Виступ на конференції Україна-2007 у Європейському парламенті
Шановні пані та панове, щиро дякую вам за запрошення на цю конференцію, але найперше мушу зробити два застереження.
Передусім, зізнаюся, я був здивований з приводу запрошення. Мої шановні українські колеги власними зусиллями великою мірою забезпечили вже визнану наявність в Україні вільної європейської літератури, вільної європейської публіцистики і певною мірою навіть вільної європейської преси. Натомість я, за освітою і за легендою - юрист, наявність в Україні верховенства права чи правової держави геть не забезпечив. Відтак, я говоритиму переважно не про правові матерії, а про громадянське суспільство в Україні і його взаємини з державою.
Звідси - друге застереження: говорячи про громадянську дію, я можу бути суб’єктивним і пристрасним, позаяк репрезентую тут українську організацію громадянської дії. Тож, сподіваюся, у цьому випадку мої колеги мене доповнять, а можливо і відкоригують.
Наскільки я розумію європейську правову і державотворчу традицію, її життєздатність і, я б сказав, життєствердність, забезпечує повага до процедури, непорушність процедури. За таких умов чужинницьке, чужорідне тіло, потрапляючи у коліщатка механізму, або відторгається або переробляється для відповідності усталеній правовій системі.
В державі Україна все трохи не так. Система є базована на візантійсько-московському розумінні влади як не засобу вирішення суспільно значущих питань, а як товару, котрий можна купити і продати. Ця система функціонує не за процедурою, а на особистій чи клановій доцільності та має високу стійкість до зовнішніх подразників, або не пропускаючи всередину себе не заражені тою візантійщиною елементи, чи то досить ефективно знешкоджуючи (упосліджуючи) їх.
Тому коли йдеться про права людини в Україні, слід розуміти дві речі.
Перше. В Україні існує доволі непогана в частині, що стосується прав та свобод, Конституція України, стаття 3 якої, зокрема, декларує: "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави".
Друге: все це "верхівку" цікавить лише настільки, наскільки використання відповідної риторики є корисним задля отримання, збереження, примноження влади за формулою майже марксовою "Гроші - Влада - Гроші - Влада - Гроші’’ - Влада’’....". Дурна нескінченість.
Система жодним чином не зацікавлена в реалізації людських та громадянських прав і свобод. Радше - зацікавлена рівно настільки, наскільки це потрібно для окозамилення Європі. І якщо можна було б успішно і комфортно вести у кордонах України "натуральне господарство", верхівка (самозвана "еліта") залюбки б відгородилася б від Європи і забула про всі ці незручні для них дрібниці і умовності.
Тому, безперечно, я би міг розповісти вам багато конкретики про випадки порушення прав людини в Україні.
Наприклад, про те, як зовсім нещодавно у колонії № 31 в Ізяславі Хмельницької області в’язнів піддавали тортурам і нелюдському поводженню лише за голодування з вимогою покращення умов утримання та відставки начальника колонії.
Наприклад про те, що смертність у слідчих ізоляторах у 2005 році склала 4,3 на 1000 ув’язнених, а в установах виконання покарань - 1,9 на 1000. При цьому за цей час було 473 скарги на неправомірні дії працівників установ виконання покарань. Але, за офіційними даними, жодна скарга не підтвердилася.
Наприклад про те, що до Міністерства внутрішніх справ: у 2005 році надійшло 4026 скарг громадян на незаконні дії співробітників, за 6 місяців 2006 року - 1546. До дисциплінарної (не кримінальної) відповідальності за неправомірні дії притягнуто всього 61.
Наприклад про те, що з кількасот випадків, коли ми зверталися з інформаційними запитами до центральних органів державної влади, вимогу Закону "Про інформацію" виконали в одному (!) випадку.
Наприклад про те, що коли я звернувся з цього приводу до суду, то той самий суддя з різницею у два дні прийняв два протилежні за змістом рішення в абсолютно ідентичних ситуаціях.
Наприклад про те, як в іншому київському суді під час розгляду справ судді, не криючись, розгадують кросворди.
Наприклад, про дивне розуміння столичною владою права на мирні зібрання.
Наприклад про те, як у столиці комунальні тарифи одного чудового дня було підвищено утричі тільки тому, що такі тарифи заходів, висмоктавши з пальця, без економічного обґрунтування та консультацій з громадою, блаженний мер.
Наприклад про те, як простою регулярною, але не повідомленою суспільству зміною однієї цифри у номерах рахунків для сплати державного мита держава створює перешкоди для реалізації права на судовий захист.
Але чи є мені сенс наразі зосереджуватися на окремих симптомах, якщо треба лікувати хворобу в цілому?
Чи можна очікувати на ефективний захист прав конкретних людей державою, котра не є правовою за визначенням?
Де у підмурки правової системи покладено нелегітимно прийняту, з порушенням процедури і попри волевиявлення народу на президентських виборах, "політичну реформу".
Де законодавчий орган регулярно, постійно, відверто, тупо і демонстративно порушує Конституцію.
Де гарантоване Конституцією право громадянина на оскарження рішень, дій, бездіяльності влади залишається декларацією.
Генеральний секретар Ради Європи пан Тері Девіс наприкінці січня, коментуючи справу Гонгадзе, сказав: "сучасна Україна не виглядає лише в чорних та білих кольорах, як це було раніше, є багато змін у політичному житті". Дозволю собі не погодитися - якщо і змінилося, то лише дві речі.
По-перше, народ добре вчиться відрізняти біле від чорного і розуміти, що у сучасній українській політиці дуже часто превалює просто сіре.
По-друге - рівень свободи преси. Однак збільшення діапазону цієї свободи не супроводжується зменшенням маніпулятивности, громадськість зазвичай не має достовірної інформації про власників ЗМІ. Прозорість у цьому питанні не відповідає інтересам "охлократії олігархії". Втім - рівно як і прозорість взагалі. Таргани світла бояться.
Що стосовно вільних виборів, то за умов широкого застосування маніпулятивних технологій і безмежного цинізму політиків сама по собі відсутність значних порушень виборчого законодавства аж ніяк не забезпечує народовладдя.
Теорія права знає поняття "юридична конституція" та "фактична конституція". Перше - це власне писані конституційні норми. Друге - це ті правила, котрі регулюють суспільні відносини де-факто. В Україні між цим було і залишається величезне провалля. Більш того, якщо за часів президента Кучми можна було казати про існування певних регулятивних норм, хоча і позаправових, а радше навпаки - напівбандитських, званих як "понятія", то зараз, з приходом до влади т.зв. "антикризової коаліції", характер функціонування державного механізму - керований хаос. Безперечно, вічне запитання "qui prodest?" в цьому контексті є вельми актуальним.
Якщо казати про події дворічної давнини, названі Помаранчевою революцією, то це не було революцією в класичному розумінні, не відбулося соціального зламу, демонтажу системи. Напевно, не можна казати і про довершену революцію суспільної свідомості. Так, тоді критична маса кількостей змін індивідуальних свідомостей дала нову якість зміни колективної свідомості, але це радше було дзенське просвітлення, "саторі", котре треба переживати знову і знову.
Події останніх двох років чимдалі більше практично переконують (хоча і поступово і болісно) українське суспільство у необхідності бути суспільством громадянським, здатним до самооборони проти будь-яких загроз своїм правам і свободам, від кого б такі загрози не йшли. Найперше - від держави. У народу зростає розуміння того, що Україна - це наша країна, але "чужа" держава, геть не виповнена змістом, котрий вона мала б мати за красивою легендою, викладеною у Конституції. "Влада собі як влада - суцільні бандити", як написав, не надто, на мій погляд, перебільшуючи, в одному з віршів присутній тут Юрій Андрухович.
На кінець 2005 року, за даними Міністерства юстиції України, в Україні нараховувалось 55014 НУО, з них з міжнародним статусом - 485, з загальноукраїнським статусом - 1774. Практика демонструє зрослу спроможність третього сектору до фахового рівня моніторингу дій влади і лобіювання власних інтересів. Найяскравішим прикладом стала безпрецедентна для України громадянська кампанія на підтримку громадського кандидата на посаду Омбудсмена, що почалася з ініціативи на форумі сайту громадянської дії "Майдан".
17 грудня у Києві Комісар Ради Європи з прав людини Томас Хаммарберг наголосив: «омбудсмен ефективно працює лише тоді, коли він незалежний, включно з незалежністю від політичних сил, оскільки не має права представляти ту чи іншу частину суспільства».На початку січня доповідачки моніторингового комітету ПАРЄ п.Северінсен та Вольвенд звернулися з листом до п.Мороза про необхідність призначення політично незалежного Омбудсмена. Вже наступного для правляча коаліція у совєцькому стилі відповіла грізним риком у бік Європи про "брутальне порушення загальновизнаних принципів міжнародного права, зокрема державного суверенітету та невтручання у внутрішні справи", договорившись навіть до звинувачення доповідачок у "приниженні України та її народу".
Не погоджуючись з наміром правлячої коаліції призначати Омбудсмена безвідносно до громадської думки, бажаючи бачити Омбудсменом не скопрометовану зневагою до закону та політичною заангажованістю депутата від Партії Регіонів Ніну Карпачову, а відомого правозахисника Євгена Захарова, громадськість, за ініціативи Альянсу "Майдан" та громадянської мережі ОПОРА, змогла домогтися офіційного висунення його кандидатури, підтримки двома парламентськими фракціями. На сьогодні на підтримку його кандидатури висловилося близько 330 громадських організацій. Голосування має відбутися завтра, але незалежно від результату (важко сподіватися на прозріння комуністів, вельми специфічних "соціалістів" та "радянських капіталістів" з Партії регіонів, але contra spem spero), сам факт того, що громадянське суспільство змусило "політикум" рахуватися з собою, є беззаперечною перемогою. Крім того, важливо, що безвідносно до того, яку кандидатуру буде затверджено, низка громадських організацій створює коаліцію для моніторингу дій Омбудсмена, що, знов-таки, не має аналогів в історії українського суспільства.
Крім того, серед успіхів третього сектору слід назвати зростаючі інформаційно-координаційні спроможности, передусім, завдяки розвиткові громадянської журналістики та мережевих структур громадянських активістів, одним з найуспішніших прикладів чого є створення у 2001 році сайту громадянської дії "Майдан" і формування навколо нього від гаслом "Вільна людина у вільній країні!" найпотужнішої в Україні громадянської мережевої структури - Альянсу "Майдан", котрий я маю честь тут представляти.
Наскільки я знаю, пан Марек Сівець, віце-президент Європарламенту, нещодавно сказав: "якщо бути відвертим, незрозуміло, хто є українськими партнерами ЄС ні серед персоналій, ні серед інституцій. Дуже важко встановити діалог". Я його розумію. Важко вести діалог, напевно, з політичною силою, лідер якої, задекларувавши річний дохід менше ніж у 8000 доларів, маючи дружину-домогосподарку і не бувши у житті ні дня у бізнесі, наразі гуляє у пальто від "Бріоні" та з годинником "Бланкпен", а інший очільник нещодавно загинув на браконьєрському полюванні, причому спроби його врятування втілилися у фантастичні для простих смертних українців заходи з телепортацією західних лікарів та сумнівної добровільности здачею крови курсантами. Не знаю, чи просто пану Сівецю вести діалог і з нібито колегами по лівому спектру - СПУ, якщо друга особа в партії не тільки теж ходить у "Бріоні", але якось несоціалістично їздить на "Астон-Мартін" мінімум за чверть мільйона доларів. Якою є вірогідність того, що відповідні політичні сили чи то керовані ними державні структури будуть, скажімо, на європейські гроші ефективно боротися з корупцією?... Ймовірно, нелегко спілкуватися і з парламентською опозицією, котра нерідко демонструє дива неспівпадіння слова і діла, виняткову, аж до флюгерности, "гнучкість" стратегічного курсу та нездатність до публічности.
Важко не погодитись з тими ж п.Северінсен та Вольвенд, котрі у своєму проміжному звіті підкреслюють: "новий Кабінет міністрів переповнений чиновниками, які уособлюють корупційне злиття бізнес-інтересів з урядом".
Тому проблему, вербалізовану паном Сівецем, я пропоную вирішити дуже просто: принаймні до наступних виборів, принаймні у тому, що стосується людських прав та свобод, розвитку громадянського суспільства, подолання корупції, шукати українських партнерів ЄС не серед владних інституцій чи політичних сил, а серед організацій "третього сектору". Позаяк єдина справжня опозиція антиправовій системі, котра існує в Україні - це опозиція громадянська. Політики право зватися опозицією мають ще заслужити.
І саме від того, чи зможе ця громадянська опозиція створити механізм виявлення, узгодження і ефективного лобіювання громадського інтересу, себто механізм перетворення громадського інтересу на практичну політику, залежить те, чи матиме Європейський парламент у майбутньому українських партнерів на рівні державному.
Нема нічого актуальнішого в Україні, ніж те, над чим ми працюємо - створення потужної машини для незалежної громадської оцінки діяльності влади, для оскарження рішень, котрі суперечать закону, людським правам та інтересам суспільства, для лобіювання цих інтересів. Ручаюся, це інтереси європейців.
Два роки тому в Україні громадяни перемогли систему в окремому випадку, тепер вони вчаться перемагати її щодня, щоби одного дня перемогти остаточно. Якщо влада це перманентна змова, то їй необхідно протиставити перманентну протидію. Врешті, лише за постійного "полювання" громадян на владців і політиків серед останніх відбувається ефективний природний відбір.
Революція в Україні попереду і ця революція не буде помаранчевою. Це буде боротьба народу за повернення держави собі. Ця революція буде синьо-жовтою, кольорів українського прапору. І мені приємно думати про те, що водночас це кольори об’єднаної Європи. Ми єдині у нашій свободі!
07.02.2007, Брюсель