Українська та узбецька влади: злочини без покарання

14 лютого – річниця депортації з України одинадцятьох узбеків, які шукали у нас притулку від переслідувань.

Спільними діями СБУ, Державного комітету у справах національностей та міграції, та інших державних органів їм не лише відмовили у наданні притулку, а й видали прямо до рук їхніх катів – порушивши низку українських та міжнародних законів та норм. Влітку 2006 року узбецькі суди засудили депортованих з України до ув’язнення терміном від 3 до 13 років. Причини цієї депортації кожен з відповідальних чиновників пояснював по-своєму, а її незаконність підтверджена численними правозахисними експертизами та висновком Міністерства юстиції України. Минув рік, але винні, колишні чільники СБУ і Держкомнацміграції, досі не покарані, і надалі комфортно себе почувають у вищих ешелонах державної влади.

Тим часом узбецька влада продовжує репресії. Нещодавно в Ташкенті заарештована журналіст і правозахисник Уміда Ніязова. Транспортна прокуратура Узбекистану сфальсифікувала проти неї декілька кримінальних справ за статтями «Незаконний перетин кордону», «Контрабанда» та «Збір і розповсюдження матеріалів, що загрожують суспільній безпеці». Спостерігачі переконані, що арешт У.Ніязової – не що інше, як кара за інакомислення. «Вона не є ніяким розповсюджувачем ідей фундаметалізму. Вона лишень критикувала політику президента Узбекистану Іслама Карімова», – говорить незалежний політолог, колишній ташкентський дипломат Ташпулат Юлдашев.

Правозахисницю з Андижана Гульбахор Тураєву від жовтня 2006 року постійно піддавали погрозам і переслідуванням з боку Служби національної безпеки Узбекистану. Тоді Гульбахор Тураєва відвідала в Ташкенті посольство ФРН в Узбекистані, де зустрілася з членами комітету з прав людини Бундестагу – парламенту Німеччини. Після андижанських подій 13 травня 2005 року Гульбахор Тураєва, лікар-патологоанатом за фахом, давала інтерв’ю зарубіжним журналістам з приводу демонстрантів, загиблих від вогнепальних поранень.

14 січня Гульбахор заарештували на кордоні з Киргизстаном. Приводом стали правозахисні та опозиційні матеріали, знайдені під час огляду її речей. По відправленні до Андижана правозахисницю взялися допитувати співробітники СНБ Узбекистану. Відтоді вона перебуває під вартою.

Мутабар Таджибаєву, лідера правозахисного клубу м. Фергана, заарештували у жовтні 2005 року перед відбуттям на міжнародну конференцію. В березні 2006 року рішенням суду Ташкентської області її засудили до вісьмох років позбавлення волі за звинуваченням у «шахрайстві, наклепі на державні органи та несанкціонованих демонстраціях». До неї не пускають адвоката, покарання помітно позначилося на її стані здоров’я. Вона стала однією з багатьох правозахисників Узбекистану, засуджених після трагічних подій травня 2005 року в Андижані. Поміж іншими, чийого звільнення вимагають узбецькі та міжнародні правозахисні організації, – Ділмурод Мухіддінов, Саіджахон Зайнабіддінов, Мурад Джураєв, Мамадалі Махмудов, Мухаммад Бекжан, Іхтієр Хамраєв.

Ми вважаємо, що порушення прав людини стосуються кожного. Ми переконані, що варто боротися за справедливість та правосуддя. Ми вимагаємо публічного засудження порушень і злочинів з боку можновладців двох держав – української та узбецької – та відновлення справедливості щодо потерпілих та тих, хто їх переслідував.

Ми вимагаємо справедливості для всіх!

Депортувати депортунів! Політв’язням - свободу!

Деталі справи:

14 лютого 2006 року з України до Узбекистану було примусово повернуто 11 громадян Узбекистану, які прибули до України з метою уникнути переслідувань з політичних мотивів.

З 1 по 6 лютого шукачі притулку зверталися до Управління міграційної служби в Криму з клопотанням про надання їм статусу біженця.

13 лютого їм було відмовлено у наданні такого статусу, після чого вже 14 лютого було ухвалене рішення про їх депортацію. Таким чином, затриманим не було надано реальної можливості оскаржити відмову в наданні їм статусу біженців. Шукачі притулку були позбавлені правової допомоги і навіть доступу до представників Агенції ООН з питань біженців (УВКБ ООН).

Уряд Узбекистану сумно відомий всьому світові практикою існування концтаборів, великою кількістю політв’язнів, щодо яких застосовуються катування, позасудові страти та смертна кара, практикою жорсткого придушення будь-яких проявів інакодумства, свободи слова, свободи віросповідання та свободи мирних зібрань.

Відповідно до Конвенції ООН «Щодо статусу біженців», Україна зобов’язана не повертати осіб, яким на батьківщині можуть загрожувати переслідування. Європейська конвенція про права людини та Конвенція ООН проти катувань також категорично забороняють видачу осіб в умови, де їм можуть загрожувати тортури.

Крім норм міжнародного права, було порушено також ст. 1 і 3 Закону України «Про біженців». В них говориться про те, що біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека, а також про те, що біженцем є особа, що внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни.

Протягом часу, який минув після депортації, причетні державні структури надавали суперечливі пояснення. Тодішній голова Державного комітету у справах національностей і міграції С.Рудик спершу заявляв, що депортацію провели із порушенням норм, – однак потім твердив, що вислані були просто «трудовими мігрантами», не опозиціонерами, яким на батьківщині нічого не загрожує. СБУ, яка, фактично, і здійснила депортацію, спершу твердила, що їх було вислано як «нелегальних мігрантів», потім – як «терористів», причетних до організації «Ісламський рух Узбекистану» (яка не діє протягом вже кількох років). Тодішній голова Секретаріату президента України О.Рибачук підтвердив наявність порушень у процесі депортації – однак наполягав, що саме її проведення було правильним.

Після низки акцій протесту, запитів і матеріалів у ЗМІ, у листі, підписаному заступником міністра юстиції України, визнано, що як відмова у статусі біженця, так і екстрадиція (де-факто депортація) відбулися з порушенням законів України та міжнародного права.

Однак ніхто з винних у скоєнні цих правопорушень та у поламанні доль шукачів притулку так і не був притягнутий до відповідальності.