MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Прикро за те, що фальш та нещирість продовжуються...

15.03.2005   
Віктор Колісник, доктор юридичних наук, м. Харків

Прикро. Прикро тому, що знову потрібно доводити елементарні речі, юридичні аксіоми, які власне доведення й не потребують. Рішення Верховного Суду є остаточним і оскарженню не підлягає. Про це знають усі, про це знають студенти першого курсу. Ця теза означає, що будь-яка публічна оцінка цього рішення, коментарі, дискусії навколо нього, а особливо публічно висловлені сумніви в законності (чи конституційності) цього рішення неприпустимі й означають лише одне – неповагу до суду. До Верховного Суду. Це все одно що галасувати в залі засідань місцевого суду під час оголошення вироку, перебиваючи головуючого: «Свободу Юрію Дєточкіну!»

Прикро. Прикро через те, що парламент у такийскладний час торгується через оту досить дивну та занадто «сиру» політичну реформу, щодо щирості ініціаторів якої є великі сумніви, оскільки протягом тривалого часу глава держави усе бідкався про недостатні повноваження і весь час закликав до їх посилення, а коли ж вони вже стали йому непотрібні (бо час збігав до кінця терміну перебування на посаді), то вже вирішив «шляхетно» їх позбутися, передавши частково до парламенту та уряду.

Прикро. Прикро, бо знову деякі зважені, помірковані та навіть мудрі політики дозволяють собі ображатися на інших політиків за невиконання домовленостей і відмовляються від подальшої співпраці та пошуку компромісів. І це у той час, коли парламентарі мали б спільно вимагати виконання п. 7 власної постанови від 1 грудня 2004 року про відставку уряду, з вини якого передусім саме й виникла політична криза та прорахунків якого вистачило б, напевно, на десять відставок.

Прикро. Прикро за те, що такий торг ведетьсятоді, коли добре відомо про масові фальсифікації під час повторного голосування і усім пересічним громадянам та неупередженим експертам зрозуміло, що лише мікроскопічно мала частина величезного айсберга порушень під час виборів була оприлюднена у залі Верховного Суду. Отже, парламент мав би опікуватися передусім посиленням законодавчих гарантій, спрямованих на мінімізацію порушень під час повторного голосування, а не користуватися моментом для «протискування» політичної реформи. Та й взагалі, що то за політична реформа, яку роблять поспіхом, без всебічного аналізу та відвертої наукової дискусії. Адже навряд чи можна вважати повним, всебічним та глибоким аналіз змін до Конституції, який проводився в основному на штучно організованих обласних громадських форумах в умовах заздалегідь сформованої одностайності на підтримку реформи у дусі «одобрямс». А чи доцільна вона взагалі? Чи варто змінювати Конституцію, за якою ще й не жили? Що зробила Верховна Рада для того, щоб ця Конституція запрацювала на повну силу? Парламент так і не спромігся ухвалити кілька десятків законів, прийняття яких прямо випливає з приписів Конституції і є обов’язковим . До цього часу немає законів про Кабінет Міністрів, про центральні органи виконавчої влади, про порядок оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів та багатьох інших. Уже третій склад парламенту не може ухвалити закон про регламент Верховної Ради. Не зрозуміло, чому потрібно зводити роль глави держави до декорації (і який сенс тоді обирати його безпосередньо виборцями), а посаду прем’єра зміцнювати. Можливо слід піти іншим шляхом: визнати главу держави одночасно і главою уряду, і главою держави, тобто йому особисто очолити виконавчу гілку влади. Тоді у системі державної влади усе стане на свої місця і буде забезпечено баланс між владами. Чомусь така схема чітко працює в США, а для України буцімто не підходить.

Прикро. Прикро тому, що під час виборів значна частина членів виборчих комісій отримала у конвертах певну суму грошей, тобто фактично була куплена, оскільки вони добре знали про те, що це «подачка» від певного кандидата, і їм дали зрозуміти, що окремі «порушення» вони мають не помічати. Це означає, що їх фактично купили. Інших залякали, та так, що вони підписували порожні, незаповнені бланки протоколів про всяк випадок, якщо, наприклад, результат голосування виявиться не той, на який очікували в окремих кабінетах поважних посадовців. Тоді можна буде легко підкорегувати цифри. Так і зробили у багатьох випадках. Або інший приклад. Перед виборами члени дільничних виборчих комісій обходили виборців і запитували, чи будуть ті голосувати за кандидата від влади. І якщо отримували негативну відповідь, то частіше за все саме у прізвищах таких громадян виявилися неточності у списках виборців. Як це не дивно, але виборці проявили високу активність і масово зверталися до територіальних виборчих комісій та до місцевого суду щодо підтвердження свого права бути внесеним до списку виборців, а отримавши відповідне рішення, знову поверталися на дільницю і все ж голосували. А за їхнього «двійника» зі спотвореним прізвищем хтось голосував, інколи купами бюлетенів (таке собі «пакетне» голосування). Були й інші численні схеми маніпуляції голосами виборців. Виходить, що через торги та взаємні образи у парламенті часу для формування нового складу виборчих комісій може й не вистачити і тоді ті ж самі «досвідчені» члени комісій, які у такий спосіб уже «визначилися» зі своєю громадянською позицією і які ховали очі від порушень, навмисно не помічали їх або й сприяли їх вчиненню, знову будуть організовувати та проводити повторне голосування. Чи не станеться під час повторного грудневого голосування те ж саме, що й 21 листопада?

Прикро. Прикро за те, що деякі народні депутати, політики, високі посадовці у виступах та інтерв’ю повторюють багаторазово, що за одного кандидата проголосувало більше половини виборців, а за іншого – значно менше (називаючи при цьому точні цифри). Це є не що інше як цинізм і блюзнірство, оскільки у засіданні Верховного Суду було доведено, що масштаби порушень були настільки значними, що визначити результати голосування неможливо. Отже, посилання на вказані цифри не лише є некоректним, а й протиправним. Але знову лунають «дуті» цифри так само, як і в давні часи, коли приписки були невід’ємною складовою частиною звітності та статистичних даних. Наче й не було рішення Верховного Суду від 3 грудня 2004 року.

Прикро. Прикро тому, що фальсифікації та маніпуляції громадською свідомістю продовжуються й після повторного голосування, адже знову, так само як і під час передвиборчих перегонів, громадян примушують (інколи навіть під загрозою звільнення) до участі в масових заходах на підтримку провладного кандидата, звозять з різних районів області працівників бюджетних організацій (державним транспортом за рахунок коштів платників податків), навіть не запитаючи у них про їх ставлення до таких заходів. Наче то не люди (вчителі, лікарі, студенти тощо), а раби часів Давнього Риму.

Прикро. Прикро, бо у нових фальсифікаціях таприписках все ще зацікавлені ті посадовці, які залучали підлеглих до передвиборної агітації, примушували їх голосувати певним чином, організовували корегування результатів голосування, брали безпосередню участь у цьому процесі або просто свідомо не помічали порушень виборчого законодавства (хоча повинні були і могли стати на заваді таким порушенням), оскільки навіть віддалене наближення до результатів голосування 21 листопада буде працювати на їх користь, на виправдання їх дій чи бездіяльності. Адже тоді вони зможуть стверджувати, що ніякого адміністративного ресурсу саме в їхньому районі (місті, області) під час виборів начебто й не було. Такі посадовці, точніше певна частина з них, не лише плекають надію на повтор такого ж або близького до нього результату голосування, але й будуть робити для цього все можливе.

Прикро. Прикро, адже незважаючи на те, що на майдани вийшли (з урахуванням ротації) сотні тисяч, а може навіть і кілька мільйонів громадян, яким набридли лицемірство, фальш та подвійна мораль (що знову повернулися у велику політику та у наше повсякденне життя), цих виборців вперто не хочуть помічати (перш за все глава держави), переконуючи себе і оточуючих у тому, що то є «не весь народ» або, за версією ОРТ, купка «екстремістських молодчиків». А деякі наші співвітчизники, оповиті цими казочками та застарілими міфами й зручними стереотипами, байдуже споглядають на тих, хто відверто виступив проти фальсифікації не лише виборів, а й усього суспільного життя, глузують з них, знущаються над ними, поширюють про них різні чутки, плітки та нісенітниці, вбачаючи в них то «бандерівців», то «націоналістів», то «людей, які не сповна розуму» тощо. Ті, хто мав мужність вийти на майдани, дуже різні, але їх об’єднало одне – прагнення звільнити суспільство від фальші, бруду, брехні та умовностей, коли говорять одне, думають інше, а роблять зовсім по-іншому. Таке суспільство не має майбутнього. Цікаво, а чи замислювалися критики «помаранчевої революції» про те, якими були б наше суспільство та держава, коли б люди не вийшли на майдани, а спокійно продовжували терпіти несправедливість, відверту наругу над виборчим законодавством і мовчати (мовляв «моя хата з краю» та «мій голос нічого не вартий, бо все одно порахують так, як треба»)? Розвиток подій міг бути зовсім іншим. Тоді, скоріше за все, не відбулося б позачергових засідань парламенту, не було б жорстких постанов Верховної Ради України від 27 листопада 2004 року та 1 грудня 2004 року, не було б визнання парламентом недійсними результатів повторного голосування 21 листопада 2004 року, не було б висловлено недовіру ЦВК з боку Верховної Ради України. Тоді не було б висловлено й недовіру Кабінету Міністрів України з боку парламенту. Не відбулося б, напевно, і засідання Верховного Суду та його прямої трансляції, а також публічного оголошення рішення Верховного Суду від 3 грудня 2004 року. Тобто, коли б громадяни не підтримали всеукраїнську акцію громадянської непокори, то дуже можливо, що і законодавча влада не спромоглася б навіть спробувати виконати покладену на неї функцію парламентського контролю, і судова гілка влади не забезпечила б у всеукраїнському масштабі поновлення та захист виборчих прав громадян. Отже, механізм здійснення державної влади продемонстрував свою повну недієздатність, інертність та неефективність. І лише громадянська активність розбудила цей механізм та змусила його працювати, точніше окремі його складові елементи.

Прикро. Прикро через те, що суспільству зновунав’язується ідея «федералізації» з легкої руки окремих посадовців, уявлення яких про федералізм, автономізацію та засадничі принципи територіального устрою держави, судячи з їх виступів, оповиті туманом. Як шлях до федерації, так і шлях до створення автономії (федералізація й автономізація – це не одне й те ж) дуже й дуже складний. Не вдаючись у деталі фінансово-економічного обґрунтування можливості самодостатності, самозабезпечення та самоокупності майбутніх суб’єктів майбутньої федерації, зауважу, що за даними аналітиків Донбас отримував протягом останніх років величезні дотації з центру (див.: Дзеркало тижня, № 49 від 4 грудня 2004 року, с. 4 та с. 9), а фінансові перерахування до центру були не такими вже й істотними як про це стверджують окремі посадовці. Але зупинимося на конституційно-правових питаннях. По-перше, для перетворення України у федеративну республіку потрібно внести відповідні зміни як мінімум до ч. 2 ст. 2 та до ст. 133 Конституції України, а у разі, якщо виникне необхідність змінити назву держави – то й до ст. 1 Конституції України, а отже й до багатьох інших конституційних

положень, а також до інших її приписів, оскількиобов’язково виникне необхідність перерозподілу повноважень між центром та суб’єктами майбутньої федерації. Це дуже складна, тривала й кропітка робота. Вона потребує тривалих наукових дискусій задля розробки виваженого, добротного та органічного законопроекту про внесення змін до Конституції. А для його ухвалення необхідно буде набрати у парламенті 300 голосів народних депутатів та обов’язково провести всеукраїнський референдум. Саме таким є механізм внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ Конституції України. Не потрібно бути Павлом Глобою для того, щоб уже зараз стверджувати: навряд чи більшість громадян України сьогодні готова сприйняти та підтримати ідею перетворення нашої держави у федеративну республіку. Для цього потрібно кілька років (можливо навіть кілька десятків років) наполегливо популяризувати цю ідею та поступово переконати більшість громадян у її перевагах для України. По-друге, як свідчить зарубіжний досвід, суб’єкти федерації зазвичай крім усіх інших ознак мають свою конституцію, парламент та законодавство. Уже зараз в умовах унітаризму нам далеко не завжди вдається узгодити законодавчі акти між собою та з конституційними нормами, а Конституційний Суд не в змозі переглянути цей величезний масив нормативно-правових актів, визначити їх конституційність та дати тлумачення усім суперечливим та неточним положенням законодавства. Особливо складним є передусім узгодження змісту підзаконних актів з чинними законами. З виникненням нового рівня конституційного регулювання відразу виникне проблема узгодження приписів загальнодержавної конституції та конституцій суб’єктів федерації. Але ще більш складною може виявитися проблема узгодження загальнодержавного законодавства та законодавства суб’єктів

федерації. Це проблема, яка постійно дошкуляєбудь-якій федерації, а в українському варіанті може взагалі паралізувати усю правову систему та державний механізм. Українське суспільство ризикує поринути у безодню узгоджень, дискусій, форумів, конференцій тощо (як це вже було з приводу змісту нової Конституції у 1991-1996 роках, коли ми на відміну від наших сусідів згаяла занадто багато часу і саме тому безнадійно відстали у розробці та ухваленні найбільш важливих кодифікованих актів). Тому федералізм – це зовсім не шлях до процвітання регіонів, а перш за все шлях до нового клубка проблем, яких і так багато накопичилося в суспільстві та державному механізмі. Отже, обачний політик і тим паче правознавець завжди з великою пересторогою поставиться до закликів новоспечених федералістів. До того ж ідею федералізації ми вже проходили під час розробки та обговорення численних проектів української конституції у першій половині 90-х років і тоді переважна більшість фахівців погодилися з тезою про те, що найбільш прийнятним для України є саме унітарний устрій. Це не виключає можливості удосконалення територіального устрою держави шляхом її децентралізації та суттєвого розширення повноважень місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування передусім з метою забезпечення комплексного та збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів. У цьому має бути зацікавлена й держава, оскільки, звільнившись від дріб’язкової опіки регіонів, вона зможе більш ефективно здійснювати загальнодержавні функції (зовнішня політика, національна безпека, обороноздатність, загальнодержавні програми тощо). Але цього можна досягти й без кардинальної зміни форми державно-територіального устрою.

7 грудня 2004 року

 Поділитися