Замах на життя Наталі Ковальової
19 липня о десятій годині ранку на мою дружину Наталю Степанівну Ковальову (Медведюк), заступника голови регіональної громадської організації «Батьківська стріха» Тульської області та Тульського відділення Обєднання українців Росії та заступника генерального директора ООО «Gobza», напали двоє невідомих в підїзді нашого офісу. Вони жорстоко покалічили її. Металевим прутом, який знайшли близько місця нападу, їй розтрощили лице, ледве не вибили праве око, зламали зуби. Крім того, падаючи, Наталя вдарилась потилицею об трубу. Спасло густе довге волосся – удар пішов навскіс, стесавши шкіру з третини голови. Від ударів в лице кістки черепа були зламані, у мозку – внутрішній крововилив.
Ніякі речі нападаючі не забрали. Наталя не памятає всього, але судячи по характеру ударів, синцям на руках та ногах вона захищалась, чим врятувала собі життя.
Як я її побачив, лежачу в підїзді, то мову мені відняло. Все обличчя пошматоване та закривавлене, голова розрубана, видно одно ліве око, біле від болю. Всюди кров. Тями Наталя не втратила, билась та кричала, бідна, в моїх руках аж до приїзду швидкої допомоги і заспокоюючого уколу. Приїхали в лікарню – і відразу в операційну. Операція тривала 7 годин.
Першими відгукнулись на цю подію земляки – Христина Кашуба, Тарас Дудко, Володимир Зарічанський, Віталій Ляшук. Усім їм низький уклін! Особиста подяка панові Тарасу Дудко за його моральну та матеріальну підтримку.
Три доби Наталя лежала в реанімації і боролась за життя. Лікарі вражені, що вона залишилась живою. І кажуть, що вижила завдяки своїм силі духу та силі волі. Перші слова її після операції були: «Що з Володею?» (тобто в такому стані перш за все спитала не про себе, а про мене) та «Хочу жити!». Вже потім Наталя мені сказала, що дуже не хотіла помирати тут, в Росії, щоби кістки її не лежали у московській землі.
Перші дві ночі після реанімації в нейрохірургії спала вона дуже тривожно, а потім попросила принести їй українську книгу та український вишитий рушник. Я приніс її маленьку книжечку кишенькового формату та вишитий червоними та чорними нитками рушник, вірніше не червоними, а вишневого кольору. Наталя такий колір любить та каже, що справжній червоний колір то такий густий, вишневий, наш, український.
І ось вона на ніч поклала книжку під голову, а голову закрила рушником. І її приснилось тої ночі, що вона збирає запорізьке військо, гукає козаків у похід, і що до неї прийшов Тарас Шевченко. Після цього Наталя почала потрохи одужувати.
Після нейрохірургії побула Наталя недовго вдома, а зараз продовжує лікування в офтальмологічному відділі лікарні. Час на повну реабілітацію буде довгий – від одного до трьох років. Наталя веде себе винятково – мужньо та стримано. А як плаче, то тихенько, щоб я не бачив. Важко її дуже, бо вона ні хвилинки не посидить без діла. А тут працювати в повну силу не може, швидко втомлюється, і це її гнітить.
Надіємось ми на краще, віримо, що все буде добре. Дякую за підтримку, бо зараз для Наталі кожне слово співчуття є надзвичайно дорогим.
Міліція веде справу мляво. Паралельно ведемо пошук самі. Версій багато. Перечислю їх всі, як би деякі з них фантастично не виглядали: спроба грабунку; помста на побутовому ґрунті; помста на ґрунті роботи; конкуренція по роботі; конкуренція по громадській роботі; скінхедський замах; замах ФСБ.
Хоча в даний момент вони всі рівнозначні. Кожна з них підкріпляється деякими деталями, описати всі в одному листі неможливо. Але, повторюю, була версія, що це звязано з нашою громадською роботою, з національним питанням, з нашими поглядами і т.п. Ця версія можлива – і є невеликі підтвердження цьому. Так, жалюзі на 5-х вікнах нашого робочого офісу – кольору українського прапора, а 15 липня ми улаштували прослуховування українських пісень при частково відкритих вікнах. Важко відновитися психологічно, тому що порушені всі плани по роботі і суспільній діяльності. І порушені невідомо ким і невідомо за що.
До речі, тиждень тому назад, 28 серпня, в офіс приходив офіцер ФСБ та мав зі мною бесіду. Приємно розмовляли аж 2,5 години. В основному його цікавило те, чи не має наша тульська українська громада фінансової допомоги з України, від інших діаспор або від сторонніх організацій та людей. Наприкінці цієї довгої розмови я втратив терпіння та запитав його, що конкретно йому від мене треба. На що він, відвівши очі, відповів, що в останній час офіси громадських організацій використовуються для своїх цілей міжнародними терористичними організаціями. Висновки робіть самі.
З повагою,
Володимир СЕНИШИН,
голова регіональної громадської організації «Батьківська стріха»,
голова Тульського відділення Обєднання українців Росії,.
Тула
06.10.2006