Наказ про лікарняні листки, що порушує конфіденційність медичного діагнозу, оскаржений у суді

До Печерського районного суду м. Києва звернулася Світлана Побережець з адміністративним позовом з вимогою скасувати зареєстрований Міністерством юстиції України загальний наказ Міністерства охорони здоров‘я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати непрацездатності та Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Інтереси позивачки в суді представляє Вінницька правозахисна група, а саме координатор Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман і відомий український адвокат В’ячеслав Якубенко.

Позивачка Побережець вважає наказ, яким установлена форма листка тимчасової непрацездатності, «лікарняного листка», у частині обов’язковості розміщення в цьому документі, що подається за місцем роботи, інформації про медичний діагноз пацієнта і код хвороби по Міжнародній класифікації хвороб МКХ-10 таким, що порушує право пацієнта на приватність. Крім того, на думку позивачки, подання в листку непрацездатності інформації про діагноз особи створює загрозу порушенню і лікарської таємниці.

Інструкцією про порядок заповнення листка непрацездатності, яка оскаржується, зареєстрованою Міністерством юстиції України за № 1456/10055 від 17/11/2004 року, встановлено, що: «Листок непрацездатності (далі – ЛН) – це багатофункціональний документ, який є підставою для звільнення від роботи у зв’язку з непрацездатністю та з матеріальним забезпеченням  застрахованої  особи  в  разі  тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів». Таким чином, законодавством офіційно передбачено подання листка непрацездатності особами, яким його було видано, за місцем їх роботи з метою підтвердити наявність причини для звільнення їх від роботи у зв‘язку із непрацездатністю та з метою отримати належне матеріальне забезпечення застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів. Отже – очевидним є той факт, що листок непрацездатності не є документом, який містить лише приватну конфіденційну інформацію про стан здоров‘я людини, а є документом, який застосовується як у сфері цивільно-правових правовідносин (є підставою роботодавцеві для звільнення від роботи), так і у сфері публічно-правових правовідносин (є підставою для відповідних виплат із спеціалізованих Державних фондів соціального страхування). Наведені факти також підтверджуються відповідними графами на зворотному боці листка непрацездатності: так передбачається, що певні частини листка непрацездатності після подання по місцю роботи заповнюються «табельником або уповноваженою особою», «відділом кадрів або уповноваженою особою», «комісією із соціального страхування або уповноваженою особою, на яку покладено призначення допомоги», «бухгалтером /розрахунковою частиною/ підприємства, установи, організації». Також на зворотному боці листка непрацездатності передбачено підписи Керівника організації-роботодавця та Головного (старшого) бухгалтера, що, очевидно, передбачає, що вказані особи також будуть знайомитися із усіма записами листка непрацездатності включно із інформацією про первинний та заключний діагнози особи.

Цей позов стосується проблем сотень тисяч громадян України, які, на думку позивачки, всупереч Конституції і Законам України (Цивільного Кодексу, Основам законодавства України про охорону здоров’я, Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод) змушені подавати за місцем роботи інформацію про свої захворювання. На думку позивачки, практика надання за місцем роботи інформації про діагноз працівника порушує його право на недоторканність особистого життя, є неприпустимим вторгненням у приватну сферу особи і тому така практика повинна бути скасована. Щороку десятки тисяч українців відчувають незаконну дискримінацію на своїх робочих місцях внаслідок розголошення інформації про стан здоров’я, що міститься в лікарняних листках.

Позивачка вважає, що наказ про лікарняні листки порушує ст.3, ст.19, ст.21, ст.22, ст.32, ст. 55, ст.64, ст.68 Конституції України, ст.8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст.4, 6, 7, 8, 14, 40, 41 Основ Законодавства України про охорону здоров‘я, ст.ст. 285, 286 Цивільного Кодексу України, ст.23 Закону України «Про інформацію».

16 лютого 2006 року суддя Печерського районного суду м. Києва Малінін В.В. відкрив провадження за позовом Побережець С.Ю. до Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Рішенням Печерського райсуда за результатами попереднього слухання цієї справи на підставі ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України на відповідачів був покладений обов’язок опублікувати в офіційних виданнях оголошення про розгляд цього адміністративного позову, проте, дотепер це рішення суду не виконано.

Правова допомога по цій справі надана Українським Гельсінським союзом з прав людини в рамках роботи Фонду правової допомоги жертвам порушень прав людини, що фінансується Міжнародним Фондом «Відродження».

Розгляд справи було перенесено на кінець травня цього року.

Українська Гельсінська спілка з прав людини,

Вінницька правозахисна група

Коментар «ПЛ»: На нашу думку, цей позов повинен був би привернути до себе увагу суспільства, тому що ця проблема стосуються всіх – як пацієнтів, так і лікарів. Безумовно, ця Інструкція про порядок заповнення листка непрацездатності зберегла ті недоліки, які закладалися ще у Радянському Союзі. Головний принцип соціалізму - «учет и контроль» - квітнув не тільки у промисловості чи фінансовій галузі, а й в системі охорони здоров’я. Недовіра до лікаря і призводить до появи вимог обов’язково повідомляти бухгалтерію або відділ кадрів, керівництво підприємства чи установи про діагноз пацієнта. Дійсно, нормальна людина не зможе зрозуміти, чому лікар на прохання пацієнта не може взагалі не вказувати ані діагноз хвороби, ані код захворювання. Тим більш, що у медичній карточці пацієнта докладно описані і хвороба пацієнта, первинний і заключний діагнози. На практиці лікарі певних спеціальностей обходять ці вимоги Інструкції, так би мовити, на свій острах та ризик – дуже часто лікарі-психіатри не пишуть у лікарняні листки справжній діагноз «шизофренія», а на прохання пацієнта пишуть «неврастенія». І головні лікарі психоневрологічних диспансерів на це закривають очі, бо розуміють проблеми пацієнтів, і розуміють, що лікар не буде витрачати час, щоб бігати та погоджувати це питання з начальством. Тому, безумовно, нормативне погодження цієї проблеми буде корисним не тільки для пацієнтів, а й для лікарів. Теж саме роблять венерологи, гінекологи.

Немає ніякого сенсу у написанні діагнозу навіть в тому випадку, якщо у пацієнта виявлена інфекційна або соціально небезпечна хвороба – бо в цьому випадку це справа санітарно-епідемічної станції або знову також безпосередньо лікарів. Якщо у пацієнта виявлена соціально небезпечна хвороба, медичні установи мають право звернутися до суду за дозволом на примусове лікування хворого, який відмовляється від лікування.

Розміщення в документі про тимчасову непрацездатність інформації про діагноз пацієнтів не несе ніякої функціональної корисності і не є доцільним, оскільки від діагнозу захворювання не залежить ані право на звільнення від роботи, ані розмір відповідних соціальних виплат.

На нашу думку, позов Світлани Побережець має якісну аргументацію і розгляд цієї справи має добрі перспективи.

Маємо надію, що суд також візьме до уваги прецеденти з практики Європейського суду з прав людини, якими встановлено, що відомості про здоров‘я особи віднесено до складових особистої ідентичності людини, яка в свою чергу, визнається складовою приватного життя. Так в рішенні «М.С. проти Швеції» від 27.08.1997 Європейський суд з прав людини вказує: «Охорона даних особистого характеру, і особливо медичних даних, має основоположне значення для здійснення права на повагу до приватного та сімейного життя. Дотримання конфіденційності відомостей про здоров‘я становить основний принцип правової системи всіх держав-учасниць Конвенції. Він є важливим не лише для захисту приватного життя хворих, а й для збереження їхньої довіри до працівників медичних закладів і системи охорони здоров‘я взагалі. Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошення даних особистого характеру стосовно здоров‘я, якщо це не відповідає гарантіям, передбаченим статтею 8 Конвенції». В іншому рішенні Європейського суду з прав людини (справа «Z проти Фінляндії» від 25/02/1997 року) суд вказує, що «розголошення інформації може мати руйнівні наслідки для приватного та сімейного життя відповідної особи та для її соціального та професійного становища, виставляючи її на безчестя і наражаючи на небезпеку ізоляції». Тому я вважаю, що є підстави стверджувати, що положення оскаржуваних нормативно-правових актів адміністративних відповідачів, якими передбачено подання інформації про діагноз особи по місцю роботи в бюлетені непрацездатності, суперечать положенням Ст.8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Ольга Гончарова