• Дослідження / Конституція і права людини
ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ, БЛАКИТНА РЕФОРМА...
Ще не зникли повністю сліди наметового містечка в Києві, ще розглядають свої «посвідчення учасника помаранчевої революції» люди зі столичного майдану Незалежності, ще дебатуються на телеканалах можливі варіанти подальшого розвитку подій, а влада вже пішла, за образним виразом Л.Кравчука, «пити коньяк». І справді, вона його заслужила.
Адже те, що так довго не вдавалося здійснитиПрезиденту Л.Кучмі адміністративними стараннями й умовляннями, раптом звершилося на пікові громадянського протистояння. Два тижні помаранчевої революції В.Ющенка можна зарахувати за цілі роки еволюційного реформаторства Л.Кучми. Як би суперечливо не промовляли наші суто особисті симпатії або емоції ширшого – публічного плану, таким є підсумковий «krajobraz po bitwie».
Чи виграла щось в суто конституційному сенсіукраїнська спільнота – наразі сказати неможливо. І революції, і конституції спиняються повільно, так само, як і набирають свій хід. Відомо, що останні є органічно важкими інерційними механізмами. І хоча фінальна версія нашої конституційної (політичної) реформи стала найбільш поміркованою з усіх, що пропонувалися – від П.Лазаренка до О.Мороза включно – її повний ефект може здійснитися вочевидь не найближчим часом.
Загалом, нова конституційна схема є відноснопростою. Відтепер Президент частково керуватиме зовнішньою політикою країни, обороною, внутрішньою безпекою, а також головами місцевих державних адміністрацій. Решту справ політичного менеджменту вирішуватиме Кабінет Міністрів. Двовладдя у виконавчій вертикалі очевидне, але саме до цього реформатори, схоже, прагнули.
Народні депутати Українинабувають за реформою статусу «стійких оловяних солдатиків» партій і парламентських фракцій, а їх лідери й ідейні провідники перетворюються на справжніх китайських мандаринів. Принаймні, питання персонального складу Кабінету Міністрів України й держбюджет вирішуватимуть саме вони.
Судова система залишилася практично неушкодженою, реанімаційно-авторитарні набутки прокуратури не варто переоцінювати чи надміру драматизувати. Ймовірно, що нагляд прокуратури глибше занурить наших безкорисливих служителів законності в дрібний місцевий та середній регіональний бізнес, але останньому до цього не звикати. З іншого боку, як кажуть фахівці, часткове повернення прокурорського нагляду за здійсненням прав і свобод пояснюється не так нашою правовою нерозвиненістю (думка офіційного Страсбургу), скільки елементарною злиденністю українського населення. Справді, захист прав, свобод та інтересів в судах залишається для багатьох людей поки що надто рафінованою й казуїстичною процедурою.
Загалом, якби Україна за рівнем свого громадсько-політичного й культурного розвитку стояла, скажімо, ближче до Чехії, з реформою можна було б примиритися. Проте Україна – дуже молода демократія, й навряд чи застосування суто парламентських процедур для розвязання її головних і болючих проблем справді імпонуватиме нашій відносно малорозвиненій політичній системі.
Свого часу Г.Арендт, аналізуючи ознаки будь-якої органічної революції, зазначала, що справжні революції завжди розширюють рамки народного представництва. Тобто соціальна база державного управління з кожною черговою революцією робиться все більш широкою, демократичною.
Щось в очевидній протилежності до цього миспостерігаємо в якості правового результату помаранчевого протистояння. Адже, за реформою, безпосередній вплив демосу на українську політику зменшується. Хоча українці й надалі обиратимуть свого Президента, а ЗМІ працюватимуть без темників, все це більше не означатиме суттєвої переміни політичного курсу країни. Тому правові наслідки помаранчевого руху можна розглядати навіть під кутом зору реальної законодавчої революції.
Щиро кажучи, Президента з пореформеними повноваженнями можна було б дійсно обирати в парламенті, й тільки підпорядкованість йому місцевих державних адміністрацій поки що дозволяє розглядати його посаду в якості балансової противаги до законодавчої гілки влади в державі. Якщо в подальшому голови державних адміністрацій стануть виборними, всенародне обрання Президента остаточно втратить свій сенс.
Більш складною, однак, ситуація постає із зовнішньополітичної точки зору. Як всі знають, зі сходу й півночі Україна є дотичною до президентських республік цілком авторитарного типу. Для прикладу досить однієї Росії.
Слід також врахувати, що з обранням на посадуПрезидента В.Ющенка, Україна має шанс стати не тільки реально демократичною, але й позитивно «відчуженою» (на кшталт Прибалтики) від пострадянських республік країною. Й тому одної лише присутності російського геополітичного монстра на наших розтягнутих кордонах досить для доведення необхідності українського президентського республіканізму. Йдеться, перш за все, про його можливості швидкого реагування на зовнішні виклики. Вже тепер можна передбачати, що останніх нам не бракуватиме.
В західноєвропейському або євроатлантичномуполітичному світі не має практичного значення те, парламентською чи президентською республікою є чи буде в майбутньому Україна. І, навпаки, все виглядає прямо протилежним чином з позицій оптимізації наших політичних стосунків зі східними сусідами. Простіше кажучи, на рішення, яки вироблятимуться щодо нас їх «президентськими машинами» Україні було б зручніше реагувати за допомогою симетричних політико-правових механізмів.
Саме в цьому контексті варто ще раз звернутиувагу на організаційну невпорядкованість й оперетковий «плюралізм» українських політичних сил, фракційну егоїстичність їх інтересів, загальну демагогічність українських парламентських дебатувань. Крім того, міняти форму правління на помаранчевому революційному марші – майже те саме, що переставляти меблі в загальнонаціональній квартирі під час повені або пожежі. Чи має Україна для цього необхідний історичний час, реальну творчу здатність, кадровий ресурс? Чи зможе український парламентаризм стати адекватною відповіддю на структурно жорсткий, суто президентський тиск російської енергетично-промислової й військової піраміди?
Мало хто сьогодні сумнівається в тому, що конституційна реформа була й залишається для осіб калібру Л.Кучми або В.Медведчука синонімом рятувального кола проти вірогідних наслідків президентства В.Ющенка. Але, рятуючи в такий нешаблонний спосіб самих себе, провідники навряд чи думають про глибші, суто національні інтереси. Сумнів з цього приводу мені здається навіть риторичним.
Парадокс конституційної реформи полягає також і в тому, що «розмиваючи» в строкатому парламентському середовищі відповідальність за стратегічні рішення в країні, реформа водночас демонструє різко зрослу політичну вимогливість до оперативно-тактичних парламентських маневрів і маніпуляцій.
З одного боку, за поточну внутрішню та стратегічну зовнішню (визначення засад) політику України майже на паритетних засадах відповідатимуть Кабінет Міністрів і Верховна Рада України. З іншого – для забезпечення належного виконання даної ролі в парламенті запроваджується безпрецедентна фракційна дисципліна.
Так, якщо за статтею 81 Конституції України рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках складення повноважень за особистою заявою, а також припинення громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України прийматиметься, як і раніше, Верховною Радою України, то... «у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення».
В цілому, новий порядок позбавлення депутатських повноважень свідчить не тільки про запровадження жорсткої партійно-фракційної дисципліни у Верховній Раді, але й про загальну нівеляцію ролі конкретної особистості в українському політичному процесі. Все це нагадує реліктову консолідацію політичних соратників довкола своїх провідників, відому ще з комуністичного часу.
Так або інакше, але фракційно-блокове обмеження депутатської свободи вибору в українському парламенті є свідченням того, що в Україні відроджується імперативний партійно-корпоративний мандат. Тобто народний депутат знову розглядається в якості партійного пішака, утримувача картки для електронного голосування, чиє призначення – працювати «коліщатком й гвинтиком» (В.Ленін), але тепер не загальнодержавної справи.
Отже виглядає так, що волевиявлення на виборах до Верховної Ради України в новій системі координат ризикує стати ланкою в механізмі запровадження не стільки загально-електоральних, скільки партійно-кулуарних пріоритетів. Особисті емоційно-психологічні якості парламентарія, його індивідуальний досвід та інтелект, органічна привязаність до певного регіону навряд чи будуть використовуватися. Можна навіть сказати, що в даному випадку йдеться про реставрацію «демократичного централізму» – універсального принципу більшості радянських конституцій.
Загалом, все виглядає так, ніби конституційнареформа перетворює парламент із місця публічних обговорень на арену поєдинків фракційних гладіаторів. Хоча це прикро, але в контексті конституційних змін поки що не доводиться говорити про актуальне в часі відродження стимулів політичної дії за В.Гавелом: морального інстинкту, почуття смаку, архетипічної мудрості, усвідомлення культурних імперативів і тонкості почуттів.
Навпаки, можна без жодного перебільшення стверджувати, що в частині визначення статусу народного депутата конституційна реформа вдалася до філософської редукції, правово-логічного спрощення, приниження тонко вібруючої конституційної матерії до вимог плаского моменту. Наразі маємо чергову деградацію правової стратегії для вигод законодавчої тактики.
Слід зазначити, що поєднання голосування законституційну реформу із внесенням змін до поточного виборчого законодавства було, з якої сторони не поглянь, неетичним. Адже коли «Наша Україна» вимагала відставки уряду та ЦВК, а також внесення змін до діючого закону про вибори Президента, то йшлося не стільки про політичні чи юридичні вигоди опозиції, скільки про відновлення органічного права народу голосувати для здійснення своєї суверенної волі. Остання ж стоїть не під, а над учасниками будь-якого переговорного процесу.
Загальновідомо, що політичне право обирати йбути обраним передує всім владам, їх гілкам і розгалуженням, а також всім державним органам та політичним інституціям – від парламенту й Президента до Кабінету Міністрів і ЦВК включно. Саме тому виборчі права, їх обсяг та режим здійснення не можуть бути предметом жодних конюнктурних домовленостей і спекуляцій. Інакше кажучи, виборчі процедури не можуть «не поліпшуватися» в залежності від партійних уподобань. В правовій державі вони завжди мають тільки один вектор – збільшення власної ефективності, гарантованості.
Це означає, що жодний субєкт політичної системи України не має права обіцяти поліпшення виборчого законодавства під гарантії парламентського голосування за конституційну реформу, як і будь-якого голосування взагалі. Воля народу в матеріальному й процесуальному розумінні не може бути обєктом компромісу, тобто підлягати будь-яким примхам учасників переговорного процесу. Така воля є апріорі суверенною, органічно зверхньою щодо всіх дійсних і потенційних субєктів переговорів, політичної еліти країни взагалі.
Тому рішення відносно того, чи робити другийтур президентських виборів «більше» або «менше» чесним і прозорим не повинно було й не могло залежати від жодних приватних домовленостей. Адже цінності, які при цьому безпосередньо зачіпалися, є незрівнянно вищими від інтересів парламентських фракцій, кандидатів на посаду Президента, особисто Премєр-міністра чи членів ЦВК.
З іншого боку, саме по собі питання конституційної реформи є надто важливим і принциповим, щоб бути «протисненими» в життя в обставинах політичної кризи. Адже Конституція – це вищий регулятор внутрішнього й зовнішньополітичного життя України. І в даній якості вона не може бути заручником політичних тактик. Конституція є суттєво вищою за будь-яку політичну тактику, вищою за будь-який парламентський чи президентський маневр і на цій підставі не підлягає коригуванню «по ходу справи».
За проголосованою конституційною реформою реальна політика країни стала мало не прерогативою парламенту – політичної інституції, яку, на відміну від народу, все-таки можна корумпувати. Як відомо, демократія мас важлива ще й тому, що народ не можна корумпувати фізично. Ця добре відома теза Т.Джеферсона вже знаходила своє підтвердження за різних обставин. Тому залежність авторитету й дієвості посади Президента від прямого народного волевиявлення в умовах України є безсумнівною.
Сила посади Президента є важливою противагою й можливому зовнішньоекономічному тискові на Україну. Даний аргумент підсилюється ще й тим, що наша країна перебуває на рівні розвитку, коли її фінансово-економічна потуга й публічна політика є практично зрощеними. Саме тому особливу роль в українській політичній системі мав би відігравати всенародно обраний й добре оснащений правовим інструментарієм лідер. Очевидно, що в даному випадку йдеться про щось більш важливе, ніж тільки оптимізація стосунків виконавчої і законодавчої гілок державної влади.
Тому, з огляду на згадувані потреби, предметом актуальної конституційної реформи могло б бути не стільки послаблення, скільки посилення президентських виконавчих повноважень, безпосереднє підпорядкування Президентові Кабінету Міністрів України з паралельним покладенням на нього прямої політичної та юридичної відповідальності за дії та політику очолюваного ним уряду.
Запроваджена ж за реформою редукція статусуПрезидента до представницьких й зовнішньополітичних функцій виглядає не тільки мало вмотивованою, але й відверто загрозливою для забезпечення інтересів нашої державної незалежності. Як можна вже сьогодні передбачити, корпоративізм в політичній системі пореформеної України зросте, а вплив фінансово-економічних груп на парламент набуде системного характеру.
Зовсім інша річ – український поміркований федералізм, який дійсно можна було б в реформаторському сенсі на далеких підходах обговорювати. Адже ідея децентралізації є відомою в Україні ще з часів М.Драгоманова. Прибічниками широкої децентралізації, як всі знають, були українські народники, зокрема М.Грушевський, С.Шелухін та Р.Лащенко. Загалом, конституційні ідеї федералізації України, дарма що про них згадують ідейні супротивники помаранчевої революції, дійсно можуть стати темою антикризової реформи.
Хочеться наголосити також на тому, що головними лобістами конституційної реформи були політичні прихильники Л.Кучми, лідери СДПУ(о), представники парламентських фракцій, які на виборах здобули не більше 5-6 відсотків голосів українського електорату. Проте всупереч політичній логіці головні ідеї реформи припало запроваджувати саме тим, хто висловлював до неї найбільше застережень.
Виглядає невмотивованим, що конституційні ідеї політичного аутсайдера О.Мороза має запроваджувати його восьмикратний (за електоральною підтримкою) переможець В.Ющенко. З цього приводу можна думати й говорити різне, проте в намаганні здійснити реформу зусиллями її тактичних опозиціонерів важко не розпізнати ситуацію, коли «битий небитого везе».
Очевидно також, що запровадження конституційної реформи із радикальною трансформацією повноважень Президента між першим і другим туром президентських перегонів суперечить здоровому глуздові. Ні з точки зору канонів права, ні з точки зору чесної політики не повинно було статися так, що громадяни в першому турі виборів голосували за Президента з одним статусом, а в другому – за Президента із статусом зовсім іншим.
Важко не погодитись з тим, що сотні тисяч людей на майдані Незалежності в Києві стояли на грудневому морозі не для того, щоб обрати фігуру, яка «царює, але не править». Люди вочевидь виборювали собі сильного лідера. Свідомо й підсвідомо вони розраховували на конституційну силу президентської посади. Й навряд чи тверезим політикам варто про це забувати.
Загалом виглядає так, що сила духу, розум людей на майдані були незрівнянно вищими за ідейну тональність і моральний потенціал конституційної реформи. Перманентний кількатижневий мітинг обстоював не зміну формальних інститутів, а заміну патологічно корумпованої, очевидно «живої», а не абстрактної влади. Отже люди протестували не проти юридичних оболонок, а проти їх конкретного людського наповнення, проти особистостей, а не погано виписаних конституційних принципів і норм.
В.Гавел, коментуючи події української помаранчевої революції в широкому європейському контексті, був очевидно правий, оскільки все, що відбувалося на майдані в Києві, свідчило про похорон залишків українського посткомунізму. Подзвін, який півмісяця лунав на столичному майдані був саме по цьому. Так люди позбавлялися свого страху, а разом з тим – духу залежності й рабства.
І тому, підводячи підсумки, ми мусимо визнати наявність очевидного парадоксу. Помаранчева революція була політично й ідеологічно спрямованою проти більшості з тих, хто на компромісній основі запровадив нині українську конституційну реформу. Багато депутатів-реформаторів, як відомо, повязували свої електоральні надії саме з біло-блакитним В.Януковичем.
Відтак ситуація виглядає не зовсім традиційною. Як сказав колись Булгаковський персонаж Воланд: «Ми виступаємо і за техніку, і за її розвінчання». Ця метафора до реформи є вочевидь постмодерною, бо саме сучасні люди часто вчиняють вкрай суперечливо.
В Києві нині зима, й блакитний колір в природі виглядає наразі доречним. Проте навряд чи конституційна логіка аж так просто надається до узгодження із сезонними розмальовками.
15 грудня 2004 р.