Відкритий лист до Президента України В.А. Ющенка

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!

Ми звертаємося з проханням скористатися Вашим правом вето щодо Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина)», який був прийнятий парламентом 12 січня.

Цей Закон передбачає внесення змін до Криміналь­ного кодексу та Кодексу про адміністративні правопору­шення. Але деякі з цих змін мають системний недолік: вони карають невідомо за що, оскільки передбачають кримінальне переслідування за невизначені злочини.

Дійсно, нова стаття Кримінального кодексу 1611 карає за порушення, обмеження чи перешкоджання здійсненню прав громадян щодо рівного доступу до державної служби, але поняття рівного доступу до державної служби жодним законом України не визначено. Зазначимо, що в законодавстві взагалі відсутнє визначення дискримінації, як прямої, так і непрямої. Так, навіть Цивільний кодекс не містить положень про заборону дискримінації. Реалізація права на рівний доступ до влади є важливим завданням держави, але починати виконання цього завдання з Кримінального кодексу, м’яко кажучи, недоречно.

Таку саму недоречність ми вбачаємо в новій редак­ції статті 182 Кримінального кодексу, яка передбачає покарання за незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації. При цьому санкція передбачає навіть позбавлення волі до трьох років!

Але ж в чому полягає склад злочину? Він не визначений. Не треба бути доктором юридичних наук, щоб це побачити. Зазвичай в законодавстві європейських країн персональні дані (інформація про особу) поділяються на дані загального характеру (прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання) та вразливі персональні дані (дані про стан здоров’я – історія хвороби, діагнози тощо; етнічна належність; ставлення до релігії; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії; дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, податковий статус; кредитна історія; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо), і законом забороняється збирання, зберігання, використання та поширення без згоди суб’єкта даних саме вразливих персональних даних. При цьому обсяг приватності публічних осіб значно менший, ніж у пересічних громадян. Образно кажучи, публічні особи приватного життя не мають.

У нашій країні закон про захист персональних даних відсутній, інформація про особу статтею 23 Закону «Про інформацію» визначена неточно, а режим доступу до такої інформації взагалі не визначений. Стаття 162 Кримінального кодексу в запропонованій редакції фак­тично визначає як конфіденційну будь-яку інформацію про особу, не враховуючи концепцію обмеження обсягу приватності публічних осіб. Це є, безумовно, помилкою. До того ж ми не пригадуємо жодної європейської країни, де б за незаконні дії з вразливими персональними даними було передбачене покарання у вигляді позбавлення волі – тільки штраф або, у крайньому випадку, арешт. Набуття чинності цієї статті Кримінального кодексу буде тільки віддаляти нас від Європи.

Набуття чинності цього Закону також встановлює серйозні перепони в реалізації права на свободу слова, оскільки основними суб’єктами цього злочину можуть стати «незручні» журналісти, які у зв’язку зі своєю професійною діяльністю можуть збирати інформацію для своїх публікацій. Фактично, при невизначеному складі злочину першими, хто відчує прийняття цього закону буде вільна преса та журналісти, яких несправедливо каратимуть за виконання свого професійного та морального обов’язку стояти на варті демократії в країні.

Маючи на меті посилення захисту особистих прав, автори Закону закладають ще більші їхні порушення. Не можна починати регулювання складних суспільних відносин з кримінальної відповідальності. Але саме таким шляхом пішли автори цього Закону. Недоречності можна знайти й в інших його статтях, але і зазначених суперечностей, на нашу думку, достатньо, щоб його відхилити.

З повагою,

Євген Захаров, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини

Володимир Яворський, директор програм Української Гельсінської спілки з прав людини