MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2004. I. ПРАВА ЛЮДИНИ В КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

23.08.2005   

1. Загальна оцінка конституційного утвердження прав і свобод

Конституція України 1996 року закріпила систему владних відносин, яка на той момент фактично склалася – напівпрезидентську унітарну республіку з парламентом, реально позбавленим контрольних повноважень, відносно слабкою судовою системою, а також урядом без суттєвих політичних функцій і тому постійно залежним від прямої президентської підтримки. Загалом, безвідповідальність держави перед суспільством у новій Конституції України зберігалася майже на рівні радянських часів.

Роль головної й водночас «тіньової» влади в державі виконувала Адміністрація Президента – непідзвітна нікому, всім керуюча, але фактично безконтрольна владна структура. Уряд мусив виконувати розпорядження не тільки Президента, але й глави Адміністрації і нести всю повноту відповідальності за стан справ у державі. При цьому Прем’єр-міністр часто-густо мусив виконувати роль такого собі хлопчика для побиття. Не дивно, що урядовці на цій посаді мінялися практично щороку.

Усе це, до певної міри, зумовило роль Конституції як фактору не стільки динамізму, скільки стагнації в українських соціально-економічних та політичних перетвореннях. При цьому Конституція уособлювала в собі доволі еклектичний правовий текст з великою кількістю компромісних норм, які різні політичні актори – від комуністів до «зелених» – сприймали по-своєму. Втім, закладені в Конституції протиріччя досить швидко стали виявлятися навіть поза суто партійними розбіжностями й суперечками. Вже невдовзі після її прийняття, в суспільстві почали точитися розмови про необхідність внесення до конституційного тексту змін та доповнень.

Загалом, Конституція 1996 року стала адекватним віддзеркаленням типових для посттоталітарної країни патерналістських державницьких устремлінь і традицій. Держава проголошувалася національною святинею, мала монопольні важелі впливу в політиці, економіці, культурі, освіті та охороні здоров’я. Водночас, вона продовжувала виступати найсильнішим гравцем на ринку, головним культурним арбітром в царині ідей, гарантом добробуту, зайнятості, пенсій та фізичного здоров’я громадян.

Не дивно, що свобода як категоріальне, а не інструментальне поняття («liberty», на відміну від «freedom»), не тільки не стала головним пріоритетом Конституції, але й не згадувалася в переліку її вищих соціальних цінностей та пріоритетів. Політичні, громадянські та особисті права також зазнавали досить суттєвих обмежень. Наприклад, у статті 34 Конституції нараховувалось 13 прямих обмежень свободи слова. Ще два обмеження свободи вираження поглядів (на випадок воєнного або надзвичайного стану) передбачалися в окремих статтях Основного Закону.

Другий розділ Конституції України, що нараховував майже третину з загальної кількості конституційних норм, містив велику кількість прямих запозичень з двох загальновідомих міжнародних пактів ООН про права людини 1966 р., але при цьому в суто юридичному сенсі не розрізняв норми Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які держава мусить виконувати за будь-яких обставин, і положення Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права, можливість реалізації яких пов’язується, як відомо, з реальним економічним станом тієї або іншої країни. Йдеться про те, що соціально-економічні права, як правило, вважаються нормами прямої дії лише за наявності спеціальних офіційних коментарів, якими визначаються конкретні параметри судового захисту так званих «позитивних», тобто існуючих за рахунок активності держави прав і свобод.

Таким чином, пряме копіювання західних зразків мало в даному випадку своїм наслідком суто ідеологічний, значною мірою навіть демагогічний ефект. Наприклад, й досі відверто проблематичними в Україні виглядають записані в Конституції «право на житло» (стаття 47), «право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48), «право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування» (стаття 49), «право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» (стаття 50), а також інші позитивні права, які в нинішніх українських умовах перетворилися для значної кількості громадян на справжню фікцію.

У цьому ж контексті варто згадати також про право кожного працюючого «на відпочинок» (стаття 45), а також альтруїстичні обіцянки держави сприяти «розвиткові лікувальних закладів», дбати «про розвиток фізичної культури і спорту» (стаття 49) та інші. Таким чином, хоча в статті 55 української Конституції стверджується, що всі «права і свободи людини і громадянина захищаються судом», реально більшість соціальних, економічних та культурних прав у тому вигляді, в якому вони записані в нині діючій Конституції, захистити в суді неможливо.

Це, в свою чергу, призводить до зневіри пересічного громадянина не тільки у можливості захистити свої права в судовому порядку, але й до глибокої недовіри суспільства до обіцянок політичних лідерів Української держави взагалі. Оскільки Конституція не передбачила можливості звернення зі скаргами в Конституційний Суд для звичайних суб’єктів права (громадян, громадських правозахисних організацій, судів загальної юрисдикції, крім Верховного Суду, багато з проголошених у Конституції 1996 року прав і свобод стали справді відверто символічними феноменами.

Важливим, за станом поточного 2004 року, залишається також питання про конституційне право на приватну власність та підприємницьку діяльність (статті 41 та 42). Відповідно до статті 92 Конституції, правовий режим власності визначається «виключно законом». Це означає, що змінювати параметри режиму власності можна в порядку внесення змін до поточного (ординарного) законодавства. На нашу думку, засади (принципи) правового режиму власності в Україні слід було б детальніше визначити безпосередньо в конституційному тексті. Оскільки власність в соціально-економічному сенсі є невіддільною від громадянського статусу людини, правові гарантії власності повинні, на наше переконання, закріплюватися правовими гарантіями найвищого рангу.

Натомість в Україні сталося так, що будь-який склад українського парламенту й уряду (це підтверджують навіть наслідки Помаранчевої революції) може змінювати де-факто правовий режим власності. З іншого боку, залишається дещо незрозумілим, чому, наприклад, гарантії підприємництва, конкуренції та інші антимонопольні заходи визначаються в Україні виключно законом. Тобто, неясно, чому уряд не може за Конституцією встановлювати й запроваджувати власні, додат­кові до встановлених законами гарантії економічної свободи?

Конституція України 1996 року визнає, що «примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване ... з мотивів суспільної необхідності». Мусимо визнати, що це правило використовувалось не тільки за часів президентства Л.Кравчука та Л.Кучми, але й продовжує використовуватися вищими посадовими особами країни після перемоги Помаранчевої революції. Але ж не треба спеціально доводити, що системна реприватизація, навіть як «справедливий» наслідок Помаранчевої революції 2004 року, може зруйнувати право приватної власності не гірше від більшовицької націоналізації.

За Конституцією 1996 року право приватної власності може бути скасоване державою також в умовах воєнного або надзвичайного стану. На жаль, навіть у 2004 році визнання (невизнання) режиму приватної власності стосовно багатьох об’єктів господарювання все ще залишалося хоча й сумнівною, але цілком дієвою прерогативою держави.

Оскільки відчуження об’єктів права приватної власності з «мотивів суспільної необхідності» є прямо передбаченим Основним Законом, норма про «наступне повне відшкодування їх вартості» (стаття 41) справи суттєво не міняє. В практичному сенсі дана норма означає, що в разі потреби держава може не виходити на ринок власності в якості звичайного суб’єкта. Але це водночас доводить, що Українська посттоталітарна держава все ще продовжує ставити свої інтереси вище від інтересів особи або громадянського суспільства.

Таким чином, забезпечення державою «соціальної спрямованості економіки» (стаття 13), а також весь контекст статті 41 Конституції України означають традиційну для пострадянської держави зверхність не тільки до особи-власника, але й до ринку та економічної свободи взагалі. Про це також свідчить стаття 74 Конституції, яка забороняє проведення всеукраїнських референдумів з питань податків або бюджету.

Ще один приклад конституційної підтримки монополізму держави та захисту її політичного курсу від безпосереднього впливу громадянських структур демонструє стаття 44, яка визначає право людини на страйк виключно «для захисту своїх економічних і соціальних інтересів». Реалізація даного права, як говорить Конституція, може до того ще й обмежуватися законом з урахуванням «необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей».

Загалом, правовий режим страйків в України означає, що страйки з політичними вимогами за Конституцією 1996 року заборонені. Проте навіть в 2004 році на території країни в державній власності залишалась величезна кількість промислових об’єктів. Останнє, в свою чергу, автоматично доводить, що страйків за політичними причинами та мотивами в сучасній Україні уникнути неможливо. Зрештою, що інше залишається робити найнятим державою вчителям, лікарям і науковцям, яким навіть на чотирнадцятому році незалежності уряд виплачує мізерну заробітну платню та ще й не в повному обсязі?

З огляду на вимоги часу, ми вважаємо, що Конституція України містить в собі неприпустимо велику кількість непрямих обмежень громадянських, політичних та особистих прав і свобод. Наприклад, можна стверджувати, що такі конституційні перестороги чи приводи для обмежень громадянських прав, як «інтереси національної безпеки», «територіальна цілісність», «громадський порядок», «охорона здоров’я населення», «захист репутації або прав інших людей» в ряді випадків зовсім не сприяють швидкому економічному просуванню країни вперед.

В цілому, загальні конституційні обмеження (їх перелік подано в статті 64), а також окремі спеціальні обмеження, що наводяться на додаток до кожного конкретно проголошеного права або свободи (статті 29-39 Конституції) можуть, як ми вважаємо, при потуранні влади суттєво загальмувати український поступ. У даному контексті справу не рятує навіть вимога статті 8 Основного Закону щодо прямої дії всіх проголошених в Конституції норм (у тому числі прав і свобод).

Оскільки всі передбачені в Конституції України 1996 року норми про обмеження суб’єк­тив­них прав і свобод людини не містять в собі загальної презумпції бути «необхідними в демократичному суспільстві» (вимога Європейської конвенції з прав людини та основних свобод 1950 року), то пропорційність втручання держави в реалізацію прав людини та основних свобод за стандартами Європейського суду з прав людини виміряти неможливо.

Слід також звернути увагу на те, що в Європейській конвенції 1950 року йдеться про «права людини та фундаментальні свободи», а в Конституції України 1996 року – лише про «права і свободи людини». Це означає, що в сучасній Україні, як і раніше, юридична особа (наприклад, газета, інший ЗМІ) не може подати скаргу до суду щодо захисту порушених державою конституційних прав і свобод.

Загалом, підхід українського Основного Закону до захисту ним же проголошених прав і свобод людини є надміру максималістським й водночас пуританським. З одного боку, «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (стаття 3), з іншого – «жодна ідеологія не може визнаватись державою як обов’язкова» (стаття 15).

З одного боку, «кожен зобов’язаний... не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (стаття 68) і «будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом» (стаття 52), з іншого – «забезпечення... інформаційної безпеки є... справою всього Українського народу» (стаття 17).

Безумовно, канони права вимагають рахуватися з інтересами інших людей і не перетворювати реалізацію прав однією особою в агресію, спрямовану на інших суб’єктів права. Однак в реальному житті, а тому й в судовій практиці завжди існує конкуренція інтересів, а відтак, і окремих суб’єктивних прав та свобод.

Зокрема, як писав у свій час М.Монтень, з невигідного стану одного суб’єкта права може випливати певний зиск для іншого суб’єкта. Важко не погодитись також із думкою Г.Спенсера про те, що досконале право повинно брати до уваги не тільки розум, але й інстинкти людини, а тому не намагатися завищувати свої вимоги до індивідуальних моральних чеснот. Не викликає сумніву, що будь-яка органічна конституція повинна рахуватися з логічно-раціональними рисами людської поведінки, але природа людини передбачає також суттєвий емоційно-прагматичний аспект. Тобто органічний конституційний закон за своїми параметрами не повинен перевищувати середню емоційну матрицю homo sapiens.

Прийнято також вважати, що суспільні інтереси не можна передбачити відразу для цілої низки людських поколінь. Єдиною сталою рисою суспільства, писав Ч.Беккаріа, є його динамізм, що передбачає також мінливість його образу справедливого. На тлі наведеної юридичної аксіоматики українська Конституція виглядає як документ розуму, який поки що не спромігся подолати чари відомих марксистських схем. Наприклад, уявлень про громадянське суспільство як про піраміду суто раціональних активностей.

Таке розуміння відображається в буквалізмі конституційної вимоги покарання за «будь-яке насильство над дитиною» (стаття 52); ідеалізмі «рівних прав і обов’язків» кожного з подружжя в сімейних відносинах (стаття 51); максималізмі претензії щодо «рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності» (стаття 43) тощо.

Свого часу котрийсь з українських публіцистів назвав проект Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 року «інструкцією для українського народу». На жаль, ми мусимо констатувати, що ця іронічна характеристика й донині зберігає свою дотепність.

2. Конституційна реформа 2004 року і права людини

Конституційна реформа за станом на 31 грудня 2004 року юридично репрезентована Законом № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року. В основу даного Закону було покладено законопроект № 4180 про внесення змін до Конституції України в остаточній редакції Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України по опрацюванню проектів законів України про внесення змін до Конституції України від 21 червня 2004 року.

Проект пройшов необхідну процедуру розгляду у Конституційному Суді України й одержав санкцію Суду стосовно можливості його внесення на голосування до Верховної Ради України. Внесений до парламенту законопроект № 4180 був суттєво відмінним від законопроекту № 4105, який уже був проголосований у Верховній Раді України раніше, але не отримав необхідної кваліфікованої (300) більшості голосів. Отже, остання версія законопроекту № 4180 була суттєво відмінною від проекту з тим самим номером, який був предметом розгляду у Венеціанській Комісії в грудні 2003 року.

Закон № 2222-IV є суттєво відмінним від своїх попередників (законопроект № 4105, перша версія законопроекту № 4180) вже хоча б тому, що в ньому передбачається обрання Президента України на всенародних виборах. Водночас Закон № 2222-IV є значно менш радикальним законом про внесення змін до Конституції України, ніж його попередники. Проте навіть в оновленому вигляді він, на нашу думку, не сприяє позитивним змінам в політичній системі України.

Як і його невдалі попередники, Закон № 2222-IV передбачає обрання народних депутатів (членів парламенту) України на суто пропорційній основі. В цьому відношенні він – тепер вже на вищому конституційному рівні – закріплює процедуру виборів, яка раніше була передбачена поточним законодавством. На наш погляд, вибори депутатів парламенту на виключно пропорційній основі є недостатньо виваженою спробою поліпшення українського виборчого законодавства.

Як результат політичного компромісу, пропорційна система виборів в український парламент існує тепер на рівні конституційного і ординарного законів. Однак перед запровадженням такої зміни виглядало б доцільним випробувати нову систему виборів до Верховної Ради спочатку на практиці, а вже потім, в залежності від результатів такого випробування, вирішувати питання про її закріплення на конституційному рівні. Адже нова схема виборів поки що не зарекомендувала себе позитивно на практиці. В конституційному сенсі це виглядає неоптимальним, у політичному – свідчить про неврівноваженість та невиправданий поспіх.

Чи виграла щось від запровадження пропорційної системи українська спільнота – наразі сказати неможливо. Хоча фінальна версія української конституційної реформи стала найбільш поміркованою з усіх, що пропонувалися раніше, її ефект можна буде спостерігати вочевидь не найближчим часом. Загалом, нова конституційна схема є відносно простою. Відтепер Президент керуватиме зовнішньою політикою країни, обороною, внутрішньою безпекою, а також головами місцевих державних адміністрацій. Решту справ внутрішнього політичного менеджменту вирішуватиме Кабінет Міністрів і Рада національної безпеки і оборони. Послаблення виконавчої вертикалі влади очевидне, але саме до цього реформатори, схоже, прагнули.

Системним недоліком конституційної реформи є, на нашу думку, віднесення окремих міністрів Кабінету Міністрів України (в сенсі їх призначення на посаду та фактичного підпорядкування) до Президента України, а решти – до Верховної Ради та Прем’єр-міністра України. Як ми вже зазначали раніше, внаслідок нового порядку призначень і підпорядкувань зовнішня та внутрішня політика України опиняються в різних руках.

Оскільки посада Президента України за реформою залишається не тільки представницькою, але й реально впливовою стосовно окремих виконавчих функцій (зовнішня політика, внутрішня безпека й оборона), остільки на практиці це загрожує деформацією виконавчої вертикалі, відверто непродуктивною конкуренцією Президента, Прем’єр-міністра та Секретаря Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) в рамках загальної гілки державної виконавчої влади.

Якщо згадати, що конкуренція посад спікера й Президента в Україні вже існує, логіка конституційної реформи видається ще менш зрозумілою. Простіше кажучи, конкуренція вищих посад, які належать до різних гілок влади є конституційно вмотивованою. Натомість логіку конкуренції вищих державних посад в межах однієї (виконавчої) гілки влади назвати переконливою важко.

Нам здається, що автори конституційної реформи шукали стратегічного компромісу, але знайдений ними вихід виявився компромісом кон’юнктурних тактик. В результаті, засуджена ще Венеціанською комісією юридична схема знову опинилася піднесеною до конституційного рівня. На наше переконання, таке рішення й така версія політичної реформи робить Україну не стільки парламентською республікою, скільки незручним правовим конгломератом, непослідовним у конституційному сенсі європейським політичним новоутворенням.

Та обставина, що за реформою Президент України може розпустити парламент в трьох випадках (кожен з яких може бути результатом ширшого кола причин) робить тезу про перетворення України з президентської республіки на парламентську непослідовною.

Сьогодні Президент є прямо причетним до формування Кабінету Міністрів й призначення голів місцевих державних адміністрацій (української версії губернаторів). Проте на практиці міністри й голови державних адміністрацій значною мірою залежать також від Прем’єр-міністра. Адже, призначивши окремих членів Кабінету Міністрів й голів державних адміністрацій, Президент залишає останніх під орудою глави Кабінету. Звісно, якби українські губернатори замість їх призначення Президентом обиралися на місцях, це могло б стати достатньою причиною для конституційної реформи. Проте про обрання губернаторів населенням наразі не йдеться. Принцип прямої залежності губернаторів від Президента залишився за реформою незмінним.

Що ж стосується відносин між Президентом і Верховною Радою (парламентом) України, то вони за реформою не тільки не змінюються на користь Верховної Ради, але й переходять до більшої залежності парламенту від волі Президента. Повноваження Президента стосовно розпуску парламенту, як вже зазначалося, збільшуються втричі. Тому реформа послаблює вплив Президента в межах виконавчої гілки влади, але водночас в кілька разів підвищує його контроль за українським парламентом. Зрозуміло, що цим реформа перетворює Україну у відносно непослідовну парламентську республіку.

Судова система залишилася за реформою практично неушкодженою. Часткову реанімацію загального нагляду прокуратури за дотриманням прав і свобод людини, на нашу думку, підтримати важко. Хоча, за свідченням фахівців, часткове повернення прокурорського нагляду за здійсненням прав і свобод громадян пояснюється не так українською правовою нерозвиненістю (так вважає офіційний Страсбург), скільки низьким рівнем доходів українського населення. Дійсно, захист прав, свобод та інтересів в судах залишається для багатьох пересічних громадян України поки що дорогою й казуїстичною процедурою.

Загалом, якби Україна за рівнем свого громадсько-політичного розвитку стояла суттєво вище, з реформою можна було б примиритися. Проте Україна – дуже молода демократія, й навряд чи застосування парламентських механізмів і процедур для розв’язання більшості її проблем справді імпонуватиме її молодій політичній системі.

Свого часу Г.Арендт, аналізуючи ознаки будь-якої органічної революції, зазначала, що справжні революції завжди розширюють рамки народного представництва. Тобто соціальна база державного управління з кожною черговою революцією робиться все більш широкою, демократичною. Щось у відвертій протилежності до цього ми спостерігаємо в результаті конституційної реформи. Адже за реформою безпосередній вплив демосу на українську політику фактично зменшується. Хоча громадяни України й надалі обиратимуть Президента, а засоби масової інформації працюватимуть, сподіваємось, без цензури і «темників», це суттєво не впливатиме на політичний курс країни. Саме тому правові наслідки конституційної реформи можна розглядати під кутом зору законодавчої деволюції.

Зрештою, Президента з пореформеними повноваженнями можна було б обирати в парламенті, й тільки підпорядкованість йому місцевих державних адміністрацій все ще дозволяє розглядати його посаду в якості балансової противаги до законодавчої гілки влади в державі. Якщо в подальшому голови державних адміністрацій стануть виборними, всенародне обрання Президента остаточно втратить сенс.

Слід також врахувати, що після обрання на посаду Президента В.Ющенка Україна одержала шанс стати не тільки демократичною, але й позитивно відчуженою (на кшталт країн Прибалтики) від пострадянських республік країною. Але саме тому одної лише присутності Росії на довгих українських кордонах достатньо для доведення необхідності українського президентського республіканізму. Йдеться, головним чином, про можливість швидкого президентського реагування на зовнішньополітичні російські виклики, яких Україні в майбутньому не бракуватиме.

В євроатлантичному політичному світі не має великого значення те, парламентською чи президентською республікою стане Україна. Однак все виглядає прямо протилежним чином з позицій політичних стосунків України з її східними сусідами. Саме в цьому контексті варто звернути увагу на організаційну невпорядкованість українських політичних сил, фракційну егоїстичність їхніх інтересів, все ще неподолану демагогічність національних парламентських дебатувань.

Парадокс конституційної реформи полягає також у тому, що розмиваючи надалі в строкатому парламентському середовищі відповідальність за стратегічні рішення в країні, реформа демонструє різко зрослу політичну вимогливість до тактичних парламентських маневрів і операцій. З одного боку, за поточну внутрішню та стратегічну зовнішню (визначення засад) політику України відповідатимуть паралельно Кабінет Міністрів і Верховна Рада України. З іншого – для належного виконання даної ролі в парламенті запроваджується безпрецедентна фракційна дисципліна.

Так, якщо за статтею 81 діючої Конституції України рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках складення повноважень за особистою заявою, а також припинення громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України прийматиметься Верховною Радою України, то за реформою... «у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення».

Втім, новий порядок позбавлення депутатських повноважень свідчить не тільки про запровадження жорсткої фракційної дисципліни у Верховній Раді, але й про нівеляцію ролі особистості в українському політичному процесі. Зовні це нагадує консолідацію політичних соратників довкола своїх ідейних провідників, відому в Україні ще з комуністичного часу.

Реформа встановлює також вимогу несумісності депутатського мандата парламентарія з іншими забороненими Конституцією видами діяльності. В свою чергу, невиконання вимог щодо несумісності є підставою для примусового припинення депутатських повноважень.

Таким чином, конституційна реформа відроджує вже призабутий в Україні імперативний (партійно-корпоративний) мандат. Народний депутат знову розглядається тут в якості партійного пішака, рядового утримувача картки для електронного голосування. Виглядає так, що вибори до Верховної Ради України ризикують стати ланкою в механізмі запровадження не стільки електоральних, скільки партійних пріоритетів. Особисті психологічні якості парламентарія, його індивідуальний досвід, інтелект, а також географічна належність до певного регіону навряд чи будуть тут використовуватися. Загалом, як показують відкриті попередні розрахунки, запровадження чисто пропорційної системи виборів до парламенту ризикує призвести до того, що 85-90 % депутатського складу становитимуть виключно жителі столиці України Києва.

Виглядає так, що конституційна реформа перетворює парламент із місця широких публічних обговорень на арену поєдинків фракційних гладіаторів. Це прикро, бо в контексті здійснених конституційних змін поки що не доводиться говорити про відродження стимулів політичної дії за В.Гавелом: морального інстинкту, почуття смаку, прадавньої політичної мудрості, аналітичної тонкості почуттів. Навпаки, можна стверджувати, що в частині оновлення статусу народного депутата конституційна реформа вдалася до філософської редукції, правово-логічного спрощення, приниження конституційної матерії до вимог пласкої законодавчої тактики.

Крім того, поєднання голосування за конституційну реформу із внесенням змін до поточного виборчого законодавства було також вразливим етично. Коли фракція «Наша Україна» (лідер В.Ющенко) вимагала відставки уряду та Центральної виборчої комісії (ЦВК), а також термінового внесення змін до Закону про вибори Президента, йшлося не про політичні вигоди опозиції, а про відновлення органічного права народу України голосувати для здійснення своєї суверенної волі. Остання ж стояла не під, а над учасниками українського переговорного процесу.

Оскільки політичне право обирати й бути обраним передує всім владам, їх гілкам і розгалуженням – від парламенту й Президента до Кабінету Міністрів й ЦВК України включно, виборчі права громадян України, їх обсяг та режим здійснення не могли бути предметом кон’юнктурних домовленостей.

Це означало принципову неможливість поліпшення українського виборчого законодавства під гарантії парламентського голосування за конституційну реформу, як і будь-якого голосування взагалі. Воля народу в матеріальному й процесуальному сенсі є суверенною, а тому не може підлягати примхам учасників жодного переговорного процесу. Вона є апріорі вищою, органічно зверхньою щодо будь-яких лідерів і політичної еліти країни взагалі.

Тому рішення відносно того, чи робити другий тур президентських виборів чесним і прозорим, не могло й не повинно було залежати від вищих, але все одно приватних, по суті, домовленостей. Цінності, які при цьому безпосередньо зачіпалися, були незрівнянно вищими від інтересів парламентських фракцій чи претендентів на президентську посаду. Крім того, питання конституційної реформи є взагалі надто важливим, щоб бути «протисненим» в життя під тиском короткотривалої кризи. Конституція – це вищий регулятор внутрішнього й зовнішньополітичного життя України, й вона жодним чином не повинна бути заручником політичних тактик.

Так або інакше, але внутрішня політика України стала на майбутнє прерогативою парламенту – політичної інституції, курс якої в умовах України можна зовнішньо коригувати. Як відомо, пряма демократія важлива тому, що народ не можна корумпувати фізично. Ця добре відома теза Т.Джефферсона вже не раз знаходила своє підтвердження на практиці. Тому збереження авторитету й дієвості посади Президента, а також його залежності від прямого народного волевиявлення лишається в України імперативним завданням.

Крім того, посада Президента є важливою противагою можливому зовнішньоекономічному тискові на Україну. Даний аргумент підсилюється тим, що Україна перебуває на рівні розвитку, коли її фінансово-економічна потуга й публічна політика є практично зрощеними. В цих умовах особливу роль у політичній системі України має відігравати всенародно обраний лідер.

Тому запроваджена за реформою редукція статусу Президента до представницьких й зовнішньополітичних функцій виглядає, на наш погляд, загрозливою навіть для забезпечення інтересів державної незалежності. Як можна передбачити, корпоративізм у політичній системі України після запровадження реформи зросте, а вплив фінансово-економічних груп на парламент набуде системного характеру.

Слід також підкреслити, що головними лобістами конституційної реформи були політичні прихильники старого Президента Л.Кучми, а також представники парламентських фракцій, які на виборах здобули не більше як по 5-6 % голосів українського електорату. Отже, виглядає невмотивованим, що конституційні ідеї українських політичних аутсайдерів має запроваджувати їх противник Президент В.Ющенко.

Втім, запровадження конституційної реформи з радикальною трансформацією повноважень Президента між першим і другим туром президентських виборів суперечило навіть просто здоровому глуздові. Адже ні з точки зору права, ні з позицій ефективної політики не повинно було статися так, щоб громадяни України в першому турі виборів голосували за Президента з одним конституційним статусом, а в другому – за Президента із статусом вочевидь іншим.

Сотні тисяч людей на майдані Незалежності в Києві стояли на грудневому морозі для того, щоб обрати собі сильного лідера. Свідомо й підсвідомо вони розраховували на силу його конституційної посади. Загалом, сила духу й розум людей на майдані були суттєво вищими за ідейну тональність української конституційної реформи. Безпрецедентний за своїми масштабами в новітній історії України, перманентний Помаранчевий мітинг обстоював не зміну формально-юридич­них інститутів, а заміну фактично корумпованої живої влади.

У дні революції українські громадяни протестували не проти недосконалих юридичних оболонок, а проти конкретних особистостей. Подзвін, який півмісяця лунав на столичному майдані, став переконливим свідченням похорону залишків українського посткомунізму. Саме там і тоді українські громадяни остаточно позбавлялися свого прадавнього політичного страху, а разом з тим – духу залежності й рабства.

3. Рекомендації

На нашу думку, законопроект № 4180 про зміни до Конституції (нині Закон України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-IV від 8 грудня 2004 року) потребує повторного розгляду Конституційним Судом і так само повторного голосування конституційною більшістю голосів у парламенті. Адже після першого розгляду в Конституційному Суді, але до його голосування в парламенті 8 грудня 2004 року в законопроект були внесені суттєві зміни. Цілком ймовірно, що в новій пост-революційній ситуації він буде відхилений парламентом як такий, що вже не відповідає актуальним українським потребам.

Загалом, враховуючи зазначені вище особливості української політичної ситуації, ми пропонуємо переробити законопроект про внесення змін до Конституції України в напрямку принципово інших тем. Йдеться, перш за все, про таке:

1. Верховна Рада (парламент) України повинна ефективно контролювати діяльність уряду й взагалі виконавчої гілки влади в державі через постійні і тимчасові парламентські комітети й комісії. Задля досягнення цієї мети контрольні функції парламенту й вільної громадськості (громадян, неурядових організацій) мають бути на законодавчому рівні суттєво підсилені.

Цього можна досягти шляхом прийняття відповідних законів: про доступ до інформації; про уряд; про громадський контроль за діяльністю державної виконавчої влади; про політичну опозицію. Корисним у даному випадку виглядає також розробка й прийняття спеціального закону про імпічмент, а також про парламентські тимчасові, слідчі та інші комісії.

2. Необхідно суттєво поліпшити українське процесуальне законодавство про Конституційний Суд. Досі Конституційний Суд України працював, як відомо, в якості арбітра-посередника в суперечках між Президентом і Верховною Радою України. При цьому функція конституційного захисту прав і свобод людини Конституційним Судом серйозно не здійснювалась. Тому ми вважаємо, що для поліпшення ситуації в майбутньому список суб’єктів подання скарг до Конституційного Суду має бути дещо розширений.

3. Необхідно також розробити і прийняти окремий закон про конституційне судочинство, оскільки без детального врегулювання процесуальних питань на рівні закону Конституційний Суд України надалі не зможе вважатися судом конституційної юрисдикції в повному розумінні цього поняття.

4. Необхідно передбачити в Конституції посилення гарантій незалежності судової влади та доступу до правосуддя.

5. Необхідно змінити конституційний статус прокуратури, залишивши у неї виключно функції представництва держави в суді: підтримка державного обвинувачення в кримінальних процесах та представництво інтересів держави в цивільних процесах, функціонально вона має стати підрозділом Міністерства юстиції.

6. Необхідно передбачити в Конституції створення Слідчого комітету, куди мають перейти слідчі управління МВС, СБУ та прокуратури.

7. Необхідно ліквідувати Державний комітет телебачення та радіомовлення, його функції за Конституцією має виконувати Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення.


 Поділитися