Про чистоту телерадіоефіру
Доки після виборів “дерибанять” електронні мас-медіа, що само собою процес нормальний, сторонньому оку все більше стають помітними речі, немовбито незначні.
Хочеться поговорити саме про них, оскільки незабаром можемо з’ясувати, що погляд збоку все-таки зауважує дещо не таке вже й незначне.
Безсумнівно, важливо, хто матиме вплив на той чи інший канал із “великих” (так і не повертається язик висловитися донедавна звично – “з олігархів”) – чи котрийсь “Енко”, чи Олександр Волков, який так швиденько та легко, незвично легко, як для його ваги, “літає” ледь не в кожному кадрі поруч із Юлією Володимирівною. Гай-гай, мовляв, як давно це було, чотири роки тому... Тоді Олександр Волков, кажуть, цензурував у мас-медіях справу Георгія Гонґадзе за наказом Леоніда Кучми. Про це принаймні стверджує Володимир Кошів у книзі “Обезголовлений”. І правосуддя наразі не спростувало цього факту.
Це я так, до слова, бо ж справді, який стосунок має Олександр Волков до преси та телебачення сьогодні? Але куди б не прилаштували цього “свого в дошку” хлопця, для всіх – і для донецьких, і для київських, і львівських, – хочеться ще раз нагадати про його не надто добру репутацію. Хто його знає, чи в умовах свободи слова той, хто переслідував за свободу слова та не покараний за це ні морально, ні матеріально, ні, даруйте, фізично (навіть по фейсу йому ніхто за це не з’їздив), а навпаки – був підвищений у чині та мав право безперешкодного просування політичною шахівницею, – хто його знає, чи така людина не візьметься знову за старе, тільки-но для цього створять мінімальні умови? І чи не вони це, ці умови, наразі не надто явні, – наближеність до такої безкомпромісної та твердої Юлії Володимирівни? Зрештою, із глибинки не все помітно, і тут я хочу подякувати Романові Скрипіну за інформацію, яку він викинув у прямий ефір, – про те, що в поїздці в Донецьк пані Юлію супроводжував саме він, Олександр Волков. Правда ж, не секрет, а все-таки соромливо замовчаний, неакцентований, якийсь нібито незручний факт у контексті полум’яних революційних переконань в. о. прем’єра. Так от, щоб не було незручно...
Тут на мене можуть розсердитися фанати “принцеси революції”. І це не дивно. Умова свободи слова не для всіх прийнятна, навіть не для всіх тих, хто віддав журналістиці багато років. Як вони працюватимуть за нових умов? Чи будуть безкомпромісними, чесними, непідкупними та непохитними? Чи не будуть хижими стосовно своїх колег-конкурентів і надто мовчазними, коли йтиметься про переслідування колег по цеху?
Неминуче озирання, знову ж таки – в історію Ґії. Чи не могли друзі запобігти трагедії, яка з ним трапилася? Чи не знали, що за ним стежать? Чи не знали про те, як маніакально Кучма пантрував кожен кадр, кожне речення, які стосувалися його персони, і не пробачав “кривих” натяків і “кривих” слів? Знали. Надто багато й докладно знав Слава Піховшек. Я аж ніяк не звинувачую його в чомусь стосовно Ґії, але те, що впродовж років робив Піховшек із благословення керівництва каналу “1+1”, заслуговує на довідку про профнепридатність. І що ж ми бачимо? Народ стоїть на Майдані, молоді журналісти з “1+1” протестують проти цензури й демонстративно пишуть заяви на звільнення. Невдовзі офіс каналу стає помаранчевим, цих сімох журналістів обіцяють поновити на роботі. І що ж ви думаєте? Ними, принаймні п’ятьма, пожертвували, а Славою – ні. Слава покаявся. Слава чесний перед роботодавцем! Але цей новітній матюк, який, найголовніше, має намір далі, в умовах свободи слова, процвітати в телеефірі! І ніхто, ніхто проти цього нічого не має! Від цього, виходить, чистота телеефіру не постраждає!
Трапляються й парадокси. Скажімо Микола Вересень. Оксамитові баритональні переливи – “мене називають Микола Вересень”. У нього – жести, в нього – шарм, у нього – мінімум підготовки та професійної добросовісності. Дорогоцінні хвилини прямого ефіру примудряється заповнювати своїм багатозначним “е-е-е”, “ме-е-е”, зрештою, збиранням докупи аркушів паперу та гримасуванням – ну, подумаєш, не хочеться йому говорити й усе! Це, схоже, звичка, вкорінена щонайменше з цеківського садка, школи тощо – ну, не хочеться! Не думайте, шановні читачі, що тут щось більше: з вас просто “лахають”, вас мають за простаків, а це – недобре.
Не так давно Микола заробив автомобіль у “озимих”. Він любить кататися в ньому. Він “по життю” переконаний, що “бабло перемагає зло”. Він не може бути сумісним із каналом чесних новин; і щойно гавкне, що його так і так називають, – я вимикаю. Микола Вересень морально відповідальний за смерть свого колеги, батька чотирьох дітей, людини, на якій декілька років паразитував, – йдеться про Олександра Кривенка, президента “Громадського радіо”. У тому самому авто загинула ще одна людина – дипломат ОБСЄ Ґізо Ґрдзелідзе. Микола Вересень, як і так звані “співробітниці”, котрі їхали разом в іншому, також морально відповідальні за трагедію тієї ночі, 9 квітня 2003 року. Але бодай би вони були здатними морально відповідати хоча б за себе...
“Дєвочкі”, які присутні в кадрі та поза, – немалий фактор ризику для працівників ефіру чоловічої статі, фактор засмічування та занечищення не лише робочих місць. Ті, які ще вчора не могли позбирати спідніх по винайнятих квартирах. Сьогодні вони – “обличчя” каналів, провадять добропорядні та благопристойні шоу про сімейне життя, виховання дітей і такі інші дрібниці патріархального буржуазного “загнивання”. У них ціна слів прямо пропорційна ціні кофтин і папужих макіяжів. І що нам із цим удіяти?
Знати, що не лише від грошей залежить майбутня свобода слова.
(“Львівська газета”, №17, 31 січня 2005 р.)