Бюлетень "Права Людини", 2001, #13
Луганський суд знову заборонив проведення акції громадян Звернення депутатів Луганської міськради до губернатора Звернулися до президентів Тиждень пам‘яті Георгія Гонгадзе „Май! Труд! Админресурс!?“ Конституція і права людини
Час, коли відроджуються втрачені мрії Тероризм
Комюніке Секретаря Європейського Суду Катування та жорстоке поводження
ФІЗИЧНА ДОСТУПНІСТЬ СУДУ ДЛЯ НАСЕЛЕННЯ Наша міліція не береже нас. навіть у СІЗО. Право на справедливий суд
Довіра до судової влади в українській провінції Право на приватність
ВОРОГИ ПРЕСИ В 2001-МУ РОЦІ „Гаряча“ десятка Захист від дискримінації
Летают ли крокодилы? Права жінок
ФІНАНСОВІ ПЕРЕДУМОВИ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ. Кримінально-виконавча система
Проект закінчено, але Центр безкоштовної юридичної допомоги безробітним м.Чернігова продовжує роботу Армія
Кто и как возвращает деньги пострадавшим вкладчикам финансовых пирамид в Днепродзержинске Громадянське суспільство
Бедный, бедный мой народ! Кому заарештовувати?
Хроніка
Луганський суд знову заборонив проведення акції громадян
Луганське обласне відділення ВГО КВУ звертає увагу на систематичний характер рішень луганських судів, якими обмежуються права громадян на свободу зборів. На наше переконання, через таке судочинство Україна порушує ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, і що Рада Європи повинна враховувати такі речи при оцінці узятих на себе Україною обов‘язків.
Звернення депутатів Луганської міськради до губернатора
Звернулися до президентів
Тиждень пам‘яті Георгія Гонгадзе
Наш коментар: ми впевнені, що ціла низька судових заборон проведення мирних зборів громадян, що відбувається на Луганщині (у ЛОВ ВГО КВУ маються дані про п‘ять таких рішень), свідчать, що судова система України є такою, що порушує загальновизнані права громадян. Ми звертаємося до правозахисників України з пропозицією розглянути доцільність спільного звернення до Ради Європи з пропозицією про виключення України з цієї організації, як держави, що не виконує узяті на себе обов‘язки щодо захисту прав людини. Водночас ми не можемо не відзначати, що учасники акції у Луганську не виконали рішення суду, демонструючи такий саме правовий нігілізм, що й луганська міська рада. Сумно, панове, ми стали на дуже небезпечний шлях — шлях фізичного протистояння, коли обидві сторони ігнорують чинні закони України.
„Май! Труд! Админресурс!?“
При этом максимально был задействован так называемый административный ресурс. Грешили этим все. Если директор какого-либо предприятия буквально за неделю до Первомая становился членом какой-либо партии, то управленческий аппарат этого предприятия уже шел в колонне именно этой партии. Для большинства участников демонстрации так и осталось загадкой в стройных рядах какой именно партии они демонстрировали свою солидарность при этом неизвестно с кем. Лозунги выступивших в единой колонне демократических сил: крымских „Аграриев“, НДП, СДПУ (о), Демсоюза были предельно нейтральны, чтобы, не дай Бог, не пролить свет на свое отношение к Ющенко, Кучме, Тимошенко. Практически не изменились лозунги приверженцев светлого коммунистического вчера, вновь были портреты Сталина, по-преж-нему клеймили демократов и буржуазный империализм. Вновь проявились лозунги, почившего в бозе РДК с его неудачливым президентом Юрием Мешковым. По-видимому новый импульс „Русской идеи“ дал приезд в эти дни в Крым делегации Москвы во главе с самим Юрием Лужковым.
В связи со столь богатой политической палитрой „солидаризующихся“, было принято решение не строить обычную трибуну, дабы, как в прошлом году, не пришлось лидеру коммунистов демонстративно покидать ее при подходе колонны демократических сил. В этом году каждый „вождь“ шел во главе своей колонны со своим электоратом.
Какая-то группа людей распространяла среди собравшихся приглашения на экскурсию в „Гнездышко Грача“ с указанием адреса и даже плана месторасположения знаменитой стройки ХХІ века — „хатынки“ лидера крымских коммунистов, которую скоро внесут в перечень крымских дворцов наряду с Ливадийским и другими.
После проведения демонстрации по центральной улице города — проспекту Кирова (Сергей Миронович, кстати, никогда в Крыму не бывал), в соответствии с заранее разработанной диспозицией коммунисты и их сторонники приступили к возлиянию на правом берегу Салгира, а вот демократические силы почему-то на левом. В центре же города до самого вечера продолжалась молодежная дискотека.
Особенностью прошедшей демонстрации можно считать большое количество участвовавшей в ней молодежи. Если в колоннах демократических сил — это были студенты, учащиеся училищ и старшие школьники, которые в своем большинстве пришли через молодежные организации, то ряды коммунистов пополнялись „старым дедовским способом“: телефонограммой из гороно директорам школ: „направить по 300 человек для участия в первомайской демонстрации“. При этом местом сбора указывался „стан коммунистов“.
После киевских событий, вылившихся в избиение случайных прохожих и демонстрантов, принудительное приобщение детей к участию в политических акциях на чьей-либо стороне представляется противозаконным. И думается, что министр образования Крыма — коммунист Валентина Левина — в очередной раз злоупотребила своим служебным положением. По счастью все обошлось без последствий, хотя атмосфера антагонизма между участниками демонстрации проявлялась неоднократно. В очередной раз на этой демонстрации сил не были представлены все РУХи Крыма, выдержали нейтралитет и крымские татары, которые бесспорно берегут силы для 18 мая — дня депортации, когда на тот же проспект Кирова выйдет столько же людей, сколько вместе собрали и правые, и левые вместе взятые.
Конституція і права людини
Час, коли відроджуються втрачені мрії
Українське владне політичне середовище „вип-люнуло“ Ющенка і зробило це з радістю. Його прагнення змінити систему, що підтримувалася його попередниками, основу якої становили не професійні якості, а особисті стосунки, які означають значно більше ніж закон, а тим більше мораль, не могли не викликати спротив владної еліти. Спроби змін з боку Ющенка не були радикальними і, навіть, не завжди помітними. Один из представників нинішньої антипрезидентської опозиції і відомий учасник студентської акції голодування 1990 року Олесь Доній якось сказав, що він не бачить принципової різниці між Кучмою та Ющенком. Він навіть назвав Віктора Ющенка: „Кучмою із хустинкою у кишені“. Його дії часто виглядали непослідовними — то він своїми складними, малозрозумілими фразами висловлював свою незгоду з діями структур, напряму підпорядкованих президентові, то навпаки заявляв про підтримку президента і засуджував опозицію. Проте, навіть після появи сумно відомої спільної заяви із Леонідом Кучмою і Іваном Плющем, мало хто повірив у щирість позиції Ющенка, висловленої в документі. Питання полягало лише в тому, яким чином його змусили поставити свій підпис і в результаті розчарувати велику кількість своїх прихильників. Це був складний пошук допустимих компромісів. Поле для них вже вичерпано. Відмова Ющенка від серйозних кадрових поступок в уряді визначила цю межу і допомогла побачити в ньому політичний характер і послідовність.
Про Ющенка можна сказати, що він був успішним прем’єром. Економічні досягнення очолюваного ним уряду є незаперечними. Півтора роки тому важко було повірити у те, що взагалі якісь позитивні зміни є можливими. Економічне зростання в Україні, вперше досягнуте в 2000 році, що продовжується і зараз, є одним з найбільш динамічних у Східній Європі.
Біда Ющенка полягає в тому, що він не може більше дозволити собі бути лише економістом. Демократична політична еліта слабка і не здатна забезпечити політичну підтримку економічних реформ. Отож, крім прем’єра — економіста, Ющенко має стати ще і успішним політиком. На жаль, посада прем’єра в нинішній Україні такої можливості не дає. Система, побудована на повній особистій відданості главі держави, не терпить самостійних політиків. Вона їх намагається знищити. Ющенку, принаймні, вдалося уникнути гострого конфлікту з владною елітою. Остання лише виштовхнула його на узбіччя. Це найбільше, на що міг розраховувати Віктор Андрійович з її боку.
Дуже багато тепер буде залежати від самого Віктора Ющенка. Він отримав унікальний шанс стати людиною, що є уявленням нової української мрії для багатьох громадян держави. В своєму розпорядженні він має дуже великий стартовий капітал. У національному і демократичному середовищі його авторитет є незаперечним. Чи зможе він знайти спільну мову з усіма своїми реальними і потенційними партнерами і союзниками? Час виборів невпинно наближується і питання полягає в тому, чи вдасться йому, якщо не збільшити, принаймні зберегти ту підтримку, яку він має на сьогодні. Його особистісні і організаційні якості визначать майбутнє Ющенка як політика.
Якщо оцінити деякі дії прем’єра Ющенка в економічній сфері, зокрема методи наповнення бюджету, то складається враження, що сам Віктор Ющенко передбачав, що він дуже обмежений в часі для того, аби створити українське „економічне чудо“. Принаймні, його наступників чекає багато неприємностей, зокрема, частину доходів державного бюджету уряд вже „зняв“ на кілька років наперед. Причому йдеться про ті кошти, що гарантовано потрапляли в бюджет (наприклад, ліцензії для суб’єктів підприємницької діяльності на право торгівлею алкогольними напоями і тютюновими виробами).
Відставка уряду на чолі із Віктором Ющенком спричинила урядову кризу. Шансів на її ефективне подолання не так вже і багато, враховуючи складність поєднання інтересів всіх противників Ющенка. Одна справа проголосувати за відставку уряду, зовсім інша – узгодити єдину кандидатуру, що може набрати необхідну більшість голосів депутатів Верховної Ради України. Антиющенківська коаліція не може бути життєздатним утворенням, а, швидше за все є лише ситуативною. Навіть якщо вдасться дійти компромісу, а цього можна досягти лише виробивши складну формулу, наприклад, поступка комуністів при голосуванні кандидатури прем’єра, запропонованої президентом, в обмін на перерозподіл посад у Верховній Раді, навряд чи дії урядових лоббістів бізнесових інтересів конкретних олігархічних груп (лише за таких умов кандидат на посаду прем’єра може отримати підтримку так званих „центристських“ фракцій) зможуть узгоджуватися з інтересами лівих.
Отже, знайти конструктивного виходу із ситуації, що склалася після відставки уряду Ющенка скоріше за все не вдасться. Проте, здається, такої мети перед собою ніхто і не ставить. Інтереси владних груп є різновекторними, але серед них дуже важко помітити будь-які загальнонаціональні. Політична еліта України ще не навчилася мислити такими категоріями, лише особистими і вузькогруповими (клановими). На чолі сучасної України стоять люди, що дбають лише про власний добробут, і це становить найбільшу небезпеку для української державності. Тому, тимчасовий уряд на рік до виборів із двома доданими літерами в.о., із проданим на закритому аукціоні набором портфелів, може цілком задовольнити владні амбіції політичних груп, наближених до президента. Головне, домовитись про принципи розподілу, як часто висловлюються журналісти, контролю за фінансовими потоками та адміністративного ресурсу.
Нинішня українська політична еліта має своє походження із компартійної номенклатури і складається із тих, що отримали свій досвід у радянському господарстві і тих, що добре пристосувалися до вже давно визначених першими умов та відносин. З 1991 року Україна не мала жодної постаті загальнонаціонального масштабу, що не була пов’язана із радянським минулим. Зараз ми спостерігаємо її народження. Це викликає відродження мрій про цивілізований і демократичний шлях України, викликає появу нових масових ілюзій. Вже зараз багато хто намагається ідеалізувати Ющенка. Українське суспільство, на жаль, звикло жити з світі мрій та ілюзій і їх потребує. Успішність політика залежить багато в чому саме від того, наскільки він спроможний створити у громадян позитивні ілюзії. До цього часу, досить швидко після виборів, ілюзії йшли у небуття. Лишалася жорстока реальність, що навіть не нагадувала те, у що нещодавно так вірилось. Проте, напевне вперше, можна говорити про те, що ілюзії, пов’язані з особою Віктора Ющенка, мають реальні підстави, підтверджені досвідом і результатами в економічній площині.
Рік роботи уряду на чолі з Віктором Ющенком є, на мій погляд, чимось на зразок demo version, якщо говорити мовою комп’ютерників, тобто безкоштовною роботою програми протягом обмеженого часу. Для того, аби програма працювала далі, користувач має заплатити. Для українського суспільства час безкоштовної роботи програми під назвою „уряд реформ Віктора Ющенка“ закінчився. За подальшу роботу треба платити. Єдина можливість заплатити для українських громадян, ще не мають достатньо грошей для дорогих програмних продуктів західного зразка — голосування на виборах. Це буде не благодійність, а швидке капіталовкладення. Здається, програма корисна, варто скинутись!
Тероризм
Комюніке Секретаря Європейського Суду
13 заявників — громадяни України, що працювали на державному гірничодобувному комбінаті, подали скаргу щодо невиконання рішення суду міста Червоноград, який підтвердив їхнє право на отримання пенсії по інвалідності і зобов’язав їхнього роботодавця виплатити визначені суми. Стаття 6 п.1.
Розгляд справи закінчено укладенням мирової угоди, відповідно до якої Уряд України погодився виплатити кожному із заявників суми, що відповідають розмірам їхніх пенсій по інвалідності плюс 5 000 українських гривень в якості компенсації (за виключенням першого заявника, що отримає 23 000 українських гривень в якості компенсації), як це наведено нижче. (Рішення Суду доступне тільки французькою мовою.)
Перший заявник 40 573,23 грн.
Другий заявник 18 604,94 грн.
Третій заявник 17 765,71 грн.
Четвертий заявник 18 563,84 грн.
П’ятий заявник 19 785,78 грн.
Шостий заявник 26 956,48 грн.
Сьомий заявник 17 322,25 грн.
Восьмий заявник 12 275,00 грн.
Дев’ятий заявник 21 288,35 грн.
Десятий заявник 25 117,88 грн.
Одинадцятий заявник 61 310,18 грн.
Дванадцятий заявник 82 359,09 грн.
Тринадцятий заявник 16 325,17 грн.
Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті http://echr.coe.int Канцелярія Європейського Суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell)
Телефон: (0)3 88 41 24 92; факс: (0)3 88 41 27 91
Переклад Романа Романова
Катування та жорстоке поводження
ФІЗИЧНА ДОСТУПНІСТЬ СУДУ ДЛЯ НАСЕЛЕННЯ
Наприклад, було встановлено, що всі приміщення судів будувались зовсім для інших потреб і були перепрофільовані, а відтак не відповідають сучасним вимогам, а значна частина знаходиться в жахливому стані і потребує термінового ремонту. Такий стан справ призводить до того, що приміщення судів не пристосовані для інвалідів з фізичними вадами, а звичайні люди не можуть скористатись навіть туалетом, бо він якщо працює, то призначений лише для працівників суду.
Окремо потрібно відзначити впровадження в Україні судової охорони перед приміщенням суду. В принципі охорона суду та суддів є явищем позитивним і повинна бути впроваджена в життя. Однак на сьогодні охоронці недостатньо технічно забезпечені для виконання такого завдання, а часто, замість інформувати та допомагати громадянам у їх проблемах, стають додатковою перешкодою для доступу громадян в приміщення суду. Усі спостерігачі відзначили черги під час прийому документів від громадян незалежно від того, чи приймаються вони протягом всього тижня, чи лише в один визначений день тижня. Додатковою перешкодою доступу до суду є відкриті вимагання у громадян конвертів, марок, чистого паперу тощо при поданні заяви до суду. Не сприяє доступності громадян до суду відсутність інформації про режим роботи судів та розташування відповідних служб.
Бажає кращого інформованість в суді громадян про час та місце розгляду конкретних справ, а також виявлені невмотивовані запізнення початку судових засідань від 15 хвилин до 1,5 години.
Через незадовільне технічне забезпечення суддів в жахливому стані є ведення протоколів судових засідань, яке здійснюється секретарями практично вручну, а для використання диктофонів громадянами вимагається додатковий дозвіл судді.
У всіх судах чотирьох регіонів всі кримінальні справи розглядаються в залах. Зважаючи на малу кількість залів, цивільні справи здебільшого розглядаються в кабінетах суддів, які є абсолютно непристосовані для цього, зважаючи на малу площу кабінету, недостатню кількість стільців, не кажучи вже про столи. Крім того, спостерігались випадки, коли суддя чи працівник суду зачиняв кабінет під час слухання, що є грубим порушенням норми про відкритий судовий процес.
Окремої уваги заслуговують численні скарги громадян на необгрунтовані тривалі терміни виконання судових рішень, що стане предметом додаткових досліджень.
Наша міліція не береже нас. навіть у СІЗО.
Лише нещодавно ми довідалися про те, що внаслідок теракту — серед білого дня — після вибуху підкладеного пристрою ногу втратила молода жінка — дружина одного з місцевих підприємців. Перед тим було вчинено — спробу замаху на життя помічника народного депутата України Андрія Звонаржа, вбивства голови обласного арбітражного суду Бориса Віхрова та журналіста Ігоря Бондаря. І це лише вбивства про які намагалися голосно писати кілька газет, які ще не побоюються різноманітних, вже звичних позовів від керівників різного рангу обласної міліції до преси. Чиновники від міліції полюбляють захищати у преси власну гідність та ділову репутацію за допомогою судових органів. На щастя їхнє переважна більшість судових засідань завершується на користь так званих „правоохоронців“ — а у журналістів шансів перемогти немає майже жодних.
Нам і далі продовжують сповіщати, у різноманітних звітах, про покращання криміногенної ситуації в місті, але люди гинуть — багатьох злочинців так і не знаходять.
Не буду знову нагадувати міліції прізвища тих, чия доля не є відомою ще від 1998 року внаслідок викрадень та непрофесійної діяльності пошукових служб. Досить значним є і перелік одеських журналістів в яких стріляли, яких вбивали та намагалися вбити, били — Ігор Розов, Борис Дерев’янко, Леонід Капелюшний, Володимир Бехтер, Людмила Добровольська, Ігор Бондар та багато інших.
Але, найжахливіше на серці стає тоді коли чуєш про загадкові смерті у в’язницях, слідчих ізоляторах — у місцях, де життя людини мали б берегти перш за все.
Читачам нагадаю — свого часу обласна організація Української республіканської партії оприлюднила Заяву, в якій вимагала притягти до відповідальності керівників правоохоронних органів Одеської області. Причина була зрозуміла — відбулося звіряче вбивство родини прихильника реформувань на селі, фермера Андрія Декусара.
Не минуло багато часу від дня вбивства — а міліція вже рапортує, що злочинець знайдений та відповість за скоєне перед судом. Сталося не так, як гадалося. Підозрюваний, як стало відомо, закінчив життя самогубством — повісився на напірнику, наявність якого у слідчому ізоляторі взагалі не була передбачена. Першою про це повідомила тоді опозиційна тодішній обласній владі телекомпанія „АРТ“ — чим викликала незадоволення у колах правоохоронців.
Місця позбавлення волі і далі залишаються недосяжними для незалежних журналістів, а про відсутність будь-якого дотримання прав людини у їхніх стінах взагалі говорити не доводиться. Найцікавіше те, що про нестерпні умови перебування у багатьох в’язницях та слідчих ізоляторах країни, зокрема і одеських, пишуть і правозахисники і ті, хто там побував — тим часом, працівники міліції залишаються на попередніх позиціях постійно наголошуючи, що „порушень виявлено не було“. Принциповість, яка просто викликає подив.
Сьогодні знову про злочин. А як це назвати ще — молодий мешканець Одеси Ігор Марков — виконав вказівку працівників УБОЗУ та добровільно прийшов до будинку управління на вулиці Осипова, де і був затриманий за звинуваченням у незаконному зберіганні наркотичного зілля — маріхуани, у розмірі трохи більше шістьох грамів, тобто за статтею 229-6 ч.1 Карного кодексу України. Наркотики було знайдено у його халаті тоді, коли Марков був відсутній, у присутності його матері.
На думку матері затриманого — і про це вона написала у скарзі на ім’я прокурора міста Одеси пана Мєдєнцева — „мій син був заарештований за бажанням слідчого Сергія Попова, який з 1997 року переслідував його, мав до нього особисте несприйняття, неодноразово висловлював погрози та бажання посадити мого сина за грати.
На протязі цілого слідства, слідчий Попов С.М. тероризував мене як вдома, так і на роботі. Вдома було проведено три обшуки, в процесі яких шукали хоч щось, що може бути використане на шкоду моєму синові.“
Мати Ігоря Маркова не виправдовуючи його, адже і за її словами, це „справа фахівців“ — намагається зрозуміти інше — і найголовніше — причини загадкової смерті сина.
Про це у наступній цитаті з вищезгаданої скарги:
㎢-19 грудня мій син та його адвокат закінчили знайомитися з матеріалами карної справи і воно мало передаватися до районного суду для розгляду та винесення вироку.
Однак, 21 грудня 2000 року, не повідомивши адвокату Ігоря Маркова — слідчий Сергій Попов вивозить, з незрозумілих причин, мого сина до ізолятора тимчасового утримування УМВС на вулиці Преображенській 44. Тут з ним „працювали“ слідчі та оперативники“.
Вже пізніше його знаходять мертвим, таким що повісився, у автотранспорті у дворі ізолятора тимчасового утримування. Поруч не було матеріалів на яких він міг би вчинити собі смерть.
Проведена експертиза, тим часом, довела, що у тілі покійного знайдено голюциногений препарат амфетамін.
Дотепер незрозуміло, які свідчення необхідні були слідству від Ігоря Маркова? Що знав Марков? Кому Він заважав спокійно здійснювати беззаконня?
Продовжу цитату із Заяви: „О 14.30 22 грудня 2000 року колега Сергія Попова — пан Дмитренко —повідомляє про це адвокату, а мені, матері, яка втратила єдиного сина, не вважали за необхідне повідомити.
На вимоги адвоката повідомити матері, пан Дмитренко відповів відмовою, пояснивши, що вони до Ігоря Маркова вже жодного відношення не мають, позаяк він рахується за судом. Якщо це правда — навіщо і чому Попов вивозив Ігоря Маркова в цей день з СІЗО до Ізолятора тимчасового утримування?“
Мати Ігоря Маркова дотепер не знає що насправді відбулося з її сином — і чому після допитів у ізоляторі тимчасового утримування тіло її сина знайшли у автомашині у дворі ізолятора.
Незрозуміло і те, чому Ігор Марков пішов з життя за тієї умови, що за кілька днів перед смертю зустрічався з матір’ю та прохав принести йому речі для дотримання особистої гігієни, був у гарному настрої. Мати Ігоря Маркова дотепер переконана, що її син не міг добровільно піти з життя і вимагає проведення розслідування діяльності слідчого Сергія Попова.
І ще такі досить цікаві деталі.
Загадковою залишається справа Якименка, який втік зі слідчого ізолятора СБУ. Все лише ускладнилося після одержання Генпрокуратурою відеозапису всіх виданих раніше у СІЗО зізнань Якименка. І тут слід нагадати, що справу цю так само вела міська прокуратура Одеси.
Нещодавно на телебаченні виступив член обласної колегії адвокатів Володимир Рубен. Йому незаконно відмовлено у праві на захист підсудного Руденка. Таке безправ’я, за словами пана Рубена, стало, на жаль, традиційним. Інші адвокати прагнуть оминати такі справи, але Рубен вирішив відстояти свою правду, право підсудного на захист.
А напередодні у такому ж захисті, за цією ж справою, було відмовлено ще двом адвокатам — Рожковському та Тепляковій. Ця жінка-адвокат зі сльозами на очах і розповіла про те, що „такого хамського ставлення з боку слідчого Сергія Попова“ вона витримати не зможе.
Тим часом, у скарзі матері Ігоря Маркова так само наголошено, що однією з причин переслідування її сина стало прагнення одержати якусь інформацію за справою вже згаданого вище Руденка.
До переліку протиправних дій можна додати так само факт підкидання зброї та боєприпасів. Тут жертвами, яких було кинуто до ізолятора тимчасового утримування, стали дві жінки.
Прізвище слідчого Сергія Попова неодноразово згадував і підприємець Маклаков, власник кав’ярні „Ніагара“. Він чимало постраждав не лише від угруповання Зудова, але й від тих, хто мав би захистити його права — правоохоронних органів.
Неодноразово звертався до керівників правоохоронних органів і громадянин Польщі Олександр Орлов, який вже приблизно рік перебуває під „підпискою про невиїзд“, суд над яким затягується . Він написав про діяння Сергія Попова і вимагав його негайної відставки та притягнення до карної відповідальності.
Вимоги ці залишаються без відповіді.
Право на справедливий суд
Довіра до судової влади в українській провінції
Незважаючи на це, в цілому респонденти за рівнем довіри все-таки поставили на перше місце суд, хоча відразу за ним стоять силові структури влади. Варто зазначити, що відповіді на це питання працівників судів є ближчими до відповідей громадян, ніж відповіді суддів. Так, більшість суддів (88%) вважають, що громадяни насамперед звертатимуться до суду, в той час як працівники судів були менш категоричними у своїх відповідях щодо довіри до суду (55%), поставивши на перше місце органи внутрішніх справ (80%).
З приємністю хочеться відзначити високе четверте місце громадських правозахисних організацій. Не можна не звернути увагу на той факт, що 13% респондентів з вищою освітою звернулися б до кримінальних авторитетів і лише 11% до органів внутрішніх справ. Респонденти із середньою освітою здебільшого довіряють СБУ, прокуратурі та Президентові, а респонденти з початковою освітою — релігійним організаціям та міліції. Привертає увагу високий рівень довіри громадян до Європейського суду з прав людини. Як показали результати опитування, основною причиною відмови від звернення до суду для респондентів є страх і незнання процедури розгляду справи (67%), а також тривалий термін розгляду справи (11%) і відсутність коштів для подання заяви (3%).
Результати дослідження показали, що на думку респондентів, в основному в судах захищаються інтереси окремих верств населення (39%), держави (26%), громадян (17%), а також тих, хто платить (10%), але все-таки більшість (41%) радше подала б до суду на органи влади.
Вищенаведені факти підтверджують експерти (судді і працівники судів), з яких лише 14% визнали сьогоднішню систему звернення до суду досконалою. Як одну з основних проблем української системи судоустрою експерти зазначили недостатнє фінансування судів та погане матеріальне забезпечення їх працівників. Результати дослідження свідчать, що рівень довіри до органів судової влади залишається низьким внаслідок того, що громадяни не вірять в ефективність судових процесів проти органів влади чи державних інституцій.
Проте практика роботи громадської юридичної приймальні фундації прав людини „Право і Демократія“ свідчить про можливість захисту прав громадян в судах. Зокрема, влітку 2000 року мав місце судовий процес за позовом львівського пенсіонера Підкови Б.Г., проти „Львівобленерго“.
Внаслідок постійного вимикання електроенергії у місті Львові, систематично порушувались права споживачів на якісне надання послуг. Відповідно до статті 25 Закону України „Про електроенергетику“, статей 17, 19 Закону України „Про захист прав споживачів“, пункту 43 Правил користування електричною енергією для населення, споживачі електроенергії мають право на отримання електричної енергії, якісні характеристики якої вказані державними стандартами. У зв’язку з цим регіональна фундація прав людини „Право і Демократія“ розпочала кампанію, запропонувавши громадянам звернутися до суду з позовом про відшкодування матеріальних та моральних збитків. До акції були залучені засоби масової інформації Львівщини, які за результатами проведеної фундацією прес-конференції опублікували зразок позовної заяви, перелік необхідних документів для звернення в суд та контактні адресу і телефони громадської приймальні фундації прав людини „Право і Демократія“.
До громадської приймальні фундації звернувся громадянин пенсіонер Підкова Б.Г., якому внаслідок відключення електроенергії було завдано матеріальних та моральних збитків. Він тривалий час хворіє бронхіальною астмою, і від переохолодження організму різко загострилась хвороба, внаслідок чого він перебував на стаціонарному лікуванні, а пізніше був переведений з ІІІ на ІІ групу інвалідності. Усі факти були підтверджені документально медичною довідкою та актом про вимикання електроенергії, з позовом про відшкодування збитків.
Суддя Личаківського районного суду м. Львова Лакомська Ж.І., заслухавши позивача, представників відповідачів, свідків, оглянувши матеріали справи, оцінивши представлені докази, постановила задовольнити позов гр. Підкови Б.Г.
Факт порушення справи і її успішне завершення свідчать, що оцінка ситуації, яка виникла в результаті відключення світла громадянам, зроблена експертами фундації „Право і Демократія“, була правильною, і вина за безвідповідальне ставлення до людей повністю лежить на ВАТ „Обленерго“, а рішення суду стало першим прецедентом в Україні.
Право на приватність
ВОРОГИ ПРЕСИ В 2001-МУ РОЦІ
1. Аятола Алі Хомейні, Верховний Лідер Ісламської Республіки Іран. Палка проповідь Аятоли Алі Хомейні у квітні 2000-го року проти преси надихнула нещадну кампанію репресій проти іранських реформістських ЗМІ, яка продовжується до цього часу. На сьогодні консервативні суди Ірану заборонили більш 30-ти газет і засудили до тюремного ув’язнення найбільш відомих ліберально настроєних журналістів Ірану. Коли іранський парламент обговорював питання скасування репресивних статей горезвісного закону про пресу, Хомейні зупинив процес, заявивши, що будь-яке полегшення норм закону було б „не в інтересах системи і революції.“ Сьогодні закон про пресу залишається недоторканним, і щонайменше дев’ятеро журналістів (включаючи лауреата Премії КЗЖ „За Внесок у Розвиток Свободи Преси“ 2000-го року Машалла Шамсолваезина) знемагають у в’язниці.
2. Чарльз Тейлор, Президент Ліберії. Відтоді, як він став президентом цієї африканської країни в 1997 році, Чарльз Тейлор послідовно проводив політику утисків незалежної преси. Фабрикуючи кримінальні справи, він засудив до тюремного ув’язнення непокірливих журналістів, піддав цензурі багато незалежних засобів масової інформації і закрив багато інших, використовуючи незаконні фінансові перевірки. Популярне Стар Радіо було заборонено в березні 2000-го року. З серпня, принаймні, вісім журналістів були засуджені до тюремного ув’язнення нібито за шпигунство. У вересні Тейлор, відомий своєю жорсткою політикою, пообіцяв „жорстоко розправитися“ із тими місцевими засобами масової інформації, що не будуть підтримувати його політику. Негайно декілька газет були змушені припинити своє існування після того, як їхні працівники масово покинули країну.
3. Дзян Жемінь, Президент Народної Республіки Китай. Дзян Жемінь є лідером найбільш детально розробленої системи контролю преси у світі. Наприкінці минулого року 22 китайських журналісти відбували тюремне ув’язнення за їхню професійну діяльністю, більше ніж у будь-якій іншій країні світу. Побоюючись, що Інтернет зможе підірвати монополію на інформацію, якою володіє Комуністична партія в Китаї, Жемінь залучив величезні ресурси для контролю за он-лайн інформацією. Його кампанія з посилення „ідеологічної відповідності“ призвела до закриття або реорганізації багатьох засобів масової інформації, що намагалися оперувати з неприйнятною (тобто будь-якою) редакційною незалежністю.
4. Роберт Мугабе, Президент Зімбабве. Уряд Роберта Мугабе проводив тотальну війну проти незалежної преси, використовуючи різноманітні засоби: від судових процесів до застосування фізичної сили проти незалежних журналістів. З січня 1999-го року два місцеві журналісти були піддані катуванням і два закордонних журналісти були вислані з країни, разом з тим, секретні служби ведуть регулярний нагляд за електронною поштою й он-лайн публікаціями з метою зберегти „національну безпеку.“ Вибухи бомб двічі зруйнували помешкання незалежної газети „Дейлі Ньюс.“ Другий з нападів відбувся незабаром після заклику міністра інформації з уряду Мугабе змусити „Ньюс“ замовчати „раз і назавжди.“ Тим часом, Мугабе активно використовує судову систему Зімбабве, щоб покарати незалежних журналістів за, нібито, образу честі та гідності.
5. Володимир Путін, Президент Росії. З моменту приходу до влади торік Володимир Путін очолив тривожну кампанію по знищенню свободи преси в Росії. Кремль ввів цензуру в Чечні, розпочав судові переслідування проти власників приватних засобів масової інформації, і наділив служби безпеки значними повноваженнями з нагляду за інформацією. Всупереч заявам Путіна про його намір встановити верховенство права, численні напади на журналістів по всій країні залишаються безкарними. У квітні цього року після драматичного і лиховісного протистояння контрольована Кремлем компанія Газпром захопила НТВ, єдину незалежну телекомпанію з аудиторією по всій країні. Днями вдалий хід Газпрому призвів до закриття відомої щоденної московської газети („Сегодня“) і вигнання журналістів найбільш престижного тижневика країни, шляхом встановлення над нею контролю. Незважаючи на настійливі твердження Газпрому, що зміни були суто пов’язані з бізнесом, основним переможцем був сам Путін, чиї колишні критики тепер мовчать.
6. Карлос Кастако, лідер Об’єднаних Сил Самооборони Колумбії (AUC). Навіть на фоні ескалації цивільної війни в Колумбії, у ході якої всі сторони, що приймають участь у конфлікті, вважали журналістів мішенями, Карлос Кастако виділяється як найбезжалісніший ворог преси. Як лідер Об’єднаних Сил Самооборони Колумбії (AUC), правої військової організації, що застосовує надзвичайно жорстокі методи, Кастако був офіційно звинувачений у віддані наказу про вбивство політичного коментатора і сатирика Хайме Гарзона в 1999 році. Підозрюють, що AUC також була причетна до вбивства принаймні чотирьох інших журналістів і щонайменше одного випадку катувань. Крім того, Кастаньо використовує ганебну практику зв’язків із громадськістю: він часто дає інтерв’ю тим журналістам, що підтримують його насильницькі акції, і в той же час застосовує насильство та погрози проти тих журналістів, із чиєю думкою він не згодний.
7. Леонід Кучма, Президент України. Леонід Кучма посилив свої звичні спроби застосовувати цензуру проти опозиційних газет, а також погрози й нападки на незалежних журналістів. Зникнення і гадане вбивство Георгія Гонгадзе, редактора незалежного Інтернет-видання, наприкінці минулого року привернули увагу світової гро-
мадськості до важкого становища українських журналістів. Заяви про те, що Кучма, можливо, особисто замовив знищення Гонгадзе, стали причиною політичної кризи на Україні, що може призвести до відставки президента й уряду. Крім того, адміністрація Кучми починала численні спроби обмежити кількість публікацій, що критично висвітлюють справу Гонгадзе і політичну кризу, що настала після зникнення журналіста.
8. Фідель Кастро, Президент Куби. Уряд Фіделя Кастро продовжує палку кампанію проти незалежних журналістів Куби, піддаючи їх допитам і арештам, прослуховуючи і припиняючи їхні телефонні розмови, обмежуючи їхню можливість вільно пересуватися, і періодично піддаючи їх домашньому арешту із метою запобігти висвітленню певних заходів. Нова тактика залякування включає в себе арешт журналістів і відпускання їх на свободу за сотні кілометрів від їхнього будинку. У той же час, закордонним журналістам, що пишуть критичні статті про ситуацію на Кубі, регулярно відмовляють у в’їзних візах. На початку цього року Кастро пригрозив місцевим бюро декількох міжнародних агентств, що вони можуть бути виселені з Куби за „поширення брехні й образ“. Куба — єдина країна в західній півкулі, де журналіст відбуває тюремне ув’язнення у зв’язку з його професійною діяльністю. Бернардо Аревало Падрин продовжує відбувати шестирічне ув’язнення за публікацію критичних репортажів про Кастро і Комуністичну Партію Куби.
9. Зін аль-Абдін Бен Алі, Президент Тунісу. Протягом більш десяти років Зін аль-Абдін Бен Алі практично цілком підпорядкував собі туніські засоби масової інформації за допомогою жорстокої цензури і грубого залякування. Газети закриваються, журналістів звільняють з роботи, відмовляють їм в акредитації, ведуть за ними спостереження і забороняють залишати країну. Над деякими з них було здійснено фізичне насильство. За винятком декількох сміливців, тоталітарна політика поліцейської держави під керівництвом Бен Алі породила пресу, що є однією із найбільш самоцензурованих у регіоні. У той же час пропагандистська машина диктатора співає безкінечні дифірамби його гаданим досягненням в області розвитку демократії і прав людини. Торік Бен Алі лицемірно облаяв туніських журналістів за самоцензуру. „Чого ви боїтеся?“ — запитав президент.
10. Магатір Мухамед, Прем’єр-міністр Малайзії. Магатір Мухамед не приховує свого презирливого відношення до свободи преси. Він вміло маніпулює малайзійськими ЗМІ з метою зміцнити свої владні позиції. Нещодавно він натякнув про свої плани встановити ще більш жорсткіший контроль за вже достатнім чином обмеженою пресою. Його новою мішенню є Інтернет, найважливіший форум для незалежних новин і думок у країні, де традиційні засоби масової інформації постійно контролюються політичними соратниками Магатіра. У даний момент політики розглядають законодавство про регулювання змісту он-лайн публікацій. Відомий своєю чутливістю, прем’єр-міністр регулярно демонізує закордонну пресу в зв’язку з нібито упередженим освітленням подій у країні. Торік він декілька разів заборонив поширення закордонних видань, що публікували статті про Малайзію.
Додаткова інформація про десять найгірших ворогів преси і детальний аналіз порушень прав журналістів і засобів масової інформації в різних країнах світу знаходиться на Інтернет-сайті КЗЖ (www.cpj.org).
Нью-Йорк, 3 травня 2001 року
„Гаряча“ десятка
Хомейні, іранський релігійний лідер, що має необмежений вплив на ключові інституції Ірану — ініціатор безжалісної кампанії, спрямованої проти реформистськи налаштованої преси, в результаті якої десятки газет були закриті, а найбільш опозиційно налаштованих журналістів було кинуто у в’язницю. У Ліберії Тейлор застосовував цензуру, арешти та ув’язнення і погрози насильницької розправи для того, щоб змусити замовчати більшість незалежних засобів масової інформації. Дзян Жемінь з’являється в списку КЗЖ п’ятий раз поспіль за його роль у спробах, постійно здійснюваних Комуністичною Партією Китаю, встановити абсолютну монополію на інформацію, у тому числі шляхом ув’язнення непокірливих журналістів у в’язницю на нечувано довгі терміни. На сьогоднішній день Китай є світовим лідером за кількістю журналістів, що відбувають тюремне ув’язнення.
Крім Тейлора вперше в списку КЗЖ цього року з’явилися Президент Зімбабве Роберт Мугабе, Президент Росії Володимир Путін і колумбійський ватажок військового формування Карлос Кастако. КЗЖ поновив у списку українського президента Леоніда Кучму, що був серед утискувачів преси у 1999-му році, і, вкотре, включив до списку багаторічних порушників свободи преси: Президента Куби Фіделя Кастро (він знаходиться у списку протягом останніх семи років), Президента Тунісу Зін аль-Абдіна Бен Алі (чотирирічного „ветерана“) і прем’єра міністра Малайзії Магатіра Мухамеда (включеного до списку утретє).
„У той час як три найгірших ворога вільної преси минулого року, лідер повстанців Фодей Санко із Сьера-Леоне, Президент Перу Альберто Фухіморі і Президент Югославії Слободан Мілошевич, втратили свої посади за останній рік, нестачі кандидатів, які могли б замінити їх у нашому списку, не спостерігається, – заявив виконавчий директор КЗЖ Енн Купер. – Незалежно від їхніх методів, таємних або явних, мета кожного з них – утримати політичну владу в країні за допомогою встановлення жорсткого контролю над інформацією і придушення будь-яких проявів інакодумства.“
„Президент Путін, наприклад, публічно заявляє, що підтримує свободу преси в Росії, але насправді потихеньку централізує контроль за ЗМІ, придушує інакодумство і знищує незалежну пресу. Інші, на кшталт Магатіра у Малайзії, навіть не намагаються приховувати свої наміри за завісою порожньої риторики, – сказала Купер. – Ми сподіваємося, що назвавши поіменно цих десять тиранів преси, ми зможемо привернути увагу світової громадськості до їхніх діянь і завдяки їхньому публічному викриттю змінити ситуацію в цих країнах.“
Захист від дискримінації
Летают ли крокодилы?
В Страсбурге, конечно, проголосовали правильно — мы несомненно движемся вперед, к созданию правового государства. Нельзя сказать, что семимильными шагами, как шли к коммунизму, но прогресс налицо. Судите сами.
В начале 90-х годов мне, бывшему депутату горсовета, чтобы узнать уровень радиации в Южноукраинске после Чернобыльской аварии, пришлось дожидаться сессии горсовета и вручить депутату же Фуксу В.П. (директору АЭС) письменный запрос. Не прошло и месяца, как зампредседателя горсовета А. Малый вызвал меня в свой кабинет и извлек из своего сейфа ответ на запрос — документ для служебного пользования. Запомнилась цифра — возле поста ГАИ, 2-го мая 1986 г. было 180 мкР/час. Показав его мне, он сунул его обратно. Естественно, ни о какой публикации этих цифр не могло быть и речи. Где-то в центральных газетах в то время проскакивали сообщения, карты загрязненных территорий, но здесь.
А стоит ли говорить сегодня об этом? В самом деле — 180 мкР/час — много это или мало? Дозиметристы скажут вам — пустяки. Мы вот. (дальше им говорить не положено, одним словом, пустяки, привыкли). А мне вспоминается разговор с бывшим коллегой с кафедры физэлектроники КГУ, Вячеславом П. В первые дни, узнав о случившемся, они разобрали на кафедре ядерной физики трубки — счетчики Гейгера, и сделали себе дозиметры. (Успели, потому что через пару дней явились чекисты из КГБ и отобрали оставшиеся датчики). Вспоминаю об этом потому, что исследования коллег в своих квартирах говорят об еще одном преступлении советской власти против народа. Очагами радиационного загрязнения (кроме общего фона и официально признанного йода), оказались отдельные точки, невидимые пылинки. Вблизи от них самодельные приборы зашкаливали. Приходилось соскабливать со стен, даже вырезать куски из ковра. Сажа, графитовая пыль из реактора, поднятая в воздух вместе с испаряющейся охлаждающей водой. Попадая внутрь организма при дыхании, пылинка становится незаживающей мини-язвой. Сколько их, смертоносных пылинок, разнеслось ветром на Белоруссию, Польшу, Швецию, а затем 1-2 мая — на нашу украинскую землю? Особенно возмущает меня не первомайский парад, а т.н. велогонка Мира 9 мая в Киеве. Сколько же зараженного воздуха прошло через легкие спортсменов? Сколько осело там пыли? Остался ли кто из них в живых? Мучит ли сегодня кого-нибудь из „бывших“, уважаемых ныне персональных пенсионеров совесть за причастность ко лжи, за искалеченное здоровье? Не думаю. А ведь достаточно было сказать по радио: люди, сидите дома, закройте форточки, делайте влажную уборку.
Прошло 15 лет. Годовщина. У нас уже есть Закон. Читаем из 10-й статьи: „Громадяни та їх об’єднання мають право на запит та одержання . достовірної інформації щодо безпеки ядерної установки . що експлуатуються. за винятком відомостей, що становлять державну таємницю. Громадяни мають право отримувати інформацію від установ державної системи контролю за радіаційною обстановкою на території України про рівні радіаційного випромінювання на території країни, в місцях їх проживання чи роботи. За відмову в наданні такої інформації, умисне перекручення або приховування об’єктивних даних з питань, пов’язаних з безпекою під час використання ядерної енергії, посадові особи підприємств, установ та організацій, об’єднань громадян і засобів масової інформації несуть відповідальність згідно з законодавством. . Для реалізації прав громадян органи державної влади, установи державної системи контролю за радіаційною обстановкою, підприємства, установи та організації, діяльність яких пов’язана з використанням ядерної енергії, їх посадові особи зобов’язані: . надавати можливість громадянам України на їх вимогу безпосередньо відвідувати з пізнавальною метою у встановленому порядку ядерні установки та об’єкти, призначені для поводження з радіоактивними відходами“.
Оказывается, сегодня уже не нужно дожидаться сессии, чтобы узнать уровень радиации. Действительно, в 30-км зоне АЭС давно появились цифровые индикаторы, установленные на почтовых отделениях. Приходи, смотри сколько угодно. Демократия! Только мало кому из смотрящих приходит в голову, что шкала такого индикатора — всего 60 мкР/час, это практически фоновое значение. Если же действительно что-то произойдет на АЭС, то зрители увидят одни нули. Другими словами, в критической ситуации индикатор станет бесполезным, а население останется без достоверной информации. Стало быть, повешен он исключительно для успокоения населения. Для этой же цели населению лет 10 назад раздавали противогазы. История повторяется?
А как обстоит дело на самой АЭС? Распространяется ли Закон на саму территорию станции? Например, могу ли я как работник станции узнать уровень радиации на своем рабочем месте? Задавшись такой целью, я обратился с ходатайством к администрации. Через месяц выяснилось, что индивидуальный дозиметр носить на территорию станции мне нельзя, а уровень радиации на рабочем месте мне замерили работники комиссии, о чем и составили акт. На вопрос, когда можно произвести следующий замер, вразумительного ответа не последовало.
Почему же администрация АЭС по-прежнему так крепко контролирует эту информацию, сохраняя ее конфиденциальность? Я уверен, что ответ заключается в тоталитарном мышлении руководства отрасли, которое озвучил, сам того не подозревая, санврач Ю.Паначев в интервью газете „Контакт“ от 26 апреля 2001 г о своей работе ликвидатора на ЧАЭС: „Мы, врачи, не подозревали о масштабах последствий взрыва. . Нужна ли была такая засекреченность? Может быть. Скажи человеку прямо, что если будешь кидать лопатой графит, тебе после этого не жить, то никто бы не пошел — никакой патриотизм и энтузиазм не помог бы“. Вот в чем суть. На ядерном объекте иногда требуются „винтики“, способные если не „лопатой бросать графит“, то принимать дозу, работая в труднодоступных местах, затыкая дыры, устраняя конструктивные недостатки основного оборудования. Зачем им знать, насколько это опасно? Зачем думать? Так им спокойнее. Такой образ мышления приводит к полной зависимости здоровья работников от администрации. Но несет ли она ответственность за заболеваемость облученного персонала? Ведь принципиально невозможно установить причинно-следственную связь заболевания с облучением при „допустимых“ (?) дозах облучения, не говоря уже о индивидуальной реакции организма. Я считаю это нарушением прав человека. Если признать приоритет ценности человеческой жизни, здоровья, то каждый вправе самостоятельно решать, оценивать степень и допустимость профессионального риска в каждом отдельном случае. При атеистическом воспитании персонала АЭС и неверии в загробную жизнь вопрос решается просто: сколько это будет стоить. Заключается сделка. (Сначала, рискуя здоровьем, зарабатывают деньги, а потом за деньги же пытаются его восстановить).
Однако атеистические взгляды работников АЭС являются результатом не их свободного выбора, а результатом многолетней государственной пропаганды утопических идей коммунизма.
Если же из несостоявшегося эксперимента мы, его жертвы и участники, сделаем правильные выводы, то следует признать не только абсурдность идей коммунизма, но и главной его составляющей — атеизма. Следует признать и бессмертие человеческой души, о чем говорит Библия. А это по другому расставляет акценты в разговоре о праве работника самостоятельно принимать решение в критической ситуации. Если человек примирился с Богом, то он не боится смерти и делает вполне осознанный выбор. А если нет? Тогда скрывать от обманутого коммунистической пропагандой человека степень риска, принимать решение за него, за его судьбу в вечности вдвойне безнравственно.
Если сейчас, при нормальном режиме работы АЭС, работники не знают уровней радиации на месте производства работ, то что будет в аварийной ситуации, когда каждый руководитель помнит о последующем „разборе полетов“ и о своей ответственности? О ком он будет думать в первую очередь?
Чему научил нас Чернобыль?
Возвращаясь к началу разговора, напомню одну армейскую историю. „ — Товаришу сержант, а лейтенант сказали, що крокодили лiтають. — Конечно, летают! Но очень-очень низко.“. И очень редко.
27 апреля 2001 г
Права жінок
ФІНАНСОВІ ПЕРЕДУМОВИ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ.
Як показали результати дослідження, лише 34% респондентів знають про можливість звільнення від сплати держмита і лише 16% респондентів зверталися з таким проханням. Результати показують, що рівень обізнаності зростає з рівнем освіти і прямо залежить від неї.
Привертає увагу той факт, що найкраще обізнаними є громадяни старшого віку, серед яких 41% заявили про своє знання даної проблематики, але саме вони найменш часто зверталися із подібним проханням (7%). В той час як з-поміж респондентів інших вікових груп обізнаність становила лише 36% серед молоді і 28% у респондентів середнього віку, власне представники останньої вікової категорії (31-50 років) в половині випадків звертались за звільненням від сплати держмита.
Ще гірша ситуація виглядає з реалізацією даного механізму. Загальна кількість респондентів, котрих звільняли від сплати держмита в чотирьох регіонах України становить лише 72 особи (5%).Такий стан речей частково є наслідком пасивності громадян і їх невміння використовувати існуючі процедури і в основному через недосконалість існуючих механізмів. Це підтверджується відповідями експертів. Зокрема, близько 60% суддів і працівників судів засвідчили, що лише кожен десятий громадянин звертається до них з проханням про розстрочку, відстрочку терміну чи звільнення від судових витрат та держмита.
Але найбільш прикрим є те, що 80% суддів і 50% працівників суду, до яких звертається ця мізерна кількість громадян з проханням про звільнення їх від сплати держмита, рекомендують їм звернутися до органів місцевого самоврядування, не бажаючи брати на себе відповідальність щодо подібних питань і збільшуючи бюрократичну тяганину в кілька разів.
В той же час, суд або суддя, виходячи з майнового стану громадянина, може звільнити його від сплати судових витрат у дохід держави. Всі працівники суду і 88% суддів враховують майновий стан громадян, які звертаються з проханням про звільнення від сплати держмита, який вони визначають здебільшого на основі довідок про місце роботи та про доходи. Серед інших критеріїв було названо наявність утриманців, інвалідність, майновий стан.
При відмові звільнення від сплати держмита, 79% працівників судів враховують розмір заробітку, а 63% суддів — відсутність підстав для звільнення.
Як свідчать результати моніторингу, проблема фінансової доступності громадян залишається найбільш актуальною на сьогоднішній день. Проте, як було зазначено вище, фінансові проблеми турбують не лише пересічних громадян, а й тих, хто безпосередньо працює в органах судової влади. Деякі позитивні зрушення в цій сфері вже намітились, проте без підтримки широкого загалу і, що найголовніше, без адекватної реакції представників інших гілок влади, збудувати справжнє правове суспільство, як це не сумно, нам вдасться ще не скоро
Кримінально-виконавча система
Проект закінчено, але Центр безкоштовної юридичної допомоги безробітним м.Чернігова продовжує роботу
1 травня 2001 року закінчилась реалізація проекту „Безкоштовна юридична допомога безробітним міста Чернігова“, який з 1 листопада 2000 року здійснювався Чернігівським громадським комітетом захисту прав людини за підтримкою Міжнародного фонду „Відрод-ження“. В рамках цього проекту був створений та працює на даний час Центр безкоштовної юридичної допомоги безробітним міста Чернігова (далі — Центр).
За час реалізації проекту зроблено багато корисного: надана юридична та правозахисна допомога майже тисячі безробітним (та й не тільки їм), для цих осіб було підготовлено більше ста документів у різні інстанції з вимогою поновити порушені права (запитів, заяв, скарг, листів, тощо), видано 6 випусків спеціалізованих бюлетенів для безробітних, проводилися інші правозахисні заходи.
Усі ці заходи були спрямовані на:
підвищення правосвідомості громадян міста, особливо тих, хто втратив роботу;
попередження порушень прав безробітних;
впровадження в Україні міжнародних норм та стандартів захисту прав людини, особливо незаможних верств населення;
сприяння підвищенню ефективності роботи Чернігівського міського центру зайнятості населення.
Після піврічної роботи Центру можна зробити певні висновки з ситуації, яка склалася в Чернігівській області з захистом прав безробітних.
Ситуація з безробіттям в області за період реалізації проекту дещо покращилася. Якщо на 1 грудня 2000 року число безробітних в області становило 38 210 чол. або 5,83 %, а в м.Чернігові — 12 034 чол. або 6,03 %, то напередодні закінчення проекту (на 1 квітня 2001 р.) воно складало відповідно 35 016 чол. (5,34 %) та 11 018 чол. (5,52 %). І ця позитивна тенденція триває. Також хочемо наголосити ще на такому факті, що на початку 2000 року Чернігівська область займала 1 місце по рівню безробіття (7,7 %), але вже рік по тому вона покинула це безславне місце і зараз знаходилася у середині списку.
Цьому сприяла передусім робота центрів зайнятості населення області.
Треба відмітити, що при реалізації проекту ми активно співпрацювали з ними, насамперед, з Чернігівським міським центром зайнятості населення, з яким завжди знаходили порозуміння у своїй роботі. Приємно також, що діяльність нашого центру отримала високу оцінку з боку керівництва і працівників Чернігівського міського центру зайнятості населення.
Водночас, і це підтвердив досвід роботи Центру безкоштовної юридичної допомоги безробітним міста Чернігова, порушення прав громадян при звільненні їх з роботи, тривають. Зокрема, має й досі масовий характер затримка виплати заробітної плати працівникам, які звільняються з підприємств. Також мають місце й інші види порушень трудового законодавства: затримка видачі трудових книжок, неправильне оформлення трудових книжок, відмова в видачі довідок про отриманий або нарахований заробіток та інші. Ці факти є грубим порушенням статті 23 Загальної декларації прав людини та статті 9 Конституції України, КЗпП України.
Такі порушення можна було спостерігати на протязі всього терміну роботи Центру. Майже 40% осіб, які звернулися до Центру, мали саме проблеми з виплатою заробітної плати при звільненні з роботи. Слід підкреслити і такий факт, що 90% з цих людей працювали або в приватних підприємствах, або в акціонерних товариствах. Вимальовується не дуже приваблива картина, коли підприємці з одного боку постійно говорять про порушення їхніх прав, а з іншого боку — самі часто-густо порушують права людей, які у них працюють.
Також хочемо наголосити ще на одному факті, який безперечно викликає велику стурбованість. Це — дуже низька правова свідомість громадян України. Разом з психологією, якf залишилася зі старих часів, що „начальник завжди правий“, це робить людей безпомічними у суперечці з роботодавцем.
На наш погляд, ситуацію погіршує слабка робота створеної понад два роки тому, Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. На жаль, невиконання судових рішень про виплату заборгованості з заробітної плати стало нормою. Відсутній дієвий механізм впливу на цю установу під час виконання таких рішень. І досвід роботи Центру показує, що змін на краще поки не має.
Щоб поновити трудові права безробітних, працівники Центру, поряд із допомогою безробітним у підготовці їм позовів до суду, шукали й інші шляхи опосередкованого впливу на роботодавців. Наприклад, писали листи на ім’я керівників підприємств, де їх попереджали, що, згідно 133 статті Кримінального Кодексу України, вони несуть кримінальну відповідальність за несвоєчасну виплату заробітної плати і, у разі подальшої затримки з виплатою заборгованості конкретній особі, працівники Центру допоможуть цій постраждалій особі розпочати кримінальну справу щодо цього керівника. Іншим керівникам роз’яснювалися права звільнених ними працівників, те, що останні будуть звертатися до суду з позовом про стягнення боргу. У найбільш тяжких випадках осіб, чиї права було порушено, направляли безпосередньо до прокуратури, податкової інспекції та податкової міліції, тощо. У ряді випадків це давало позитивні результати. І дуже приємно було читати листи подяки тих, чиї права було поновлено завдяки діям працівників Центру.
Позасудовий захист прав безробітних мав найвищу ефективність у регіонах області.
Але так було не завжди. Є багато випадків, коли справи поновлення прав безробітних тривали дуже значний час.
До речі, при розробці проекту „Безкоштовна юридична допомога безробітним міста Чернігова“ не планувалося, що Центр буде вести свою діяльність за межами м. Чернігова. Але крім мешканців міста до Центра майже кожний день зверталися люди з різних районів і міст області. Багато було також відвідувачів з міста Славутич, які підпадають під скорочення у зв’язку з закриттям ЧАЕС. І хоча це місто підпорядковане Київській області, його мешканцям теж надавалася допомога працівниками Центру.
Значному охопленню регіонів області сприяла „гаряча лінія“, яка працює і зараз. Вона повністю підтвердила свою назву. Дзвоники лунають майже кожну годину, а то й частіше.
Важливою складовою частиною проекту „Безкош-
товна юридична допомога безробітним міста Чернігова“ була підготовка довідково-інформаційних матеріалів. Ці матеріали ставили своєю метою надання юридичної допомоги безробітним щодо їх дій по захисту своїх порушених прав. Надавалися роз’яснення, як звертатися за захистом своїх прав до органів прокуратури, суду, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Європейського суду, тощо. Було наведено декілька текстів Законів України та витягів з них щодо трудових прав. Видання довідково-інформаційних матеріалів у вигляді спеціалізованих бюлетенів проводилось у тісній співпраці з Чернігівським міським центром зайнятості населення. Працівники Центру завжди радилися з керівництвом та працівниками цієї установи щодо матеріалів, які були б найбільш корисними для безробітних. Тобто йшла також координація роботи з цією установою й в інших питаннях. За це їм велике спасибі. Наша співпраця з Чернігівським міським центром зайнятості населення переконала, що його працівники роблять важку та важливу справу, знаходячи для тисяч і тисяч безробітних роботу.
У цілому можна сказати, що проект „Безкоштовна юридична допомога безробітним міста Чернігова“ повністю виправдав цілі, які були поставлені на початку його реалізації. Наприкінці проекту члени Чернігівського громадського комітету захисту прав людини прийшли до думки, що хоча підтримка проекту з боку Міжнародного фонду „Відродження“ і закінчилася, було б просто не-доцільним закінчувати роботу Центру. Як можна відмовити у допомозі 8-17 особам, які приходять кожен день до Центру? Тому Радою Чернігівського громадського комітету захисту прав людини було прийнято рішення продовжити роботу Центру й надалі.
Отже, з 1 травня 2001 року Центр безкоштовної юридичної допомоги безробітним міста Чернігова буде працювати за старою адресою: м.Чернігів, вул.Горького 57/1. Як і раніше, у ньому будь-який безробітний зможе безкоштовно отримати необхідну юридичну та правозахисну допомогу з питань трудових відносин.
Армія
Кто и как возвращает деньги пострадавшим вкладчикам финансовых пирамид в Днепродзержинске
В 1999 году в нескольких областях Украины, в том числе в Днепропетровской и Харьковской, развернула деятельность, а потом лопнула очередная пирамида — „Рион-Космет“. Днепропетровское объединение „Анти-мафия“ помогло доведенным до отчаяния людям провести ряд акций протеста.
После одной из таких акций работники милиции, очевидно, для того, чтобы успокоить потерпевших, заявили, что в Санкт-Петербурге задержан один из подозреваемых, который арестован и помещен в СИЗО г.Днепропетровска. Чуть позже некто по фамилии Соловьев — так, во всяком случае, значится в расписках — привез из Санкт-Петербурга наличными миллион долларов США (интересно, как бы прокомментировала это таможенная служба Украины? — прим.ред .), передал их милиции и . арестованный был отпущен. С миром.
Указанный миллион был перечислен. на счет общественной организации потерпевших — Днепропетровского областного объединения (ДОС) „Захист та допомога“, и проценты с этого миллиона руководство этой организации стало распределять среди потерпевших.
Мы — члены правозащитного объединения — спросили себя: может ли такое быть на самом деле? И, если да — то в какой же стране мы живем?
Трижды мы обращались в Генеральную прокуратуру Украины с вполне конкретными вопросами:
Откуда взялся этот миллион, и как это все оформлено с юридической точки зрения?
Где находится подозреваемый в совершении преступления и продолжается ли розыск других подозреваемых?
И самое главное: кто и на каком основании принимал решение об изменении меры пресечения подозреваемому?
Кто принимал решение о перечислении денег на счет общественной организации и о выплате процентов потерпевшим без решения суда?
Генпрокуратура трижды (видим, как всегда, не читая) пересылала наши письма в прокуратуру области, те — в милицию и мы получали ответы.
В первом — за подписью начальника отдела областной прокуратуры — утверждалось, что:
— миллион изъят в качестве вещественного доказательства (где, и при каких обстоятельствах не уточнялось);
— подозреваемым выбрана мера пресечения (какая конкретно не уточнялось) и объявлен их розыск;
— а дальше, самое интересное. Не на основании закона, а волевым решением — цитирую: „учитывая большой общественный резонанс. органы следствия передали вещдоки, в том числе и денежные средства ДООО „Захист та допомога“ для их хранения на расчетном счету объединения до принятия окончательного решения по уголовному делу“.
Во втором ответе — за подписью начальника отдела областного управления милиции, несмотря на то, что это ответ был более объемным, о миллионе или вообще каких-либо деньгах не упоминалось. Более того, милиционер, видимо уловил скандал и дистанцировался от него. Цитирую: „органы внутренних дел неправомочны решать вопрос о возмещении ущерба. Решения принимаются судом.“
И, наконец, в третьем ответе — за подписью и.о. начальника отдела следственного управления областной прокуратуры сообщалось ошеломляющее: „мил-лион долларов США изъят в результате. оперативно-розыскной деятельности органов внутренних дел и .сдан на сохранение в банк“. И дальше: „По решению следственных органов проценты с этой суммы идут на погашение долга потерпевшим.“
Вы, уважаемый читатель, к которому в этой стране только и остается апеллировать, — можете спросить: „так это же хорошо, что, хотя и незаконным способом, но органы помогают вернуть людям их деньги?“
Давайте попробуем разобраться.
Потерпевшие говорят, что среди пострадавших работники облгосадминистрации, исполкомов, прокуратуры, милиции, налоговой службы и т.п. „бомонда“. Именно они первыми получили свои вклады и именно ради них организована выплата процентов, начисляемых с этого миллиона.
Так что, тот, кто принимал решение — подчеркиваем, принимал решение, а не тот, кто подписывал распоряжения, как подчиненный, — думал, скорее всего, прежде всего о себе, а не о многочисленных „пересічних громадянах“.
А их — более 50 тыс.человек. И вернуть деньги всем сразу невозможно. Выдаются они только в Днепропетровской области (другие об этом не знают) и можете себе представить в каком положении находится руководство ООО „Захист та допомога“, которое распределяет очередное поступление процентов. Организовали какой-то фонд и пока очередной потерпевший, которому решено вернуть деньги, не сдаст в этот фонд 40 гривень, ему деньги не выдают. Говорят, что эти деньги идут на оплату труда (!) руководителей общественной организации — однажды выбранным из числа потерпевших.
Вот такая „пирамида“ в „пирамиде“. Кто-то на ней погорел, а кто-то нашел работу. Надолго и неплохую.
Так что же это за миллион? Коллективная взятка в масштабе государства? Неужели можно вначале украсть 5 миллионов долларов, затем вернуть один в качестве „нате вам, пользуйтесь“ и жить себе дальше преспокойно, ни о чем не думая!?
И все — подчеркиваем, — все довольны.
Генпрокуратура делает вид, что не понимает, что происходит. Ну, а уж сейчас ей и вовсе некогда заниматься такими пустяками.
Если раньше на всех собраниях потерпевшие спрашивали о ходе следствия, розыске преступников, подавали иски в суд, обращались к нам, в „Антимафию“, — то сегодня никто ни о чем таком даже не вспоминает. Составляют списки на получение денег и думают как обойти впереди стоящих.
Даже те из них, кто обращается к нам сегодня, недовольны только процессом распределения и боятся, как бы наши письма, статьи и т.п., не перекрыли движение этого злосчастного миллиона.
К сожалению, граждан совершенно не волнует проблема соблюдения закона, и движет пострадавшими в этой истории только желание получить деньги. Любой ценой.
Громадянське суспільство
Бедный, бедный мой народ!
„Мораль и ценности, может быть имеют большее значение, чем собственность и власть“, — заметил как-то академик НАНУ и АМН Николай Амосов. — „Мораль — это заповеди от Моисея — не убивай, не кради, не лги, не завидуй, чти старших, трудись“. Дальше он говорит, что без морали общество развалится от драк, в чем мы убеждаемся сейчас на каждом шагу.
Недавно пришлось посмотреть фильм, тематику которого я не приемлю — это так называемые детективы. Их создают и демонстрируют почти круглые сутки, причем часто на всех доступных простому телезрителю каналах одновременно. И хотя названия и авторы таких фильмов разные — суть одна. Они вторгаются в каждую семью с показом изощренных и подробных сцен насилия и убийств, которые непременно надо показать крупным планом, задержать внимание зрителя и приучить его к мысли, что все дозволено, и кровь людская — так, водица.
Для 90% населения телеэкран стал источником информации, формирующей не только мировоззренческие взгляды, но, к сожалению, и культурный уровень.
И вот очередной детектив — „След оборотня“, кстати, отечественного производства. Некто хладнокровно убивает своих жертв — серийно, тайно и издевательски. Сыщики, понятно, милые люди со своими слабостями, стараются докопаться кто, зачем и почему убивает, а зрители пялятся на экран и тоже думают: почему? Или скорее всего не думают, оцепенев от жуткой фабулы и ее раскручивания. Но в головы подсознательно входят страх, опасность и инстинкт самозащиты. Или нападения и агрессивности.
Не спится от подобного зрелища не только мне. Думая об ежедневном нравственном убийстве миллионов моих сограждан, со страхом приходишь к выводу: все это записывается в мозгу несовершеннолетних, и уже много лет. Пропагандируемый и насаждаемый активно культ силы приводит к тому, что, как отмечают работники правоохранительных органов, бьют тревогу — преступления „помолодели“. Но кто их слышит?
Политические шоу, либо развлекаловки, заполненные анекдотами о женщинах да пьянстве мужчин, отличающиеся удивительной пошлостью — разве они могут скомпенсировать впечатления от фильмов о том, как проще лишить человека самого святого — жизни? И подростки, походя, делают это.
Восьмиклассник, отсидев урок за партой, имея якобы потерянные одноклассницей ключи от квартиры, наведываются туда, чтобы пополнить запасы сигарет, жвачки, напитков — ими торгует бабушка одноклассницы. Но бабушка неожиданно возвращается домой и школьник убивает ее кухонным ножом, и, как ни в чем не бывало возвращается в класс.
Убийство в обществе стало заурядным делом. Высшая ценность, провозглашенная Всеобщей декларацией прав человека, — воспринимаем ли мы ее? Какие моральные и физические испытания и унижения, пережитые нашим народом за многие десятилетия, не исключая и последнего, привели к деградации морали, общечеловеческих ценностей?
Аморальность, беспринципность и безнаказанность власть предержащих всех уровней, которые не только продолжают красть, красть и красть, но и очищают свои ряды от тех, кто не хочет или не способен соблюдать их „правила игры“. Воровство, особенно в крупных масштабах, стало делом достойным, требующим к себе уважения, и даже откровенно демонстративным. И такое смещение моральных ценностей привело к тому, что воровство стало повсеместным явлением среди разных социальных групп. Одни воруют металл тоннами, другие срезают телефонные и электрические провода. Одни расширяют вырубки леса в Закарпатье и продают лес за валюту, другие на огородике у пенсионера выкапывают картошку. Но масштабы воровства не освобождают от ответственности за нарушение заповеди — „Не укради!“ Общество заражено преступностью, и не надо надеяться на то, что сначала, мол, наладим экономику, а мораль восстановится сама собой. К сожалению, мораль более тонкая сфера, подверженная очень многим повседневным отрицательным воздействиям, и здесь никакой план Маршалла не поможет.
Надо отдать должное мировому сообществу и тем энтузиастам в Украине, которые стараются ввести в нашу жизнь понятия о правах человека. Но пока, к сожалению, это остается только понятием, а случаи, когда наши граждане стремятся и защищают права человека столь редки, и несравнимы с всеобщим и разноплановым попранием их. И это слишком печально, чтобы можно было с оптимизмом смотреть в будущее.
Кому заарештовувати?
Арешт обвинуваченого по кримінальній справі — це технологічна операція, якість якої визначається, в принципі, тільки одним показником. Якісно виконаним, обґрунтованим, законним арештом є такий, що згодом підтверджений обвинувачувальним вироком суду. А якщо заарештовану особу не засуджено, то арешт був необґрунтованим.
Не виправдовуючи кожного окремого випадку необґрунтованого арешту, варто зазначити, що вони скрізь і завжди були, є, і, на жаль, будуть. Така специфіка цієї роботи. До речі, навіть не ставиться питання доручити ЇЇ комп’ютеру. Отже, реальним є оцінювати частку необґрунтованих арештів в їх загальній кількості. ТОБТО, КРАЩОЮ Є ТЕХНОЛОГІЯ, ЩО ДАЄ ЇХ МЕНШЕ.
Так ось, за існуючої у нас процедури, коли арешт санкціонує прокурор, стабільно маємо менше одного відсотка необґрунтованих арештів. А на Заході, де історично арешти санкціонує суд, цей відсоток постійно вищий. Це неспростовний факт.
То навіщо нам запозичувати західну процедуру? Метою зусиль є збільшення випадків необґрунтованих арештів?
Зменшення загальної кількості заарештованих також не варто очікувати. Вона визначається не суб’єктивним волевиявленням прокурорів чи суддів, а певними соціальними реаліями. Це специфіка основного контингенту обвинувачених, які почасти вже судимі, не мають коштів для застави. Яким, по суті, мало що втрачати на волі. І відносно яких завершення слідства та скоєння ними нових злочинів можна забезпечити виключно арештом. Це відсоток не заарештованих обвинувачених, які скоюють нові злочини, або ухиляються, переховуються від слідства. А життя на нелегальному становищі обумовлює скоєння нових злочинів. Питання йде про відповідальність посадової особи, яка відмовила в санкціонуванні арешту і після цього не заарештований скоїв новий злочин. Останній потерпілий може і не зрозуміти такої гуманності посадовця. А якщо це тяжкий злочин? На жаль, немає і головного чинника для зменшення кількості арештів — „спаду злочинності“. Крім того, якщо ставити за мету виключно зменшення кількості заарештованих обвинувачених, це можна вирішити наказом Генерального прокурора.
Економічний аспект справи очевидний — це вельми значні додаткові витрати. Надзвичайно суттєвим є також те, що вказана зміна на порядок погіршить оперативність роботи слідчого в початковий, найважливіший період розслідування. Адже замість збирання доказів він вимушений буде знаходитись в прокуратурі, а потім ще й в суді при вирішенні питання про арешт. З наведених мотивів в Росії право арешту залишено за прокурорами.
Так, цю новацію передбачено здійснити до 28 червня цього року. Проте це не змінює наведених фактів. І наше уявлення про сьогодення п’ять років тому було дещо іншим. Отже, чи варто змінювати краще на гірше та дорожче?