Шлях крізь Биківню
«Нам необхідно знати правду. Чому без війни наша нація втратила понад 10 мільйонів людей», — сказав Віктор Ющенко на мітингу-реквіємі вшанування жертв комуністичного терору у Биківні. У своєму слові перед кількатисячною громадою глава держави наголосив, що трагедія Биківні стоїть в одному ряду із такими злочинами, як Освенцим, Бухенвальд чи Дахау... «Сьогодні ми говоримо не тільки про Биківню, а й про Вінницькі, Харківські, Сумські, Львівські могили. Вони є не тільки в кожному обласному центрі, а й у райцентрах. Це свого роду «філії» Биківнянських могил».
Вшанувати пам’ять загиблих до биківнянського меморіалу загалом прийшли понад 2 тисячі чоловік. Ієрархи українських церков відслужили панахиду біля братської могили.
Із 1936-го по 1941 рік у цьому сосновому бору на схiдній околиці Києва щоночі закопували трупи розстріляних енкаведистами політв’язнів. Для цього тут облаштували спеціальну зону для таємних поховань. В архіві Київських землеупорядних служб зберігається документ про виділення земельної ділянки столичному НКВС у 19-20 кварталах Дарницького лісництва біля села Биківня — «для спецпризначення». Перші жертви закопані тут ще в кінці 1920-х років, їх привозили з Лук’янівської в’язниці.
B ямах між корінням сосон поскидали тіла близько 100 тисяч убитих у катівнях НКВС. Десятиліття потому негода вимивала з тутешнього піщаного грунту кістяки. Однак і кількість жертв, і «політичну приналежність» ініціаторів кривавих розправ було оприлюднено лише через півстоліття після злочину.
Довгий час радянські органи держбезпеки переконували стурбованих місцевих мешканців, що в страхітливому лісі поховано жертв нацизму. Утім саме німці, зацікавлені у викритті попереднього режиму, оприлюднили дані власних розкопок велетенського кладовища в Биківні, що розтяглося на 15 тис. кв. м. Ще у вересні 1941 року про нього в газеті Berliner Morgen Zeitung написав П.Кольмус.
Коли влада знову стала радянською, у Биківні в різний час «працювали» три державні комісії, які «намагалися дізнатися правду» про масові поховання. Тим часом поет Василь Симоненко з однодумцями з Клубу творчої молоді «бунтував людей», поширюючи інформацію про не вигаданих, а реальних винуватців злочину. У 1963 році поет помер після жорстокого побиття невідомими. А в травні 1968 року на узбіччі дороги перед лісом опікуни серпасто-молоткастої свідомості встановили камінь із написом: «Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941—1945 рр.».
«Вікно в пам’ять» відкрилося наприкінці 1980-х. Отож сьогодні завдяки історико-просвітницькому товариству «Меморіал», науковцям і публіцистам правда про Биківню доступна всім. А в день пошанування жертв комуністичних репресій сюди, як до символічно-центрального місця пам’яті поблизу столиці, приходять родичі й близькі загиблих у концтаборах Сибіру й Соловків, а також дисиденти-шістдесятники, які й самі пройшли митарства «радянського перевиховання».
«Нам треба перестати боятися говорити про нашу історію. Нам треба написати правдиві сторінки цієї історії», — сказав глава держави, пожалкувавши, що автошоу й концерти зірок сьогодні збирають більше людей, ніж вшанування пам’яті. «Але я говорю це не як докір нації, — сказав Президент. — Прийде день, коли десятки тисяч українців приходитимуть на Биківнянські могили, щоб вшанувати загиблих».
2001 року Кабінет Міністрів України, на той час очолюваний Віктором Ющенком, прийняв постанову «Про створення державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». А днями Ющенко-Президент підписав указ про надання «Биківнянським могилам» статусу національного заповідника. Рік 2005 став знаковим для об’єктивізації знань про минуле — вперше на державному рівні поставлене питання Інституту національної пам’яті, осучаснення й підтримка музеїв, створення меморіалу жертв Голодомору. А в переддень цьогорічного Дня пам’яті жертв комуністичного терору за дорученням Президента та на виконання двох його указів уряд прийняв рішення про створення Інституту національної пам’яті як центрального органу виконавчої влади. Прес-служба Президента повідомляє, що, згідно з рішенням Кабінету Міністрів, новоутворений Державний комітет національної пам’яті має опікуватися низкою питань, серед яких: забезпечення реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті українського народу, координація діяльності інших органів влади, допомога у всебічному вивченні історії української нації та поширення об’єктивної інформації про історію України у світі. Новий Держкомітет також працюватиме над увічненням пам’яті жертв голодоморів і політрепресій в Україні та учасників національно-визвольної боротьби.
«Цей проект зовсім новий для нас, — сказав кореспонденту «УМ» міністр культури Ігор Ліховий. — Це буде орган виконавчої влади, якого ще не було в Україні». На думку міністра, одним iз основних завдань новоствореного комітету буде координація зусиль різних міністерств і музеїв. Адже музеї і заповідники сьогодні розділені між кількома органами виконавчої влади і потребують координування. Питаннями національної спадщини, історії України сьогодні займається Академія наук, Міністерство культури і туризму, Мінбуд. Міністр не заперечує, що започаткування інституту національної пам’яті може стати відправною точкою у зміні ставлення до історичної спадщини в Україні, утім, наголошує, що це «тільки форма, вектор» і наповнювати його конкретною роботою буде непросто, адже в штатах обласних держадміністрацій не передбачено підрозділу, який займався б питаннями збереження культурної спадщини. «Минулого року питання про стан пам’яткоохоронної діяльності тричі виносилося на засідання Верховної Ради. Більшість депутатів не голосували, вони не бажають впливати на ситуацію», — розповів міністр культури.
У Биківні Президент оголосив ім’я голови новоствореного державного комітету національної пам’яті. Ним став академік Ігор Юхновський — знакова постать української науки й громадського життя, депутат від фракції «Наша Україна», голова Всеукраїнського об’єднання ветеранів.