Демарш на місцевому рівні

На останній сесії Харківської обласної ради було прийнято рішення демонтувати всі пам’ятні знаки, присвячені ОУН-УПА.

Мене дуже вразило це безвідповідальне і безглузде рішення.

Кому воно до вподоби? Комуністам, «прогресивним» соціалістам, а тепер і «регіоналам», що до них приєдналися. Останні, на мою думку, це зробили несвідомо, просто аби зашкодити опозиції. Адже, коли в державі відносний спокій та стабільність, це не дуже подобається нашим «товарищам» всередині країни і особливо за її межами, тобто тих, хто надихає останніх.

Часом задумуєшся, звідки у безробітної Н. Вітренко, керівника крихітної партії, беруться гроші для організації масових демаршів у Криму, Харкові, інших регіонах України. Можна лише здогадуватися про джерела таких субсидій.

Чому для них воїни УПА стали кісткою в горлі? Пояснення дуже просте. Якби не був вигаданий цей «ворог» України, то тоді народ назвав би імена дійсних ворогів українського народу – «руководящую» і «направляющую», яка в різні часи замордувала мільйони безневинних людей. У них виходить щось на зразок, коли гоняться за злодієм, то він для дезорієнтації кричить ще голосніше: «Тримайте, тримайте!»

Пригадую розповідь старшого брата мого товариша з Сахновщини, який в роки війни служив у лавах НКВС. Тільки перед смертю він розповів про те, про що колись давав підписку ніколи й нікому не розповідати. Виявляється, що його та тисячі таких як він направили до м. Пскова, де навчали боротьбі проти непримиренних вояків Західної України. В програму навчання входило перевдягання в форму воїнів УПА, практика спілкування українською мовою з урахуванням особливостей місцевого діалекту та специфічних фразеологізмів, засвоєння способів нещадних розправ з місцевим населенням (причому як з тими, хто підтримував УПА, так і з тими, хто допомагав НКВС) з метою викликати з обох сторін гнів до нескорених людей з лісу. Кремль був зацікавлений у тому, щоб домовини приходили в усі кінці України, бо то, мовляв, жертви бандерівців й тому буде рости ненависть до непокірних. Будь-яке насилля над безневинними людьми не заборонялося, а навіть віталося керівництвом, оскільки такі акції дискредитували воїнів УПА в очах населення. За це бійці НКВС отримували подяки й нагороди, а деякі й по сьогодні користуються за свої «ратні» подвиги значними пільгами як учасники бойових дій.

Пригадую, як підчас одного з візитів до Харкова Президента України В.А.Ющенка біля оперного театру поряд зі мною стояла купка галасливих «прогресивних» соціалістів, один з яких з гордістю заявив мені: «Я очень рад, что мой дед много бандеровцев перебил». Знайшов чим пишатися. Міг би подумати, що ті бандерівці боролися за волю нашого народу, за збереження його самобутності, мови тощо.

Дехто з противників УПА наводить жахливі приклади з судових справ, що ніби то творили ці патріоти України.

Керівництву компартії треба було створити ворога страшнішого, ніж вони самі, тому для протоколу й історії вибивали у заарештованих бідолах те, що хотіли від них почути.

Як це робилося, я хочу розповісти на прикладі мого дядька – Шевченка Петра Павловича, директора школи в райцентрі Велика Писарівка Сумської області, заарештованого у 1938 р. У великій бідній сім’ї селянина лише йому пощастило закінчити Харківський університет. Чому саме його заарештували, ми не знаємо й по сьогодні. Коли його син знайомився в архівах з матеріалами слідства по справі батька, то виходило, що Петро Павлович в далекому райцентрі «готував» замах на український уряд. Чому ця фантазій прийшла в голови енкаведистів? Ми здогадуємося, що на цю версію надихнув їх той факт, що в його квартирі знаходилися три учбові гвинтівки з просвердленими стволами. До цього діти кілька разів викрадали зброю з школи, бо їм, як і всім малюкам країни в ті часи, хотілося гратися у війну зі справжніми гвинтівками. Саме тому дядько змушений був зберігати ті учбові гвинтівки вдома.

На перших допитах мій дядько правдиво говорив, що народився в сім’ї бідняка, але вже на третьому допиті «визнав» себе сином куркуля. Очевидно мій близький родич не витримав тортур і почав розповідати слідству нісенітниці. З його слів він був «пов’язаний» з іншими учасниками змови. Почалися нові арешти безневинних людей. Серцем я розумію дядька, адже не всякі катування може витерпіти людина. А співробітники НКВС уміли це робити на високому рівні. Мабуть не гірше за інквізиторів середньовіччя.

Петро Павлович загинув у далекому Магадані, а з приходом хрущовського потепління, його, як безвинного, реабілітували. А дружині призначили пенсію за загиблого чоловіка. Двоє синів виросли без батька та ще й з ярликом дітей ворогу народу.

Таким чином, очевидно як і в наведеному прикладі, співробітники НКВС на допитах учасників УПА «вибивали» приклади жахливого поводження, щоб наступні покоління не дізналися, хто ж є справжнім винуватцем усього, що відбувалося в нашій Україні.

Роздавлені, понівечені люди могли наговорити, що вони вішали, різали, палили, убивали жінок і дітей.

«Товарищи!» Я до вас звертаюся. Хай прозріють ваші душі! Зупиніться! Як могла УПА співробітничати з Гітлером, коли їх лідер Степан Бандера з 1941 по 1945 р. утримувався у німецькому концтаборі.

Прийде час і вас люди запитають, за що ви замордували мільйони душ у громадянську й Вітчизняну війни, під час голодоморів та придушення свободи в країнах-сусідах.

А пам’ятних знаків на честь воїнів УПА не чіпайте. Не розпалюйте в суспільстві ворожнечу. Вони боролись за майбутнє України, а ви – за минуле, яке принесло нашому народу більше горя, ніж радості. А він усе більше розуміє, хто ви, комуністи й близькі до вас ваші однодумці. За вашою маскою борців за щастя народне проглядає звірячий оскал. Ви ладні служити іншим державам, тільки не своїй. І це не вперше. Хіба не ви всіляко допомагали зміцненню фашистської Німеччини аж до 21 червня 1941 р., поставляючи хліб, вугілля, руду? А перед тим у 1939 р. хіба не вами керований СРСР разом з Німеччиною розідрали Польщу, а потім з нагоди такої «перемоги» влаштували в Бресті спільний парад військ вермахту і Червоної Армії?

Це ваша ганьба, і на цьому потрібно поставити крапку.