. Коренное население - татары, греки, крымчаки - по решению Иосифа Сталина были депортированы. Произошло это в 1944 году. После того, как Украина обрела независимость, крымским татарам позволили вернуться на полуостров, пообещав им жилье и работу. Однако украинская власть так и не смогла окончательно решить позитивно "крымско-татарский вопрос". Возвращение депортированных и их потомков сопровождалось конфликтами с русскоязычным населением, которое тоже небезосновательно считает Крым своим родным домом. К тому же до сих пор сказываются настроения по поводу неправомерности передачи полуострова Россией Украине. Сталин в свое время двигал народами, словно оловянными солдатиками на поле строительства "светлого будущего". В наши дни опыт опасной игры некоторыми политиками и политиканами реанимируется.

Сейчас на полуострове живут около 260 тысяч крымских татар. Они возвращались на родину после принудительной депортации в начале 90-х и видели, что для них нет места. Крым уже был заселен и перенаселен. А у Украины, как всегда, не хватало денег, чтобы их нормально устроить. В бывших татарских домах жили другие люди. Тогда и начались самозахваты территорий. Они выливались в конфликты между прибывшими и теми, кто уже здесь жил. Были стычки, иногда лилась кровь. В конце 90-х годов ситуация вроде бы стабилизировалась. Однако в последнее время татарские поселения снова лихорадит. Особенно на южном побережье, где земля наиболее дорогая.

Вот что говорит по этому поводу глава парламентского Комитета по вопросам прав человека и нацменьшинств Геннадий Удовенко: "Эти люди вернулись с добрыми намерениями. А их лишили права владеть землей. Они, кстати, потеряли землю, которую имели в Узбекистане. Они потеряли все. Считаю, что украинский парламент в долгу перед крымско-татарским народом. За годы независимости не было принято ни одного законодательного акта, который помог бы решить крымско-татарские проблемы". Ему как бы вторит народный депутат, глава Крымского комитета Компартии Украины Леонид Грач: "Проблема действительно есть, и проблема многогранна. Она болезненна, причем эта рана не затягивается, не рассасывается, а наоборот - происходит нагноение этой раны".

И "рана" эта в последнее время все чаще дает о себе знать. Незадолго до Нового года в Крыму побывал секретарь Совбеза Владимир Радченко. Именно в Крыму Радченко заявил о самозахвате земель. Он сказал, что 60 процентов нарушений земельного законодательства в Крыму приходится на самозахват земель, и предупредил виновных об уголовной ответственности.

"Камень в огород" был брошен. Через несколько месяцев Радченко, а также министру внутренних дел Николаю Билоконю пришлось ехать в Крым гасить "пожар", который вспыхнул на "спорной земле". В то же время достоянием гласности стал конфликт на межнациональной почве, возникший в Симферополе. Там был ранен татарский юноша. В качестве ответной акции группа под руководством одного из работников "Меджлиса" - непризнанной, но влиятельной общественной организации, объединяющей крымских татар, - напала на молодежь, находившуюся в клубе "Коттон". В ход пошли ножи и арматура. Девять человек были доставлены в больницу в критическом состоянии.

Почему жертвой нападения стал именно этот клуб? Организаторы "акции возмездия" утверждали, что били "скинхедов", якобы совершивших нападение на татарского юношу. Но никаких "скинхедов" среди пострадавших не было. Они никогда и не собирались в этом клубе. Похоже, что били не виновников происшествия, а тех, кто попался "под горячую руку".

Но вот что характерно. Насторожило то, что среди руководителей "акции" был человек, незадолго до этого руководивший избиением операторов телевидения в Симеизе, где те вели съемку захвата земли под строительство домов. Буквально в те же дни группа крымских татар разгромила постройки Свято-Успенского монастыря. Страсти накалялись еще больше. В своем заявлении Митрополит Симферопольский и Крымский Лазарь осудил этот акт. При этом он сказал, что не считает происшедшие события межконфессиональным конфликтом, поскольку верующий человек так поступить не может. А лидеры автономии и руководители силовых структур, прибывшие на место происшествия, также не посчитали это ЧП связанным с межнациональными отношениями. Как бы там ни было, но ситуация в Крыму тогда обострилась.

Предостережение

Последние события в Крыму можно было бы предвидеть. Их и предвидели. В частности, перед событиями в Симеизе и Симферополе во всех основных газетах Крыма появилась статья Председателя Верховного Совета Крыма Бориса Дейча "По поводу одной резолюции". Что же так встревожило высшее должностное лицо автономии? Дело в том, что участники митингов, проводимых накануне крымскими татарами, в том числе и в Судаке, откуда избран депутатом Борис Дейч, потребовали прекратить этноцид народа.

Что же это такое? В статье давалась и характеристика этого термина. Этноцид - это политика целенаправленного уничтожения народа или отдельной его части, проживающих в иноязычной среде, по национальному признаку. Выходу статьи предшествовали бурные события в Судаке и соседних селах Морское и Веселое. В последнем неизвестные из числа крымских татар убили местного жителя. Виновных ищут. Скорее всего, так и не найдут. В знак протеста группа крымских татар штурмовала местную милицию, добиваясь освобождения своего земляка, задержанного по серьезному обвинению. И его выпустили.

Характерно, что именно в Судаке столкнулись две силы, имеющие свои "боевые подразделения" - крымские татары и казаки. Их стравливают между собою извне - из Москвы, из Киева. Существует две стороны: радикально настроенные крымские татары и не менее радикальные кубанские казаки и "скинхеды" - бритоголовые.

Каждый из них верит, что делает святое дело - защищает родину. От кого? От того, на кого показали как на врага. Каждый готов стрелять. Есть сведения, что в горах концентрируется оружие. Для чего? Даже в православных монастырях открывают залы для тренировок по рукопашному бою. Зачем? Говорят, что милиция Крыма получила из Киева тайный приказ: когда будут происходить стычки с участием татар, не вмешиваться, игнорировать. Опять-таки, для чего это делается? Чтобы повысить "температуру" вражды с помощью бездеятельности правоохранительных органов? Солдатики уже готовы к битве. Осталось только дождаться команды "кукловодов"?

"Есть радикалы? Конечно, есть, - говорит Геннадий Удовенко. - Но это ведь не весь народ. Вся проблема в том, что у нас появилось очень много латифундистов, присвоивших себе крымские земли. И самозахваты - это не решение проблемы, как не решить ее и силовыми методами, автоматами и БТРами.

Не дай Бог, чтобы до этого дошло. Однако кое у кого руки так и чешутся..." Причем "чешутся" они с обеих сторон. Российкие казаки, например, кое-где держат дома не только арматуру, но и автоматы Калашникова. И контролирует их, по конфиденциальным данным, якобы Украинская православная церковь Московского патриархата. По некоторым сведениям, митрополит Владимир является не только представителем московского патриарха Алексия, но и человеком, приближенным к Администрации Президента Украины.

Вот как говорят о внешнем влиянии в Крыму

Премьер-министр Сергей Куницын:

"В какой-то части безмерно радикальными были требования крымских татар. Где-то подогревали ситуацию извне те, кто не заинтересован, чтобы в Украине не было конфликтов. В Крыму к таким силам можно отнести Грача с его "Наследниками Богдана Хмельницкого", коммунистов, ряд пророссийских сил".

Заместитель главы Меджлиса, народный депутат Украины Рефат Чубаров:

"Я вижу ту истерику, которая идет от левых сил, коммунистической партии, Грача, который каждый день выискивает моменты, что, на его взгляд, приведут к провокациям. Возможно, Грач является транслятором тех сил, которые планируют провокации".

Глава Крымского комитета КПУ, народный депутат Украины Леонид Грач: "Пошла игра по поводу того, что Украину надо скинуть на колени окончательно. В данном случае - перед американцами".

Здесь, видимо, нужно пояснить, что Леонид Грач считается внутренним оппонентом Петра Симоненко в КПУ. По многим признакам он довольно плодотворно сотрудничает по некоторым вопросам с главой Администрации Президента, лидером СДПУ(о) Витором Медведчуком. Неудивительно, что, по его мнению, ситуацию в Крыму через Меджлис дестабилизируют США и Турция. Действительно, радикально настроенные татарские группировки есть. Однако Меджлис опровергает тот факт, что они имеют к нему какое-то отношение. Возникновение отрядов аскеров имеет след радикального исламизма. В Крыму действуют несколько проповедников ваххабизма, правда, пока не очень широко и успешно. Однако, если ситуация обострится, это учение может обрести благодатную почву, что нужно также иметь на заметке, особенно власти. И не только местной.

В то же время глава Меджлиса Мустафа Джемилев отвергает обвинения в радикализме: "Какой-то очень большой соседней стране очень хочется, чтобы у нас была своя Чечня. Здесь на этом шовинизме работают очень многие политики - как крымские, киевские, так и московские. Они пытаются выступать как некие защитники русских интересов от варваров-татар".

Кому интересен взрыв?

Итак, в Крыму накануне выборов президента возникает взрывоопасная ситуация, что может привести к срыву этих выборов. И Леонид Кучма вполне может остаться главой государства. Однако самостоятельно погасить этот пожар Украине будет уже не под силу.

Тогда на защиту россий- ского населения может стать Россия. А ее военное вмешательство уже будет угрожать украинской независимости. К конфликту может присоединиться НАТО, не заинтересованная в горячей точке в центре Европы. Что последует дальше - лучше не думать. Хотя нет. Чтобы подобного не случилось, об этом нужно думать уже сегодня, дабы предотвратить такой возможный сценарий событий.

Станет ли Крым очередной горячей точкой на карте планеты? Не слишком ли это дорогая цена для сбережения несколькими людьми в Киеве своих кресел и должностей? Об этом нужно думать всем уже сейчас, чтобы не допустить непоправимого.

("Правда Украины", 2004.07.08)

 Поділитися