MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Про Голодомор 1932 – 1933 років в УкраїніВерховна Рада України прийняла Закон про Голодомор 1932-1933 років в Україні (Інформаційне управління)Президент України: Промова з нагоди відзначення Дня жертв ГолодоморівУкраїна вшановує пам’ять жертв ГолодоморуПрезидент відкрив пам’ятник жертвам ГолодоморуЮщенко пропонує карати за невизнання ГолодоморуРада проігнорувала Ющенка та церковних ієрархівГлави церков просять Верховну Раду визнати Голодомор актом геноцидуПрезидент України доручив керівникам регіонів відзначити 25 листопада День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресійРосія не вважає геноцидом так званий голодомор в УкраїніДві третини українців звинувачують у Голодоморі СталінаРосія критикує Україну за міжнародні зусилля визнати Голодомор геноцидом.Без терміну давностіЮщенко внесе до ВР проект закону про визнання голодомору актом геноцидуЮщенко доручив активізувати роботу щодо визнання Голодомору актом геноцидуПольща засуджує режим за ГолодоморЄвропарламент про ГолодоморВідповідальністьООН: за три місяці росіяни стратили 32 українських військовополонених‘Я сказав росіянам на блокпосту, що їду на Азовсталь’

Виступ на вечорі-реквіємі «Народ мій є!», присвяченому Дню пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій

29.11.2006   

Мойсей Фішбейн, член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу та Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Василя Стуса

 

Високошановний пане Президенте!

Високоповажні пані й панове!

Друзі!

Українська нація вбивана й не вбита, винищувана й незнищенна. В українців забирали землю, мову, культуру, історію, волю, саме життя. Винищували під корінь українську інтеліґенцію, українську еліту. Ув’язнювали й розстрілювали. Винищували цвіт української нації – українських хліборобів. Висилали в Сибір. Убивали голодом. Чинили геноцид. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932 – 1933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога. Вони знають і бояться лише пахана й кілерів. Вони пахолки. «Раби, підніжки, грязь Москви». Вони не українці. Вони україноподібне чортовиння. Вони виплодки народовбивць. Із тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі (я наголошую: українські слідчі). Щойно український Президент України (я наголошую: український Президент України) зробив кроки назустріч не абстрактним людям, а українській нації, щойно він на повен голос назвав Голодомор геноцидом – україноподібне чортовиння заволало. «Нє нужно слова «ґєноцид», можно назвать іначє», – заволав один. «Он роєт ров мєжду славянскімі народамі!» – заволав інший. Рів було вирито 1933 року. Величезний рів. Величезну яму. Величезну українську могилу. В неї лягли не десятки, не сотні, не тисячі, не десятки тисяч – мільйони українських селян: діти, жінки, чоловіки… І не було їм допомоги. Праведників народів світу поруч не було. Панове, чи знаєте ви, як погибало, як конало з голоду українське село в центрі Європи? Спочатку їли рештки картопляного лушпиння. Потім жолуді. Потім бруньки. Потім коріння й листя. Їли собак, котів, горобців, хробаків, шкіру, підошви. Потім село перетворилося на пустелю. Діти вночі кричали, хлібця в мами просили. В мами хлібця не було. Потім дитячих голосів було вже не чути. Потім село починало жалібно вити. Потім тихо стогнало. Потім замовкало й перетворювалося на кладовище. А держава хліб мала. Це було народовбивство. Це був геноцид. Я знаю про Голодомор не від істориків, не від публіцистів, не від письменників. Я знаю про Голодомор від моєї мами. Моя мама, Сара Аронівна Матусовська, 1932 – 1933 років була вчителькою ук­раїнської мови та літератури в селі Горожено на Миколаївщині. Додатково її «навантажили» уроками співів. Діти попухли з голоду. Засинають на уроках. Буває, й не прокидаються. А за шкільною програмою — співи. Співи! Навесні почали їсти траву. Йшли на цвинтар — на цвинтарях завжди пишне зело. Сусідський хлопчик вийшов із хати. Ледь доплентав­ся до цвинтаря. Знесилений, упав у траву. Мати чекає — нема. Почала шукати. Знайшла-таки. Раптом побачи­ла — когось ховають. Підводить хлопчика, тягне за руку:

— Синочку, он ховають когось. Уже й могилка гото­ва є. Ходім, я тебе туди покладу. Все одно тобі не жити. Я скоро помру, хто ж тебе тоді поховає?..

Ледве люди відборонили дитину. За кілька днів по­мерли і мати, й хлопчик. Люди їх поховали.

Скільки ж їх, трагічних безіменних горбочків в Украї­ні? Забутих. Незабутніх. Коли ж судитимуть катів? Коли? Я чекаю.

Вічна пам’ять убієнним.

25.11.2006

 Поділитися