MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Огляд змін до законодавства в сфері регулювання діяльності засобів масової інформації та свободи інформації в Україні у 2005 р.

01.02.2006   
Оксана Нестеренко
Оцінювання змін в українському законодавстві у сфері свободи слова та ЗМІ, повинно відбуватися за таким критерієм – чи посилюють внесені зміни державний контроль за діяльністю ЗМІ та обмежують свободу слова.

Альберт Камю писав: «коли  преса є вільною, вона може бути як  доброю, так і поганою, але  коли преса контролюється, вона може бути тільки поганою». Сформульована півстоліття тому, дана теза залишається слушною й дотепер.

Саме тому, оцінювання змін в українському законодавстві у  сфері свободи слова та ЗМІ, повинно відбуватися за таким критерієм –  чи посилюють внесені зміни державний контроль за діяльністю ЗМІ та обмежують свободу слова.

Основними тенденціями, щодо правового регулювання  діяльності ЗМІ та свободи інформації в Україні, які спостерігались упродовж 2005 року стали: непослідовність, незбалансованість  законодавчої політики; неузгодженість нових законів з чинним законодавством; ухвалення законів та інших нормативно-правових актів, які послаблювали тиск на діяльність ЗМІ, а через деякий час прийняття зовсім протилежних, навіть реакційних законодавчих актів.  Головними  причинами  цього є: відсутність єдиної політики у сфері законодавчого регулювання діяльності засобів масової інформації; боротьба між різними політичними сілами, яка загострилась напередодні парламентських виборів; перманентні конфлікти між законодавчою та виконавчою гілками влади.

Загалом всі зміни, які вносились в інформаційне законодавство протягом року, за характером свого впливу на свободу слова та ЗМІ умовно можна поділити на такі:

1.  Закони та інші нормативно-правові акти, що спрямовані на удосконалення правового регулювання діяльності мас-медіа, а саме: Закон   № 2461-IV “Про внесення змін до Закону України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" від 03.03.2005, Закон України „Про Державний бюджет України на 2005 рік” від  25.03.2005 (даним Законом передбачено збереження пільги з податку на додану вартість на продаж і доставку друкованих засобів масової інформації), Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу” від 17.11.2005 (даним Законом були внесені зміни до Закону «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 та «Про вибори народних депутатів України» від 7.07.2005), Закон «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 15.12.2005, Закон «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005, Закон «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію» від 22.12.2005, Постанова Верховної Ради № 2684-IV “Про рекомендації парламентських слухань “Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні” від  21.06.2005, Постанова Верховної Ради  № 3100-IV «Про забезпечення безперешкодної діяльності засобів масової інформації у передвиборний період 2006 року» від 17.11.2005, Указ Президента України№ 1276/2005 „Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” від 15.09.2005,  Постанова  Кабінету Міністрів України № 933 „Про заходи щодо реформування та розвитку Українського національного інформаційного агентства "Укрінформ" на 2005-2007 роки”, Наказ Міністерства транспорту та зв’язку № 584 “Про скасування наказу Мінтрансзв’язку України № 153 "Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів” від 26.09.2005.

2. Законодавчі акти, які  обмежують свободу слова та інформації, не відповідають Конституції України та міжнародно-правовим стандартам в цій сфері, це: Закон № 2777-IV Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України” від 07.07.2005,  Наказ Міністерства транспорту та зв’язку № 153 „Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів” від 27.04.2005 (був скасований), Закон «Про телебачення та радіомовлення» (нова редакція) від 12.01.2006 (ще не підписаний Президентом), внесення змін до ст. 182 Кримінального Кодексу України, згідно з Законом  „Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина” від 12.01.2006 (Президент ще  не підписав), "Про порядок призначення керівників (президентів) Національної телекомпанії України і Національної радіокомпанії України та про припинення їхніх повноважень" від 12.01.2006 (Президент ще  не підписав).

3. Зміни, що суттєво не вплинули на свободу слова і  виконують суто технічну роль. Наприклад, 6 вересня 2005 року  були внесені зміни до ст. 12 Закону «Про телебачення та радіомовлення» (нині вже прийнята нова редакція Закону «Про телебачення та радіомовлення» від 12.01. 2005, але не відомо, чи буде вона  підписана Президентом України). Ці зміни мали суто фінансово-господарський характер і стосувалися упорядкування фінансово-господарської діяльності НТКУ та НРКУ, а тому їх внесення жодним чином не позначилось на свободі слова та інформації.

  Розглянемо, як хронологічно змінювалося інформаційне законодавство протягом 2005 та січня 2006 року, з метою дослідити динаміку цих змін.

  Першими позитивними змінами у 2005 році щодо законодавчого регламентування медіа, було прийняття 3 березня нової редакції Закону «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення». Серед змін, які полегшили життя телерадіокомпаній, є, насамперед,  виключення із санкцій (ст. 32 нової редакції закону)  можливість тимчасово (строком до двох місяців) зупиняти дію ліцензії телерадіокомпаніям Національною Радою з питань телебачення та радіомовлення (ст. 21 раніш діючої редакції). Більш демократичною стала й  процедура формування тієї частини Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення, члени якої призначаються Верховною Радою України. Відповідно до внесених змін, громадські інститути зможуть приймати більш активну участь у призначенні членів Національної Ради. Також у законі значно підсилені норми, які покликані забезпечувати  відкритість її діяльності. Однак, у той самий час, певні положення Закону не можна назвати прогресивними. Так, Закон не передбачає можливість вносити представниками  ЗМІ  пропозицій  щодо  кандидатур на посаду членів (члена) Національної Ради, які призначаються Президентом України. Слушним є також зауваження Інституту медіа, що «…норма Закону, згідно з якою після розгляду звіту Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення Верховна Рада або Президент матимуть право відправити у відставку її у повному складі,  суттєво ускладнює перспективи незалежності Національної ради… така норма, суперечить європейським стандартам».  Проте, загалом нова редакція відповідного Закону є ґрунтовною та  здатна перетворити Національну Раду з питань телебачення та радіомовлення з інструмента, за допомогою, якого влада намагалася контролювати незалежні засоби масової інформації, на інституцію, яка буде підтримувати розвиток телебачення та радіомовлення.

  Втім, прийняття Закону  № 2461-IV “Про внесення змін до Закону України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" від 03.03.2005  без внесення відповідних змін до Закону «Про телебачення та радіомовлення» від 21.12.1993 створило колізію між окремими  нормами цих законів. Зокрема, як вже зазначалося, Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення була позбавлена права тимчасово зупиняти дію ліцензії, але відповідно до ст. 5 Закону «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 за Національною  Радою, це повноваження залишалось.

  Після ухвалення Верховною Радою України нової редакції Закону «Про вибори народних депутатів» 7 липня 2005 року, стало ще більш незрозумілим, хто саме з органів державної влади має повноваження тимчасово призупиняти дію ліцензії та позбавляти ліцензії телерадіокомпанії. Відповідно до ч. 10  статті 71 “…у разі порушення засобами масової інформації вимог частин п’ятої  та  дев’ятої  цієї статті за поданням Центральної виборчої комісії або відповідної окружної виборчої комісії засобам  масової інформації  тимчасово  (до  закінчення  виборчого  процесу)  у встановленому законом порядку зупиняється дія ліцензії або  випуск друк).  У  разі  інших  порушень засобом масової інформації вимог цього Закону тимчасове зупинення дії ліцензії або випуску  (друку) здійснюється виключно за рішенням суду”.

  Нова редакція Закону «Про вибори народних депутатів» від 7.07.2005 суттєво обмежила свободу слова та взагалі могла паралізувати діяльність ЗМІ на час проведення передвиборчої компанії  2006 року. Зокрема, ч. 12 ст. 67 цього Закону, передбачала, що  «висвітлення  виборчого  процесу  в  засобах  масової інформації всіх форм власності у формі інформаційних  повідомлень, новин  тощо  здійснюється  без  коментарів  і оцінок,  виключно на засадах об’єктивності, неупередженості та збалансованості». 

  Отже, окремі положення даного Закону, що стосувалися регулювання діяльності ЗМІ під час виборчого процесу фактично обмежили конституційне право на інформацію та свободу слова, тобто не відповідали Конституції Україні. Оскільки, відповідно до ч. 3  ст. 22 Конституції України, «при прийнятті нових  законів  або  внесені  змін  до  чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав  і свобод».

  Зміни до Закону «Про вибори народних депутатів» від 7.07.2005,  які привели його у відповідність до Конституції України були внесені лише у листопаді 2005 року,  у зв’язку  з необхідністю законодавчого вирішення найбільш актуальних проблем діяльності засобів масової інформації у період виборчої кампанії 2006 р.  Відповідно до п. 2 Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу” від 17.11.2005, частина 10 статті 71  Закону «Про вибори народних депутатів» була викладена в наступній редакції:  «рішення  про  тимчасове (до  закінчення  виборчого процесу) зупинення дії ліцензії або про тимчасову  заборону  (до  закінчення  виборчого  процесу)  випуску друкованого видання прийматиме суд».  Мета цієї норми-гарантії убезпечити  ЗМІ від незаконного позбавлення ліцензії, а отже забезпечити свободу слова в українських мас-медіа. Також була скасована норма, яка забороняла робити журналістам  під час інформаційних повідомлень коментарі  і оцінки.

  Крім того, Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу” від 17.11.2005 були внесені зміни до  ст. 5, 28, 30 Закону «Про телебачення і радіомовлення», які стосувалися насамперед обмеження повноважень Національної Ради, щодо анулювання або  тимчасового призупинення дії ліцензії телерадіокомпаній. Зокрема, із статті 5 Закону були виключені частини 16, 17, 18, що надавали право Національній Ради у  разі  виявлення  порушень телерадіоорганізацією  чинного законодавства та умов, зазначених у ліцензії, тимчасово (до двох місяців) припиняти дію ліцензії; анулювати ліцензію. Відповідно до статті 28,  дію  виданої  Національною Радою ліцензії може бути тимчасово зупинено лише за  рішенням  суду.  Отже, згідно з новою редакцією статті 28, у разі трансляції програм,  що містять інформацію,  поширення якої  заборонено  законодавством  про  вибори,  Національна  Рада України  з  питань  телебачення  і  радіомовлення  за  поданням Центральної  виборчої комісії,  окружної (територіальної) виборчої комісії вже не може тимчасово (до закінчення виборчого процесу)  зупинити дію  ліцензії  на  право  користуватися каналами мовлення.

  Таким чином, колізія між  положеннями Закону «Про Національну раду телебачення та радіомовлення» від 3.03.2005 та Законом «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 була усунута.

  Кроком назад щодо  свободи інформації стало прийняття  Міністерством транспорту та зв’язку Наказу „Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів” (№ 153 від 27 квітня 2005 року). Даний Наказ не відповідав міжнародним стандартам у сфері свободи інформації і став спробою влади встановити контроль за Інтернет ресурсами. Але завдяки активній позиції громадськості і перш за все представників медіа даний Наказ був  скасований Наказом Мінтрансзв’язку № 584 від 26 вересня 2005 року.  

У листопаді-грудні 2005 року Верховна Рада прийняла цілу низку прогресивних Законів у сфері свободи слова та ЗМІ, а саме: Закон «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005, Закон «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію» від 22.12.2005, Закон «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 15.12.2005, Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу” від 17.11.2005, про який вже йшла мова.

  Прийнятий 22.12.2005 року Закон «Про доступ до судових рішень» (набуває чинності з першого червня 2006 року) є суттєвим кроком в процесі вдосконалення законодавства у сфері забезпечення доступу громадян до інформації. Даний Закон відповідає міжнародним стандартам, логічно побудований та значно полегшує процедуру доступу до судових рішень завдяки створенню Єдиного державного реєстру судових рішень (далі  Реєстр).

  Розглянемо основні положення даного Закону. Стаття 2 Закону «Про доступ до судових рішень» передбачає створення Єдиного державного реєстру судових рішень. Згідно з Законом Реєстр –  це автоматизована  система  збирання,  зберігання,  захисту,  обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень (рішень,  судових наказів,  постанов, вироків, ухвал). Обов’язок забезпечити  введення  в дію Єдиного державного реєстру судових рішень покладається на  Державну судову адміністрацію України. Планується, що вже на момент набуття чинності Законом  01.06.2006 буде забезпечене  постійне внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень,  електронних копій  судових  рішень  Верховного  Суду  України,  вищих спеціалізованих судів,  апеляційних та  місцевих  адміністративних судів,  апеляційних  та місцевих господарських судів,  апеляційних загальних, а внесення  судових  рішень  місцевих  загальних судів – не пізніше 1 січня 2007 року.

  Важливою новелою  Закону є те, що  доступ до судових рішень внесених  до  Реєстру,  буде  відкритим для безоплатного  цілодобового  доступу  на  офіційному  веб-порталі судової влади України в повному обсязі. З єдиним обмеженням:   у  відкритих  для загального доступу через оприлюднення на офіційному веб-порталі судової влади або офіційно опублікованих судових рішеннях  не можуть бути розголошені відомості, що дають можливість ідентифікувати фізичну особу, такі  відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.  Необхідність такого обмеження зумовлена необхідністю забезпечити передбачене статтею 32 Конституції України право на приватність. До відомостей, які дають можливість ідентифікувати фізичну особу, закон відносить: імена (ім’я, по-батькові, прізвище) фізичних осіб; адреси місця проживання  або  перебування  фізичних  осіб, номери  телефонів  чи  інших  засобів зв’язку,  адреси електронної пошти, ідентифікаційні номери (коди); реєстраційні номери транспортних засобів. Крім цього у текстах судових рішень, відкритих для загального доступу, не можуть бути розголошені відомості, для  забезпечення  нерозголошення  яких  було прийнято рішення про розгляд справи в закритому судовому засіданні.

  Закон також регулює питання: захисту інформації, внесеної до Реєстру; відтворення та інше використання судових рішень; офіційне опублікування судових рішень; процедуру доступу до судових рішень заінтересованих осіб;  порядок оскарження в разі відмови надати доступ до судового рішення.

  Вважаємо, що Закон «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005 є дуже вдалим, як за формою, так і за змістом, а отже, здатен зробити діяльність судової влади більш відкритою для громадськості.

  Проте, на думку  деяких правників, даний Закон є надто ліберальним, і його прийняття в Україні є завчасним.  Крім цього, на їх думку,  реалізація положень Закону потребує великих фінансових витрат. Ми не поділяємо ці судження, оскільки гарантовані Конституцією України цінності, такі, як право на доступ до інформації та гласність судового процесу, переважає аргумент, що для  створення Єдиного реєстру судових рішень необхідні додаткові  фінансові  витрати з державного бюджету.

З метою розв’язання проблеми організації висвітлення роботи Верховної Ради в аудіовізуальних ЗМІ 15 грудня 2005 року Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».  Зміни, які були внесені до ст. 9 Закону, стосувалися терміну дії постанови, яка визначає  порядок висвітлення  діяльності Верховної  Ради. Так, якщо раніше порядок  і  форми  обов’язкового  висвітлення  діяльності Верховної  Ради  України  аудіовізуальними  засобами  масової інформації (виконання державного замовлення) визначалися  окремою Постановою  Верховної  Ради  України  на  кожну  поточну  сесію Верховної Ради України, то відповідно до внесених змін окрема постанова приймається на  весь  період  повноважень Верховної Ради України чергового скликання.

  12 грудня 2005 року Верховна Рада прийняла Закон “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію”. Внесення змін до положень статей 23, 277, 278, 296, 301, 302 Цивільного кодексу України було обумовлено необхідністю більш чіткого визначення  деяких положень Закону з метою уникнення їх неоднозначного тлумачення при застосуванні на практиці, а також узгодження термінології кодексу з термінологією Конституції та чинного законодавства в сфері інформації. Зокрема, була удосконалена редакція статті 277. Попередня редакція  ч. 3 ст. 277  була некоректною: «вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною», саме тому для уникнення неоднозначного тлумачення цієї норми судами,  ч. 3. ст. 277 була  викладена в наступній редакції:  «…негативна  інформація,  поширена  про  особу,  вважається недостовірною,  якщо  особа,  яка  її  поширила,  не  доведе протилежного». Це зробило норму більш чіткою, визначеною і можливою для застосування.  

Із статті 302 Цивільного кодексу України було вилучене положення: “…не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи”.  На думку, авторів цього Закону,  вказана норма порушувала конституційне право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Також вони наголошували, що “порядок поводження з інформацією з обмеженим доступом вже унормований законодавством”, саме тому вони  запропонували вилучити цю норму з статті 302 Цивільного Кодексу України.[1]

Отже, ухвалення Верховною Радою цього закону матиме позитивні наслідки для впровадження свободи слова в Україні. Микола Томенко (один із ініціаторів Закону «Про внесення змін до Цивільного кодексу України (щодо права на інформацію), наголошує, що  «…цей закон має не менш важливе значення, аніж інші резонансні перемоги журналістів в боротьбі з політичною цензурою. Адже за старою редакцією відповідної статті Цивільного кодексу будь-яка негативна інформація, поширена про особу, вважалася недостовірною. Цим, фактично, впроваджувалася політична цензура у формі обмеження на публікацію негативної інформації»[2].

  Підтвердженням того, що законодавча політика в сфері регулювання інформаційної діяльності ЗМІ є непослідовною, стало прийняття  нової редакції Закону «Про телебачення та радіомовлення» від 12.01.2006. Цей Закон, на думку багатьох фахівців, в разі набрання ним чинності, негативно позначаться  на розвитку телерадіомовлення, оскільки він має суттєві недоліки. Зокрема, директор Інституту медіа-права Тарас Шевченко, вважає, що:

“1. Запровадження конкурсної гарантії, що не повертається, у розмірі 10% ліцензійного збору повністю підриває засади справедливості конкурсних процедур. Фактично, це означає, що Національна рада братиме плату у розмірі 10 % ліцензійного збору з кожного, хто подасть документи на конкурс. При цьому, гроші повертаються лише переможцю;

2. Закон встановлює квоту на європейську продукцію у розмірі 80 %, квота на українську продукцію залишається стара – 50 %. Однак новела не відповідає Європейській конвенції про транскордонне телебачення, яка жорстко закріплює квоту на європейську продукцію на рівні 50 %. Україна вже підписала Європейську конвенцію і прагне її ратифікувати, навіть посилається на конвенцію в цьому законі, тому вона не має приймати закони, які суперечать міжнародному документу;

3. Положення щодо порядку призначення керівників Національної телекомпанії України та Національної радіокомпанії України не відповідають іншому закону з цього питання, прийнятому днем раніше. Разом з цим, Президент постійно ветує всі ініціативи Верховної Ради України, які передбачають призначення керівників НТКУ та НРКУ за участю Верховної Ради, оскільки такі повноваження Верховної Ради не прописані в Конституції та інше;

4. Нові процедури не мають цілісності, що може призвести до неможливості виконання навіть позитивних положень. Правила про ретрансляцію повністю нівелюють положення щодо заборони суборенди. Закон містить непотрібне дублювання з іншими законами, нормами Цивільного кодексу, Кримінального кодексу, при цьому деякі норми відрізняються.”[3]

  Також викликають зауваження наведені в Законі визначення деяких термінів. Але разом з тим деякі положення Закону є прогресивними. Зокрема, нова редакція Закону «Про телебачення та радіомовлення» передбачає внесення зміни до ст. 16 Закону «Про національну Раду з питань телебачення та радіо мовлення».  Вже зазначалась, що чинна стаття 16 Закону «Про національну Раду з питань телебачення та радіомовлення» суттєво обмежує незалежність Національної Ради, оскільки “…за результатами розгляду звіту Національної ради,  Верховна Рада  України  може  висловити недовіру Національній раді,  що має наслідком відставку її членів у повному складі”. На відміну від чинної редакції, нова редакція передбачає, що відставка всього складу Національної ради можлива, якщо недовіру висловили і Верховна Рада України, і Президент України.

Занепокоєння у журналістів викликає змінена редакція статті 182 Кримінального кодексу України (визначена Законом „Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина” від 12.01.2006). Нова редакція статті 182 в порівнянні з попередньою значно посилює санкцію, зокрема значно зросла сума штрафу. Якщо відповідно до попередньої редакції, сума штрафу не могла перевищувати 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, то зараз  сума штрафу становитиме від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Крім цього, стаття 182 була доповнена ч. 2 такого змісту «…ті самі дії, вчинені службовою особою, або повторно чи за попередньою змовою групою осіб, або з використанням технічних засобів для негласного зняття, знищення, перекручення, блокування, витоку чи порушення встановленого порядку маршрутизації інформації, що передається засобами зв’язку, у мережах рухомого (мобільного) зв’язку та у інших телекомунікаційних мережах, через комп’ютер караються штрафом від п’ятисот до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,  або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі від трьох до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні  посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна».  Вважаємо, що внесення цих змін загрожує свободі слова в Україні.

Протягом 2005-початку 2006 року були схвалені також законодавчі акти, які суттєво не вплинули на свободу слова та ЗМІ, але в той же час  їх прийняття має певне  значення  для  інформаційної діяльності засобів масової інформації. А саме: Закон «Про внесення змін до статті 12 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 06.09. 2005; внесення змін до ст.6 Закону «Про інформацію» у зв’язку з прийняттям Закону "Про правовий статус закордонних українців" від 4.03.2004 (ст. 6 Закону «Про інформацію»  була доповнена положенням, згідно з яким одним з головних напрямів державної інформаційної політики є сприяння  задоволенню  інформаційних  потреб  закордонних українців) ; Указ Президента України № 1276/2005 „Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”, Постанова Кабінету Міністрів № 933 „Про заходи щодо реформування та розвитку Українського національного інформаційного агентства "Укрінформ" на 2005-2007 роки”, Указ Президент України № 1338/2005 „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері” від 26.09.2005, Постанова Верховної Ради України „Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 2006-2008 роки” № 3075-IV та інші.  

  Картина змін, які відбувались в законодавстві щодо свободи слова  протягом року була б неповною без розгляду проблеми створення суспільного(громадського)  мовлення. 

  Головна функція ЗМІ –  це доведення до громадськості достовірної суспільно важливої інформації. Але, на думку багатьох науковців, в 20 столітті  ЗМІ перетворились у монополістичні організації, що намагаються не стільки виконувати  свою головну функцію, скільки формувати суспільну думку та маніпулювати нею[4].  Вважаємо, що змінити таку ситуацію, допоможе створення суспільного телебачення.  Джеймс Каррен[5] з цього приводу констатує, що попри все  суспільне телебачення краще впорається з роллю «сторожового пса демократії» ніж ЗМІ, які належать приватному капіталу. Хоча в західній  літературі досить часто висловлюються сумніви,  що суспільне мовлення є  незалежним та  об’єктивно  висвітлює всі суспільно важливі події.  

  Сьогодні в Україні майже всі поділяють думку про необхідність створення суспільного мовлення. Проте вже декілька років точиться дискусія з приводу того, яка модель громадського мовлення є найбільш прийнятною для Україні. У 2005 році  процес обговорення концепції  створення суспільного мовлення та  розробка і прийняття нової редакції Закону «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» був досить напруженим. У  програмі про  діяльність Кабінету Міністрів "Назустріч людям", яку булу затверджено Постановою Кабміну  №115 (115-2005-п ) від 04.02.2005, уряд проголосив  одним із своїх завдань створення суспільного  мовлення  як  невід’ємної  складової існування громадянського суспільства. Президент України при обговоренні проблеми створення громадського мовлення не раз заявляв про необхідність створення громадського мовлення в найкоротші строки. На цьому також наголошував голова Секретаріату Президента України Олег Рибачук, він констатував, що «позиція і Президента України, і Кабінету Міністрів чітка  та однозначна – громадському телерадіомовленню в Україні бути». Голова Секретаріату також звертав увагу на те, що  Закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» відіграє вирішальну роль у реалізації національного проекту із суспільним мовленням і має бути якнайшвидше ухвалений.  13 квітня 2005 року Верховною Радою були проведені парламентські слухання "Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні». По результатам слухань  Верховна Рада прийняла Постанову № 2684-IV “Про рекомендації парламентських слухань “Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні” від  21.06.2005. В Постанові було зазначено, що проект  нової редакції  Закону  України  "Про  систему Суспільного телебачення і радіомовлення України" необхідно розглянути  як  невідкладний.  Після проведення парламентських слухань Закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» розглядався парламентом декілька разів,  але так і був прийнятий. Результатом останнього розгляду даного законопроекту 3 листопада 2005 року стало прийняття постанови про направлення  Закону  України  "Про  систему  Суспільного  телебачення  і радіомовлення України" (нова редакція) (реєстр.  N 7539) на повторне друге читання.

  Узагальнюючи діяльність різних органів державної влади в сфері регулювання діяльності ЗМІ та свободи інформації протягом 2005 – січня 2006 року, можна констатувати таке.

  1. Верховна Рада України ухвалила дванадцять законів в сфері регулювання діяльності  ЗМІ та  свободи інформації, в тому числі шість нових законів чи в новій редакції та шість законів про внесення змін до чинних законів.  Зокрема, були прийняті зміни до Закону «Про телебачення та радіомовлення» від 21.12.1993 та Закону «Про вибори народних депутатів» від 7.07.2005 (зазначені зміни були внесені Законом  України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння реалізації виборчих прав громадянами, забезпечення свободи політичних дебатів, неупередженого ставлення засобів масової інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу” від 17.11.2005), Закону «Про інформацію» від 02.101992; були внесені зміни до статті 9 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (Закон про внесення змін від 15.12.2005), до статті 182 Кримінального Кодексу (Президент Закон про внесення змін до Кримінального кодексу від 12.01.2006 ще не підписав), до розділу „Особисті немайнові права” Цивільного кодексу (Закон “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо права на інформацію” від 22.12.2005). Парламент ухвали сім нових законів, які стосуються мас-медіа та свободи інформації, а саме:  Закон України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" від 03.03.2005, Закон  “Про телебачення і радіомовлення” (нова редакція) від 12.01.2006, Закон України „Про Державний бюджет України на 2005 рік” від  25.03.2005 (даним Законом передбачено збереження пільги з податку на додану вартість на продаж і доставку друкованих засобів масової інформації), Закон “Про вибори народних депутатів” від 7.07.2005, Закон “Про доступ до судових рішень” від 22.12.2005, Закон “Про порядок призначення керівників (президентів) Національної телекомпанії України і Національної радіокомпанії України та про припинення їхніх повноважень” від 12.01.2006  (Президент ще не підписав), Закон «Про телебачення та радіомовлення» (нова редакція) від 12.01.2006 (Президент ще не підписав).  Також Верховною Радою було ухвалено  декілька Постанов щодо інформаційної діяльності в Україні, а саме: Постанова  Верховної Ради № 3075-IV “Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 2006-2008 роки” від 04.11.2005,  Постанова  № 3100-IV «Про забезпечення безперешкодної діяльності засобів масової інформації у передвиборний період 2006 року» від 17.11.2005, Постанова  № 3175-IV «Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні» від 01.12.2005.  

   13 квітня 2005 року Верховною Радою були проведені парламентські слухання "Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні». Відповідно до прийнятої Верховною Радою Постанови № 2449-IV “Про парламентські слухання "Сучасний стан та перспективи розвитку державної політики у сфері свободи слова та інформації”  від 03.03.2005, парламентом  було заплановано також в листопаді-грудні провести слухання «Сучасний стан та перспективи розвитку державної політики у сфері свободи слова та інформації», однак вони так і не відбулися.

  2. За минулий рік Президентом України було видано п’ять  Указів, що стосуються свободи слова та ЗМІ:  Указ № 1276/2005 „Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” від 09.2006, Указ № 1338/2005 „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері” від 26.09.2005, Указ № 62/2006 «Про забезпечення проведення демократичних, чесних і прозорих виборів 2006 року» від 24.01.2006, Указ № 1497/2005 Про першочергові завдання щодо впровадження новітніх інформаційних технологій від 24.10.2005, та внесення 22 січня 2006 року змін до  Указу   № 325/2001 “Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади” від 17.05.2001.  

  3. Серед найбільш важливих нормативно-правових актів, що визначають  правовій статус ЗМІ та стосуються свободи слова, які були видані Кабінетом міністрів та міністерствами протягом року, є: Програма діяльності Кабінету Міністрів "Назустріч людям" (програму затверджено Постановою КМ  N 115 ( 115-2005-п ) від 04.02.2005),  Постанова № 933 „Про заходи щодо реформування та розвитку Українського національного інформаційного агентства "Укрінформ" на 2005-2007 роки” від 19.09. 2005, Постанова    № 1128Питання державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності” від 30.11.2005, Наказ Міністерства транспорту та зв’язку № 153  „Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів” від 27.04.2005,був скасований  Наказом № 584 “Про скасування наказу Мінтрансзв’язку України від 27.04.2005 № 153 "Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів” від 26.09.2005.

[1] http://rada.gov.ua:8080/pls/zweb/webproc4_1?id=&pf3511=15103

[2]  Термін «негатива інформація» зникне з нашого законодавства, обіцяє Микола Томенко // http://byut.com.ua/ukr/news-375

[3] Шевченко Т. Десять підстав для президентського вето на Закон «Про телебачення і радіомовлення» // Телекритика Інтернет-видання про ЗМІ в Україні /www.telekritika.kiev.ua/

[4] Теории информационного общества / Фрэнк Уэбстер; Пер. с анг. М.В. Арапова, Н. В. Малыхиной; Под. ред. Е.Л. Вартановой. – М.: Аспект Пресс, 2004. - С. 223

[5]Там же. С. 237

 Поділитися