Якщо дівчину нікуди діти – виходить, в СІЗО їй доведеться сидіти

Якщо навколо вітрини надять достатком красивих товарів, а в кишенях гуляє вітер, і батьків у тебе немає, а від роду всього14 років, то встає закономірне питання: як жити і що робити? Вікторія К. вирішила його для себе з легкістю і простотою, властивими юному вікові – брати потрібні речі в тих, у кого вони є. Одного разу вона «прихватизувала» мобільний телефон, що «погано лежав», а в другий із подружками вирішила злегка роздягти жінку, яка, однак, усупереч наполегливим домаганням, супроводжуваним стусанами, розставатися з предметами гардероба і прикрасами чомусь не зажадала. На цьому і закінчується історія пригодницька і починається судова.

Після їхньої затримки, двом напарницям запобіжним заходом обрали підписку про невиїзд, а нашу героїню запроторили до СІЗО. Чому такий вибірковий підхід? Виявляється, що Вікторія, на відміну від подруг, є вихованкою 4-го обласного інтернату для дітей, що залишилися без батьківської опіки. Але, очевидно, належним чином виховати її інтернат вже відчайдужився і, замість того, щоб відстоювати права підопічної, прийнявся відхрещуватися від неї «руками і ногами». Адвокат Токарєв, що співробітничає з Харківською правозахисною групою, звернувся в Дзержинський районний суд м. Харкова зі скаргою на незаконну затримку, але суд вирішив, що в СІЗО Вікторія краще збережеться.

Дівчину в СІЗО слідство своєю увагою не обділило і за короткий термін ще одну справу «розкрутило». Не хочеться говорити заповзято, але в останні роки в українській слідчій практиці відзначається цікава закономірність: чим більше людина перебуває в СІЗО, тим більше вона йде на «сознанку» і, найчастіше, затримані за дрібну крадіжку, «щиросердно зізнаються» у цілій низці крадіжок, грабежів, розбоїв... Але, звичайно ж, у даному конкретному випадку подібна тенденція аж ніяк не простежується.

Невгамовний адвокат подав апеляцію, відповідно, в Апеляційний суд Харківської області. На минулому тижні суд відбувся. Адвокат просив, щоб дівчині замінили запобіжний захід . Своє прохання він мотивував декількома причинами. По-перше, відповідно до протоколу про затримання, Вікторію затримали в приміщенні районного відділу УМВС, тобто вона туди з’явилася сама, що доводить її бажання співробітничати зі слідством (хотіла б сховатися – давно б виїхала за межі Харкова). По-друге, здоров’я юної мисливиці за мобільниками явно залишає бажати кращого – вона інфікована туберкульозом з 2000 року, спостерігаються негаразди з психікою, через що неодноразово перебувала на лікуванні в 15-й лікарні. Крім того, не вівся протокол судового засідання суду першої інстанції, що є порушенням ст. 84 Кримінально-процесуального кодексу.

І, найголовніше, відповідно до статті 434 того ж кодексу, затримання й узяття під варту може застосовуватися до неповнолітнього «лише у виняткових випадках, коли це викликається тяжкістю злочину, у вчиненні якого він обвинувачується». За словами адвоката, за крадіжку і грабіж навіть у відношенні повнолітніх далеко не завжди застосовують узяття під варту, тому для 14-літньої дівчини цей випадок явно не є «винятковим». Крім того, вона раніше не суджена і, з огляду на всі наведені аргументи, запобіжний захід цілком можна обмежити підпискою про невиїзд.

Виховательку з інтернату, що перетворилася в додаткового обвинуватця («дівчинка погана, увесь час тікала, займалася безкоштовною (?!) проституцією, крадіжками, могла «обматюгати» навіть дорослих») адвокат просив відсторонити від представлення інтересів Вікторії. Рідну матір, позбавлену батьківських прав, але в якої останнім часом дівчина часто мешкала, адвокат клопотав допустити до судового засідання. Суддя Сілін клопотання не задовольнив.

Прокурор, молодий, але явно перспективний, зажадав залишити колишній запобіжний захід, посилаючись на негативну характеристику Вікторії (прямо, як у радянські часи, коли негативна комсомольська характеристика фактично означала для людини «вовчий квиток» у життя) і необхідність судово-медичного обстеження в стаціонарних умовах. До того ж, прокурор говорив про те, що, «можливо, вона здійснювала злочини вже після тих епізодів, за які була затримана».

Слідчий повідав присутнім про нелегку долю тих, хто з обов’язку служби повинен боротися зі злочинними елементами, а останні, не виявляючи свідомості, не йдуть їм назустріч. Закінчив своє оповідання про халепи Вікторії він наступними словами: «Вона обіцяла виправитися, але не виконала свою обіцянку. У неї був шанс – вона його не використала».

Очевидно, суд теж вирішив, що одного шансу людині цілком достатньо і почув вимоги прокурора та слідчого, проігнорувавши доводи адвоката, більшу частину апеляції якого суддя, за його ж словами, не зрозумів.

Саме цікаве, що ледве не половину судового засідання суддя присвятив тому, що доказом від зворотного прищеплював усім присутнім думку про неможливість заміни запобіжного заходу для Вікторії, тому що дівчину нікуди діти: інтернат від неї практично відмовився, матір батьківських прав позбавлена. Тому іншої альтернативи СІЗО просто немає. А, можливо, суддя її й не шукав?

Не хочеться розповсюджуватися щодо правильності або справедливості прийнятого судом рішення. Авторитет правосуддя незаперечний. Та й Вікторія – явно не ангел. Але чомусь дівчину шкода. Подруги, що вчинили «подвиг» разом з нею, чекають його судової оцінки вдома, у колі сім’ї. Віка ж, провина якої, до речі, ще не доведена, вже покарана.