Закон про Голодомор прийнятий, дискусія продовжується…
Стаття шанованого політолога Михайла Білецького, з приводу якої я пишу ці рядки, називається: «До дискусії відносно Закону про голодомор.
Отже – до дискусії.
В статті п.Білецького з перших рядків читаю слова, з якими не можу не погодитись: «Яке ж ми хворе суспільство! Три чверті століття тому на нашій землі відбулася одна із найстрашніших трагедій і разом з тим один з величезніших злочинів проти людства…» Це – про Голодомор 32 – 33 років. Я згодна з автором, що память про майже 10 мільйонів загиблих, невинно убієнних повинна була б згуртувати і суспільство, і політиків, щоб надалі знати про ці жахливі часи історії свого народу. Але цього, як зазначає автор, і ми всі бачимо на власні очі, не відбулося. Панове депутати, як завжди, зробили з цього політичну іграшку, почали чубитися щодо термінології, а насправді за вплив на суспільство, що в даному випадку виглядало просто непристойним блюзнірством. Виглядало, як танці на кістках невинних жертв трагедії, глум над ними, і над суспільством. Мені здається, що тут ми з п. Білецьким повністю сходимося в думках. А от далі…
Далі моє співчування думкам автора розчиняється, зникає і переходить у здивування.
Так, наше видання «Права людини» надрукувало виступ відомого українського поета, члена Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу та Національної спілки письменників України, лауреата премії імені Василя Стуса Моїсея Фішбейна на вечорі-реквіємі «Народ мій є!», присвяченому Дню памяті жертв голодоморів та політичних репресій. Одразу відпадає та тінь у підозрі в інтегрально-націоналістичному спрямуванні промови поета, яка, сподіваємося, мимоволі пролунала в статті п. Білецького. Ми свідомо передрукували виступ поета, бо побачили в його словах загальнолюдські почуття. Фішбейн знає про Геноцид-Голодомор з досвіду своєї матері Сари Абрамівни – сільської вчительки. І сприймає він свій український народ, свою націю, як з середини 20-го сторіччя сприймає слово «нація» весь цивілізований світ.. Нація – це сукупність громадян не за генетичними ознаками, а за фактом громадянства, культури і світосприймання. Навряд чи таке питання постало б у США – країні, в якій безліч рас і народів, які всі є громадянами США. Не постає таке питання і у розвинутих країнах Європи. Відповідно вбивство мільйонів громадян якоїсь країни вони вважають геноцидом. І це є цивілізованою нормою.
Наведу цитату з «Чорної книги комунізму» Стефана Курути – відомого французького історика, який зробив перше найдокладніше дослідження злочинів комуністичного режиму в СРСР: «Гибель украинского ребенка из кулацкой семьи, намеренно обреченного сталинским режимом на голодную смерть, является таким же тяжким преступлением, как и смерть в варшавском гетто еврейского ребенка, ставшего жертвой искусственного, созданного нацистами, голода».
Цікаво, що «Чорна книга Комунізму» має в світі величезну популярність, викликала жваву дискусію і істориків, культурологів і політологів, але залишилася майже невідомою в Україні. Так – ми дуже дивні люди. Історики-Іноземці роблять за нас те, що ми повинні були б робити самі. Це по-перше, а по-друге – терміни для нас значно важливіші ніж сенс.
І тим більш дивно, що шанований мною пан Білецький, який здається і постав проти такої підміни, в своїй статті насправді долучається до неї сам.
Так, я згодна з ним, що за цей закон повинна була проголосувати більш ніж конституційна більшість Верховної Ради. І не тільки за моральними критеріями, але і за територіальною ознакою. Західна Україна, яка за часи Голодомору не була в складі СРСР – не знала цього жаху. Від голоду вимирали саме східні і центральні райони – комуністичного концтабору України. І депутати не тільки повинні були проголосувати одностайно, а й пояснити виборцям, що вони своїм голосуванням тільки підтвердили історичну реальність. Інше викликає тільки чергову відразу у тих, хто знає історію своєї країни.
Але, з іншого боку, чого чекати від дійсно хворого суспільства, яке допускає до влади вже зовсім хворий політикум. І безумовно, ця хвороба є наслідком і Голодомору, і 70-річного панування страшної радянської диктатури.
Звичайно, це стосується не тільки України, а й всіх посткомуністичних країн – одних в меншій мірі, інших в більшій.
Я памятаю, як наприкінці 90-х років мене здивувала дискусія шановних російських істориків, до якої долучився і всесвітньо відомий письменник-дисидент Олександр Солженіцин. Учасники дискусії сперечалися стосовно того, чи є знищення козацтва геноцидом чи стратоцидом? В 20-30-ті роки козацтво знищували під корінь… В деякі місяці 20-х років, як стверджують очевидці, річка Кура, що протікає козацькими станицям була червоною від крові. З історії моєї родини мені відомо, що усіх чоловіків з родини мого батька, який походить із старовинного офіцерського козацького роду було вбито. На початку 90-х років на мій запит до Центрального державного архіву у Москві я отримала відповідь, що розстріли і вбивства козацтва в 20-ті роки були такими масовими, що поіменних списків просто не може бути. А потім тих, хто ще залишився від кубанських і донських козаків, як і українських селян, виморювали голодом. А тих, хто попри все не йшов до колгоспу, розстрілювали або масово висилали в табори, до Сибіру на поселення. То невже мені є сенс розбиратися страто- чи геноцид здійснили ці нелюди до моїх предків?
Хай це зясовують фахівці. Їм саме термінологічні тонкощі є цікавими. На думку Стефана Курути, 20-те сторіччя відрізнялося від інших історичних епох небаченим рівнем насильства. І, дійсно, не тільки у двох світових війнах, але і під час нацистської диктатури, під час 70-річного тоталітарного режиму СРСР, комуністичних режимів в Китаї, Камбоджі та інших нещасних країнах, які спіткало це лихо – комуністичні режими. І тут не можна не згадати антиутопію відомого британського письменника Оруела «1984 рік», в якій він зазначає: «Ціль терору – терор». Терористичні червоні режими знищували своїх громадян в нечуваних масштабах з різними цілями, за різними ознаками. І це не може не навести на думку, що терор, як засіб існування цих режимів, приводив до геноциду громадян цих тоталітарних держав.
Адже мільйони вбитих – це ще більше мільйонів ненароджених. А ті, хто вижив, передали наступним поколінням жах перед державою з її владою і громадську недієздатність. Що ми, громадяни України, вдало демонструємо, обираючи наші політичні «еліти».
Мені не цікаво розбиратися «Геноцид» чи «Злочин проти людства» відбувалися на цій нещасній землі, бо, на мій погляд, – це одне і теж.
А те, що деякім, навіть у такій трагедії, суттєво займатися не самою проблемою, а оприлюднювати міфи і копирсатися у тонкощах термінології – і гратися у політику – дуже погана симптоматика. Хронічна хвороба на імя «комунізм» ще колобродить в наших генах, отруюючи все суспільство. Вона жива в декількох поколіннях і, на превеликий жаль, ще передається нащадкам.
Коротенький ліричний відступ. Мойсей Фішбейн знав про Голодомор від своєї матері, яка зазнала це страшне лихо на собі. Я знаю від батьків своєї матері – дідуся і бабусі, які мешкали у селі і виховували мене, бо батьки працювали у місті. Ще я знала з дитинства про Голодомор від односельців дідуся та бабусі.
Мій дід, Яків Юдович Фішелев – єврей, сільський інтелігент, був зоотехніком. Голодомор родина матері пережила у Полтаві, де не було навіть комерційного хліба, не було хлібних карток. Родина вижила завдяки дідовому хисту до природи – дивного для молодої людини. Але це окрема тема. А от що відчувають молоді люди з двома маленькими доньками, знаходячись кожної миті на межі виживання, мої старі зуміли якось переказати мені в зовсім іншій реальності. Але ж радянська реальність, в якій я зростала, була продовженням злочину проти людяності і людської моралі, які скоїли комуністи у 20-30-ті роки. Я і зараз люблю своїх дідуся і бабусю так, немов би вони живі. Люблю і село, де я виросла. І не можу не мати відрази до того, що все життя так ненавиділи мої рідні та їх друзі – до комунізму у всіх його проявах, до радянської влади. Бо це була влада нелюдей.
Коли я переїхала до батьків у місто, щоб навчатися в інституті, мене вразила необізнаність мешканців великого промислового міста про Голодомор.
То як нам бути: назвемо цю трагедію селяноцидом? Але ж вбивали, морили голодом і жителів таких міст, таких як Полтава, Вінниця, Житомир, тощо. Саме там, де існувала та зберігалася українська культура. Саме ці території палили вогнем і мечем, а насамперед голодом комуністи, бо їм не потрібні були ані вільне та незаможне українське село, ані українська інтелігенція.
Загальновідомо, що саме в Україні швидко просувалися і дали блискучі результати столипінські реформи, бо для українського села, яке отримало кріпацтво зовні і було пригнічено ним відносно короткий проміжок часу – близько 80-ти років – висока культура сільського господарства у населення взагалі була природною.
На початку 20-го сторіччя – в 20-30-ті роки – хуторська Україна, яка починалася на заході Харківської області, була заможною і не бажала ані колективізації, ані колгоспів. Це було для неї ще гірше кріпацтва…
«Если враг не сдается – его уничтожают» – універсальна формула червоних недолюдків, саме за якою вони нищили Україну. Не тільки Україну. Але справа інших країн колишньої імперії зла (я свідомо не пишу ці слова у лапках) визначати, чим було для їхніх країн панування комуністичної диктатури.
Для моєї України це був Геноцид-Голодомор. Для моєї родини, багатонаціональної і дуже укоріненої на цій землі, панування більшовиків та комуністів було особистою трагедією для декількох поколінь і постійним перебуванням на межі виживання. І як багато таких родин в Україні! І я не можу не відчувати, що саме панування посткомуністичної номенклатури там, де відбувався найстрашніший злочин проти людства – Геноцид – я не хочу лізти у тонкощі термінології – і породжує це суцільне дежавю, від якого ми весь час страждаємо.
Я не тримаю зла на старше покоління, яке голосує за комуністів (бо у нас будь-яка партія – це КПРС в більшому чи меншому наближенні)
Але саме те, що ця страшна ідеологія «виплодків-народовбивць» – не заборонена як політична сила – це злочин української влади, який триває вже 15 років. Я не за те, щоб кидати комуністів за грати. Але те, що ця партія існує, та й ще входить до антикризової коаліції – тобто знаходиться при владі, хай, навіть, і як малозначуща шестірка у більш значущих провладних сил, тільки доводить, що наше суспільство не хоче і не може ані знати свою історію, ані робити з неї висновки.
Невже п.Білецький щиро вважає, що Мойсей Фішбейн говорив у своїй промові про нього і інших фахівців-теоретиків, для яких є сенс розбиратися у тонкощах термінології: «Геноцид» чи «Злочин проти людства»? Я впевнена, що він мав на увазі безсоромних політиків, які роблять на страшній трагедії свої уявні політичні капітали. Бо суспільству не до цього. Йому потрібні факти і память. КПУ і ті депутати, які через свої миттєві інтереси ідуть у них на поводу, нехтують і своєю гідністю і гідністю свого народу. То хто їм винний?
А от щодо відповідальності за публічні заперечення факту Голодомору, то перепрошую, треба хоч якось знати міжнародні законодавство і практику.
Ми так звикли до безвідповідальності, що, навіть, такі шановні фахівці, як п.Білецький вважає, що втручання права в цій ситуації недоречно. А спробуйте, припустимо, публічно заперечити у Франції, що вбивство мільйонів вірмен у Туреччині, не є Геноцидом. Французька Феміда неодмінно покарає порушника. Так саме буде у Великій Британії, якщо публічно заперечити Холокост скоєний нацистами.
Декілька років тому суддя одного з лондонських судів виніс обвинувачувальний вирок історику, який заперечував факт Холокосту. Під час суду тисячі британців зібралися на мітинг з осудженням цього історика-антисеміта, до якого позивалася американка єврейського походження. Під час Другої світової війни вона втратила в концтаборах Німеччини батьків, була врятована американськими військовими. Суддя не тільки задовольнив позов, але і присудив відповідачу величезний штраф. Історик-невдаха назавжди був позбавлений судом права викладати у середніх і вищих навчальних закладах Великої Британії. Але все це тільки квіточки порівняно із законами у Німеччині та ще деяких країн Європи. Там за публічні заперечення Холокосту можна залюбки потрапити за грати.
Я не за те, щоб запроваджувати такі суворі норми у законі. Але адміністративна відповідальність за публічні заперечення факту Голодомору була б справедливою. Особливо, враховуючи сьогоднішню «регіоналізацію-комунізацію» влади, втрати державного контролю над освітою, відсутністю будь-яких державних програм, що привертають увагу населення до історії України. В повному загоні і наше державне видавництво наукової літератури. Відповідно, освітні заклади і бібліотеки не мають ані достатньої фахової літератури, ані достатньої кількості якісних підручників з історії України. Тому історію нашої країни викладають, як кому заманеться.
Політики штучно поділили Україну на Схід та Захід під час виборчих перегонів. Це загрожує і міжконфесійними, і псевдо міжнаціональними конфліктами, бо насправді підґрунтя для цього в Україні немає. А заглиблювати цей штучний поділ ще й в історичну площину – справжній злочин проти народу. Тому адміністративна відповідальність за публічне заперечення Голодомору аж ніяк не завадила б, якщо враховувати, що КПУ не тільки не заборонена, як носій злочинної ідеології, а ще й входить в правлячу коаліцію. Без заборони цієї партії, як і раніше без заборони нацистської партії в Німеччині – тінь історичного блюзнірства буде в усіх заходах з вшанування памяті загиблих під час Геноциду-Голодомору.
Або, якщо п.Білецькому більш до вподоби – під час скоєння Злочину проти людства, який зветься Голодомор. Дивно, чому ніхто не заперечує, коли говорять, що Пол Пот скоїв геноцид проти свого народу?
Пане Білецький, Ви і справді відчуваєте різницю в суті цих термінів?
І чи до цих наукових тонкощів нашому хворому суспільству?
PS: Коли вже був написаний мій відгук на статтю п. Білецького, 26 грудня 2006 року Харківська обласна рада, в якій більшість складають регіонали і комуністи, прийняла свою різку заяву з приводу прийняття Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».
Депутати обласної ради схвалили заяву депутатів Леоніда Стрижко (фракція КПУ), Леоніда Павлюкова (фракція партії Регіонів) і Володимира Проскуріна (фракція «Слобожанский Вибір») від імені обласної ради у звязку із прийняттям Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».
Текст заяви починається такими словами:
«Визнання випадків масової загибелі населення України від голоду 1932-1933 років геноцидом українського народу поруч з героїзацією посібників гітлерівських окупантів із лав ОУН та УПА, витісненням російської мови та культури вже не перший рік використовується націоналістами у боротьбі за владу над народом України».
У своїй заяві депутати відзначають, що «Ющенко й Тимошенко, наголошуючи на словах про обєднання народу, а, насправді, розколюючи Україну постійними провокаціями, роблять ставку на націонал-екстремістів, консолідують національну меншість (від редакції «ПЛ»: це, на думку комуністів, українці в Україні національна меншість!?), готуючись до силового повернення влади, яку вони втрачають».
Депутати також наголошують на тому, що своєю заявою вони прагнули не розкритикувати закон, а відновити історичну справедливість.
Леонід Стрижко, депутат фракції КПУ: «Ця заява не має своєю метою оцінку даного закону. Заява стосується використання цього закону як інструменту політичної боротьби».
Наприкінці заяви депутати піднімають питання: « чи є геноцидом сьогоднішнє вимирання народу? Оскільки так звані реформи, розрив звязків з Росією були усвідомленими діями й привели до скорочення чисельності населення України на шість мільйонів».
Здається, я зміню свою думку про необхідність тільки адміністративної відповідальності за заперечення факту Голодомору. Провести декілька років за гратами таким негідникам було б дуже корисно.
Бо інакше будь-яка трагедія, яких було так багато в історії України протягом 20-го сторіччя, може повторюватися і в наші часи.