Ювілей Євгена Грицяка
Генеральному Секретареві ЦК КПРС
Голові Президії Верховної Ради СРСР
Леонідові Іллічу Брежнєву,
товаришеві по фронту, по перу,
по єдиному радянському громадянству.
Відкритий лист з приводу нашої рівноправності
Шановний товаришу Леоніде Іллічу Брежнєв!
"Що це ще за товариш мені обявився?" - мимохіть запитаєте Ви, коли прочитаєте моє до Вас звернення.
І це цілком природно, адже ж і я сам скоріш назвав би себе Вашим антиподом, аніж товаришем: бо по своїй суті наше товаришування чисто формальне, а не справжнє.
А почалося воно ще тоді, коли Ви очолювали Політуправління 4-го Українського фронту, а я в складі 265 окремої штрафної роти, того самого фронту, "спокутував свою першу провину перед батьківщиною".
Як бачите, наші життєві шляхи вже тоді не збігалися, а після війни та служби в армії вони розійшлися ще більше: Ви пішли по лінії служіння батьківщині на найвищих і найвідповідальніших партійно-державних постах, а я - по лінії подальшого "спокутування провини перед батьківщиною" в так званих "виправно-трудових таборах". Вас батьківщина відзначила золотими медалями та найвищими повноваженнями, мене - табірним номерним знаком і позбавленням усіх прав. Ваш шлях широкий і світлий, мій - вузький і похмурий.
Але кожній людині, перед закінченням її шляху (яким би він не був), хочеться оглянутися назад, згадати його найголовніші етапи і, якщо є така можливість, зафіксувати їх на папері. І ми обидва це зробили: Ви написали на весь світ відому трилогію спогадів, у якій зафіксували найважливіші етапи Вашого світлого шляху, а я зробив мало кому відомий "Короткий запис спогадів", у якому відзначив тільки один, але, як на мене, найважливіший етап мого похмурого шляху.
І хоча ми писали свої спогади, виходячи з протилежних позицій і на різному рівні, нас усе-таки обєднує те, що ми обидва писали чисту правду про одне і те саме, тобто про радянську дійсність. Іншими словами, ми описали дві різні сторони одної і тої самої медалі. А оскільки ми писали в одному жанрі, я ще відважився назвати Вас товаришем по перу.
Третє, і в правовому відношенні найважливіше, наше товаришування полягає в єдиному радянському громадянстві.
Але тут треба зазначити, що я не родився в Радянському Союзі і радянське громадянство отримав усупереч моєму бажанню. Тому-то, та й не тільки тому, я вже двічі подавав офіційну заяву в відповідні органи радянської влади з проханням дозволити мені і моїй сімї виїхати з СРСР. Однак отримав категоричну відмову і до цього часу залишаюся радянським громадянином.
Та, незважаючи на це все, мені таки приємно відзначити, що всі громадяни Радянського Союзу перед законом рівні, і водночас гірко усвідомлювати, що радянська влада не завжди цьому законові підпорядковується. А там, де є можливість не підпорядкуватися законові або обминути його, значить, що його немає!
Візьмімо для прикладу нас з Вами. Обидва ми рівноправні громадяни Радянського Союзу і, як я вже згадував, обидва написали свої спогади. Ви описали свій шлях, а я - свій. І обидва ми писали про те, що бачили, самі пережили і що найглибше залягло в нашій памяті.
Ви опублікували свої спогади в Радянському Союзі і за кордоном, я - тільки за кордоном. Але Вас не викликають, як мене, в КГБ і не питають, яким шляхом Ви передали за кордон Ваші спогади, від Вас не вимагають відречення від Вашої праці, Вам не погрожують судом, на Вас не наставляють провокаційні сильця. Навпаки, Вас вихваляють і Вами захоплюються.
Тепер я хочу запитати Вас, чому то виходить якось так, що дві однакові дії двох рівноправних громадян так неоднаково оцінюються? Чому Ви, товаришу Брежнєв, підписавши заключний акт Гельсінкських Угод, у яких, серед іншого, мовиться, що громадяни всіх країн-учасниць Угод мають право отримувати і поширювати інформацію незалежно від державних кордонів, самі користаєте з цього права, а мені, через органи держбезпеки, погрожуєте судом?
Ось приклад: якось до мене додому в с Устя прийшов працівник оперативного відділу Івано-Франківського УКГБ майор Петренко і каже: "Ну що, Євгене Степановичу, ви напевне гадаєте, що органи притихли і вам усе так минеться? Ні, помиляєтесь, так вам не минеться. Ми вже маємо всі необхідні докази: вашу книжку, що вийшла в США, ми вже маємо. Стилістична експертиза встановила, що стиль ваш. І дарма ви не хотіли віддати нам копію вашого рукопису, побоюючись, що він може бути використаний проти вас як речовий доказ. Ваш рукопис ми вже маємо, ну, а ви маєте машинку, звірити не важко. От і все. А може, - продовжує він, - ви розраховуєте, що на Заході зчинять галас через вас, і тому ми вас не зачепимо? І тут ви помиляєтесь. Ми тепер маємо два головні уколи - це Афганістан і Польща, а на такі дрібниці, як ви, ми вже не звертаємо уваги".
Я ніколи не відрікався від своїх спогадів, навпаки, я завжди говорив: "Так, я написав їх і сам пустив на публікацію. Вони видані з мого відома і дозволу".
Тому всі докази, що їх перелічив майор Петренко, я вважаю цілком зайвими, і вони мене аніскільки не цікавлять. Цікавить мене щось зовсім інше: Чому мене збираються судити? Адже Вас ніхто не судить?!
10 жовтня 1981 року.
Грицяк Євген Степанович
с. Устя Снятинського району
Івано-Франківської області Української РСР.